ГЛАВА XXVII. МАРАЗМИ ВНЕСКІВ ДО ФОНДУ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ІНВАЛІДІВ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ЛИСТ

від 07.12.2001 р. N 01-2.2/313

Верховній Раді України

Про необхідність законодавчого врегулювання відповідальності підприємств, установ і організацій, передбаченої Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів"

У судовій практиці господарських судів постали проблемні питання щодо застосування деяких норм Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" (далі - Закон).

Відповідно до статті 19 Закону (у редакції Закону України від 05.07.2001 N 2606-III) для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.

У статті 20 Закону зазначено, що підприємства (об'єднання), установи і організації, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Згідно з цією ж статтею Закону порушення термінів сплати штрафних санкцій тягне за собою нарахування пені із суми недоїмки за кожний день прострочення, включаючи день сплати, в розмірі, передбаченому законом.

У разі відсутності коштів штрафні санкції застосовуються шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи, організації в порядку, передбаченому Законом.

Проблеми, пов'язані із застосуванням наведених законодавчих приписів, полягають у такому.

1. Залишається невирішеним (так само як і в попередній редакції відповідних статей Закону) питання щодо наявності у Фонду України соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) та його відділень права на звернення до господарських судів з будь-якими позовами, у тому числі про стягнення згаданих штрафних санкцій. Адже згідно з частиною другою статті 1 Господарського процесуального кодексу України державні органи, до яких належить і Фонд (пункт 1 Положення про Фонд, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.91 N 92), мають право звертатися до господарського суду лише у випадках, передбачених законодавчими актами України. Тим часом ні Закон, ані інші законодавчі акти не передбачають таких випадків для Фонду та його відділень.

Отже за змістом наведеної норми Господарського процесуального кодексу України Фонд та його відділення не мають права на звернення до господарських судів з позовами, зокрема про стягнення штрафних санкцій, а так само про їх застосування шляхом звернення стягнення на майно підприємств, установ, організацій.

У зв'язку з цим слід відзначити, що порядок і терміни сплати зазначених санкцій, який відповідно до частини шостої статті 20 Закону затверджується Кабінетом Міністрів України, досі не визначено. Але й у разі його затвердження питання стосовно права Фонду на звернення з позовами до господарських судів залишиться відкритим, оскільки право на таке звернення можливо встановити лише у законодавчому акті, тобто у відповідному законі.

Не вирішується та й не може вирішуватись це питання положеннями чинної Інструкції про порядок надходження, обліку й витрачання коштів Фонду України соціального захисту інвалідів, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації України від 02.08.99 N 130/171/398 (з наступними змінами і доповненнями). До того ж цю Інструкцію прийнято і зміни до неї внесено до набрання чинності Законом України від 05.07.2 001 N 2606-III. Вона взагалі не узгоджується з чинною редакцією статей 19 і 20 Закону, оскільки в ній ідеться про відрахування до Фонду, які здійснюються підприємствами, установами, організаціями, і не згадується про нарахування та сплату штрафних санкцій.

2. Друга проблема безпосередньо пов'язана з першою і викликана неможливістю практичного застосування (без внесення належних змін і доповнень до чинного законодавства) частини четвертої статті 20 Закону. Законодавчо не врегульовано питання про те, хто і в якому порядку визначатиме факт відсутності у підприємств, установ, організацій коштів для сплати штрафних санкцій, та який орган і знову-таки в якому порядку вправі звертати стягнення на майно цих підприємств, установ, організацій.

3. Закон, а так само й інші законодавчі акти України, не визначають ні розміру, ані порядку нарахування і стягнення пені із суми недоїмки, яка може виникнути через порушення термінів сплати штрафних санкцій (частина друга статті 20 Закону). Отже й цю норму Закону неможливо реалізувати на практиці.

4. Відповідно до частини третьої статті 20 Закону підприємства (об'єднання), установи і організації сплачують штрафні санкції за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). Таким чином, підприємства, установи і організації, які у тому чи іншому звітному періоді не мають прибутку, фактично звільняються від сплати згаданих санкцій.

5. Закон покладає на підприємства (об'єднання), установи, організації обов'язок створювати для інвалідів певні умови праці і забезпечувати їм соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством. Що ж до працевлаштування інвалідів, то його віднесено до компетенції відповідних державних органів (стаття 18 Закону). Тим часом відповідальність підприємств (об'єднань), установ і організацій у вигляді штрафних санкцій згідно із статтею 20 Закону жодним чином не пов'язується з причинами, які зумовили недодержання підприємством, установою чи організацією нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів. За таких умов штрафні санкції за недодержання цього нормативу фактично набирають характеру не майнової відповідальності, а обов'язкового платежу, не передбаченого законом.

6. Згідно з пунктом 9 статті 26 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємство з правом найняття робочої сили за рішенням відповідної місцевої ради відповідно до Законів України "Про зайнятість населення" та "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" забезпечує певну кількість робочих місць для працевлаштування, зокрема, інвалідів. У разі невиконання цієї вимоги або відмови у створенні робочих місць для даної категорії населення підприємство відраховує кошти на рахунок відповідної ради у порядку і розмірах, передбачених зазначеними Законами.

Наведена норма Закону України "Про підприємства в Україні" не узгоджується із статтею 20 Закону, яка передбачає сплату штрафних санкцій до відділень Фонду, а не здійснення відрахувань на рахунки рад.

Певні питання з числа наведених вже порушувалися Вищим господарським судом України у його зверненні до Верховної Ради України (лист від 01.09.98 N 01-2.2/220, копія додається), однак внесені до Закону зміни не вирішили деякі з цих питань і до того ж викликали нові, про які йдеться у цьому листі.

Враховуючи викладене, з метою вдосконалення правового регулювання передбаченої статтею 20 Закону відповідальності підприємств (об'єднань), установ і організацій вважали б за необхідне:

1. Внести доповнення до статей 19 і 20 Закону, передбачивши у них:

- право Фонду та його відділень на звернення з позовами до господарського суду про стягнення штрафних санкцій та пені;

- порядок звернення стягнення на майно підприємств, установ, організацій в разі відсутності у них коштів для сплати штрафних санкцій;

- розмір і порядок нарахування пені за порушення термінів сплати шт рафних санкцій;

- законодавче вирішення питання про те, чи повинне підприємство, установа, організація сплачувати штрафні санкції за умови, коли інваліди не працюють на даному підприємстві, в установі чи організації у зв'язку з невиконанням чи неналежним виконанням зазначеними у статті 18 Закону органами свого обов'язку щодо працевлаштування інвалідів.

Особливо підкреслюємо, що усі зазначені питання згідно із статтею 20 Закону та згаданою статтею 1 Господарського процесуального кодексу України потребують саме законодавчого вирішення і не можуть бути врегульовані підзаконними нормативно-правовими актами.

2. Узгодити згаданий пункт 9 статті 26 Закону України "Про підприємства в Україні" із статтями 19 і 20 Закону.

Додаток: за текстом на 4 арк.

 

Голова Вищого господарського суду України

Д. Притика

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

Вищий господарський суд України розглянувши касаційну скаргу Одеського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів та касаційне подання заступника Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 28.01.2003 р. у справі господарського суду N 17-4-22/02-9124 Одеської області за позовом заступника Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора в інтересах держави, в особі Одеського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів до ЗАТ "Ф..." про стягнення 5080, 28 грн.

Рішенням господарського суду Одеської області від 12.11.2002 р. в позові заступнику Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора, заявленому в інтересах Одеського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів, відмовлено.

Таке рішення суд прийняв з посиланням на те, що правових підстав для стягнення з відповідача заявлених фінансових санкцій на користь відділення Фонду соціального захисту інвалідів України немає, а отже, відсутні підстави для задоволення позову.

Одеський апеляційний господарський суд переглянув в апеляційному порядку рішення місцевого суду і постановою від 28.01.2003 р. залишив його без змін з тих самих підстав.

Одеське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, не погоджуючись з постановою апеляційного суду, подало касаційну скаргу в якій просить рішення та постанову скасувати, а позов задовольнити.

На думку скаржника, судами при прийнятті спірних рішень не правильно застосовані норми матеріального права.

Заступник прокурора Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури звернувся до Вищого господарського суду України з касаційним поданням в якому просить рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду скасувати, а позов задовольнити.

Перевіривши матеріали справи, заслухавши представника прокуратури, Вищий господарський суд України встановив:

Заступником Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора в інтересах держави, в особі Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, заявлено позов до ЗАТ "Ф..." стягнення 5080,28 грн. штрафних санкцій за нестворення робочих місць для інвалідів.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач послався на те, що у 2001 році норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів на ЗАТ "Ф..." складав 6 чоловік, проте фактично на підприємстві працювало 5 чоловік, у зв'язку з чим, останньому було нараховано штрафні санкції у розмірі 5080 грн. за не створення робочого місця.

Приймаючи рішення про відмову в позові господарський суд Одеської області та Одеський апеляційний господарський суд виходили з того, що:

- відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" місцеві ради спільно з підприємствами, установами, організаціями щорічно визначають нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, однак матеріалами справи не доведено, що ЗАТ "Ф..." одержувало пропозиції місцевих органів соціального захисту інвалідів, прийняти участь у розробці нормативів робочих місць, відсутні також докази того, що відповідач був повідомлений про затвердження місцевою радою зазначених нормативів. Позовні вимоги ґрунтуються виключно на твердженні позивача;

- згідно зі ст. 18 згаданого Закону працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекоменд ацій медико-соціальної експертизи. Однак, вказаними органами інваліди для працевлаштування до ЗАТ "Ф..." не направлялись і не було безпосереднього звернення інвалідів на підприємство з метою їх працевлаштування;

- відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону підприємства, установи та організації сплачують штрафні санкції за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). Позивач не подав суду доказів, що відповідач має у 2001 році прибуток, із якого мали бути здійснені відрахування коштів на створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів і на здійснення заходів щодо їх соціально-трудової та професійної реабілітації.

Вказаний висновок місцевого та апеляційного судів відповідає висновку Верховного суду України з зазначеного питання, що міститься у постанові від 15.01.2003 р. N 012/03, рішення якого є остаточним і оскарженню не підлягає.

Відповідно до ст. 111⁷ ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази, або додатково перевіряти докази.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення касаційна інстанція перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених цими судами фактичних обставин справи.

З огляду на зазначене, та враховуючи, що господарським судом Одеської області та Одеським апеляційним господарським судами встановлено факт незалучення відповідача відповідними органами для визначення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, та факт недоведення відповідачу в установленому порядку згаданого нормативу. Вищий господарський суд України не має підстав для задоволення касаційної скарги Одеського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів та касаційного подання заступника прокурора Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 111⁵, 111⁷, п. 1 ст. 111⁹, ч. 1 ст. 111¹⁰, ст. 111¹¹ ГПК України, Вищий господарський суд України постановив:

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 28.01.2003 р. у справі N 17-4-22/02-9124 залишити без змін, а касаційну скаргу Одеського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів та касаційне подання заступник Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора без задоволення.

____________

Надруковано:
"Вісник господарського судочинства",
N 3, 2003 р.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

від 27 березня 2003 року

Київський апеляційний господарський суд <...>, розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу ТОВ "Ф." на рішення господарського суду Київської області від 22.11.2002 у справі за позовом Київського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів до ТОВ "Ф." про стягнення 31464,30 грн., встановив:

Рішенням господарського суду Київської області від 22.11.2002 <...> позов задоволено. На підставі рішення суду з відповідача підлягає стягненню на користь позивача 13110,13 грн. штрафних санкцій, до державного бюджету державне мито в розмірі 131,10 грн., на користь ДП "Судовий інформаційний центр" підлягає стягненню 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу та доповнення до неї, в яких просить рішення суду скасувати, оскільки вважає, що при його прийнятті суд допустив невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи, порушив і неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, що спричинили прийняття неправильного рішення. При цьому заявник посилається на наступне.

Позивач неправомірно нарахував штрафні санкції, починаючи з 01.01.2001, оскільки відповідачу не доводились нормативи робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2001 році, тільки після внесення 05.07.2001 змін до Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон) було визначено, за рахунок яких коштів стягуються штрафні санкції за нестворення робочих місць для працевлаштування інвалідів.

За результатами діяльності у 2001 р. товариство прибутку не мало і станом на 01.01.2002 його збитки становили 422,6 тис. грн., а відповідно до ч. 3 ст. 20 Закону сплата штрафних санкцій здійснюється виключно за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів).

Позивач не вправі звертатися з даним позовом до господарського суду, оскільки Законом та іншими законами не передбачено прав Фонду України соціального захисту інвалідів і його відділень на звернення до суду (далі - Фонд).

Позивач, в свою чергу, надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить рішення господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Позивач посилається на те, що Законом та Порядком сплати підприємствами, установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженим постановою КМУ N 1767 від 28.12.2001, на відділення Фонду покладено обов'язок здійснювати контроль за своєчасним і повним надходженням штрафних санкцій від підприємств, які не забезпечують нормативу робочих місць. Відповідач не створив робочі місця для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого ст. 19 Закону, а тому не може бути звільнений від обов'язку щодо сплати штрафних санкцій, передбачених ст. 20 вказаного Закону.

При розгляді апеляційної скарги колегією суддів були заслухані пояснення представників сторін, досліджені наявні матеріали справи та встановлено наступне.

Позивач подав до господарського суду Київської області позов про стягнення з відповідача 31464,30 грн. штрафних санкцій за 2001 р., передбачених ст. 20 Закону.

В процесі розгляду справи позивач зменшив розмір позовних вимог і просив стягнути з відповідача штрафні санкції у сумі 13110,13 грн. за 5 місяців 2001 р. за період з 01.08.2001 по 31.12.2001 з підстав того, що місцевою радою народних депутатів не приймалося рішення про встановлення відповідачу на 2001 р. нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів і тільки після внесення 05.07.2001 змін до Закону у відповідача виникло зобов'язання щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та сплати штрафних санкцій .

Приймаючи рішення про стягнення з відповідача штрафних санкцій у сумі 13110,13 грн., господарський суд першої інстанції виходив з того, що якщо створене робоче місце інваліда фактично не введено в дію шляхом працевлаштування інваліда, то відповідач не звільняється від обов'язку сплатити штрафні санкції до Фонду на підставі ст. 20 Закону, оскільки вказана норма не ставить відповідний обов'язок підприємства у залежність від будь-яких обставин, з яких інвалід не працює на даному підприємстві, а також у залежність від наявності чи відсутності у підприємства прибутку.

Колегія суддів не погоджується з висновками господарського суду першої інстанції, викладеними в оскарженому рішенні, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 19 Закону, в редакції від 05.07.2001, для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.

З наявного у матеріалах справи звіту відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів по формі 10-III (річна) за 2001 р. вбачається, що середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу товариства становила 84 чоловіка, а кількість робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів відповідачем відповідно до ст. 19 зазначеного Закону становить 3 місця, які фактично не були зайняті інвалідами.

Згідно зі ст. 18 Закону працевлаштування інвалідів на підприємствах здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів.

Пунктами 5, 10, 11, 12, 13, 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою КМУ від 03.05.95 N 314, передбачено, що підприємства інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням повноважень, стану здоров'я, здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Отже, нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на підприємства покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх працевлаштування.

При дослідженні матеріалів справи встановлено, що визначеними органами інваліди для працевлаштування на підприємство відповідача не направлялися, так само як і не було безпосереднього звернення інвалідів на підприємство для працевлаштування.

За таких обставин колегія суддів вважає, що на відповідача не може бути покладена відповідальність за неналежне виконання обов'язків по працевлаштуванню інвалідів органами, зазначеними у ст. 18 Закону.

Статтею 20 Закону передбачено, що підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Однак, при вирішенні питання щодо наявності підстав для стягнення з відповідача штрафних санкцій слід врахувати частину 3 ст. 20 Закону, якою передбачено сплату штрафних санкцій підприємством, установою, організацією за рахунок прибутку, що залишається в їх розпорядженні після всіх податків, зборів (обов'язкових платежів).

Як вбачається з матеріалів справи, за результатами фінансово- господарської діяльності за 2001 р. підприємство відповідача працювало збитково і прибутку не отримало (звіт про фінансові результати за 2001 р. та баланс підприємства на 01.01.2002).

Під час розгляду апеляційної скарги відповідач надав суду також довідку ДПІ у Вишгородському районі Київської області, з якої вбачається, що згідно поданих до податкової інспекції декларацій за 2001 рік ТОВ "Ф." отримало збитки у сумі 341,3 тис. грн.

Наведене свідчить про те, що судом першої інстанції були неповно з'ясовані обставини справи і висновки, викладені в оскарженому рішенні, не відповідають чинному законодавству та обставинам справи, а тому рішення господарського суду Київської області від 22.11.2002 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у позові.

У той же час колегія суддів зазначає, що твердження відповідача, викладене в апеляційній скарзі про те, що позивач не вправі звертатися з даним позовом до господарського суду, не приймається до уваги, оскільки відповідно до п. 11 Положення про Фонд України соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою КМУ N 92 від 18.07.91 (у редакції від 28.09.98 N 1538), Фонд і його відділення в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі є юридичними особами.

Згідно з абзацом 4 частини 3 цього Положення Фонд здійснює контроль за своєчасним і повним надходженням до бюджету Фонду коштів від підприємств (об'єднань), установ та організацій, які не забезпечують установлених нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів. Тобто, наведене свідчить, що здійснювати функції контролю за своєчасним і повним надходженням коштів до бюджету Фонду неможливо без застосування і стягнення Фондом штрафних санкцій з підприємств, установ, організацій, які не забезпечують установлених нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, якщо ними добровільно не сплачуються до відповідного відділення Фонду штрафні санкції за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

З урахуванням викладеного та керуючись ст. ст. 99, 101, п. 3 ст. 103, пп. 1, 3 ст. 104, ст. 105 ГПК України, суд постановив:

Рішення господарського суду Київської області від 22.11.2002 скасувати.

В позові відмовити.

Стягнути з Київського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів на користь ТОВ "Ф." 66,14 грн. державного мита, сплаченого за розгляд апеляційної скарги.

Видачу наказу доручити господарському суду Київської області.

____________

Надруковано:
"Закон & Бізнес",
N 28, 12 липня 2003 р.