|
СТАТТІ, КУРСОВІ
ТА РЕФЕРАТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ,
ЗНО З ІСТОРІЇ,
КНИГИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ |
|
А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я
Культурне С– РґСѓС…РѕРІРЅРµ життя РІ СЂРѕРєРё НЕПТимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕП почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншоюмірою вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко й однозначно оцінити. Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації. Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там було, але українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею. Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Проблема українізації, однак, не вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно- Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні, вважав українізацію відступом від ленінської національної політики, організовував цькування прихильників українізації. Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців зросла від 35 до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства, то в 1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячінауки, освіти, культури. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації ("Гарт","Плуг", "Авангард" тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія. Що ж до становища церкви, то воно залишалося вкрай складним. У листі до членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більше представників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще. Частина духовенства, яка обралашлях компромісу з більшовиками, в 1923 р. створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні 1921 р., виникає справді незалежна національна церква — вкраїнська автокефальна православна церква (УАПЦ). Її становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р. Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точки зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені «ворогами народу» і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації — М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією мстою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму інаціонал-ухильництва в лавах комуністичної партії. <<-- Культурне життя | Культурний та науковий розвиток України-->>
(C)
Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2024. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99. |
Розсилка новин
|
