Реферат на тему "Р“Р•РўР¬РњРђРќ РЈРљР РђР‡РќР Р•РњР†Р“Р РђРќРў РџРР›РРџ РћР Р›РРљ", що таке р“р•рўр¬рњрђрќ рјрљр рђр‡рќр р•рњр†р“р рђрќрў рџрр›ррџ рћр р›ррљ, р“р•рўр¬рњрђрќ рјрљр рђр‡рќр р•рњр†р“р рђрќрў рџрр›ррџ рћр р›ррљ стаття визначення, що таке хто такий означає, курсова. | Реферат "р“р•рўр¬рњрђрќ рјрљр рђр‡рќр р•рњр†р“р рђрќрў рџрр›ррџ рћр р›ррљ", что такое р“р•рўр¬рњрђрќ рјрљр рђр‡рќр р•рњр†р“р рђрќрў рџрр›ррџ рћр р›ррљ определение, термин что означает, кто такой, курсовая работа скачать бесплатно

СТАТТІ, КУРСОВІ ТА РЕФЕРАТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, ЗНО З ІСТОРІЇ, КНИГИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Українська історія, події, факти, коментарі, аніліз

А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Р“Р•РўР¬РњРђРќ РЈРљР РђР‡РќР Р•РњР†Р“Р РђРќРў РџРР›РРџ РћР Р›РРљ

Iм'я Пилипа Орлика не дуже добре відоме широкій громадськості сучасної України, хоча за кордоном постать українського гетьмана-емігранта була знана не тільки науковцям. Протягом багатьох десятиріч друкувалисяпраці про нього, його твори публікувалися у Швеції, Польщі, Франції, Німеччині, Канаді, але вони були недоступні читачам України. Ті кілька рядків, які можна було зустріти в деяких радянських енциклопедіях, повідомляли, головним чином, що Орлик — прибічник Мазепи. Факти його біографії подавали перекручено.

У поемі Пушкіна «Полтава» прибічник Мазепи Орлик, котрий діє так само, як і його патрон, тобто не на користь Москві, — є завжди негативною постаттю, викликає відразу. Поет наділяє його епітетами — «лютий», «жорстокий». У «Полтаві» Орлик веде допит Кочубея, домагаючися вибити у нього відомості про місцезнаходження скарбів. Генеральний писар Кочубей вважався одним із найбагатших людей в Україні. Не добившися від нього нічого, Орлик кличе ката.

Все тут від першого до останнього слова не відповідає істині. Кочубея та Іскру піддавали тортурам за наказом Петра царські сановники Головкін і Шафіров у Вітебську. Пилип Орлик дійсно був сподвижником Мазепи, продовжувачем його справи, патріотом-борцем за велику ідею незалежності України. Видатний державний і політичний діяч, Пилип Орлик, опинившися в еміграції, ревно опікувався долею України й протягом трьох десятиліть тримав в активному й дійовому стані ідею соборної незалежної України, включив останню в загальноєвропеиський політичний процес і політичні програми великих держав. Він працював енергійно, наполегливо невтомно, до самопожертви, й ніхто, навіть вороги не могли взяти під сумнів його щирість, безкорисливість і чистоту намірів, планів, діяльності. Високоосвічений з тонким національно-політичним розумом, знавець багатьох мов, наділений літературним обдаруванням, гуманіст і демократ, схильний до романтичного й ідеального Пилип Орлик вирізнявся високою шляхетністю, мав тонку душу й чутливесерце. Глибоко віруюча людина він відзначався милосердним ставленням до людей. Дослідники, які присвятили свої праці Пилипу Орлику характеризують його «як нового Дон-Кіхота в ліпшому, ідеальному значенні, як людину, що не мала в собі ані однієї скази».

Пилип Орлик походив із чеської знаті. Корені його родоводу сягають далеко в минулі століття. Барони Орлики жили в Чехії, Моравії, на Шльонську. Під час гуситських воєн і пізніше окремі представники цього старого баронського роду вимандрували з Чеського королівства.У Пруссії вони ввійшли до складу німецької аристократії. Інша парость подалася до Польщі, а потім опинилася в Литві. Вона й дала світові гетьмана України, якому судилося гетьманувати за її межами, в еміграції.

Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 р. у селі Косуті Ошлянського повіту на Віленщині (Литва). Батько його — Степан Орлик, католик, брав участь у польсько-турецькій війні й загинув на 51 році життя під Хотином у грудні 1673 р., коли його синові ледвеминув рік. Мати маленького Пилипа — Ірина з православного роду Малаховських охрестила сина за православним обрядом.

Спочатку хлопець навчався в школі десь поблизу рідного села. У молоді літа перебрався в Україну й навіки пов'язав свою долю з новою Батьківщиною. Тут вступив до Києво-Могилянської колегії, яка згодом дістала статут академії. На юнака непересічнихздібностей і великої жаги до науки звернув увагу славетний професор Стефан Яворський. Він протегував Пилипові, підтримував його, а після закінчення академії допомагав йому влаштуватися на службі. Спудей Орлик, маючи чутливу і вразливу вдачу, схильну довисоких почуттів, усією душею прихилився до улюбленого вчителя й усе життя зберігав до нього великий пієтет.

В академії Пилип Орлик виявляв особливий інтерес до філософсько-богословських проблем і, як переважна більшість спудеїв, добре оволодів латинською мовою, а також барокковим пишним красномовним стилем. Навчився в логічній, ясній, прозорій формі складати листи, меморіали, звернення, маніфести. Він безсумнівно був обдарований від Бога письменницьким хистом.

Закінчивши студії в Києво-Могилянській академії, Пилип Орлик у 1692 р., мабуть за протекцією Стефана Яворського, одержав посаду писаря Київської консисторії. За рукою цього ж протектора Орлик опиняється в Генеральній Військовій канцелярії, яка була вищим виконавчим органом управління на Гетьманщині. Тут він робить швидку й видатну кар'єру. Почавши з молодшого писаря, згодом займає поважну посаду старшого військового канцеляриста. Пилип Орлик досягнув службових висот завдяки своїм талантам. Він не мав в Україні родових коренів, що в той час у середовищі старшини вже було неабияким важелем для просування по щаблях службової кар'єри. Щоправда, одруження 23 листопада 1698 р. з донькою полтавського полковника Павла Герцика — Анною — дало йому змогу ввійти до кола козацької аристократії Гетьманщини.

Вирішальну роль і в кар'єрі, і в житті Пилипа Орлика відіграв гетьман України Іван Мазепа, котрий для здійснення своєї державної програми шукав здібних співробітників і помічників, яким можна було б довіритися. Він не міг не помітити Пилипа Орлика з його розумною головою, доброю освітою, літературними здібностями, шляхетною душею, ентузіазмом і неймовірною працездатністю.

У 1702 р. Пилип Орлик дістає призначення до уряду генерального писаря, який був найвпливовішим у Раді правлячої генеральної старшини, своєрідному кабінеті міністрів при гетьмані. Уряд генерального писаря за його значенням і функціями можна прирівнятидо міністерства внутрішніх справ і зовнішніх зносин. За Богдана Хмельницького уряд генерального писаря обіймав Іван Виговський, який став наступником великого гетьмана. Попередником Пилипа Орлика на посаді генерального писаря за гетьмана Мазепи довгі роки був один із най-багатших і найвпливовіших старшин Василь Кочубей.

Пилип Орлик одержав чималі володіння на ранг генерального писаря в Гадяцькій сотні. Жінка принесла йому в посаг села на Стародубщині, Чернігівщині й Полтавщині. Отже, генеральний писар Пилип Орлик був заможним «державцем», тобто володів досить значними маетностями й землями. Але він ніколи не виявляв жадоби до наживи та багатства, не був визискувачем, не утискував і не гнобив своїх селян.

Збереглося документальне свідчення, що коли за наказом Петра І всі маєтності Мазепи та його прибічників-мазепинців були конфісковані, село Домишлине Сосниць-кого повіту, яке належало Орликові, потрапило у володіння шляхтича Полоницького, котрий кривдив селян. І вони неоднорозово із жалем згадували свого колишнього державника Орлика, за якого не несли жодних тягарів і не виконували жодних повинностей, а тільки виплачували чинш і натуральну данину.

Не вагаючися поставив на карту Пилип Орлик набутий ним матеріальний достаток (і втратив його) заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну самостійну Українську державу. Більше того, ризикуючи своїм життям, родиною, він залишався вірнимцій ідеї й зберігав відданість гетьману під час найтяжчих випробувань і найтрагічніших подій, коли однодумці й прибічники Мазепи кидали його й просили милості та вибачення в царя.

Пилип Орлик до глибини душі пройнявся ідеєю Мазепи. Водночас Орлику імпонувала сама особистість Мазепи, його винятковий розум, ерудиція, інтелігентність, витончена духовність, різноманітний досвід. Для молодого канцеляриста, а потім і генерального писаря гетьман завжди залишався вчителем. Написаний Орликом у 1695 р. панегірик на честь Мазепи не був даниною моді часів бароко, коли в панегіриках вихваляли можновладців. Це був щирий вислів відданості й пошани до Івана Мазепи. Ставши гетьманом України веміграції, й на схилі свого життя Орлик завжди зберігав пам'ять про Мазепу як про великого українського патріота, людину виняткових здібностей.

Тривалий час гетьман не втаємничував генерального писаря ні у свою ідею, яку він виношував два десятиліття, ні у свій намір її реалізації на початку Північної війни — звільнення України від деспотичного панування московського самодержавства за допомогою союзу зі Швецією. Мазепа, як уже зазначалося, взагалі абсолютно від усіх приховував свої задуми й діяв у глибокій конспірації. Передчасне їх викриття мало б наслідком смертельну загрозу, загибель усієї справи.

Довго придивлявся Мазепа до Орлика, випробував міру його стійкості й відданості. Відкривши йому свої плани 16 жовтня 1708 р., Мазепа пояснив Орлику причину попередньої стриманості. У листі до Стефана Яворського генеральний писар дуже виразно і яскраво описав цю драматичну сцену, навів текст промови Мазепи: «Досі я не посмів передучасно виявляти тобі свого наміру та тайни, яку ти відкрив учора випадково, не тому, щоби я мав який-небудь сумнів щодо твоєї вірності для себе — адже ніколи не зможу про твою чесність і подумати, щоб ти за таку мою ласку для себе, любов і добродійства відплачував мені невдячністю і став зрадником. Проте, зваживши, що хоча ти розумний, з чистою совістю, все ж молодий і у таких обставинах не маєш повного досвіду, боявся я, щоби ти у розмові з різними російськими та нашими старшинами, чи то довірочно, чи з необережності не вимовився перед ким з тим секретом і тим самим мене і себе не погубив. Тому, що тепер не можна було затаїти цієї тайни, то Всевишнього взиваю на свідка іприсягаю». І далі гетьман доводить, що він задумав таку справу не заради користі для себе, почестей або збагачення, а для загального добра своєї Батьківщини — бідної України, щоб козаки з жінками і дітьми від москалів, ані шведів не загинули.

Мазепа сам присягнув на хресті й велів зробити це Орликові. Взаємною присягою вони скріпили вірність ідеї незалежності України й спільність дій на її визволення, об'єднавши українські збройні сили зі шведськими.

Відтоді Орлик, зберігаючи конспірацію, допомагав Мазепі в його листуванні зі шведським королем. За наказом гетьмана генеральний писар складав у жовтні 1708 р. інструкцію латинською мовою для Бистрицького, якому доручалося вести переговори зі шведським королем Карпом XII і його канцлером графом Піпером.

Орлик виступив із Батурина в похід разом із козацькими військами на чолі з Мазепою, брав участь у об'єднанні їх зі шведами, яких очолював король Карл XII, і протягом усієї кампанії був поряд із гетьманом. Генеральний писар ретельно й напружено працював у похідній гетьманській канцелярії, складав і оформляв дипломатичні документи, листування гетьмана з Туреччиною, Кримом, польським королем Станіславом Лєщинським, а також гетьманські маніфести, з котрими Мазепа звертався до народу України.

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі Герцики пішли за гетьманом у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях до тодішніх володінь Туреччини. В липні 1709 р. вигнанці дісталися Бендер. Після смерті великого гетьмана України Івана Мазепи серед української еміграції постало питання про його наступника. Обрання нового гетьмана України було пов'язане з вирішенням іншого питання: хто володітиме спадком Мазепи — золотом, коштовностями, грошима, клейнодами тощо, який включав не тільки приватне майно, а й військовий скарб.

На думку української еміграції та шведського короля, найбільш відповідним претендентом на гетьманство здавався небіж Івана Мазепи — Андрій Войнаровський. Улюблений родич Мазепи і найближча до нього особа, він мав бути й законним спадкоємцем власногомайна гетьмана. Андрій Войнаровський виховувався при дворі дядька, навчався на гроші Мазепи в Німеччині, був у складі гетьманського війська, пішов за дядьком у вигнання. Але він був людиною трохи легковажною, захоплювався світським життям.

Отже, Войнаровський категорично відмовився від претензій на гетьманство, яке в умовах емігрантського життя обіцяло бути докучливим, обтяжливим. Водночас він виявив бажання отримати все майно Мазепи, навіть ті 60 тисяч талярів, які Мазепа позичив Кардові XII у Будищах із військового скарбу, що засвідчував вексель. Старшина, козаки й запорожці теж заявили про свої права на спадщину Мазепи. Вважалося, що майно покійного гетьмана, яке складалося не лише з власних, а й із військових коштів, мусить прислужитися на користь державній українській справі. Для правового з'ясування колізії шведський король призначив комісію, до складу якої увійшли: польський генерал Понятовський, канцлер фон Мюллерн, камергер Клінгерштерн, радник канцелярії фон Кохен.

Комісія покладалася передусім на свідчення Бистрицького, колишнього управителя Мазепиних маєтків, а також на близьких йому осіб і вирішила справу на користь Войнаровського. Карл XII підтвердив її рішення. Значно пізніше, в 1719 р. Орлик писав до шведської королеви Ульріки Елеонори: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці й допомозі своїх приятелів, яких він з'єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояки протестувала проти цього мовчання».

Отак козацтво й старшина залишилися на чужині, в Бендерах, без матеріальних засобів. Мабуть, у найскрутніше становище потрапляв майбутній гетьман в екзілі, якого вони ще мусили обрати. Володіння гетьманською булавою в умовах еміграції вимагало значних коштів: і на потреби козацького війська, й репрезентацію, і зносини з чужоземними урядами, й дипломатичну працю серед турків і татар.

Тому не дивно, що Пилип Орлик дуже вагався, коли українські емігранти й шведський король зупинили на ньому свій вибір. До того ж ішлося ще й про прилуцького полковника Дмитра Горленка, але його кандидатура швидко відпала. Безперечно, Пилип Орлик бувнайвидатнішою особою серед української громади в Бендерах. Він стояв дуже близько за родом своєї праці до особи Мазепи, зазнав його довіри й любові, найкраще знав про думки та наміри покійного гетьмана. Орлик був посвячений у всі справи української дипломатії, найбільше відповідав вимогам української політики того грізного часу.

Войнаровський, щоб відвести від себе нарікання за відмову від гетьманства, поспішив пообіцяти Орликові три тисячі дукатів, якщо той погодиться прийняти запропоноване йому звання гетьмана. Пізніше Орлик писав, що Войнаровський своєю відмовою штовхнувйого в безодню, яка означала для нього і його родини матеріальну руїну. У 1719 р. він пояснював: «Не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші». Справді, погодившися стати гетьманом, Орлик приніс у жертву патріотичній меті своєприватне життя.

Обрання козацькою радою Пилипа Орлика гетьманом України відбулося п'ятого квітня 1710 р. під Бендерами «на пристойному тому акту елекційному місці». Гетьманом України його визнали також шведський король і турецький султан. У день виборів була проголошена угода-договір між новообраним гетьманом, старшиною й козацтвом, закинутими недолею на чужину. Державний документ мав назву: «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська». Цей витвір української державної й політичної думки початкуXVIII ст.— по суті перша у світі конституція, її автором вочевидь був Пилип Орлик. У всякому разі йому, безсумнівно, належала провідна роль в її складанні.

«Пакти й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» включали вступ-преамбулу і 16 статей. У преамбулі викладається коротке резюме історії України, її стародавній період висвітлюється міфологічне. Далі пояснюються причини того, чому саме Україна розриває з Московщиною і приймає шведську протекцію. «Бажаючи звільнити козацький народ із тяжкої неволі й повернути до первісної свободи, Бог висунув оборонцем православ'я Богдана Хмельницького, давши йому для підтримки шведського короля й зброюКримської держави. Хмельницький добровільно прийняв протекторат московських царів, плекаючи надію, що вони дотримають обіцянки берегти право і вольності України, викладені в договорах і статтях».

Проте після смерті Богдана Хмельницького Московське царство воліло накинути «невольниче ярмо на народ вільний, козацький, собою ніколи не завойований», перетворити козаків на регулярне військо, відібрати владу, міста й таким чином до решти викоренитиВійсько Запорозьке, стерти навіть згадку про нього з пам'яті народу. Тоді гетьман Іван Мазепа, бажаючи після смерті своєї «зоставити тую ж Отчизну, милу матку нашу, і Військо Запорозьке, городове й низове, не тільки в ненарушимих, леч і в розширенихі в розмножених вольностях, квітнучую і ізобілуючую», піддався під охорону Карла XII, який мав допомогти йому так, як Карл Х допоміг Богдану Хмельницькому. Кончина Мазепи не дала змоги довести справу до кінця. Військо Запорозьке Низове ухвалило надалі боротися з Московщиною, щоб здобути бажану волю для України. Постановили вільними голосами обрати гетьманом Пилипа Орлика.

Щоб запобігти виникненню самодержавної влади над українським народом і гетьманському самовладдю, як інколи це бувало, укладається даний договір, котрого повинні дотримуватися не тільки Орлик, а й усі наступні гетьмани. Цими словами закінчувався вступ-преамбула.

У 16 статтях «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького Війська», що визначали державний статус України, її внутрішній устрій, міжнародне становище, на перше місце висувалася проблема взаємовідносин між владою (гетьманом) і народом. Гетьманська влада («гетьманське самодержавство») мала бути обмежена постійною участю в управлінні Генеральної ради, тобто розширеної старшинсько-козацької ради, до якої мусили входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, полкова та сотенна старшина, а й по одному депутату з кожного полку з числа заслужених козаків, «розумних радників», а також депутатів від запорозького козацтва.

Для вирішення «всяких важливих справ» встановлювалися періодичні зібрання в гетьманській резиденції старшинсько-козацької ради — тричі на рік (на Різдво, Великдень, Покрову). Без дозволу цієї ради гетьман не мав права нічого «приватною своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити». Всі поточні пильні справи, яких не можна відкладати, вирішує гетьман, однак спільно з радою генеральної старшини, тобто зі своїм кабінетом міністрів. Гетьман зобов'язується радитися з генеральною старшиною «о всяких справах публічних». Обмеження гетьманської влади стосувалося адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів.

Отже, досить чітко формулювалися начала представницького парламентського ладу, заснованого на демократичних засадах. Встановлювався розподіл між державним скарбом і тими коштами, які могли бути в особистому розпорядженні гетьмана, тобто державний скарб відокремлювався від гетьманського й передавався в розпорядження генерального підскарбія. На утримання гетьмана («на ранг гетьмана», «на булаву і особу його гетьманську») призначалися рангові маєтності, земельні володіння. Важливі скарбові справи вирішуються виключно на зборах широкої старшинсько-козацької ради, тобто парламенту. Генеральний підскарбій, як і полкові підскарбії (по два в кожному полку), обирається. Полкові підскарбії повинні обиратися ще й за «посполитою ухвалою».

Уряди полковників і сотників, які були не тільки військовими керівниками, а й управляли всім населенням відповідно полку і сотні — мали адміністративно-політичну й соціально-економічну владу на території цих полку і сотні, були теж виборними. Полковників і сотників обирали «вільними голосами». Гетьман лише їх затверджував.

Справи про кривду гетьманові та провини старшини розглядає не гетьман, а генеральний суд. Коли б в управі гетьмана або в його справах помітне було щось шкідливе для народного добра, тоді старшини й козаки-радники мають право «виговорити» те гетьманові, а він не мав права на них гніватися або їх за це карати.

Ніяких секретних зносин і кореспонденцій гетьман не мав права вести. Листи із сторонніх держав гетьман має зачитувати старшині, так само як і відповіді, а вона, якщо буде потреба, триматиме відомості в таємниці. (Цим пунктом Орлик прагнув застерегтивід прорахунків, що їх припустилися Мазепа та його попередники).

Отже, Конституція визнавала непорушність трьох складових чинників правового суспільства, а саме — єдність і взаємодію законодавчої (широкої генеральної ради), виконавчої (гетьманської, обмеженої законом у своїх діях) і судової влади, підзвітної й контрольованої, однак незалежної від гетьмана.

У статтях Конституції Орлика визначався національно-державний суверенітет України. Договір починався з урочистої декларації того, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Головним постулатом була повна незалежність України від Москви. Обумовлювалося, що по закінченні війни з Москвою всі невільники-українці, які перебувають там, повернуться додому. Дніпро й землі Війська Запорозького необхідно очистити від містечок і фортець царських. Вони будуть знесені.

Визначалися також кордони з Польщею по річці Случ, як колись, за Богдана Хмельницького. Українські землі, які були передані за різними угодами Польщі, мають відійти до гетьмана. Значна увага в Конституції приділялася соціальним Низам — рядовим козакам і посполитим. Для захисту їх від визиску та гніту, надмірних данин і робіт, великих тягот і здирств гетьман мав узяти їх під свою опіку. Він також мав забезпечити утримання козацьких вдів і сиріт.

Вказувалося на необхідність припинення утисків і гноблення козаків та іншого населення України саме старшиною. Заборонялося старшині та «всяким військовим і посполитим урядникам» використовувати козаків і посполитих селян на своїх господарських роботах — косовиці, жнивах, загачуванні гребель тощо; віднімати у них грунти або силою змушувати до продажу, забирати за які-небудь провини людське майно або обертати людей за це собі на роботу. Попереджалося, що переїжджі гетьманські слуги, особи військові не мають права вимагати у міщан і селян підводи, корми, напої та провідників, хіба хто їхатиме в публічних справах і то за гетьманською подорожньою. По звільненні України від підданства московського спеціальна комісія має провести ревізію всіх маєтностейі земель, якими користується або захопила старшина, а також ревізію повинностей підданих селян і підсусідків.

Окремо планувалося з'ясувати справу зі звільненням від публічних повинностей купців, оскільки тягар податків слід розподіляти на маєтних купців. Мав бути врегульованими тягловий обов'язок, деякі ярмаркові сплати тощо. Таким чином у Конституції розглядалися проблеми торгівлі. Гетьманові ставилося в обов'язок дбати, щоб від купців, крім узаконених податків, нічого зайвого не вимагалося.

Скасовувалися ненависні народові державні монополії, оренди та відкупи, інші обтяжливі для селян і міщан стації — розквартирування в їхніх домах компанійців та сердюків. Генеральна рада мала знайти інші кошти на утримання найманого війська.

Така увага й піклування про інтереси та соціальний захист низів українського народу були суттєвим історичним кроком уперед порівняно з іншими державними договорами гетьманів, починаючи з Березневих статей 1654 р. Богдана Хмельницького, в яких зовсімігнорувалися інтереси посполитого селянства й низів козацтва.

Конституція мала статті на користь запорозьких козаків, зберігався їхній особливий статус, забезпечувались їхні права. Запорозькому Низовому Війську мали повернути давні оселі — місто Трахтемирів зі шпиталем, із перевозом на Дніпрі, а також Кодак, Келеберду, місто Переволочну, землі і млин над Ворсклою. Дніпро з усіма своїми рибними промислами від Переволочни до Очакова має бути у відомстві виключно Запорожжя. Форти, побудовані Москвою на запорозьких землях, мають бути знесені.

Затверджувалися права православної церкви під зверхністю царгородського патріарха з митрополичим престолом у Києві. Орлик зобов'язувався, якщо він здобуде владу в Україні, виборювати політичне й церковне відокремлення України від Москви.

Отже, ця перша в світі конституція була пройнята дуже демократичним духом і визначала прогресивний історичний напрям розвитку державних реформ. Хоч і не була вона втілена в життя, однак залишилась однією з найвидатніших історичних державно-політичнихпам'яток. «Пакти й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» мусять зайняти належне їм місце в європейській історіографії і, здається, зберігають певну актуальність для депутатського корпусу сучасного парламенту незалежної самостійної України.

Творці Конституції, розробляючи її в чужій країні, усвідомлювали, що її практичне застосування буде неймовірно важким, адже спочатку треба було звільнити Україну від московського панування. Оскільки їхні власні сили були дуже невеликими — кілька тисяч козаків і старшини, вони сподівалися це зробити за допомогою Швеції, Туреччини та інших країн.

Зі шведським королем Карлом XII була укладена спеціальна угода. Як протектор України він санкціонував козацьку конституцію, підтвердивши таким чином права та вольності Війська Запорозького. Водночас він виступив гарантом незалежності України та недоторканості її кордонів, які за конституцією обіймали Лівобережжя та Правобережжя. Шведський король зобов'язувався не складати зброї доти, доки Україна не буде звільнена від московського панування, й не укладати миру з царем, не здобувши попереднього відновлення незалежності України.

Проте зірка Карла XII на військово-політичному небосхилі Європи почала меркнути, хоча він ще виношував плани спільних дій Півночі та Півдня, тобто Швеції й Туреччини, проти Петра І. Шведська армія, як здавалося Карпові, могла виступити з Померанії, де вона зосереджувалася, до Польщі. З півдня до кордонів Польщі мала підійти турецька армія. Тут, у центрі, діяли б українці й поляки, прибічники Станіслава Лєщинського.

Однак міжнародна ситуація змінилася. На сході Європи захиталася політична рівновага. Росія ставала в ряди найбільш могутніх європейських держав. Нагромаджуючи військові сили, вона спрямовувала свій наступ проти шведів і Туреччини, хоч Оттоманська Порта ще на початку 1710 р. підписала з Петром І мировий трактат. Отже, для шведського короля навіть від'їзд на Батьківщину сушею чи морем виявився дуже небезпечним, хоча великий візир Алі Чорлілі-паша від імені турецького султана обіцяв забезпечити Кардові XII 50-тисячний ескорт для супроводження шведів через польську територію додому.

Шведський король вирішив поки що вичікувати сприятливих обставин у Бендерах, використавши цей час для спонукання турецького уряду до війни з Росією. Незважаючи на полтавську поразку, Карл XII був дуже популярним серед турецьких військових кіл. Його дипломати, особливо Станіслав Понятовський, прибічник Станіслава Лєщинського, досить успішно діяли при дворі султана. Поляки взагалі активно взаємодіяли з турецьким урядом. Не раз відвідували султанську столицю київський воєвода Иосиф Потоцький, граф Тарло.

На сході активну дипломатичну діяльність з метою організації антимосковської коаліції розгорнув Орлик. Це питання він порушив у Бендерах у березні 1710 р., коли мав розмову з французьким послом Дезаєром. Восени 1710 р. український гетьман розпочав листування з кримським ханом Давлет-Гіреєм, дуже впливовою людиною при турецькому дворі. Орлик особисто з ним познайомився під час перебування хана в Бендерах у квітні 1710 р.

На початку грудня з Бендер до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, її учасниками були: прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Посольство українського гетьмана виконало свою місію й23 січня 1711 р. був підписаний договір про встановлення союзу між Кримським ханством і Орликом з козаками. Це було зроблено на грунті повної незалежності України. Хан брав на себе зобов'язання не укладати без згоди української сторони миру з Москвою. У договорі хан на побажання українців гарантував спокій і безпеку населенню України під час воєнних дій. Орлик призначив постійного свого резидента (посланника) при ханському дворі.

У договорі обумовлювалися й відносини з тими донськими козаками, які після придушення військами Петра І антицаристського повстання на чолі з Булавіним переховувалися від помсти царя на землях-кочовищах Кубанської орди й мали тісні зв'язки з усімДонським військом. За договором донці мали підлягати Орлику й користуватися рівними з українськими козаками правами та привілеями.

Від українського гетьмана спеціальний представник (генеральний осавул Григорій Герцик) поїхав у Кубанську орду. Він вступив у безпосередні зносини з донцями, які погодилися приєднатися до шведсько-українсько-татарського союзу й послали свого представника до Карла XII. Через кубанського салтана (сина кримського хана) Іслам-Гірея Герцик вступив у зносини з башкирами й казанськими татарами. Орлик мав офіційне запрошення й від турецького уряду, однак, за порадою Карла XII, поки що утримався від поїздки до султанської столиці.

20 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Петру І, що було до певної міри досягненням шведської дипломатії. Карл XII у своєму стратегічному плані ставив завдання опанувати ситуацією в Польщі й дати під Києвом генеральну битву царським військам передусім за допомогою турецької армії. Для звільнення Правобережної України була спланована зимова військова експедиція об'єднаних сил кримського хана, буджацьких татар, поляків і козаків на чолі з Орликом.

Після очищення від царських військ Правобережжя надалі розвивати військові операції повинна була турецька армія. Передбачалося, що передуватимуть всім цим діям дві допоміжні операції. Кримський хан мав увійти на територію Росії й ударити на Вороніж,щоб зруйнувати корабельну флотилію, а його син — кубанський салтан мусив йти на Азов. Усі ці операції, за задумом Карпа XII, мали сприяти просуванню шведських армій із Померанії в Польщу, що розв'язало б руки полякам, які орієнтувалися на СтаніславаЛєщинського.

Але добре задуману загальну стратегічну концепцію війни союзники не спромоглися здійснити ні поетапно, ні окремими частинами. Наприклад, у середині січня 1711 р. виступила кубанська орда під проводом салтана Іслам-Гірея, її шлях пролягав повз Азов, понад Доном. Дійшовши до Ізюма, військо повернулося з ясирем додому.

Головна акція на Правобережній Україні почалася 31 січня 1711 р. У цей день із Бендер вийшли запорожці зі своїм кошовим отаманом Костем Гордієнком та командуючим походом гетьманом Пилипом Орликом. В українському війську було 40 шведських інструкторів. Недалеко від Рашкова вони об'єдналися з поляками, яких очолювали Йосип Потоцький і Галецький, а також із буджацькими та білгородськими ордами під командуванням салтана Мегмет-Гірея (другого сина кримського хана). Запорожців і поляків було близько 8тисяч, татар — 30 тисяч.

Орлик ретельно підготувався до походу. Покладаючи надію на підтримку українського населення, змученого й озлобленого московським терором, Орлик іще раніше розіслав своїх емісарів по всій Україні, які під виглядом бандуристів і старців розповсюджувалийого універсали до українського народу, закликали до повстання та прилучення до козацького війська. Агітація мала успіх, до Орлика та запорожців прибувало багато втікачів, які прагнули помститися за свої кривди й руїну рідного краю. За наказом царськихкомандуючих Орликові універсали до українського народу кати публічно палили, як це було, наприклад, у переяславському полку.

Гетьман-емігрант Пилип Орлик написав листа лівобережному гетьману Івану Скоропадському. З притаманною йому красномовністю Орлик переконував Скоропадського об'єднатися з ним для визволення України з-під московського ярма для утворення вільної, незалежної ні від кого української республіки. Інакше, доводив гетьман-емігрант, на Вітчизну чекає така руїна, що наступні покоління з острахом згадуватимуть долю своїх предків. Він щиро запевняв, що свій титул гетьмана готовий для загального добра уступитиСкоропадському як старшому.

Об'єднані козацько-польсько-татарські війська перейшли біля Рашкова на територію Правобережної України й почали швидко просуватися вперед. У середині лютого вони розташувалися на широкому просторі між Немировом, Брацлавом і Вінницею.

Населення Правобережної України співчувало Орлику, підтримувало його наміри, одне місто за другим здавалося йому без бою. Всі правобережні полки, за винятком Білоцерківського (Чигиринський, Уманський, Торговицький, Кальницький, Корсунський, Богуславсь-кий. Канівський) перейшли на його бік і визнали Орлика за гетьмана. Та й жителі міст (міщани не лише тих полків, а й Білоцерківського полку — Черкас, Мошен, Канева та інших) відверто ставали на бік Орлика. Син богуславського полковника Самусь, прибувшидо Києва, сповістив, що козаки й міщани переходять до Орлика. Почалися заворушення й на Лівобережній Україні.

На цьому етапі спільного походу виник конфлікт між Орликом і Потоцьким. Сподівання прибічника Станіслава Лєщинського не справдилися, оскільки польська коронна армія, що розташовувалася на Правобережжі, не підтримала Потоцького. Навпаки, вона вела проти нього розвідувальні дії. І все ж Потоцький не втрачав надії, що відділи коронної армії, коли він до неї наблизиться, приєднаються до нього. Саме тому наполягав, аби об'єднана армія йшла близьким до Польщі шляхом. У свою чергу Орлик, бажаючи розвинути успіх серед правобережного козацтва, прагнув просуватися в східному напрямі до Дніпра. Перевага українського гетьмана Орлика почала непокоїти польського київського воєводу Потоцького. У своїх скаргах Карлу XII він указував, що Правобережна Україна завжди належала до Польщі й не повинна перейти до козаків. Орлика підтримали татари, й напрямок подальшого походу був визначений за його бажанням. Однак ворожнеча між польськими та козацькими керівниками поглибилася.

За наказом царя Петра І Іван Скоропадський направив проти Орлика козацьке військо, на чолі якого він поставив генерального осавула Бутовича. Наприкінці лютого союзна армія просунулася спочатку просто на схід, аж до Звенигородки, а пізніше повернула на північний захід. Під Лисянкою Орлик розбив військо Бутовича, який здався в полон. Цар, побоюючись, що правляча старшина Гетьманщини перейде на бік Орлика, наказав зібрати у Глухові (гетьманській резиденції, яку розташували близько до українсько-московського кордону) жінок усіх генеральних старшин, зокрема і дружину гетьмана Скоропадського, і тримати їх як заручників. На Правобережній Україні саме так учинив київський генерал-губернатор князь Дмитро Голіцин, який скликав у Київ жінок правобережних полковників, коли військо Орлика вступило на Правобережну Україну.

Наприкінці другої декади березня Орлик дійшов до Білої Церкви, майже під самий Київ. Тут — у найміцнішій фортеці Правобережжя України — засіла царська залога. Крім неї, тільки кілька містечок Білоцерківського полку залишалося в царських руках. Орликоточив Білу Церкву з усіх боків і 25 березня приступив до її облоги. У війську, яке очолив Орлик, нараховувалося 16 тисяч правобережних, лівобережних і запорозьких козаків із кошовим отаманом, та ще кілька тисяч поляків і татар.

Водночас із переможними діями військ Орлика на Правобережжі хан досить успішно воював на Слобідській Україні з московськими військовими залогами. На початку свого наступу хан із 50-тисячною ордою оволодів прикордонною фортецею Новосергієвськ (Вольноє), українські жителі якого видали царських солдат. Уся залога здалася в полон. Вирушивши на територію Слобідської України, хан безупинно йшов уперед, здобуваючи міста одне за одним. Населення зустрічало його з хлібом-сіллю як визволителя від царського панування. Так було й під час вступу хана в містечко Водолага Харківського полку.

Але хан не дійшов до Харкова, утримався від походу вглиб Гетьманщини. Мабуть, він не бажав зустрічатися з великим московським військом. Повернувши назад, хан по дорозі, за своїм звичаєм, брав людей у полон і нищив оселі. З ханом пішли слобідські жителі, котрі підтримали татар, маючи намір оселитися на незаселених землях поблизу Вольного, що входили тоді до володінь кримського хана. Але втікачів наздогнало царське військо й повернуло назад. За «зраду царю» над ними вчинили жорстоку кару. Кожного десятого за жеребом засудили до страти, решту, разом із жінками та дітьми, забрали до Москви, а потім заслали на поселення. Така ж доля спіткала й жителів Сергієвська.

Орлику не пощастило під Білою Церквою. Ця фортеця була забезпечена всім потрібним для оборони, оснащена сильною артилерією. Орлик не мав необхідної для облоги важкої армати, у нього було лише шість невеличких гармат. Хоча місто зайняли швидко, замокпродовжував триматися. Спроба спільними силами запорожців і правобережних козаків узяти замок штурмом не мала успіху. Польська й татарська кіннота тут нічого не могла вдіяти. Січовики покопали у нижньому місті шанці, але вночі обложені зробили непомітнувилазку й захопили їх. Козаки змушені були відступити.

Отже, триденна облога фортеці не дала очікуваних наслідків. Орлик із військом припинив штурм ще й тому, що салтан зі своїми ордами раптом поспішно покинув табір і відійшов до Буга. Орлик благав його зупинитися, залишити йому хоча б частину (тисяч десять) орди. Салтан пообіцяв, але цього не зробив: татари почули про наближення царських військ, із якими вони не бажали йти на зіткнення. Крім того, починалося танення снігів, можлива була значна повінь на річках. Складалися несприятливі й навіть небезпечні для татарської кінноти умови.

Салтан і мурзи вирішили діяти за своїми традиціями. Буджацька, Білгородська, Ногайська орди розпустили свої чамбули на всі боки. По всьому Правобережжю: в полках — Білоцерківському, Канівському, Корсунському, Кальницькому, Уманському, Торговицькому,Брацлавському — палили міста, містечка і села, брали ясир, убивали людей, руйнували церкви, спустошували цілий край.

Орлик та українські старшини марно намагалися стримати салтана і мурз, покликаючися на договір із ханом, його зобов'язання не чинити лихо населенню України. Український гетьман Орлик, київський воєвода Потоцький, навіть сам салтан Іслам-Гірей видавали оборонні універсали містам і селам, але це їх не рятувало. В листі до Карла XII Орлик із гнівом і болем описував, як татари обдирали й пустошили церкви, обертали їх на кінські стайні або спалювали до попелу, навмисне різними способами оскверняли: перекидали церковні престоли, топтали ногами святі дари, глумилися над іконами, гвалтували дівчат, дітей малих рубали навпіл, мордували людей. Від Дністра до Росії забрали в ясир кілька тисяч духовних і світських людей, козаків, посполитих, жінок і дітей.

Зойки жаху та відчаю лунали по всьому краю. Правобережне козацтво, що приєдналося до нового гетьмана, кинулося тепер рятувати своїх близьких від татар. Із 16 тисяч козаків, що були у війську Орлика, залишилося ледве три тисячі. Гетьман спочатку відвів своє вій-.сько до Фастова, а потім повернувся до Дністра. Наприкінці квітня Орлик і запорожці були вже в Бендерах.

Гірко нарікаючи на татар, як найфатальніших союзників, яких коли-небудь мала Україна, Орлик прохав шведського короля клопотатися перед падишахом про визволення забраного з України ясиру. Карл XII виконав прохання Орлика. 31 липня 1711 р. султан видавнаказ сераскірові (бендерському паші) одшукати, зібрати й передати Орликові українських бранців, яких пригнали з минулого походу на Україну й які знайдуться в краї, де править цей паша. Частина бранців була звільнена, але симпатія народу до справи Орлика була втрачена.

З великими труднощами, впродовж двох років готувалося визволення України з-під московського панування. Чималі результати були досягнуті протягом успішного переможного походу Орлика на Правобережжя. Проте все скінчилося нічим, зійшло нанівець. Всі попередні плани виявилися перекресленими непередбаченими обставинами.

Невдача експедиції в Україну була тяжким ударом і для Карла XII. Замість очікуваного наступу турків на Правобережну Україну тепер цар із московським військом наближався до кордонів Молдавії з надією на легку перемогу. Однак і царські сподівання виявилися марними. Орлик не підкорився ударам долі й після перших днів невдачі знову продовжив пошук шляхів визволення України, насамперед вдаючися до дипломатичних акцій.

У липні 1711 р. Петро І із великим військом необережно далеко заглибився в тодішні володіння Туреччини — Бессарабію та на береги Прута. Там його оточили турки, татари та їхні союзники — поляки й частина запорожців. Петру І загрожували полон і неминуча капітуляція або ганебний мир. Заради врятування свого життя він мусив погодитися з усіма вимогами переможців.

Орлика не було в турецькому таборі. Його затримав шведський король. Мирні переговори також велися без нього. Однак Орлик сподівався, що тепер можна було б продиктувати царю свої умови — зречення ним прав на Україну. Але цар зумів підкупити великими грішми візиря — Баталджи-пашу, який випустив Петра І з військом на відносно легких умовах. Цар віддав Туреччині Азов та його округу, мусив зруйнувати свої фортеці— Таганрог, Кам'янку, а також фортеці на Самарі, зобов'язувався не втручатися в польські справи. В договір було включено питання про Україну. Петро зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережної України, то стаття про неї була сформульована настільки неясно, двозначне, що цей пункт кожна сторона могла тлумачити по-своєму. Орлик доводив, що на основі цієї умови Москва зовсім зрікалася й Лівобережної, й Правобережної України, яка в цілому стає незалежною й самостійною. Водночас російський віце-канцлер у Константинополі Шафіров зі свого боку доводив: із договору не випливає, що цар відмовляється від Лівобережної України.

Крім цього, посилилися непорозуміння між Туреччиною та Росією на грунті різного тлумачення Прутського договору, ратифікація якого затягувалася ще й невиконанням царем умов про повернення Азова та знищення Таганрозької фортеці.

Пилипа Орлика турки запросили до Стамбула, обіцяючи віддати під його гетьманську булаву й Правобережну, й Лівобережну Україну, а також Запорозьку Січ. Але шведський король, обурений миром із царем, намагався затримати союзників-поляків і козаків присобі. Його недвозначні погрози примусили Орлика, що перебував напівдорозі до турецької столиці, повернути назад. Туди була послана козацька делегація у складі прилуцького полковника Дмитра Горленка, генерального судді Клима Довгополова, генерального писаря Івана Максимовича, генерального осавула Григорія Герцика і кошового отамана Костя Гордієнка.

Козацькому посольству Орлик вручив інструкцію, складену ним 3 грудня 1711 р. у турецькому місті Бабі. Інструкція складалася з десяти статей, які були просякнуті ідеями звільнення від іга Москви та здобуття Україною незалежності. Посольство мало просити турецький уряд відповідно до Прутського договору, який зафіксував визволення України (з обох берегів Дніпра) від московського ярма, передати Україну новообраному гетьманові й його наступникам.

Орлик звернувся з проханням до Оттоманської Порти виступити посередницею й примусити Москву «відмовитись від України назавжди, вивести з нашої землі своє військо й випустити на волю заарештовану під час минулої війни й заслану на Сибір або куди-небудь в інше далеке місце нашу військову старшину, урядових осіб і всіх взагалі українців, зокрема й посланців від Запорозької Січі, що були затримані в Лебедині, й тих запорозьких товаришів, котрих запросили на роботи за гроші в Петербург і опісля затримали, — одних у Сівську, інших у Вільні, — а потім заслали на каторжні роботи.

Нехай також цар випустить на волю жінок і дітей генеральних старшин, полковників, сотників, інших урядових людей, котрих минулої зими цар, почувши про намір Блискучої Порти сповістить війну, наказав позвозити до Глухова, щоб залякати українців і цимзміцнити свою владу на Вкраїні. Виходячи з України, московське військо повинне передати всі фортеці до влади гетьмана. А саме: одступаючи, не повинне робити українським жителям нічого злого ні явно, ні тайно, не брати з собою в полон і нікому не робити ніякої шкоди. Крім того, царські генерали повинні повернути всі гармати, котрі вони позабирали з Січі й повідвозили в Білу Церкву, коли ж їм це буде дуже важко зробити, вони повинні замінити ці гармати іншими з різних українських фортець, котрі там повинні залишитися після виходу з них московських залог. Узагалі ж, треба домагатися, щоб були повернуті всі збитки і втрати, котрих зазнали українські жителі від московських військ у минулу війну».

Отже, в інструкції Орлик дуже докладно, зі знанням справи розробив механізм виведення царських окупаційних військ з України. Вимагаючи повернення з московського рабства українців, він виявив добру обізнаність із ситуацією, за якою вони були насильством, беззаконням і терором затримані, заарештовані, заслані в Сибір на каторжні роботи.

Головним постулатом посольства, за інструкцією Орлика, мала бути вимога незалежності України, котра перебувала б під формальним протекторатом турецького султана, який обіцяв видати асекураційний документ. Згідно з ним Україна обох боків Дніпра з Запорозьким Військом і з усім українським народом визнається на вічні часи країною, незалежною від усякого зовнішнього володаря, без данин і васальності, із забезпеченням невтручання Порти до внутрішніх справ України, з непорушністю українських вольностей, законів, привілеїв і кордонів. Гетьман України завжди обирається вільними голосами, без права зміщення його султаном.

Козаки, що' живуть у пониззях Дніпра, зберігають право, як і раніше, займатися рибальським і мисливським промислом по всіх ріках, річках і урочищах до самого Очакова. Українським купцям надається право торгувати по всій Турецькій імперії нарівніз турками без сплати мита. Україна зберігає і шведський протекторат, що мусить сприяти зміцненню дружніх відносин Швеції, Туреччини, України та Кримського ханства, особливо в спільній обороні від Росії.

Проте українське посольство не мало можливості викласти відповідно до цієї інструкції свої вимоги. Відбулися зміни в турецькому уряді. Шведська дипломатія добилась-таки зміщення Баталджі-паші з посади візиря, переконавши падишаха, що той зрадив державні інтереси Порти, уклавши Прутський договір із Петром І. Однак наступник візиря Юсуф-паша (яничарський комендант) був неприхильний до Карла XII.

Українську делегацію зустріли в столиці Туреччини доброзичливо, але переговори в Стамбулі велися паралельно і з українською делегацією, і з московськими представниками, інтереси яких були протилежними. Посольство Орлика спромоглося переконати турецький уряд, котрий прийняв Орликове тлумачення Прутського договору й висунув Росії, яка досі не приступила до виконання умов договору, ультиматум у чотирьох пунктах: Росія негайно виводить свої війська з Польщі й зобов'язується не вводити їх туди ніколи; негайно зрікається України; негайно віддає туркам Азов і руйнує прикордонну фортецю Таганрог; укладає з Карпом XII перемир'я на три роки і визнає за турками право вільно відпустити Карла XII з Туреччини, яким завгодно шляхом.

У разі невиконання цих умов Порта загрожувала знову йти війною на Москву, сам султан збирався стати на чолі війська. Така рішуча позиція турецького уряду налякала Петра І, котрий наказав виконати вимогу про Азов і Таганрог, а також розпочати вивід царських військ із Польщі і Правобережної України, що належала за мирним московсько-польським договором 1686 р. Польщі. Що ж до решти пунктів, переговори продовжувалися, їх напрям визначили величезні гроші, які цар видав на підкуп великого візиря, муфтія та інших впливових турецьких осіб, що брали участь у переговорах.

Росія ніяк не хотіла втрачати Україну, й вона досягла своєї мети. 5 березня 1712 р. вийшов фірман турецького султана, згідно з яким Правобережна Україна та Січ передавалися Орликові, як шефові української нації. Турецька держава зобов'язувалася не втручатись у внутрішні справи України. Місяцем пізніше (5 квітня) Оттоманська Порта підписала договір з Росією, за якою залишалася Лівобережна Україна з Києвом і його околицями. Москва виводить війська з Польщі й Правобережної України, не втручається усправи козаків і Запорозької Січі. В договорі була врегульована проблема виїзду Карла XII з Туреччини. Таким чином, збереження влади над Україною коштувало цареві Петру І 100 тисяч червінців.

Ратифікація Прутського договору в такому урізаному вигляді була тяжким ударом для Орлика та його споборників. Україна залишалася розділеною, над нею продовжувало панувати, кажучи словами Івана Мазепи, «тиранське іго московське». Влада Орлика над Правобережною Україною, декларована султанським фірманом, по суті була ефемерною, оскільки Польща не поступалася своїми здобутками. Хоча турецький уряд наполегливо вимагав від Орлика, старшини, козаків і запорожців виступити на Правобережну Україну, щоб закріпити її за собою, однак не виділяв для допомоги ніяких військ. Орлик повідомив листовно візиря та хана, що він не виступить на Правобережну Україну, доки Порта не дасть повної гарантії на володіння нею, що може статися, на його думку, лише на підставі відповідного пакту між Портою і Польщею.

У листопаді 1712 р. новий візир Соліман, незадоволений невиконанням Петром І зобов'язань щодо виведення військ із Польщі, оголосив війну Росії й наказав Орликові виступати на Правобережну Україну. Український гетьман з неохотою вирядив частину свого війська.

Протягом року мали місце коливання у відносинах Карла XII з Портою, пов'язані як із виступами шведів у Померанії, так і з їхньою політикою щодо Польщі. Першого лютого 1713 р. відбувся навіть бій шведського короля та його драбантів із турецькими яничарами. Карла XII вислали з Бендер, і він перебував на становищі напівполоненого в місті Доматиці. Ситуація, що склалася, не могла не позначитися на становищі української еміграції. В другій половині 1713 р. більша частина козацького війська на чолі зприлуцьким полковником Дмитром Горленком змушена була, за категоричним наказом кримського хана Давлет-Гірея, вийти на Правобережну Україну, де козаки перебували до кінця 1714 р.

Орлик залишався в Бендерах і наполегливо шукав порозуміння з Польщею. Він уже не ставив великих вимог, не домагався звільнення Правобережжя від польської влади. Гетьман бажав тільки, щоб козаки, які осіли на рідних землях, дістали юридичне визнання збоку польського уряду. Більше того, він давав змогу полякам використати прагнення правобережних козаків об'єднатися з Лівобережжям, тобто допускав з'єднання обох частин України навіть під егідою Речі Посполитої.

Але Польща вже уникала конфліктів із Москвою, а Туреччина — з Польщею. Отже, 22 квітня 1714 р. довголітній посол польського короля Августа II уклав у Стамбулі з турецьким урядом договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею. Проте козаки вперто трималися рідної землі, не бажали уступати її Польщі. їх підтримувала Січ. Ще в лютому 1714 р. відбулися тяжкі бої між хоругвами польської коронної армії та запорозькими козаками, які зазнали поразки. Однак улітку цього ж року повстання козаківвідновилося, й лише наказ великого візиря кримському ханові про заборону козакам під загрозою смертної кари сперечатися з поляками за Правобережну Україну поклав край масовому перебуванню там козаків.

Отже, остаточно підводилася риска під бендерським періодом життя та діяльності Орлика. У червні 1714 р. він перебрався в Доматицю і звідти слідом за шведським королем, який зібрався в дорогу до свого власного краю, виїхав у Європу. Разом із Орликом Бендери покинули небіж Мазепи Андрій Войнаровський, брати Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Мирович, Клим Довгополий, Федір Третяк, священик Порфеній. Інші скористалися з царської амністії, щоб повернутися на Лівобережну Україну. Серед них були Горленко та Максимович. Із гетьманом їхала численна родина: дружина Анна, сини — Григорій, Михайло та Яків, дочки — Настя, Варвара й Марта. Марта і Яків народилися в Бендерах. Хрещеним батьком Якова був Карл XII, а Марти — Станіслав Лєщинський. їхали через Угорщину до Відня. На деякий час українських емігрантів помістили на острові Рюгені, де в Орликів народилася дочка Марія. Хрещеною матір'ю її і була королева Ульріха Елеонора. Потім родину Орликів було відправлено до Швеції, де гетьман отримав помешкання в Кристиянстаді. Розпочався майже тридцятирічний період еміграційної політичної й дипломатичної діяльності Орлика.

Високою кінцевою метою Орлика було об'єднання Правобережної, Лівобережної, Слобідської України та Запорозької Січі в єдину сильну Українську державу під гетьманським регіментом. Досягнути цього, вважав Орлик, можна тільки за умови звільнення України за допомогою .іноземних, держав від панування Російської імперії. Тому основним напрямом політики Орлика було створення антимосковських коаліцій.

У своїй політичній концепції Орлик виходив із того, що завойовницька політика Російської імперії на Заході має небезпечний характер у загальноєвропейському масштабі. Політику Росії Орлик оцінював як похід варварів проти європейської культури. Ціла Європа стоїть перед загрозою московської експансії. Особливо це стосується Східної Європи, насамперед безпосередніх сусідів Росії — Швеції, Польщі й Туреччини. Тому до них передусім і звертався Орлик зі своїми численними пропозиціями про утворення східноїкоаліції, причислюючи до головних її учасників також Крим, Буджацьку орду, Січ, Гетьманщину, донське козацтво, казанських та астраханських татар.

Україна як найближча сусідка Москви була по суті жертвою її великодержавної політики. Орлик передбачав, що Гетьманщина й Січ будуть знищені Російською імперією. За ними настане черга Польщі. Існування сильної, з'єднаної України необхідне для підтримання європейської рівноваги, котру порушує московська експансія. Україна має бути охоронним валом у загальноєвропейському значенні. В аспекті такої концепції Орлик підтримував найактивніші стосунки з Францією і з Англією.

Суперництво європейських держав визначило й характер їхнього групування. Франція, Швеція, Туреччина, Польща прагнули зберегти існуючу рівновагу й покласти край зростанню могутності Росії, її завойовницькій політиці. Ці країни протистояли Росії та Австрії, а в деякі періоди й Англії, Саксонії та Голландії, водночас, коли їм це було вигідно, вони прагнули залучити у сферу своєї політики Україну. Орлик із дипломатичним хистом використовував це суперництво на європейському континенті.

В залежності від змін політичної та військової ситуації в Європі, коливань у взаємовідносинах різних держав, виникнення непередбачених, спонтанних політичних комбінацій трансформувалася й політика Орлика. Іноді вона здавалася плутаною й непослідовною. Часом Орлик ішов і на тимчасові компроміси.

Однак українська справа була істинним змістом життя цього безперечно видатного державника й політика. Упродовж трьох десятиліть своєю енергійною, наполегливою, невтомною працею тримав він українське питання на Європейському континенті в активному й дійовому стані. Питання про незалежність України Орлик спромігся вписати в коло політичних прагнень великих держав. Завдяки українському гетьману-емігранту Європа не забувала про Україну. Склалася певна традиція українсько-європейських зв'язків.

Після приїзду до Швеції Орлик не мав змоги активно провадити політику, оскільки в той час Карл ХІІ вів сепаратні переговори з царем. Російські дипломати навіть слухати не хотіли про Орлика. Лише мимохідь веди висловлювалися про можливість амністії, та й то в далекому майбутньому.

Смерть Карла XII в грудні 1718 р. зумовила певні зміни в міжнародній ситуації. Провідні європейські держави (Англія, Австрія) разом із польським королем Августом II виступили на захист Швеції (з боку якої були зроблені деякі поступки) й вирішили організувати європейську коаліцію, щоб покласти край завойовницькій експансії росіян і витіснити їх із Західної Європи.

Орлик добре розумів, що за цих умов українська дипломатична акція буде мати велику вагу, а тому треба мобілізувати всі сили для боротьби за інтереси Вітчизни. Для цього він планував виїхати з Швеції й очолити Запорозьке Військо, яке після зруйнуваннята спалення Петром І Чортомлицької Січі перебувало у володіннях кримського хана в Олешках. Орлик розробив проект створення спеціальної східної антимосковської коаліції в складі Польщі, Швеції, Туреччини, Криму, буджацьких татар, запорожців, українськихлівобережних і донських козаків, а також підлеглих цареві мусульман — казанських та астраханських татар. На цей раз ідею визволення України він пов'язував з ідеєю унії з Польщею. Енергійно проводячи підготовчу дипломатичну роботу, через Григорія Герцика відновив зносини з польськими магнатами, через Нахимовського — з січовим військом, через міністра графа Флемінга — листовно з польським королем Августом II.

Дочекавшися, нарешті, фінансової шведської допомоги та рекомендаційних листів від шведського короля до австрійського цісаря, до королів англійського та польського й окремої королівської грамоти до кошового отамана й запорожців з обіцянкою протекції,Орлик разом зі своєю родиною виїхав із Стокгольма. У Ганновері йому не вдалося, як він очікував, зустрітися з англійським королем Георгом І. Той напередодні виїхав. Зате вдалося провести переговори з ганноверським міністром графом Бернсдорфом. У Брауншвайгу — місці нарад європейського конгресу — мав конфіденційну довірчу розмову зі шведським уповноваженим цього конгресу. Проїхавши всю Німеччину, Орлик дістався до Вроцлава. Під час подорожі гетьман провадив дуже жваву дипломатичну діяльність через своїхуповноважених або поштою.

Однак протягом цього часу грунтовно змінилася політична ситуація. Англійський король Георг І мусив через сильну опозицію здати свої позиції в складі антимосковської коаліції. Його наслідували й Австрія, й польський король. Швеція залишилася в ізоляції й мусила шукати порозуміння з царем. Цю ізоляцію відчув на собі й Пилип Орлик.

Перебуваючи протягом кількох місяців у Вроцлаві (на цісарській території), Орлик звернувся до Карла VI за протекцією. Тоді ж там йшли переговори цісарських дипломатів із російським послом Ягужинським, який мав від Петра І завдання спіймати за допомогою численних агентів Орлика та його сім'ю. На українського гетьмана організували справжнє полювання. Вже у Німеччині на нього чатували царські агенти, але вони помилилися в етапах гетьманської подорожі. Брат віденського посла — молодий Ягужинський чекав на Орлика в Гамбурзі, а потім поїхав через Відень до Вроцлава, маючи намір заарештувати Орлика та його родину.

Гетьман зумів уникнути цієї небезпеки тільки завдяки своїм зв'язкам із високими особами. Серед них був і його далекий родич — барон Орлик, цісарський шамбе-лян. Саме він увів родину українського гетьмана в коло вроцлавської аристократії, у вищийсвіт Вроцлава і взяв їх під свою спеціальну опіку, клопотався перед цісарем, щоб не дозволено було росіянам захопити Орлика та його родину й вивезти в Росію для розправи. У безпечне місце Орлик виїхав у березні 1721 р. Ягужинський, прибувши до Бреславля,де перебувала родина Орлика, намагався вночі збройне захопити помешкання. Але господар не відчинив брами, незважаючи на погрози й підступні обіцянки. Наступного дня родина Орлика виїхала з цього помешкання.

У трьох монастирях знайшли прихисток дружина, сини та дочки Орликів. Там помер їхній наймолодший син Яків. Сам же Пилип Орлик так писав у своєму щоденникові: «Не маючи сталого місця, де б міг прихилити голову, я став позорищем світові й людям, переїжджу з. місця на місце, для безпечності під прибраним ім'ям, подаючи себе за чужинця». Російський посол у Відні Ягужинський, посилаючися на заприязнені відносини Австрії та Росії, домігся від цісаря наказу про відмову гетьманові в праві притулку й вимоги виїхати з родиною з цісарських володінь. Не допомогли клопотання за Орлика чеського канцлера, папського нунція та англійського посла у Відні, польського короля, шведського уряду. У квітні 1721 р. помер головний опікун гетьмана — барон Орлик. Пилип Орлик переїхав у Польщу, до Кракова. Але й тут йому міністри Августа II радили не засиджуватися й шукати безпечнішого місця.

Всі ці події, як і взагалі семирічний період перебування Орлика в Європі, проходили на тлі постійної фінансової й матеріальної скрути. Призначена йому шведським королем щорічна пенсія в 17 тисяч срібних талярів згодом була замінена знеціненими паперовими асигнаціями, яких не вистачало, щоб утримувати родину, своїх співробітників і службу. Іноді, як зізнавався гетьман, не було за що купити «ні хліба, ні дров, ні світла». Доводилося заставляти державні клейноди (дві булави та пернач) і решту власних коштовностей. Невдалими виявилися й спроби одержати від шведського уряду борг Карла XII в 60 тисяч талярів, які він отримав від Мазепи з державного скарбу України. Претензії на ці гроші заявляла Войнаровська, чоловіка якої (племінника Мазепи) серед білогодня захопили царські агенти в Гамбурзі в 1716 р. й вивезли до Росії; після катувань його заслали в Сибір, де він і помер. Така ж доля спіткала й швагра Орлика — Григорія Герцика, якого росіяни захопили у Варшаві. Сини Орлика дістали дозвіл на прийняттяїх в Упсальську академію, але не могли там навчатися, оскільки бракувало коштів.

Перебування Орлика в Європі в 1721 р. було не тільки небезпечним, а й узагалі не мало сенсу. Його плани щодо створення східноєвропейської антиросійської коаліції, з огляду на політичну ситуацію, яка зазнала різкої зміни, були вже неактуальними. Швеція після 20 років війни уклала з Москвою мир. У шведсько-російський договір українське питання не було навіть включене. Продовжувала зростати залежність Польщі від Росії, тому польський король не міг підтримувати плани й проекти Орлика.

Гетьман зробив спробу порозумітися з царським урядом через голштинських дипломатів у Петербурзі. Йому запропонували персональну амністію з умовою повернення в Україну, але там напевно його чекала розправа з боку царських урядовців. Орлик рішуче відкинув цю пропозицію, яка, за його словами, означала для нього втрату честі. Прийнявши її, він «був би змушений ціле життя зносити нестерпні муки душі». У меморіалі шведському уряду гетьман нагадував, що він не є підданим царя, отже й не потребує його амністії. Крім того, він просив короля захистити його від ласк і запевнень царя, «через котрі не один чоловік постраждав».

Орлик знову пережив крах своїх планів, а в майбутньому його чекали нові невдачі. І щоразу він долав хвилини розпуки та відчаю, знову підводився, набирався енергії, шукав нових шляхів — і так до кінця життя. Він вважав, що звання гетьмана, керівника української нації накладає на нього історичний обов'язок, на вівтар якого він має покласти свою особисту долю. Усвідомлюючи, що його сила як повновладного державного чинника грунтується на збройних силах, він вирішив бути поруч із Запорозьким Військом. Оскільки Запорозька Січ підлягала кримському хану — васалу Туреччини, Орлик вирішує перебратися до турецьких володінь, щоб при нагоді, коли складеться сприятлива політична кон'юнктура, бути готовим для виступу на чолі Запорозького Війська.

Для більшої безпеки Орлик перевозить дружину й дітей у Краків, де влаштовує їх у францісканському та бернардинському монастирях. 17 лютого 1722 р. він виїжджає з Кракова, взявши з собою сина Михайла, секретаря-капітана де Клюара та довголітнього слугу Кароля й вирушає в далеку мандрівку на схід. Орлик віз із собою рекомендаційні листи шведського короля до султана, великого візиря й хотинського сераскера.

Турецький уряд дозволив Орлику жити тільки в Салоніках. Знову ж таки, з огляду на домагання царя, цей уряд вирішив тримати Орлика подалі. По суті це було почесне заслання. 12 довгих років прожив Орлик у цьому нездоровому місті, де лютували епідемії,де помер його син Михайло й де, незважаючи на все це, його життя було насичене інтелектуальною й духовною працею. Він читав французькі, італійські та голландські часописи, ретельно стежив за плином міжнародного життя, робив нотатки про події в Україні тасуміжних із нею державах, займався політично-теоретичними розробками. Гетьман вів активне листування із Запорозькою Січчю, з великим візирем, кримським ханом, молдавським господарем, із представниками шведського уряду, з англійськими послами в Стамбулі(Станіяном) і Відні (Сафорином). Останній був посередником Орлика в кореспонденції з іншими європейськими державними діячами й навіть із його родиною.

Увагу Орлика займали в той час і богословські проблеми. Він був глибоко віруючою людиною, в неділю й на свята ходив до церкви, відвідував і католицькі богослужіння. Цікавився основоположними принципами християнської релігії, вів пошук шляхів об'єднання церков, вільної сполуки православних і католиків. У щоденнику залишилися записи його дискусій із православними священиками й католицьким духовенством.

Гетьмана відвідували люди з України — монахи, купці, подорожні, невільники й невільниці. Долю цих людей він неодноразово щасливо вирішував. Адже український гетьман був бажаним і почесним гостем і в турецьких урядовців — муфтія та каді, й у французьких та англійських консулів, і в грецькій громаді тощо.

Для політичної ситуації в Європі першої половини 20-х років XVIII ст. були характерні швидкоминучі політичні комбінації та конгреси, що тривали роками. У 1725 р. відбулися дві події, які змінили міжнародне становище. На початку року помер запеклий іневблаганний ворог Орлика — Петро І. Це відродило сподівання гетьмана на можливість порозуміння з російським урядом. Крім того, в серпні відбувся шлюб французького короля Людовика XV з дочкою колишнього польського короля прошведської орієнтації Станіслава Лєщинського, що зумовлювало антимосковські позиції Франції. Європа поділилася на два ворожі табори. З одного боку — віденська коаліція (Австрія, Іспанія, Росія), з другого — ганноверська (Англія, Франція, Голландія, Данія, інші держави). До останньої прилучився й Орлик зі своєю великою дипломатичною акцією. Здавалося, Європа стоїть на порозі нової війни.

Проте новий голова французького уряду — кардинал Флері виявив ініціативу мирного полагодження конфлікту й домігся скликання європейського конгресу, котрий відкрився в Суасоні влітку 1728 р. Завдяки старанням Орлика українська проблема знову набула європейського масштабу. Хоча розмови стосовно України велися «поза засіданнями конференції», українському гетьману обіцяли допомогу Англія, Франція та Швеція.

Так, за Орлика заступився кардинал Флері, який разом з англійським, голландським та іспанським делегатами намагався переконати російського уповноваженого на конгресі графа Олександра Головніна в необхідності полагодити справедливу справу українськогогетьмана. Але той рішуче заявив, що його уряд не може допустити дискутування на конгресі щодо української справи. Уряд і так прихильний до «козацької нації», всупереч постанові покійного царя дозволяє вибори гетьмана. Орлик — бунтівник і спільник Мазепи. Мова може йти лише про амністію, якщо він лояльно ставитиметься до Росії. Дипломати більше не наполягали.

Тоді гетьман безпосередньо звернувся до представників віденської коаліції. Голштинського герцога Карла Фрідріха, який був одружений на дочці Катерини І, він просить висловитися на його захист перед імператрицею. Зав'язує відносини з представниками Австрії, Ватікана та ордену єзуїтів, прагнучи через них вплинути на російський уряд і примусити його визнати за Орликом гетьманські права на Лівобережну Україну, водночас вплинути на Польщу з вимогою визнання нею автономії Правобережної України під його владою, а також відновлення козацтва. І зовсім фантастичним був проект окатоличення України заради одержання допомоги від Ватікану.

Та вже в наступному 1729 р. український гетьман-емігрант цілком позбавляється всяких ілюзій відносно можливості порозумітися з царським урядом щодо України. З цього часу й до останніх днів життя політика Пилипа Орлика має чіткий безкомпромісний антимос-ковський напрям. Найбільше він покладається на Францію й прагне використати її великий вплив на Туреччину.

З 1729 р. поряд із Пилипом Орликом стає його син Григорій. Після років навчання й військової служби він включається в політичну й дипломатичну працю свого батька, спрямовану на мобілізацію міжнародних сил для визволення України. З великою енергією йентузіазмом молодий Орлик діє як дипломатичний посередник в українських справах.

Після Суасонського конгресу визріла ситуація, в котрій була закладена можливість загальноєвропейського збройного конфлікту. Йшлося про наступника тяжко хворого польського короля Августа II. Франція воліла, щоб ним був Станіслав Лєщинський — батько французької королеви. Швеція, зрозуміло, теж підтримувала Станіслава Лєщинського, який займав у минулому польський королівський престол значною мірою завдяки шведському королю Карлу XII. Урядові кола Польщі майже всі підтримували Станіслава Лєщинського. Серед його прибічників був і Пилип Орлик. Однак усі розуміли, що Росія ніколи не погодиться з цією кандидатурою.

Французький посол у Польщі де Монті влаштував таємну нараду у Варшаві, в якій взяли участь шведський посол Цюліх і прихильники Лєщинського — примас Польщі, коронний гетьман і київський воєвода, а також молодий Орлик. Останній зробив доповідь, у якійпідкреслив місце козацької нації й Пилипа Орлика в майбутньому конфлікті. Учасники наради запропонували йому поїхати до Франції й поставити перед її урядом справу свого батька. Наприкінці 1729 р. Григорій "Орлик опинився в Парижі, де викликав у правлячих французьких державних діячів посилений інтерес до України. Крім того, йому була доручена спеціальна місія на Сході. Виконуючи її, Григорій мав змогу побачитися в Салоніках із батьком. Енергійні демарші Григорія Орлика перед турецьким урядом, спрямовані на звільнення українського гетьмана від примусового перебування в Салоніках, не мали успіху. Турецький уряд ретельно виконував вимогу царського уряду.

В лютому 1733 р. помер Август II. Вся Польща була на боці Станіслава Лєщинського як претендента на польський трон. Однак Росія й Австрія висунули іншу кандидатуру — сина покійного короля Фрідріха-Августа III. На його підтримку царський уряд вислав 40-тисячне військо. Станіслав Лєщинський, якого майже одностайно обрали у Варшаві польським королем, мусив тікати від царських військ до Гданська. Під військовим пресингом чужоземних збройних сил сейм мізерною кількістю учасників вибрав Фрідріха-Августа своїм королем.

Почалася європейська війна «за польську спадщину». Вона точилась упродовж 1733—1735 років, в основному на землях Італії та Австрії. Франція разом з Іспанією та Сардинією (іспанський король був дядьком французького короля, а король Сардинії — його братом) виступили проти Австрії. Франція домагалася від Туреччини оголошення війни Росії й водночас підтримувала українського гетьмана, вимагаючи від турецького уряду дозволу на те, щоб Орлик нарешті покинув Туреччину й відбув до Запорозького Війська. Але Туреччина не поспішала з оголошенням війни, а отже й із вирішенням питання про Пилипа Орлика.

Виконуючи спеціальну місію французького короля, Григорій Орлик літом і восени 1733 р. та взимку 1734 р. деякий час перебував у Криму, мав аудієнцію у кримського хана, провадив переговори з ханським урядом. Хан запевнив, що вони готові до війни, чекають тільки на указ султана.

Наприкінці лютого 1734 р. український гетьман дістав дозвіл покинути Салоніки. Пилип Орлик заїхав до Каушан — столиці буджацького салтана та літньої резиденції хана, з яким тут і зустрівся. Та головна мета гетьмана — бути й діяти разом зі своєю армією — вже не могла здійснитися. Влітку 1734 р. запорозькі козаки покинули свою Олешківську Січ, розташовану у володіннях хана, й перейшли під владу Росії, заснувавши так звану «Нову Січ» на річці Підпільній. Напередодні їхнього переходу, 23 квітня 1734 р.,Пилип Орлик написав до запорозьких козаків листа із закликом відмовитися від свого рішення про повернення під владу Росії.

З великою експресією, палкими щирими почуттями, аргументовано, зі знанням міжнародної обстановки, зображуючи страшні картини поневірянь і страждань українського народу під ігом російського самодержавства, прагнув Пилип Орлик переконати запорозьких козаків виступити проти Москви, стати на захист України. Зрозуміло, що гетьман-емігрант за тривалий час перебування далеко від рідного краю, Запорозької Січі, позбавлений повноцінної інформації, не уявляв собі деяких нових реалій життя, а, головне, втративсвій вплив на козаків.

Лист запорожцям Пилип Орлик починає з повідомлення про європейську війну, перемоги французького короля та його союзників Іспанії і Сардинії над Австрією — союзницею Росії. Внаслідок цього Австрія втратила королівство Ломбардію, князівство Медіолан іМантую, інші землі. Отже, склалася надзвичайно загрозлива для Москви міжнародна ситуація. Водночас вона сприяла виступу запорозького козацтва проти царизму за визволення України. Тому повернення запорожців під владу Росії Орлик вважав великою помилкою.

Гетьман нагадав запорожцям про присягу, яку вони прийняли, приєднуючися до Мазепи та Карла XII, щоб разом домогтися незалежності України. «Присягу, складену перед Богом на чесному Євангелії, зобов'язалися й одностайно та воднодуш пообіцяли не тільки свого життя, а й останньої краплі крові не шкодувати задля визволення Вітчизни від московської тяжкої тиранської підлеглості, а ще не вірити жодним обіцянкам Москви й не переходити на той бік, доки не закінчиться війна з нею, доки наша Вітчизна з усім військом і посполитим людом не здобуде своїх колишніх прав і вольностей і не звільниться з-під нестерпного московського ярма».

Порушення присяги призведе Україну до ще більших мук, страждань та неволі. «Пам'ятайте, ваша милість добрі молодці Військо Запорозьке, свою присягу, перед Богом та на чесному Євангелії складену, коли спільно зі мною зобов'язалися врятувати свою Вітчизну від тяжкого й нестерпного московського підданства, зжальтеся над батьками, братами, родичами й усіма вашими земляками, обтяженими стражданнями, здирством і нестерпним ярмом московського тиранського панування. А що найгірше, так це те, що вонине можуть бути вільними ні у веденні господарства, ні в підтриманні здоров'я, ані в житті, ані в дружинах, ані в дочках своїх од московських військ, повсюди, в містах і селах України розміщених постоями, і плакатимуть вони перед вами, ваші милості добрі молодці, й благатимуть бога про помсту, якщо ви своїм переходом до Москви кинете їх у ще більшу й тяжчу неволю. На вас і нас з Божою поміччю у визволенні вони завше сподіваються, як мене запевняли ченці з київських та інших українських монастирів, мандруючи юрбами через Салоніки на святу гору Афонську, та різні купці розповідали про плач людський. Не полиште-бо, ваша милість добрі молодці Військо Запорозьке, своєї коханої Вітчизни безпорадною й безнадійною».

У разі, коли запорожці встигли прийняти присягу царю, то вона як дворушно прийнята не несе на собі гріха, а отже є недійсною. «Тож знайте, ваша милість добрі молодці, що та присяга, якщо вже її виконали, нічого не важить і безгрішна перед Богом, оскільки спершу одностайно поклялися визволити Вітчизну, а тепер дворушно присягнули чи маєте присягнути на загибель тієї ж своєї Вітчизни. Та ж Москва, заручившись присягою ваших милостей добрих молодців, як їй заманеться, так і вчинить із нашою Вітчизною.Тому прошу ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке й заклинаю їх любов'ю до Вітчизни й тією ж присягою, яку вчинили перед Богом, обіцяючи боронити й битися за звільнення своєї Вітчизни до останньої краплі крові, щоб ви облишили свій намір,який мали чи маєте, перейти на сторону, ворожу собі й своїй Вітчизні, щоб не втрачали також сприятливої й щасливої години, що випала нам за таких великих і нездоланних сил виконати наші присяжні обов'язки. Коли ж матимемо таку нагоду, то чи дочекаємося її в потомні часи, якщо своєю непостійністю втратимо мить для визволення нашої коханої Вітчизни».

Застерігаючи запорожців від повернення під владу Росії, гетьман посилався на гіркий історичний досвід, коли царизм знехтував договором із Богданом Хмельницьким від 1654 р., а після поразки Івана Мазепи знищував автономію України, перетворюючи її на безправну провінцію Російської імперії. Автор згадує й про розквартирування царських військ в Україні, запровадження Малоросійської колегії в 1722 р., котра, по суті, здійснювала царський військовий окупаційний режим в Україні, про загибель десятків тисячкозаків у війні Росії з Персією, а також на будівництві фортець на Каспійському морі, Ладозькому каналі та в Петербурзі в 1721—1725 роках, про розправу Петра І з наказним гетьманом Павлом Полуботком і старшиною в 1724 р. тільки за те, що вони зважувалися відстоювати права України.

«Люди не послухалися доброзичливих і правдивих пересторог славної пам'яті небіжчика гетьмана Мазепи, довірившись неприязним і підступним московським запевненням, які в грамотах підписані та стверджені власною царською рукою й скрізь на Україні, вусіх містах і церквах, прилюдно читані, й Військо Запорозьке городове й низове, беручи самого Бога у свідки, було певне, як і весь народ, що права й вольності військові ніколи й ні в чому на віки вічні не порушуватимуться з московського боку, а всі військові й посполиті люди житимуть за таких же вольностей, у яких перебували з часів славної пам'яті небіжчика гетьмана Богдана Хмельницького. Як між тим Москва дотримала своїх присяжних обітниць, гаразд знати не лише вашим милостям добрим молодцям Війську Запорозьку, а й цілому світові. Спершу Москва справді догоджала нашому українському народові, обдарувала копійками всю старшину та значне військове городове товариство, вбирала їх соболями, роздавала їм маєтки, доки не здобула перемогу над шведами під Полтавою, а тоді свої війська на Вкраїні поселила всюди, в містах і селах, розмістила на квартирах так, що жодне житло — ані генеральної особи, ані полковника, ані попа, ані козака, не були вільні від тих московських постоїв.

Та невдовзі, як тільки Москва закінчила війну зі шведами та підписала з ними перемир'я, відразу ж свої присяжні обітниці, стверджені царськими грамотами, скасувала; всі вольності поламала, суди й свої кримінальні закони на Україні запровадила й установила, а наші військові знищила. Гетьманський уряд заборонила й скасувала, якусь свою Колегію з дванадцяти своїх осіб, а радше з дванадцяти скрутних мучителів, склала, в Глухові затвердила; вони ж із наших людей, мов із худоби, шкуру здирали, не дозволяли їм між собою розмовляти, мучили по-тиранськи, били батогами, розпинали на дибі, ламали ребра, смалили, мов поросят, зв'язавши, на вогні обливали киплячою смолою, вішали, стинали, четвертували та інші нечувані в світі муки нашому народові завдавали.

Нарешті, Москва, жадаючи не тільки знесилити Військо Запорозьке городове, а й винищити його, винайшла спосіб, як-то: копання якогось там у своїй далекій стороні каналу та спорудження фортець у Персії, й на ті такі віддалені місця по кілька десятків тисяч козаків указами заганяли; одних там тяжкими й невідомими роботами мордували, других морили голодом, а інших труїли гнилим, струхлявілим борошном, перемішаним із вапном і ящірками.

А коли генеральній особі полковники й уся старшина з усім Військом Запорозьким городовим та зо всім народом нагадали про себе, звернулися з листом, покірливо й слізно, до царської величності через своїх послів із приводу збереження своїх прав і вольностей та про дотримання царських запевнень і обіцянок, затверджених грамотами, тоді їх усіх, забравши й до Петербурга під вартою відвівши, — одних замучено, других засуджено на вигнання, а третіх посаджено в тяжке ув'язнення».

Орлик знав, що за звичаями Запорозької Січі листи до неї зачитуються на загальній військовій раді. Так сталося і з його листом, у відповіді на котрий запорожці писали: «З вашого гетьманського листа, прочитаного прилюдно на загальній нашій військовійраді, всі положення доволі зрозуміли». Отже, враховуючи це, гетьман у своєму листі вдавався до засобів ораторського мистецтва й за допомогою риторичних запитань, сила й напруга яких послідовно наростала, він ще і ще раз розкривав колоніальний характер панування російського самодержавства на Україні.

«Тоді запитую ваших милостей, добрих молодців Військо Запорозьке, що ви, всупереч своїй присязі на чесному Євангелії, перед Вітчизною, батьками, братією й родичами та народом нашим українським, доброго вчинили, віддавшися під московську владу й панування? Чи домоглися прав і вольностей військових, забраних і скасованих Москвою? Чи, може, домовилися й підтвердили те так міцно, жеби Москва не зносила в потомні часи гетьманського уряду й міст до свого тереня не приєднувала й не заповнювала своїми військами? Або ж щоб Москва силоміць не нав'язувала гетьмана зі свого боку, москаля чи волошина, чи залишила війську вільне обрання гетьманського уряду? Чи московські війська будуть виведені з України й ніколи в майбутньому не стоятимуть там постоями? Чибудуть усунуті з тих рядів та війська москалі, волохи, серби й інші чужоземці, зокрема вихрести, а на їхнє місце обрані й наставлені козаки, що мають заслуги перед військом? Чи будуть козаки, опріч належної їм військової служби, примушуватися до виконання тяжких і нестерпних робіт? Чи буде спроваджена Москва з Полтави, Глухова та інших міст, за винятком Києва, Чернігова й Переяслава? Чи повернуться під гетьманську владу відібрані й роздані в підлеглість міста й села — московським, волоським і сербськимлюдям? Чи домовилася, ваша милість добрі молодці, про те, жеби Москва в права наші не мішалася, й ті, що сама запровадила на Україні, скасувала, до своїх судів наших людей не притягала, жодних справ не розглядала, людей наших не карала ні смертю, ні каліцтвом, ні забиранням майна, не гнітила жодними податками, далекими виїздами та іншими незліченними тягарями? Чи, нарешті, Військо Запорозьке городове й низове, як і раніше, залишається у своїх правах і вольностях, ні в чому не порушених, і належатиме догетьманського регіменту, а не владі й волі московських воєвод і генералів?»

Нагадав Орлик запорожцям і про наступ Москви на Запорозьку Січ, будівництво фортець на її землях, і про взяття і зруйнування дощенту Чортомлицької Січі в 1709 р., коли було жорстоко винищено старшину й рядове козацтво. «Невже вашим милостям добрим молодцям вигасло з пам'яті те, як Москва під час захоплення Січі, звабивши військову старшину й товариство до присяги улесливими обіцянками царської ласки, стинала їм голови у своєму таборі, як перед тим було взято давній Кизикермень для того, щоб притискати й викорінювати Військо Запорозьке низове, насаджуючи Самарські городки й засновуючи Кам'яний Затон під прикриттям складів для провіантів і зброї, а Військо Запорозьке було заповнюване царськими грамотами, що після закінчення війни з турками йтатарами ті городки на Самарі й фортеця на Кам'яному Затоні будуть знесені. Та що обіцяли — не зробили. Як і під час шведської війни, залучивши на свою службу чимало низового товариства й підманувши його платою, запровадили їх до Петербурга й звідтипороздавали на каторги, де всі й загинули».

Йшлося в листі й про передання Москвою Туреччині та Кримському хану запорозьких земель за мирними договорами. «Хочу між іншим те знати, де ваша милість, добрі молодці Військо Запорозьке, задумали й домовилися заснувати й збудувати Січ? Напевне, по той бік Дніпра. Та вас туди не допустять турки й татари, оскільки той край, де містяться найкращі ваші пожитки й угіддя, чи то на Самарі, чи в інших місцях, давно Москвою віддані на вічні часи туркам і татарам, що підтверджено мирними договорами й аж до Оріль-річки відмежовано; та ви ж і самі, ваші милості добрі молодці, пам'ятаєте, позаяк од військового товариства під час цього розмежування були надані люди турецьким комісарам. По сей бік Дніпра Москва не має жодного ступня землі, крім Києва, Трипілля й Василькова, навіть Стара Січ не належить їй і не повинна належати, що затверджено й улагоджено мирними договорами між Портою Оттоманською та Москвою спершу на Пруті, потім у Стамбулі, а по-третє, в Адріанополі. До того ж і вся правобічна пустеля з полями, річками й струмками — однією частиною прилучена до Речі Посполитої — польської України, а й до ляцької області не тільки Прутськими, а й давнішими Карловицькими договорами віднесена й відмежована, а другою частиною — до самісінького Очакова, належить туркам і татарам. Поміркуйте, ваша милість, добрі молодці Військо Запорозьке, і своїм розумом зважте, де житимете під московською владою, де добуватимете сіль, рибу й звірину, де триматимете свої пасіки й випасатимете череди, які теж розплодилися підобороною його мості хана? Напевне, Москва не захоче задля вас воювати ні з турками, ні з татарами за землі, що залишаються по обидва боки Дніпра. Рада буде, й імені щоб Війська Запорозького низового там не було, як те ухвалив небіжчик государ Петро Олексійович, тільки-но дочекався завершення війни зі шведами».

Ще пошкодують запорожці, зробивши такий нерозважливий, хибний крок, доводив Орлик. «Але тільки-но закінчиться війна, то що з вашими милостями добрими молодцями станеться, якого нещастя і згуби (цього не жичу) ви зазнаєте, самі на собі відчуєте й пошкодуєте, що нині так бездумно й нерозумно учинили, не озираючись на задні колеса».

Орлик передбачав знищення Запорозької Січі царизмом. Справді, Катерина II скасувала її через 40 років — після закінчення російсько-турецької війни (1768—1774 роки).

«Не хочу пророчити вам нещастя, ваші милості добрі молодці Військо Запорозьке,бо як ваш доброзичливий приятель, ніколи й не бажаю. Але виразно, мов у дзеркалі, бачу, що Москва, знадивши ваші милості добрих молодців Військо Запорозьке до себе на війну проти турків, татар, ляхів і шведів, після її закінчення, притиснене великими силами, не захоче та й не зможе, задля свого спокою, за мирних угод навіть губи розтулити, щоб нагадати про ті пустельні місця, якнайменше потрібні собі. Але з причини, що не можна вашу милість добрих молодців Військо Запорозьке ніде по обидва боки Дніпрарозташувати й виконати легко свій намір і недружелюбні замисли й, зібравши ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке, зажене вас за Волгу-ріку й викорінить тим самим на вічні часи військове гніздо й саме ім'я Війська Запорозького низового. Докого ж тоді у своїй біді звернетеся за захистом?»

Орлик робить висновок: «Не подавши народові, військовому й посполитому, ні допомоги, ні полегкостей від московського гніту й тиранії... податися чи вже подалися на московські землі, залишитися собі й усьому своєму народові чужі та ворожі».

На закінчення Орлик застерігав запорожців, що коли вони знехтують і цим історичним моментом для звільнення своєї вітчизни, то ніколи вже не дочекаються подібного ні в які часи.

Завершується лист такими словами: «Пишу все те до ваших милостей добрих молодців Війська Запорозького щиро, з моєю непідробною любов'ю й приязню до Вітчизни, яким незмінно й залишаюся.

З Каушан 23 квітня 1734 року.

Вашим милостям добрим молодцям, Війську Запорозькому щирозичливий добра друг і брат Пилип Орлик, гетьман Війська Зопорозького».

Запорожці одержали від Орлика листа 6 травня 1734 р. і, мабуть, з відповіддю особливо не затрималися. Розповідаючи у своєму листі, як тяжко їм жилося під протекторатом кримського хана, запорожці стверджували, що вимушені були від нього відмовитися. «Відповідаючи листовно Вашій вельможності на ті пункти, повідомляємо, що ми вимушені були відійти від ханської величності через те, що мали превелику кривду від татар за втечу кримських і ногайських невільників, а ще більше за коней, худобу й овець, які невідомо де гинули, й нам не стало снаги платити дармовщину за них на вимогу їхнього татарського суду.

По-друге, ногайці, захопивши землі вище Великого Лиману до самісіньких порогів, забрали весь Дніпро й степ, що мало чого нам, Війську, дісталось. По-третє, як сама вельможність ваша чули, що за хана Менглі-Гірея півтори тисячі наших козаків у Білгородщині на каторги продали, яких Менглі-Гірей, калга солтан, не з їхньої волі, а силоміць, збираючи Білгородську орду на Крим, із берегів Бугу до себе закликав, і тоді їх татари не щадили. Окрім наших козаків, що їх попродали очаківські паші під Азовом біля Кальміуса-річки кілька десятків із тих, які полювали на звіра, в неволю позабирали. Далі скажемо, що й із ляхами його милість хан у бійку нас кинув. А наших козаків, які в Брацлаві й по інших містечках лядсько-українських ходили торгувати рибою, безневинно ляхи полонили, повішали та їхнім добром заволоділи. А нам, Війську, з того жодного зиску не дісталося.

А нарешті, найгірше, запам'ятайте собі те, що якби ми пішли за ним, ханом, і за вами, гетьманом, проти війська її імператорської величності, то, оскільки орда не звикла здобувати міста, то набрали б наших християнських людей, як минулих років підБілою Церквою та під слободами й, відступивши до Криму, запровадили б їх у вічну неволю; певне, вже тоді б подвійний би був осуд від Господа за християнський плач і пролиття безневинної крові, й мали б ми вічне прокляття. Адже хоча кримський хан і Україну зміг би обстояти, чого не доведи, Боже, то не сподіваємося, щоб під ваш регімент її віддав. То він знову знайде кому вручити, як і раніше віддав ляхам на поталу нашу віру та навернув святі церкви до унії».

Отже, запорожці вважали неможливим для себе залишитися під ханським протекторатом. На той час на Запорозькій Січі серед старшини та запорожців переважали ті, хто дотримувався промосковської орієнтації й не бачив іншого виходу, як повернутися в ріднімісця» прийняти царську владу. «І в тому не сумніваємося, що воля її імператорської величності може нас, Військо, карати чи дарувати нам життя. То де вчинився гріх, хай там буде й покута. Одначе вона, милостива імператриця, бачачи нашу вірну службу у війську, що ми обіцяли її виказувати, сподіваємося, не віддасть нас, Військо, на поталу й за наші заслуги утримуватиме своєю імператорською ласкою».

Не без сарказму запорожці радять Орлику зробити те ж саме. «Раяли б ми, Військо, й вашій вельможності, перед походом хана, щоб десь поблизу від нас перебували з нами, Військом, разом її імператорській величності били чолом і про милість таку, як і ми, прохали, то й вашу особу, гадаємо, зволила б вітати й передати вам давні угіддя й маєтності».

Закінчили свій лист запорожці ввічливо, але в офіційній тональності, без тих емоцій, які в Орлика виявлялися дуже сильно.

«Так ми відповідаємо й, віддаючи наш військовий поклін вашій вельможності, назавше залишаємося.

Вельможності вашій всього добра зичимо й до послуг готові її імператорської величності Війська Запорозького низового отаман кошовий Іван Малишевич з усім товариством».

Це був остаточний і відвертий розрив. Запорозьке військо завжди було основою політичних і військових планів Орлика. Без збройних сил гетьман уже вважався не стільки головою окремої держави з правом укладати союзи з тою чи іншою державою, скільки дорадником чужих урядів, експертом у справах Східної Європи. Перехід запорозьких козаків на бік Москви справив дуже прикре враження на правлячі кола Франції, Туреччини, Кримського ханства.

Однак навколо Орлика все ж таки зібралися понад дві тисячі козаків: добре озброєна піхота й кіннота. Майже половину цього козацького об'єднання складали учасники гайдамацького повстання на Правобережній Україні. Після його придушення вони під проводом полковника Сави Чалого прибули до Бендер, де розміщувалася тоді резиденція Орлика. У його штабі знову з'явилися два Мировичі, Іван Герцик і Нахимовський.

Однак це нечисленне військо не мало жодних матеріальних засобів. У Туреччині постійно змінювалися уряди, й нікому було подбати про українського гетьмана та його військо, хоча бендерський сераскір і нагадував про нього великому візирю. І тільки Франція надала певну допомогу. Отже, гетьман був змушений розпустити свій власний військовий відділ. Запорозька піхота пішла на Січ, під владу царя, а Сава Чалий зі своєю кіннотою подався на польську службу.

І все ж Орлик не впав у відчай, зберіг надію й оптимізм, хоч і зостався, як сам писав, «у страшному горі». Він продовжує працювати далі, шукає вихід із скрутного становища, розробляє проект за проектом. І тут справді для нього знову виникла можливість поставити на порядок денний українське питання й вирішити його, використавши російсько-турецьку війну, яка знову спалахнула в 1735 р. Зв'язана з Росією союзним договором, у війну втягується й Австрія.

Турецький уряд доручає Пилипу Орлику бути радником екс-князя Трансільванії Франца Ракочі й заповідає йому їхати з Бендер до Відня, щоб зустрітися там із Ракочі. Орлик їде туди в лютому 1738 р. й виконує свої обов'язки, але відчуває себе ображеним, вважаючи, що він є такою ж високою особою, як і «угорський герцог», а тому ставати до його послуг є приниженням гетьманської гідності. Ці міркування Орлик висловлює турецькому візиру, коли той прибув улітку до Відня. Український гетьман, якого було прийнято з належними почестями, переконав візиря в необхідності його (Орлика) присутності на кордонах України. Візир розпитував Орлика про стан речей у Росії та в Україні.

Знову Орлики, батько і син, повертаються до ідеї східноєвропейської коаліції. Вони прагнуть довести Туреччині, що не слід воювати на два фронти. На противагу Вільневу та Боневалю — французьким представникам у турецькій столиці, які наполягали на активних діях проти Австрії й пасивній обороні на Сході, Орлики радили замиритися з Австрією й зосередити всі свої військові сили на Сході проти Російської імперії, консолідувавши антимосковські сили Польщі, Швеції, України.

Український гетьман зумів переконати турецький уряд, котрий залучив його до праці експерта в російських, польських і шведських справах. Переїхавши до Ясс, Пилип Орлик у згоді з візирем пожвавлює зносини з опозиційними поляками й робить спробу нановопорозумітися з запорозькими козаками. У 1739 р. він посилає листа на Січ, у якому сповіщає, що твердо додержується клятви — покласти всі сили, щоб визволити Україну від «мучительного і більш аніж плінного московського підданства».

Український край і все Запорозьке городове військо прийшло від Москви в остаточне розорення, продовжував гетьман. Він дорікає Запорозькому Військові низовому за те, що воно відступилося від обраного вільними голосами гетьмана, тобто його, Орлика, й віддалося під протекцію ворожої Москви, яку він порівнює зі змією, що її запорожці «на грудях своїх пригріли й сим Отчизну і себе згубили».

Орлик звинувачує запорозьких козаків, що вони не жаліють нещасної своєї матері-України й не зважають на ридання матерів, батьків, сестер і братів своїх. Він розповідає запорожцям, що на Немирівському конгресі, куди з'їхалися уповноважені воюючихдержав, московські посли паплюжили Запорозьке Військо, називали запорожців шахраями та злодіями, котрі не служать вірно ні Москві, ні татарам, ні Польщі, а живуть тільки з розбоїв. Орлик переконував запорожців, що на Січ під московською владою чекає остаточна погибель, що царський уряд має намір заарештувати кошового отамана й усю запорозьку старшину, а Січ знищити.

У 1740 р. у Білгороді Туреччина провела з Росією (за французькою порадою) переговори й підписала мир. Україна ніякої реальної користі з цього миру не дістала. Взагалі, враховуючи загарбницьку зовнішню політику Російської імперії, котра за жодну цінуне погодилася би відмовитися від України, Орлик наполягав на продовженні війни. У цьому був якийсь трагічний парадокс. Український гетьман-емігрант, будучи гуманною, милосердною, доброю людиною, завжди мусив виступати не за мирне врегулювання міждержавних конфліктів, а за війну.

У 1741 р. Швеція оголосила війну Росії. Туреччина ухилилася від участі в ній. Війна для Швеції закінчилася невдачею. Але Пилип і Григорій Орлики вже вкотре піднеслися духом і спробували знову звернути увагу європейських держав на вирішення української справи. Велику енергію виявив Григорій Орлик: він звертався з меморіалами до шведів, агітував у Польщі, підбурював Францію, виступаючи з проектами нової антимосковської коаліції, в яку мали входити Швеція, Туреччина, Крим, Польща, Пруссія.

Можна дивуватися й схилятися перед наполегливою невтомною працею батька та сина Орликів на користь української нації. Але цього разу вони вже стукали в зачинені двері. Час для активної міжнародної української акції в європейському політичному історичному процесі минув. Закінчення російсько-шведської війни тяжко позначилося на гетьманові, і не тільки в моральному плані. Турецький уряд, прагнучи уникнути конфліктів із Росією, примушував Орлика переїхати з Бухареста до Адріанополя. Але гетьман бажав поїхати до Ясс. Він мріяв про переїзд своєї родини з Польщі. Після двадцятирічної розлуки гетьман прагнув хоч решту свого життя прожити з дружиною та одною донькою, котрі жили в Станіславі у великій бідності, вимушені віддавати в заставу навіть свій одяг.Тої мізерної пенсії, яку Пилипу Орлику виплачував турецький уряд, не вистачало на прожиття і йому самому. Проте й цю мізерію (сім талярів) турецький уряд перестав платити гетьману, в такий спосіб примушуючи його переїхати до Адріанополя. За гетьмана заступилися французький посол і шведські резиденти в Туреччині. Орлику дозволили переїхати до Ясс.

Український гетьман залишався вірним своїй меті до кінця днів. У останньому листі до французького канцлера Флері (30 серпня 1741 р.) він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб «заявляти мої права і права моєї нації наУкраїну». Пилип Орлик прожив у Яссах недовго. Він помер 24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися й пожити зі своїми рідними.

Справу Мазепи та Орлика після смерті батька продовжував Григорій Орлик (між іншим — хрещеник Мазепи), який на французькій службі досяг високого становища — став згодом генерал-поручиком, польним маршалом Франції, членом королівської ради, отримав титул французького графа. Його дружина — графиня Олена Орлик — була зі старовинного французького дворянського роду Дентевілів. Подружжя Орликів мешкало в замку Дентевілів біля Шамонта.

Отже, українська справа не зникала з європейського політичного обрію ще й протягом 40—50-х років XVIII ст. Григорій Орлик до кінця своїх днів (помер у 1757 р.) не полишав думки про загальноєвропейську коаліцію проти Російської імперії, хоч українськасправа вже не була такою актуальною, як за життя Пилипа Орлика. Ще в 50-х роках Григорій Орлик посилав Нахимовського та Мировича до Криму з метою налагодити стосунки із Запорожжям. Сестринець Григорія Орлика Пилип Штенфліхт, який був старшиною в полку свого дядька, теж віддано працював на користь української справи. Неодноразово їздив до Стокгольма як посередник у французько-шведських переговорах щодо козацьких справ. Дружина Пилипа Орлика — Анна допомагала чоловікові, а потім і синові Григорію в їхнійгромадсько-політичній праці.

Пилип Орлик лишив по собі поетичну, публіцистичну, мемуарну, епістолярну та історіографічну спадщину. Він був автором книжок: «Алкід Російський», присвяченої Мазепі (1695), «Гіппомен Сармацький» — на пошану ніжинського полковника Івана Обидовського (1698), «Діаріуш (щоденник) подорожнього», ведений з 1720 по 1733 р., трактатів «Вивід прав України» (1712) та «Маніфест до європейських урядів» (1712).

Пилипа Орлика з повним правом можна назвати письменником. Художність із її головними атрибутами — образністю, метафоричністю, емоційністю — присутня не тільки в його витворах белетристичного жанру, айв універсалах, маніфестах, інших політичних і дипломатичних документах, а також у промовах, в історичних трактатах. його листи до запорожців, Карла XII, Івана Скоропадського та інших українських, шведських, французьких, англійських діячів пройняті поезією, красномовністю найвищого гатунку, гарячим темпераментом, палкістю почуття, експресією, афористичністю висловів. Безперечно, ці твори Пилипа Орлика є шедеврами української епістолярії першої половини XVIII ст., як відомо, особливо популярного тоді літературного жанру.

Трактат Пилипа Орлика «Вивід прав України» найімовірніше належить до 1712 р., коли укладення Прутського миру не задовольнило українську політичну еміграцію, не виправдало її надій. Тоді Орлик, як уже зазначалось, у контакті з французькою та шведськоюдипломатією повів енергійну акцію за розрив Прутського договору й за нову війну з царем. Цей рукопис готувався до друку

<<-- Р“Р•РўР¬РњРђРќ Р†Р’РђРќ РњРђР—Р•РџРђ - РљРќРЇР—Р¬ РЎР’РЇР©Р•РќРќРћР‡ Р РРњРЎР¬РљРћР‡ Р†РњРџР•Р Р†Р‡ | Р“РћР›РћР” 1932-33СЂРѕРєС–РІ РќРђ РЈРљР РђР‡РќР†-->>

Скачати Книгу маразмів України одним файлом

(C) Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2024. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99.
Пропозиції та зауваження надсилайте на
Електронним та друкованим ЗМІ дозволяється цитування матеріалів Книги маразмів України за умови посилання на Книгу маразмів України та сайт www.marazm.org.ua Обов'язкове посилання наступного змісту: "За матеріалами Книги маразмів України (www.marazm.org.ua)…". з використанням в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на Книгу маразмів України (www.marazm.org.ua). Іншим організаціям та приватним особам використання матеріалів для публічних цілей дозволяється за умови окремого дозволу автора з дотриманням вищезгаданих посилань.

Розсилка новин

Підтримка проекту:
U634971969297
Z404288205014
E208021446192

Новини
маразмiв

Р“Р•РўР¬РњРђРќ РЈРљР РђР‡РќР Р•РњР†Р“Р РђРќРў РџРР›РРџ РћР Р›РРљ

Р“Р•РўР¬РњРђРќ РЈРљР РђР‡РќР Р•РњР†Р“Р РђРќРў РџРР›РРџ РћР Р›РРљ