Положення про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Положення про його представників є секретною інформацією ?!

Відповідно до статті 10 Закону України від 23.12.1997 р. № 776/97-ВР “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка.

Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі — Положення). На працівників секретаріату поширюється дія Закону України “Про державну службу”. Положення та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису витрат, пов’язаних із діяльністю Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Уповноваженим.

При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Крім того стаття 11 цього Закону передбачає, що Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України.

Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке затверджується Уповноваженим.

Але годі шукати ці Положення у відкритому доступі. Воно є, і стосуються вони не лише робітників секретаріату, але в жодній вільній правовій базі їх нема. Більше того, люди судяться із Уповноваженим лише за можливість ознайомитися із цими документами. Ось таке дотримання прав людини Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини...

Віталій МОСЕЙЧУК

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
Ухвала

05.04.2006
 

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі: головуючої: Бутенко В.І.,
суддів: Гончар Л.Я. (доповідач), Панченко О.І., Бим М.Є., Гордійчук М.П.,
при секретарі: Мельник І.М.
з участю представників:
відповідача — Таргулової І.Г., Яценко В.М. та позивача — Головатого С.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за касаційною скаргою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на рішення апеляційного суду м. Києва від 22 жовтня 2004 року по справі за скаргою Головатого Сергія Петровича на неправомірну бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надати Положення про Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Положення про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, —

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2004 року Головатий С.П. як громадянин та народний депутат України звернувся до суду зі скаргою на неправомірну бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Позивач зазначив, що відповідно до Закону України “Про статус народного депутата України” (2790-12) має право на одержання інформації з питань, пов'язаних із здійсненням його депутатських повноважень від державних органів і посадових осіб, які зобов'язані надавати інформацію в порядку та строки, визначенні цим Законом.

8 жовтня 2003 року за N 166 він направив депутатське звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачової Н.І. як до посадової особи.

Однак, суб'єкт оскарження не відповів на його звернення та не надав йому запитувані Положення про Секретаріат і Положення про представників Уповноваженого.

Просив визнати неправомірною бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та зобов'язати її видати зазначені вище документи.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 липня 2004 року у задоволенні позову Головатому С.П. відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 22 жовтня 2004 року апеляційна скарга Головатого С.П. задоволена, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 липня 2004 року скасовано.

У поданій касаційній скарзі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. В ході розгляду справи касатор змінила свої вимоги. Просила визнати судові рішення втратившими законної сили та закрити провадження в справі.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, заперечень до неї та матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Апеляційним судом встановлено, що Головатий С.П. як громадянин і народний депутат України звернувся до суду в порядку, передбаченому ст. 55 Конституції України (254к/96-ВР), з скаргою на бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України Карпачової Н.І., яка була допущена при виконанні депутатського звернення.

Висновок суду про обґрунтованість вимог заявника відповідає нормам матеріального і процесуального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

Так, статтею 55 Конституції України (254к/96-ВР) передбачене право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до ст. 124 Конституції України (254к/96-ВР) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Виходячи з вказаних положень Конституції України (254к/96-ВР), норми якої відповідно до ст. 8 Конституції, є нормами прямої дії, Головатий С.П. і як громадянин і як народний депутат України мав право на звернення до суду з зазначеною вище скаргою.

Безпідставними є доводи касатора про те, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не може бути суб'єктом оскарження в суді в контексті норм глави 31-А ЦПК України (1502-06) (в редакції 1963 року), оскільки не здійснює управлінських функцій.

Правовий статус Уповноваженого встановлено ст. 4 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (776/97-ВР) як посадової особи, а також Конституцією України (254к/96-ВР), Законом України “Про державну службу” (3723-12).

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 грудня 1997 року N 13 (v0013700-97), на яку посилається автор касаційної скарги, зазначено, що “до державних органів, рішення дії, чи бездіяльність яких можуть згідно з ст. 55 Конституції України (254к/96-ВР) і главою 31-А ЦПК (1502-06) оскаржуватися до суду, належать створені відповідно до Конституції України і правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради й Ради міністрів Автономної Республіки Крим органи, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління”. Бездіяльність Уповноваженого у сфері ненадання відповіді на звернення відноситься до управлінських функцій цієї посадової особи.

Юридично неспроможним є посилання в касаційній скарзі на позовний порядок розгляду спорів, які випливають з порушень Закону України “Про інформацію” (2657-12).

Відповідно до ст. 48 цього Закону (2657-12) в разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду.

Не відповідають дійсним обставинам справи доводи скарги про надання відповіді Уповноваженим на звернення Головатого С.П.

Як вбачається з тексту листа N 1734/12-1574-03-12 від 29 жовтня 2003 року за підписом Е.Павленка, він не торкається суті прохання Головатого С.П., викладеного ним у зверненні, а тому його не можна кваліфікувати як відповідь на це звернення.

За таких обставин суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення місцевого суду, обґрунтовано задовольнив вимоги позивача. Підстав для перегляду рішення апеляційного суду немає, як і немає підстав для визнання судових рішень втратившими законної сили та закриття провадження в справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 228 КАС України (2747-15) суд касаційної інстанції визнає законні судові рішення судів першої та апеляційної інстанції такими, що втратили законну силу, і закриває провадження у справі, якщо після їх ухвалення виникли обставини, які є підставою для закриття провадження у справі, та ці судові рішення ще не виконані.

Відповідач не навела у своїй зміненій касаційній скарзі ні однієї з підстав для закриття провадження у справі, передбачених у статті 157 КАС України (2747-15).

Керуючись ст.ст. 220, 221, 224, 228, 230, 231 КАС України (2747-15), колегія суддів —

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду м. Києва від 22 жовтня 2004 року — без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Высший административный суд Украины
постановление

22 декабря 2005 года   № 2-591/05    

22 декабря 2005 года коллегия судей Высшего административного суда Украины, рассмотрев в открытом судебном заседании кассационную жалобу грки Т. на определение Апелляционного суда г. Киева от 23 июня 2003 года по административному делу по иску гр-ки Т. к секретариату Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека — о признании действий неправомерными и возмещении морального вреда, установила следующее.

В феврале 2003 года гр-ка Т. обратилась в суд с указанным иском, ссылаясь на то, что вопреки требованиям законов Украины «Об информации», «Об Уполномоченном Верховного Совета Украины по правам человека», ответчик с января 2002 года не предоставляет ей возможности ознакомиться с Положением о секретариате и о представителях Уполномоченного Верховного Совета Украины (далее Уполномоченный) по правам человека. Требуя восстановить право на информацию, просила взыскать с ответчика 925 грн причиненного морального вреда.

Решением Печерского районного суда г. Киева от 17 апреля 2003 года исковые требования удовлетворены час­тично. Обжалуемые действия признаны неправомерными; на секретариат Уполномоченного возложена обязанность предоставить истице для ознакомления запрашиваемую информацию; в удовлетворении остальных требований отказано.

Определением Апелляционного суда г. Киева от 23 июня 2003 года постановлено: решение суда первой инстанции отменить, а дело направить на новое рассмотрение.

В кассационной жалобе гр-ка Т. со ссылкой на нарушение апелляционным судом материального и процессуального права просила отменить его решение и оставить в силе решение суда первой инстанции.

В судебном заседании гр-ка Т. требования кассационной жалобы поддержала в полном объеме.

Представитель секретариата Уполномоченного против доводов жалобы возражал.

Кассационная жалоба подлежит удовлетворению на следующих основаниях.

По правилам части 2 статьи 305 ГПК Украины 1963 года суд в апелляционном производстве имеет право вынести определение об отмене решения суда первой инстанции и направить дело на новое рассмотрение, если установлено нарушение процессуального права, которое препятствует суду апелляционной инстанции исследовать новые доказательства или обстоятельства, которые не были предметом рассмотрения в суде первой инстанции.

Суд первой инстанции установил, и с этим согласился апелляционный суд, что гр-ка Т. в январе 2002 года обратилась к Уполномоченному с просьбой предоставить возможность ознакомиться с официальными документами Уполномоченного, в том числе с Положением о секретариате и о представителях Уполномоченного. Письмом от 29 января 2002 года, подписанным заведующим отделом по вопросам обращений граждан в секретариат Уполномоченного, истице отказано в предоставлении информации на тех основаниях, что запрашиваемые документы являются внутриведомственными, связанными с разработкой направлений деятельности учреждения и на приведенных основаниях не подлежащими предоставлению для ознакомления согласно требованиям статьи 37 Закона Украины «Об информации» (Закон).

Согласно выводу суда первой инстанции, право истицы на получение информации указанным отказом нарушено, а по смыслу определения апелляционного суда такой вывод сделан на неполно выясненных обстоятельствах и является преждевременным.

Вывод суда первой инстанции является законным и обоснованным, а апелляционного суда не согласовывается с действующим материальным и процессуальным правом.

Конституционное право каждого на свободный сбор, хранение, использование и распространение информации, как это определено частями 2, 3 статьи 34 Конституции Украины, может быть ограничено законом в интересах национальной безопасности, территориальной целостности или общественного порядка с целью предотвращения волнений или преступлений, для охраны здоровья населения, для защиты репутации или прав других людей, для предотвращения разглашения информации, полученной конфиденциально, или для поддержания авторитета и непредвзятости правосудия.

Базовым законом, который регулирует правовые основы информационной деятельности, является Закон Украины «Об информации», в соответствии с частью 1 статьи 9 которого все граждане Украины, юридические лица и государственные органы имеют право на информацию, что предусматривает возможность свободного получения, использования, распространения и хранения сведений, необходимых им для реализации своих прав, свобод и законных интересов, осуществления задач и функций, а в статье 10 данного Закона предусмотрено, что право на информацию обеспечивается, среди прочего, обязанностью органов государственной власти информировать о своей деятельности и принятии решений.

Согласно части 1 статьи 21 Закона, официальная документированная информация, которая создается в процессе текущей деятельности законодательной, исполнительной и судебной власти, органов местного и регионального самоуправления, относится к информации государственных органов и органов местного и регионального самоуправления, а отказ в предоставлении такой информации на информационный запрос, оформленный по правилам статьи 32 Закона, возможен лишь в случаях, определенных статьей 37 этого Закона, в том числе при условии, что документы являют собой внутриведомственную служебную коррес­понденцию (докладные записки, переписка между подразделениями и прочее), если они связаны с разработкой направления деятельности учреждения, процессом принятия решений и предшествуют их принятию.

Законом Украины «Об Уполномоченном Верховного Совета Украины по правам человека» (статья 4) установлено, что Уполномоченный является должностным лицом, статус которого определяется Конституцией Украины, этим Законом, Законом Украины «О государственной службе».

Согласно статье 10 Закона Украины «Об Уполномоченном Верховного Совета Украины по правам человека», для обес­печения деятельности Уполномоченного организовывается секретариат, вопросы относительно организации работы которого регулируются Положением о секретариате Уполномоченного, а согласно статье 11 Закона, Уполномоченный имеет право назначать своих представителей, организация деятельности и пределы полномочий которых регулируются Положением о представителях Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека, утвержденным Уполномоченным.

Это означает, что по смыслу, форме и цели Положения о секретариате Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека и о представителях Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека не относятся к информации, относительно получения которой устанавливается ограничение по правилам статьи 37 Закона Украины «Об информации».

Вывод апелляционного суда о том, что указанные Положения, созданные за счет Уполномоченного, являются объектами его собственности и не могут предоставляться для ознакомления по информационному запросу, противоречит нормам статьи 12 Закона Украины «Об Уполномоченном Верховного Совета Украины по правам человека» о финансировании его деятельности за счет Государственного бюджета Украины и нормам статьи 38 Закона Украины «Об информации» о том, что информация, созданная на средства государственного бюджета, является государственной собственностью с режимом доступа, установленным государством, а не ее разработчиком.

Поскольку по нормам действующей на время принятия решений статьи 62 ГПК Украины 1963 года суд оценивает доказательства по своему внутреннему убеждению, которое основывается на всестороннем, полном и объективном рассмотрении в судебном заседании всех обстоятельств в их совокупности, руководствуясь законом, и никакие доказательства не имеют заведомо установленной силы, то суд первой инстанции обоснованно отклонил вывод Института государства и права им. В.М. Корецкого об отнесении Положений о секретариате и представителях Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека к внутриведомственной информации как не согласовывающийся с законом, а апелляционный суд по ошибке сослался на упомянутый вывод как на одно из оснований для отмены решения суда.

Указанный в основаниях отмены решения вывод апелляционного суда о непринадлежности Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека к органам государственной власти не согласовывается со статьей 101 Конституции Украины и статьей 4 Закона Украины «Об Уполномоченном Верховного Совета Украины по правам человека», по смыслу которых Уполномоченный является самостоятельным единоличным государственным органом, который в своей деятельности руководствуется законами, в том числе и Законом Украины «Об информации».

При таких обстоятельствах у апелляционного суда не было законных оснований для отмены решения суда первой инстанции.

Согласно нормам статьи 226 Кодекса административного судопроизводства Украины, суд кассационной инстанции отменяет судебное решение суда апелляционной инстанции и оставляет в силе решение суда первой инстанции, которое принято согласно закону и отменено по ошибке.

На основании изложенного, руководствуясь статьями 220, 223, 230 КАС Украины, коллегия судей Высшего административного суда Украины постановила:

• кассационную жалобу гр-ки Т. удовлетворить;
• определение Апелляционного суда г. Киева от 23 июня 2003 года отменить и оставить в силе решение Печерского районного суда г. Киева от 17 апреля 2003 года.

Определение вступает в законную силу с момента оглашения и обжалованию не подлежит.

Юридическая Практика № 16 (538) \2008

____________

  
  Постійна адреса статті в Інтернеті: http://www.marazm.org.ua/index.html?/law/0000_97.html

[an error occurred while processing this directive]

Головна сторінка | Українська національна ідея. Українократія | КУТКИ СПОЖИВАЧА для всіх міст з літературою |  ІНФОРМАЦІЙНІ СТЕНДИ, щити, дошки | Уголки потребителя для всех городов с литературой | Информационные стенды, щиты, доски | Перекидні системи Перекидные системы | Штендеры, Штендери | Буклетницы Буклетниці | Коментар Податкового кодексу, Митного Комментарий Налогового кодекса, Таможенного| НОВИНИ | | Реклама | Контакт | Журнали з охорони праці та інші | Календар бухгалтера Календарь бухгалтера | Інструкції з охорони праці |Оперативна поліграфія, тиражування |  Фотоприколы | Термінологічний словник | Книги, словник, реферати з історії, ЗНО з історії України Скачати Книгу маразмів України одним файлом

(C) Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2023. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99.
Пропозиції та зауваження надсилайте на
Електронним та друкованим ЗМІ дозволяється  цитування матеріалів Книги маразмів України за умови посилання на Книгу маразмів України та сайт www.marazm.org.ua Обов'язкове посилання наступного змісту: "За матеріалами Книги маразмів України (www.marazm.org.ua)…". з використанням в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на Книгу маразмів України  (www.marazm.org.ua). Іншим організаціям та приватним особам використання матеріалів для публічних цілей дозволяється за умови окремого дозволу автора з дотриманням вищезгаданих посилань.