|
СТАТТІ, КУРСОВІ
ТА РЕФЕРАТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ,
ЗНО З ІСТОРІЇ,
КНИГИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ |
|
А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я
Задунайська РЎС–С‡ РІ Дунавцях Р·Р° спогадами останнього запорозького кошового отамана Йосипа ГладкогоВпродовж останнього десятиріччя до історії Задунайської Січі звернулась ціла плеяда вчених і треба підкреслити, що процес її дослідження не лише значно пожвавився, але й вийшов на новий етап свого розвитку. Сучасний стан історіографії проблеми можна охарактеризувати, в першу чергу, новим поглядом на існуючу джерельну базу. Мається на увазі не лише більш глибокий аналіз раніше опублікованих документів, але й ретельні пошуки нових матеріалів у архівосховищах України та Росії. Так, увагу автора статті привернули до себе два особистих листи останнього кошового отамана Задунайської Січі Й.М. Гладкого. Вони містять у собі дуже важливу інформацію щодо географії та внутрішнього устрою козацького Коша на Дунаї в останні часи його існування, але й досі не відомі широкому загалу фахівців. Перший лист ще ніколи не був опублікований. Він адресований на ім’я відомого дослідника історії Степової України архієпископа Гавріїла (Банулеско) і міститься у другому томі збірки документів, яка зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки ім. В.Вернадського у Києві. Загалом ця збірка досить добре відома, бо колись зберігалась у бібліотеці Одеського товариства історії та старожитностей. Документи перших двох томів збірки були свого часу описані С.Серафімовим [19], а третього тому - пізніше О.В. Ристенко [11; 21-23]. Опублікований нами нижче лист (Дод. 1) названий С.Серафімовим “Полковника Осипа Гладкого историческая заметка о запорожцах, представленная архиепископу Гавриилу” [19; 319]. Сам том має назву “Указы Синода, епископа Словенского и Херсонского Никифора, Екатеринославско-Славянской духовной консистории, Херсонской казенной палаты; предписание военного министерства о закрытии Екатеринославской суконной фабрики и ее описание; доношения и рапорты духовных правлений; материалыпо истории Екатеринославской (бывшей Славянской) епархии, архиерея и семинарии, Корсунского монастыря, церквей Мариупольского духовного правления, Симферопольского уезда, г. Херсона и Тирасполя; записки о некоторых христианских древностях Крымского полуострова; письмо Осипа Гладкого о истории запорожцев, составивших Азовское казачье войско; [курсів мій — І.С.] сведения по истории г. Екатеринослава и другие документы. 1785-1837 гг.” [ІР НБУ, ф.V, спр. № 547-612, 325 арк.]. Зміст наведеного документу цікавий передусім з точки зору реконструкції географії центральної частини земель Задунайської Січі у 1814 – 1828 рр. Спеціальний аналіз цього питання, проведений автором кілька років тому, показав, що її Кіш знаходився у цей час у с. Верхній Дунавець на правому березі протоки Дунавець*. Що стосується так званої Райї, то вона була пов’язана нами з с. Нижній Дунавець [15; 30-31]. Як бачимо, Й.М. Гладкий взагалі не використовує назви “Дунавець” до місця розташування Коша тадодає, що “Райя мала поселення своє від Січі у п’яти верстах над лиманом Моругілем” (Дод. 1). Цілком очевидно, що тут наявне протиріччя, яке ми і спробуємо пояснити. Спочатку скажемо декілька слів про село Дунавець або села Дунавці. Відомо, що вперше некрасівська станиця російських козаків-старообрядців “Філіпонська” на правому березі протоки Дунавець зустрічається на відомій мапі Я.Ф. Шмідта 1774 р. [15; 14,]. У1799 р. це село назване вже “слобода Дунова”, “в которой 3 церкви; жители некрасовцы…; промысел их состоит в рыбной ловле, в хлебопашестве и разных торгах” [1; 472; 18; 287]. З кінця ХVIII cт. до 1806 р. саме Великий Дунавець вважався центром некрасівської громади у Добруджі, а достовірних згадок про село Малий Дунавець для цього періоду ми поки що не маємо [4; 11-12]. У 1814 р. уся ця місцевість була захоплена запорожцями, які і побудували тут свою останню Січ [3; 51]. Вже у 1826 р., спираючись на донесення російської розвідки, офіцер І.П. Ліпранді написав про Великі Дунавці наступне: “Большие Дунавцы, Запорожская Сеча, от Тульчи влево, около 50 верст при речке Дунавце. Большие Дунавцы издавна обитаемы были некрасовцами и включали в себя до 10 тыс. душ. Они служили до начала последней войны [1806 р.] средоточием или сборным местом всем некрасовцам...”. Після війни, яка скінчилась у 1812 р., запорожці “…построили и учредили свою Сечу на том месте, где были некрасовские Большие Дунавцы, сохранив прежнее наименование местечка, и поселились в его окрестностях. В Б. Дунавцах, обнесенных невысоким валом и сухим рвом, ныне находится церковь, одна из плетня сделанная землянка кошевого начальника Сечи и не более 40 домов(куриней), в коих живут 40 атаманов”. Далі зазначається, що “В Малых Дунавцах, вблизи Больших лежащих, жителей ныне нет, и запорожцы не долго занимали оные после некрасовцев”. Райя названа першою серед шести козацьких поселень: “Раи около 100 дворов между Дунавцами и Бабадагом” [7; 295-296,298]. Не важко помітити, що інформація І.П. Ліпранді добре збігається зі спогадами Й.М. Гладкого 1836 р., хоча з останніх не випливає, що село Малі Дунавці не було заселене козаками. Проте маємо й інші свідоцтва. Так, у грудні 1827 р. шкіпер Бавіонік нарахував 200 хат сімейних запорожців у Дунавцях-Райї [13; 43], що і стало підставою, щоб вважати за с. Райю саме село Нижні Дунавці. Набагато пізніше, вже на початку 1880-х років Ф.К.Вовк, ніяк не обгрунтувавши свого висновку, написав, що “поселок возле самой Сечи, возле лимана Муругиля и озерца Круглика, заключавший в себе около 80-100 хат…”, мав “имя Райи по преимуществу”. Водночас він підкреслив, що “собирательным именемРайи” турки називали усе васальне християнське населення*, а “Райя запорожская носила только это имя, без всякого подчинения кому бы то ни было…, и только с подчинением исключительно административным кошевому Сечи” [6; 728-729]. “Место бывшей Райи” позначене вченим на складеній ним авторській мапі “Карта запорожских поселений за Дунаем”, яка була додана до процитованої статті. Отже, думка Ф.К. Вовка, який напевно не знав ані записок І.П. Ліпранді 1826 р., ані листа Й.М. Гладкого 1836 р., повністю збігається з даними цих документів. Виходячи зі сказаного вище, автор має визнати свою помилку. Мені залишається лише додати, що обидва Дунавці Й.М. Гладкий назвав “Верхня та Нижня Перія” (посад - ?). Цей термін жодного разу не зустрічається в інших відомих джерелах і його етимологія єпоки що незрозумілою. Можливо, саме тому згаданий шкіпер Бавіонік у 1827 р. і використав назву “Дунавці-Райя”, маючи на увазі досить співзвучну “Дунавці-Перія”. Таким чином, слід зазначити, що Кіш, дійсно, був на місці с. Верхній Дунавець, а с. Нижній Дунавець якимось чином також входило до складу Коша, бо за Й.М. Гладким, там не мали права селитися одружені запорожці. Можливо, землі названих сіл, на відміну від інших поселень задунайців, мали особливий статус, обумовлений згаданим ним султанським фірманом (Дод. 1). Село Райю треба розмістити приблизно в тому місці, де його позначив Ф.К. Вовк, проте підкресливши, що в наш час в цьому районі населеного пункту немає . Зауважимо, що запорожці не дарма декілька разів намагалися забрати цю місцевість у некрасівців. Навіть побіжного погляду на її мапу достатньо, щоби зрозуміти, наскільки Дунавецькій півострів та його околиці зручні не лише у господарському, але і у військово-стратегічному відношенні. На цьому півострові були непогані орні землі, пасовиська, ділянки лісів, виходи глини і каменю для будівництва. Поруч — гирла, рукави, озера і плавні Дунаю, багаті рибою, птицею та звіром. Січ у Дунавцях розташовуваласьмайже у центрі всієї дельти Дунаю і давала змогу контролювати пересування по протоці, що з’єднувала Георгіївське гирло з величезним оз. Разім (Разін). Отже, зручнішого місця для створення Січі годі було й шукати [5]. Другий лист Й.М. Гладкого 1841 р. на ім’я А.О. Скальковского вже був опублікований майже 120 років тому (Дод. 2). Він цікавий для нас тим, що в ньому, крім самого Й.М. Гладкого, названі сім кошових отаманів Задунайської Січі з 1815 по 1827 рр., а також імена ще двох військових старшин і 23 курінних отаманів 1828 р. Можливо, що цей документ і не варто було б наводити ще раз, проте, виявляється, що він залишається не дуже добре відомим сучасним дослідникам. Так, наприклад, при складанні нещодавно опублікованого переліку задунайських старшин та курінних отаманів, цей лист не був використаний [2]. Спочатку зауважимо, що перелік кошових отаманів Й.М. Гладкого без будь-яких пояснень та коментарів свого часу навів А.О. Скальковський [20; 247; та ін.]. З незрозумілих причин він не вказав, що автор цього списку згадав кошових, які були при владі лише після 1815 р. (Дод. 2). Розглядаючи питання про послідовність задунайських кошових отаманів, слід згадати також, що І.П. Ліпранді подав до нього деякі свідоцтва. Так, він занотував, що у 1826 р. кошовим був Василь Головатий, який “около шести месяцев тому назад” змінив на посаді Литвина, більше відомого, як Литвин Іванівського куреня, який кудись утік. Крім цього, І.П. Ліпранді згадав, що у 1821 р. запорожці на чолі з Никифором Білугою ходили у Валахію на придушення повстання греків-етерійців [7; 298-299]. Тепер наведемо список кошових отаманів Задунайської Січі, який був складений Ф.К. Вовком на початку 1880-х років на підставі спогадів колишніх запорожців, зокрема Ананія Коломійця: 1811, 1812, 1813 рр. — Самійло Калниболоцький. 1814 р. — Рогозяний Дід. 1815 р. — Лях. 1816 р. — Литвин, Білюга, Гордина, Смик. 1817 р. — Олекса Рясний, Ол.Сухина. 1818 р. — Мороз. 1819, 1820 рр. — Грицько Головатий та ін. 1821, 1822 рр. — Грицько Губа та ін. 1823 (?), 1824 рр. — Стеблівський курінний та ін. 1825 р. — Василь Черніга. 1826, 1827 рр. — Василь Незамаєвський. 1828 р. — Йосип Гладкий (Бондар) [6; 296]. Вже у 1920-х роках, більш детальний перелік запорозьких кошових отаманів з 1775 до 1828 рр. розробив відомий дослідник історії українського козацтва О.О. Рябінін-Скляревський. Задля цього він використав усі попередні списки, а головне — численні документи Державного архіву Одеської області. Послідовність кошових отаманів запорожців з серпня 1778 до вересня 1798 рр. реконструйована автором у спеціальній статті [17]. Для періоду 1798-1810 років вона взагалі є найбільш проблематичною, через те наведемотут лише частину списку О.О. Рябініна-Скляревського. При цьому треба мати на увазі, що зазвичай щорічні перевибори кошових отаманів та іншої старшини у Задунайській Січі мали місце на Покровській Раді, тобто 1 жовтня за старим стилем [14; 100-101]: 1811-1812 рр. — Самійло, куреня Калниболоцького (Самійло Калниболоцький). 1813-1815 рр. — Семен Мороз. 1815 р. — Василь Смик. 1816 р. — Кіндрат Рясний. 1817 р. — Іван Таран (з 1 жовтня підписує пашпорти). 1818 р. — Михайло Губа (з 1 жовтня підписує пашпорти). 1819 р. — ? 1820 р. — Василь Литвин. 1821 р. — Микифор Білуга. 1822 р. — Грицько Губа (можливо, наказний; Грицько Головатий А.Коломійця). 1823-1825 рр. — Семен Мороз (участь у війні в Мореї, у 1824 р. в облозі Мисолунги, у 1825 р. в морській баталії коло Хіоса, де і загинув). 1824 р. — Гнат Стеблівський (напевно, наказний за відсутністю С.Мороза). 1825 р. — Михайло Губа. 1825 р. — Андрій Стрільцов (здається, теж наказний). 1826 р. — Василь Черніга (з 1 жовтня; він же В. Головатий та В. Незамаєвський). 1827 р. — Осип Гладкий (з 1 січня, коли В.Черніга одмовився) [12; 137]. Отже, перелік О.О. Рябініна-Скляревського і досі треба вважати найбільш повним і аргументованим з усіх існуючих списків задунайських кошових. У ньому, з 1811 до 1828 рр. присутні абсолютно всі отамани, згадані Й.М.Гладким, хоча й не зовсім у тій самій послідовності, особливо, для періоду 1815 – 1820 рр. Підкреслимо, що зі справжніх, тобто, обраних, ненаказних отаманів того часу Й.М. Гладкий не назвав лише В. Литвина, який нібито мав бути кошовим двічі — у 1820 і у 1825 роках. Стосовно пропущеного О.О. Рябініним-Скляревським 1819 року можна досить впевнено припустити, що в цей час і, можливо, наступного 1820 року посаду кошового посідав В. Черніга (він же В. Головатий) [16]. Питання із кошевством Василя Литвина на сьогодні треба вважати відкритим. Таким чином, опубліковані і розглянуті нами два листи останнього запорозького кошового отамана Йосипа Михайловича Гладкого 1836 і 1841 рр. без сумніву є унікальними і дуже цінними документами з історії останнього періоду існування Задунайської Січі 1814 – 1828 років. Сподіваюсь, що нарешті вони зможуть зайняти своє належне місце у її джерельній базі, яку поки що не можна вважати вичерпаною, особливо зважаючи на можливі знахідки в архівах Туреччини. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Архив графов Мордвиновых: в 10-ти томах. / Предисл. и примеч. В.А.Бимбасова. — Т. ІІ. — СПб.: Тип. И.Н.Скороходова, 1901. — 616 с. 2. Бачинська О. Кошові, курінні отамани та старшини Задунайської Січі // Задунайська Січ / Відп.ред. О.А.Бачинська, наук.ред. І.В.Сапожников. — Одеса: “ОКФА”,1998. — С. 366. — (Серія збірок републікацій “Невичерпні джерела пам’яті”. — Т. ІІ). 3. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775 – 1828: Історико-документальний нарис. — О.: “Гермес”, — 1994. — 124 с. 4. Бачинський А.Д. Дунайські некрасівці і задунайські запорожці // Історичне краєзнавство Одещини. — Вип. 6. — О., 1995. — С. 8-23. 5. Вишневський В., Сапожников І. Нащадки запорожців за Дунаем // Україна. — 1999. — № 11. — С. 48-49. 6. Кондратович Ф. Задунайская Сечь: По местным воспоминаниям и рассказам // Киев. старина. — 1883. — № 1, янв. — С. 27-66; № 2, февр. — С. 269-300; № 4, апр. — С. 728-773. 7. Л[азаревский].А. Сведения о задунайских запорожцах в 1826 году // Киев. старина. — 1891. — № 11, нояб. — С. 295-299. 8. Письмо кошевого Осипа Гладкого к А.А.Скальковскому // Киев. старина. — 1883. — № 4., апр. — С. 902-903. 9. Пономаренко Н., Сергієнко Г. Задунайська Січ: 1775-1828 рр. // Козацькі Січі: Нариси з історії українського козацтва ХVI-ХІХ ст. — К.-Запоріжжя, 1998. — С. 190-235. 10. Райяты // Больш. сов. энцикл. — Т. 21. — М.: “Сов. энцикл.”, 1975. — С.440. 11. Рыстенко А.В. Рукописи, принадлежащие библиотеке Императорского Одесского общества истории и древностей. — Вып. I.: Рукописи церковнославянские и русские, документы и письма. — О.: Тип.Е.Хрисогелос, 1910. — 88 с. 12. Рябінін-Скляревський О. Задунайська Січ в народних переказах і письменстві // Наук. зб. за рік 1928. — К., 1928. — С. 108-138. — (Зап. Укр. наук. т-ва. Іст. секція ВУАН. — Т. 27). 13. Рябінін-Скляревський О. Кінець Задунайської Січі // Україна. — 1929. — Кн. 36, верес. — С. 40-71. 14. Рябінін-Скляревський О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А.Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. — К.-О.: “Элтон-2”-“Гратек”, 2000. — С. 83-178. — (“Труды Государственного архиваОдесской области”. — Т. І). 15. Сапожников І.В. Матеріали з історичної географії та етнографії дельти Дунаю: до 170-річчя скасування Задунайської Січі. — Іллічівськ: “Елтон-2”, 1998. — 72 с. 16. Сапожников И.В. Сечь Задунайская // Правители Европы. — О.: “Полис”, 1998. —С. 519-520. 17. Сапожников И.В. Начало Задунайской Сечи. Дунайская паланка и Кош в Катырлезе: 1776-1795 гг. // Архів. Документ. Історія. Сучасність: Матеріали І-ї міжнародної конференціі. — О.: “Друк”, 2001. — (“Труды Государственного архива Одесской области”. —Т. ІV; друкується). 18. Сапожников І., Сапожникова Г. Чорноморська козацька команда в Хаджибеї та Одесі: 1794-1797 роки // Хаджибей-Одеса та українське козацтво: 1415-1797 роки. — О.: “ОКФА”. — 1999. — С. 237-290. — (Серія збірок републікацій “Невичерпні джерела пам’яті”. — Т. ІІІ. — Розд. V). 19. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. Составлена из подлинных документов Запорожского Сечевого архива. / Изд. 2-е, исправленное и значительно умноженное. — Ч. ІІІ. — О.: Гор. тип., 1846. — 296 с. ______________________________ * У одній з останніх робіт про Задунайську Січ ця протока названа чомусь "Топиця" [9]. * У буквальному перекладі термін «райя» слід перекладати, як "паства або гурт" [10]. <<-- Задунайська РЎС–С‡ 1 | Закабалення сільського населення-->>
(C)
Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2024. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99. |
Розсилка новин
|
