Голова Вищого адміністративного суду сам себе призначив на цю посаду. Призначення на адмінпосади в судах не врегульовано законодавчо

14.01.2010 року на сайті Верховного Суду України було розміщено звернення Голови Верховного Суду України до Президента України з приводу ситуації, що склалася з організаційним керівництвом діяльністю Вищого адміністративного суду України (http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/1D59E5E558A56FF7C22576AB004C3E99?opendocument). Виявляється Голова адміністративного суду п. Пасенюк О.М. призначив сам себе знову на цю посаду після того, як сплив термін його повноважень. Це сталося тому, що існує законодавчий вакуум щодо порядку призначення суддів на адміністративні посади.

В Рішенні від 22 грудня 2009 року N 34-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що положення пункту 4 частини п’ятої статті 116 Закону України «Про судоустрій України», згідно з яким Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим законом, у системному зв’язку з положенням його першого речення частини п’ятої статті 20 треба розуміти так, що Рада суддів України повноважна давати рекомендації стосовно такого призначення тому органу (посадовій особі), який законом наділений цими повноваженнями.

Вирішуючи питання, КС виходив, зокрема, з такого. У законі передбачено, що з’їзд суддів України — це найвищий орган суддівського самоврядування, а Рада суддів є вищим органом суддівського самоврядування у період між з’їздами суддів України, та визначено правові основи їх функціонування. Відповідно до пункту 4 частини п’ятої статті 116 закону, до повноважень Ради суддів віднесено вирішення питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених законом, а тому зміст цієї норми слід аналізувати в сукупності з іншими його нормами, зокрема статтею 20. У частині п’ятій статті 20 закону визначено повноваження Ради суддів України (ради суддів спеціалізованих судів) давати рекомендації стосовно призначення суддів на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення з цієї посади.

Отже, дане положення необхідно розуміти як таке, що дає Раді суддів України право вирішувати питання про рекомендацію кандидатури конкретного судді для призначення його на посаду голови суду, заступника голови суду. Така рекомендація є обов’язковою складовою законодавчо визначеної процедури вирішення кадрових питань. Тому орган (посадова особа), повноважний приймати рішення про призначення на відповідні посади чи звільнення з них, не має права на свій розсуд без відповідної рекомендації це вирішувати.

Нагадаємо, що КС у попередньому рішенні від 16 травня 2007 року  № 1-рп/2007 визнав неконституційним положення частини п’ятої статті 20 закону, відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом, і рекомендував Верховній Раді невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на вказані посади. Проте Верховна Рада не прийняла відповідного закону. У свою чергу Рада суддів України 31 травня 2007 року прийняла рішення № 50 щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення їх з цих посад, яким визначила, що саме вона є єдиним повноважним на це суб’єктом

Петро ПАТЛАТИЙ

Президенту України

ЮЩЕНКУ В.А.

Шановний Вікторе Андрійовичу!

Звернутися до Вас як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина змушує ситуація, яка склалася з організаційним керівництвом діяльністю Вищого адміністративного суду України і яка вже має негативні наслідки для судового захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини та громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Йдеться про незаконне здійснення (фактично – привласнення) повноважень Голови Вищого адміністративного суду України суддею цього суду Пасенюком О.М.

22 грудня 2009 року закінчився передбачений законом 5-річний строк перебування Пасенюка О.М. на посаді Голови Вищого адміністративного суду України. З 23 грудня 2009 року ця посада є вакантною, а суддя Пасенюк О.М. не вправі виконувати обов’язки Голови цього суду. Порядок виконання обов’язків Голови Вищого адміністративного суду України у такому випадку чітко визначено законом. Згідно з частиною п’ятою статті 41 Закону України «Про судоустрій України» у разі відсутності голови вищого спеціалізованого суду його обов’язки виконує перший заступник голови суду, а за його відсутності – один із заступників голови цього суду відповідно до розподілу обов’язків. Цей порядок не може бути змінений інакше, як шляхом внесення змін до вказаного Закону.

Слід зазначити, що закон містить імперативний припис і передбачає не право, а обов’язок першого заступника голови вищого спеціалізованого суду, а за його відсутності – відповідного заступника у такому випадку приступити до виконання обов’язків голови вищого спеціалізованого суду. 23 грудня 2009 року першим заступником Голови Вищого адміністративного суду України Сірошем М.В. у повній відповідності з вимогами вказаної норми Закону видано наказ про те, що він приступає до виконання обов’язків Голови Вищого адміністративного суду України. Таким чином, за вказаних обставин перший заступник Голови цього суду Сірош М.В. є єдиним повноважним суб’єктом виконання обов’язків Голови Вищого адміністративного суду України.

Натомість, діючи всупереч Конституції та законам України, Пасенюк О.М. вчинив ряд дій та прийняв ряд рішень, спрямованих на протиправне привласнення повноважень Голови Вищого адміністративного суду України та перешкоджання законному виконанню обов’язків Голови цього суду першим заступником Голови Вищого адміністративного суду України Сірошем М.В.

Так, 21 грудня 2009 року своїм наказом ще тоді Голова Вищого адміністративного суду України Пасенюк О.М. призначив себе «виконуючим обов’язки Голови Вищого адміністративного суду України», а 25 грудня 2009 року, уже будучи в статусі звичайного судді та не перебуваючи на жодній адміністративній посаді у цьому суді, видав інший наказ, яким проголосив себе «повноцінним» Головою цього суду. При цьому як на підстави для таких рішень Пасенюк О.М. послався на надумані обставини, які жодним чином не можуть змінити його правовий статус і не мають відношення до ситуації із закінченням строку перебування його на адміністративній посаді у Вищому адміністративному суді України. Це стосується прийнятих з цього питання рішень неповноважними суб’єктами (президією Вищого адміністративного суду України, конференцією суддів адміністративних судів, самим Пасенюком О.М.). Вказані рішення є незаконними по суті і не можуть мати жодних правових наслідків. Це також стосується й витлумачених Пасенюком О.М. на свою користь рішень Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року № 1-рп/2009 та від 22 грудня 2009 року № 43-рп/2009, які стосуються не закінчення строку перебування на посаді голови суду, а зовсім інших питань – призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цих посад.

Таким чином, Пасенюк О.М. самовільно продовжив собі передбачений Законом України «Про судоустрій України» (частина п’ята статті 20) 5-річний строк перебування на посаді Голови Вищого адміністративного суду України.

Крім того, Пасенюк О.М. активно перешкоджає законному виконанню обов’язків Голови Вищого адміністративного суду України першим заступником Голови цього суду Сірошем М.В. З неправомірним використанням статусу Голови Вищого адміністративного суду України ним фактично заблоковано організаційне керівництво цим судом відповідно до закону. Так, за відсутності адміністративних повноважень Пасенюком О.М. видано розпорядчі акти про скасування наказів першого заступника Голови Вищого адміністративного суду України Сіроша М.В., виданих на виконання вимог частини п’ятої статті 41 Закону України «Про судоустрій України». Після закінчення 22 грудня 2009 року у нього повноважень Голови Вищого адміністративного суду України Пасенюком О.М. не передано виконуючому обов’язки Голови цього суду Сірошу М.В. відповідних документів та печатки суду. Продовжуючи неправомірно використовувати статус Голови Вищого адміністративного суду України та пов’язані з ним можливості, Пасенюк О.М. фактично продовжує керувати організацією роботи судових палат суду, апарату суду, вирішувати кадрові і фінансові питання та здійснювати інші повноваження, які за законом за вказаних вище обставин має здійснювати перший заступник Голови цього суду.

Такі дії вчиняються Пасенюком О.М. свідомо, з відвертим ігноруванням чітких та однозначних положень закону, неодноразових звернень Ради суддів України, Президії Ради суддів України та Голови Верховного Суду України щодо необхідності неухильного дотримання вимог Конституції та законів України при вирішенні питань, пов’язаних зі здійсненням організаційного керівництва діяльністю Вищого адміністративного суду України після закінчення повноважень Голови цього суду. Крім того, в них вбачаються ознаки незаконного привласнення владних повноважень, перевищення влади, втручання у здійснення правосуддя.

У результаті незаконних дій Пасенюка О.М. організація діяльності Вищого адміністративного суду України зі здійснення правосуддя виведена із законного русла.

На моє переконання, така незаконна діяльність Пасенюка О.М. стала можливою завдяки активному сприянню окремих суб’єктів політичної діяльності протиправному використанню ним повноважень Голови Вищого адміністративного суду України, бездіяльності правоохоронних органів щодо правового реагування на очевидні порушення закону, пасивному спогляданню частини суддів Вищого адміністративного суду України та відсутності принципової позиції в органів суддівського самоврядування адміністративних судів.

Не можна виключати, що ситуація з незаконним здійсненням організаційного керівництва діяльністю Вищого адміністративного суду України, поставленням під сумнів законності та легітимності здійснення ним правосуддя штучно інспірується певними зацікавленими особами і переслідує мету перетворити цей судовий орган в інструмент для задоволення приватних та політичних інтересів. Вона є продовженням подій останніх кількох років, пов’язаних із прагненням використати суди у політичній боротьбі та зробити їх «ручними».

У масштабному суспільно-політичному процесі, яким є вибори Президента України, ситуація, що склалася у Вищому адміністративному суді України, може бути вигідною для певних суб’єктів цього процесу. Разом з тим, з точки зору права вона є неприпустимою, її не може бути виправдано жодною політичною чи іншою доцільністю, оскільки це порушує правові засади функціонування державної влади, ставить під загрозу виконання цим судом завдань зі здійснення правосуддя, зумовлює зневіру суспільства у справедливість суду, підриває його авторитет. На мій погляд, ця ситуація стала можливою в результаті безумовного превалювання інтересу однієї чи кількох осіб над суспільним та державним інтересом. Зрештою, ситуацію у Вищому адміністративному суді України не можна розглядати як локальну проблему у сфері правосуддя.

Слід зазначити, що ця ситуація певною мірою була прогнозована. Верховним Судом України, Радою суддів України, мною як Головою Верховного Суду України вживалося всіх можливих заходів щодо її запобігання. Так, у 2008–2009 роках Верховним Судом України спільно з Радою суддів України було проведено вивчення організації та здійснення судочинства у Вищому адміністративному суді України, у результаті якого виявлено системні, грубі порушення закону в організації діяльності цього суду. Було також встановлено численні істотні порушення вимог Конституції, Закону України «Про судоустрій України», Кодексу адміністративного судочинства України та інших законів України безпосередньо Головою цього суду Пасенюком О.М. Постановою спільного засідання Президії Верховного Суду України та президії Ради суддів України від 3 квітня 2009 року № 7 Голові Вищого адміністративного суду України Пасенюку О.М. рекомендовано вжити заходів щодо усунення виявлених під час вивчення недоліків в організації роботи Вищого адміністративного суду України та поінформувати про результати цієї роботи.

Разом з тим, Пасенюк О.М. не тільки не вжив всебічних, системних та дієвих заходів у межах своїх повноважень на виконання вимог закону та положень вказаної постанови, а й у своїй діяльності продовжував грубо порушувати закон. Зокрема, восени 2009 року ним було видано розпорядження та ряд наказів, які порушували передбачений законом порядок утворення судових палат, формування судових колегій для розгляду справ щодо виборчих спорів, створили передумови для втручання у здійснення судочинства в цих справах, ігнорування правових гарантій незалежності суддів. У вказаних наказах та розпорядженні Пасенюка О.М. вбачалися порушення правових засад організації діяльності Вищого адміністративного суду України, очевидне перевищення ним посадових повноважень, фактичне втручання у здійснення судочинства. Крім того, це ставило під сумнів повноважність сформованого у незаконний спосіб складу суду та законність здійснення Вищим адміністративним судом України судочинства при розгляді справ, пов’язаних з виборами Президента України, що могло негативно позначитися на забезпеченні судового захисту виборчих прав громадян, перебігу виборчого процесу та на встановленні результатів виборів. Крім того, всупереч закону Пасенюк О.М. здійснив відбір на власний розсуд суддів для розгляду справ про виборчі спори, протиправно привласнив повноваження щодо утворення колегій суддів з розгляду таких справ. Наслідком формування Пасенюком О.М. судових колегій у спосіб, який не відповідає закону, стало ухвалення ними різних рішень з аналогічних питань, що є неприпустимим для суду в принципі, а тим більше – для вищого.

Враховуючи неналежне виконання Головою Вищого адміністративного суду України Пасенюком О.М. посадових повноважень, їх перевищення, систематичне порушення ним Конституції та законів України, стійку схильність до ігнорування вимог законодавства та діяльності у не передбачений законом спосіб, його нездатність забезпечити організацію суду відповідно до закону, з метою запобігання вкрай негативним наслідкам такої діяльності для виборчого процесу з виборів Президента України через відхід Вищого адміністративного суду України від правових засад здійснення судочинства, 3 грудня 2009 року мною ініційовано питання про дострокове звільнення Пасенюка О.М. з посади Голови цього суду. Однак цю ініціативу не було підтримано Радою суддів адміністративних судів України, яка за сприяння певних політичних діячів фактично дала Пасенюку О.М. індульгенцію на продовження ним незаконної діяльності у ще більш брутальній формі. Результат цього – нинішня надзвичайно небезпечна ситуація у Вищому адміністративному суді України.

Якщо зазначена ситуація негайно не буде виправлена у законний спосіб, то може відбутися повний відхід Вищого адміністративного суду України, а з ним – й інших адміністративних судів від правових засад організації діяльності судової влади та здійснення правосуддя з усіма негативними наслідками для держави та суспільства. На даний момент особлива небезпека цієї ситуації зумовлюється тією роллю, яку виконує Вищий адміністративний суд України у забезпеченні захисту виборчих прав громадян України під час проведення виборів Президента України. Внаслідок порушення закону при здійсненні організаційного керівництва діяльністю цього суду створено передумови для поставлення під сумнів законності виборчого процесу та результатів народного волевиявлення на цих виборах. У результаті цього вищий спеціалізований суд з гаранта законності перетворюється на основну загрозу демократичним і чесним виборам Президента України.

З огляду на викладене вважаю за необхідне звернутися до Вас із проханням невідкладно вжити наданих Вам Конституцією та законами України заходів щодо приведення організаційного керівництва діяльністю Вищого адміністративного суду України у відповідність із законом – припинення незаконної діяльності Пасенюка О.М., забезпечення правового реагування на таку діяльність та створення умов для виконання Сірошем М.В. обов’язків Голови Вищого адміністративного суду України.

Переконаний, що Ваша державницька позиція може бути визначальною у поверненні Вищого адміністративного суду України на правові засади діяльності та усуненні загроз проведенню демократичних і чесних виборів Президента України. Сподіваюся на Ваше розуміння важливості цього питання для України та її народу.

З повагою

Голова
Верховного Суду України

В. Онопенко

М Е Н Е М УКРАЇНИ

Р I Ш Е Н Н Я КОНСТИТУЦIЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій

             України" (справа про звільнення судді з

                     адміністративної посади)

м. Київ                                          Справа N 1-6/2007

16 травня 2007 року

N 1-рп/2007

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Домбровського Iвана Петровича — головуючий,

Бринцева Василя Дмитровича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В’ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Iвановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Овчаренка В’ячеслава Андрійовича,

Станік Сюзанни Романівни,

Стрижака Андрія Андрійовича,

Ткачука Павла Миколайовича — суддя-доповідач,

Шишкіна Віктора Iвановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року N 3018-III (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., N 27, ст. 180).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 41 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання Вищої ради юстиції.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 93 Закону України “Про Конституційний Суд України” є практична необхідність в офіційній інтерпретації зазначених положень Закону України “Про судоустрій України”.

Заслухавши суддю-доповідача Ткачука П.М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. Суб’єкт права на конституційне подання — Вища рада юстиції — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України” (далі — Закон) “суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному цією статтею, також за ініціативою Вищої ради юстиції”.

Необхідність в офіційному тлумаченні, як зазначається у конституційному поданні, виникла у зв’язку з різним розумінням та застосуванням положення Закону щодо порядку ініціювання Вищою радою юстиції питання про звільнення суддів з адміністративних посад.

2. З метою повного та всебічного дослідження порушених у конституційному поданні питань Конституційний Суд України звернувся до органів державної влади та наукових установ з пропозицією надати відповідну інформацію.

У листі Президента України до Конституційного Суду України вказується, що частиною п’ятою статті 20 Закону Вищу раду юстиції уповноважено ініціювати звільнення судді з адміністративної посади безпосередньо перед главою держави. Така ініціатива Вищої ради юстиції за своїми правовими наслідками може розглядатися як альтернатива поданню Голови Верховного Суду України про звільнення судді з адміністративної посади.

Голова Верховної Ради України вважає, що процедура звільнення судді з адміністративної посади в суді загальної юрисдикції, в тому числі вирішення питання щодо права Вищої ради юстиції брати участь в ініціюванні такого звільнення, має визначатися законом. Положення третього речення частини п’ятої статті 20 Закону слід розглядати як таке, що уповноважує Вищу раду юстиції самостійно вносити подання Президенту України про звільнення судді з адміністративної посади у разі порушення ним вимог щодо несумісності, присяги, набрання законної сили обвинувальним вироком стосовно нього, що зумовлено наявністю підстав для звільнення з посади професійного судді.

Позиція Верховного Суду України полягає в тому, що звільнення судді з адміністративної посади можливе лише за наявності рекомендації Ради суддів України за поданням Голови Верховного Суду України, а Вища рада юстиції може виступати в якості ініціатора процедури такого звільнення.

Таку ж позицію займає Рада суддів України.

Висновки фахівців Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого та Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича зводяться до того, що Вища рада юстиції не може вносити подання про звільнення голови та заступника голови суду безпосередньо Президентові України.

У листі Комітету Верховної Ради України з питань правової політики вказується на неконституційність положення частини п’ятої статті 20 Закону. На його думку, наділення Президента України повноваженнями призначати суддю на посаду голови суду, заступника голови суду та звільняти його з цієї посади суперечить Конституції України (частині першій статті 6, частині другій статті 8, частині другій статті 19), оскільки згідно з Основним Законом України глава держави, повноваження якого визначаються виключно Конституцією України, не наділений правом призначати суддів на адміністративні посади та звільняти їх з цих посад. У листі також зазначається, що це положення Закону не узгоджується з гарантованим Конституцією України принципом незалежності суддів.

3. На пленарному засіданні Конституційного Суду України представники суб’єкта права на конституційне подання Полтавець Ю.П., Архипович Л.В., Постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванов А.О., представник Президента України Мармазов В.Є., представник Верховного Суду України та Ради суддів України Волков О.Ф. підтримали позиції органів, які вони представляли.

4. Аналізуючи частину п’яту статті 20 Закону на предмет офіційного тлумачення, Конституційний Суд України виявив ознаки невідповідності Конституції України її положення про надання Президенту України повноважень призначати та звільняти голів, заступників голів судів.

За таких обставин Конституційний Суд України вважає за необхідне на підставі частини другої статті 95 Закону України “Про Конституційний Суд України” вирішити питання щодо відповідності Конституції України цього положення Закону.

5. Конституція України надала Президентові України ряд повноважень стосовно організації і діяльності судової влади. Згідно з пунктом 22 частини першої статті 106, частиною п’ятою статті 126 Основного Закону України Президент України має право в порядку, визначеному законом (пункт 14 частини першої статті 92, стаття 153 Конституції України, призначати на посади та звільняти з посад третину складу Конституційного Суду України. На підставі пункту 23 частини першої статті 106 Конституції України глава держави у визначеному законом порядку утворює суди. Президент України має також право здійснювати перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років (частина перша статті 128 Конституції України) та звільняти його з цієї посади (частина п’ята статті 126 Конституції України). Однак повноважень призначати суддю на посаду голови суду, заступника голови суду та звільняти його з цієї посади Конституція України Президентові України не надала.

6. Відповідно до пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України. На цю обставину Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх рішеннях, зокрема у рішенні від 10 квітня 2003 року N 7-рп/2003 (справа про гарантії діяльності народного депутата України), де сказано, що “повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки)”, та в рішенні від 7 квітня 2004 року N 9-рп/2004 (справа про Координаційний комітет), в якому вказано, що повноваження Президента України, як і повноваження Верховної Ради України, визначаються Конституцією України.

Отже, надання Президентові України частиною п’ятою статті 20 Закону повноважень призначати суддю на посаду голови, заступника голови суду, а також звільняти його з цієї посади суперечить статті 106 Конституції України, тобто це положення Закону є неконституційним.

Конституційний Суд України вважає, що питання про призначення на посаду голови, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) мають бути врегульовані в законодавчому порядку.

7. Приймаючи рішення у цій справі, Конституційний Суд України враховує вироблені міжнародним співтовариством засади незалежності судових органів, викладені, зокрема, в рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року N (94)12 “Незалежність, дієвість та роль суддів”, де вказується, що орган, який уповноважений приймати рішення щодо кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів; у Європейській хартії про Закон “Про статус суддів” від 10 липня 1998 року, в якій передбачається, що рішення про службове підвищення судді вносяться органом, незалежним від виконавчої та законодавчої влади; в “Основних принципах незалежності судових органів”, схвалених резолюціями N 40/32 від 29 листопада 1985 року та N 40/146 від 13 грудня 1985 року Генеральної Асамблеї ООН, в яких зазначається, що усунення від посади чи звільнення судді мають бути предметом незалежної перевірки.

Взято до уваги також висновок експертів Ради Європи від 19 грудня 2002 року щодо Закону України “Про судоустрій України” стосовно того, що президент не може відігравати у підборі суддів на адміністративні посади настільки активну роль, та положення Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 року N 361, в якому передбачається запровадити порядок, за яким адміністративні посади в судах займатимуть судді, призначені органами суддівського самоврядування.

8. Конституційний Суд України виходить з того, що положення частини п’ятої статті 20 Закону, яке суб’єкт права на конституційне подання просить витлумачити, а саме щодо участі Вищої ради юстиції у вирішенні питання про звільнення судді з адміністративної посади, тісно пов’язане з положенням цієї частини статті 20 Закону, яке визнано Судом таким, що не відповідає Конституції України. За цих обставин практична необхідність в офіційному тлумаченні положення частини п’ятої статті 20 Закону, яке є предметом конституційного подання, відпадає.

Виходячи з викладеного та керуючись частиною другою статті 147, статтею 150, частиною другою статті 152 Конституції України, статтями 51, 61, 95 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України”, відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України.

2. Положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України”, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рекомендувати Верховній Раді України невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.

                                        КОНСТИТУЦIЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

                           ОКРЕМА ДУМКА

                судді Конституційного Суду України

Бринцева В.Д. у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення частини п’ятої статті 20

       Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 )

Рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року визнано неконституційним положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України”, відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України.

Не заперечуючи, що в Конституції України

дійсно відсутні конкретні норми, які б покладали на Президента України обов’язок призначати на адміністративні посади та звільняти з них у судах загальної юрисдикції слід зазначити, що системний аналіз конституційних норм дає підстави і для інших висновків, ніж тих, які покладені в основу рішення Суду.

1. Відсутність у Конституції України

конкретного визначення щодо органу наділеного повноваженнями призначати і звільняти голів судів і їх заступників не є підставою для визнання положень спеціального закону неконституційними, якщо цю процедуру покладено на орган (суб’єкта), відносно якого у конституційних нормах відсутня предосторога (заборона) на здійснення цієї функції.

Посилання на те, що віднесення процедури призначення на адміністративні посади у судах до повноважень Президента України порушують принцип поділу влади, закріплений у статті 6 Конституції України не є переконливими. Тому, що класична теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову базується на механізмах стримувань і противаг та визнанні принципу єдності влади у державі. У правовій системи України відповідною противагою президентськім повноваженням щодо призначення і звільнення суддів, а також голів судів і їх заступників встановлені судові механізми перевірки законності цих рішень Президента України. Крім того слід враховувати, що відповідно до конституційної доктрини України Президент України не віднесений до жодної з гілок влади. Виходячи з цього відсутні підстави для стверджень, що така правова модель створює передумови для втручання у внутрішню діяльність судової влади.

Крім того системний аналіз конституційних норм, якими регламентуються повноваження Президента України дають підстави для висновку про те, що за чинною Конституцією України найбільш повноважним з питань призначення на адміністративні посади є саме цей державний орган. Так, відповідно до частини першої статті 128 перше призначення на посаду судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України; згідно з частиною шостою статті 126 — суддя звільняється з посади органом, що його призначив; пунктом 23 статті 106 саме на Президента України покладений обов’язок утворювати суди у визначеному законом порядку.

Порівняльний аналіз наведених конституційних повноважень Президента України з функцією призначення і звільнення з адміністративних посад у судах загальної юрисдикції дає підстави для висновків, що по відношенню до президентських повноважень: “утворення судів”, “призначення на посаду професійного судді вперше і звільнення з посади”, право Президента наділяти адміністративними повноваженнями у судах ним же створених з числа суддів (ним же призначених) слід вважати похідним (другорядним). Статус судді у порівнянні зі статусом голови (заступника) суду є більш значущим і відповідальним. Тому виглядає нелогічним, — мати право наділяти головними повноваженнями (судді) і не мати права, також на п’ятирічний термін, наділити додатковою функцією (адміністративними повноваженнями) цього ж самого суддю.

Тому, діючи в межах конституційного поля у законодавця при прийнятті Закону України “Про судоустрій України” не було іншої альтернативи як закріпити у статті 20 механізм наділення адміністративними повноваженнями Президента України.

Разом з тим слід визнати, що оскільки повноваження Президента України можна встановлювати (змінювати) Конституцією України, для усунення дискусійності з цього приводу оптимальним залишається шлях — внесення відповідних змін до Конституції.

Конституційне положення частини другої статті 130 відповідно до якого “для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування” не дає підстав вважати, що до повноважень суддівського самоврядування може бути віднесено функцію наділення суддів адміністративними повноваженнями, тому що суддівське самоврядування якраз і започатковане як своєрідний контрольний механізм у тому числі і за судовим адмініструванням і воно ніяким чином не може підміняти реалізацію управлінських (організаційних) функцій, які по суті залишаються головними у відповідних голів судів та їх заступників.

Без внесення змін до Конституції України

відсутні також правові передумови для розповсюдження конституційного механізму щодо обрання Голови Верховного Суду України Пленумом Суду (частина друга статті 128 Конституції України) на інші ланки судової системи.

До речі європейський досвід свідчить про те, що найбільш поширеним є механізм призначення на адміністративні посади у судах (у тому числі найвищих) президентами держав (Австрія, Албанія, Вірменія, Бельгія, Болгарія, Угорщина, Греція та ін.) Конституцією Російської Федерації також безпосередньо не визначений орган, який наділяє адміністративними повноваженнями у судах, але це здійснюється Президентом Росії у відповідності до процедур, визначених спеціальним законодавством.

2. Колегією суддів Конституційного Суду України від 6 квітня 2005 року було відкрито конституційне провадження за конституційним поданням Вищої ради юстиції, яка посилаючись на конкретний судовий прецедент, звернулась з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України” (далі — Закон) щодо можливості звільнення судді з адміністративної посади також за ініціативою Вищої ради юстиції.

Тому в межах відкритого провадження Конституційний Суд України мав зосередитись на тлумаченні існуючого механізму звільнення суддів з посад голів судів та їх заступників, давши оцінку повноваженням суб’єкта права на конституційне подання з цих питань щодо механізмів реалізації ініціативи Вищої ради юстиції.

Конституція України врегулювання питання щодо меж конституційного провадження залишила на розсуд законодавця. Виходячи із змісту частини другої статті 95 Закону України “Про Конституційний Суд України” “у разі якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону”.

Виходячи з такого законодавчого врегулювання, дійсно Конституційний Суд України займаючись тлумаченням терміна “ініціатива Вищої ради юстиції” міг визначитись чи відповідає Конституції України повноваження цього органу проявляти ініціативу з питань звільнення суддів з адміністративних посад чи ні?

Більш широке застосування положень статті 95 цього закону і по суті не дотримання меж відкритого конституційного провадження, дають підстави для сумнівів відносно рішення прийнятого Конституційним Судом України.

Разом з тим, Конституційний Суд України не застосував положення частини третьої статті 61 зазначеного закону, якою надана можливість визнавати неконституційними інші правові акти і залишив без оцінки “Положення про порядок розгляду питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) та звільнення з цих посад”, затвердженого Указом Президента України N 1425/2003 від 10 грудня 2003 року.

У зв’язку з цим у правозастосовчій практиці залишилось не знятим питання про можливість застосування цього підзаконного нормативного акта після втрати чинності наведених у рішенні Суду положень статті 20 Закону.

Хоча враховуючи, що пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України передбачено, що питання судоустрою, судочинство, статус суддів, — визначаються виключно законами України, наявні усі підстави для визнання неконституційним лише наведеного “Положення” і констатації допустимості врегулювання питань, пов’язаних з адміністративними посадами відповідним галузевим законодавством.

3. Граматичний аналіз змісту частини п’ятої статті 20 Закону дає підстави для висновку про те, що звільнення судді з адміністративної посади за ініціативою Вищої ради юстиції можливе, однак лише в порядку, визначеному цією статтею. Виходячи з такого праворозуміння Вища рада юстиції не має права безпосередньо вносити подання про звільнення голови суду або його заступника будь-якому суб’єкту, наділеному повноваженнями щодо призначення і звільнення з цих посад.

Термін же “ініціатива” слід розуміти як надіслання відповідних матеріалів Голові Верховного Суду України для застосування загального механізму, визначеного першим реченням частини п’ятої статті 20 Закону.

Виходячи саме з такого розуміння наведеної законодавчої норми є підстави для висновку про її конституційність. Системний аналіз положень статті 131 Конституції України з комплексом повноважень (функцій) Вищої ради юстиції (статті 1, 3 Закону України “Про Вищу раду юстиції") дає підстави тлумачити термін “ініціатива”, як право на звернення за результатами розгляду питань, віднесених до її компетенції, до уповноважених суб’єктів (в даному випадку до Голови Верховного Суду України). При цьому слід враховувати, що законодавцем у статті 20 Закону свідомо виокремленні інститути “подання” і “ініціатива” у розумінні останнього терміну — як “пропозиція”, що свідчить не про остаточний, а попередній характер рішення.

Аналіз доданих до справи судових рішень свідчить про те, що саме так цю норму розуміли суди загальної юрисдикції при розгляді конкретних справ. Це свідчить про однозначність застосування положень Закону і піддає сумніву рішення Колегії суддів Конституційного Суду щодо відкриття провадження у цій справі.

5. Конституційний Суд України застосувавши для даного рішення загальне правило, передбачене статтею 152 Конституції України і проголосивши, що визнані неконституційними положення статті 20 Закону щодо призначення та звільнення з посад голів судів та їх заступників Президентом України втрачають чинність з моменту оприлюднення рішення не взяв до уваги:

- закінчення повноважень перебування на адміністративних посадах у термін до 1 червня 2007 року у декількох сотень суддів України;

- відсутність реальної можливості невідкладного внесення змін, як до законодавства про судоустрій, так і Конституції України у зв’язку з триваючим процесом “дострокових виборів до Верховної Ради України”.

За цих умов Конституційний Суд України міг скористатись положеннями статті 70 Закону і відтермінувати виконання рішення від 16 травня 2007 року до 1 січня 2008 року.

Таке рішення Суду сприяло б належному законодавчому врегулюванню проблеми, пов’язаної з визначенням неконституційним чинного механізму наділення адміністративними повноваженнями у судах загальної юрисдикції.

В цілому ж слід зазначити, що проблему стосовно конституційності діючого механізму призначення на адміністративні посади в судах можливо остаточно вирішити лише внесенням відповідних змін до Конституції України.

В даному конкретному випадку Конституційний Суд України, відкривши провадження мав можливість обмежитись відповіддю на запитання суб’єкта права на конституційне подання шляхом тлумачення і окремо зазначити, що в повному обсязі існуюча проблема повинна бути вирішена законодавчим шляхом.

Суддя Конституційного Суду України Бринцев В.Д.

16 травня 2007 р.

ОКРЕМА ДУМКА судді Конституційного Суду України Лилака Д.Д. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення частини п’ятої статті 20 Закону України

               "Про судоустрій України" ( 3018-14 )

         (справа про звільнення судді з адміністративної

                             посади)

Рішення у даній справі Конституційний Суд України ухвалив 16 травня 2007 року, допустивши при цьому суттєві процесуальні порушення, які призвели до невідповідності цього Рішення нормам Закону України “Про Конституційний Суд України” (далі — Закон) та Конституції України.

1. У конституційному поданні Вища рада юстиції на підставі статті 93 Закону звернулася з клопотанням дати офіційне тлумачення терміна “за ініціативою”, вжитого в абзаці першому частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України (далі — Закон про судоустрій), а також роз’яснити механізм реалізації Вищою радою юстиції наданого їй цією нормою права ініціювати питання про звільнення суддів з адміністративних посад.

Виходячи зі змісту і суті конституційного подання, Конституційний Суд України відкрив конституційне провадження у справі про офіційне тлумачення положень частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій.

Термін “за ініціативою”, щодо тлумачення якого звернувся суб’єкт права на конституційне подання, міститься в останньому (третьому) реченні абзацу першого частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій, яке є самостійною правовою нормою (окремим положенням Закону).

2. Особливості конституційного провадження у справах, передбачених пунктом 4 статті 13 Закону (щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України), встановлені главою 16 Закону, частина друга статті 95 якої визначає, що у разі якщо при тлумаченні закону України (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону.

Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить офіційне тлумачення не лише законів України, а й Конституції України.

Оскільки положення Конституції України не можуть бути об’єктом конституційного контролю на предмет їх конституційності, то зазначене правило частини другої статті 95 Закону може застосовуватися лише у справах щодо офіційного тлумачення тільки законів України (їх окремих положень).

У даній справі суб’єкт права на конституційне подання просить дати офіційне тлумачення терміна “за ініціативою”, вжитого в абзаці першому частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій. Тобто йдеться про тлумачення окремого положення Закону про судоустрій.

Зі змісту частини другої статті 95 Закону

випливає, що Конституційний Суд України не має права тлумачити закон України (його окремі положення), якщо встановить наявність ознак його неконституційності.

Якщо під час розгляду справи Конституційний Суд України самостійно виявить ознаки неконституційності об’єкта тлумачення або про такі ознаки заявлять окремі судді, сторони чи інші учасники процесу, то Суд зобов’язаний спочатку вирішити питання конституційності і лише тоді, коли буде підтверджена відповідність закону (його окремих положень) Конституції України, має право дати тлумачення.

Отже, в зазначеній нормі Закону законодавець заклав принципове положення про те, що офіційному тлумаченню підлягають тільки ті закони України (їх окремі положення), які відповідають Конституції України (є конституційними).

Вказана норма Закону має конкретні процесуальні межі її застосування — питання неконституційності закону (його окремих положень), про офіційне тлумачення яких заявлено клопотання, Суд має право вирішувати у цьому ж провадженні, а саме в межах справи, в якій відкрито провадження, і відповідно лише щодо предмета конституційного подання.

Про ознаки неконституційності останнього речення абзацу першого частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій, в якому міститься термін “за ініціативою”, який автор звернення визначив об’єктом тлумачення, неодноразово заявляли судді Конституційного Суду України. Тому Суд зобов’язаний був перевірити на відповідність Конституції України останнє речення абзацу першого частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій, відповідно до якого: “Суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному цією статтею, також за ініціативою Вищої ради юстиції”. Натомість ухваленим 16 травня 2007 року Рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України, залишивши поза увагою і правовим аналізом конституційне подання. Наведений у судовому Рішенні текст є частиною першого речення абзацу першого частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій і не може вважатися самостійним положенням цього Закону, бо в такому вигляді воно не є завершеним оформленням права Президента України на призначення суддів на адміністративні посади.

Окремим положенням Закону про судоустрій є весь текст першого речення абзацу першого частини п’ятої статті 20, згідно з яким “голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду строком на п’ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекомендації відповідної ради суддів)”.

Аналіз зазначеного положення свідчить про те, що Президент України не має самостійного (дискреційного) права на призначення суддів на адміністративні посади, бо ініціювання цих питань починається із рекомендації органу суддівського самоврядування — відповідних рад суддів з наступним поданням про призначення Президенту України від Голови Верховного Суду України (голови вищого спеціалізованого суду).

Отже, базове рішення у процедурі призначення судді на адміністративну посаду приймається органом суддівського самоврядування, що не суперечить статті 130 Конституції України, згідно з якою “для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування”, та частині другій статті 102 Закону про судоустрій, в якій є визначення поняття “внутрішньої діяльності судів": “До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані із здійсненням правосуддя. Рішення з зазначених питань органами суддівського самоврядування приймаються відповідно до закону”.

Тому без рішення органу суддівського самоврядування про рекомендацію судді на посаду голови суду, заступника голови суду та без подання про це Голови Верховного Суду України (голови вищого спеціалізованого суду) Президент України не може здійснити призначення судді на адміністративну посаду. Його рішення є не первісним, а похідним від таких рекомендації та подання і відповідно — реалізаційним, бо в такий спосіб реалізується первинна воля ради суддів — органу суддівського самоврядування.

Таким чином, категоричне заперечення права Президента України призначати суддів на адміністративні посади без системного аналізу інших положень Конституції України та Закону про судоустрій з цих питань є сумнівним. Варто було б системно проаналізувати пункт 23 частини першої статті 106 Конституції України (Президент України утворює суди у визначеному законом порядку), частину п’яту статті 126 (суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив) та перше речення частини першої статті 128 Конституції України (перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України).

3. Звертаючись до Конституційного Суду України, Вища рада юстиції виходила з того, що в абзаці першому частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій закріплено її право ініціювати звільнення суддів з адміністративних посад.

Зі змісту останнього речення цієї норми вбачається, що Закон про судоустрій надав Вищій раді юстиції право ініціювати звільнення судді з адміністративної посади.

Надання зазначеною нормою Вищій раді юстиції права ініціювати звільнення суддів з адміністративних посад є актом наділення її конкретним повноваженням.

Вичерпний перелік повноважень Вищої ради юстиції первісно встановила Конституція України (стаття 131).

Перелічені в статті 131 Конституції України

повноваження Вищої ради юстиції слід вважати вичерпними виходячи з такого.

Відсутність в цій статті відсилаючої норми, що додаткові або інші повноваження цього органу можуть встановлюватися, крім Конституції України, ще й законами, свідчить про те, що всі питання, які має право вирішувати Вища рада юстиції, слід шукати тільки в Конституції України. Це означає, що повноваження названого органу не можуть бути змінені в бік їх розширення або звуження чи уточнення якимось іншим способом, ніж шляхом внесення відповідних змін і доповнень тільки до Конституції України. Ці повноваження не можуть бути змінені тлумаченням норм Конституції України, бо у такий спосіб не повинні створюватися нові правові норми. Тому зміна відповідних положень Конституції України шляхом прийняття звичайного закону (а не закону про внесення змін і доповнень до Конституції України) означає, що такий закон не відповідає Конституції України (частина друга статті 8, стаття 152).

Тому відтворення вичерпних конституційних повноважень Вищої ради юстиції в законах України (інших правових актах) не тільки не вимагається, а й унеможливлюється, бо закон повинен прийматися на основі Конституції України і має відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України). Тобто закон має підпорядковуватися найвищій юридичній силі Конституції України. Це означає, що відтворення конституційних повноважень в інших правових актах повинне відбуватися шляхом їх технічного копіювання (дублювання). Цей спосіб дає можливість зберегти їх конституційний зміст та забезпечити автентичність текстів. Тому відтворені в законі у цей спосіб положення Конституції України можна вважати нормами — копіями, які нічим не повинні відрізнятися від конституційних норм — оригіналів (копія, лат. — запис, велика кількість; утворене за допомогою префікса co(m) в основі іменника ops “сила, могутність, можливість, влада"; — 1) список, дослівно переписаний з оригіналу; 2) точне відтворення чого-небудь; 3) цілковита подібність; 4) точне відтворення, що цілком відповідає оригіналові; 5) точне повторення чого-небудь) (Бойків I., Iзюмов О., Камишевський Г., Трохименко М. Словник чужомовних слів — К.: Музей Iвана Гончара; Родовід, 1996. — С. 221; Словник української мови. — К.: Наук. думка, 1973, Т. IV. — С. 283; Словарь русского языка. Сост. С.И. Ожегов. — М., 1953. — С. 258; Етимологічний словник української мови. — К., 1985, Т. II. — С. 569).

Це означає, що конституційні норми за своїм первісним походженням належать до норм першої черги і не можуть застосовуватися опосередковано, наприклад, через відтворені у законі норми. А відтак відтворені норми не мають права на самостійне застосування.

У співвідношенні конституційних первісних норм з відтвореними нормами пріоритет у застосуванні належить первісним нормам, що обумовлюється ієрархічним місцем Конституції України в системі законодавства, а саме її найвищою юридичною силою (частина друга статті 8), а також загальновизнаним способом розв’язання суперечностей в законодавстві, який полягає в тому, що у разі суперечливого регулювання різними правовими актами одних і тих самих правовідносин, застосовуються положення того акта, який має вищу юридичну силу. У зв’язку з цим будь-яка змістова чи редакційна невідповідність текстів Конституції України та закону України, які стосуються повноважень Вищої ради юстиції, є підставою для перевірки положень закону України на відповідність Конституції України (конституційність).

4. Відстоюючи передбачене частиною п’ятою статті 20 Закону про судоустрій право ініціювати звільнення суддів з адміністративних посад, Вища рада юстиції посилається на пункт 1 частини першої статті 131 Конституції України, згідно з яким до її відання належить внесення подання про призначення суддів на посади або звільнення їх з посад.

     У справі  N  1-8/2001  (  v014p710-01  )  за   конституційним

поданням  Вищої  ради юстиції щодо офіційного тлумачення положення

пункту 1   частини   першої   статті   131   Конституції   України

( 254к/96-ВР  )  стосовно  внесення Вищою радою юстиції подань про

призначення суддів  на  посади  (справа  про  призначення  суддів)

Конституційний Суд України дійшов висновку,  що із змісту положень

Конституції України (  254к/96-ВР  )  не  випливає  належність  до

відання  Вищої ради юстиції внесення подань про призначення суддів

на адміністративні посади в  судах  загальної  юрисдикції  та  про

звільнення їх з посад (абзац третій пункту 8 мотивувальної частини

Рішення від 16 жовтня 2001 року N 14-рп/2001) ( v014p710-01 ).

З дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про офіційне тлумачення Конституції України та законів України це рішення стає їх невід’ємною частиною, а протлумачені норми застосовуються так, як сказав Конституційний Суд України.

Відповідно до частини другої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України, в тому числі і для Конституційного Суду України під час розгляду справ.

Проте, ухвалюючи рішення у цій справі, Конституційний Суд України знехтував висловленою в зазначеному Рішенні правовою позицією і ухилився від перевірки на конституційність самостійної правової норми, що міститься в останньому (третьому) реченні абзацу першого частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій і є згідно з конституційним поданням об’єктом тлумачення.

Конституційний Суд України, визнаючи неконституційним право Президента України призначати суддів на адміністративні посади і звільняти їх з цих посад, що міститься в іншому положенні частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій, аніж право Вищої ради юстиції ініціювати звільнення суддів з цих посад, послався на статтю 61 Закону, не врахувавши при цьому, що частина третя названої статті повинна застосовуватися тільки у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (частина перша статті 61 Закону).

У зв’язку з цим одночасне застосування Судом статей 61 і 95 Закону неможливе, бо вони взаємовиключні: перша стосується справ щодо конституційності правових актів, а друга — щодо тлумачення Конституції і законів України.

5. Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, частинами першою, другою статті 152 Конституції України, частиною першою статті 45, статями 51, 73, частиною другою статті 95 Закону, Конституційний Суд України повинен був визнати таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним) положення останнього речення абзацу першого частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій, відповідно до якого “суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному цією статтею, також за ініціативою Вищої ради юстиції”.

Суддя Конституційного Суду України Лилак Д.Д.

ОКРЕМА ДУМКА судді Конституційного Суду України Шишкіна В.I. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України"

             ( 3018-14 ) (справа про звільнення судді

                    з адміністративної посади)

Рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року (далі — Рішення) визнано неконституційним положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України”, відповідно до якого Президент України призначає на посаду і звільняє з посади голову суду, заступника голови суду.

Погоджуючись з основною концепцією Рішення, вважаю за необхідне зазначити, що воно не є повним і не розкриває позиції Суду щодо предмета конституційного подання.

Конституційний Суд України, визнаючи неконституційним право Президента України призначати суддів на адміністративні посади і звільняти їх з цих посад, яке встановлене в частині п’ятій статті 20 Закону України “Про судоустрій України”, обійшов мовчанням та фактично безпідставно залишив без аналізу і відповідного висновку саме предмет клопотання Вищої ради юстиції. Така позиція є порушенням вимог щодо Рішення Конституційного Суду України, визначених у статті 65 Закону України “Про Конституційний Суд України" — зміст конституційного подання (пункт 4) має кореспондуватися зі змістом мотивувальної (пункт 7) і резолютивної (пункт 8) частин Рішення. Якщо виходити з логіки мотивувальної частини Рішення про неконституційність вказаного положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України”, то мають місце ті ж самі підстави для визнання неконституційним положення третього речення (предмет подання) частини п’ятої статті 20 цього Закону, оскільки ця норма надає Вищій раді юстиції додаткове повноваження поза обсягом, визначеним у статті 131 Конституції України. Крім того, відсутність предметного аналізу зазначеного повноваження Вищої ради юстиції дає підстави для твердження щодо непослідовності Конституційного Суду України, оскільки його правова позиція про вичерпний перелік конституційних повноважень Вищої ради юстиції вже визначена у Рішенні від 16 жовтня 2001 року N 14-рп/2001 (справа N 1-8/2001 про призначення суддів).

Підставою для окремої думки є також склад Конституційного Суду України, що ухвалив Рішення. У пленарному засіданні Конституційного Суду України і в голосуванні за Рішення брала участь суддя Станік С.Р., яку Президент України, користуючись своїм конституційним повноваженням (пункт 22 частини першої статті 106 Конституції України), звільнив з посади судді Конституційного Суду України Указом від 1 травня 2007 року N 370/2007. Таким чином, Станік С.Р. не була повноважною брати участь у розгляді справ у складі суддів Конституційного Суду України. Її ж участь у цьому засіданні Конституційного Суду України мотивували наявністю судового рішення Кіровського районного суду міста Донецька від 10 травня 2007 року про зупинення дії зазначеного Указу у зв’язку зі зверненням до цього суду з адміністративним позовом народного депутата України Заца О.В. Як з’ясувалося, в день прийняття Конституційним Судом України Рішення дію вказаного судового рішення було зупинено ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2007 року. Про ухвалу Кам’янобродського районного суду міста Луганська про зупинення дії зазначеного Указу Президента України, яку датовано 16 травня 2007 року, на момент прийняття Рішення не було інформації. Вона надійшла до Конституційного Суду України лише 18 травня 2007 року через факсовий зв’язок.

Одним із способів захисту порушених прав осіб, яких звільнено з публічної служби, є скасування або визнання нечинним відповідного акта суб’єкта владних повноважень. На момент прийняття Рішення суддя Станік С.Р., права якої можна було б вважати порушеними у сфері публічного права (за статтею 104 Кодексу адміністративного судочинства України), безпосередньо до адміністративного суду за захистом порушених прав не зверталася. Звернення до суду інших осіб з позовами в інтересах особи, яку звільнено з публічної служби, допускається лише в порядку, передбаченому частиною першою статті 60 Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому право таких осіб на звернення до суду з відповідним позовом має бути обґрунтоване правовою нормою закону із зазначенням обставин, які підтверджують, що позивач не може самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав.

Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову. Проте така процесуальна дія, вчинена судом до вирішення спору по суті, не поновлює звільнену особу в повноваженнях судді. Якщо суд застосовує заходи забезпечення позову в зазначений спосіб, то він ще до постановлення остаточного рішення фактично втручається в дискреційну компетенцію суб’єкта владних повноважень.

Зазначене дає підстави для сумніву в тому, що Рішення ухвалене законним складом суддів Конституційного Суду України.

Суддя Конституційного Суду України Шишкін В.I

І М Е Н Е М УКРАЇНИ

Р І Ш Е Н Н Я

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України “Про судоустрій України"

                  (справа про призначення суддів

                    на адміністративні посади)

м. Київ                                         Справа N 1-53/2009

22 грудня 2009 року

N 34-рп/2009

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича — головуючого,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В’ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича — доповідача,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В’ячеслава Андрійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року N 3018-III (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., N 27-28, ст. 180).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 41 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання 51 народного депутата України.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 93 Закону України “Про Конституційний Суд України” є практична необхідність в офіційній інтерпретації зазначених положень Закону України “Про судоустрій України”

Заслухавши суддю-доповідача Домбровського І.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. Суб’єкт права на конституційне подання — 51 народний депутат України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року N 3018-III (далі — Закон).

Практична необхідність в офіційному тлумаченні, на думку авторів клопотання, виникла у зв’язку з неоднозначним розумінням та застосуванням положень Закону щодо повноваження Ради суддів України призначати на адміністративні посади голів судів, заступників голів судів та звільняти їх з цих посад.

Народні депутати України вказують, що Конституційний Суд України у Рішенні від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 визнав неконституційним положення частини п’ятої статті 20 Закону, відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України, і рекомендував Верховній Раді України невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з посади. Проте, як стверджується в конституційному поданні, Верховна Рада України не прийняла відповідного закону.

     Рада суддів України 31 травня 2007 року прийняла рішення N 50

( n0005414-07 ) щодо призначення суддів на адміністративні  посади

в  судах  загальної юрисдикції та звільнення їх з цих посад,  яким

визначила, що саме вона є єдиним повноважним на це суб'єктом.

Необхідність наділення себе повноваженнями призначати суддів на адміністративні посади та звільняти їх з цих посад Рада суддів України обґрунтувала тим, що 1 червня 2007 року закінчувалися повноваження більше ніж 300 голів і заступників голів судів загальної юрисдикції, і зволікання з призначенням суддів на вакантні посади до законодавчого врегулювання цього питання могло призвести до дестабілізації судової системи, ускладнень в організаційному керівництві діяльністю судів, а отже — до погіршення стану правосуддя в державі та захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Однак автори клопотання вважають, що у Законі

передбачено чіткий порядок заміщення суддів, які обіймали адміністративні посади. Крім того, 26 травня 2005 року Голова Верховного Суду України надіслав апеляційним судам України лист N 1-5/454 з роз’ясненням вимог частини сьомої статті 20 Закону, згідно з якими у разі закінчення повноважень судді, який займав адміністративну посаду, його обов’язки на підставі статей 24, 28, 29, 41, 42 Закону виконують відповідно перший заступник голови, заступник голови або старший за віком суддя.

У зв’язку з неоднозначним розумінням та застосуванням положень Закону стосовно повноваження Ради суддів України призначати суддів на адміністративні посади в судах та звільняти їх з цих посад, народні депутати України звернулися до Конституційного Суду України з проханням дати офіційне тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону, роз’яснивши, чи має Рада суддів України на це законні повноваження.

2. Свої позиції стосовно предмета конституційного подання висловили Голова Верховної Ради України, Голова Верховного Суду України, голова Ради суддів України.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходить з такого.

3.1. Рішенням від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 Конституційний Суд України визнав неконституційним положення частини п’ятої статті 20 Закону, відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України, і рекомендував Верховній Раді України невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади (пункти 1, 3 резолютивної частини).

Однак це питання до цього часу законом не врегульоване.

3.2. У Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6), та визначено механізм її здійснення (частина друга статті 6, частина друга статті 19). Основний Закон України встановив засади організації і діяльності судової влади та взаємодії між нею, законодавчою і виконавчою владою на підставі конституційно закріпленої системи стримувань і противаг.

Так, до повноважень Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні належить прийняття законів з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів (стаття 75, пункт 3 частини першої статті 85, пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України).

Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України судоустрій визначається виключно законами України. Законом затверджено правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги до формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлено загальний порядок забезпечення діяльності судів та врегульовано інші питання судоустрою. Статтею 104 Закону передбачено, що організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, конференції суддів, з’їзд суддів України, ради суддів та їх виконавчі органи. За Законом суддівське самоврядування — це самостійне колективне вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні професійними суддями, до яких належать організаційне забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, які не пов’язані безпосередньо зі здійсненням правосуддя (частини перша, друга статті 102).

Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України Законом, Законом України “Про статус суддів” та іншими законами, а також регламентами і положеннями, які приймаються органами суддівського самоврядування згідно з Законом (частина третя статті 102).

У Законі передбачено, що з’їзд суддів України -

це найвищий орган суддівського самоврядування (частина перша статті 112), а Рада суддів України є вищим органом суддівського самоврядування у період між з’їздами суддів України (частина перша статті 116), та визначено правові основи їх функціонування. Відповідно до пункту 4 частини п’ятої статті 116 Закону до повноважень Ради суддів України віднесено вирішення питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених Законом, а тому зміст цієї норми слід аналізувати в сукупності з іншими його нормами, зокрема статтею 20.

3.3. У частині п’ятій статті 20 Закону визначено повноваження Ради суддів України (ради суддів спеціалізованих судів) давати рекомендації стосовно призначення суддів на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення з цієї посади.

Отже, положення пункту 4 частини п’ятої статті 116 Закону, у якому зазначено, що Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом, у системному зв’язку з положенням першого речення частини п’ятої статті 20 Закону необхідно розуміти як таке, що дає Раді суддів України право вирішувати питання про рекомендацію кандидатури конкретного судді для призначення його на посаду голови суду, заступника голови суду.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що така рекомендація є обов’язковою складовою законодавчо визначеної процедури вирішення кадрових питань. Тому орган (посадова особа), повноважний приймати рішення про призначення на відповідні посади чи звільнення з них, не має права вирішувати такі питання на свій розсуд без відповідної рекомендації. Питання призначення судді на адміністративну посаду голови суду, заступника голови суду чи звільнення з цієї посади відповідно до чинної редакції першого речення частини п’ятої статті 20, статті 116 Закону може бути вирішене тільки на підставі рекомендації Ради суддів України (ради суддів спеціалізованих судів), оскільки саме в чинній редакції пункту 4 частини п’ятої статті 116 Закону визначено рекомендаційний характер рішення Ради суддів України для призначення повноважним органом (посадовою особою) суддів на адміністративні посади в судах.

3.4. Згідно зі статтею 93 Закону України “Про Конституційний Суд України” підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України.

Зі змісту статей 102, 103 Закону не вбачається, що ними врегульовано повноваження Ради суддів України щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах.

Суб’єкт права на конституційне подання, звернувшись з клопотанням про офіційне тлумачення зазначених норм Закону, не навів обґрунтування у його практичній необхідності.

На думку Конституційного Суду України, конституційне провадження у справі у цій частині відповідно до пункту 2 статті 45 Закону України “Про Конституційний Суд України”, пункту 1 параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України підлягає припиненню.

3.5. Оскільки рекомендація Верховній Раді України, викладена у Рішенні Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 у справі про звільнення судді з адміністративної посади, щодо необхідності в законодавчому порядку врегулювати призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади не виконана, це призвело до правової невизначеності (прогалини в Законі). Конституційний Суд України вважає за необхідне згідно з частиною другою статті 70 Закону України “Про Конституційний Суд України” покласти на Верховну Раду України обов’язок невідкладно вирішити це питання.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтею 2, пунктом 2 статті 45, статтями 62, 66, 67, 69, 70, 95 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. В аспекті конституційного подання положення пункту 4 частини п’ятої статті 116 Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року N 3018-III, згідно з яким Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом, у системному зв’язку з положенням його першого речення частини п’ятої статті 20 треба розуміти так, що Рада суддів України повноважна давати рекомендації стосовно такого призначення тому органу (посадовій особі), який законом наділений цими повноваженнями.

2. Припинити конституційне провадження у справі щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103 Закону України “Про судоустрій України” на підставі пункту 2 статті 45 Закону України “Про Конституційний Суд України" — невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, цим Законом.

3. Зобов’язати Верховну Раду України невідкладно виконати Рішення Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 щодо законодавчого врегулювання питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.

                                        КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

                           ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Шишкіна В.І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116

       Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 )

                  (справа про призначення суддів

                    на адміністративні посади)

Конституційний Суд України у резолютивній частині Рішення від 22 грудня 2009 року N 34-рп/2009 (далі — Рішення) зазначив, що в аспекті конституційного подання положення пункту 4 частини п’ятої статті 116 Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року N 3018-III, згідно з яким Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом, у системному зв’язку з положенням його першого речення частини п’ятої статті 20 треба розуміти так, що Рада суддів України повноважна давати рекомендації стосовно такого призначення тому органу (посадовій особі), який законом наділений цими повноваженнями.

Стосовно Рішення висловлюю таку думку.

1. Суб’єкт права на конституційне подання — 51 народний депутат України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року N 3018-III (далі — Закон) щодо повноважень Ради суддів України призначати суддів на адміністративні посади в судах та звільняти їх з цих посад.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 39 Закону України “Про Конституційний Суд України” автори клопотання мали б зазначити, які саме положення вказаних статей Закону слід витлумачити. Відсутність такої конкретизації Конституційний Суд України мав би оцінити як недотримання правових приписів і відмовити у відкритті конституційного провадження у справі на підставі пункту 2 статті 45 Закону України “Про Конституційний Суду України”.

2. У резолютивній частині Рішення Конституційний Суд України вказав, що дає офіційне тлумачення положень пункту 4 частини п’ятої статті 116 Закону у системному зв’язку із положеннями його першого речення частини п’ятої статті 20, проте:

а) автори клопотання не ставили питання про тлумачення положень статті 20 Закону ;

б) положення частини п’ятої статті 20 Закону

стосовно повноваження Ради суддів України давати рекомендації при призначенні судді на посаду голови, заступника голови суду не має самостійного характеру. Така правомочність була одним із сегментів у процедурному порядку призначення суддів на вказані посади, де призначення на посаду голови, заступника голови суду законодавець на момент прийняття Закону відніс до повноважень Президента України. Однак Рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 надання такого повноваження Президенту України було визнано неконституційним. У зв’язку з цим втратив своє первісне значення весь порядок заміщення суддями вказаних посад, який був встановлений цією нормою (норма про рекомендацію стала мертвою), тому вона не може оцінюватися у сукупності з іншою нормою, та ще й з “підпорядкуванням” їй положень пункту 4 частини п’ятої статті 116 Закону ;

в) положення пункту 4 частини п’ятої статті 116 Закону про те, що Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених Законом, має імперативний, а не рекомендаційний характер. З огляду на граматичний і телеологічний аналіз словосполучення “вирішує питання щодо призначення” можна вважати, що законодавець надав Раді суддів України повноваження вирішувати вказані питання з прийняттям завершального (остаточного) рішення у тому порядку, який для неї має бути конкретизований у Законі.

Виходячи з викладеного, зведення такого права Ради суддів України як вирішення відповідного питання лише до рекомендування є обмеженням встановленого Законом одного з прав вищого органу суддівського самоврядування, який діє у період між з’їздами суддів України. Така інтерпретація цієї норми не узгоджується з приписами Конституції України стосовно гарантії забезпечення незалежності судів і суддів та ролі у цьому суддівського самоврядування (частини перша, друга статті 126, частина шоста статті 127, частина друга статті 130).

Суддя Конституційного Суду України В.І.ШИШКІН

____________

  Постійна адреса статті в Інтернеті: http://www.marazm.org.ua/index.html?/law/0000_128.html

[an error occurred while processing this directive]

Головна сторінка | Українська національна ідея. Українократія | КУТКИ СПОЖИВАЧА для всіх міст з літературою |  ІНФОРМАЦІЙНІ СТЕНДИ, щити, дошки | Уголки потребителя для всех городов с литературой | Информационные стенды, щиты, доски | Перекидні системи Перекидные системы | Штендеры, Штендери | Буклетницы Буклетниці | Коментар Податкового кодексу, Митного Комментарий Налогового кодекса, Таможенного| НОВИНИ | | Реклама | Контакт | Журнали з охорони праці та інші | Календар бухгалтера Календарь бухгалтера | Інструкції з охорони праці |Оперативна поліграфія, тиражування |  Фотоприколы | Термінологічний словник | Книги, словник, реферати з історії, ЗНО з історії України Скачати Книгу маразмів України одним файлом

(C) Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2023. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99.
Пропозиції та зауваження надсилайте на
Електронним та друкованим ЗМІ дозволяється  цитування матеріалів Книги маразмів України за умови посилання на Книгу маразмів України та сайт www.marazm.org.ua Обов'язкове посилання наступного змісту: "За матеріалами Книги маразмів України (www.marazm.org.ua)…". з використанням в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на Книгу маразмів України  (www.marazm.org.ua). Іншим організаціям та приватним особам використання матеріалів для публічних цілей дозволяється за умови окремого дозволу автора з дотриманням вищезгаданих посилань.