|
СТАТТІ, КУРСОВІ
ТА РЕФЕРАТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ,
ЗНО З ІСТОРІЇ,
КНИГИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ |
|
А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я
Іван Мазепа 2Хоч Україна чи пак Українська Козацька Військова Держава (Гетьманщина, 1649-1764) була спочатку під польським, турецьким чи московським протекторатом, як слушно завважив у своїй дисертації німецький історик, ГансШуман, вона мала власну територію, свій нарід, свій — як на тодішній час — демократичний уряд, своє військо — тобто козаків, а навіть деякий час дипломатичні зв’язки з чужими державами (крім Польщі й Туреччини), так що творець Гетьманщини, Богдан Хмельницький фактично був суверенним володарем. До речі, державна форма автономії була звичайним явищем у тодішній Европі, згадати хочби те, що всі балканські народи були під турецьким, Прусія під польським, Голляндія під еспанським, Ліфляндія (сьогоднішня Лотва та Естонія) під шведським протекторатом. Український нарід у своїх природних аспіраціях намагався створити власну незалежну державу, якій збройно протиставилася Польща своїми імперіялістично-наступальними плянами. Одначе в зударі з українським визвольним рухом Польща своїх плянів не була спроможна зреалізувати, щоправда, їй вдалося послабити молоду Українську Козацьку Державу. У наслідок провалу польської наступальної політики на сході Европи постала політична порожнеча, яку не могла заповнити ні козацька Україна, що саме зроджувалась у вогні й крові, ні ослаблена Польща, ані Москва, що загоювала свої рани після "смути". Тоді Польща й Москва вирішили поділитися територією України (Андрусівська угода з 1667 р.). Одначе навіть послаблена Українська Козацька Держава не тільки не перестала бути предметом зацікавлення обох контрагентів, але й стала на довгий час політичним чинником на сході Европи, зокрема відігравала значну ролю в боротьбі проти Туреччини, що все ще була поважною загрозою для Европи. Польща й Москва спритно старалися використовувати козацьку військову силу для своїх політичних і воєнних цілей. Зокрема Петро І, використовуючи внутрішній розклад Польщі, намагався використовувати цю порожнечу длясвоїх імперіялістичних задумів. Україна стала тереном, де зударялися польсько-московські інтереси. Особливо ускладнилося становище України в час Великої Північної Війни (1700-1721). Щоб ліпше зрозуміти глибину тодішніх подій, треба їх розглянути не лише з українського, але теж із міжнародного аспекту. Москва вже довший час намагалася "прорубати вікно на захід". На початку 18-го сторіччя міжнародне становище в Європі було виразно вигідне для московських плянів здобути Прибалтику, частину якої здобула Швеція у війні 1655-1660 років. З одного боку Австрія, Франція, Англія та Голляндія приготовлялися до т. зв. Еспанської Сукцесійної Війни (1701-1713) і через те не могли активно вмішуватися в боротьбу за Прибалтику зі Швецією. З другого боку прибалтійські держави — Данія, Польща, Прусія та Москва — чекали тільки нагоди, щоб ударити на Швецію і відібрати нею загарбовані землі над Балтійським морем. Саме в той час, коли на шведському троні засів вісімнадцятирічний король Карло XII (народжений 1682 р.), данський король Фридрих IV, польський король Август II та російський цар Петро І в осени 1699 р. підписали умову, щоб на весні 1700 р. заатакувати Швецію. Данський король увійшов у Гольштайн, що був тоді союзником Швеції, а Август II — у Ліфляндію, де розпочав облогу Риґи. Щоправда, цар був ще на воєнній стопі з Туреччиною, нетерпеливо чекаючи на мир, який був підписаний у липні 1700 р. Маючи вільну руку, цар почав концентрувати своє військо на шведському кордоні. Урочисто запевняючи шведського короля про свої мирні наміри супроти нього, цар виповів Швеції 9 серпня 1700 р. війну, не знаючи, що 8 серпня того ж року, отже день передтим, Карло XII примусив данського короля підписати мирний договір у Травенделі, на основі якого Данія відмовилася від військового союзу з польським королем і царем. Московська армія перейшла кордон і почала облогу шведської твердині Нарви, але шведський король з 8.000 шведами несподівано вночі 20 листопада 1700 р. напав на 30.000-тисячне російське військо, повністю розбив його і, думаючи, що справа з царем, якийдень перед тим виїхав до Новгороду, покінчена, вирушив проти Августа II. Вибір саксонського курфюрста Августа II на польського короля 1697 р. створив нову ситуацію в Польщі, що вже тоді робила враження політично й суспільно відсталої середньовічної держави. Новий польський король, щоб зломити опозицію польських панів, звернувся до царя по підтримку, який радо пішов йому назустріч, і, наприклад, не вагався дати Августові II 20.000 рублів — щоб підкупити тих польських сенаторів, які опонували б підписати Біржанську угоду. Від того часу Петро І застосовує римську засаду "діли й пануй". І так, з одного боку, він остерігає польську шляхту перед намаганням позбавити корони їхнього лєґітимного короля, а з другого боку запевняє її, що воназавжди може покладатися на підтримку царя, на випадок, якщо б король хотів обмежити її вольності. Дальше, цар спритно використав рішення шведського короля піти в глибину Польщі для того, щоб Август II формально підписав воєнний союз із Росією проти Швеції. Хоча в основі того союзу Петро І був зобов’язаний допомагати польському королеві, який розпучливо просив у нього допомоги цар не спішився, запевняючи його, мовляв, якщо довше він затримає шведів у Польщі, то ліпші будуть вигляди на остаточну перемогу. Щоб показати добру волю, в 1704 р. цар посилає Августові II кілька полків під командуванйям некомпетентного у воєнних справах лівонського шляхтича та. авантюриста Йоганна Паткуля. У такому складному політичному стані на чолі Української Держави (Гетьманщини) стає Іван Мазепа. У змаганнях Швеції і Москви за геґемонію в Північносхідній Европі, Україна згідно з Переяславським договором (1654) та Коломацькою угодою (1687), проти своєї волі мусила брати активну участь у цій війні, що була для неї великим тягарем. Українську людність примушували доставляти для російського війська в Україні не тільки грошові та натуральні побори, виконувати всякі фортифікаційні роботи, але й терпітирізні утиски, зневаги, пониження до ґвалтів та побоїв включно. Козаки ж часто-густо, будучи під командуванням російських і чужинецьких офіцерів, які брутально поводилися з ними, мусіли воювати й гинути за чужу їм справу. Більше того, існування ще автономної Української Держави уже на початку 18-го ст. не входило в рямці імперіялістичних плянів царя, що навіть не ховався з намірами ліквідувати Гетьманщину. Українським державним колам було рівнож ясно, що і вислід Північної Війни значно погіршував становище України. Якщо б цар виграв війну, то тоді ще раз повторилася б Андрусівська угода. Коли б виграв шведський король, то тоді Україна як активний союзник Москви, попала б на ласку й неласку Польщі. Ситуація України була справді незавидна і нелегким було завдання гетьмана Мазепи "провести український державний корабель безпечно між Сциллою, та Харибдою". З уваги на те, що Українське Козацьке Військо брало діяльну участь у війнах міжнароднього характеру, напр., участь 50.000-тисячної козацької армії у двох Кримських походах (1687-1689), що відбулися в рямцях "Святої Ліґи", яку в 1684 р. зорганізував цісар Леопольд І проти Туреччини, та особливо участь козаків підчас Великої Північної Війни, Україна звернула на себе увагу тодішньої Західньої Европи. Чужинці цікавилися не тільки географічним положенням та історією України, козаками, але теж Мазепою — гетьманом, чи пак головою Уряду Української Козацької Держави та Головнокомандуючим Козацької Армії. Силою обставин Мазепа стає центральною постатею історичних подій в Україні того часу. У зв’язку з воєнними операціями, західньо-европейська преса пише не лише про козаків, але теж присвячує багато уваги особі гетьмана. Деякі німецькі журнали поміщують біографічні нариси та портрет Мазепи на першій сторінці. Та не тільки преса, але теж дипломати згадують у своїх звітах про гетьмана, ним цікавляться королі, про нього та його політичні пляни, зокрема про його союз зі шведським королем, писали не раз і не два історики й письменники. Хоч прерогативи Мазепи були обмежені т. зв. "Коломацькими статтями", 3 все ж таки він виконував в Україні найвищу цивільну та військову владу. Гетьманський Уряд шановано в Москві. Як подає радянський російський історик М. Богословський, у Москві було окреме міністерство для українських справ ("Особый Малороссийский Двор"), через який царський уряд комунікувався з гетьманським урядом, самого ж гетьмана цар приймав у "посольському приказі", тобто сьогоднішному міністерстві закордонних справ, подібно як інших чужинецьких державних мужів чи дипломатів. Українську Козацьку Державу зазначувано окремо на тодішніх європейських мапах, згадати б відому мапу французького інженера Бопляна, атлас англійського картографа П. Ґордона чи німецького Й. Гоманата інших. 4а Тогочасні подорожники, науковці, журналісти, дипломати згадували про Гетьманщину як окрему державу. Наприклад, тодішній французький посол у Москві, Жан де Балюз (1648-1718), відвідуючи в 1704 р. гетьмана у Батурині, писав у своєму листі: "З Москви я приїхав на Україну, країну козаків, де ябув гостем принца Мазепи, котрий виконує в цій країні найвищу владу". Визначний англійський журналіст і письменник, відомий автор "Робінзона Крузо", Даніел Дефо (1661-1731) у своїй книжці про царя Петра І писав: "Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади, й у всякомувідношенні був рівний, якщо в даних обставинах не перевищував короля Авґуста..." Мазепа був уповні цього свідомий і уважав себе "мало менше польського короля". Голляндський професор університету, Христофор Келяріюс, перебільшуючи титул гетьмана, писав про Мазепу як про "імператора". Шведський полковник К. Ґ. Клінґспор (1665-1742), що присвятив Мазепі досить багато уваги у своїх споминах, писав: "Мазепа був великим чоловіком і його ім’я було відоме далеко поза межами країни,якою він володів." Без сумніву, що Мазепа був відомою постаттю в тодішній Европі. Уже про його вибір на гетьмана 4 серпня (25 липня за с. ст.) 1687 року писала майже вся європейська преса, згадати хоч би тодішні німецькі газети в Берліні, Ляйпціґу, Нюрнбергу (Neu-eroffneter Historischer Bilder-Saal), Франкфурті Theatrum Europeum, Офіційні часописи у Франції Gazette de France, та в Англії The London Gazette. Що вибір Мазепи на гетьмана України мав політичне значення, вказує також те, що шведський представник у Варшаві,Симон Дерффлєр (Simon Dorffler), уважає за відповідне повідомити про це свій уряд. Докладніше про зацікавлення вибором Мазепи на гетьмана у Стокгольмі написав Богдан Кентржинський у своїй відомій праці Mazepa Stockholm 1962. Уже французький дипломат Фой де ля Невіль (1649-1706), що особисто познайомився з Мазепою у Москві, так згадував про нього у своїх спогадах: "Цей принц — не звичайна собі людина, але дуже відома особа, він досконало говорить латинською мовою. Сам він із козацького роду". Мазепа був людиною високої освіти і товариської культури. Загальну тодішню освіту отримав він у Києво-Могилянській Академії, був пажем на польському королівському дворі, відвідував Францію, а в Парижі з нагоди підписання Піренейського миру (1659) бувприйнятий у Люврі, про що сам засвідчив у своїй розмові з Балюзом, який у вище згаданому листі писав: "... Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовами, бо він запевняв мене, що не володіє добре французькою мовою, хоч у молодихлітах відвідав Париж та південну Францію." Мазепа відвідував не тільки Францію, але згідно з листом Пилипа Орлика до свого сина Григора, він був рівнож в Італії та в Німеччині. Всупереч сумнівам Борщака ("Польські вказівки про перебування Мазепи в Нідерляндах викликують деякі сумніви"), Мазепа таки був у Голляндії. 1657 р. він побував у місті Девентер разом із Мартином Концьким, пізнішим краківським каштеляном, який залишив багато паперів, у яких також згадує про своє навчання з Мазепою у Девентері. Про це згадує польський поет Тимко Падура (1801-1872) у своїх писаннях, що були надруковані у Львові в 1874 році. Що більше, у Девентері заховався реєстр студентів т. зв. "Хезеллен Бук" у якому Мазепа зареєструвався як "Йоаннес Колєдіньскі, нобілєс польонус". На основі цієї записки, голляндські ґенерали Тер Аа і де Бас зазначили в додатку до сьомого тому історії "Армії Недерляндських Штатів", що "Йоаннес Колєдіньскі, пізніший Козацький Гетьман Мазепа, був один рік в Недерляндах при відливні гармат Віллєма Веґеваард-а у Девентері". Тут слід зазначити, що при тому був вишкіл в артилєрійській штуці. Щодо самої реєстрації, то Мазепа не був єдиним, що зареєструвався "нобілєс полонус". У реєстрах західньоевропейських університетів можна знайти багато наших земляків, які записувались "польонус," "літуанус," "борусус," чи "сарматус". Мабуть, був такий звичай, як і сьогодні, що люди записувалися згідно з державною приналежністю. Напр. Юрій Немирич там записаний як "польонус," а дальше "Субкамераріі терра Кіовієнсіс філіюс". Мазепа добре володів польською, німецькою та італійською мовами, знав голляндську, французьку, татарську мови; відносно ж латинської мови, то нею "так досконало володіє, що може ривалізувати з нашими найкращими отцями єзуїтами", підкреслюєу своєму вже згаданому листі Балюз. Мазепа звертав на себе увагу сучасників не тільки своїм знанням та високою товариською культурою, але й мав винятковий дар чи пак "чарм" притягати до себе людей і мати їхнє довір’я. Інший французький дипломату Варшаві, Франціс Бонак так писав 1707 р.: "...Як я чув від пані воєводини [Сенявської], Гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїм чаром жінок, як хоче цього". Мазепа, — підчеркує Борщак — "міг говорити з кожним мовою свойого розмовника, тобто мав той талант, що його Френціс Бекон уважав ще в 16 віці за першу прикмету великої людини"...Всі його співбесідники, чи то "гонорові польські маґнати,на-пів дикі московські бояри, буйні запорожці, статечні турки, елєґантні французи й пуритани шведи — всі вони", — твердить Борщак, — "стрічаючись з українським гетьманом, складали перед ним свою зброю". Одним із найкращих доказів, як Мазепа вмів з’єднувати собі людей, може посвідчити його чар у першій зустрічі з царем Петром І. До речі, обставини гетьмана, що приїхав напередодні державного перевороту у Москві, були прямо катастрфічні, так що старшина, яка з ним тоді була, поважно думала чи не висувати іншого гетьмана. Як подає Борщак, варшавський кореспондент Gazette de France, з 9 листопада 1689 p., висловлюючи "opinio communis", писав: "... князь Ґоліцин, княжна Софія, кілька боярі козацький гетьман Мазепа були скарані на горло"). Однак, коли Мазепа вперше зустрінувся з молодим царем, він зробив велике враження на нього. Не зважаючи на численні доноси, Петро І, залишався під тим враженням і тоді, коли дістав повідомлення про перехід гетьмана на шведську сторону, лише висловивсвоє "вєлікоє удівлєніє". На доказ пошани, Петро І відзначив гетьмана найвищим тодішнім відзначенням, — орденом св. Андрея Первозванного та надав йому титул "князя України" 8 лютого 1700 р. 16а У січні того ж року, на запрошення царя,Мазепа прибув до Москви, де його приймали з великими почестями в Посольському дворі. До речі, у Москві був побудований "особый Гетманский Двор", тобто осібна палата для гетьмана. Отже, недаром Отто Плеєр, австрійський посол у Москві (1692-1718) писав у своєму звіті з 8 лютого 1702 р.: "... Мазепа тут, його приймають із високими почестями, а цар ставиться з респектом та пошаною". Не лише Балюз, Бонак, де ля Невіль і Плеєр, що особисто знали Мазепу, так висловлювалися про нього. Ближче нам невідомий дипломатичний агент із Венеції, що провів у 1705 році два дні в Батурині, підкреслює у своєму звіті "велику інтелігенцію Мазепи" та бистроту його розуму, який схоплює все краще за молодого", — пише Борщак. Однак було б хибно думати, що "як вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що не говорив би небіжчик Мазепа", — згадуєОрлик, — то тоді, коли треба було, гетьман "більше любить мовчати і слухати інших", стверджує розчаровано Балюз, якому не вдалося довідатись про пляни гетьмана. Та не тільки очевидці, але й пізніші дослідники цієї доби, що навіть користувалися у своїх дослідах російськими джерелами, підкреслюють велику інтелігентність і бистроту розуму Мазепи. Напр., відомий французький учений, член Академії Наук у Берліні,Жан Руссет де Міссі (1686-1762), знаний теж під псевдонімом як Іван Іванович Нестезураноі, писав у своїй біографії про Петра І між іншим так: "... Іван Мазепа був зі шляхетської родини, зі своєї нації; високо освічений, він не мав нічого спільного зварварством козаків, навпаки, визначався прикметами свого народу, передовсім тонким і ніжним розумом та великим розсудком". Інший французький учений, літеретурний критик, Вісконт Е. Мельхіор де Вогюе, у своїй праці про Мазепу так писав: "Згідно з його біографами, Іван Степанович Мазепа був дуже вродливий, з природи надзвичайно інтелегентний, палкого темпераменту, відзначався майстерністю не тільки в їзді на коні, але також в орудуванні зброєю та був відомий зі своєї елоквенції". Хоч у російських джерелах Мазепу звичайно представляється у негативному світлі ("зрада", "честилюбивість", "підступність", "хитрість" і т. д.), усеж таки деякі об’єктивні російські дослідники приневолені признати Мазепі високу освіту, "приємний зовнішній вигпяд, що вмів приваблювати до себе польських дам, бистрий ум, здібність своїм розумом уміти наглядати за поступками людей, розгадувати їх задуми, сам же був потайний та обережний до найвищого ступеня". Гетьманування Мазепи припадає на дуже ускладнені часи, коли Україна стає тереном воєнних операцій, а українська армія авангардом у походах проти Туреччини в політичних плянах Москви та Польщі. Москва і Польща, ще раз потвердивши Андрусівський договір(1667) про поділ України між собою у т. зв. "Вічному мирі" (1686), намагалися використати кожна зосібна для своїх цілей, Москва, хотячи добитися вільного доступу до Чорного моря, мусила знищити татар на Криму. Польща ж, утративши частину Правобережжя й Поділля в Бучацькому договорі (1672), прагнула відзискати ці утрачені землі від Туреччини. Обидві держави проти волі Українського Гетьманського Уряду намагалися використовувати козаків. Через Україну проходили московські війська, що стояли довгими постоями та економічно руйнували господарське життя нашого населення. Російсько-турецька війна обривала торговельні зв’язки з Кримом і чорноморськими краями, що дуже відбивалося на господарському житті України, зокрема немало терпіли запорожці. Український Гетьманський Уряд правильно оцінював шкідливість московсько-польського "вічного" миру, що, звертаючись проти Туреччини, шкодив українським державним інтересам, передусім, в об’єднанні української території під однією булавою. Розумів цегетьман Іван Самойлович, який старався якщо не запобігти війні з Туреччиною, то щонайменше забезпечити невтральність Гетьманщини. І хоч Самойлович вів лояльну політику супроти Москви, проте відомо, що це його не врятувало і за свої політичні концепції був позбавлений гетьманської булави. Наступник Самойловича теж не погоджувався з політикою "вічного миру", хотячи відвернути увагу московського уряду від дальшої війни ("нас нудит на шведа"), але свідомий своєї мілітарної слабости у порівнанні з московською армією, був приневолений іти по лінії московської політики аж до переходу на шведську сторону. Поділ України на Лівобережжя і Правобережжя, нестача координації української військової сили в одних руках, внутрішня боротьба й конфлікти від різних впливів і течій серед тодішнього українського громадянства, — все це не дозволяло гетьманам скріпитисвою політичну позицію в Москві. Скомпліковане й невідрадне становище тодішнього Гетьманського Уряду ускладнювала внутрішня анархія, яку ще в 1628 р. семигородський воєвода Бетлєн Ґабор так схарактеризував: "...многоголова, бурхлива й безладна гідра, що часто кидається в різнібоки". Хоч як образливо, зневажливо і неприємно звучить це твердження Ґабора для нашого вуха, на жаль, воно вірно характеризує тодішні трагічні часи й дає відповідь на причини наших невдач. Здеморалізована руїною, старшина нікому не вірила, не хотячи слухати свого гетьмана, радо відкликалася до Москви (що охоче тому потурала), або що гірше, робила на нього доноси, чим у самій основі підривала авторитет Гетьманського Уряду. На кого ж мав Мазепа опертися? На старшину, дух якої вже тоді був заражений царською ласкою, чи духовенство, представник якого, архиєпископ Теофан Прокопович, підготовляв теоритичні основи для російської імперії? Воно зрадило гетьмана в найбільше критичний момент! Чи може на селянство, для якого Мазепа завжди був тільки гетьманом панів і приятелем царя. Так думала тоді переважна більшість українців. Мазепа був свідомий свого становища і шукав собі людей, на яких міг опертися, яким можна було довіряти. Тому він добирає собі співробітників із чужинців або старшин незв’язаних із родовою старшиною. Ми бачимо в його штабі "нових людей" — Орлика, Герциків, Мировичів, Нахимовича чи Кеніґсека, що були йому не тільки зобов’язані, але й залишилися вірними його ідеї до кінця. Уроджені державницькі здібности, дипломатичний хист, елястичність у прагненнях Мазепи подиву гідні у тодішніх суворих і критичних обставинах. Мазепа знав усі слабі сторони гетьманської влади і докладав усіх зусиль, щоб її оборонити "як лев, як вовк, як лис" — пише у своїх споминах Григор Орлик, а Борщак додає: "...і він добре захищав свою владу, найчастіше, правда, як лис..." Жоден гетьман, крім Богдана Хмельницького, що передчасно помер, не тримав так довго гетьманської булави, як Мазепа. Таємниця, чому він міг тримати владу понад двадцять років, лежить у тому, як пише Борщак, що, зневтралізувавши доноси, "своєю мудрою політикою осягнув довір’я Москви, яка давала йому змогу переводити в життя свою політику в Україні. Доки Україна зв’язана, все одно яким способом, із Москвою, невтральність Москви щодо внутрішніх справ України є передумовою, якої б то не було української політики". Виглядає, що як політика Мазепи супроти Москви так і погляд Борщака на цю справу заслуговують на окрему увагу. Після "руїни" доба Мазепи — це час політичного, культурного та економічного відродження України. Основною метою політики гетьмана було сконсолідувати українські землі та встановити сильну автократичну владу. "Мазепа не був у засаді німоскофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-московських взаємин. Він провадив щодо Москви двоторову політику, коли це було потрібне для здійснення його головних цілей і, звичайно доки це було можливе. Він вважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо така була реальна дійсність, що він її одержав у спадщину від своїх попередників, і, здавалося, це була єдина можливість, у союзі й за допомогою Москви, здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини (і Криму), слушно завважив О. Оглоблин у своїй монографії про Мазепу. Своєю вмілою політикою у тодішніх обставинах Мазепа не тільки осягнув довір’я царського уряду, але скріпив свою владу й позицію як в Україні так і в Москві. Хоча становище Мазепи через "Коломацькі статті" було специфічне, всеж таки Москва шанувала Гетьманський уряд, цар запрошував гетьмана на державні наради і прислуховувся до його порад. Без сумніву, що Мазепа був державним мужем європейського маштабу, його можна назвати українським Бісмарком, хоч би тому, що обидва ці визначні державники поставили собі виразну ціль політики — об’єднання своїх батьківщин. Як уже сказано, Мазепа йдучи за "здоровим розумом" вів реальну політику, тобто старався осягнути невтральність Москви у своїх плянах в Україні і назовні був лояльний, може навіть занадто лояльний, що мусять признати навіть деякі російські історики. Коли, збагнувши, що цар хоче зліквідувати Гетьмащину, Мазепа зважив усі "за і проти" й вирішив пов’язатися з могутньою тоді Швецією, ворогом як Варшави так і Москви, щоб забезпечити кращу майбутність для українського народу. Одне можнаб закинути Мазепі — він будував свої пляни виключно в надії, що шведський король, якого український історик — Степан Томашівський не без причини називає "зловіщим ангелом України" виграє війну й допоможе визволити Україну. На жаль, Мазепа не подбав підготувати до великого діла ні Козацьку Армію, ані ширші маси українського народу. Однак, не зважаючи на трагічні наслідки битви під Полтавою, Мазепа — цей визначний державний муж — став символом прагнень українського народу в нерівній боротьбі за свою волю! Хоч Мазепа не створив якоїсь осібної історичної епохи, як напр. Хмельницький, то всеж таки його постать, його політика, особливо його роля у плянах Карла XII, цікавили й цікавлять політиків і дослідників як в українській так і в світовій історії не тільки тоді, але й сьогодні. Особовість Мазепи, його успіхи як і трагічний кінець надихали поетів Байрона, ґюґо, Пушкіна, Рилєєва, Словацького, мистців Буланжера, Делякруа, Жеріко, Верне, композиторів Ліста, Чайковського та інших. Постать Мазепи не переставала бути предметом зацікавлень поетів і тепер. У половині XX століття, визначний німецький поет Бертольд Брехт (1898-1956) написав цікаву поему "Балляда про Мазепу", а Яр Славутич (1918—) "Дует Мазепи й Мотрі", "Монолог перед шаблею" тощо. Хоч про Мазепу є вже значна література як українською так чужими мовами, то всеж таки ще й тепер можна знайти про нього нові джерела чи цікаві відомості про життя гетьмана. Напр. навіть такий солідний дослідник мазепинської доби, І. Борщак, дуже сумнівався, чи Мазепа був у Голляндії. Одначе вже сьогодні не може бути сумніву, Мазепа був не тільки в Голляндії, але й цілий рік вивчав там науку артилерії. Більше того, справа вияснення авторства ґравюри Мазепи в ляйпціґському журналі з 1706 року, лист Мазепи до цісаря Йосифа І, звіти англійських дипломатів, спомини швайцарського кіннотчика у шведській армії, Христофора Ґасмана, чи згадка в тодішній англійській, віденській, голляндській пресі — все це заслуговує на вивчення. Автор цих рядків поставив собі за мету, в міру можливостей, зібрати як старшу так і новішу літературу про добу Мазепи, що розкинена в окремих розвідках, статтях по різних журналах і часописах через лихоліття другої світової війни вони вже стали бібліографічною рідкістю. Безпосередньою заохотою до написання цієї праці була рецензія нашого визначного історика й дослідника мазепинської доби, Олександра Оглоблина (колишнього професора української історії в Київському, а згодом у Гарвардському університеті) на мою працюпро Мазепу у тогочасних німецьких джерелах. Рецензент висловив побажання щоб моя "цінна праця" 31 була незабаром видана українською мовою. Оскільки автор цих рядків не хотів обмежуватись тільки до перекладу вищезгаданої праці з німецької мови та своїх опублікованих праць про Мазепу в тогочасних англійських джерелах, тому старався теж на скільки це було можливим, узяти під увагу й інші джерела та праці своїх попередників, (згадати б у абетковому порядку) Андрусяка, Борщака, Грушевського, Дорошенка, Кентржинського, Костомарова, Крупницького, Лазаревського, Оглоблина, Олянчина, Січинського, Субтельного, Томашівського, Уманця та інших. Одночасно автор цих рядків почувається до милого обов’язку подякувати всім тим, що в якийнебудь спосіб причинилися до написання цієї праці. Зокрема складаю подяку Комісії для дослідів при Стейтовому Університеті в Акроні, Огайо, за надання кількаразової наукової стипендії, що уможливило дослідження джерел. Автор рівнож бажає подякувати архіварям австрійського, англійського та шведського архівів, працівникам Конгресової Бібліотеки у Вашінґтоні, університетських бібліотек Гарварду, Єйлю, БританськогоМузею та Бібліотеки Оксфордського Університету (Бодліян Лайбрері), проф. Я. Славутичу за мовну коректу, Е. Форройтер за дбайливе виконання фотокопій, К. Д. Сютерліну та Й. Каваліюнас за поміч у перекладі французьких джерел та Ректоратові Українського Вільного Університету за видання цієї праці. Література: 1. АНДРУСЯК, M., До історії правобічних козаків, Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, (у дальшому "ЗНТШ"), Львів, 1930, т. 100. 2. АНТОНОВИЧ, В., Коротка історія козаччини, Чернівці, 1912. 3. БАНТЫШ-КАМЕНСКІЙ, Д., История Малороссии, Москва, 1822, т. III, IV. 4. БЕЛОПОЛЬСЬКИЙ, СССР на фоне прошлого России, Вашингтон, 1973. 5. БІДНОВ, В., Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи, "ПУНІ", т. 46, (1938). 6. БОГОСЛОВСКИЙ, М. М., Петр І. Матеріялы для биографии, Москва, 1941 —1948, 4 т. 7. БОРЩАК, І., Мазепа. Людина й історичний діяч, "ЗНТШ", т. 152, (1933), с. 1 8. ВИНАР, Л., Андрій Войнаровський, Мюнхен, 1962. 9. ВИШНЕВСЬКИЙ, Л., Мазепа: історія життя і зради, "Наука і суспільство", 1985, ч. 9, с. 34—37. 10. ВОЗНЯК, М., Бендерська комісія по смерти Мазепи, "ПУНІ", т. 46, с. 106—138. 11. ГОЛОБУЦКИЙ, В. А., Запорожское козачество, Київ, 1957. 12. ГРУШЕВСЬКИЙ, М., Історія України Руси, Нью Йорк, 1956, т. VI. 13. ДАБЫЖА, А. В., Мазепа — князь и его шляхетскій и княжескій герби, "Киевская старина, 1885, т. XIII, с. 714—718. 14. ДОНЦОВ, Д., Похід Карла XII. на Україну, Лондон, 1955. 15. ДОРОШЕНКО, Д., Мазепа в історичній літературі і житті, "ПУНІ", (1938), т. 46. с. 3—34. 16. ДЯДИЧЕНКО, В. Д., Украинское казацкое войско в конце XVII. — начале XVIII, в., "Полтава. Сборник статей", Москва, 1959. 17. ЕВАРНИЦКІЙ, Д. И., История запорожских казаков, Ст. Петербург, 1892, 1895, 1897, 3 томи. 18. ЄНЗЕН, А., Три листи Мазепи, "ЗНТШ", 1909, т. 92, с. 239—241. 19. КАМАНИН, И., Мазепа и его прекрасная Елена, "Кіевская старина", 1886, т. XI, с. 522—535. 20. КОЗАЧЕНКО, А. И., События 1708—1709 гг. на Украине в освещении украинской дворянско-буржуазной историографии, "Полтава. Сборник статей", Москва: Академія Наук СССР, Москва, 1959, с. 323—358. 21. КОСТОМАРОВ, Н., Мазепа и мазепинцы. Полное собрание сочинений, Ст. Петербург, 1905, т. VI. 22. КРУПНИЦЬКИЙ, Б., Гетьман Мазепа в освітленню німецької літератури його часу, "Записки чина св. Василія Великого", 1932, т. IV, с. 292—316. 23. КРЫЛОВА, Т. К., Полтавская победа и русская дипломатия, "Петр Великий. Сборник статей", Ленинград-Москва, 1947. 24. ЛАЗАРЕВСКІЙ, А., Заметки о портретах Мазепы, "Кіевская старина", 1899. 25. ЛОТОЦЬКИЙ, О., Справа правосильности анатемування гетьмана Івана Мазепи, "ПУНГ, т. 47, с. 57—68. 26. ЛУЦІВ, В., Гетьман Іван Мазепа, Торонто,1954. 27. МАЦЬКІВ, Т., Гравюра І. Мазепи з 1706 р., "Український Історик", 1966, т. III, ч. 1—2, с. 69—72. <<-- Іван Мазепа 1 | Іван Мазепа 3-->>
(C)
Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2023. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99. |
Розсилка новин
|
