|
СТАТТІ, КУРСОВІ
ТА РЕФЕРАТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ,
ЗНО З ІСТОРІЇ,
КНИГИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ |
|
А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я
Адміністративні Р·РјС–РЅРё РЅР° території Австрійської С–РјРїРµСЂС–С—У середині XIX ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала в стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її вияви під час революційних подій 1848-1849 pp. Ще більші суперечності загострилися між окремими частинами імперії, насамперед між Австрією та Угорщиною, після поразки Відня в австро-прусській війні 1866 року. За цих умов стала реальною загроза розпаду імперії Габсбургів. Щоб уникнути цього, австрійський уряд запропонував укласти угоду, яка надавала б Угорщині значні автономні права. За угодою, підписаною між Австрією та Угорщиною 1867 року, Австрійська імперія перетворювалася на двоєдину (дуалістичну) державу Австро-Угорщину, яка складалася з двох частин, розділених р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (так звані землі корони св. Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат іВоєводину, Хорватію та Словенію, а також Трансільванію і Закарпатську Україну. Угорці вибороли політичну й адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм. В Австрії була запроваджена нова конституція. На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для всієї імперії були три міністерства: • міністерство закордонних справ; • військове та морське міністерство; • міністерство фінансів. Усі інші міністерства були самостійними для Австрії та Угорщини. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їх складу входили по 60 делегатів від австрійського та угорського парламентів. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обохчастин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, у 1867 році квота встановлювалася у розмірі 70% для Австрії і 30% — для Угорщини. 21 грудня 1867 року імператор Франц-Йосиф І затвердив австро-угорську угоду та конституцію Австрії. Згідно з її положеннями утворювався рейхсрат — двопалатний парламент, що складався з палати панів та палати депутатів. До палати панів, крім спадковихчленів, імператор міг призначити пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький та відомий український письменник Василь Стефаник. Палата депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріальною системою. У 1873 році були введені прямі вибори від усіх курій, крім сільської. Унаслідок зниження майнового цензудля міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, у 1882 році значно зросла кількість виборців, однак уряд відмовився ввести загальне виборче право. Чергова виборча реформа 1896 року встановила п'яту курію, яка повинна була обиратися на основі загального виборчого права й посилала у рейхсрат 72 депутати (всього було 525 депутатів). І тільки в 1907 році в Австро-Угорщині було введене загальневиборче право і ліквідовано куріальну систему виборів. Проте австро-угорська угода 1867 року не розв'язала всіх суперечностей між окремими частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Чехія та Хорватія. У 1868 році при сприянні Відня Угорщина уклала угоду з Хорватією, яка на деякий час згладиласуперечності. Однак із Чехією домовитися не вдалося. 11 представників подали в рейхсрат декларацію, у якій вимагали надання так званим землям корони св. Вацлава (Чехії, Моравії та Сілезії) прав, аналогічних угорським. Унаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки: • дозволив уживання чеської мови в адміністрації та шкільництві; • погодився на поділ Празького університету на чеський та німецький тощо. Та повністю стерти всі суперечності так і не вдалося. Андрій (Андрей) Шептицький (1865-1944) Видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької церкви, граф; народився в с. Прилбичі (тепер Львівська обл.). Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 році вступив до монастиря отців василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. 1900 року був номінований галицьким митрополитом. Як депутат Галицького сейму і член палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. Дбав про організацію фахової підготовки молоді; сприяв розвитку української культури (1905 року заснував церковний музей, де зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису). У 1903 році заснував Народну лічницю, яку згодом (1930—1938 pp.) перетворили на сучасний шпиталь. За його допомогою велося будівництво духовної семінарії у Львові, засновано бібліотеку станіславської капітули.1941 року очолив Українську національну раду, а 1944-го — Всеукраїнську національну раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсканцлера Г. Гіммлера. Помер 1 листопада 1944 року. Похований у крипті собору св. Юра у Львові. (За «Довідником з історії України») <<-- Адміністративно-політичні реформи | РђР·РѕРІСЃСЊРєРµ козацьке РІС–Р№СЃСЊРєРѕ-->>
(C)
Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2024. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99. |
Розсилка новин
|
