Головна сторінка | Українська національна ідея. Українократія | КУТКИ СПОЖИВАЧА для всіх міст з літературою |  ІНФОРМАЦІЙНІ СТЕНДИ, щити, дошки | Уголки потребителя для всех городов с литературой | Информационные стенды, щиты, доски | Перекидні системи Перекидные системы | Штендеры, Штендери | Буклетницы Буклетниці | Коментар Податкового кодексу, Митного Комментарий Налогового кодекса, Таможенного| НОВИНИ | RSS | Реклама | Контакт | Журнали з охорони праці та інші | Календар бухгалтера Календарь бухгалтера | Інструкції з охорони праці |Оперативна поліграфія, тиражування |  Фотоприколы | Термінологічний словник | Книги, словник, реферати з історії, ЗНО з історії України

Скачати Книгу маразмів України одним файлом

СТАТТІ, КУРСОВІ ТА РЕФЕРАТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, ЗНО З ІСТОРІЇ, КНИГИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Українська історія, події, факти, коментарі, аніліз

А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Видатні українські націоналісти

xmlns:o="urn:schemas-microsoft-com:office:office"
xmlns:w="urn:schemas-microsoft-com:office:word"
xmlns:m="http://schemas.microsoft.com/office/2004/12/omml"
xmlns="http://www.w3.org/TR/REC-html40">






href="Видатні%20українські%20націоналісти.files/filelist.xml">
href="Видатні%20українські%20націоналісти.files/editdata.mso">

href="Видатні%20українські%20націоналісти.files/themedata.thmx">
href="Видатні%20українські%20націоналісти.files/colorschememapping.xml">


















src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image002.jpg"
alt="mhtml:file://D:\TEXT\Українська%20національна%20ідея\Видатні%20українські%20націоналісти.mht!http://www.ukrnationalfront.netfirms.com/img/oun-arc/upa-1.jpg"
v:shapes="Рисунок_x0020_2">










СТЕПАН БАНДЕРА



Автобіографія



style='font-size:8.0pt;font-family:"Verdana","sans-serif";mso-fareast-font-family:
"Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:
UK;mso-no-proof:yes'>src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image003.jpg"
alt="mhtml:file://D:\TEXT\Українська%20національна%20ідея\Видатні%20українські%20націоналісти.mht!http://www.ukrnationalfront.netfirms.com/img/bandera/ba5.jpg"
v:shapes="Рисунок_x0020_4">



Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий,
повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії,
разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.



Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в
Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська).
Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і
Розалії, дівоче прізвище якої було - Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера,
походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького
священика з Угринова Старого - Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому
Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта.
Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан
і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.



Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів,
виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних,
політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто
з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні
і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський - один з основників
“Маслосоюзу” і “Сільського Господаря” (українські господарські установи),
Ярослав Весоловський - посол до Віденського парляменту, скульптор М. Гаврилко й
інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне
пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р.
важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і
наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми
спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних
зрушень і велику ріжницю між українськими та московськими військовими
частинами.





У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний
хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української держави. Мій
батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з
лікарем д-ром Курівцем) і я був свідком формування ним з селян довколишніх сіл
військових відділів, озброєних захованою в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918
р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського
державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом до
парляменту Західньо-Української Народньої Республіки - Української Національної
Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині.
Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали
величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою
Республікою в одну державу, в січні 1919 р. 

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української держави армію ген.
Галлера, яка була зформована й озброєна державами Антанти з призначенням до
боротьби з большевицькою Москвою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на
схід. Разом з відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша
родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова, де ми зупинилися. Тут замешкали
у дядька (брата матері) о. Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці ми
пережили тривожні й радісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви,
що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання
припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом
за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі й батько, як
військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919р. Жінки
й діти залишилися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні
того ж року моя мати, разом із дітьми, повернулася до родинного села - Угринова
Старого.



Мій батько перебув усю історію УГА на “Великій Україні” (тобто на
Наддніпрянщині) в роках 1919-1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими
військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед
польськими офіційними органами з уваги на переслідування українських політичних
діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в
Угринові Старому.



Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульозу горла. Батько був на парафії в
Угринові Старому до 1933 р. Того року перенесли його на парафію до Волі
Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже
після мого арештування).



У вересні, або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складення
вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народньої школи я не
ходив взагалі, бо в моєму селі, як і в багатьох інших селах Галичини, школа
була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події
воєнного часу. Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом
з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок.



Українська гімназія в Стрию була організована й втримувана спершу заходами
українського громадянства, а згодом дістала право публічної, державної
гімназії. Около 1925 р. польська державна влада відібрала їй окремішність,
перетворивши її на українські відділи при місцевій польській державній
гімназії. Українська гімназія в Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов усі
вісім кляс у роках 1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав
там матуральний іспит.



Матеріяльну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання й
утримання забезпечили батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж
місті. Там ще жили мої сестри і брати під час шкільної науки. Літні й святкові
ферії ми проводили в родинному домі, в Угринові Старому, який був віддалений
від Стрия около 80 кілометрів. Як у батька під час ферій, так і в діда під час
шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі. Крім того,
почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим
способом заробляв на власні видатки.



Виховання і навчання в українській гімназії в Стрию відбувалося за пляном і під
контролем польських шкільних властей. Проте ж деякі вчителі зуміли вкласти в
обов'язуючу систему український патріотичний зміст. Але основне
національно-патріотичне виховання молодь набула в шкільних молодечих
організаціях.



Такими явними - леґальними організаціями в Стрию були:



Пласт - організація українського скавтінґу, і “Сокіл” - спортово-руханкове товариство.
Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації середньошкільників,
яка стояла в ідейному зв'язку з Українською Військовою Організацією - УВО - і
мала своїм завданням виховувати дібрані кадри в національно-революційному дусі,
впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річники до
допоміжних дій революційного підпілля (наприклад, збірки на втримання
українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених
польським урядом українських закордонних видань, протидія спробам виломів з
фронту національної солідарности - бойкоту польських товариств, конскрипції,
перших виборів тощо).



До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у
5-му пластовому курені ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури - в 2-му
курені старших пластунів “Загін Червона Калина”, аж до заборони Пласту
польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту
в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я
хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два
місяці в лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації
середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був членом провідного звена
(ланки) Стрийської гімназії.



Після закінчення гімназії й іспиту зрілости в половині 1927 р., я старався
виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Господарській Академії, але
цей плян відпав, бо я не міг одержати пашпорту на виїзд закордон. Того ж року я
залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою
працею в рідному селі (працював у читальні “Просвіти”, провадив
театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство “Луг” і
належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну
роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах.





У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записався на аґрономічний відділ
Високої Політехнічної Школи. Студії на цьому відділі тривали вісім семестрів;
два перші роки у Львові, двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і
лябораторійних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де містилися
агрономічні заведення Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім
поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-аґронома.
Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів у роках 1928-29 - 1931-32,
доповнивши два останні семестри в 1932-33 році. Мої студії закінчилися
абсолюторією приписаних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не вспів зробити
через політичну діяльність і ув'язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р.
я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час
ферій перебував на селі у батька.



src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image004.jpg"
alt="mhtml:file://D:\TEXT\Українська%20національна%20ідея\Видатні%20українські%20націоналісти.mht!http://www.ukrnationalfront.netfirms.com/img/bandera/ba1.jpg"
v:shapes="Рисунок_x0020_5">



С. Бандера в лісі з родиною



 



У своїх студентських роках я брав активну участь в
організованому українському національному житті. Був членом українського
товариства студентів політехніки “Основа” та членом управи Кружка
студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар,
що займався піднесенням аґри-культури на Західніх Українських Землях. В ділянці
культурно-освітньої праці з рамени товариства “Просвіта” я відбував у неділі і
свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в
організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових
організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших
пластунів “Загін Червона Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клюбі
(УССК), а деякий час теж у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. До моїх
спортових зайнять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім
мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та
грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.



Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в
революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз
більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від
дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну
самостійність України, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з
українським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час
організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях Революційна Українська
Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково
через родинні зв'язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації
середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі
допоміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань
та служба зв'язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення
до розвідувального, а потім до пропагандивного відділу. Одночасно я належав до
студентської групи української націоналістичної молоді, яка була тісно зв'язана
з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН - Організація Українських Націоналістів
- я зразу став її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН
Стрийської округи.



Мої завдання в ОУН були загально-організаційні на Калуський повіт і членська
праця в студентських клітинах. Одночасно я виконував різні функції у відділі
пропаґанди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на
Західньо-Українських Землях, опісля до цього долучився технічно-видавничий
відділ, а з початком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за
кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою
пропаґанди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Ґабрусевич
(загинув у нім. концтаборі “Заксен-гавзен” в Оранієбурґу коло Берліну в 1944
р.). В 1932-33 рр. я виконував теж функцію заступника крайового провідника, а в
половині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і
крайового коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені від половини
1932 р., коли-то на Конференції в Празі в місяці липні завершено процес злиття
УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у
військову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН). Зв'язок з закордонними
властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації виконуваних мною
організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон різними
конспіративними дорогами.



В липні 1932 р. я з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у
Конференції ОУН у Празі (т. зв. Віденська Конференція, яка була найважливішим
збором ОУН після основуючого конґресу). У 1933 р. відбулися теж ширші
конференції в Берліні і в Данціґу, на яких я теж був. Крім того, на вужчих
конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про
революційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк.
Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.



Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керівництва продовжувалася
в основному за дотогочасними напрямними, а сильніше акцентування одних ділянок
і послаблення інших було достосоване до ситуації і до розвитку визвольного
руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:



а) Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені
ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і
тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію
серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах.
Поскільки перед тим кадрово-організаційна праця йшла головно по лінії колишніх
військовиків і студентської молоді, тепер її поведено серед усіх суспільних
шарів, з окремою увагою на село й робітництво;



б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних
щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний,
військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок
і т. д.);



в) Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльности самої Організації,
розгорнено нову форму праці - масові акції, в яких приймали активну участь
широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним
керівництвом організаційних кадрів. У такому пляні проведено: протимонопольну
акцію (бойкот продуктів державного тютюневого й алькогольного монополю) з
розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської
денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського
шкільництва й національного виховання;



г) Побіч революційної діяльности проти Польщі, як окупанта й гнобителя
Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт протибольшевицької
боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ). Цей
фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М.
Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського консульства у Львові
Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та
совєтофільства. Метою тих акцій було заманіфестувати єдність визвольного
фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх
і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й
аґентурно-совєтофільську працю серед українського населення.



г) В бойових діях занехано експропорціяційні акції, які переводжено давніше
проти польських державних установ, зате сильніше заакцентовано бойові акції
проти національно-політичного утиску й поліційного терору польської влади
супроти українців.



Цей період моєї діяльности закінчився моїм ув'язненням у червні 1934 р. Передше
я був кількакратно арештований польською поліцією у зв'язку з різними акціями
УВО й ОУН, напр., при кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові за організування
в Калуші листопадових свят-маніфестації в 10-річчя 1-го Листопада і створення
ЗУНР у 1918 р. На початку 1932 р. я був притриманий при нелеґальному переході
польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі у
зв'язку з атентатом на польського комісара Чеховського і т. п. Після
арештування в червні 1934 р. я перебув слідство у в'язницях Львова, Кракова й
Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року і на початку 1936 р. відбувся
процес перед окружним судом у Варшаві, в якому я, разом з 11 іншими
обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування
атентату на міністра Броніслава Пєрацького внутрішніх справ Польщі (який
відповідально керував польською екстермінаційною політикою супроти українців).
У Варшавському процесі мене засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну
тюрму на підставі амнестійного закону, схваленого польським сеймом під час
нашого процесу. В літі 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові.
Мене судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того
періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної мною Крайової
Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі мені злучили з Варшавським - на
досмертне ув'язнення. Після того я сидів у в'язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц,
у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять
і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в
суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з
них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві - індивідуально,
у Львові й Бересті. Про підготову Організації до моєї втечі, що була предметом
судового процесу, я довідався щойно на волі.



Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З
першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли
положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі
операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і
я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами,
дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що
я там сиджу в суворій ізоляції).



З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я
подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними
дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з
польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського
населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язалися з діючою
організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про
охорону українського населення заготовляючи зброю й інші бойові припаси для
майбутньої боротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену.
Одні з них були на волі, інші повернулися з в'язниці.



З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час коли розвал
Польщі вже був очевидний і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу
частину ЗУЗ на підставі договору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла
діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один
протибольшевицький фронт та достосована до нових умов. З Сокальщини я вирушив
до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмитра
Маївського-Тараса. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди
большевицького війська й окупаційної влади.



src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image005.jpg"
alt="mhtml:file://D:\TEXT\Українська%20національна%20ідея\Видатні%20українські%20націоналісти.mht!http://www.ukrnationalfront.netfirms.com/img/bandera/ba3.jpg"
v:shapes="Рисунок_x0020_6">



С. Бандера промовляє біля могили
Євгена Коновальця 



 



У Львові я був два тижні. Жив конспіративне, але з
уваги на початкове неналаднання большевицької поліційної машини, користувався
значною свободою рухів і ввійшов у контакт не тільки з провідним активом ОУН, а
й з деякими провідними діячами українського церковного й національно-церковного
життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які
були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на
українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено:
розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під
большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на
території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок
масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ. 

Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній
революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Організації настоювали на тому,
щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю.
Остаточно перерішив цю справу прихід кур'єра від Проводу з-за кордону з такою
самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з
братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі
Картузькій, та з 4-ма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну
лінію окружними дорогами; частково пішком, частково поїздом прибув до Кракова.
Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього
й суспільногромадського життя на західніх окраїнах Українських земель поза
большевицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень
української еміґрації в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамошнього осередку
ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, польських в'язниць;
було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині,
Чехо-Словаччині й Австрії. У листопаді 1939 р. я поїхав на 2 тижні до
місцевости Піщани (Пєщани) у Словаччині на лікування ревматизму, разом з
двома-трьома десятками звільнених з польських тюрем українських політичних
в'язнів. Серед них було багато визначних провідників націоналістичного руху на
ЗУЗ. До Піщан приїхало ще декілька провідних членів ОУН, які були в останньому
часі активні в організаційній праці на ЗУЗ, на Закарпатті і на еміґрації. Це
уможливило відбути в Піщанах низку нарад провідного активу ОУН, на яких
проаналізовано ситуацію, дотогочасний розвиток визвольної боротьби,
внутрішньо-організаційні справи в краю і за кордоном. На цих нарадах
викристалізувалася низка справ, важливих для дальшої боротьби ОУН, що вимагали
розв'язання.



Зі Словаччини я поїхав до Відня, де теж була важлива закордонна станиця ОУН, в
якій концентрувалися зв'язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а
також: з Закарпатською Україною. При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до
Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут
устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу
Українських Націоналістів полк. А. Мельник. Моя поїздка до нього була проектована
ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Кракові, Піщанах і Відні
мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з
тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх
років і стояв у живому зв'язку з краєм. Я мав з'ясувати голові Проводу
Організації ряд справ, проектів і вимог внутрішньо-організаційного і
політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим
революційним активом. Після смерти основоположника і провідника ОУН полк. Є.
Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між
Крайовим Проводом й активом Організації та ПУН-ом. Причиною того було з одного
боку недовір'я до деяких осіб, найближчих співпрацівників полк. А. Мельника,
зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір'я зростало на підставі різних
фактів його праці й організаційного життя. З другого боку, зростало
настороження крайового активу до політики закордонного проводу. Зокрема після
т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перетворилося в
опозиційну поставу до орієнтації на гітлерівську Німеччину. Договір
Ріббентропа-Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку
війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника
ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. 3 Тимчієм-Лопатинським ми мали
однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху,
яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. Ми
сподівалися спільно переконати полк. А. Мельника і ліквідувати наростаючі
розходження.



До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де
станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я між іншим, з своїм
братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив
докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій
станиці. З полк. А. Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст
північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським.



Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Поскільки раніше розходження
стосувалися головно до співпрацівників А. Мельника, то у висліді його становища
вони мусіли звернутися так само проти нього. Полковник Мельник не погодився
відсунути Я. Барановського з ключевого становища в ПУН-і, що давало йому
вирішний вплив і детальний вгляд у найважливіші справи Організації, зокрема в
справи крайові та зв'язків між краєм і закордоном. Так само він відкинув нашу
вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибольшевицької боротьби не
зв'язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів.
Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН
в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім
в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми.
Якщо б большевики розпочали масове винищування чи висолювання національного
активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого
руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не
дивлячись на міжнародню ситуацію.



На цьому вривається власноручно написаний Степаном Бандерою його життєпис.
Дані про дальші роки його життя і праці для української визвольної революції подаємо
з статті д-ра Григорія Васьковича “Життя і діяльність Степана Бандери”
(Українська Кореспонденція”, ч. 8 з 1. 10. 1964, Українське В-во в Мюнхені,
стор. 3-7).




Тому, що полк. А. Мельник не хотів поступитися в політичній і персональній
площинах, у лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном
Бандерою. Рік пізніше Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому
одноголосне вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН
знову стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну
мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН з того членства, що було за
кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими
військовими колами творить український леґіон та організує визвольну боротьбу,
спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом
німецько-російської війни Бандера ініціює створення Українського Національного
Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за
державність. Рішенням Проводу Організації 3О червня 1941 р. проголошено
відновлення Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй
поліції негайно зліквідувати цю “змову українських самостійників”, німці
заарештували Ст. Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови
Української Держави. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р.
Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи
приєднати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Німецьку пропозицію Степан
Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.



На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ у лютому 1945 р., що була
трактована, як частина Великого Збору ОУН, обрано нове Бюро Проводу в такому
складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН 1947
р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН. Як Провідник
ОУН, Ст. Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу
проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які
втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерти.



У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворюється опозиція, якій Степан Бандера
протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Того ж року за
його апробатою представники ЗЧ ОУН входять до Національної Ради, щоб
консолідувати політичну діяльність української еміграції. Але два роки пізніше
Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо вона не давала моральної підтримки
революційній боротьбі й узурпувала право репрезентувати український нарід від
імени фіктивних партій. Щоб справніше поладнати конфлікт з опозицією ЗП УГВР, у
квітні 1948 р. Бандера запропонував Лебедеві перебрати головство Проводу ЗЧ ОУН
і зформувати його з участю членів опозиції, з чого Лебедь уже в липні
зрезиґнував, віддаючи назад керівництво Бандері. Для утихомирення дальшої
опозиційної критики Ст. Бандера в грудні 1950 р. уступив з посту Голови Проводу
ЗЧ ОУН, підкресливши тим безпідставність закидів про його диктаторські амбіції
і плянуючи перейти в Україну. Тим часом він виконував функції в Проводі ЗЧ ОУН,
як член цього Проводу, під головуванням спершу Ст. Ленкавського, а згодом, від
квітня 1951 р. під головуванням Я. Стецька. Коли опозиція вперто поширювала
вістки, що ОУН в Україні перейшла з націоналістичних позицій на соціялістичні і
те саме мають зробити ЗЧ ОУН, Ст. Бандера радикальним потягненням вирішив
примусити Крайову ОУН виразно визначити ідейно-політичні позиції, щоб
унеможливити дальшу спекуляцію “краєвими позиціями” і підшивати під фірму ОУН
неокомунізм. 22 серпня 1952 р. він уступив з посту Голови Проводу всієї ОУН. Це
його уступлення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН і
Ст. Бандера остався далі Провідником ОУН до своєї смерти в 1959 р. Четверта
Конференція ЗЧ ОУН в травні 1953 вибрала Ст. Бандеру знову на Голову ЗЧ ОУН
Проводу. В лютому 1954 р. прийшло до розриву з новою опозицією, що наростала в
Закордонних Частинах ОУН з 1953 р., після невдалих спроб договоритися на форумі
“Колегії
src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image006.jpg" align=right
alt="Посмертна гіпсова маска С. Бандери" v:shapes="Рисунок_x0020_3">style='font-size:8.0pt;font-family:"Verdana","sans-serif";mso-fareast-font-family:
"Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:
UK'>Уповноважених”, до якої “з волі Краю” входили Л. Ребет, 3. Матла і Ст. Бандера.
Рік пізніше, 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново вибрала
Головою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру і з того часу знову інтенсивно поведено
роботу Організації. Тоді присвячено особливу увагу організуванню теренів,
крайовим зв'язкам і зовнішній політиці.



15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична
експертиза виявила, що причиною смерти була отрута. Два роки пізніше, 17
листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивником Степана
Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного
слідства проти вбивника Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р.
Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташинського засуджено на 8 років важкої
в'язниці. Німецький Верховний Суд у Карльсруге ствердив, що головним
обвинуваченим у вбивстві Бандери є совєтський уряд у Москві.



ДМИТРО ДОНЦОВ





src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image007.jpg" align=left
alt="Дмитро Донцов" v:shapes="Рисунок_x0020_4">style='font-size:8.0pt;font-family:"Verdana","sans-serif";mso-fareast-font-family:
"Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:
UK'>Сонячна і безжурна Таврія стала батьківщиною Дмитра Донцова. Народився він
17 серпня 1883 року за старим стилем. Михайло Сосновський відзначає, що побутові
умови в батьківському домі були добрими. Великий вплив на формування
особистості Донцова мав його дід, як тоді казали, свідомий українець. Батьки
померли в ранньому віці: батько у 1894, на 54 році життя, а мати, яка мала
всього 39 років, наступного року. “По смерті батьків ним, його сестрами й
братами опікувалася рідня по матері”.



Пізніше виникла легенда, що Дмитро Донцов походив з роду козацького полковника
Федора Донця, першого колонізатора Слобожанщини, про якого згадує Дмитро
Багалій. Цей факт, одначе, документально не підтверджений. На Слобожанщині з
тих часів і пізніше закорінилося багато як Донців, так Донцових і
Донцових-Захаржевських і сьогодні дуже важко достеменно визначити його правдиве
походження.



Дмитро Донцов належав до степового типу, поширеного на всьому півдні України,
що також давало привід недругам випинати його російське походження, російські
впливи і російську ментальність. Надзвичайно цікавим є його лист до Євгена
Маланюка, написаний 19 вересня 1931 року. Дмитро Донцов згадував рідну Таврію.
“Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з
того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в
бібліотеці).



Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати
нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Жидів, Болгарів,
Німців, Греків, Турків і Росіян. Звідки російські впливи? Одинокі російські
впливи могли б іти від товарищів-жидів в реальній школі. І я короткий час
належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала
паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею пахнів. З дитинства
(мав велику бібліотеку до розпорядження) кохався в літературі заграничній, яку
– в рос(ійських) перекладах ковтав з “Истор(ического) Вєстника”, або з
перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюго, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо,
Ксав’є де Метра, автора “Вокамболя”, Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина
теж була “таврійська”, цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи,
мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був
німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую
як в тумані читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – “Не в добрий
час” Стороженка або Гоголя. Звідки говорить Д(орошен)ко про російські впливи у
мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями
“штоса” і “гусар на саблю опіраясь” – мав майже комплєт видатних французьких
письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю
мого батька, одну з кам’яниць винаймала у нього одна шкоцька родина
(Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства
були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-х до 14 літ. Звідки ж у мене
якісь російські впливи?



Що я не був в 1908 р. тим, що тепер? Певно еволюція в мене була, але дві
засадничі речі (від котрих решта – “приложиться”) були у мене завше: ворожість
до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби
боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон... (–) Чому Д(орошен)ко не
назове Макіявеля, Муссоліні, Сореля, Ніцше?”



З Донцовим взагалі важко було дискутувати. Його свідчення, хоч і можуть бути
визначальними, проте не заперечують глибокого знання і майже інтуїтивного
відчуття російської культури, яка разом з ідеологічною риторикою не могла не
нав’язуватися дитині з початкової школи. Але схильність Дмитра Донцова до
самоосвіти, до порівнювання і співставляння дозволила йому переконатися в
пародійності імперської культури ще змалку.



Донцов закінчує в Мелітополі реальне училище, в приміщенні якого тепер
знаходиться панчішна фабрика. У 1900 році він залишає рідне місто і переїздить
до Царського села біля Петербургу, де продовжує освіту. “Склавши іспити, він
записався на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив у
1907 році”.



Олександр Лотоцький також вчився в той час у Петербурзі. Він згадує, що “в
петербурзькій студентській громаді дістав ідейне схрещення Дмитро Ів. Донцов.
Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було
зустріти в публичній бібліотеці, – там він збирав запаси того знання, що стало
опісля основою його виразно національного світогляду”.



Подібні свідчення залишив і Дмитро Дорошенко. “Ще навесні 1903 року я зауважив
у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно
читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські
наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за
спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов”.



У російській північній столиці Донцов зформувався як публіцист, набув перший
досвід політичної роботи, увійшовши в коло українських соціал-демократів.
“Д.Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім’я популярного
соціялістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій
Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета “Наша дума”, він став одним
з її редакторів”. Донцов був соціалістом лише до тієї межі, коли ця доктрина не
перетиналася з українськими інтересами. Ще в Петербурзі він знайомиться із
“Самостійною Україною” Миколи Міхновського, а коли 1904 року Українська
Студентська Громада переходила на соціялістичні позиції, відходячи від ідеї
самостійности, Донцов був одним з тих, хто очолили опозицію.



Під час перебування в Києві у 1905 і 1907 роках його двічі заарештовують і він
потрапляє до Лук’янівської в’язниці. Після другого арешту й восьми місяців
ув’язнення, заходами брата, сестри і Валентини Яновської-Радзимовської його
випускають на поруки. 1908 року він виїжджає в Галичину. У 1909-1911 роках
Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті. У Відні також стається подія,
яка пізніше вплинула на все його життя. Дмитро Донцов знайомиться і 1912 року
одружується з українською студенткою Марією Бачинською – вірним другом і
співробітником, яка любила і підтримувала його навіть після розлучення, до
самої своєї смерті. Постать дружини відіграла виняткову роль не лише в
особистому, але також у професійному і творчому житті Донцова.



Анатолій Бедрій пише про віденський період: “Цілий час свого побуту на терені
Австро-Угорської імперії, Д.Донцов інтенсивно використовував для як найбільшого
здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі),
чим він згодом не раз викликав подив у других. На Віденськім університеті він
закінчив 4 семестри і 1911 р. переїхав до Львова, де продовжував студії.
Ступінь доктора юридичних наук він одержав 1917 року”.



Дмитро Донцов бере активну участь в українському політичному житті. Його
еволюція від марксизму до націоналізму була швидкою і виразною. На першому
студентському з’їзді у Львові, 1909 року, він виступає із соціалістичним
“антиклерикальним” рефератом “Школа а релігія”, в якому мало не засуджує
церковне “мракобісся”. Виступ на другому студентському з’їзді у Львові, 1913
року, називався “Сучасне положення нації і наші завдання”. Цей реферат мав
величезний резонанс не лише в українському середовищі, а також серед усієї
російської соціал-демократії, на що вказують виступи Володимира Леніна. Дмитро
Донцов стверджує необхідність сепарації України від Росії. Хоч в тексті
проглядається певна лояльність до Австро-Угорщини, стає очевидним наступний
крок, тут ще не обумовлений – державна незалежність України.



Видатний діяч українського націоналістичного руху Остап Грицай згадував, який
вплив мав у ті часи Дмитро Донцов на Євгена Коновальця, засновника Української
Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН):
“Як один з чільних представників ЦЕСУСУ, – який у той час мав уже за собою
чотири роки свого існування, – Коновалець брав участь у ІІ Всеукраїнському
студентському з’їзді в липні 1913 р. у Львові. На ньому він виголосив реферат
“Справа університету”. Поза тим з’їзд залишився полковникові у тривкій пам’яті,
особливо завдяки відомому рефератові Дмитра Донцова “Сучасне положення нації і
наші завдання”. (...) “Знайомство з людьми цього кола – говорив Полковник, –
дало мені змогу зрозуміти гаразд принцип соборности України і кермуватись ним
як основною засадою в моїй праці далі. При тому не без значення для нас було й
те, що ці діячі в хаосі тодішніх політичних обставин орієнтувалися з усією
рішучістю на Австрію і при її допомозі надіялися – на випадок сподіваної тоді
війни – повести успішно нашу національну справу. Можу сказати, що обіч науки у
проф. Боберського та акту Січинського, знайомство з придніпрянською еміграцією
– це третій найважливіший момент моєї молодости”.



Остап Грицай продовжує: “Зокрема, про згаданий уже реферат Донцова Полковник
висловлювався ще й тепер з живим признанням, зазначаючи, що на галицькому
ґрунті та в тодішніх умовах нашого життя він, завдяки своїй ширшій та
сміливішій концепції, був своєрідною сенсацією”.



Зустріч і знайомство Євгена Коновальця із Дмитром Донцовим, без перебільшення,
мало величезне значення для майбутнього України. Микола Климишин, одноліток
Степана Бандери, який проходив разом з ним по Варшавському процесі, називає
діяльність цих двох людей тими чинниками, “що мали найбільший вплив на
виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках
буремного XX століття”.



Того ж 1913 року Дмитро Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить
з УСДРП. Своїми публіцистичними й есеїстичними виступами він поступово стає
відомою постаттю всеросійського політикуму, свого роду метафорою української
чужорідності в межах Російської імперії. Так, лідер російських кадетів
П.Мілюков, виступаючи 19 лютого 1914 року на засіданні Державної Думи казав: “У
мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно
познайомитися: це книжка такого Донцова “Модерне москвофільство”... Я скажу
вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть
числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами”.



Дмитро Донцов стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4
серпня 1914 року. Фінансований Австрійським урядом, СВУ виконав величезну
пропагандивну антиросійську роботу на міжнародній арені, займався видавничими
справами, вів активну організаційну діяльність серед українців у таборах для
військовополонених під час першої світової війни. Проте Донцов входить у
конфлікт з президією, вимагаючи суворої фінансової звітності та звинувачуючи
провід в організаційній неспроможності. “Ціле нелеґальне українське життя і
діяльність нелеґальних українських груп (в Україні) іде там зовсім незалежно і
без жодного контакту з “Союзом”. Можливо, однією з причин виходу Дмитра Донцова
з СВУ вже у вересні був пресинг австрійців. Про це згадує Михайло Сосновський:
“Він пропонував політичну й пропагандивну акцію під кутом українських
національних інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити СВУ в
австро-німецьку агентуру”.



Дійшло до скандалу. Донцов писав: “Сподіваюся, що всі поважні сепаратистичні
організації на Україні як дотепер, так і далі, цуратимуться сеї купки
самозванців, і далі робитимуть своє велике діло – виборення самостійної
України”. Колишні співробітники не залишалися в боргу, звинувачуючи його в
русофільстві разом з іншими соціалістами: “А український нарід свято держиться
“вєлікай недєлімай Рассеї”, про що свідчать такі відомі й популярні на Україні
люде... як Юркевич, Донцов, Левинський і К°!” Хоч для Донцова соціал-демократія
була вже перейденим етапом.



Одержавши ступінь доктора юриспруденції, він 1918 року переїздить до Києва і
стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана
Павла Скоропадського. Після перебрання влади Директорією життя Дмитра Донцова
стає загроженим. За допомогою Симона Петлюри та Євгена Коновальця він виїжджає
спочатку до Берна, потім до Відня і повертається до Львова.



Тут доля знову пов’язує Донцова з Коновальцем, знайомство яких сягало тих
часів, “коли вони були ще студентами. Своє знайомство вони відновили 1918 року
в Києві. В 1922 році, коли Донцов повернувся до Львова, Коновалець допоміг йому
влаштуватися на працю редактора “Літературно-Наукового Вістника”, а далі –
“Заграви”. Часопис “Заграва” (1923-1924) був органом Партії Національної Роботи
(Революції), за якою стояла УВО. Хоч є думка, що Донцов займав у цій партії
ключові позиції, сам він у листі до Михайла Сосновського від 15 листопада 1968
року від участи в ПНР відмовлявся.



Так чи інакше, це були останні спроби Дмитра Донцова долучитися до поточної
політики. За словами Богдана Кравціва, “Дмитро Донцов не був практичним
політиком і участи в діяльності зорганізованої політичної партії чи руху після
визвольних змагань 1917-20 років не брав. Не був він і творцем такої чи іншої
політичної доктрини і програми. Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний
вплив на політичні концепції і розвиток провідних в цьому сторіччі політичних
угруповань і рухів на українських землях”.



Дійсні талант і призначення Дмитра Донцова також виявилися у редагуванні ним
найпопулярнішого ще з дореволюційних часів журналу “Літературно-Науковий
Вістник” з 1922 по 1932 рік, а після зміни назви часопису на “Вістник” – по
1939 рік. Донцов згадує, що “від того часу, особливо коли, завдяки
Є.Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну “Л.Н.Вістника”, – став я
пропагувати свої ідеї, як “free lancer”, тільки в пресі і слові”. Він згуртовує
навколо журналу цілу плеяду видатних письменників, ідеологів та есеїстів, стає
основоположником яскравої групи “вістниківців”. “Дім Донцових у Львові у 20-х і
30-х роках був своєрідним українським салоном, осередком літературного й
журналістичного життя, місцем зустрічей провідних у той час політичних,
літературних і мистецьких діячів”.



Донцов впливав на духовну та інтелектуальну атмосферу українського Львова,
плекаючи настрій войовничості й реваншу. Згадує Михайло Островерха: “Було це
під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра
Донцова, редактора “Вістника”. Привіталися. Він поспитав – як довго зупинюся я
у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я
перекласти на українське “Іль Прінчіпе” Макіявеллія, а він це видасть.
Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов
сягає глибше й дальше поза наше гетто? Очевидно, я вхітно погодився на це”.
Пізніше “Володар” Макіавеллі дійсно вийшов у книгозбірні “Вістника”.



Про ексцентричність Дмитра Донцова згадує і Петро Дужий. ОУН завжди турбувалася
долею української інтелігенції, зокрема напочатку війни був складений список
тих, хто особливо потребував допомоги. Сам П.Дужий і Климів-Легенда повинні
були конспіративно передати Донцову певну суму в рейхсмарках на площі Ринок у
Львові. Той побачив їх, дочекався, коли під’їде трамвай, тоді швидко підійшов і
мовчки розкрив саквояж. Хлопці вкинули туди гроші, а Донцов вскочив у трамвай і
поїхав. “Холера, хоч би подякував”, – сказав Климів-Легенда Дужому. Вони
засміялися і пішли.



Пізніше Володимир Янів напише в “Енциклопедії Українознавства”: “Його ідеологія
мала великий вплив на молодь “30-их рр.”, а його тези стали у великій мірі
основою революційно-підпільної діяльности ОУН аж до післявоєнних років. Його
ідеологія зустрілася з критикою демократичних і католицьких кіл; зокрема його
етика, що випливала з волюнтаристичного і пантеїстичного монізму і
виправдовувала всі вчинки, які б скріплювали силу нації (“аморальність”), була
оспорювана християнськими публіцистами й соціологами. В загальному Донцов,
більше, ніж будь-хто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й
засуджуваною”.



Есеїстика Дмитра Донцова мала вплив не лише на покоління сучасників.
Ідеологічна цільність його натури була найсильнішим виявом духовного життя
України міжвоєнних часів. “І, всупереч злосливо висмикуваним цитатам з ранніх
статей Донцова, одне можна ствердити: дух, яким наповнений увесь дорібок
Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні
(переважно – термінологічні) костюми й маски, які накидала доба. З першого
свого друкованого рядка Донцов уже з’явився цілий, його пристрасним напором
речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним,
неіснувавшим перед тим в нашій публіцистиці – стилем”. Це слова одного з
найближчих соратників Дмитра Донцова, – Євгена Маланюка.



Михайло Сосновський вказує на головну ідею, яку Донцов обстоював і від якої не відходив
ні на один крок. “Не було проблеми в українському політичному, громадському й
культурному житті, до якої він не займав би становища, але провідною ідеєю
всієї його творчости завжди був український національний інтерес, справа
української державности, чи, як Донцов це постійно підкреслював, –
“власновладства нації”.



Розглядаючи питання впливу на ідеологічне оформлення ОУН, Анатолій Бедрій
говорить про “школу Донцова”, додаючи, що в Революційному Проводі (Степана
Бандери) всі належали до цієї школи. “Розгорнення на всенародню скалю
організованої визвольної боротьби у великій мірі завдячуємо титанічній
ідейно-виховній праці, продовж двох десятків років, д-ра Дмитра Донцова. Ніхто
інший так багато не причинився до унапрямлення, цілеспрямування, формування і
росту з малих нечисельних гуртків студентської молоді нової національної еліти,
як цей динамічний мислитель, теоретик, пропагандист, виховник-педагог,
публіцист і учений”.



Визначення “школа Донцова” зустрічаємо також в інших діячів ОУН. До яких би груп
вони не належали пізніше, всі починали з Донцова. Згадуючи про Конгрес ОУН 1929
року, Степан Ленкавський писав: “Щоб протиставитися ворожій ідеології і
політичним концепціям легальних партій, новий політичний рух під дуже міцним
впливом Дмитра Донцова знайшов головні напрямні передусім нової
націоналістичної ідеології, а також загальні напрямні нової політичної
концепції. Це все – крім підставової ідеї нації, як центральної ідеї, засади
соборницького трактування вартости місцевих досягнень та орієнтації на сили
власного народу – було, в той час, глибоким суб’єктивним переконанням, але воно
вимагало компетентного ствердження. Потреба скликання конгресу була вимогою
назрілого розвитку”.



Так визнавала і Дарія Ребет, що по війні пристала до “опозиції” Степанові
Бандері: “Без сумніву, найзнаменніші риси часу позначаються, так скажу, “школою
Донцова”, який так і ввійшов у свідомість сучасників як “духовий батько
українського націоналізму”.



Цікавою і важливою видається інтерпретація терміну “націоналізм”, що на ньому
завжди наполягав Дмитро Донцов, зроблена Миколою Климишиним: “Назву
“націоналізм” той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв
собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм. В
тому часі про німецький націонал-соціялізм ще мало хто чув, а фашизм ще був
дуже мало популярним”.



На початку другої світової війни Донцов на короткий час потрапляє до концтабору
в Березі Картузькій, але після розгрому Польщі виходить на свободу. Микола
Климишин зустрічає його у Берліні, в штаб-квартирі ОУН на вулиці Вільмерсдорф.
“Д-ра Дмитра Донцова я вже бачив у 1932 році у Кракові, де він мав доповідь у
студентській громаді, тепер я міг його пізнати особисто. Він тільки що вийшов з
польського концентраційного табору в Березі Картузькій, він був дуже
виснажений, але вигляд його був здоровий”.



Там же Дмитро Донцов зустрічався з Романом Бжеським, який дає інший характер
настрою головного редактора – без особливого оптимізму. Пізніше, під
псевдонімом Р.Задеснянський, Бжеський писав про Донцова: “У 1939 році, по
виході з Берези Картузької, він, прибувши до Кракова, мав понад 6-годинну
розмову з автором цих рядків, який змалював невеселу картину: захоплення
великої частини молоді гітлєризмом, поєднане з психікою раба (...). Донцов побув
ще в Кракові кілька днів, приглянувся тому, що діється в Берліні, побачив, що
немає навіть невеликої групи, на яку можна було б спертися, яка б не мала
ріжних “застережень”, і щоб уникнути тиску німців – прийняв запрошення Русової
приїхати до тоді ще не окупованої Румунії”.



Один з найвідданіших вістниківців, Роман Бжеський відомий своєю надмірною
пристрасністю та ексцентричністю. Можливо, так само, як і Дмитро Донцов, він
мав вдачу творчої людини, не придатної до системного організаційного життя.
Тому його оцінки своєю суб’єктивністю можуть тільки відтінювати загальну
картину, не претендуючи на вичерпність. Дмитро Донцов же пізніше короткий час
перебуває у Львові, потім іде до Бухареста, де видає журнал “Батава”, тоді
знову до Львова і – в довічну еміграцію.



Популярність Дмитра Донцова в націоналістичному русі була настільки великою, що
в ОУН розглядалася думка про те, щоб надати йому повноваження президента
України в уряді Ярослава Стецька (Українське Державне Правління), який
проголосив Українську незалежність у Львові 30 червня 1941 року. Про це
зберігся документ німецької служби безпеки за №12 від 4 липня 1941 року:
“Дмитро Донцов передбачається можливим президентом...”



Він дійсно мав претензії на незаперечне ідеологічне лідерство в українському
націоналістичному русі, хоч не брав участі в його практичній повсякденній
діяльності. Вже після другої світової війни Дмитро Донцов публікує статтю, в
якій насвітлює свій погляд на ідеологічну генезу націоналізму.



“В “Самостійній Україні” бачимо нове гасло самостійности (хто лише пізніше тим
гаслом не вимахував?), але й новий світогляд, нову психологію, наскрізь
активно-націоналістичну. Доля РУП була першим етапом на хреснім шляху
українського націоналізму. Ця перша спроба активізації української націоналістичної
думки була затоптана урядовим націоналізмом.



Друга спроба – львівська “Заграва” та прибудована до неї Партія Національної
Революції (1923-1924), була швидко зліквідована самими ж загравістами, які
громадно перейшли під прапор УНДО, щоб там політично й ідейно розчинитися.
“Вістниківство” по першій війні, в зв’язку з яким, але зовсім від нього окремо,
постала націоналістична організація, лишилося осамітненим. В організації ж
почалася фрагментація, подібна до фрагментації в РУП в 1903-04 рр., націоналістична
думка почала занечищуватися пачкуванням до неї драгоманівщини і грушевщини
(Онацький, Марганець); постала організація “творчого націоналізму” (ФНЄ –
Паліїва-Іванейка), яка з націоналізмом нічого спільного не мала; з вибухом
війни наступив розкол в організації, нарешті по 2-ій війні, на еміграції, під
впливом перемоги СССР і контакту галичан з збольшевиченими елементами Київської
України, прийшло до спроби повного перекреслення націоналістичної ідеї і заміни
її націонал-соціялізмом, або розпливчатим безобличним “демократизмом”.



Своє “вістниківство” він розглядає в якості окремої політичної течії, хоч
насправді воно не було таким, оскільки самі “вістниківці” в більшості належали
до ОУН, або були в той чи інший спосіб пов’язані з нею. Були й такі, що взагалі
не були долучені до політичної діяльності. Також звертає на себе увагу
зауваження про “демократизацію” ОУН під час війни, коли націоналісти з Галичини
зіткнулися з проблемою розгортання загальнонаціональної збройної боротьби.
Організація може підняти на боротьбу цілий народ, але весь народ не може стати
членством Організації. Степан Бандера розумів це протиріччя, але Дмитро Донцов
не змирився з поточною пропагандою ОУН на “рідних землях”, не відрізняючи її
від ідеологічної платформи українського націоналізму.



До самої смерті 30 березня 1973 року Донцов залишався незручним і
непримиренним. Його постать дійсно сповнена протиріч, і давно вже назріла
потреба дати їй правдиве насвітлення, визначивши належне місце в історії
української естетичної та суспільно-політичної думки XX століття. Така потреба
висловлюється багатьма дослідниками, як, наприклад, Оленою Бачинською: “Це ім’я
за останні 70 років терпіло вкрай протилежні оцінки: від прямої образи до
великої пошани. За спомин його ідей без додатку “буржуазний націоналіст” судили
та переслідували. Однак всі ті, хто нехтував Його ім’я, хотів забути ідеї, тим
самим визнавали величезний вплив, силу слова і духу”.



Несумнівно, популяризації творчості Дмитра Донцова і поширенню його ідей
сприятиме і це перевидання “Націоналізму” (Лондон, 1966; третє видання),
підготовлене Головою Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів Віктором
Рогом. Донцовська спадщина в наш час невизначеності й відносності набуває
особливого значення. Дуже важливою також є маловідома українському загалові
стаття автора Декалогу та одного з найглибших інтерпретаторів Д.Донцова Степана
Ленкавського “Філософічні підстави “Націоналізму” Донцова”, надрукована свого
часу в журналі “Розбудова Нації” (ч.7-8, 1928). Сучасна українська суспільно-політична
та естетична думка не може обійтися без “Націоналізму” (Львів, 1926), як і без
книжок “Культура примітивізму” (Черкаси-Київ, 1919), “Підстави нашої політики
(Відень, 1921), “Наша доба і література (Львів, 1937), “Дух нашої давнини
(Прага, 1944) і багатьох інших праць, що окреслюють певну точку відліку
нормального українського мислення. Невдовзі творча спадщина Дмитра Донцова
повернеться до нас у повному обсязі. Згадаємо нарешті слова Євгена Маланюка:
“Часом аж страшно стає на саму думку: а що, якби отого “чорнявого студента” з
Таврії забракло у нас на початку 20-х років XX століття?”.



МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ





src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image008.jpg" align=left
alt="Микола Міхновський" v:shapes="Рисунок_x0020_5">style='font-size:8.0pt;font-family:"Verdana","sans-serif";mso-fareast-font-family:
"Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:
UK'>У березні 1891-го Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Іван Липа, Микола
Вороний, Микола Міхновський та їхні однодумці заснували на могилі Тараса
Шевченка "Братство Тарасівців" і дали клятву присвятити життя
Україні. І хоча 1893-го "Братство" розгромила поліція, 20-річний
студент юридичного відділу Київського університету Міхновський із Прилуччини
встиг надрукувати у львівській газеті "Правда" "Декларацію віри
молодих українців", у якій піддав різкій критиці інтелектуальну залежність
українофілів-громадівців від Москви. 



А 3 березня 1900-го прочитав на Шевченківському святі в Полтаві й невдовзі
анонімно надрукував у Львові реферат "Самостійна Україна" - перший
маніфест державності України на Наддніпрянщині, який закінчувався гаслом:
"Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпат аж по
Кавказ". 



Адвокат Міхновський наводив історико-правові аргументи - виходив із того, що
Москва порушила переяславську угоду. 1900 року його реферат обрала своєю
політичною програмою перша на Наддніпрянщині політична партія - Революційна
Українська. 



Та оскільки з 1902-го ідеали її лідерів почали мало чим відрізнятися від
поглядів російських соціал-демократів (1905-го навіть перейменувалися в УСДРП й
аж до наступу Муравйова в січні 1918-го на Київ боролися проти виходу України з
"федерації народів Росії"), Міхновський заснував відверто
націоналістичну Українську народну партію (УНП). Широкого кола послідовників
він, проте, не згуртував, бо, за словами Скоропадського, мав "різку і
невживчиву вдачу". 



Проте через 10 років єдиною в Центральній Раді партією, яка відстоювала повну
незалежність України, стала створена з колишніх членів УНП Партія українських
соціалістів-самостійників, а підпоручик Міхновський ініціював рух за створення
української армії. Зокрема, заснував і очолив Український військовий клуб імені
Полуботка, організував скликання українських військових з'їздів і Генерального
військового комітету. 



На їх заклик в українізовані підрозділи російської армії невдовзі об'єдналися
понад мільйон її вояків-українців. Однак лідери Центральної Ради зичили тоді
Україні лише долю автономної частини Росії і боялися, що власна армія посварить
їх із Петроградом. Тож після того, як вони відіслали полуботківців і
Міхновського на фронт, від більшовицьких банд Муравйова Київ обороняли під
Крутами лише З00 юнаків... 



Повернувшись після розвалу фронту до Києва, Міхновський очолив Українську
демократично-хліборобську партію, яка здійснила в Києві державний переворот.
Наталія Полонська-Василенко стверджує в своїй "Історії України", що
розчаровані Центральною Радою праві кола українців пропонували очолити
Українську державу саме йому. Однак німці тоді підтримали Скоропадського, а
Міхновський виїхав на Кубань, де організовував рух кооператорів і шкільництво,
однак, за однією з версій, ДПУ знайшло його й там і 3 травня 1924 р.
розстріляло. Втім, не бракує й тих, хто твердить, що він покінчив із життям
самогубством.



РОМАН ШУХЕВИЧ





src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image009.jpg" align=left
alt="Роман Шухевич" v:shapes="Рисунок_x0020_6">style='font-size:8.0pt;font-family:"Verdana","sans-serif";mso-fareast-font-family:
"Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:
UK'>5 березня 1950 р., загинув легендарний Роман Шухевич - головний командир
УПА Тарас Чупринка, Тур, Роман Лозовський, Чернець, Туча, Степан, Щука, Дзвін -
усі ці псевдо належать одній особі - генерал-хорунжому, головному командирові
Української Повстанської Армії, голові Генерального секретаріату Української
Головної Визвольної Ради та голові Проводу ОУН (від травня 1943 року) -
Романові Шухевичу. З усіма цими почесними званнями Шухевич залишався до дня
його загибелі, що сталася у сутичці з спецгрупою МГБ 5 березня 1950 року біля
села Білогорща поблизу Львова. Народжений 7 лютого 1907 року в Краківцях
Яворівського району Львівської області, син повітового судді рано долучився до
національно-визвольної діяльності. Великий вплив на молодого Шухевича мали
громадський та військовий діяч, відомий оборонець у судових політичних процесах
УВО та ОУН, адвокат Степан Шухевич та визначний громадський діяч, етнограф,
педагог і публіцист Володимир Шухевич. 



Двадцятидвохрічним юнаком долучився Роман Шухевич до осмисленої звитяжної борні
за державницьку мрію про незалежність. З 1929 року він вступив до Організації
українських націоналістів, а з 1930 по 1934 рік обіймав посаду бойового
референта Крайової екзекутиви на західноукраїнських землях. Як пізніше згадував
ветеран націоналістичного руху Петро Дужий, "полковник Коновалець у 1933
році остаточно переконався, що Роман Шухевич - не тільки бойовик-революціонер,
прекрасний організатор підпільних формацій, а й політик". Не оминули
Шухевича і випробовування на фізичну стійкість під час перебування покарання за
ідею у ворожих тюрмах. За революційну діяльність по визволенню України Шухевич
піддавався переслідуванням та репресіям з боку польської окупаційної влади -
рік (з 1934-го по 1935-й) він був політичним в'язнем концтабору у Березі
Картузькій, пізніше - у польській тюрмі. 



Після мадярської окупації Закарпаття та після падіння Польщі під німецькою
навалою Роман Шухевич у 1940 році брав активну участь у створенні Революційного
проводу ОУН, який очолив Степан Бандера. Початок Другої світової війни
ознаменував новий етап у національно-визвольній боротьбі українського народу за
свою незалежність. У цих воєнно- політичних умовах у березні 1941 року
українські військовики-патріоти вирішили створити національні Збройні сили у
вигляді дружин українських націоналістів. Після проголошення Акта відновлення
Української держави (ініціатори якого були незабаром схоплені німцями) Роман
Шухевич призначається на посаду заступника військового міністра Українського
державного правління. Але з початком бойових дій на території України між
німцями та більшовиками німецька окупаційна влада повністю перекреслила надії
українців на створення власної держави, інтернувала українські військові
формування... З березня 1943 року Шухевич стає військовим референтом проводу
ОУН. На нараді ОУН від 11 - 13 травня 1943 року було попередньо вирішено
замінити пост одноосібного керівника ОУН. 



"Ставши у травні 1943 року головою Бюро Проводу ОУН, Шухевич залучив до
своєї команди приблизно 20 тисяч членів та юнаків ОУН і, посередньо, також
частини УПА. Головну команду УПА він перебрав 27 січня 1944 року, рішенням
Головного військового штабу. На той час число вояків і старшин УПА, включаючи
туди також відділи Української Народної Самооборони (УНС) в Галичині, сягало 20
тисяч". ("Сучасність", січень, 1976). Таким чином, об'єднавши в
особі Шухевича найвищі пости тодішнього українського визвольного руху (який
налічував близько 50 тис. організованих членів ОУН та вояків УПА), після
створення у липні 1944 року Української Головної Визвольної Ради цей рух
визначив напрями боротьби в умовах нової більшовицької окупації. Сучасники
Шухевича згадують, що "він був вільним від комплексів і легко встановлював
зв'язки з людьми, був з природи людиною веселої вдачі, твердо обстоював свої
погляди, але не відмовлявся їх ревізувати у зустрічі з переконливими
аргументами" (Мирослав Прокоп) і "Боротьба за волю українського
народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя
Романа Шухевича - людини виняткового гарту" (Петро Дужий). 



Шухевич до дня загибелі керував визвольною боротьбою на українських землях і
завдяки його непересічному політичному і військовому талантові, силі духу і
характеру ця боротьба мала організовані, а в перші повоєнні роки - масові форми
повстанських дій. Радянські історики твердили, що лише від 1944 по 1946 рік
загинуло більш, як 56 тис. так званих "бандерівців", 108 тис. осіб
потрапили в полон. Вочевидь, репресіям було піддано значне число мирних жителів
Західної України. Численні втрати та довгий період боротьби вказують на те, що
під керівництвом Романа Шухевича було зорганізовано масовий опір окупантам, як
також і те, що формація ОУН-УПА УГВР, очолювана Шухевичем, мала широку народну
підтримку. На превеликий жаль, на сьогодні ще немає ґрунтовної політичної
біографії Романа Шухевича, переважають здебільшого нариси, в яких беруть гору
іконографічні тенденції, хоча така людина, як Роман Шухевич,
"іконопису" не потребує, за нього говорять його діла, які Україна
пам'ятатиме завжди.



 ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ





src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image010.jpg" align=left
alt="Євген Коновалець" v:shapes="Рисунок_x0020_7">style='font-size:8.0pt;font-family:"Verdana","sans-serif";mso-fareast-font-family:
"Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:
UK'>На межі століть коли Україна була поділена між різними державами-сусідами
14 червня 1891 р. в галицько-українському селі Зашкові поблизу Львова,
народився Євген Коновалець. В сім'ї галицької інтелегенції, де дід о.Михайло
Коновалець був довгі роки греко-католицьким парохом, а батько Михайло був
управителем місцевої народної школи, Євген Коновалець отримав з молоком матері
любов до України, яка на той час перебувала під окупацією. Мати Євгена, Марія,
походила з українського священичого роду Венгриновських. Брат Євгенового
батька, о. Володимир Коновалець, який брав дуже активну участь в українському
громадському і політичному житті і мав великий вплив на Євгена, був парохом
села Малехів, а другий стрий Євгена, о. Орест Коновалець, був парохом села
Страдче. 



У своєму рідному селі Зашків закінчив Євген Коновалець в 1901 р. народню школу.
По закінчені народньої школи Євген переїзжає до Львова, де він навчається
українській Академічній гімназії, яку він закінчив 1909 р. В науці Євген був
весь час одним із найкращих учнів. Як повторював нераз Євген Коновалець своїм
товаришам гімназистам, - «Українці, мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти
собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що нам
пограбувала неволя». 



Але в вимогах супроти себе самого й супроти своїх товаришів Євген Коновалець не
спиняється на конечності належного засвоєння собі шкільної науки. Він звертає
увагу на те, що сучасне політичне положення українського народу зобов'язує
морально теж кожного українського студента, а то вже й гімназиста, бути
активним працівником на народній ниві; суспільно-політичні ж українські діячі
не сміють бути дилетантами, неуками; вони мусять мати належні підстави
політичної освіти. 



А тому вже в сьомій гімназійній бере Євген Коновалець активну участь у праці
таємних студентських гуртків, ціллю яких було ширити політичну свідомість й
політичну освіту. 



Модним були в той час як в Галичині так й великій Україні соціалістичні кличі.
Але в Євгена Коновальця не викликали вони захоплення ніколи. Соціалістична
доктрина «класової боротьби» була зовсім чужою українській духовності і могла
тільки штучно насаджуватись серед українців при допомозі демагогії. Не писання
Драгоманова, Маркса, Енгельса, але політичні поеми Тараса Шевченка, ідеологічно-програмову
брошуру «Самостійна Україна» та політичні видання наддніпрянської Української
Народньої Партії, що друкувались у Львові, вивчав Євген Коновалець сам і
доручав вивчати, як підстави політичного знання українського інтелеґента. 



Склавши матуру, Євген Коновалець стає секретарем львівської філії «Просвіти» і
поширює просвітницьку роботу, яку він в своєму рідному селі Зашкові. В 1909 р.
по закінчені гімназії Євген записується на студії права до Львівського
університету, які він закінчив в 1914 р. Вибух війни в 1914 р. не дали йому
можливості довчитися в університеті і отримати диплом доктора права. Під час
навчання він завжди активно брав участь громадсько-політичному політичному
житті. Дуже великий вплив на молодого Коновальця мали праці Дмитра Донцова,
який в той час перебував в Галичині, на еміграції. 



В 1912 р. покликано Євгена Коновальця до військової служби в австрійській
армії. Як студент відслужив він однорічну військову службу в старшинській школі
у Львові та із ступенем четаря («лейтенант») повернувся до «цивіля» кінчати
перервані студії. 



Військова служба звернула Євгенові Коновальцеві увагу на те, що українській
молоді конечно мати теж військову підготовку: можливість вибуху війни між
Австрією й Росією ставала все більш реальною, а в випадку війни українці мусять
мати свої військові частини. Тому ініціює він зорганізування окремого
студентського товариства для військового вишколу його членів, під назвою
«Січові Стрільці» Його ініціативу підхоплюють швидко спортово-руханкові товариства
«Січ» і «Сокіл», які творять такі ж відділи для військового вишколу під назвою
«Січові Стрільці» як секції січових і сокільських гнізд і в скорому часі вся
Галичина вкривається сіткою військово-вишкільних організацій «Січових
Стрільців». Євген Коновалець не зайняв формально-провідного посту в ні одній із
цих формацій; а однак всі «Січові Стрільці» визнавали його, Євгена Коновальця,
душею цього руху і своїм ідейним провідником. 



Та не на терені галицької України, а в золотоверхому Києві призначила доля Євгенові
Коновальцеві відіграти важливу в історії всієї української нації ролю. Тому
туди, на схід, повела його доля своїми дивними шляхами. 



З вибухом війни між Австрією й Росією покликано Євгена Коновальця до військової
служби в 35-тому полку «Крайової Оборони» («Ляндвери»). Перебуваючи перший
місяць із своєю частиною у Львові, він був наочним свідком формування із
вишколюваних у відділах «Січових Стрільців», але перейти з
загально-австрійської «Крайової Оборони» до українського легіону УСС, як цього
він бажав, військове командування йому не дозволело. 



Вже в першому місяці війни прийшлось Є. Коновальцеві пережити перший важкий
удар: австрійська, а точніше польська поліція заарештувала його батька Михайла
та стрия о. Володимира Коновальця і, хоч оба вони були загально відомими
ворогами москофільства й самої Росії, відставила обох їх до табору інтернованих
у Талергофі як непевних щодо їхнього австрійського патріотизму. 



В вересні 1914 р. австрійські війська відступили зі Львова в Карпати. Під час
того відступу, та в час боїв у Карпатах, доводилось Євгенові Коновальцеві
бачити трагедію галицьких українців, що падали жертвою польсько-мадярського
шовінізму: на підставі злобних доносів місцевих польських шовіністів мадярська
військова жандармерія арештувала свідоміших українських селян і зараз же їх,
мужчин, жінок, а то й дітей - вішали як... російських шпигунів. 



Наприкінці квітня 1915 р., під час боїв за гору Маківку у Карпатах, він попав у
російський полон і опинився в таборі воєннополонених біля м. Царицин, над
Волгою. 



Після вибуху Російської революції, українські полонені почали одинцем втікати з
табору в Царицині і їхати до Києва, в надії, що їх приймуть до Української
армії. Великим прихильником служби в Українській армії був Євген Коновалець і
він навіть писав у цій справі до Української Центральної Ради. Врешті отримавши
відпустку, він поїхав до Києва на початку липня 1917 р., щоб отримати згоду на
створення військової частини з полонених українців-галичан. Свій плян у цій
справі він вручив С. Петлюрі і повернувся до табору в Царицині. 



У вересні 1917 р. Є.Коновалець знову поїхав до Києва, щоб домагатися створення
військової частини з галичан. Щойно 12 листопада 1917 р. С. Петлюра передав
Галицько-Буковинському Комітетові згоду Генерального Секретаріату Центральної
Ради на створення такої військової частини. Поволі почався набір добровольців.
Євген Коновалець вступив у курінь Січових Стрільців звичайним вояком. Уже в
грудні 1917 р. курінь мав біля 500 чоловік. Туди записалося багато колишніх
вояків і старших Українських Січових Стрільців, що були також у полоні. 



Існування куреня (батальйону) не було певним, появилися «солдатські ради»
(совєти), на загальному зібранні (вічу) куреня 19-го січня 1918 р. було рішено
усунути «солдатські ради», обрано «стрілецьку раду» і замінено команданта
курення (Ол. Лисенка). Новим командантом обрано Євгена Коновальця. Зразу після
того у курені заведено порядок, дисципліну. Курінь Січових Стрільців став одною
з головних військових частин, які, з допомогою гайдамаків С. Петлюри, зуміли
взяти «Арсенал» і розгромити січневе більшовицьке повстання в Києві. 



Із того часу ім'я Коновальця тісно пов'язане з куренем, потім дивізією Січових
Стрільців, яка розвинулася в корпус, що його деколи називали «Осадчим корпусом
отамана Коновальця». Ранґу полковника отримав він від української влади. 



Ми ж будемо зупинятися на подальшій долі Корпусу Січових Стрільців, який був
роззброєний поляками у грудні 1919 р. Для нашої теми важливо ствердити, що
увесь цей час Є. Коновалець був у контакті з численними офіцерами і
підофіцерами Січових Стрільців, як галичан так і наддніпрянців, які були
справжніми патріотами та самостійниками. 



Роззброєння корпусу Січових Стрільців було більше формальною справою, бо
український уряд рішив ліквідувати регулярну армію і перейти до партизанської
форми боротьби. Тому на нараді старшин Корпусу Січових Стрільців - ще перед
розброєнням була прийнята постанова про формальне розв'язанням Корпусом. Його
члени - офіцери і солдати - опинилися в таборі інтернованих б. Луцька. За
якийсь час не лише офіцери, але і вояки були звільнені з табору інтернованих і
багато з них виїхало до Чехо-Словаччини. До Чехо-Словаччини виїхав також Євген
Коновалець та члени Стрілецької Ради. Їх не покидала ідея дальше боротися за
визволення і незалежність України. 



На останньому засіданні Стрілецької Ради, котре відбулося в Празі в липні 1920
р. під проводом Полк. Є. Коновальця обговорено конкретний плян дальшої
боротьби. Полк. Коновалець об'єктивно з'ясував ситуацію і можливості боротьби в
обставинах польської і радянської окупації. Він запропонував створити таємну
підпільну військову організацію, метою якої було мобілізувати народ до боротьби
за його права. 



Так прийшло до створення Української Військової Організації (УВО). Основою
структури цієї організації були члени командантського складу Корпусу Січових
Стрільців. З них Коновалець оформлював групи активістів, які в Україні мали
творити ядро підпільної діяльності відповідно на обставини. 



Командири і вояки почали повертатися на Рідні Землі. У червні 1921 р. також і
полк. Є. Коновалець повернувся до Галичини і віддав всі свої сили, щоб поширити
і зміцнити структуру УВО. 



УВО, як знаємо, ініціювала бойкот польської влади і польських виборів у
Галичині на початку 1920-их років. Вона розгорнула також збройну боротьбу проти
представників польської влади на українській території. УВО теж присвятила
багато уваги організації «Просвіта», «Рідна Школа» та таких товариств як
«Сокіл», «Січ», «Пласт». УВО допомагала покласти зародки господарського піднесення
Галичини. 



УВО під проводом Є. Коновальця діяла також у напрямі усунення різниць між
галичанами і придніпрянцями та утвердження ідеї соборности усіх земель. 



Але діяльність УВО не одобрювали еміграційні уряди - уряд УНР і уряд ЗУНР.
Почались непорозуміння і конфлікти. Уряд УНР не міг одобрювати діяльність проти
його союзника - Польської держави. Уряд ЗУНР вимагав, щоб УВО була
підпорядкована йому. 



Восени 1922 р. Є. Коновалець виїхав за кордон, щоб вияснити справу з головою
уряду ЗУНР д-ром Є. Петрушкевичем. Коли ж не дійшло до згоди, Є. Коновалець
відійшов від УВО у грудні 1923 р., а обов'язки Верховної Команди УВО перейшли
до військового міністерства уряду ЗУНР, а крайовим командантом УВО став полк.
А. Мельник. 



У червні 1924 р., коли керівники УВО погодилися на принцип повної незалежности
УВО від Є. Петрушкевича, Є. Коновалець знову перебрав пост головного команданта
УВО. 



Тим часом на західних землях України і на еміграції виникли націоналістичні
організації молоді. Є. Коновалець рішився довести до об'єднання УВО із цими
організаціями, щоб створити потужний рух визвольного-революційного
націоналізму. 



Унаслідок перших переговорів, для успішного завершення об'єднання усіх
націоналістичних сил, на першій конференції українських націоналістів 3-7
листопада 1927 р. було постановлено: «Створити єдину організацію українських
націоналістів. До часу створення такої організації, рахуватись із потребами
хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних
організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських
Націоналістів». 



Головою Проводу обрано одноголосно полк. Є. Коновальця. Перший Конґрес
Націоналістів, як знаємо, відбувся від 29 січня до 3 лютого 1929 р. у Відні. На
ньому створено спільну об'єднану Організацію Українських Націоналістів (ОУН).
Головою Проводу цієї організації обрано полк. Є. Коновальця. 



Немає потреби описувати обставини створення ОУН. Нагадаємо лише, що в 1929р. в
ОУН об'єдналися декілька націоналістичних організацій, які існували в Україні і
за кордоном. В ОУН влилася також Українська Військова Організація (УВО), яка ще
в 1920 р. підняла підпільну боротьбу проти окупантів. На чолі цієї організації
стояв якраз Євген Коновалець, який засвоїв військову службу в австрійській
армії. 



ОУН скоро стала найпотужнішою підпільною революційною силою. Її численні
клітини розгортали діяльність не лише на західних землях України, під Польщею,
але і на еміграції. Полк. Коновалець відвідав у 1929 р. (квітень, липень)
українські поселення у США і Канаді, з метою з'ясувати важливість і конечність
боротьби за визволення України, за те щоб ставити українське питання як
міжнародне питання, яке має отримати позитивну розв'язку. Члени клітин ОУН,
симпатики і українське громадянство стали від тоді відданими і постійними постачальниками
фінансових засобів для діяльності ОУН в Європі. 



Під керівництвом Є. Коновальця ОУН повела широку діяльність на багатьох
ділянках. Звичайно думають, що ОУН вела тільки збройну діяльність проти поляків
на західних українських землях (атентати, сутички, тобто, це, що називають
терористичною діяльністю). Так воно не було. Члени ОУН відданно і безкорисно
працюючи серед народу, намагалися підносити рівень його націоналістичної
ідеологічної свідомості. Робили це працюючи в читальнях «Просвіти», в інших
організаціях, а також у товаристві «Рідна Школа», заохочували селян давати
дітей до українських приватних шкіл, народних і середніх - тобто здобувати в
них знання. 



Далі, допомагали підносити добробут населення, підтримували і працювали в
різних господарських й товарних підприємствах і організаціях («Сільський
Господар», Центросоюз, Маслосоюз і т.д.). 



ОУН розбудовувала пресово-інформаційну ділянку, публікуючи журнали, бюлетені та
брошури, в яких говорилося про українську визвольну боротьбу. Крім публікацій
українською мовою, вона видавала подібні публікації чужими мовами з метою
приєднувати прихильників для української справи. Для цього були створені
осередки ОУН у Берліні, Лондоні, в Америці. 



У 1929 р. - отже це перед приходом Гітлера до влади - Є. Коновалець покинув
Берлін і виїхав на постійний побут до Женеви. Звідтам він спрямовував основну
активність на Велику Британію з допомогою представника ОУН у Лондоні, інж. Є.
Ляховича. Це нормально, бо ж Лондон у 1927 р. був зірвав усі дипломатичні й економічні
зв'язки з Москвою і щойно почав їх відновлювати. Є. Коновалець намагався знайти
друзів для української справи теж серед членів делегацій деяких держав у Лізі
Націй, якої осідок був у Женеві. 



Сім'ю він перевіз до Женеви на початку березня 1930 р. Та вже прикінці цього ж
року польський уряд почав домагатися його видалення зі Швейцарії, представлення
його як «небезпечного терориста». У наслідок цих польських заходів, Є.
Коновалець отримав на початку квітня 1932 р. офіційне повідомлення що він має негайно
покинути Швейцарію. 



З допомогою генерального консула Литви, Є. Коновалець міг переконати федеральну
прокуратуру Швейцарії, що він не загрожує безпеці держави, і федеральна
прокуратура скасувала наказ видалення у вересні 1932 р. 



Та це був лише початок труднощів Голови Проводу ОУН. Зрештою, ним, як і
Організацією Українських Націоналістів, цікавилася не тільки Варшава. 



Москва добре поінформована про діяльність ОУН, розпочала безпосередньо боротьбу
проти неї. 



Та заки приступимо до цього питання, треба сказати, що полк. Є. Коновалець
робив зусилля, щоб створити пункти опору, осередки націоналістичних однодумців
у совєтській Україні. Цю діяльність він повністю засекретив. Про неї не говорив
практично з ніким, з огляду на безпеку людей. 



Для встановлення контактів з совєтською Україною і для передавання інструкцій і
порад щодо осередків і мережі він уживав або спирався на колишніх членів
Корпусу Січових Стрільців. 



Це запевнило в якійсь мірі безпеку діяння, але це була також помилка. Бо можна
було здогадатися, що Є. Коновалець діє через особисті знайомства чи через
членів Корпусу Січових Стрільців. 



Про такий спосіб проникання ОУН на територію совєтської України легко
здогадалися аґенти безпеки Москви. 



Цього рода діяльність можлива лише завдяки постійному зв'язку між центром на
еміграції і людьми в краю. Аґенти безпеки Москви це знали. Вони також знали, що
зможуть паралізувати діяльність національних клітин, чи осіб, чи ОУН у
совєтській Україні лише тоді, коли перехоплять, опанують зв'язок між Україною і
еміграцією. І в цьому напрямі Москва зосередила свою діяльність. 



Мета була єдина: боротися проти українського націоналізму. 



Щоб вірно зрозуміти дійсність треба розглянути міжнародну ситуацію Москви. У
травні 1927 р. після серйозних інцендентів у Китаї та Лондоні, Лондон зірвав
усі взаємини з Москвою. Цю міжнародню кризу Москва інтерпретувала як загрозу
зовнішньої інтервенції проти союзу. Тоді Комісар військових справ Ворошилов
виступив проти «англійських імперіялістичних провокацій», якими, мовляв, хочуть
втягнути СССР у війну. Західний імперіялізм, за його словами, надіється
послабити західні кордони СССР та інтригує, щоб сусіди СССР повели операції
проти України та Білорусії, очевидно, з метою їх відірвати. 



У серпні1927 р. ЦК Компартії твердив, що Лондон «підтримує контреволюційні
групи, зокрема в Грузії та на Україні». 



Москва рішається поробити заходи, щоб відхилити зовнішню небезпеку і усунути
внутрішню небезпеку. 



Перебільшуючи небезпеку зовнішньої агресії, Москва мобілізує західні комуністичні
партії і рухи та скликає світовий конґрес приятелів СССР. В резолюції конґрес
заявляє, що «війна проти СССР означає війну проти робітників цілого
світу». 



В середині основним ворогом проголошено націоналізм, тобто націоналізм
неросійських народів, як також і опозицію в середині партії (Троцького викинули
з Союзу в 1929 р.). 



Москва боїться зокрема за Україну, яка тоді була головною і необхідною
економічно-індустрійною базою Союзу: 80% виробництва вугілля, 85% залізної
руди, 70% металів, 82% цукру, 28% виробництва зернових і т.д. 



У грудні 1927 р. з'їзд Компартії прийняв рішення реалізувати 1-ий п'ятилітній
план з допомогою «індустріалізації і колективізації». Індустріалізацію було
переведено, для побудови другої індустрійної бази далеко від кордону, а
колективізацію використано, як знаємо, для того щоб спаралізувати терором і
голодом головну масу населення України - українське селянство. 



Від 1927 р. головним ворогом в Україні проголошено український націоналізм -
«націоналістичний ухил», який уважався перешкодою до повної інтеграції України
в СССР і одночасно небезпекою у випадку зовнішньої інтервенції, внутрініх
заворушень чи просто внутрішньої опозиції. 



Ось тут головна причина завзятої боротьби спочатку проти УВО, потім зокрема
проти ОУН, але також проти того чи іншого ухилу в партії. 



Москва постановила паралізувати проникання ОУН на територію совєтської України.
Для цього треба було мати інформацію про плани і діяльність проводу Українських
Націоналістів, а також бодай частково самого Є. Коновальця, і одночасно
створювати труднощі у праці як Коновальцеві так і Проводу. Ці намагання Москва
посилила з початком тридцятих років, а головно з приходом Гітлера до
влади. 



У цей час польська і совєтська пропаганда щораз частіше писали про те, що німці
підтримують ОУН, і Берлін фінансує Коновальця. Москва почала посилати на Захід
своїх аґентів, щоб збирати інформацію і проникнути в провід. 



На думку члена ПУН Дм. Андрієвського, більшовики почали посилати на Захід своїх
аґентів до Бельгії вже на початку 30-тих років. У Бельгії мешкали два члени
ПУН, Андрієвський і Сціборський, туди приїздив також Коновалець. У серпні 1933
р. знову з'явився у Бельгії новий «втікач» з України, Василь Хом'як, колишній
старшина УСС і Корпусу Січових Стрільців, який, ніби, добре знав полк. Р.
Сушка. Він увійшов у контакт з Дм. Андрієвським, у якого тоді жив М.
Сціборський. Хом'як залишився більше як рік у Брюселі. 



В. Хом'як зробив усе, щоб члени ПУН і Є. Коновалець мали до нього довір'я як до
патріота і націоналіста. І це довір'я він собі здобув. Врешті в жовтні 1934 р.
він повернувся нелегально до СССР через станицю ОУН у Гельсінках. Він їхав з
Бельгії через Берлін і Данціґ. В Берліні йому дали трохи грошей і паспорт члена
ОУН Ґабрусевича (Іртена). Так він приїхав до станиці ОУН у Гельсінках, звідки
його переправили нелегально через болота на радянський бік. 



Ніхто не здогадувався, що В. Хом'як був агентом Москви. Щойно після вбивства Є.
Коновальця виникли в членів ПУН серйозні сумніви щодо цієї особи. 



Сьогодні справа з Хом'яком вияснюється. Про нього пише член КҐБ, ген. Павло
Судоплатов. Він називає його, тим прізвищем, під яким він, Хом'як, діяв у ҐПУ
як «агент Лебедь». 



Судоплатов твердить, що його - Судоплатова - вислали в першу закордонну
«командіровку» в супроводі Лебедя, «головного представника» ОУН в Україні а в
дійсності нашого тайного агента від багатьох років». Судоплатов каже, що Лебедь
був з Коновальцем у таборі полонених під Царицином від 1915 до 1918
років. 



Дальше Судоплатов уже вигадує, бо каже, що Лебедь командував дивізією піхоти і
був заступником Коновальця. Василь Хом'як не був ні одним ні другим. 



Він додає, що в 1920 р. Коновалець вислав Хом'яка в Україну «для організації
підпільної сітки ОУН». Очевидно, в 1920 р. ОУН ще не існувала, але існувала
УВО. Лебедя в Україні арештували і дали вибір: «або працювати для нас, або тобі
смерть». Лебедь вибрав працю на користь радянської влади і органів
безпеки. 



Коли в Брюселі перебував В. Хом'як, до Миколи Сціборського, який переїхав жити
до Парижу, зголосився більшовицький чиновник Іван Іванович, який робив на нього
моральний тиск і пропонував повернутися в Україну. Це діялося в січні і лютому
1934 р. Є. Коновалець оцінив заходи Івана Івановича як «чергову спробу
розложити організацію» і здискредитувати Провід. Він порадив М. Сціборському
покинути Париж і поселитися в іншому місті. 



Після атентату на польського міністра внутрішніх справ Броніслава П'єрацького
(15 червня 1934 р.) польські урядові чинники повели нову акцію в Швейцарії
проти Є. Коновальця, мовляв, він був духовним спричинником цього атентату і
готує атентат на міністра закордонних справ Бека. Президент женевського кантону
видав у січні 1935 р. рішення його видалити зі Швейцарії. Коновалець покинув
Швейцарію у червні 1936 р. переїхав із сім'єю до Риму однак він опротестовував
перед судейською владою таке рішення і справа затягнулася аж до червня 1937 р.
Хоч суд остаточно скасував рішення видалення, однак йому відмовлено право на
постійне перебування у Швейцарії. 



Швейцарська преса була розгорнула широку компанію проти Є. Коновальця. Вона
змінила тон щойно у червні 1936 р. коли виникла справа арештування групи
більшовицьких агентів, в тому числі шефа більшовицької розвідки Коваль-Петер
Норман, який давав доручення слідкувати за Є. Коновальцем і готував на нього
атентат, щоб його вбити. Норман заявив слідчому судді, що його завдання «були
намічені в інтересах комуністичної справи» (від 45 днів до 18 місяців
ув'язнення). 



У березні 1935 р. Василь Хом'як, який переписувався з Дм. Андрієвським,
зголосив свій приїзд до Фінляндії, до Гельсінкі, тим же шляхом, яким, завдяки
ОУН, нелегально повернувся до Союзу і в Україну. 



Станицею ОУН у Гельсінках керував Бараневський член ОУН, який у квітні 1935р.
виїхав до Буенос-Айресу і там загинув під колесами локомотиву в обставинах, які
викликають думку, що мабуть його кинули під поїзд, щоб не повертався до
Гельсінок. 



Станицю ОУН у Гельсінках перебрав член ОУН, «втікач» з Союзу, з Соловецьких
островів, К. Полуведько, у час коли Хом'як мав приїхати, тобто в липні 1935 р.
Станицю ОУН і перехід через кордон були у руках Полуведька, який, як це
потвердили пізніші події і Судоплатов у своїх споминах, був агентом
Москви. 



На зустріч з Хом'яком поїхав Дм. Андрієвський, а потім О.
Сеник-Грибівський. 



Та Хом'як не приїхав сам. Він привіз на організаційний зв'язок молодого
чоловіка, про якого Хом'як розказував «колишній комсомолець», сирота, вихований
ним Хом'яком, який «розчарувавшись у комунізмі, шукав виходу в націоналізмі».
Молодий чоловік мав радянський паспорт на прізвище Павло Грищенко і
Андрієвський назвав його «Павлусь». Його інші псевда Вельмуд- Норберт, Яценко,
а після вбивства Є. Коновальця-Валюх. 



А правдиве його прізвище Павло Судоплатов, визначний агент Москви. Тому кілька
років перед смертю він опублікував свої спомини, і в них описав обставини його
співпраці з ПУН і вбивства полк. Є. Коновальця. 



Хом'як представив молодого Судоплатова як післанця від Організації в Україні,
який приїхав навчитися, як працювати в підпіллі і т.п. Судоплатов прекрасно
грав ролю патріота, націоналіста і не викликував жодного підозріння на Заході
від липня 1935 р. до вересня 1936 р. 



Судоплатов відвідав центри ОУН у Берліні, Відні, Парижі, познайомився практично
з усіма членами ПУН, бачився часто з полк. Є. Коновальцем, з яким перед
поворотом в СССР, переписувався в справах організації. Він переписувався також
з полк. Р. Сушком. В одному листі до Р. Сушка, перед виїздом в Україну, він,
між іншим, писав: «(Є. Коновалець) - символ прапор боротьби, її практичний
організатор. Разом з ним - ви (Сушко), канцлер (Сеник-Грибівський) та інші
старші товариші тепер є для мене втіленням того кращого, що залишило нам наше
славне, недавнє минуле із збройної боротьби за державність... Слава Україні!
Цей клич несемо в своєму серці... з цим кличем ми неминуче переможемо!». 



Судоплатов повернувся до Москви у вересні 1936 р. Там його нагородили орденом
Червоного прапору. Рік пізніше він прибув кораблем до Бельгії. Бачився із Яр.
Барановським і Дм. Андрієвським, з кожним окремо, мав розмову телефоном з Є.
Коновальцем. 



Третій раз Судоплатов приїхав кораблем у лютому 1938 р. Про приїзд телефонічно
повідомив Є. Коновальця. На зустріч поїхав Яр. Барановський потім приїхав Є.
Коновалець. 



Наступна зустріч Є. Коновальця з Судоплатовим відбулася 23 травня 1938 р. у
Роттердамі, куди Є. Коновалець прибув сам. Яр. Барановський взяв літак у Відні
але приїхав запізно. Цього дня Судоплатов передав Коновальцеві бомбу у формі
коробки з цукерками, яка, після того, як він вийшов з кав'ярні, розірвала його
на вулиці. 



Щодо причин вбивства голови ОУН П. Судоплатов пише, що Сталін мав сказати, що
Коновалець представляє реальну небезпеку тому, що він активно готується взяти
участь у війні німців проти Союзу. Петровський, який приїхав з Києва, сказав,
що в Україні Коновалець заочно засуджений на смерть за злочин проти
«українського пролетаріяту» бо він боровся «проти революційних робітників
Київського «Арсеналу» в січні 1918 р.». 



Сталін на це відповів, що не йдеться про помсту: «Наша мета - обезголовити
український фашистський рух напередодні війни і змусити цих бандитів, щоб себе
взаїмно винищували у боротьбі за владу». 



Дм. Андрієвський у статті «Навколо Роттердаму» писав, що «цілі і наміри совєтів
та їхніх агентів видаються дуже ясними нині, при світлі акту в Роттердамі. Але
вони не були і не мали бути такими ні для кого, крім самих Совєтів, перед актом
в Роттердамі. Перегляд способу підступність і провокації, що їх вони вживали,
аби піймати в свої сіті полковника, вказує на складність гри. Та гра вимагала
рафінованости і часу. Вона тривала коло восьми років, поки могла дати наслідки,
потрібні Совєтам. Але навіть знищивши Голову ПУН, Совєти не зуміли знищити
самої Організації, і це вони відчули під час Другої світової війни, коли
націоналісти розгорнули свою діяльність як політичну, так і військову. Тож
можна ставити під знак запиту, чи справді Совєти осягнули основну ціль, яку
ставили собі щодо ОУН?». 



До думок Дм. Андрієвського, які для нас будуть заключними, додамо: «Москва
боялася українського націоналізму і її провідника Є. Коновальця. Її метою було
не лише не допустити до виникнення і поширення мережі ОУН у совєтській Україні.
Вона хотіла зламати, знищити ОУН і націоналістичний рух взагалі, не лише на
випадок, але і тому, що в ньому бачили основну небезпеку для московсько-совєтського
панування в Україні». 



Треба додати, що ОУН під проводом Степана Бандери і Романа Шухевича діяла в
Україні до п'ятдесятих років, що УПА згідно з наказом влилася в мережу ОУН в
другій половині 1946 р., а останній бій з органами КҐБ, видно з того, що
сказали каґебісти Левкові Лук'яненкові, відбувся 1956 р.



СИМОН ПЕТЛЮРА



  

src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image011.jpg" align=left
alt="Симон Петлюра" v:shapes="Рисунок_x0020_8">style='font-size:8.0pt;font-family:"Verdana","sans-serif";mso-fareast-font-family:
"Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:
UK'>Що знаємо про Симона Петлюру? Неначе все, а разом з тим нічого. Життя його
- як великодня казка. Прийшов із безвістя народних буднів, веселкою на обрію
з'явився, загинув та - не вмер... 



Симон Петлюра жив і працював у нас перед очима. Не було в його житті романтики
ні загадковості, не було таємниць ні обрахованости. Усі - приятелі й вороги,
товариші й противники його - бачили й знали, за що змагався він, яку мету перед
собою мав, за що загинув. 



Життя Симона Петлюри розподіляється на дві - нерівні кількістю літ i
нерівнозначні змістом - частини. Перша з них - до початків 1917 року, що
означив собою бурхливий потік революційної доби на Сході Європи взагалі, на
нашій батьківщині зокрема; друга частина датується роками 1917-1926. 



Народився Симон Петлюра у Полтаві, в козацькій родині, що перейшла з села до
міста, де батько його мав дрібний візницький промисел. Генеалогія тої родини
нам невідома, не знаємо нічого про предків Симона Петлюри з боку батька ні з
боку матері. І хто знає, чи будемо колись щось про те знати, бо ж за період
більшовицької надвлади на Україні метрики та інші документи значною мірою
знищено. 



Так само мало знаємо про дитячі роки Симона Петлюри. Первісну освіту свою він
дістав у полтавській бурсі, продовжуючи її в духовній семінарії того ж таки
міста. Це не є випадок для тодішніх часів і тодішніх обставин, що дитина з
світської родини діставала освіту в школі духовній. То була доля багатьох дітей
бідного стану, що їх батьки дбали про їх майбутню долю та неспроможні були
витрачати більшого гроша. Світська школа - гімназія та за нею університет -
була до певної міри привілейованою та вимагала великих коштів, а духовна була
дешевою і приступною для всіх станів, бо на неї не поширювався відомий
старорежимний циркуляр міністерства освіти про "кухарчиних дітей",
перед якими мали бути фактично замкнені двері російських гімназій. 



Лихом поминати духовної школи не слід. Був у неї хоч би той уже плюс, що майже
всі її учні походили із станів сільського населення, - чи то з самого селянства
чи з близьких до нього верств. Тому серед бурсаків та семінаристів в Україні
ніколи не вигасало українське національне почуття, бо навіть перебуваючи в
російській школі, не одривалися вони од українського оточення та од української
стихії. 



По Полтаві знаходимо Симона Петлюру у Львові. Вигнаний із семінарії, як казали
тоді "з вовчим білетом", себто без права вступити до іншої російської
школи, опинився він за кордоном. Це було явище нормальне для тодішньої
політизованої молоді. Але характерним для юнака Симона Петлюри було те, що
подався він не до Берліна, Парижа чи Швейцарії, де скупчувалися тоді всі, кому
з тої чи іншої причини тісно було жити в колишній Російській імперії. Вибрав
він провінціяльний для Європи Львів тому, що там було вогнище українського
руху, що у львівському університеті можна було слухати лекції українських
професорів, що викладали українською мовою. У Львові ж Симон Петлюра, по-перше,
означив себе політично, бо вступив до складу Революційної української партії
(РУП), що року 1900 була заснована тодішньою молоддю на Великій Україні, але
штаб свій розташувала на території українського населення в межах колишньої
Австрії за допомогою старшої, а особливо молодшої галицької та буковинської
інтелігенції. 



Після Львова застаємо Симона Петлюру на Кубані за учительською, потім
статистично-архівною працею. Там, на широких прикавказьких степах, перехована
ще була старовинна козацька традиція, що проминула вже давно для України.
Молодий Симон Петлюра з запалом взявся до вивчення козацької історії та
місцевого життя. З Кубані повертається Симон Петлюра до Києва. З'являється він
там уже сформованою людиною, визначеною політично й індивідуально. Було то за
часів першої російської революції, коли перед українцями відкрилося певне поле
національної праці. І Симон Петлюра бере до рук найсильнішу як на ті часи зброю
- перо. Він - секретар Чикаленкової "Ради", потім редактор
соціял-демократичного органу "Слово". На той час РУП уже перестала
існувати; члени її пристали до різних українських партій, а ядро РУП прийняло
назву української соціял-демократичної партії. До складу цієї групи належав і
Симон Петлюра. 



Погром української політичної спільноти викинув Симона Петлюру за межі України;
року 1907 знаходимо його в Петербурзі. Ради хліба насущного служить він у
приватному транспортовому товаристві, а свої політичні інтенції задовольняє
працею в партії та в різного роду українських гуртках, таких численних і чинних
на той час в колишній російській столиці. У Петербурзі Симон Петлюра не
зажився. Авторові цих рядків гірко скаржився він, що йому душно в цьому болоті
без сонця, світла і тепла. Він переїздить до Москви, знову ж таки на приватну
службу - бухгалтером у більшому підприємстві. За тих часів одружився він із
панною Ольгою з Більських; у Москві народилася йому й єдина дитина його -
донька Леся. 



Москва тоді - часи третьої державної думи - була осередком національного руху
народів колишньої Російської імперії. І - річ єдина й неповторна в історії
російської політичної думки - чинну участь у ньому брали видатні московські
політики. Рух той зосереджено було в багатьох таємних і легальних товариствах;
варто згадати такі, як "Союз автономістів", "Товариство
слов'янської культури" з українським відділом, український
"Кобзар" і т. ін. 



Скромний бухгалтер не загубився серед національної еліти, що скупчилася на той
час у Москві. Як представник української колонії, він посідає серед неї одне з
чільних місць; його слова бралися до уваги, з ним радилися в усіх справах.
Особливо зросла роль Симона Петлюри в означених колах тоді, коли він разом з
Ол. Саліковським став редактором журналу "Украинская Жизнь", -
органу, друкованого російською мовою і заснованого українцями для інформації російського
громадянства. Це був той темний час, коли роздавлена була російською владою
українська преса, і коли вияв української політичної думки міг бути зроблений,
так би мовити, лише в перекладі російською. Тому значення "Укр.
Жизни" було на ті часи надзвичайно важливим; біля того органу скупчилася
була українська інтелігенція, до нього прислухалися уважно представники усіх
національностей колишньої "тюрми народів", не виключаючи й
росіян. 



Під час Московського періоду життя Симона Петлюри остаточно зміцнів його український
націоналізм, людяний та універсальний; там створив він свою концепцію становища
України, як політичної одиниці, не тільки в межах багатонаціонального Сходу
Європи, а й у площині загальноєвропейських взаємовідносин. Виявом цього був
відомий український маніфест, написаний Симоном Петлюрою на початку війни,
видрукуваний в "Укр. Ж." і в одбитках поширений в Росії та
Україні. 



У тому маніфесті Україні відведено місце в складі західно-європейських народів,
по боці держав, що представляли собою столітні традиції європейського
політичного демократизму. 



Друга частина життя Симона Петлюри на погляд начебто ні в чому не подібна до
першої. Упродовж якихось двох літ звичайна людина стає главою держави; скромний
працівник пера перетворюється на головного отамана української республіканської
армії. Коли б з якоїсь нещасливої нагоди сталося так, що Симон Петлюра загинув
до 1917 року, оплакали б його родина та кілька товаришів; року 1926 заплакала
за ним ціла Україна. Зміна незрівнянна, що припадає на долю улюбленим історією
людям. 



Але та зміна сталася не тому, що змінився Симон Петлюра. Усі, що знали його,
усі мемуаристи одностайно стверджують, що протягом цілого свого життя залишався
він тією самою людиною. І характеризували його завжди - та сама простота і скромність,
відсутність пози, та сама жертовність і непохитність. Лише все індивідуальне,
вся персоналія наче без сліду зникла - потопилася в революційній,
державно-національній чинності його. Змінився не Симон Петлюра - змінилися
точки прикладання його сили, бо прокинувся од сну столітнього український
народ, бо вибухнула велика українська революція. Чин і гасла, що за ними стояли
доти окремі люди, гуртки та партії, одійшли од них і стали виявом народної
стихії української. 



Кожна велика революція, відповідно до нових умов, у тій чи іншій формі
відтворює історичну традицію народу, серед якого вона вибухнула. Це -
соціологічний закон, виправданий наочно за роки 1917-1930. Так, Польща
відтворила принципи колишніх конфедерацій, Чехословаччина - лінію Гуса та Жижки,
Росія - віковічне самовладство. Україна - демократичну козацьку традицію
XVII-го століття. Але народи не тільки відтворюють свою традицію, вони ще й
персоніфікують її в тих людях, що мають в собі силу і волю витримати тягар тієї
персоніфікації. Кожний народ за наших часів висунув таких людей, і були то -
Пілсудський, Масарик; у Росії - Ленін, в Україні - Симон Петлюра. 



Чому саме Симон Петлюра, а не хтось інший з тих видатних і талановитих людей,
що могли бути і були його конкурентами, бо застала їх українська революція уже
з набутою популярністю з готовим начебто народним авторитетом? Коли почалась
українська революція, всі національно-творчі елементи з запалом кинулися до
праці з народом і серед народу. З головою поринув до тої праці і Симон Петлюра.
Бачимо його скрізь: на мітингах, з'їздах і в комітетах; на партійних
засіданнях, у земстві і на парламентській трибуні Центральної Ради. Але
незабаром виявилося, що вся сила творчої енергії його зосереджується не на цій
чисто політичній стороні революційного процесу, де й без нього було досить
визначних людей. Його увага поволі сконцентрувалася на відтвореннi тієї частини
нашої державної традиції, яка завжди була, є і буде найтруднішою,
найнеобхіднішою, а одночасно й найяскравішою в комплексі революційних
завдань. 



Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії,
- відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину. На такій
праці народні маси найлегше й найкраще розпізнають та оцінюють відповідних
людей. Бо потрібні для неї - жертовна ідейність, непохитна воля, вміння
наказувати і та глибока інтуїція, що дозволяє за одну мить розібратися в
найтяжчих обставинах, - якості великою мірою властиві лише природженим
революційним вождям. 



Українське революційне вояцтво майже всім зобов'язане Симонові Петлюрі;
одночасно Симон Петлюра так само майже всім зобов'язаний українському козакові.
Військові з'їзди дали йому військове міністерство; повстання року 1918 зробило
його першою особою в армії; боротьба з російською навалою поставила його на
чолі держави, - ім'я його козаками занесене було до найглухішого кутка
українського, до найтемнішої хати. 



Типова кар'єра гетьмана XVII століття, перенесеного до складних обставин нашого
часу. І коли Симон Петлюра не дістав од сучасників того імени, то це, мабуть,
тому, що було в нашій історії дві лінії гетьманської традиції. Одна - вславлена
іменами Богдана Хмельницького, Дорошенка та Мазепи, друга - припечатана
Брюховецьким та Іваном Скоропадським. Першу з них персоніфікував за часів
революції Симон Петлюра. 



Перипетії визвольної боротьби примусили Симона Петлюру залишити межі
батьківщини і виїхати за кордон. З ним виїхав уряд і значна частина
республіканської армії. З кінця року 1920 зачиняється еміграційний період його
чинности, продовжений до дня трагічної загибелі. Означається він перебуванням у
Тарнові, Варшаві, Будапешті, Відні, у Швейцарії і, нарешті, в Парижі. Історія
безперечно, підкреслить той факт, що й за час еміграції не перейшов Симон
Петлюра меж відтвореної української традиції, бо мав він і свого в тому
попередника - славного Орлика, гетьмана еміграційного... 



Поза межами цього короткого нарису залишаємо і третю частину життя Симона
Петлюри, що зачалася після двох його земних частин - 25 травня 1926 року. Бо ж
сила його особи, його образу, пам'ять про славного лицаря землі української
живе творчим чинником.



ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО



 



src="Видатні%20українські%20націоналісти.files/image012.jpg" align=left
alt="Ярослав Стецько" v:shapes="Рисунок_x0020_9">style='font-size:8.0pt;font-family:"Verdana","sans-serif";mso-fareast-font-family:
"Times New Roman";mso-bidi-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:
UK'>Народився 19 січня 1912 р. в Тернополі в сім'ї священика о.Семена і його
дружини Теодозії з роду Чубатих. Обдарований непересічними здібностями,
Я.Стецько з відзначенням закінчив гімназію в Тернополі й студіював у 1929-34
р.р. право і філософію у Краківському та Львівському університетах.



Ще юнаком Ярослав Стецько включився в національно-визвольну боротьбу, ставши
членом нелегальної організації “Українська націоналістична молодь" і
відтак підпільних УВО та ОУН. З 1932 р. Ярослав Стецько був членом Крайової
Екзекутиви Організації Українських Націоналістів, ідеологічним референтом і
редактором підпільних видань.



За націоналістичну діяльність він зазнав репресій з боку польських окупантів,
які в 1934 р. засудили його до 5 років ув'язнення. Звільнений у 1937 р. за
загальною амністією. У січні 1938 р. за дорученням полковника Євгена Коновальця
Я.Стецько підготував черговий Збір ОУН і у 1939 р. взяв участь у Римському
Конгресі ОУН.



У лютому 1940 р. Ярослав Стецько був співініціатором створення у Кракові
Революційного Проводу ОУН, а на II Великому Зборі ОУН у квітні того ж року в
Кракові Я.Стецька обрано заступником Провідника ОУН Степана Бандери.



Із початком німецько-російської війни Я.Стецько, пробившись із групою
однодумців за лінію фронту до Львова, скликав Національні Збори. На них 30
червня 1941 р. проголошено Акт відновлення Української Держави й обрано
Я.Стецька прем'єром Українського Державного Правління. За відмову на
ультимативну вимогу Гітлера відкликати Акт відновлення Української Держави,
Я.Стецька заарештували і запроторили до концтабору Саксенгавзен, де він до
вересня 1944 р. перебував у бункері смерті. Після звільнення, утікши з-під нагляду
гестапо, Я.Стецько дорогою до американської окупаційної зони був тяжко
поранений.



У 1945 р. Крайова Конференція ОУН обрала Я.Стецька членом Бюро Проводу ОУН, до
якого входили Степан Бандера й Роман Шухевич. У 1946 р. Ярослав Стецько очолив
Антибільшовицький Блок Народів (АБH), президентом якого був до кінця свого
життя. Після війни Я.Стецько розгорнув широку діяльність на всесвітній
антикомуністичній арені. Найпомітнішими успіхами у міжнародній службі Ярослава
Стецька справі визволення України є підписання домовлення з Китайською
Антикомуністичною Ліґою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї Місії АБН
(1957-60), а згодом – до 1971 р. – Представництва АБН, активна участь у
підготовці й заснуванні в 1970 р. в Токіо “Світової Антикомуністичної Ліґи",
де Я.Стецько був постійним членом Екзекутиви; з ініціятиви Я.Стецька постала
Европейська Рада Свободи, яка його обрала досмертним членом почесної Президії
ЕРС. У 1968 році Ярослава Стецька обрано головою революційної ОУН, яку він
очолював до кінця свого життя.



Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні
залишається актуальною.



Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986 р. в Мюнхені, де його й поховано.



СТЕПАН ХМАРА





Народився 12 жовтня 1937 р. в с. Боб’ятин, на славній
своїми національно-патріотичними традиціями Сокальщині.



Після закінчення середньої школи працював водієм в Радехові, у 1958-59 р.р. – в
копальні міді в Джезказгані (Казахстан). 



У 1959 – 1964 роках навчався у Львівському медичному інституті. Після закінчення
навчання направлений на роботу в Червоноград, де працював до арешту 31 березня
1980 р. 



З дитячих літ виховувався в національно-патріотичному дусі своєї родини,
відомої активною національно-патріотичною і громадсько-культурною
діяльністю. 



Під час навчання в інституті пропагував національно-патріотичні ідеї та
розповсюджував заборонену літературу (переважно історичну) серед студентства.
Така ж діяльність тривала і після навчання -- поряд з постійною наполегливою
самоосвітою. 



У 1973-74 р.р. підготував ґрунтовне науково-політичне дослідження: “Етноцид
українців в СССР”, а також праці: “Генеральний погром”, “Часткове
співробітництво”, “Спритна дипломатія”, “Голос з пекла”, “Звернення до
Організації Об’єднаних Націй” (з пропозицією винести на розгляд ООН питання про
ліквідацію російського колоніалізму). 



Підготував і видав самвидавським шляхом три збірники нелегального журналу
“Український вісник” (№№ 7-8 -- 9). 



За національно-патріотичну і антикомуністичну діяльність 31 березня 1980 р. був
заарештований КГБ і засуджений на 12 років позбавлення волі (7 років таборів
суворого режиму і 5 років заслання). Покарання відбував на Уралі, в Пермській
області в концтаборах № 35 (ст. Верхневятская) і № 36 (с.Кучино). 



За активну організаційну і пропагандистську роботу серед в’язнів піддавався
додатковим внутрітабірним репресіям: тортури карцером (302 доби), позбавлення
побачень з рідними (мав лише одне за 7 років), конфіскацію листів тощо. 



Після відбуття табірного терміну у 1987 р., під час горбачовської “перестройки”
повернувся в Україну і відразу включився в активну громадсько-політичну
діяльність. 



Був одним з найактивніших учасників Українського культурологічного клубу
(м.Київ). Був серед засновників і керівників Української Гельсінської Спілки,
Комітету захисту українських політв’язнів, Комітету захисту УГКЦ. 



У 1989 р. організував і очолював 5-ти тисячну вахтову голодівку-протест
українських греко-католиків у Москві за відновлення релігійних і національних
прав УГКЦ. 



У 1987-1989 роки за активну громадсько-політичну діяльність піддавався
репресіям: адміністративним арештам, затриманням, штафам, цькуванню у засобах
масової інформації, шантажу через розповсюдження розмаїтих наклепницьких
вигадок тощо. 



У 1990 і 1994 р.р. обирався народним депутатом України від Львова і депутатом
Львівської обласної Ради. 



Будучи переконаним і дієвим українським патріотом-націоналістом, намагався
постійно, конкретними вчинками (нераз ризикуючи життям) наблизити створенню
Української Соборної Самостійної Держави. 



У подальшій діяльності вже в якості народного депутата був одним з розробників
і організаторів Декларації про державний суверенітет України. Розуміючи
виключне значення для реальної незалежності національних збройних сил, торував
шлях до їх створення. Був автором проекту і доклав максимальних зусиль, аби
була схвалена Постанова Верховної Ради України “Про проходження військової
служби громадянами України на території України” (1990 р.) 



Брав активну участь в творенні Національної гвардії України, аеромобільних
військ України (десантних і підрозділів спецназу, за що був відзначений іменним
годинником Міністра оборони), Військово-Морських Сил України. 



Розуміючи, що без реального усунення від влади номенклатури КПСС неможливо
творити справді незалежну і демократичну українську державу, восени 1990 р.
підготував проект постанови ВР “Про розпуск КПРС-КПУ і націоналізацію її майна.
У жовтні 1990 р. був активним учасником знаменитої студентської
голодівки-протесту у Києві. 



Від початку депутатської діяльності приділяв особливу увагу надавав пробудженню
національної і державницької свідомості громадян Південно-Східних регіонів
України, часто відвідував їх для участі в публічних заходах. 



Політична діяльність С.Хмаои викликала лють у владної компартноменклатури, що
стало причиною організованих провокацій проти нього на майдані Незалежності 7
та 14 листопада і позбавлення депутатської недоторканості та арешту в
приміщенні Верховної Ради 17 листопада 1990 р. Звільнений з чергового
ув’язнення після поразки ГКЧП і проголошення незалежності України 25 серпня
1991 р. 



Ще у 1992 р. застерігав, що найбільшою небезпекою для держави і суспільства є
корупція, яка є основою організованої злочинності. У свою чергу це є головною
загрозою для національної безпеки України. Саме тому особливу увагу приділяв
боротьбі з корупцією і скорумпованими державниками. 



Аби перешкодити розграбуванню національних багатств Українського народу
домагався проведення повної їх інвентаризації та реальної оцінки, і тільки
після -- того проведення приватизації. Без цього приватизація не могла бути
справедливою. 



Восени 1993 р. С.Хмарі вдалось виявити таємний указ Президента Кравчука “Про
товарні облігації”, згідно з яким за кордон мали бути продані товарні облігації
на суму 10 мільярдів доларів -- під них заставлялося все майно України. У разі
несвоєчасного погашення облігацій Україною, будь-яке майно (за вибором
власників облігацій) мало перейти в іноземну власність в тому числі й земля.
Указ був незаконним (порушував 12 законів України і крив значну загрозу для
національної безпеки. С.Хмарі вдалося організувати розгляд цього указу
Верховною Радою, яка скасувала його. Серйозну небезпеку було відвернено! 



Ще у 1995 р. С.Хмарпа запропонував свій проект Закону про декларування доходів
і майна, який мав би стати потужним правовим бар’єром проти корупції і
криміналізації економіки. 



Розуміючи, що Українська держава буде мати авторитет у світі і успішно зможе
відстоювати свої націоналні інтереси лише тоді, коли матиме надійний власний
мілітарний захист, наполегливо боровся за те, аби Україна зберегла частину
ядерної зброї і залишилася ядерною державою, треба щоб якнайшвидше з України
були виведені російські війська Чорноморського флоту, щоб Україна не передавала
Росії стратегічних бомбардувальників ТУ-95 і ТУ-160 (що зараз відбувається
ніби-то в рахунок погашення за міфічну заборгованість за російський газ). 



С.Хмара завжди виступав і виступає за справедливе вирішення проблеми
російсько-українських боргів, за їх збалансування, за повернення незаконно
вивезених у Росію (вкрадених) вкладів українських громадян (понад 9 млрд.
доларів), за повернення або компенсацію належного Україні частки закордонного
майна СССР, за повернення Україні її історико-культурних надбань, за
компенсацію Росією рабської праці українських каторжан. 



Разом з депутатом Ю.Кармазіним С.Хмара є автором 7 абзацу ст. 17 Конституції
України: “На території України не допускається розташування іноземних
військових баз.” 



С.Хмара є безпосереднім автором положення, яке з неймовірними труднощами
вдалося відстояти, а саме -- 10 ст. Конституції України: “Держава забезпечує
всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного
життя на всій території України”. 



С.Хмара є автором десятків статей, монографій, сотень виступів по всій Україні
на актуальні теми з теорії і практики державного будівництва. Ось тільки окремі
публвкації: “Україна в промінні Христового світла”, “За Україну, за її волю”,
“Хто ми? Українці! Господарі своєї землі.”, “Які реформи потрібні Україні?”,
“Ми не зайди на своїй землі”, “Влада криміналізує економіку, а її треба
перебудувати”, “День істини”, “Про наших будівничих і їх любов до України”,
“День національної ганьби”, “Національна безпека України: проблеми і голвні
загрози”, “Час збирати каміння”, а також книжок: “Сьогодні про минуле” та “ За
справедливу Україну”. 



С.Хмара ніколи не змінював своїх поглядів і переконань. Не зважаючи на
обставини, послідовно і терпеливо їх відстоював.



У своїй політичній діяльності, життєвій поведінці докладав максимальних зусиль,
для пропаганди в суспільстві потреби побудови могутньої й справедливої
Української держави. 



С.Хмара ніколи не використав депутатський мандат для власних корисливих цілей.
Для нього депутатський мандат – це нелегкий хрест відповідальності перед
Україною і важка постійна праця для її кращого майбутнього.



ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО



Автобіографія



 



[з книги Левка Лук'яненка "Сповідь у камері
смертників"]



 



Я народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівці
Городнянського району на Чернігівщині в сім'ї Грицька і Наталки Лук'яненків
першим з чотирьох дітей: трьох синів (я, Віктор, Олександр) і однієї доньки
(Зіни).



Батько мали початкову освіту, були надзвичайно роботящі, а завдяки великій
кмітливості до різного ремесла уміли робити, мабуть, усе чисто, що тільки
потрібне було в сільському житті: хату, рами, крити соломою дах, кросна,
терницю, діжки, чоботи, воза, сани, кошики тощо, не кажучи вже про всі роботи в
полі, в лузі, саду та городі. Були вельми небалакучі і відразу бралися до діла.
Не боялися води, лісу, висоти, ночі в лісі та нечистої сили, але боялися
начальників і воліли тікати від влади, аніж вести з нею перетрактації. Любили
швидкість, широкі козацькі штани та спогади про козаччину. Вельми шанували
знання і не раз замість додаткової півлітри горілки до свята купували книжку.
Позичивши граблі сусідці, боялися їй нагадати, щоб повернула, і, бувало, робили
собі нові. Часом несли в кишені зернятка дичок і садили в лісі. На запитання:
“Навіщо садити не на своєму городі?” — казали: “А нехай зросте. Не ми, так
хтось інший колись з'їсть смачну гнилку, все користь і приємність у лісі”.



Мати — цілковита протилежність батькові: роботу вміли поєднувати з балачками та
поглибленим обговоренням серйозних проблем і не раз розмову вважали за
важливішу від якоїсь роботи. Від природи розумні, мали чудову пам'ять, мислили
логічно, були принципові і відстоювали не когось, а істину, того в селі їх
прозивали “адвокатка”. Мати — порівняно освічені (училися в гімназії), любили
художню літературу і, хоч читали небагато, прочитане запам'ятовували на все
життя. Дітей відвертали від поезії та прочотних книжок. повторюючи: “З віршів
хліба не їдять. Учіте арифметику”. Любили співати і знали багато пісень. “Ще не
вмерла Україна” почув у дитинстві від матері. Ще частіше вони співали пісню “Я
сьогодні щось дуже сумую”, що все життя мені вельми подобається. Із російських
пісень мати співали:



По пьшьной дороге телега несется,



В ней по бокам два жандарма сидят.



Сбейте оковы, дайте мне в'олю —



Я научу вас свободу любить...



А з іншої повторювали в основному два рядки:



Смелого пуля боится,



Смелого штык не берет.



Уже в дошкільному віці я знав кільканадцять пісень і вельми любив співати. Якщо
безмежна любов до пісні не народилася в мені разом з народженням, тоді
прищепили її мені мати. І якщо Україну люблю більше за життя, то
пісня—величезна частина Вкраїни.



1942 року на Великдень у святково причепуреній хаті мати запропонували
поворожити мені на Псалтирі. Я загадав, і мати прочитали: “І омочиш руки твої у
кров ворогів твоїх...” Удруге загадав, і мати прочитали: “Якщо не вмреш у 33—34
роки, житимеш 73 роки...” Я хотів ще загадати, але мати сказали: “Доволі”,



Хто ж ці вороги? Німці? За німців уперше наїлися хліба...



1942 року повернулися батько з полону—мати їх привели з гомельського
концтабору, і життя стало краще.



Осінь 1943 року. Наша сім'я в саду, в окопі, бо наближається фронт. Від
сусіднього села Півнівщини наступає Червона Армія. Батько стояли в саду й
дивилися, як по дорозі наближається сіра маса. “Знову преться російська
галайстра. Знову роби й роби, знову дай і дай. Задурно. Знову голод і муки.
Дітки мої, дітки, знову голодуватимете...” Губи затремтіли, судорожне
піджалися, і кілька важких сльозин скотилося з батькових очей. “Кара
господня-а”,—додали й повільно попленталися із саду до хати, немов на шибеницю,
Браму на подвір'я відчиняли нові господарі і самого батька, і батькового двору,
і всієї нашої України, і батько не сміли їм слова сказати.



Тих кілька важких батькових сльозин впали мені в душу глибоко-глибоко.



Невдовзі батька разом із багатьма іншими селянами взяли до Червоної Армії,
повезли в Гомельську область і там, не озброївши, а з одним крісом на три
чоловіки у своєму цивільному одязі, невишколених і непідготовлених, погнали
німцям під кулі. До села щодня приходило по 10—20, а одного разу 23
повідомлення про смерть на фронті. Так швиденько їх усіх там і вло-жили в
болота, щоб нікому було хвалити життя за німців та щоб не перейшли на Західній
Україні до лав УПА.



Батькові й цього разу вдалося втекти, вони якось зуміли попасти в полон і до
самої Німеччини копали німцям окопи, потім знову зуміли перейти на совітський
бік і закінчити війну в лавах переможців з листами-подяками від командування.



У кінці 1944 року мене відправили з хрипівської школи до Городнянського
райвійськкомату для двотижневого військового вишколу. Потім вибрали трошки
більших зростом юнаків і сказали йти до армії. На мене теж указали пальцем. Я
заявив, що 1928 року народження. “Принесіть довідку і тоді не підете”,—сказали.
Мати не змогли добути такої довідки, і мене взяли разом із 1927 роком
народження. В армії не звертали жодної уваги на дату мого народження, і років
через чотири за чергового перепису я записався 1927 роком, щоб мати підстави
для демобілізації разом з 1927 роком. (Так 1961 року мені виявилося 33— 34
роки). Служив кілька місяців у Житомирі, а потім у Києві.



У жовтні 1945 року спрямували служити до Австрії.



Весь 1948 рік учився в річній школі автомеханіків у м. Мьодлінгу, що за 17
кілометрів від Відня. Позаяк техніку я знав, то цілий рік читав класичну
художню літературу. Почав писати повість, та вже десь на десятій сторінці
побачив, що пишу таке, за що не похвалять, а можуть посадити. Постало питання:
пристосовуватися чи загалом не писати? Я розв'язав проблему за формулою
Некрасова: “Позтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан”. Краще
загалом не писати, ніж писати неправду всупереч своєму сумлінню.



Там же потрапила до рук збірочка К. Рилєєва. Його поеми “Войнаровський”, а
особливо “Наливайко” справили на мене вирішальний вплив у тому плані, що в моїй
свідомості смерть набула нормального явища для того, “кто первый восстает на
притеснителей народа”.



Чепурненька Австрія захоплювала мене високим рівнем цивілізації та високими
врожаями сільськогосподарських культур і ягід та фруктів на поганих землях, але
почував себе в ній чужим і тужив за Україною. Образ неньки з бігом років в
Австрії ставав усе миліший і миліший, збагачувався картинами Шевченка,
враженнями з Макарівського району на Київщині, де я провів раннє літо 1945 р.
на косовиці та вечорницях з чарівними голосами дівчат, крутим київським берегом
Дніпра, з якого любив дивитися у зеленкувато-туманну далечінь Лівобережжя,
широкою хрипівською нивою від рідного хутора до Чернігово-Стародубсько-го шляху,
що від повівів вітру переливався, як море, у високому житі. Як красиво воно
переливається, коли половіє! Батько вивели мене одного разу за наш сад, на
невеличкий горбок з краю довгого лану—перед нами мов на долоні грали хвилі
житнього моря.



— Бачиш? — кажуть батько, показуючи поглядом на величезний житній лан.



— Як красивенно переливаєтьсяі —кажу.—1 шепотить. Про що воно шепотить?



— Шепотить ласкою до людей. А скільки тут хліба! А в нас немає. Усе забирають.
І мати хліб пече наполовину з картоплі. Коли б цей хліб наш та був нам, ото
життя було б!



— А куди ж він іде?



— У Москву.



— Чого ж віддаєте?



— Е-е, синку, синку-у. Не такі люди, як ми,— професори!—пробували вирвати
Україну з-під Москви, і то не змогли...



До другої половини 1949 року я в Австрії так вельми скучив за Україною, що
пішов на прямий обман військового командування: коли стали набирати з
автомеханіків курсантів до автомобільного училища, що нібито було в Києві, я,
щоб потрапити на Україну, пішов до комісії, склав попередні іспити й умовив її
зарахувати мене до складу абітурієнтів, хоч зовсім не збирався стати
офіцером-автомобілістом. (Обман удався тільки частково: із Австрії я виїхав, та
потрапив не на Україну, а в Закавказзя, в Нахічеванську АРСР).



Коли у Чопі, першій совітській станції, прикордонники зняли конвой з нашого
військового ешелону і нам дозволили йти у місто, я пішов і заглянув до кількох
крамниць. Вони вразили мене неймовірно поганим порівняно з австрійським взуттям
і одягом та неправдоподібно високими цінами.



Вийшов на околицю міста і побачив купку дітей. Босі, в брудних штанцях і
сорочечках, вони не бавилися, а стояли навпроти одного хлоп'яти і пильно
дивилися, як той, трошки вищий за інших, щось їв. Один хлопчик простягає руку і
просить: “Дай мені трош-ки-и!” Я підійшов ближче, подумавши, що вищенький їсть
якісь рідкісні ласощі і його товаришам так дуже закортіло, що один не
витримав-таки і попросив. Як же я здивувався, коли побачив у руці простий
чорний хліб далеко не кращої випічки!



“Ти хочеш їсти? Ти голодний?” — звернувся я до того, що просив. Він нічого не
сказав. Великі світлі очі на худому обличчі відповідали найкраще. Інші пильно
дивилися на мене тими ж голодними обличчями та блискучими очима. Хтось шепнув:
“Москаль. Тікаймо!”. І вони побігли геть, озираючись на мою зелену уніформу.



Так ось яка ти, Україно: твоїм хлібом австрійців годують, а ти голодна! А сини
твої, такі, як я, у сірих шинелях служать в Австрії та ще бозна-де, захищаючи
не тебе, а далеку Москву...



Дітки, дітки, як би хотілося мені розпитати у вас дорогу до лісу!.. Та ви ж
самі не знаєте, діти ж бо. А дорослих як питати? Кого питати?



Від Чопа поїзд рухався на Львів. Кожної хвилини я бажав, щоб повстанці зупинили
поїзд і взяли мене з собою. Стояв у відкритому тамбурі і вдивлявся у ліс та
гори, посилаючи туди найпалкіші благання зупинити поїзд і взяти мене. А потім
приходила думка, що, може, підірвуть залізницю перед військовим ешелоном. І
тоді ставав на сходи вагона і година за годиною так їхав, надіючись щасливо
зістрибнути з вагона і пристати до повстанців. Леле, не зупинили поїзд ні до
Львова, ні після Львова.



Ми, транспортовані з ешелоні воїни, вже знали, що автоучилище не в Києві, а в
Орджонікідзе. Шкода. Зі своїм товаришем із сусіднього району покинув військовий
ешелон і поїхав додому, сподіваючись, що за триденну відсутність судити не
будуть. Так і сталося.



З Орджонікідзе незабаром спрямували нас до Тбілісі,, а звідти — до Джульфи.



У Джульфі я зрозумів вираз “багато сонця”— воно таке яскраве, що очам людини
середньої широти вельми важко пристосуватися і вони аж болять. У цьому
малесенькому містечку була невелика бібліотека, в якій, проте, дивом дивним
виявилася енциклопедія Брокгауза і Ефрона. Я прочитав у ній кілька статей, що
зовсім не так розповідали, як у совітській літературі, наприклад, про О.
Пушкіна.



У чому справа? Адже двох істин бути не може? Звідси виникло підозріння щодо
правдивості совітських авторів. Воно посилило критичне ставлення до всього
загалом і, крім того, остаточно затвердило мене в думці, що її давно вже почав
перетворювати на принцип: не читати совітську літературу про сучасність. Читати
треба про минуле, а сучасне треба вивчати власними спостереженнями.
Автор—людина. Чого я маю вірити очам другої людини більше, ніж своїм власним?
Минуле я не можу побачити власними очима, того у мене немає іншого виходу, як
покладатися на свідчення інших людей (авторів книжок), але щодо сучасності, то
я є сам її свідок.



Ця засада заощадила мені багато часу і зменшила кількість літературної отрути,
що її завзято плодили Корнійчуки, Кундзичі, Павленки, Стельмахи...



Друга книжка, що потрапила мені до рук у бібліотеці Джульфи, це “Про війну”
Клаузевича. Вона відкрила мені сферу практичної психології на прикладах
диференціації здібностей (добрий ройовий може не дорости до доброго сотенного і,
навпаки, добрий сотенний може бути поганим ройовим). Звідси: масштаб і напрямок
здібностей залежать від психічних особливостей людини, тобто мають вроджений
характер. Завдання полягає в тому, щоб уміти побачити потенційні здібності
людини, що в теперішній час через об'єктивні обставини ще є ніким.



За кілька місяців мене перевели із Джульфи в Нахічевань, де служив командиром
мотоциклетного взводу в 75-й стрілецькій дивізії.



Тут я прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів
вищих від інтересів національних. Вони вершина, вищої від якої нічого немає.



За 1950 рік після відпустки додому прийшов до таких думок: коли і по Україні, і
вдома панували суцільні злидні, треба боротися за самостійну Україну. Це мій
життєвий шлях. Цьому я присвячу своє життя. Друге. Найбільше зможу зробити,
якщо посідатиму найвищу (відповідно до масштабів своїх здібностей) посаду в
державі, а позаяк влада в СРСР зосереджена в партії, то моя посада має бути
посадою в партії. Третє. Цього не можна досягти без вищої освіти та членства в
партії. А позаяк для молоді шлях до партії лежить тільки через комсомол, то
мені треба вступити до комсомолу.



За 1951—1953 роки я вступив до комсомолу, а потім і до партії, закінчив
самостійно 7-й клас, переклав усі шкільні науки з української на російську моау
і у вечірній школі при Будинку офіцерів Нахічеванського гарнізону здобув
середню освіту.



З тих міркувань, що з усіх факультетів університету найбільші знання структури
суспільства та механіки управління людьми дає юридичний факультет, я і вступив
1953 року на юрфак Московського університету імені Ломоносова. Там я страшенно
активно зайнявся різною громадською працею, готуючи собі шлях уверх. 1954 року
голод поклав мене до лікарні, де я сказав собі: “Або здохну, або закінчу
університет!” Хто ж би допоміг мені? Батьки самі були голодні. А гордість тоді
не дозволяла просити допомоги у знайомих людей.



У 1954 році після першого курсу я одружився. Передчуваючи можливість арешту, не
став брати москвичку, шлюб з якою був би побудований майже виключно на коханні.
Для тривкого шлюбу самого кохання замало. Потрібні спільні уявлення про багато
побутових речей і порядків, потрібні спільні уявлення про моральні цінності.
Крім того, сама моя політична мета —причина можливого арешту та її вимушеної
самотності — не повинна бути їй ворожа.



Я гадав, що таку жінку я зустрів у рідному селі під час канікул. Вона, Надія
Никонівна Бугаєвська, навчалася в Київській сільськогосподарській академії і,
як і я, приїхала в Хрипівку на канікули. Та їй не поталанило. Вона мріяла про
сім'ю, а я — про Україну. Я не дав їй родинного щастя (а інколи думаю, що
взагалі краще було б мені не одружуватися), оскільки приніс їй тільки
безконечні страждання.



Улітку 1955 року вона подарувала мені 4-томну “Антологію української поезії” —
як на той час чудове видання, що відкрило мені десятки цікавих імен і якось
зміцнило думку, що за всяким українським друкованим словом є ще велика
недрукована національна мрія. Друкують те, що дозволяли Уварови, Микола II та
ЧК, а думають про те, що ми таки окремий народ і слід би вирватися із пазурів
двоглавого орла і під стародавнім тризубом стати окремою європейською державою.



Паралельно з творами Леніна, Сталіна, Маркса, Енгельса, що їх примушували
вивчати і конспектувати, читав Гельвеція, Монтеск'є, Спенсера.



1956 року змінив стратегічну концепцію своєї боротьби. По-перше, мені тяжко
давалося носити маш-кару совітського активного комуніста. Що далі заглиблювався
в ідею самостійної України, то гостріше відчував себе чужим щодо офіційного
суспільства (а неофіційного суспільства тоді не існувало). Лицемірство позиції
випливало з комуністичної активності. Цей моральний тягар виявився заважкий для
мене. Вихід із нього я побачив у припиненні громадянської активності і
прийнятті свого статусу, як статусу ідейного підпілля. Моральний конфлікт
розв'язувався, і встановлювалася відносна гармонія в душі в той спосіб, що мені
відтепер ніхто не міг закинути: “Ти активничав як комуніст, а сам прямував
супроти партії”. Лицемірство усувалося. Я прямував у думках до самостійної
Украйни — найбільш антипартійної ідеї, а відкрито займав позицію крайнього
опозиціонера, дозволяючи собі критикувати політику партії так гостро, як це
вважали 1956—1957 років за припустиме. Отже, легальна позиція не суперечила
нелегальній меті, а прокладала їй шлях і допомагала їй такою мірою, якою можна
було, не ризикуючи, переступити межу дозволеного. (Переступити цю межу я не
вважав за потрібне, бо в Москві опозиційність у позитивній частині прямувала до
розширення демократії, а для мене головне полягало не в демократизації Росії, а
у відокремленні України від Росії. І, окрім того, я хотів закінчити
університет, а не вилетіти з нього достроково).



По-друге, шлях до високої посади пов'язаний з необхідністю вислужуватися, тобто
особливо завзято робити і зміцнювати те зло, яке збирався руйнувати.



Обдумуючи Хмельницького та Шевченкове “Якби-то ти, Богдане п'яний...”, я
побачив, що не можна діяти за думкою: тепер роблю народові зло, але за
допомогою цього зла підіймуся до високої посади і тоді зроблю велике добро
народові.



Людина не знає, коли помре. А що, коли вона помре в стадії роблення зла? Що б
вона не думала собі в голові, а є об'єктивний критерій поцінування її ролі в
історії—її реальні дії, і коли ці дії зло, вона зрадник народу.



Хмельницький уклав договір з Олексієм Михайловичем, щоб втягнути Росію у війну
з Польщею і тим полегшити будівництво незалежної української держави. Росію він
втягнув у війну з Польщею, а коли почав готувати розрив з Москвою, його
московський посол отруїв. Перше він зробив, друге не зробив. Для нього договір
був методом, за допомогою якого хотів зміцнювати Україну, реально ж став метою.
Що думав — пішло у небуття, що зробив —стало історичним фактом: замість великої
вільної України маємо триста років безпросвітного рабства.



Шевченко поціновував Хмельницького не за його намірами (хоч документально і
підтвердженими його листами до наказних гетьманів Золотаренка та Нечая), а за
його діями. (І з огляду на національну недолю Шевченко має цілковиту рацію).



Чого про Мазепу є зовсім протилежні пісні: однї його славлять, а інші клянуть?
Зрозуміло: доки прислужував Петрові, Мазепу кляли, коли ж повстав проти ката,
заслужив на хвалу. Та коли б не 1709 рік, Мазепа так би й залишився чорною
постаттю в нашій історії, а він же любив Україну і всі 25 років гетьманування
думав про її волю!



Мислення арифметикою: стільки зроблю зла, стільки зроблю добра, від добра
відніму зло і так добуду позитивне сальдо—абсолютно хибне мислення. Не можна
об'єкту своєї любові робити зла ні багато, ні мало—ніскілечки загалом. Отже,
чоловіче, гпетепіо тогі (пам'ятаючи про смерть), роби так, щоб не треба було
переробляти. Нехай кожен наступний день буде призначений добавити до
зробленого, а не міняти та переробляти зроблене.



По-третє, шлях до високої посади тривалий і відбувається у мікросередовищі,
вплив якого аж ніяк не можна скидати з розрахунку, отже, в кінці цього шляху я
можу сам переродитися і вже не хотіти (або недостатньо хотіти) піти на рішучі
дії задля самостійності свого народу.



Я припинив громадську активність і з 1957 року почав орієнтуватися на підпільну
боротьбу. Збагатило мою самостійницьку свідомість і вивчення росіян.



За п'ять років мене сім разів у Москві образили “хохлом”. Кожен із цих сімох
був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим,
переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж
доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий
колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось
марсіянина, і кидав;



— Та ти націоналіст! Я й не знав...



— Чого це націоналіст?



— Ну, а як же!



— Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!



— Ну, та так же прийнято...



— Прийнято ображати національну гідність українців?



— А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке...



Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися
холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до
самого закінчення університету.



Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору
до майбутніх юристів—російських інтелігентів, потенційних творців на"
ціональної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної
багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських
людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за
нерівність.



Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають
хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в
попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто
поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за
вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої
рівноправності.



Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з
погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо. що
вершник на його спині. Гармонія пари “вершник— кінь” полягає в тому, що кожен
виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб
пересування, кінь має сіно від вершника. Все о'кей! І коли цей кінь, тобто
хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він
гнівно виголошує присуд: “Націоналіст!”—щиро не помічаючи, що, власне, він є
націоналіст.



Яке ж може бути співжиття з таким народом?! Він мусить перейти катарсис, щоб
стати здатним жити як рівний з іншими народами.



Після XX з'їзду КПРС у московських бібліотеках у загальних залах з'явилося
багатенно раніше закритої літератури: стенографічні звіти з'їздів партії,
“Литера-турная знциклопедия”, твори В. Плеханова, “Історія другої світової
війни” західнонімецького генерала Курта фон Тіпельскірха та багато творів інших
західних авторів про другу світову війну. Твори М. Грушевського теж почали
видавати. Усе це розширювало обрії і підривало віру в набуті університетські
знання як єдино правильні. У залі періодики бібліотеки імені Леніна з'явилися
комплекти журналів “Гасло”, що виходив у Чернівцях і 1901 року друкував
матеріали до програми РУП (Революційної української партії).



Після чотирьох років професорської критики всіх інших, окрім КПРС, партій як
буржуазних, антидемократичних і антинародних мене вразили матеріали до програми
РУП демократичністю і соціалістичністю.



Загалом я боявся довіряти паперові не тільки свої думки, а й крамольні думки
інших людей, того не робив конспектів з прочитаного, тут же не витримав і
записав із “Гасла” на одному аркуші витяг з редакторськими словами до програми
РУП, поставивши знизу дату “1957 р.” (1961 року цей аркуш приєднали до слідчої
справи, а дата стала доказом початку моєї “ворожої” діяльності з 1957 року).



З наближенням закінчення університетської освіти треба було домогтися
призначення на Україну і треба було розв'язати інше важливе питання; де краще
починати боротьбу, на Східній чи на Західній Україні? Обміркувавши всі “за” і
“проти” обох варіантів, я схилився до західноукраїнського.



В час останніх вакацій поїхав до Львівського обкому партії і домовився, щоб
обком зажадав від державної комісії по розподілу молодих фахівців МДУ
спрямувати мене в розпорядження Львівського обкому. Так і сталося.



Львівський обком запропонував мені до вибору кілька районів з посадою штатного
пропагандиста райкому партії. Я обрав Радехівський, де й поселився з дружиною у
вересні 1958 року.



Праця штатного пропагандиста райкому партії пов'язана з постійними поїздками по
селах району. Я із задоволенням їздив і розпитував у людей про умови життя і
праці в сучасний час, до колективізації, за німців, за Польщі, за Австрії,
розпитував про щойно затихлу національно-визвольну боротьбу та вивчав настрої
народу. Ці настрої перевершили всі мої сподівання: усі люди, за винятком
невеличкої ї”ї"леньки лакуз у кожному селі, ставилися до повстанців та підпільників
як до лицарів національно-визвольної справи і за всякої нагоди без кінця
розповідали про їхні подвиги, про страждання селян та про брутальність і
жорстокість москалів. У самому Радехові остання збройна сутичка відбулася 1954
року, і ще свіжі були могили вбитих. Мені показували місця хуторів, що їх
москалі знищили геть, а потім примусили колгоспників переорати землю і обернули
їх на колгоспні лаки. Пав-ловський хвалився, як за його наказом (1958 року він
працював у райспоживспілці, в час боротьби був секретарем райкому партії)
артилерійський полк розстріляв півсела, як знищили цілі села.



Московські газети проливали сльози над Орадуром



та Лідіце, над Кортелісами та Клюсами, що їх знищили німці в час війни, а про
те, скільки самі знищили українських сіл уже після війни для приборкання
повсталого народу, ніхто й писнути не смів, бо це антисовітська агітація, за
яку належало 10 років ув'язнення у далеких сибірських концтаборах.



Недавнє минуле дихало кров'ю, а сучасне сльозами: людей загнали силоміць до
колгоспу, для колгоспів установили тверду кількість корів на 100 га землі,
годувати під весну було їх нічим, і тоді корів підв'язували попругами попід
черева, щоб вони не падали, а здихали стоячи (точніше, висячи на попругах).
Жінки плакали над голими ребрами корів, над своєю долею, а чоловіки скреготали
зубами.



А малюсінька жменька лакуз, спираючись на переможну збройну силу, бісилася у
такий, наприклад, спосіб. До голови колгоспу велика черга людей. Вони чекають,
коли голова дозволить зайти до його кабінету. А він паяльною лампою розпікає у
себе в кабінеті залізну ручку дверей до синього кольору, температура по металу
переходить на зовнішню частину ручки і потім гукає: “Заходь!” Жінка береться за
ручку, обпікає долоню, від болю та несподіванки зойкає, а голова вибухає на всю
колгоспну контору найвеселішим реготом. “Хто ще? — гукає до людей.— Що, ніхто
не хоче? От і добре! Треба працювати на колгоспному полі, а не випрошувати коня
для власного городу!” (Місце прикладу: с. Скварява Глицянського району на
Львівщині, головний герой—голова колгоспу Ласка).



Я розмірковував так. Коли ти, чоловіче, бачиш цю дійсність і не розумієш її
несправедливості, тоді ти дурень. Коли ти бачиш дійсність і розумієш усю її
несправедливість і в тебе не сверблять руки покласти їй край, тоді ти боягуз.
Бачити, розуміти і не повстати супроти такої безмежної несправедливості —
значить, бути не людиною, а слимаком. То хто ж ти: слимак чи людина?



У мене батько козацького роду і мати (дівоче прізвище Скойбедо) теж козацького
роду. Діди-прадіди були людьми, а не слимаками. Невже я буду гіршим пагоном на
дереві свого роду?



За півроку в Радехівському районі дійшов порозуміння зі Степаном Віруном та
Василем Луцьковим про створення підпільної партії під назвою Українська
робітничо-селянська спілка (УРСС). Для географічного



розширення УРСС в середині 1959 року перейшов до Глинянського району. Написав
програму УРСС. Щоб усунутися від партійної роботи і мати більше вільного часу,
перевівся з райкому партії до адвокатури і дійшов порозуміння з адвокатом
Іваном Кандибою та інженером-землевпорядником Олександром Любови-чем зі Львова.



Для розширення географії УРСС Кандиба перевівся до адвокатури м. Перемишляни.



7. 11. 1960 р. у Львові І. Кандиба, С. Вірун, В. Луць-ків, Ващук і я відбули
першу фундаторську зустріч, обговорили програму і через її гострість вирішили
її знищити і доручили мені написати до наступної зустрічі, що мала відбутися
22.01.1961 року, іншу програму, м'якшу.



Я написав проект нової програми, що в слідчих матеріалах пройшла під назвою
“нотатки”.



20 і 21 січня у справі УРСС арештували Івана Кандибу, Степана Віруна,
Олександра Любовича, Василя Луцькова і мене, а трохи згодом Івана Кіпіша та
Йосипа Боровницького.



У травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив мене до страти, Кандибу до 15
років, Віруна до 11 років, Луцькова, Любовича, Кіпіша і Боровницького до 10
років ув'язнення кожного.



Позаяк перший проект програми не знищили, КДБ і суд усе звинувачення побудували
на цьому першому проекті програми УРСС. Верховний суд УРСР замінив мені страту
на 15 років ув'язнення, а Кіпішу і Боровницькому замість десятьох присудив по
сім років ув'язнення.



Політична платформа програми УРСС становить грань поміж двох етапів наших
визвольних змагань: до УРСС всі прояви боротьби ідуть в основному під гаслами
збройної боротьби. Навіть ті групи, що зброї не мали, розглядали її як головне
знаряддя своєї тактики. Вони були відлунням минулого етапу боротьби. УРСС—
новий етап.



У програмі УРСС записано: “Методи досягнення нашої мети мирні, конституційні”.
Агітація і пропаганда— ось способи діяльності УРСС.



Перехід до агітації витікав не із ненависті до зброї, а з ясного розуміння
неможливості її: з історії-бо знаємо, що після поразки народу у всенародній
війні та



широкому масовому русі наступає період суму й розчарувань завдовжки в ціле
покоління. Всяку нову серйозну війну починає нове покоління. Таким чином,
славне покоління бандерівців виконало свою історичну місію і більше від нього
чекати нічого не можна було” Завдання ж діячів проміжних стадій, коли попередній
масовий рух зазнав поразки і видихнувся, а до нового масового руху ще далеко, в
тому й полягає, щоб боротися супроти апатії, зневіри в свої національні
здібності, супроти розчарувань та трактування поразки як вироку невблаганної
долі. Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за
національну свободу. Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а
натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством,
залежних, колоніальних народів над імперією. Тому



Сміле слово—то наші гармати, Світлі вчинки—то наші мечі...



(П. Грабовський)



Я не боюся тюрми і ката — Вони для мене не страшні. Страшніше тюрма у рідній
хаті, Неволя в рідній стороні.



(В. Кониський)



20.10.1961 року мене привезли конопляною поштою до 7-го концтабору, що в с.
Сосновці Мордовської АРСР. На стінах у бараках висіли правила режиму, що
привернули мою увагу незаконністю; на них не було позначено, хто їх ухвалив і
хто санкціонував Отже, документ, що визначав юридичний статус в'язнів,



не мав юридичної чинності.



Концтабір нараховував близько 1800 осіб, з них близько половини українці, що
переважно були повстанці,—живе джерело інформації для вивчення
національно-визвольного руху в післявоєнне цесятиріччя. Я вважав себе за
щасливу людину, що потрапив у таке



середовище.



Зустріли мене дуже привітно. Познайомився з В. Горбовим, В. Юрковим, О.
Польовим, М. Костевим, П. Струсом, П, Долішнім, Т. Шинкаруком та
багатьма-багатьма іншими лицарями національно-визвольного руху. Вони
розповідали мені про боротьбу, а я прагнув піднести теоретичний рівень
української молоді,



намагаючись підняти їх із рівня стрільців до рівня командирів. Приблизно три
роки цих зусиль показали марність праці і правоту Клаузевіца. І тоді,
обговоривши проблему з Трохимом Шинкаруком, я перейшов до добору людей для
цілком певного місця в структурі.



Через багато років я побачив, що життя суспільства, і особливо життя
людини,—занадто динамічне й мінливе явище, щоб можна було створити
життєспро-можну незмінну структуру з розрахунком на кілька десятиріч уперед. І
справа не так в тому, що члени структури—звичайні люди, живуть кожен у своєму
мікро-середовищі і зазнають його впливу, справа ще більше в тому, що людина не
може жити тільки минулим. Вона перебуває в сучасному, як у річковому руслі, а воно
постійно, немов омиваючись водою, ставить перед людиною нові й нові завдання,
затягує її в свою сучасну течію, відводячи її все далі й далі, від минулого та
взятого нею тоді на себе завдання.



Виняткові люди не піддаються впливу мікросередо-вища. Вони зазнають впливу
ширшого суспільного тла і самі впливають на мікросередовище. Проте структуру не
можна розраховувати на виняткові індивідуальності. Того й рішення проводу ОУН
1943 року про створення запасної мережі на Східній Україні практично майже
нічого не дали. І мої кроки звелися нанівець.



Таж плинність життя робить безплідною й політику економії сил. Людина (знову
кажу не про виняткові індивідуальності)—змінна величина. Сьогодні
вона—завзятий, сміливий, самовідданий стрілець, що безстрашно йде на ворога і в
разі безвиході, не вагаючись, пускає собі кулю в лоб. Минає п'ять років/ і в
неї зменшується завзяття, а через десять років вона може загалом остигнути до
високого ідеалу і її серце почне тягтися до сімейних принад та домашнього
затишку. Таким чином, ті, що їх керівництво хотіло заощадити для майбутнього,
перестали бути такими, якими колись були, і, отже, виявилися непридатними, Вони
зів'яли, не давши плоду. А коли б загинули у боротьбі, своєю кров'ю зросили б
грунт, що неминуче породив би нових борців за волю. Важлива перемога, але ще
важливіший фактор боротьби: доки нація бореться, у ній пульсує кров — вона
живе. І якщо не сьогодні, то завтра вона неодмінно здобуде собі волю.



У сосновському концтаборі провів соціологічне дослідження на тему еволюції
світогляду молодих російських політв'язнів. Позаяк закономірність виявляється у
великому числі, я розпитав про зміну політичних поглядів у доволі великої
кількості молодих росіян, Свідчення показали, що у табір вони приходять з
демократичними ідеалами (вимагали права висувати по кілька кандидатів у
депутати, багатопартійної системи, незалежних профспілок тощо), а років за три
ставали шовіністами і палкими захисниками імперії Романових. За той же строк
молоді українці зі Східної України засвоювали державницьку ідею і розв'язували
собі дилему: включитися у боротьбу за свою державу і згноїти усе своє життя в
тюрмі чи, розуміючи шляхетність боротьби за інтереси народу, пошкодувати самого
себе, потихеньку відійти від активних діячів і спокійно прожити решту життя в
сімейному затишному кубельці. У такому винятково активному плюралістичному
середовищі для прозріння забамбулених офіційною пропагандою потрібно аж три
роки!



Великим джерелом натхнення в табірному житті було спілкування з литовцями,
естонцями та латвійцями. Особливо з литовцями. Від першого дня табірного життя
до останнього року ув'язнення (коли 20 квітня 1987 року провів Б. Гаяускаса на
заслання) я постійно мав їх собі поручяк добрих союзників і друзів.



1966 року до мордовських концтаборів привезли нову генерацію українських
політв'язнів. Від 1966 року починається нова сторінка в історії політтаборів.
Доти всі напрямки політв'язнів орієнтувалися на підпільні методи праці.
Генерація 1966 року привезла орієнтацію на легальну працю. Доти зв'язків із закордоном
боялися і не мали, нова генерація привезла зв'язки з демократичним Заходом і
цього зовсім не приховувала. До 1966 року тільки окремі в'язні відстоювали й
обґрунтовували відкрито свою “антисовітську” плагфор-му, нова генерація
відкрито й сміливо доводила свою правоту.



Від приїзду до концтаборів нової генерації починається змагання з
адміністрацією, якого доти не було політв'язні збирають факти грубого порушення
законів і прав в'язнів і передають їх до світової демократичної громадськості,
а адміністрація намагається не допустити виходу такої інформації за межі
табору. Дух в'язнів ожив, і навіть старі люди підняли голови. Висока
освіченість та інтелігентність нової генерації українських політв'язнів
наповнювала гордістю всіх українців, навіть поліцаїв, і створювала дуже
незатишну атмосферу для малоосвіченої адміністрації. Аби придушити пожвавлення,
ЧК влітку 1967 року відправило до тюрми найактивніших із нової генерації
Михайла Гориня, Валентина Мороза та Михайла Масютка, а також кількох із раніших
політв'язнів (Святослава Ка-раванського, Михайла Луцика та мене).



1968 року у Володимирському централі я познайомився з фактичним керівником
Українського національного фронту (що його розгромила ЧК 1967 року) Зиновієм
Красівським, одним із кращих синів сучасної України.



1970 р. у вересні з володимирської в'язниці мене перевезли до 3-го концтабору в
село Барашево Мордовської АРСР.



10 грудня провели голодівку протесту проти порушення загальної декларації прав
людини, поставили організовано вперше перед московською владою вимогу надати
політв'язням окремий юридичний статус та вимагали перевести українців для
подальшого відбування кари на Україну.



Адміністрація мордовських концтаборів виявилася неспроможною перетяти канали
виходу інформації, і тому в липні 1972 року КДБ транспортував 500 найактивніших
політв'язнів на Урал, щоб там повністю ізолювати їх від світу.



Змагання тривало.



На Уралі в Кучині 1973 року мав задоволення познайомитися з росіянином Єгором
Давидовим, демократом послідовним аж до такої міри, що визнавав право України
на відокремлення від Росії. Він належав до нового російського дисидентства.
Воно відрізняється від попередніх російських політв'язнів значно більшою
демократичністю, і це всіх неросіян дуже радувало.



1974 року Чусовський райнарсуд Пермської області засудив від українців мене,
від литовців Є. Кудорку і від євреїв Д. Чорноглаза до ув'язнення у закриту
володимирську тюрму за організацію страйку в кучин-ській 3-й зоні, до якого нас
примусило побиття політв'язня українця С. Сапеляка.



У Володимирі я познайомився з чудовими росіянами Володимиром Буковським та
Володимиром Балахановим. Згодом вдруге зустрівся з нашим краянином з Лондона
Миколою Будулаком-Шаригиним, що не втрачав гумору навіть тоді, коли тиск крові
підіймався за 220 і все його обличчя аж синіло. Поталанило сидіти з Анатолієм
Здоровим, Олесем Сергієнком, євреєм Яковом Сусленським.



Життя з такими чудовими людьми в будь-яких умо-винах стає цікаве і змістовне.



Ми розробили доволі докладний проект закону, що мав окремо від карних злочинців
регулювати умови утримування в ув'язненні політичних в'язнів, і підписали разом
з іншими (всього 72 чол.) та спрямували в день політв'язня СРСР 30.10.1974 р.
до Комісії законодавчих передбачень Верховного Совіту СРСР.



У тюрмі мене зустріли знайомі з першого разу адміністративні особи: начальник
підполковник Зав'ялкін, упириця в образі начальниці санчастини Олена Миколаївна
Бутова, підступний кедебіст М, О. Обрубов, Ро-гов та ін. Запеклі шовіністи,
вони люто ненавиділи українських патріотів, а розмови про неминучісгь виходу
України з-під Москви перетворювалися в суцільний натиск зла, і все робили для
того, щоб нас покалічити і вивести з лав противників імперії.



Першого разу вони покалічили мене. Цього разу вирішили знищити морально і
спрямували до рибін-ської психлікарні для дослідження психічної повноцінності.
І хоч начальник корпусу, де я був, і головний лікар психлікарні казали, що мені
нічого в них робити, під тиском КДБ через місяць мене виписали з діагнозом
іпохондричний синдром і визнали за інваліда ЕІ групи. Коли ж, звільнившись 1976
року, я хотів скористатися з цієї інвалідності для одержання пенсії, з
Рибінська надіслали довідку, що я не інвалід, а інвалідність вони дали мені
тимчасово для відпочинку — які добродії знайшлисяі



21 січня 1976 року минав термін ув'язнення. Щоб не дати можливості заїхати в
Москву до матері В. Бу-ковського та дружини В. Балаханова та інших знайомих із
свіжою інформацією про тортури у Володимирському централі, мене схопили в день
голодірки 10.12.1975 року і повезли до Чернігова, протримали у в'язниці до 21
січня 1976 року і звільнили.



Чернігів як географічне місце мені подобається, але як місце людей справив на
мене жахливе враження;



старше покоління знає українську мову і вміє нею розмовляти (хоч послуговується
нею лишень принагідно), середнє покоління розуміє українську мову, але
розмовляти вже не вміє, молодше покоління майже не розуміє української мови.
Значить, за теперішнього стану справ, за теперішніх темпів русифікації мине ще
одне покоління, і Україна в Чернігові пропала!



Що ж робити? Допустити загибель України? Нехай згинуть наші чудові пісні, наші
звичаї, традиції, наша культура і оці чернігівські безтямні нащадки козацької
кров? і слави нехай зацвенькають по-московському та утнуть про “Дуню-тонкопряху”
на крутих деснянських берегах?!



О, ні! Хай краще я помру в тюрмі, аніж дивитися спокійно, як тут плюндрують
Україну,— скільки маю сили, чинитиму опір русифікації! Не можна допустити, щоб
ворог подужав!



І я почав діяти. Спочатку сам. А у вересні 1976 р. Микола Руденко запропонував
створити українську Гельсінкську групу. Я пристав на пропозицію, побачивши в
ній сміливий і політичне вельми прозорливий крок. Після початкової акції
фундаторами групи захотіли стати й молоді люди М. Матусевич та М. Марино-вич, а
також мої давні побратими Олекса Тихий та Іван Кандиба, таким чином, усього нас
стало 10 осіб: Бердник, Григоренко, Кандиба, я, Матусевич, Маринович, Мешко,
Руденко, Строката, Тихий.



5 лютого 1977 року арештували Руденка і Тихого, у квітні—Матусевича і
Мариновича. Мене дуже радувало, що знаходяться все нові й нові люди, готові
вступити до групи і заповнити прогалини в її рядах. Бачачи, що йдуть сатані в
пащу — просто в тюрму, вони все-таки йшли —справді взірцева жертовність за
справедливість і волю!



12 грудня 1977 року арештували мене. 10 грудня я закінчив звернення до
Белградської наради 35-ти держав про дискримінацію українців у сфері права і
передав молодиці, що щасливо довезла його до Києва.



Під час слідства я добре знав, який строк ув'язнення чекає на мене і які умови
ув'язнення. Оголосив го-лодівку протесту проти несправедливого арешту,
показання давати відмовився, відмовився від совітського громадянства і вперше
прийняв душею думку про смерть як не найгірший поворот долі. За десять років
(від 50-ти до 60-річного віку) зумів би написати щось путяще, а так... це 10
років суцільної інтелектуальної



деградації, після якої якщо й залишиться фізична скла водити по паперові
писалом, то не залишиться достатнього об'єму пам'яті для створення синтетичне
цільної праці. Чи варто мучитися 10 років, щоб потім вийти ні на що
неспроможним калікою?.. Єдина думка, що втримала на світГ, була: я сам господар
свого життя і завжди, незалежно ні від якої влади, можу припинити його, якщо
воно стане не вартим продовження. Того поспішати не варт.



Чернігівський обласний суд у м. Городні (де жив брат Віктор, а Хрипівка з
батьками лишень за два кілометри) визнав мене за особливо небезпечного
рецидивіста і засудив до десяти років ув'язнення та п'яти років заслання.



20.10.1978 року мене привезли до тої ж самої Сос-новки Мордовської АРСР, в якій
17 років тому почав був своє в'язенське життя. Тільки тоді була то ве-лика
зона, а тепер через дорогу від неї маленька в'язниця-Йдучи в прокляте місце, не
раз згадував Шевченка:



Далекий шлях, пане брате,



Знаю його, знаю —



Аж на серці похолоне,



Як його згадаю...



І їхав. (Хоч можна було і не їхати).



Зустрів мене Олекса Тихий, Іван Гель та інші знайомі українці та неукраїнці.



З тюрми вдавалося відправляти інформацію у світ широкий і таким чином
розкривати перед демократичним світом безправність совітських громадян та
деспотичну сутність брежнєвського режиму.



Позаяк перетяти канал виходу інформації адміністрації також не вдавалося, в
лютому 1980 року нас усіх перевезли на Урал до спеціально збудованої тюрми у с.
Кучині, що метрів за 200 від суворого концтабору.



Незабаром через агентуру поширили чутку, що ніхто із зони не вийде живий, якщо
не розкається у своїй діяльності. З роками брутальність посилювалася, і вже
уповноважений КДБ сам казав: “Як же ми випускатимемо вас на волю, коли ви не
роззброїлися. Ви ж продовжуватимете боротися проти нас. Ні, таких людей ми не
випускатимемо живими”.



Поступово ми зжилися з думкою, що чесна смерть у Кучині, либонь, і буде нашою
останньою послугою Україні.



1981 року із суворої зони взяли Андрія Турика до пермської тюремної лікарні
майже дужим і за місяць



відправили на тамтой світ—так він заплатив за свій підпис під документом 19-х!
1982 року помер Михайло Курка (із генерації бандерівців).



1983 року 5 травня помер Олекса Тихий. Для мене цей рік був особливо важкий.
Окрім власного балансування на грані життя і смерті, я втратив кращого
побратима, а в жовтні померли батько і за 10 днів після батька помер брат
Віктор.



 








<<-- Видатні діячі дисидентського руху в Україні  |  Визволення Києва 31 серпня 1919р. українськими військами та його чергове поневолення-->>



Головна сторінка | Українська національна ідея. Українократія | КУТКИ СПОЖИВАЧА для всіх міст з літературою |  ІНФОРМАЦІЙНІ СТЕНДИ, щити, дошки | Уголки потребителя для всех городов с литературой | Информационные стенды, щиты, доски | Перекидні системи Перекидные системы | Штендеры, Штендери | Буклетницы Буклетниці | Коментар Податкового кодексу, Митного Комментарий Налогового кодекса, Таможенного| НОВИНИ | RSS | Реклама | Контакт | Журнали з охорони праці та інші | Календар бухгалтера Календарь бухгалтера | Інструкції з охорони праці |Оперативна поліграфія, тиражування |  Фотоприколы | Термінологічний словник | Книги, словник, реферати з історії, ЗНО з історії України

Скачати Книгу маразмів України одним файлом

(C) Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2018. All rіghts reserved. Тел. (032) 243-43-23, (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99.
Пропозиції та зауваження надсилайте на
Електронним та друкованим ЗМІ дозволяється  цитування матеріалів Книги маразмів України за умови посилання на Книгу маразмів України та сайт www.marazm.org.ua Обов'язкове посилання наступного змісту: "За матеріалами Книги маразмів України (www.marazm.org.ua)…". з використанням в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на Книгу маразмів України  (www.marazm.org.ua). Іншим організаціям та приватним особам використання матеріалів для публічних цілей дозволяється за умови окремого дозволу автора з дотриманням вищезгаданих посилань.

Розсилка новин

Warning: include(../tsbsub/show_form.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /home/marazm/public_html/banner_100x100.html on line 47

Warning: include(../tsbsub/show_form.php) [function.include]: failed to open stream: No such file or directory in /home/marazm/public_html/banner_100x100.html on line 47

Warning: include() [function.include]: Failed opening '../tsbsub/show_form.php' for inclusion (include_path='.:/usr/lib/php:/usr/local/lib/php') in /home/marazm/public_html/banner_100x100.html on line 47
Підтримка проекту:
U634971969297
Z404288205014
E208021446192

Новини
маразмiв


Нова українська національна ідея. Новая украинская национальная идея
 
Кутки споживача для всіх міст із законодавством та книгою скарг. Кутки покупця. Уголки потребителя для всех городов с законодательством и книгой жалоб. Уголки покупателя





Украинские 100x100




Газета "Правовий тиждень"