ГЛАВА 00. МАРАЗМИ, НОВИНИ ЗАКОНОДАВСТВА, ЮРИСПРУДЕНЦІЇ

Верховний Суд України не є касаційним судом в адміністративних та господарських справах, але має право на перегляд справ у виняткових обставинах

Хоч Верховний Суд України має конституційний статус найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, він не наділяє його конституційним повноваженням здійснювати наступний після Вищого господарського та Вищого адміністративного судів України касаційний перегляд. Це підтвердив Конституційний Суд України в рішенні від 11 березня 2010 року N 8-рп/2010.

Тобто Верховний Суд України не є касаційним судом в адміністративних та господарських справах, а в країні діють два касаційних суди - Вищого господарського суду України і Вищого адміністративного суду України, а планують створити ще три – Вищий цивільний та Вищий кримінальний суди, і тоді Верховний Суд України взагалі не матиме відношення до касації. Що це за Верховний Суд, який не може скасовувати рішення нижчестоящих судів в порядку касації, з іншого боку в зворотному випадку виникає подвійна касація? Маразм тягнеться здалеку. Є ще Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України), яким визнано неконституційними положення Закону України “Про судоустрій України” щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України; його складу і повноважень, повноважень суддів, статусу голови, заступників голови та президії; строку його утворення і початку здійснення ним повноважень щодо розгляду в касаційному порядку цивільних і кримінальних справ.

Маразм посилюється ще тим фактом, що Верховний Суд фактично має право на касацію за винятковими обставинами. Верховний Суд України поряд із касаційним провадженням у цивільному, кримінальному судочинстві здійснює повторне касаційне провадження у господарському процесі (стаття 111-14 Господарського процесуального кодексу України), провадження за винятковими обставинами в адміністративному судочинстві (стаття 235 Кодексу адміністративного судочинства України) за правилами, встановленими для касаційного провадження.

Віталій МОСЕЙЧУК

Виявляється, у господарських справах Верховний Суд України не є Верховним Судом

Ліквідовано апеляцію при оскарженні актів Президента, Верховної Ради та Вищої ради юстиції. Або як поховали незалежність суддів

Конституційний парадокс: в “демократичних” країнах вищі суди не мають права законодавчої ініціативи, а в деяких “недемократичних” - мають

Кутки споживача від 99 до 399 грн. + все торговельне законодавство

Універсальний вантажний велосипед + ручний вантажний візок в подарунок

Ротаційна (гортальна) настільна система (промо-стійка), 11 прозорих кишень А4, 250 грн.

І М Е Н Е М УКРАЇНИ

Р І Ш Е Н Н Я

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів “найвищий судовий орган”, “вищий судовий орган”, “касаційне оскарження”, які містяться у статтях 125, 129 Конституції України

м. Київ Справа N 1-1/2010 11 березня 2010 року N 8-рп/2010

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича — головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В’ячеслава Васильовича — доповідача,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В’ячеслава Андрійовича,

Стецюка Петра Богдановича — доповідача,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

за участю представника суб’єкта права на конституційне подання Максимова Владислава Володимировича, Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова Анатолія Олександровича, представників Верховної Ради України Кармазіна Юрія Анатолійовича, Новікової Юлії Володимирівни, представника Верховного Суду України Константого Олександра Володимировича, представника Вищого адміністративного суду України Цуркана Михайла Івановича, представника Вищого господарського суду України Бондаренка Ігоря Івановича

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів “найвищий судовий орган”, “вищий судовий орган”, які містяться у статті 125, терміна “касаційне оскарження”, що міститься у статті 129 Конституції України.

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 41 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання 46 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 93 Закону України “Про Конституційний Суд України” є практична необхідність у офіційній інтерпретації термінів “найвищий судовий орган”, “вищий судовий орган”, які містяться у статті 125, терміна “касаційне оскарження”, що міститься у статті 129 Конституції України.

Заслухавши суддю-доповідача Стецюка П.Б., пояснення Максимова В.В., Селіванова А.О., Кармазіна Ю.А., Новікової Ю.В., Константого О.В., Цуркана М.І., Бондаренка І.І. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. Суб’єкт права на конституційне подання — 46 народних депутатів України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розкрити зміст та дати офіційне тлумачення термінів “найвищий судовий орган”, “вищий судовий орган”, які містяться у статті 125, терміна “касаційне оскарження”, що міститься у статті 129 Конституції України, у їх взаємозв’язку, а також роз’яснити: “чи означає, що конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції наділяє його конституційним повноваженням здійснювати наступний після Вищого господарського та Вищого адміністративного судів України касаційний перегляд і перегляд за винятковими обставинами рішень господарських та адміністративних судів; чи означає передбачена пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України така основна засада судочинства, як “касаційне оскарження рішення суду”, тільки одноразове оскарження; чи означає закріплений в частині третій статті 125 Конституції України статус вищих спеціалізованих судів — вищих судових органів, що вони є остаточною процесуальною касаційною інстанцією щодо оскарження рішень місцевих і апеляційних господарських та адміністративних судів; чи є оскарження до Верховного Суду України рішень адміністративних судів за винятковими обставинами їх повторним касаційним оскарженням; чи є перегляд Верховним Судом України судових рішень за винятковими обставинами в адміністративному судочинстві самостійною конституційною засадою судочинства; чи можна в законах України передбачати (встановлювати) інші форми оскарження рішень судів загальної юрисдикції, крім тих, що встановлені в Конституції України як засади судочинства — апеляційне і касаційне оскарження”.

Практичну необхідність в офіційному тлумаченні конституційних термінів “найвищий судовий орган” (частина друга статті 125), “вищий судовий орган” (частина третя статті 125), “касаційне оскарження” (пункт 8 частини третьої статті 129) народні депутати України обґрунтовують тим, що запровадження Законом України “Про судоустрій України” у господарському та адміністративному судочинствах, крім касаційних інстанцій — Вищого господарського суду України і Вищого адміністративного суду України (статті 38, 39), ще й наступної — Верховного Суду України (стаття 47), яка перевіряє касаційні процесуальні акти зазначених вищих судів у касаційному порядку, “обумовлює виникнення проблем стосовно визначення суті касаційного провадження, здійснюваного вищими спеціалізованими судами, та повторної касації і виняткового провадження, що здійснює Верховний Суд України, що в підсумку впливає на забезпечення єдності функцій касації” в системі вказаних спеціалізованих судів. У зв’язку з цим суб’єкт права на конституційне подання зазначає, “що в касаційних процесуальних відносинах представлені, з одного боку — вищі спеціалізовані суди з притаманними їм функціями вищого судового органу, а з іншого — Верховний Суд України, який також відповідає ознакам вищої судової установи і до того ж має стосовно спеціалізованих судів по суті касаційний характер завдань і функцій”. Тому в клопотанні вказано, що “внаслідок касаційного дуалізму в повноваженнях цих судів мають місце випадки, коли правові позиції вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України різняться, що ускладнює спеціалізованим судам правозастосування”.

Для правового обґрунтування практичної необхідності в офіційному тлумаченні наведених положень Конституції України автори клопотання посилаються також на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України), яким визнано неконституційними положення Закону України “Про судоустрій України” щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України; його складу і повноважень, повноважень суддів, статусу голови, заступників голови та президії; строку його утворення і початку здійснення ним повноважень щодо розгляду в касаційному порядку цивільних і кримінальних справ. При цьому акцентується на правовій позиції, висловленій Конституційним Судом України у вказаному рішенні, яка полягає в тому, “що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях)” (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

2. Свої позиції щодо предмета конституційного подання висловили Президент України, Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України, Вищий господарський суд України, вчені Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Одеської національної юридичної академії, юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Академії суддів України, фахівці Центру політико-правових реформ.

3. Вирішуючи порушені у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

3.1. Україна є демократичною, правовою державою; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави; права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 1, частина друга статті 3, частина перша статті 55 Конституції України).

Право на судовий захист забезпечується конституційними гарантіями здійснення правосуддя судами, утвореними на підставі Конституції України, та у визначеному законом порядку.

Конституційні положення, які стосуються питань системи судів загальної юрисдикції, містяться у розділі VIII “Правосуддя” Конституції України. Статтею 125 Основного Закону України визначено систему судів загальної юрисдикції в Україні. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Положенням пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України встановлено одну з основних засад судочинства — забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року N 11-рп/2007 зазначив: “Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина” (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

3.2. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).

Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 акцентував: “Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо” (абзац другий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави — члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Так, у справі “Пономарьов проти України” Європейський суд з прав людини наголосив, що “право на справедливий судовий розгляд, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata — принципу остаточності рішень суду. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення” (пункт 40 мотивувальної частини Рішення від 3 квітня 2008 року).

У справі “Сокуренко і Стригун проти України” Європейський суд з прав людини зазначив, що “стаття 6 Конвенції не зобов’язує держав — учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6” (пункт 22 мотивувальної частини Рішення від 20 липня 2006 року).

Відповідно до принципу верховенства права питання розподілу правосудних повноважень між Верховним Судом України та вищими судами, визначення стадій судочинства та форм провадження мають бути підпорядковані гарантіям права кожної людини на справедливий суд.

3.3. У Законі України “Про судоустрій України” (стаття 39), Кодексі адміністративного судочинства України (стаття 210), Господарському процесуальному кодексі України (стаття 108) передбачено, що вищі спеціалізовані суди розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції і є судами касаційної інстанції.

Конституційний Суд України, враховуючи частину четверту статті 125 Конституції України, згідно з якою відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди, дійшов висновку, що вищі суди повноважні забезпечувати за законом касаційне оскарження та перегляд рішень судів відповідних юрисдикцій.

Цей висновок узгоджується з правовими позиціями, викладеними Конституційним Судом України у Рішенні від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України), які полягають в тому, що “за змістом положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 Конституції України ними визначена система судів загальної юрисдикції, названі всі її ланки: Верховний Суд України, інші види судів — вищі спеціалізовані, апеляційні, місцеві. Згідно з частиною першою зазначеної статті ця система судів будується за принципами територіальності і спеціалізації” (абзац перший підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) ; “системний аналіз положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях). За змістом цих положень апеляційною інстанцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених статтею 125 Конституції України” (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

3.4. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Конституційний Суд України наголошував: “Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)” (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003).

Касаційна інстанція реалізує свої процесуальні права в межах касаційного провадження виключно для перевірки правильності юридичної оцінки обставин справи у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій. Як касаційна інстанція Верховний Суд України повторно після вищих судів перевіряє рішення судів (статті 39, 47 Закону України “Про судоустрій України”, розділ XII-2 Господарського процесуального кодексу України, частина друга статті 235 Кодексу адміністративного судочинства України), що не може бути виправдано з точки зору забезпечення права на справедливий розгляд справи упродовж розумного строку. Крім того, наявність двох касаційних інстанцій для перевірки рішень спеціалізованих судів не відповідає засадам правової визначеності.

З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів. Конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.

3.5. Розглядаючи питання про можливість встановлення законодавцем інших форм оскарження рішень судів загальної юрисдикції, крім тих, що встановлені в пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України як засади судочинства — апеляційне і касаційне оскарження, Конституційний Суд України дійшов висновку, що за своїм змістом це конституційне положення не містить вичерпного переліку форм оскарження рішень судів загальної юрисдикції.

Приписом пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України визначено “забезпечення... касаційного оскарження рішення суду” лише як одну з основних засад судочинства, а частиною четвертою цієї статті передбачено, що законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій. Отже, законодавцем можуть бути передбачені у законах про судоустрій та судочинство й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 41, 51, 67, 69, 93, 95 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. В аспекті конституційного подання:

- визначення у положенні пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства “забезпечення... касаційного оскарження рішення суду” у системному зв’язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Основного Закону України означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції;

- визначення у частині третій статті 125 Конституції України вищих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів;

- визначення у частині другій статті 125 Конституції України Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Стецюка П.Б. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів “найвищий судовий орган”, “вищий судовий орган”, “касаційне оскарження”, які містяться у статтях 125, 129

Конституції України ( 254к/96-ВР )

1. У Рішенні від 11 березня 2010 року N 8-рп/2010 (далі -

Рішення) Конституційний Суд України дав офіційне тлумачення термінів “найвищий судовий орган”, “вищий судовий орган”, “касаційне оскарження”, які міститься у статтях 125, 129 Конституції України, та визначив, що “в аспекті конституційного подання: визначення у положенні пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства “забезпечення... касаційного оскарження рішення суду” у системному зв’язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Основного Закону України означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції; визначення у частині третій статті 125 Конституції України вищих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів; визначення у частині другій статті 125 Конституції України Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції” (пункт 1 резолютивної частини Рішення).

На підставі статті 64 Закону України “Про Конституційний Суд України” вважаю за необхідне висловити окрему думку стосовно Рішення Суду.

2. Суб’єкт права на конституційне подання (46 народних депутатів України) звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення термінів “найвищий судовий орган”, “вищий судовий орган”, “касаційне оскарження”, які містяться у статтях 125, 129 Конституції України у їх взаємозв’язку і роз’яснити: “чи означає, що конституційний статус Верховного Суду України, як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, наділяє його конституційним повноваженням здійснювати наступний після Вищого господарського та Вищого адміністративного судів України касаційний перегляд і перегляд за винятковими обставинами рішень господарських та адміністративних судів; чи означає передбачена пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України така основна засада судочинства, як “касаційне оскарження рішення суду”, тільки одноразове оскарження; чи означає закріплений в частині третій статті 125 Конституції України статус вищих спеціалізованих судів — вищих судових органів, що вони є остаточною процесуальною касаційною інстанцією щодо оскарження рішень місцевих і апеляційних господарських та адміністративних судів; чи є оскарження до Верховного Суду України рішень адміністративних судів за винятковими обставинами їх повторним касаційним оскарженням; чи є перегляд Верховним Судом України судових рішень за винятковими обставинами в адміністративному судочинстві самостійною конституційною засадою судочинства; чи можна в законах України передбачати (встановлювати) інші форми оскарження рішень судів загальної юрисдикції, крім тих, що встановлені в Конституції України як засади судочинства — апеляційне і касаційне оскарження”.

Необхідність в офіційній інтерпретації вказаних конституційних положень суб’єкт права на конституційне подання вбачав у тому, що на практиці мало місце неоднакове їх розуміння. Народні депутати України у своєму поданні звертали також увагу на те, що Верховний Суд України поряд із касаційним провадженням у цивільному, кримінальному судочинстві здійснює повторне касаційне провадження у господарському процесі (стаття 111-14 Господарського процесуального кодексу України), провадження за винятковими обставинами в адміністративному судочинстві (стаття 235 Кодексу адміністративного судочинства України) за правилами, встановленими для касаційного провадження. На думку авторів клопотання, між касаційним провадженням і вказаними “різновидами касаційного провадження” існує суттєва різниця, і останні “є зовсім іншими видами провадження, не передбаченими Конституцією України”, а це “обумовлює виникнення проблем стосовно визначення суті касаційного провадження, здійснюваного вищими спеціалізованими судами, та повторної касації і виняткового провадження, що здійснює Верховний Суд України”. Тому 46 народних депутатів України вважають, що внаслідок “касаційного дуалізму” у повноваженнях вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України мають місце випадки, коли правові позиції цих судів різняться, що “ускладнює спеціалізованим судам правозастосування”.

3. Відповідно до Закону України “Про Конституційний Суд України” конституційне подання має містити правове обґрунтування тверджень щодо необхідності в офіційному тлумаченні Конституції України та законів України (пункт 4 частини другої статті 39) ; підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України (частина перша статті 93). Вирішення питань, що порушуються у конституційному поданні, повинно належати до повноважень Конституційного Суду України, визначених статтею 150 Конституції України.

Однак, автори клопотання, просячи дати офіційне тлумачення термінів “найвищий судовий орган”, “вищий судовий орган” та “касаційне оскарження”, які містяться у статтях 125 та 129 Конституції України, правового обґрунтування практичної необхідності в такому не навів. Народні депутати України висловили тільки власне розуміння цих термінів та функцій вищих спеціалізованих судів щодо здійснення касаційного провадження. Фактично, суб’єкт права на конституційне подання, звернувся з клопотанням дати консультацію стосовно застосування відповідних положень Основного Закону України, а це не належить до повноважень Конституційного Суду України.

4. У Рішенні від 11 грудня 2003 року N 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України) Конституційний Суд України виклав позицію стосовно змісту положень статей 125, 129 Конституції України, зокрема щодо здійснення касаційного провадження у відповідних судах.

Крім того, в Ухвалі від 30 жовтня 2007 року N 59-у/2007

( v059u710-07 ) Конституційний Суд України зазначив, що визначення

процедури оскарження рішень судів загальної юрисдикції не належить

до повноважень Конституційного Суду України, а є предметом

законодавчого регулювання (пункт 14 частини першої статті 92

Конституції України) ( 254к/96-ВР ). Зміна цієї процедури,

прийняття законів, якими вносяться зміни до чинних законів, є

прерогативою Верховної Ради України (пункт 3 частини першої статті

85 Конституції України) ( 254к/96-ВР ) - єдиного органу

законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України)

( 254к/96-ВР ).

5. За таких обставин Конституційний Суд України мав припинити конституційне провадження у цій справі на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Закону України “Про Конституційний Суд України" — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України “Про Конституційний Суд України”, непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

Суддя Конституційного Суду України П.СТЕЦЮК

І М Е Н Е М УКРАЇНИ

Р І Ш Е Н Н Я

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції

України (конституційності) пункту 3 частини другої

статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5

пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій України"

(справа про Касаційний суд України)

м. Київ Справа N 1-38/2003

11 грудня 2003 року

N 20-рп/2003

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Шаповала Володимира Миколайовича — головуючий,

Вознюка Володимира Денисовича,

Євграфова Павла Борисовича,

Іващенка Володимира Івановича,

Костицького Михайла Васильовича,

Малинникової Людмили Федорівни,

Мироненка Олександра Миколайовича,

Німченка Василя Івановича,

Пшеничного Валерія Григоровича,

Розенка Віталія Івановича,

Савенка Миколи Дмитровича,

Скоморохи Віктора Єгоровича,

Тимченка Івана Артемовича,

Тихого Володимира Павловича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Чубар Людмили Пантеліївни — суддя-доповідач,

за участю уповноваженого за дорученням суб’єкта права на конституційне подання Кармазіна Юрія Анатолійовича, народного депутата України; залучених до участі у розгляді справи: Маркуш Марії Андріївни — представника Верховної Ради України, Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, народного депутата України; Селіванова Анатолія Олександровича — Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України; Носова Владислава Васильовича — Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України; Лукашової Надії Павлівни — Постійного представника Верховного Суду України в Конституційному Суді України; Ємельянової Інни Іванівни — заступника Міністра юстиції України; Полтавця Юрія Павловича — члена Вищої ради юстиції, секретаря секції з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад; Волкова Олександра Федоровича — члена Ради суддів України, судді Верховного Суду України,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 3 частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року N 3018-III (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., N 27-28, ст. 180).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання 62 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 71 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спірних питань щодо відповідності Конституції України (конституційності) зазначених норм Закону України “Про судоустрій України”.

Заслухавши суддю-доповідача Чубар Л.П., пояснення Кармазіна Ю.А., Маркуш М.А., Селіванова А.О., Носова В.В., Лукашової Н.П., Ємельянової І.І., Полтавця Ю.П., Волкова О.Ф. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. Суб’єкт права на конституційне подання — 62 народних депутати України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання неконституційними пункту 3 частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року (далі — Закон).

Пункт 3 частини другої статті 18 Закону передбачає утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України як її складової, а підпункт 5 пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону — строк його утворення і початок здійснення Касаційним судом України повноважень щодо розгляду справ. Стаття 32 “Склад Касаційного суду України”, стаття 33 “Повноваження Касаційного Суду України”, стаття 34 “Суддя Касаційного суду України”, стаття 35 “Голова Касаційного суду України”, стаття 36 “Заступники голови Касаційного суду України” і стаття 37 “Президія Касаційного суду України” складають главу 6 “Касаційний суд України” Закону.

Суб’єкт права на конституційне подання обґрунтовує твердження про неконституційність зазначених норм Закону тим, що стаття 125 Конституції України “чітко визначила систему судів загальної юрисдикції, яку мають складати місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України”, а створення Касаційного суду України Конституцією України не передбачено. Народні депутати України посилаються також на положення частини другої статті 6 Конституції України, відповідно до якого органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України, положення частини другої статті 8 Конституції України, згідно з якими Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

2. Голова Верховної Ради України у письмовому поясненні до Конституційного Суду України зазначає, що положення статті 125 Конституції України врегулювали систему судів загальної юрисдикції в Україні, визначивши Верховний Суд України найвищим судовим органом у цій системі, а вищими судовими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди, які є вищою ланкою — касаційною інстанцією; відповідно до закону діють місцеві та апеляційні суди. У Конституції України відсутні положення стосовно створення в цій системі судів Касаційного суду України. Касаційною інстанцією за Конституцією України є Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди, яким Законом надано право організовувати свою внутрішню діяльність та удосконалювати її. Тому, вважає Голова Верховної Ради України, наведена у конституційному поданні аргументація дає підстави визнати положення Закону щодо Касаційного суду України такими, що не відповідають вимогам статті 125 Конституції України.

Президент України вважає, що стаття 125 Конституції України, на яку посилаються автори конституційного подання, не визначає судоустрій, а встановлює принципи побудови системи судів загальної юрисдикції, якими є територіальність і спеціалізація. Судоустрій же, відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України, визначається виключно законами України. Однією із основних конституційних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, тоді як Конституція України не визначила, які суди мають здійснювати розгляд справ у касаційному порядку. На думку Президента України, парламент обґрунтовано реалізував у Законі положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, визначивши суди, які мають розглядати справи в касаційному порядку, тому підстав для визнання неконституційними оспорюваних положень Закону немає.

Позиції Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією та Міністерства юстиції України збігаються з позицією суб’єкта права на конституційне подання.

Голова Верховного Суду України, Вищий господарський суд України, Рада суддів України, Генеральна прокуратура України, Голова Вищої ради юстиції дотримуються іншої думки. Голова Верховного Суду України наголошує, що Конституція України не визначає, які саме суди будуть займатися касацією. Перелік судів та наділення їх повноваженнями, зазначено в листі, правомірно визначаються Законом, яким законодавець ввів у систему судів загальної юрисдикції Касаційний суд України для розгляду в касаційному порядку цивільних і кримінальних справ, віднесених процесуальними законами до його підсудності. У листі голови Ради суддів України, крім того, зазначається, що наявність Касаційного суду України забезпечить єдиний порядок перегляду рішень загальних і спеціалізованих судів, буде дотримана чотириланкова система судів, аналогічна системі господарських судів, а Верховний Суд України переглядатиме справи у порядку повторної касації.

Різних позицій дотримуються і науковці, які дали відповіді на запити судді-доповідача. Так, в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького та Інституті економіко-правових досліджень Національної академії наук України, Національній академії внутрішніх справ України, Академії адвокатури України, Національній академії Служби безпеки України, Центрі європейського та порівняльного права дійшли висновку про неконституційність утворення Касаційного суду України як окремого судового органу. Проте в Академії правових наук України, Інституті законодавства Верховної Ради України, на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка дотримуються протилежного погляду — норми статті 125 Конституції України мають бланкетний характер і тому не закріплюють вичерпно всіх елементів судової системи.

3. У процесі розгляду справи на відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України представники суб’єкта права на конституційне подання, Верховної Ради України та Міністерства юстиції України звернули увагу на положення статті 131 Конституції України, де наведено перелік суддів судів загальної юрисдикції.

Постійний представник Президента України в Конституційному Суді України у виступі підкреслив, що стаття 125 Конституції України не визначає судовий устрій, а встановлює принципи побудови системи судів загальної юрисдикції, що загальних судів (крім Верховного Суду України) в Конституції України не передбачено і Касаційний суд України, по суті, є вищим спеціалізованим судом.

Представники Верховного Суду України, Вищої ради юстиції та Ради суддів України, наголошуючи на тому, що касаційна інстанція не визначена у статті 125 Конституції України, підтримали позицію органів, які вони представляють, про те, що Конституція України визначила принципи побудови системи судів загальної юрисдикції і деякі суди, а судоустрій встановлено Законом. Зазначили, що утворення Касаційного суду України дозволить Верховному Суду України зосередитися на здійсненні власних повноважень як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

4. Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з такого.

4.1. Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України, в якій права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 55). Право на судовий захист забезпечується конституційними гарантіями здійснення правосуддя судами, утвореними на підставі Конституції України та у визначеному законом порядку. При цьому, згідно з частиною другою статті 8 Основного Закону України, закони приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Конституція України передбачає, що органами судової влади є Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, та суди загальної юрисдикції.

Конституційні положення, які стосуються питань системи судів загальної юрисдикції, а також принципів і видів провадження в них, містяться у розділі VIII “Правосуддя” Конституції України.

4.2. За змістом положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 Конституції України ними визначена система судів загальної юрисдикції, названі всі її ланки: Верховний Суд України, інші види судів — вищі спеціалізовані, апеляційні, місцеві. Згідно з частиною першою зазначеної статті ця система судів будується за принципами територіальності і спеціалізації. У пункті 12 розділу XV “Перехідні положення” Конституції України передбачено, по суті, “сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до статті 125 цієї Конституції”.

Надаючи Висновок від 11 липня 2001 року N 3-в/2001

( v003v710-01 ) у справі про Римський Статут, Конституційний Суд

України на основі аналізу відповідних положень Конституції України

( 254к/96-ВР ) також виходив з того, що: "Систему судів загальної

юрисдикції в Україні складають: Верховний Суд України - найвищий

судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, вищі

спеціалізовані суди, апеляційні та місцеві суди (частини друга,

третя, четверта статті 125)".

Наявність конституційно визначеної системи судів загальної юрисдикції підтверджується і положенням пункту 3 частини першої статті 131 Конституції України, згідно з яким до відання Вищої ради юстиції належить здійснення дисциплінарного провадження та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів лише тих судів, які визначені в її статті 125.

Системний аналіз положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях). За змістом цих положень апеляційною інстанцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених статтею 125 Конституції України. Внутрішня організація і порядок діяльності судових органів, повноваження та кількість судових інстанцій, склад суду при відправленні правосуддя тощо на основі конституційних засад судоустрою і судочинства визначаються виключно законом згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України суперечить статтям 125, 131 Конституції України.

На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 65, 70, 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України “Про судоустрій України” щодо:

утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України (пункт 3 частини другої статті 18);

складу Касаційного суду України, його повноважень, повноважень суддів, статусу голови, заступників голови та президії Касаційного суду України (статті 32, 33, 34, 35, 36, 37);

строку утворення і початку здійснення Касаційним судом України повноважень щодо розгляду справ (підпункт 5 пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення").

2. Положення Закону України “Про судоустрій України”, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Виконання цього Рішення покласти на Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України відповідно до їх повноважень.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Скоморохи В.Є. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції

України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) пункту 3

частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України

"Про судоустрій України" ( 3018-14 )

(справа про Касаційний суд України)

1. Стаття 125 чинної Конституції України не дає повного визначення судової системи, а встановлює лише базові положення для подальшого розвитку системи судів України і законодавства з питань організації та діяльності судів загальної юрисдикції. Згідно з Конституцією України, система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації (1).

На відсутність повного переліку системи судів звернув увагу свого часу Ф.Г. Бурчак, стверджуючи, що в Україні діє система арбітражних судів (нині господарських В.С.), очолювана Вищим арбітражним судом України. Цей суд безпосередньо в Конституції не названий і є одним із видів спеціалізованих судів (2).

На визначенні видів судів загальної юрисдикції Законом України “Про судоустрій України” та побудові системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до частини першої статті 125 Конституції України за принципами територіальності і спеціалізації наголошує О.Ф. Фрицький (3).

На відсутності чіткого, повного і послідовного визначення системи судів Конституцією України, яка закріпила лише принципи побудови судової системи, а не власне судову систему, а тим більш не закріпила перелік рівнів (ланок), судових інстанцій судової системи, акцентували увагу, зокрема, Висновки Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Міжрегіональної академії управління персоналом, надіслані на прохання Конституційного Суду України.

До наведеного щодо змісту статті 125 Конституції України можна додати відсутність у ній згадки про військові суди, що дало підстави І.Б. Коліушку, Р.О. Куйбіді та В.І. Шишкіну заперечувати збереження військових судів у національній судовій системі, оскільки їх виокремлення відбулося не за принципом спеціалізації чи територіальності, які визначені статтею 125 Конституції як принципи побудови системи судів загальної юрисдикції (4).

Відсутній у статті 125 Конституції України і суд присяжних, про який йдеться у частині другій статті 129 Конституції України, хоча точного визначення концепції суду присяжних Конституція України не дає, як і про Конституційний Суд України, якому присвячено Розділ XII Конституції України.

За В.Далем, “принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають” (5).

Якщо стати на позицію, що стаття 125 Конституції України дає повне визначення судової системи, то складається враження, що С.Гавриш та І.Коліушко, В.Онопенко, В.Сіренко, В.Шишкін, Кабінет Міністрів України — автори щонайменше п’яти проектів закону про судоустрій, свого часу “ломилися у відкриті двері”, пропонували дещо різні організаційні структури судової системи та органів, які забезпечуватимуть її діяльність, маючи на меті поєднати три принципи, визначені в Конституції України: територіальність, спеціалізацію та недопущення охоплення одним судом декількох різнорідних функцій (6).

Треба мати велику творчу уяву, аби “побачити” у статті 125 Конституції України військові суди гарнізонів, регіонів та Військово-Морських Сил або ж систему господарських судів чи суд присяжних.

2. Прикладом визначення структури (ланок) судів є частина друга статті 79 Конституції Киргизької Республіки, згідно з якою “судами Киргизької Республіки є Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий Арбітражний Суд і місцеві суди (суди областей, міста Бішкека, районів, міст, арбітражні суди областей і міста Бішкека, військові суди)” (7). Систему загальних та арбітражних судів Киргизстана, здійснення нагляду за судовою діяльністю відповідно Верховним Судом та Вищим Арбітражним Судом Киргизької Республіки визначають також статті 83 та 84 Конституції.

Судову систему складає сукупність судів даної держави, які взаємодіють між собою та об’єднані загальними цілями, завданнями і функціями (8).

В Україні судову систему складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України (стаття 3 Закону України “Про судоустрій України”. Термін судоустрій означає: 1) сукупність норм, які установлюють завдання, принципи організації і діяльності, структуру і компетенцію судів; 2) систему судових установ (9).

Юридична енциклопедія визначає судоустрій (англ. judicial system) як систему судових установ держави, їх структуру і склад (10).

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України законами України визначаються, зокрема, судоустрій та судочинство, що й реалізовано прийняттям Закону про судоустрій України.

Твердження у Рішенні, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства та відповідними видами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях) є некоректним, оскільки за такою позицією закріплена у пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України засада щодо забезпечення апеляційного (для осіб, засуджених апеляційними судами в якості першої інстанції — В.С.) та касаційного оскарження рішення суду, не була реалізована у статті 125 Конституції України, яка не визначила відповідного органа перегляду справ.

Положення частин другої, третьої, четвертої та п’ятої, як і першої статті 125 Конституції України, є засадничими і означають принципи організації системи судів загальної юрисдикції: єдність, внутрісистемну і територіальну розгалуженість, певну автономність спеціалізованих судів, очолюваних вищими судами, моноцентризм судової системи через проголошення Верховного Суду України найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції на відміну від Російської Федерації, де судова влада у сфері цивільних, кримінальних, адміністративних справ очолюється Верховним Судом, а щодо вирішення економічних спорів — Вищим Арбітражним Судом Російської Федерації.

3. Закріплене у пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України забезпечення касаційного оскарження рішень суду як однієї з основних засад судочинства не знайшло чіткого вирішення в інших статтях Конституції України: куди, до якого суду України, як суду касаційної інстанції, має звертатися з касаційною скаргою учасник процесу, не задоволений рішенням місцевого, апеляційного суду чи вироком суду присяжних?

Не дає відповіді на це запитання й Рішення Конституційного Суду України, стверджуючи, що “касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах”.

Тим самим Рішення Суду, на мою думку, фіксує відсутність закріплення у статті 125 Конституції України не лише судових ланок, але й судових інстанцій, якими є суди, що розглядають справи відповідно до стадій їх розгляду та меж їх повноважень.

4. Неповноту у визначенні судової системи у статті 125 Конституції України відтворено у статті 131 Конституції України, яка має свій предмет регулювання — повноваження Вищої ради юстиції. Конституційні повноваження Вищої ради юстиції конкретизуються положеннями Закону України “Про Вищу раду юстиції”. Тому вона не може свідчити про вичерпний перелік судів у зазначеній статті. Адже стаття 131 Конституції України не згадує не лише суддів касаційних судів, але й Конституційного Суду України.

Системний аналіз Розділу VIII “Правосуддя” Конституції України свідчить, що Конституція визначила не всю судову систему, а закріпила тільки основні її положення — принципи побудови.

5. Висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 року N 3-в/2001 у справі про Римський Статут, на який посилається Рішення, мав на увазі не самодостатність системи судів України, а непередбачення розділом VIII “Правосуддя” Конституції можливості такого доповнення судової системи України юрисдикцією Міжнародного кримінального суду, який за Статутом “доповнює національні органи кримінальної юстиції” без внесення відповідних змін до Конституції України.

Підтвердженням цього є визнання Конституційним Судом України неузгодження абзацу десятого преамбули та статті 1 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду “з положеннями частин першої, третьої статті 124 Конституції України”. Співставляючи статут суду з положеннями статті 125 Конституції України щодо можливості віднесення Міжнародного кримінального суду до надзвичайних і особливих судів, створення яких не допускається відповідно до частини п’ятої статті 125 Конституції, Конституційний Суд дійшов висновку, що “вважати абзац десятий преамбули та статтю 1 Статуту такими, що суперечать статті 125 Конституції України, немає підстав” (11).

Відтворення у Висновку змісту частин другої, третьої і четвертої статті 125 Конституції України не є правовою позицією Суду. Такою є висновок Конституційного Суду України про неузгодженість абзацу десятого преамбули та статті 1 Статуту з положеннями частин першої, третьої статті 124 Конституції України, як результат тлумачення Конституційним Судом і виявлення ним змісту Конституції України та Римського Статуту (12).

6. Виходячи з наведеного вважаю, що підстав для визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положень пункту 3 частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій України” немає.

Суддя Конституційного Суду України В.СКОМОРОХА

______________

(1) Конституційне право України. За ред. проф.

Погорілка В.Ф. — К. Наукова думка. 1999. — С. 577-578.

(2) Бурчак Ф.Г. Конституция Украины. Вводная статья // Конституции государств Европы. Под общ. ред. Окунькова Л.А. — М. Изд-во НОРМА. — В 3 т. — Т. 3. — С. 307.

(3) Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. К.

Юрінком Інтер, 2002. — С. 453.

(4) Адміністративна юстиція: європейський досвід та пропозиції для України. Під ред. В.Шишкіна. — К.: Факт. 2003. — С. 25-26.

(5) Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. — М., 1980. — Т. 3. — С. 431.

(6) Футей Богдан. Становлення правової держави: Україна 1991-2001 рр. — К.: 2001. — С. 117.

(7) Конституции государств-участников СНГ. Под ред.

Окунькова Л.А. и др. — М.: Изд. Норма-Инфа, 1999. — С. 360.

(8) Маклаков В.В. Конституционное право: Словарь. — М.: Юрист. 2001. — С. 484.

(9) Большой юридический словарь. Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. — М.: ИНФРА-М, 1997. — С. 672.

(10) Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. Под ред. Тихомирова М.Ю. — М., 1997. — С. 435.

(11) Конституційний Суд України: Рішення. Висновки 1997-2001. — К.: 2001. — С. 469.

(12) Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях і висновках (1997-2003 роки). — К.: Атіка., 2003. — С. 154.

____________

Постійна адреса статті в Інтернеті: http://www.marazm.org.ua/index.html?/law/0000_144.html

[an error occurred while processing this directive]

Скачати Книгу маразмів України одним файлом

(C) Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2023. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99.
Пропозиції та зауваження надсилайте на
Електронним та друкованим ЗМІ дозволяється цитування матеріалів Книги маразмів України за умови посилання на Книгу маразмів України та сайт www.marazm.org.ua Обов'язкове посилання наступного змісту: "За матеріалами Книги маразмів України (www.marazm.org.ua)…". з використанням в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на Книгу маразмів України (www.marazm.org.ua). Іншим організаціям та приватним особам використання матеріалів для публічних цілей дозволяється за умови окремого дозволу автора з дотриманням вищезгаданих посилань.

Розсилка новин
[an error occurred while processing this directive]

Підтримка проекту:
U634971969297
Z404288205014
E208021446192

Новини
маразмiв