ПРО ТЕ, ЩО ГОЛОДОМОР 1932-33 Є ЗЛОЧИНОМ ВИРІШИЛА ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ, А НЕ СУД, ЯК ЩОДО БУДЬ-ЯКИХ ЗЛОЧИНІВ. А ТОМУ У НАС НІКОГО НЕ ПРИТЯГАЮТЬ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ГОЛОДОМОР 1932-33 РОКІВ

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року говорить у статті 2 про те, що “под геноцидом понимаются следующие действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую:

а) убийство членов такой группы;

b) причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам такой группы;

c) предумышленное создание для какой-либо группы таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное или частичное физическое уничтожение ее;

d) меры, рассчитанные на предотвращение деторождения в среде такой группы;

е) насильственная передача детей из одной человеческой группы в другую.

В 1932-33 роках основну частину українського народу складало селянство. Саме його і морили голодом, оскільки робітники, службовці і партійні робітники в ті роки, якщо і недоідали, але від голоду, як правило, не вмирали. Тому Голодомор 1932-33 точніше назвати Голодомором українського селянства. Тому з точки зору цієї Конвенції Голодомор 1932-33 років є геноцидоим українського народу, оскільки знищувалася частина українського народу – селянство. Щоправда Конвенція 1948 року не може застосовуватися до подій 1932-33 років.

Але головне в іншому. Ніхто не буде сперечатися, що геноцид – це злочин. Про це говорить і  стаття 442 Кримінально кодексу України 2001 року “Геноцид”:

1. Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу, -

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

2. Публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів -

караються арештом на строк до шести місяців або позбавленням волі на строк до п’яти років.

Як відомо, що злочин щось чи не злочин, вирішує суд. Принаймні стаття 62 Конституції України говорить про те, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Зрозуміло, що у голодомору були свої виконавці. Може вони і досі живі.

У нас же про те, що Голодомор 1932-33 є злочином вирішила Верховна Рада (зокрема стаття 1  Закону України від 28.11.2006 р.№ 376-V “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні” прямо говорить, що голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу), а не суд. А тому нікого не притягають до відповідальності за Голодомор 1932-33 років.

Крім того, варто говорити не про Голодомор українського народу 19332-33 років як геноцид, а про Геноцид радянського народу 1917-1953 років. Так буде і точніше і справедливіше, крім того Голодомори в Україні були в 1921-22 р.., 1946-47 рр., але щодо них чомусь окремих Законів нема.

2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Мойсейовича Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.

Віталій МОСЕЙЧУК

Причина Голодомору - необхідність перевиконати план першої п'ятирічки. Але про це чомусь не згадують

Передумовою Голодомору було скасування єдиного сільськогосподарського податку

Кутки споживача від 99 до 399 грн. + все торговельне законодавство

Універсальний вантажний велосипед + ручний вантажний візок в подарунок

Ротаційна (гортальна) настільна система (промо-стійка), 11 прозорих кишень А4, 250 грн.

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про Голодомор 1932-1933 років в Україні

Верховна Рада України ПОСТАНОВЛЯЄ:

вшановуючи пам’ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідків;

шануючи всіх громадян, які пережили цю страшну трагедію в історії Українського народу;

усвідомлюючи моральний обов’язок перед минулими та наступними поколіннями українців і визнаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства;

відзначаючи, що трагедія Голодомору 1932-1933 років в Україні офіційно заперечувалася владою СРСР протягом багатьох десятиріч;

засуджуючи злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності;

співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору;

високо цінуючи солідарність та підтримку міжнародної спільноти у засудженні Голодомору 1932-1933 років в Україні, що відображено в актах парламентів Австралії, Аргентинської Республіки, Республіки Грузія, Естонської Республіки, Італійської Республіки, Канади, Литовської Республіки, Республіки Польща, Сполучених Штатів Америки, Угорської Республіки, а також у розповсюдженій як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Спільній заяві з нагоди 70-х роковин Голодомору — Великого голоду 1932-1933 років в Україні, яку підписали Аргентинська Республіка, Азербайджанська Республіка, Народна Республіка Бангладеш, Республіка Білорусь, Республіка Бенін, Республіка Боснія і Герцеговина, Республіка Гватемала, Республіка Грузія, Арабська Республіка Єгипет, Ісламська Республіка Іран, Республіка Казахстан, Канада, Держава Катар, Киргизька Республіка, Держава Кувейт, Республіка Македонія, Монголія, Республіка Науру, Королівство Непал, Об’єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан, Республіка Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Королівство Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Республіка Судан, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Демократична Республіка Тимор-Лешті, Республіка Узбекистан, Україна та Ямайка, а також підтримали Австралія, Держава Ізраїль, Республіка Сербія і Чорногорія та 25 держав — членів Європейського Союзу;

виходячи з Рекомендацій парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року N 607-IV, та Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року N 789-IV, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР;

визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон.

Стаття 1. Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом

Українського народу.

Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в

Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.

Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого

самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов’язані:

брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу;

сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;

вживати заходів щодо увічнення пам’яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам’яті та встановлення пам’ятних знаків жертвам Голодомору;

забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.

Стаття 4. Держава забезпечує умови для проведення досліджень

та здійснення заходів з увічнення пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України.

Стаття 5. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. Кабінету Міністрів України:

1) визначити статус і функції Українського інституту національної пам’яті та забезпечити його утримання за рахунок коштів державного бюджету як спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу;

2) у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом:

подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити перегляд і скасування органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що не відповідають цьому Закону;

3) вирішити в установленому порядку за участю Київської міської державної адміністрації питання щодо спорудження у м. Києві до 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні.

Президент України В.ЮЩЕНКО

 м. Київ, 28 листопада 2006 року

          N 376-V

МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ

Конвенція

про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року *

---------------

* Конвенция вступила в силу 12 января 1951 года.

Ратифицирована Президиумом Верховного Совета СССР 18 марта 1954 года.

Договаривающиеся Стороны,

принимая во внимание, что Генеральная Ассамблея Организации Объединенных Наций в своей резолюции 96 (1) от 11 декабря 1946 года объявила, что геноцид является преступлением, нарушающим нормы международного права и противоречащим духу и целям Организации Объединенных Наций, и что цивилизованный мир осуждает его;

признавая, что на протяжении всей истории геноцида приносил большие потери человечеству; и

будучи убежденными, что для избавления человечества от этого отвратительного бедствия необходимо международное сотрудничество; соглашаются, как это предусмотрено ниже:

Статья I

Договаривающиеся Стороны подтверждают, что геноцид независимо от того, совершается ли он в мирное или в военное время, является преступлением, которое нарушает нормы международного права и против которого они обязуются принимать меры предупреждения и карать за его совершение.

Статья II

В настоящей Конвенции под геноцидом понимаются следующие действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую:

а) убийство членов такой группы;

b) причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам такой группы;

c) предумышленное создание для какой-либо группы таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное или частичное физическое уничтожение ее;

d) меры, рассчитанные на предотвращение деторождения в среде такой группы;

е) насильственная передача детей из одной человеческой группы в другую.

Статья III

Наказуемы следующие деяния:

а) геноцид;

b) заговор с целью совершения геноцида;

c) прямое и публичное подстрекательство к совершению геноцида;

d) покушение на совершение геноцида;

e) соучастие в геноциде.

Статья IV

Лица, совершающие геноцид или какие-либо другие из перечисленных в статье III деяний, подлежат наказанию, независимо от того, являются ли они ответственными по конституции правителями, должностными или частными лицами.

Статья V

Для введения в силу положений настоящей Конвенции Договаривающиеся Стороны обязуются провести необходимое законодательство, каждая в соответствии со своей конституционной процедурой, и в частности предусмотреть эффективные меры наказания лиц, виновных в совершении геноцида или других упомянутых в статье III преступлений.

Статья VI

Лица, обвиняемые в совершении геноцида или других перечисленных в статье III деяний, должны быть судимы компетентным судом того государства, на территории которого было совершено это деяние, или таким международным уголовным судом, который может иметь юрисдикцию в отношении Сторон настоящей Конвенции, признавших юрисдикцию такого суда.

Статья VII

В отношении выдачи виновных, геноцид и другие перечисленные в статье III деяния не рассматриваются как политические преступления.

В таких случаях Договаривающиеся Стороны обязуются осуществлять выдачу в соответствии со своим законодательством и действующими договорами.

Статья VIII

Каждый участник настоящей Конвенции может обратиться к соответствующему органу Объединенных Наций с требованием принять, в соответствии с положениями Устава Организации Объединенных Наций, все необходимые, по его мнению, меры в целях предупреждения и пресечения актов геноцида или одного из других перечисленных в статье III деяний.

Статья IX

Споры между Договаривающимися Сторонами по вопросам толкования, применения или выполнения настоящей Конвенции, включая споры относительно ответственности того или другого государства за совершение геноцида или одного из других перечисленных в статье III деяний, передаются на рассмотрение Международного суда по требованию любой из Сторон в споре.

Статья X

Настоящая Конвенция, английский, китайский, испанский, французский и русский тексты которой являются равно аутентичными, датируется 9 декабря 1948 года.

Статья XI

Настоящая Конвенция будет открыта для подписания ее до 31 декабря 1949 года от имени любого члена Организации Объединенных Наций и любого не состоящего членом Организации государства, получившего приглашение Генеральной Ассамблеи подписать Конвенцию. Настоящая Конвенция подлежит ратификации, и акты о ратификации депонируются у генерального секретаря Организации Объединенных Наций.

Начиная с 1 января 1950 года к настоящей Конвенции могут присоединиться любой член Организации Объединенных Наций и любое не состоящее членом этой Организации государство, получившее вышеозначенное приглашение.

Акты о присоединении депонируются у генерального секретаря Организации Объединенных Наций.

Статья XII

Любая из Договаривающихся Сторон может в любое время путем извещения на имя генерального секретаря Организации Объединенных Наций распространить применение настоящей Конвенции на все или некоторые территории, за ведение внешних отношений которых она ответственна.

Статья XIII

В день, когда у генерального секретаря будут депонированы первые двадцать актов о ратификации или присоединении, генеральный секретарь заготовляет протокол, который в копиях препровождается всем государствам-членам Организации Объединенных Наций и всем не состоящим членами Организации государствам, предусмотренным в статье XI.

Настоящая Конвенция вступает в силу на девяностый день, считая со дня депонирования двадцатого акта о ратификации или присоединении.

Акты о ратификации и присоединении, полученные после вступления в силу настоящей Конвенции, вступают в действие на девяностый день, считая со дня их депонирования у генерального секретаря Организации Объединенных Наций.

Статья XIV

Настоящая Конвенция действительна в течение десяти лет, начиная со дня вступления в силу.

Она остается в силе на последующие пятилетия в отношении тех Договаривающихся Сторон, которые не денонсируют ее по меньше мере за шесть месяцев до истечения соответствующего срока ее действия. Денонсация производится путем письменного уведомления на имя генерального секретаря Организации Объединенных Наций.

Статья XV

Если в результате денонсации число участников настоящей Конвенции станет менее шестнадцати, Конвенция прекращает свое действие в день вступления в силу последней денонсации.

Статья XVI

Требование о пересмотре настоящей Конвенции может быть представлено в любое время любой из Договаривающихся Сторон путем письменного сообщения на имя генерального секретаря.

Генеральная Ассамблея решает о том, какие меры необходимо принять в отношении такого требования, если она признает необходимым принятие каких-либо мер.

Статья XVII

Генеральный секретарь Организации Объединенных Наций извещает всех членов Организации Объединенных Наций и не состоящие членами Организации государства, предусмотренные в статье XI:

а) о всех актах о подписании, ратификации и присоединении, полученных в соответствии со статьей XI;

b) о всех заявлениях, полученных в соответствии со статьей XII;

c) о дне вступления в силу настоящей Конвенции в соответствии со статьей XIII;

d) о денонсациях, полученных в соответствии со статьей XIV;

е) об отмене Конвенции в соответствии со статьей XV;

f) о заявлениях, полученных в соответствии со статьей XVI.

Статья XVIII

Подлинник настоящей Конвенции депонируется в архив Организации Объединенных Наций.

Заверенные копии Конвенции рассылаются всем членам Организации Объединенных Наций и не состоящим членами Организации государствам, предусмотренным в статье XI.

Статья XIX

Настоящая Конвенция регистрируется генеральным секретарем Организации Объединенных Наций в день вступления ее в силу.

Представитель СССР 16 декабря 1948 года при подписании Конвенции сделал следующую оговорку по статье XII:

"Союз Советских Социалистических Республик заявляет о своем несогласии со статьей XII Конвенции и считает, что все положения Конвенции должны распространяться на несамоуправляющиеся территории, включая подопечные”.

” Международная защита

прав и свобод человека"

Москва, Юридическая литература

1990 год.

Офіційний переклад