|
СТАТТІ, КУРСОВІ
ТА РЕФЕРАТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ,
ЗНО З ІСТОРІЇ,
КНИГИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ |
|
А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я
«Лебедина пісня» видатного історика Вернера КонцеВернера Конце, як і багатьох інших цікавих німецьких істориків, щось не вельми шанують в Україні. Нам трапився казус, що один з вітчизняних дослідників назвав його погляди “реваншистськими”. В переліку літературигрубенької львівської “Історії Центрально-Східної Європи” [1] ви не натрапите на його твори. Попри те, що манускрипт, прочитаної нами праці, майстром було не закінчено 1986 р., а вперше дану розправу надруковану десять років тому, ми все ж вирішили поділитися роздумами про ту книгу з українським читальником, хоча б з огляду на те, що проблеми Центрально-Східної Європи, європеїзму, Сходу й Заходу в українській історії є наразі надзвичайно актуальними. Верне Конце (1910-1986) – професор історії Гайдельберзького університету, один з найвидатніших німецьких істориків післявоєнного часу. Насамперед, він відомий завдяки своїм дослідженням з соціальної (структурної) історії, як історії всеоб`ємливої, яка охоплює як духовні цінності, так і економічні відносини [2]. Поруч з цим напрямком досліджень, В. Конце ще на початку наукової кар`єри захопився славістикою та проблемою відносин німців зі “сходом”, не без впливу свого вчителя Ганса Ротфелза.Дослідник написав чимало статей і розвідок з історії Литви, Польщі, Білорусі, Росії, де він, як соціальний історик, розглянув проблеми аграрного й індустріального суспільства на даному просторі, дослідив історію села, національне питання в Центральній Європі [3] тощо. Розробку подібних проблем продовжують учні й послідовники вченого [4]. Дане видання – початок незавершеної вченим праці, надзвичайно цікавої й корисної для будь якого дослідника Європи. Начерк В. Конце складається зі вступу й трьох різних за розмірами частин. Найдетальніша й найбільша перша: “Початок й розвій у Середньовіччя”; дещо менша наступна: “Загроза й утвердження (14-17 століть)”; для останньої третьої частини: “Модерні князівства й вершина дворянської культури. Габсбурґи – Романови – Гогенцоллерни”, дослідник встиг зробити лише шкіц. Прикрим і незрозумілим для українського історика виявиться розуміння Східно-Центральної Європи В. Конце, її для нього важко точно визначити – це своєрідний трикутник між Балтійським морем, Альпами й Адріатикою. Власне, сподіваємося написати про те окрему роботу, Центр і Схід Європи визначається тим, де знаходиться дослідник. Для Конце, як і в основному більшості німецьких і австрійських дослідників, Центральна Європа – зона контактування німецькомовного світу з іншим слов`янським, угорським, прибалтійським. Як би нам не хотілося, Україна лише опосередковано потрапляє у цю схему й то переважно по Збруч [5]. В свої чергу українські вчені сприймають приязнішу польську модель (але вже не Східно-Центральної, а) Центрально-Східної Європи, де для поляківтеж потрібна зона для контактування, цього разу з українцями й білорусами, Росія (Московська держава) опиняється поза рамками цього утворення [6]. Себто, і Україна й Білорусь відіграють в “Європах” не зовсім визначену роль, хоча, здається, обидві країниз домінантою православ`я, впливом Візантії, кирилицею й соціальними інституціями в Середньовіччя радше тяжіють до Європи Східної. Але Східна Європа для одного з найвідоміших інтелектуалістів-істориків Єне Шуча [Jeno Szucs], то лише Росія [7]. Ми зупинимось на цій цікавій й популярній темі дещо далі, відзначивши, що в Східно-Центральній Європі В. Конце “Україна” й “українці” (русини (Ruthenen)) представлені не часто. У вступі історик досліджує виникнення й функціонування поняття “Mitteleuropa” (Центральна Європа) чи “Zwischeneuropa” (МіжЄвропа) 1848-1939 рр. Власне, словотвір “Східно-центральна Європа” (Ostmitteleuropa) набув свого історико-політичного значення вбагатій німецькій мові лише після 1918 р. До того поняття “Центральна Європа” охоплювало мрії Німецького Союзу: німецькі держави (з 1867 р. Німеччину) й Австрійську імперію (з того ж 1867 р. Австро-Угорщину) з усіма залежними землями. Після 1918 р. новаВерсальська система визначила нові кордони – й “санітарну зону” від Радянської Росії. Нововиниклі держави між СРСР й Німеччиною й стали ОстміттельЄвропою (не забуваймо, до неї тоді входили країни Прибалтики, й поділена між кількома “урядами” Західна Україна). Але, як побачимо і далі, основною лінією розподілу між Центральною і Східною Європою є розподіл церков, католицької й православної (с.6). Проблеми заселення простору Центральної Європи пояснюють як політико-соціальні структури, так і національну напруженість в реґіоні 19-20 ст., й сягають своїм корінням 9-10 ст. Характерною рисою регіону є німецька присутність, а з 15 століття ще й поява єврейського населення. “Слов`яни, угорці, німці, євреї асимілювали й асимілювались на цьому просторі”. В Середньовіччі в Центральній Європі надибаємо подібні політичні утворення – в центрі таких державних устроїв знаходилася “нація” багаточисленного дворянства, яка гуртувалася довкола “корони” – символічного й персоніфікованого осердя. У 18-19 ст., коли старі дворянські “нації” уже не могли бути державницькими, Східно-Центральну Європу розподілили три імперії (Романових, Габсбурґів, Гогенцоллернів), в середині приєднаних земель і розвинулися нові національні рухи. Після змістовного вступу в першому розділі В. Конце розглядає формування своєрідного центрально-європейського реґіону як боротьбу між “Сходом” і “Заходом” християнської Європи (зітхаємо при словах “Схід” і “Захід”). Хрещення в римсько-католицькому обряді короля (Herzog) Мешка Польського (966 р.) з одного боку, й хрещення київського князя Володимира 988 р., що вернуло Київське князівство до грецької церкви, з другого, були вирішальними датами для процесу “християнізації” й розподілу Європи. Отже, В.Конце для історії утворення Східно-Центральної Європи використовує структурний процес “християнізації”, розглядаючи в ньому як місії Кирила й Мефодія, так і енергійну політику Болеслава Хороброго щодо церковної незалежності Польщі, чи скажімо, “прийняття” римсько-католицького християнства прибалтійськими народами. Розподіл Центральної і Східної Європи – “Розподіл між латинською і грецькою православною церквами” (с.33). Однак Східно-Центральна Європа відрізняється не лише від Східної, але й Центральної (Mitteleuropa) Європ. І якщо східний кордон цього простору визначився церковною приналежністю, то західний визначили політичний простір і відносини зі спадкоємцями імперії Каролінґів (східний кордон імперії є західним для Ostmitteleuropa). На просторі Східно-Центральної Європи відбувається зіткнення й змішування різних етносів (кельтів, германців, слов`ян) – це вплинуло як на подальші соціальні структури, так і на ставлення до влади. Себто другою характерною рисою для даного простору, поруч з християнізацією, вчений вважає формування політичних утворень князівсько-шляхетських “націй” (чехів, поляків, угорців) поблизу з “націями” баварців та саксонців. Подальшу історію протсору В. Конце розглядає як його впорядження (Ronmoordnung) – функціонування селянських поселень і утворення міст. Саме тут яскраво і виявився німецький елемент і масові переселення німецьких сімей на схід 12-14 ст. Таким чином, правові відносини й соціальні інституції на просторі Східно-Центральної Європи безпосередньо формувалися піднімецьким впливом, а чому б і ні, згадаймо вплив “Саксонського зерцала”, “магдебургського права” на українських землях, не зовсім Ostmittel Європі. Саме в цей час почався, на думку В. Конце, виокремлення “націй” за мовними параметрами, процес, який істотно поглибився у 16-18 століттях, і призвів до вагомих наслідків у 19 ст. Тобто, починають створюватися “мовні кордони” між німцями й іншими етнічними спільнотами простору (Автор повсякчас наголошує, що в 12-14 ст. мовні особливості ще не набули політичного значення). Дана доба розглядається вченим і в ракурсі переміщення населення на просторі й заселення тих чи інших земель (тут, між іншим, Конце відводить місце й рутенам (українцям), що залюднюють Карпати, Бескиди й частково Татри, “бойки, лемки, й східніше гуцули” (с.96-97), відзначає вплив на переселенців “волоського права” [8]). Близько 1400 р. зведення наймолодшого, східного реґіону “латинської Європи” завершилося. “Християнізацію” закінчено, країни й “нації” визначено, впорядковано господарство й суспільство – простір “територіалізовано”. Закінчення “територіалізації” – початок нового етапу (Габсбурґи починають претендувати на володіння Австрією і Богемією, леґітимізується держава Ордену (з 1525 р. виокремлено в герцогство Прусію), прибалтійські держави виокремлюються в окремі утворення “німецькі нації” (німецькомовна еліта серед німецького населення), в Польщі, Литві, Угорщині розквіт “шляхетських націй” досягає кульмінації [9]). Після розгляду завершення “територіалізації” вчений зупиняється на чергових особливостях, що формують цілісність простору: “рушійних силах, зміні влади й структурних перетвореннях”. Насамперед, об`єднавчою силою для простору виступає загроза ззовні,що уособлювалась Великим князівством Московським та Османською імперією. Саме в цьому розділі чимало місця відведено українським подіям 17 ст. і зіткненню “Латинської і Греко-руської Європ”. Хоча Петро Перший на поч. 18 ст. вирішив “довготривале напруження між європейською модерністю й заперечливою старорускістю” на користь першої. Як не дивно, але чомусь Конце уникає такої істотної в 17 – поч. 18 ст. шведської загрози. Після зовнішньої загрози, історик відзначає втягнення Східно-Центральної Європи в загальноєвропейські процеси “структурних змін” (Гуманізм, Ренесанс, Реформація, Контрреформація разом зі збільшенням ролі освіти й відкриття університетів). До цих суспільних і структурних трансформацій В. Конце зараховує як гуситський рух, так і розповсюдження реформаційних вчень та контрреформацію. Ці “структурні перетворення” та зовнішня загроза ставали останніми потужними акордами ранньомодерної Східно-ЦентральноїЄвропи перед поглинанням її могутніми імперіями. Власне, розвиток простору в 18 століття залежав від суперечок між Романовими, Габсбурґами та Гогенцоллернами. Конце так і не закінчив розділ, почавши оглядати лише виникнення австрійської потуги на південному сході і, відповідно, рух за державність угорської шляхти. У зграбного історика все зграбне, навіть незакінчені речі, навіть шкіци й начерки. І питання не в продовженні реконструкції ідей В. Конце, а в їх значенні для подальших досліджень. Конце переконливо показує, що історію реґіону, просторуможна істотно не розчленовувати (хоча без цього не обійтися, особливе часто бере гору над загальним), розглядати не поспіль уривково, а на тлі “структурних” процесів: “християнізації”, утворення “середньовічних націй”, вплив німецького населення, “територіалізація” тощо. Отже історія подій переходить в інший кшталт, стає часто не провідною, а допоміжною, задля висвітлення того ми іншого соціального перетворення. Тобто, один з головних ракурсів дослідження просторів, не лише дослідження змін кордонів держав, але й трансформації соціуму. Тобто провідною метою для історика є дослідження суспільства у висвітленні загального й особливого в певних реґіонах – головним пріоритетом є вивчення історії структур. Це досить важлива риса, котра, здається, буде і є притаманною немецькомовним виданням з історії Європ. Візьмемо, наприклад, цікавий підручник, виданий у Мюнхені 1999 р. – “Sudosteuropa Ein Handbuch Gesellschaft, Politik, Wirtschaft, Kultur” (Південно-східна Європа. Суспільство, політика, господарство, культура) (відзначимо, немає історії). Вступ – визначення “Sudosteuropa“ (східна, бо переважно православна). А далі найцікавіші для історика розділи – “Структурні рамці та історичний спадок” (Культура та утворення держав, простір і заселення, політичний розвиток в новий час), “Люди і суспільство” (модернізаційні впровадження населення й соціальна структура, церкви й релігійні спільноти, меншини й національна політика). Передусім, дані проблеми мають історичний контекст, висвітлюються історично. Даний приклад дуже цікавий і повчальний для студій над “Європами”. Мало того, здається, всю історію великого простору (але не “Ostmitteleoropa” чи “Srodkowo-Wshodniej Europy”) від Трієста до Уралу (включно з колишніми імперськими державами Прусією, Австрією, Росією) можна досить не зле розглянути на тлі низки структурних перетворень та соціальних процесів. Хоча б з огляду на панування на цьому просторі особливого типу сім`ї, т. зв. “російської”, з низкою ознак, які істотно відокремлюють цю соціальну інституцію від інших форм сім`ї в Європі [10]. Так само історії цих держав мають багато спільного в своїх “селянських питаннях”, зокрема, й у виникненні залежних прошарків й закріпачення селянства у XV–XVIII ст. До цього, певно, цікаво було б зважити й на подібність системи управління, що у XVII–XVIII ст. призвела до формування особливих форм європейської бюрократії [11] і т. ін. Усі ці проблеми історико-порівняльних студій, компаративістики ще чекають на своє вирішення. Тобто дану частину Європи годі уявляти лише як конструкт історії подій, поєднаний лише “національними питаннями”, запізнілою модернізацією чи Варшавською угодою. Разом з тим повинні відмітити, що компаративістичні дослідження та сприйняття цих доволі штучних “європейських просторів” є не зовсім таки доречними для українських гуманітаріїв. Хоча й ситуація в українській історіографії доволі нагадує сумну приказку, що “всі знають куди гребти, лиш на весла нікому сісти”, абсолютно не бажаючи вказувати шлях, нам здається, що сприйняття польської моделі “Центрально-Східної Європи”, що розповсюджується зараз в українській гуманітарній думці є досить таки хибним і не вірним, насамперед, в галузі “політичної історії”. Держави “Ostmittel” (за визначенням В. Конце) пройшли трішки інакший шлях ніж Україна і українці – це істотно відбивається на дослідженні ХІХ – поч. ХХ ст. [12]. Але річ не лише в тому. Насамперед, задля подібних дослідів українським гуманітаріям, напевно, як це не банально лунає, слід сконструювати власний простір, назвавши його “Східною Європою”, “Міжєвропою”, “Східно-Південною Європою” тощо і в центр подібних досліджень ставити, насамперед, Українську територію (з печенігами, половцями, Кримським ханством тощо) й зону контактувань спільноти на цій території з сусідами, історію сусідніх спільнот (Молдову, Білорусь, Польщу, Росію). Бо ж уже давно українським історикам пораджено попередниками дивитись на власну історію не з Кремлівського пагорбу чи краківських передмість (додамо, не з гарвардських кафедр чи будапештських симпозіумів), а з Андріївського узвозу. Нічого провінційного й ганебного в тому немає. Бо навіть визначний В. Конце не знає куди притулити Україну говорячи про бароко: “У зв`язку з церковною унією в цілому польсько-литовському оформленому просторі Білорусі та України надзвичайно розвинулася латинсько-візантійська мішанина в церковній архітектурі. При цім надто розквітло бароко. Незважаючи на те, що в Росії залишалося обмежене сприйняття західних мистецьких форм, в східно-слов`янських областях утримувався пізній культурний кордон між Східно-Центральною та Східною Європою, особливо вимірний в архітектурі й образотворчому мистецтві”(с.149). Література 1. Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів / за редакцією Леоніда Зашкільняка. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001. 2. Див. перекладену російською статтю: Юрген Кокка. Социальная история между структурной и эмпирической историей // Thesis – весна 1993. – С.175-176. 3. Детальніше в післяслові Кляуса Церкака до рецензованого нами видання: Werner Conzeals Osteuropahistoriker. - S.238-248. 4. Насамперед, маємо на увазі серію “Dentsche Geschichte im Osten Europes”, засновану Вернером Конце. На жаль, для нас приступне лише одне видання даної серії: Harmut Boochman. Ostpreu?en und Westpreu?en. – Berlin: Siedler-Verlag, 1992. 5. Власне, німецькомовне сприйняття Центральної та Східної Європи досить цікаве. Австрійці, наприклад, “під Центральною Європою розуміли й розуміють на сьогодні знову багато народів та областей, які свого часу належали Дунайській монархії (Австро-Угорщині В.М. )” (Hans Hecker. Osteuropa – Mitteleuropa – Europa. Historische Erfahrungen und politische Perspektiven // Dialogkongress: Westeuropa – Osteuropa des osterreichischen College in Alpbach, 1990. – S.18). Про все те, до речі, зараз чимало пишеться, в цьому разі істотною нам видалася стаття: Barbara Serloth. Mitteleuropa zwischen Mythos und Wirklichkeit // Bewaltigen oder Bewahren: Dilemas des Mitteleuropaschen Wanders / (Hg.) Peter Gerlich, Krzysztof Glass. Wein: Osterreichische Gesellschaftfur Mitteleuropaische Studien, 1994. тощо. 6. Польське уявлення й конструювання Центрально-Східної Європи, базоване багато в чому на працях визначного польського історика Оскара Галєцького, зараз істотно розвивається, особливо завдяки створеному в Любліні інституту Центрально-Східної Європи (Instytut Europy Srodkowo-Wshodniej). Між тим Центрально-Східна Європа в польському уявленні інколи здається територією колишньої Речі Посполитої (в часи розквіту й “золотого спокою”). (Однак див. видання згаданого інституту: Historia Europy Srodkowo-Wshodniej / red. Jerzy Klazowski. – Lublin, 2000. –t.2 (в розділі бібліографії центр.-східні країни – Польща, Чухія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Хорватія, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Білорусь, Україна (част. Німеччини Лужицькі Серби). – S.271-275). Ще раз наголосимо, що в Україні сприйняли саме цю схему (див. згаданий підручник Історія Центрально-Східної Європи. – Львів, 2000), додавши балканські держави (Сербію, Албанію, Боснію, Чорногорію, Македонію, Грецію) й врешті Молдову. 7. Jeno Szucs Trzy Europz. – Lublin: Instytut Europy Srodkowo-Wshodniej, 1995. – S.32 (Східна Європа від кордонів польських по Урал), 61-62, 73-74. 8. З приводу населення українських Карпат див. цікаву українську розвідку Гошко Юрій Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття XIV–XIX ст. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. 9. В. Конце побіжно спиняється й на проблемі польсько-литовської держави, де українці були мовними й конфесійними чужинцями, що мало фатальні наслідки (с.123-124), на Люблінській унії (с.125-127), релігійній толеранції в Речі Посполитій та проблемі православ`я в XVI ст. (с.129-131), нарешті, на церковній унії 1596 р., що, як слушно зауважує історик, підсилила ідеологічну леґітимізацію загарбань Москви як допомогу одновірцям – спочатку в Україні й Білорусі, потім на Балканах. 10. Див. про особливі форми європейської сім`ї: Mitterauer Michacl Europaische Familienformen in interkulturelen Vergleich // M. Mittelrauer Historisch-Antropologische Familien for Schung. Fragenstellungen und Zugangweisen. – Bohlau, 1990; Хаджинал Джон. Европейский тип брачности в ретроспективе // Брачность, рождаемость, семья за три века. – М.: Статистика, 1979; 11. Існує цікава російська робота з компаративних досліджень про становлення російської бюрократії: Медушевський А.Н. Утверждение абсолютизма в России. Сравнительное историческое исследование. – М.: “Текст”, 1993. 12. Див. наприклад, Гирич Ігор. “Народництво” та “державництво” в українській історіографії: проблеми змістовного наповнення понять // Молода нація. - №4. – 2001. – С.22. <<-- «Котляревщина» | «Львівська Русь»-->>
(C)
Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2023. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99. |
Розсилка новин
|
