1. Світ на початку XX ст.

Демографічна ситуація. На початку
XX ст. найбільш населеною країною був Китай. Там проживало 467 млн.
осіб. У Європі нараховувалось близько 325 млн. осіб, в Америці - 178
млн., Африці - 13,5 млн. і в Австралії та Новій Зеландії майже
півмільйо-на. У пошуках кращого життя в США та інші країни Америки
переїхало чимало емігрантів з Європи та Азії. Колонії переселенців
розширилися в Австралії та Латинській Америці. Протягом XX ст.
населення країн Америки й Африки зростало швидкими темпами і нині
значно перевищує населення Європи.

Цивілізації. У XX ст. продовжувався бурхливий розвиток
індустріальної цивілізації. Привласнююче господарство і відтворююча
економіка служили головними засадами суспільного прогресу і
кардинально змінили обличчя світу. Ринок став головним регулятором
товарного виробництва. Індустріальна цивілізація, прийшовши на зміну
аграрній, зумовила панування машинного виробництва й істотне
поглиблення поділу праці. Вона вивела Європу в лідери світового
розвитку, а перегодом високо піднесла роль США.

Під впливом економічних досягнень, загальної інтелектуалізації
суспільства зароджувалось прагнення до демократизації держави,
національної самоідентифікації й духовного розкріпачення. Однак у
рамках індустріальної цивілізації перехід до правової держави й
громадянського суспільства здійснювався поступово, через революції й
реформи, які охопили світ від початку століття і продовжуються до
сьогоднішніх днів. Феноменом XX ст. став тоталітаризм.

На відміну від Європи, на азіатському й африканському континентах
народи зберігали традиційну цивілізацію. Повторення життя предків
вважалось вищим смислом життя. З покоління в покоління передавались
вчення, звичаї, система духовних цінностей, мало зрозумілих
представникам інших народів. Взаємодія цивілізацій протягом
попередніх століть виявилась на ділі вторгненням у традиційне
суспільство і його руйнуванням, нав'язуванням власної моделі
існування.

Політична карта. У XIX ст. наймогутнішою державою світу була
Британська імперія. її влада поширювалась на третину суші Землі.
Другою за величиною колоніальною імперією була Франція. На початку
XX ст. у них були серйозні конкуренти - США й Німеччина.

Розвинені держави поділили світ на сфери впливу. Апогею досягла
колоніальна політика. У колоніях та напівколоніях проживало 1367
млЬ. чол. або 79% населення землі. Британська, Французька,
Російська, Оттоманська, Австро-Угорська, Німецька, Португальська
імперії набрали класичних рис, які їх об'єднували і водночас
породжували гострі нездоланні суперечності. Виняток становили
Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські країни, де
намагалась знайти притулок трудова й політична еміграція поневолених
народів.

Політичне життя. У політичному устрої простежувались дві
тенденції - розвиток держав унітарного й федеративного типу.
Прикладом унітарних держав на початку століття є Великобританія,
Франція, Італія. Влада тут знаходилась в центральних органах, на
місцях самостійно могли вирішувати лише другорядні питання. З одного
боку, це сприяло національній консолідації, а з іншого боку, легко
могло викликати незадоволення через недостатнє врахування
особливостей регіонів. При федеративному устрої влада поділяється
між центральним і регіональним урядами. Засади федералізму
найпослідовніше втілювали Сполучені Штати Америки.

Абсолютних монархій на європейському континенті на зламі століть
майже не залишилось. Парламентський режим встановився і в
республіках, і в конституційних монархіях. Республіки, залежно від
того, кому належала вся повнота влади в країні, були президентськими
або парламентськими.

У провідних країнах відбулась структуризація суспільства. Масові
політичні партії консерваторів і лібералів здобули досвід і виробили
гнучку тактику й стратегію боротьби за вплив на суспільство.
Перехопити владу намагалися Лейбористська партія (Англія),
соціал-демократичні партії (Росія, Австрія, Угорщина, Бельгія,
Польща, Голландія та ін.).

Соціально-економічний розвиток. За своїм соціально-економічним
розвитком країни, в яких на початку XX ст. інтенсивно йшов процес
індустріалізації, умовно можна поділити на три групи (''ешелони'').
Передову групу очолювали Англія, Франція, США, далі йшли країни
Центральної і Південно-Східної Європи, Іспанія, Росія, останніми
були держави Латинської Америки, Азії й Африки. Такі країни, як
Німеччина, Італія, Японія, випереджали країни ''другого ешелону'',
але і в першому їх не визнавали рівними. Вони відверто вимагали собі
''місце під сонцем''.

У 1900-1903 pp. відбулась світова економічна криза. Вона дала
поштовх модернізації капіталізму, прискоренню процесів впровадження
нової техніки і технологій, концентрації виробництва. На передові
позиції впевнено виходить машинобудівна промисловість. Значно зросли
обсяги виплавки сталі; першість у її виробництві захопили США. Все
більшого поширення набували нові джерела енергії - електрика й
нафта. За допомогою транспорту і зв'язку світ поступово
об'єднувався, хоча до повної гармонії було ще дуже далеко.

Індустріальний розвиток змінив соціальну структуру суспільства,
посилив економічну диференціацію держав. За внутрішнім прогресом
приховувались складні політичні, соціальні и економічні процеси, які
створювали об'єктивні й суб'єктивні передумови визрівання
міждержавних конфліктів і воєн.

Соціальна й політична атмосфера на початку XX ст. була
напруженою. Великі держави увійшли в союзи. 1882 р. був підписаний
таємний союзницький договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною й
Італією (Троїстий союз). їм протистояв альянс Англії, Франції і
Росії, так звана Антанта (1907 p.).

2. Перша світова війна

 

Історія людства знає безліч воєн. Але дві з них за масштабами
руйнувань і людських втрат не мають рівних. Обидві вони відбулися у
XX столітті і в них брали участь усі найбільші держави світу. Війни
прийшли з Німеччини; основні бойові дії розгорталися у Європі. Понад
чотири роки - з 1 серпня 1914 по 11 листопада 1918 року - тривала
Перша світова війна. У неї було втягнуто 38 держав з населенням
понад 1 млрд. осіб. У кровопролитних битвах загинуло 10 млн. осіб,
20 млн. одержали поранення чи каліцтво. Причини війни і цілі держав.
До Першої світової війни призвели загострення суперечностей між
найбільшими державами світу та боротьба двох військово-політичних
угруповань - Антанти й Троїстого союзу. Найбільш непримиренними
виявилися інтереси Німеччини та Англії. Вони суперничали на суші й
на морі. Ініціаторами розв'язання війни виступили правлячі кола
Німеччини та Австро-Угорщини, хоча й інші країни переслідували
конкретні загарбницькі цілі. Гонка озброєнь набрала нечуваного
розмаху. Німецька імперія прагнула до світового панування. В її
плани входило захоплення великих територій в Європі, у тому числі
України й Прибалтики, колоніальних володінь Англії, Франції,
Бельгії, зміцнення позицій в Туреччині й на Близькому Сході.
Австро-Угорщина сподівалася підкорити Сербію, Болгарію й Чорногорію,
заволодіти нафтородовищами Румунії, панувати на Чорному,
Адріатичному й Егейському морях. Туреччина, яку у випадку перемоги
збиралися поділити країни Антанти, звертала свої погляди на
Балканський півострів, Крим, Закавказзя, Іран. Своєю чергою Англія
претендувала на німецькі колонії, турецькі володіння в Месопотамії
(нинішній Ірак), домагалася посилення впливу на Близькому Сході та
Середземномор'ї. В інтересах Англії було підірвати економічну
могутність Німеччини, її зростаючу роль у світовій торгівлі. Франція
хотіла повернути Ельзас і Східну Лотарингію, відібрані у неї
Німеччиною в 1871 p., заодно захопити багатий вугіллям Саарський
басейн та частину Рейнської області Німеччини. Економічно послабити
Німеччину прагнула й Росія. До того ж російський царизм переслідував
стратегічні завдання - установити контроль над протоками Босфор і
Дарданелли, покінчити з німецьким та австрійським впливом у
Туреччині й на Балканах. Найбільше вагалась у визначенні своїх
домагань Італія. Будучи союзником Німеччини й Австро-Угорщини,
Італія все-таки прораховувала, де на неї чекає більша вигода. З
початком війни вона вела затяжні переговори з обома воюючими
сторонами і врешті-решт країни Антанти пообіцяли їй більші
територіальні надбання. Англія готова була надати велику позику. Це
схилило перехід Італії на бік противників Німеччини. Таким чином,
війна мала несправедливий, загарбницький характер з боку держав обох
блоків. Вони прикривалися гаслами захисту вітчизни й майбутнього
своїх народів, знищували в полум'ї війни мільйони безневинних,
ошуканих шовіністичною пропагандою людей. Австро-сербський конфлікт.
Липнева криза 1914 р. Приводом до початку Першої світової війни став
австро-сербський конфлікт. 28 червня 1914 р. Гаврило Принцип, член
таємної організації ''Млада Босна'', яка боролась за об'єднання всіх
південнослов'янських народів, убив наступника австрійського й
угорського престолу Франца Фердинанда. Ерцгерцог був
головнокомандувачем армії Австро-Угорщини і прибув до Боснії на
військові маневри. Його провокаційний приїзд у Сараєво і постріли
19-річ-ного сербського студента відіграли зловісну роль. 23 липня
Австро-Угорщина передала уряду Сербії ультиматум, який порушував її
суверенітет, означав втручання у внутрішні справи. В разі ухилення
Сербії від виконання вимог їй погрожували розривом дипломатичних
відносин, війною. Великі держави зайняли вичікувальну позицію, щоб
не бути звинуваченими у змовництві. В установлений термін Сербія
оголосила про свою згоду прийняти умови ультиматуму. Виняток
становив пункт, де йшлося про участь австрійської поліції у
проведенні слідства на території Сербії. Цього було досить, щоб
погрози були приведені в дію. Наприкінці липня австро-угорські
війська вторглися на територію Сербії. Розпочалось артилерійське
бомбардування Белграда. Вступ у війну великих держав. Імперським
амбіціям Росії, уряд якої прихильно ставився до Сербії, було
нанесено відчутний удар. В частині російських військових округів, на
Чорноморському й Балтійському флотах було проведено мобілізацію, яка
переросла в загальну. У відповідь Німеччина 1 серпня теж розпочала
загальну мобілізацію, а ввечері німецький посол вручив у Петербурзі
російському міністру іноземних справ ноту з оголошенням війни Росії.
З серпня нота такого ж змісту була передана французькому уряду.
Звинувачуючи французів у порушенні нейтралітету Бельгії, Німеччина
без попереджень вторглась на її територію. Це послужило серйозним
приводом для негайного вступу у війну Англії. За лічені дні війна
стала світовою. Вона розгорялась по всій земній кулі. На боці держав
Антанти виступила Японія, маючи на меті захопити німецькі колонії у
Тихому океані і встановити контроль над Китаєм. У жовтні до
Німеччини приєдналась Османська імперія. Утворились нові фронти у
Закавказзі, Сирії, Палестині. Однак головними з самого початку були
Західний і Східний фронти. На заході німецьким військам протистояли
англійські, французькі й бельгійські солдати. На сході об'єднані
сили німецької й австро-угорської армій були спрямовані проти Росії.
На початку війни хвиля патріотизму й націоналізму захлеснула воюючі
держави. З часом вона змінилася на зневіру і втому, призвела до
посилення соціал-демократії й поширення пацифістських ідей. Але поки
що вона створювала сприятливі умови для мобілізації усіх сил на
фронті і в тилу. Зовнішнім виявом національних почуттів стали
перейменування в Росії міст з німецькими назвами: Санкт-Петербург
став Петроградом; у Великобританії королівська сім'я родом з
німецького Ганновера взяла нове прізвище - Віндзор. Від початку і до
кінця війна супроводжувалась гострою боротьбою різних
суспільно-політичних течій. План Шліффена. Напередодні війни країни
Антанти мали перевагу в людських і матеріальних ресурсах над
країнами Троїстого союзу. Військово-морські флоти Англії та Франції
домінували на морях. За кількістю та якістю озброєнь і в
мобілізаційному відношенні до війни краще була підготовлена
Німеччина. Майже за рік до початку воєнних дій у Німеччині був
готовий воєнно-оперативний план нападу на Францію і Росію.
Німецькому імператору його представляв начальник генерального штабу
Німеччини Г. фон Мольтке. В основу наступних воєнних дій було
покладено план генерала Шліффена - начальника німецького генштабу в
1891-1905 pp. Неминучість війни на два фронти була очевидною. Тому
головною ідеєю стратегічного плану було бити противників нарізно. На
початковому етапі війни на заході передбачалося зосередити близько
80% збройних сил Німеччини, а решту - на сході. Після розгрому
протягом 4-6 тижнів французької армії Німеччина мала перекинути
війська на схід і в ході блискавичної війни нанести нищівну поразку
Росії. Бойові дії у 1914 р. У перші ж дні війни німецькі війська
вступили на територію Бельгії. Взяття фортеці Льєж і столиці
Брюсселя послужили недостатньою втіхою для німецьких армій, бо
надалі вони несподівано для себе зустріли запеклий опір. Почались
каральні операції проти місцевого населення. Не гребуючи ніякими
засобами, німецьке командування гнало війська на захід. На
франко-бельгійському кордоні потерпіли поразку французи, що додало
впевненості німцям. Відкривався шлях на Париж. Французький уряд
залишив столицю й переїхав у м.Бордо. Стратегічний задум німецького
командування здавався виконаним. Два німецькі армійські корпуси і
кавалерійську дивізію було перекинуто на схід, де вже наступали
російські армії під командуванням генералів Ренненкампфа і
Самсонова. Негайного втручання Росії вимагали західні союзники.
Однак наступ у Східній Пруссії, розпочавшись досить успішно, через
неузгодженість дій командувачів та дезорганізацію тилу закінчився
трагічно. У вересні росіян витіснили зі Східної Пруссії, причому ЗО
тис. осіб потрапило в оточення, а генерал Самсонов застрелився. У
серпні-вересні успішними були дії Південно-Західного російського
фронту. Після перших успіхів австро-угорські війська терпіли поразку
за поразкою. Російські армії Рузського й Брусилова захопили Львів, а
далі й фортецю Перемишль, зайняли майже всю Галичину й Буковину.
5-12 вересня грандіозна битва розгорілася на північному сході від
Парижа на річці Марні. Німецькі війська сподівалися оточити
французів і взяти столицю Франції. Але французькі й англійські
війська перейшли у наступ. Кожна із сторін намагалася обійти
противника з флангів, що нагадувало ''біг до моря''. Лінія фронту
видовжувалась і досягла 600 км - від кордонів Швейцарії до
Атлантики. Це був важливий стратегічний успіх союзників. Проте далі
його не вдалося розвинути. До цього війна була маневреною; тепер
вона набрала позиційного характеру. І ті, й інші солдати заривались
в окопи, перед якими будувались земляні й бетонні укріплення,
недоступні навіть для важкої артилерії. Перед окопами простяглись
мінні поля й ряди колючої проволоки. Битва на Марні стала переломною
в ході Першої світової війни і, за визнанням німецьких генералів,
визначила її підсумки. Жодна із сторін не володіла достатніми
засобами, аби безповоротно зламати хід подій. Тому вони намагалися
якомога швидше привернути до цієї світової бойні інших союзників.
Першою вступила у війну Японія. Вона захопила німецькі володіння в
Китаї і на Тихому океані. Країни Антанти вимагали послати японських
солдат у Європу та японський уряд відмовився це зробити. Німеччину
підтримала Османська імперія. Російсько-турецький фронт розтягнувся
на 350 км. У Закавказзі в Сарака-мишській битві основні сили
турецької армії були розгромлені. Невдачі спіткали й австрійську
армію на Балканах, яка двічі брала Белград, але серби не
капітулювали і витіснили австрійців з країни. Бої на Західному і
Східному фронтах означали зрив німецького плану війни. Крах плану
Шліффена був викликаний недооцінкою сил противника, бездумним
дотриманням наміченого, відсутністю належної взаємодії між арміями.
Війська Антанти подекуди перехопили ініціативу і, використовуючи
добре укріплені позиції та природні перешкоди, завдали ударів
німецьким військам. Блискавична війна не вдалася, що загалом змінило
обстановку на театрах воєнних дій. Бойові дії у 1915 р. У 1915 р. на
західному фронті Німеччина активних бойових дій не вела. 22 квітня
біля бельгійського міста Іпр німці вперше в світовій історії
здійснили газову атаку. З 15 тис. отруєних хлором англійських вояків
третина померла. Ця подія продемонструвала повну зневагу норм
міжнародного права і ознаменувала появу нової страхітливої зброї -
хімічної. У військах впроваджуються протигази. Зі свого боку
англійці й французи спробували перекрити протоки Босфор і
Дарданелли. Висадка десанту була невдалою. Турецькі війська наглухо
блокували експедиційні війська союзників. У ті ж квітневі дні
завершились переговори країн Антанти й Італії. За Лондонською угодою
Італія вступала у війну проти Німеччини. За це їй мали відійти після
війни Трієст та інші австрійські області з італійським населенням,
під протекторат Італії підпадала Албанія. Через місяць Італія
вступила у війну, але вела її спроквола, відтягнувши понад 10
австрійських дивізій. Це було єдине полегшення для Росії, адже
найбільші за масштабами бої у 1915 р. відбувалися на сході. За
пропозицією командуючого Східним фронтом генерала фон Гінденбурга
проти Росії було спрямовано головний удар Німеччини. Досі російські
війська проводили наступальні операції не для досягнення
стратегічної вигоди, а з метою полегшення становища союзників на
заході. Внаслідок постійної передислокації з'єднань і розрізнених
дій бойова міць російських армій була невисокою. Техніко-економіч-на
відсталість Росії зумовила тяжке становище на фронті. Не вистачало
найнеобхіднішого - зброї, боєприпасів, обмундирування, медикаментів.
У Німеччині добре знали про наміри російського командування, про
сильні і вразливі місця росіян. Німецькі й австрійські вивідувачі
були в російських штабах, навіть у військовому міністерстві і
царському оточенні. Росію вважали найсла-бшим членом Антанти.
Німеччина хотіла змусити Росію вийти з війни. 2 травня 1915 р. після
шаленої артилерійської підготовки німецькі й австрійські війська
перейшли у наступ і прорвали росій; ську оборону. Протягом наступних
п'яти місяців вони захопили Галичину, Буковину, частину Волині,
Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусії. Втрати росіян були
жахливими: 850 тис. убитих і поранених, 900 тис. полонених. Однак
Росія не капітулювала. Фронт розтягнувся від Ризької затоки до
кордонів Румунії. На сході теж перейшли до позиційної війни. Після
перемог Німеччини восени 1915 р. у війну вступає Болгарія.
Утворюється Четверний союз Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і
Болгарії. Через болгарську територію Туреччина тепер вільно могла
спілкуватись із своїми союзниками. Проти невеликої сербської армії у
жовтні 1915 р. рушили німецькі, авст-ро-угорські й болгарські
війська. Росія не могла надати Сербії допомогу, а французькі й
англійські війська прибули запізно: сербська армія вже була
розгромлена. На новоутвореному Балкан-ському фронті бойових дій до
середини 1918 р. майже не велось. Отже, у 1915 р. вирішальних
перемог не здобула жодна із коаліцій. Час працював на країни
Антанти. Вони налагодили велике військове виробництво і нарощували
стратегічну перевагу. Концентрація німецьких військ на Східному
фронті відкривала союзникам на заході можливість для передишки і
перегрупування сил для нанесення вирішального удару. Напередодні
кампанії 1916 р. Англія і Франція порівняно з Німеччиною мали
чисель-нішу армію, глибоко ешеловану оборону, потужну артилерію.
Війська німецьких союзників виявились розпорошеними по різних
фронтах і не горіли бажанням вести активні наступальні операції.
''Верденська м'ясорубка''. Брусиловський прорив. Битва на р. Соммі.
Німецькі командувачі вважали, що перемогу на сході забезпечено і час
братися за противників на заході. 21 лютого 1916 р. німецькі війська
на ділянці фронту довжиною 40 км перейшли у наступ. Йому передувала
нищівна артилерійська підготовка. Сталевий дощ не залишав нічого
живого. Небаченої сили удар спрямовувався проти фортеці Верден.
Добре укріплена, вона становила осердя оборони французів. Щоразу,
коли німецька піхота піднімалась в атаку, її зустрічав кинджальний
вогонь. За кілька місяців кровопролитних боїв німцям удалося
заглибитись в оборону французів лише на 7 км. Прорвати фронт чи
бодай заволодіти Верденом німці не змогли. Сили протиборствуючих
сторін виснажувались з кожним днем. Франція очікувала допомоги від
Росії та Англії. Дійсно, 4 червня російські армії під командуванням
генерала Олександра Брусилова після сильної артилерійської
підготовки прорвали австро-німецький фронт. Незабаром вони знову
зайняли більшу частину Галичини й Буковину, досягли Закарпаття.
Лінія фронту витягнулась майже на 400 км, а глибина просування
становила 60-100 км. Німецьке командування спішно знімало війська на
заході й перекидало їх на схід. На боці Антанти 16 серпня у війну
вступила Румунія, однак одразу ж була окупована ворожими військами,
що подовжило фронт ще на 500 км. 1 липня французькі й англійські
війська повели наступ на річці Соммі. Шквальний артилерійський
вогонь, що тривав сім днів, зруйнував німецькі дротяні загорожі,
траншеї, ходи сполучення. На кожен метр фронту французька артилерія
викинула близько однієї тони металу. Крім піхоти, на прорив вперше
було кинуто танки. 79 сталевих чудовиськ повільно повзли на німецькі
позиції й наганяли жах. Проте німецькі війська стримали натиск і
восени активні бойові дії на р. Соммі припинилися. В грудні
безрезультатно закінчилась і Верденська битва. Підсумки воєнних
кампаній 1916 р. були приголомшуючими. Під Верденом загинуло майже
мільйон німецьких і французьких солдатів та офіцерів. На р. Соммі
втрати з обох сторін перевищували 1300 тис. осіб. Під час
Брусиловського прориву лише полонених нараховувалось понад 400 тис.
осіб. Все більше вдосконалювались смертоносна зброя і техніка. Для
нищення людей використовувались артилерія, танки,
військово-повітряні сили, хімічна зброя. За рівнем технічної
оснащеності англо-французькі війська випереджали Німеччину. Війна
все більше виснажувала противників, вимагаючи мобілізації останніх
людських, матеріальних і продовольчих ресурсів. Підводна війна.
Напередодні війни Англія мала потужний військовий флот. Німецький
флот не міг орудувати далі Балтики, а австро-угорський - Адріатики.
Мобільними були судна, які опинилися ще до війни за межами цих
акваторій. Так, німецькі крейсери ''Гебен'' і ''Бреслау'',
опинившись у Чорному морі, обстрілювали Одесу, Севастополь,
Новоросійськ і Феодосію. Британський флот розгромив німецьку ескадру
в Південній Атлантиці біля Фолклендських островів. Держави Троїстого
союзу потерпали від морської блокади і шукали ефективних засобів
протидії. Порятунок вбачався у широкому застосуванні порівняно нової
зброї - підводних човнів і розгортанні підводної війни. У лютому
1915 р. Німеччина оголосила всі води, які омивають Великобританію,
зоною бойових дій і спрямувала сюди свої підводні човни. 7 травня
об'єктом атаки став англійський пасажирський лайнер ''Лузітанія'' з
1196 пасажирами на борту, з них 128 були американці. Загибель
''Лузітанії'' стала однією з найбільших морських катастроф. США
виступили з рішучим протестом, бо, крім людських жертв, підводна
війна завдавала збитків торгівлі з країнами Антанти. Німеччина,
побоюючись конфлікту з США, тимчасово обмежила підводну війну.
Німецьке командування віддало наказ без попередження не топити
пасажирські судна. На практиці командири підводних човнів цей наказ
не виконували. У травні - червні 1916 р. між англійським і німецьким
флотами відбулася найбільша в історії морська битва. У ній з обох
сторін брали участь дредноути, лінійні кораблі, крейсери, міноносці.
Зіткнення відбулося на Північному морі біля берегів Ютландії.
Німецька ескадра спробувала розсікти британський флот і розбити його
по частинах. Однак їй не вдалося цього зробити, натомість німців
мало не відрізали від їхніх же баз. Німецький флот поспішно залишив
бій. Повернувшись до баз, він більше не з'являвся у відкритому морі.
У Німеччині знову активізувалися прихильники необмеженої підводної
війни. ''Ми будемо топити навіть тріску, якщо вона попливе в
Англію'', - підтримав їх кайзер Вільгельм II. Країни Антанти дуже
потерпали від німецьких підводних човнів, хоча ті нерідко гинули й
самі. На виклик Німеччини вони відповіли розгортанням
суднобудування, розробкою ефективних засобів боротьби проти
підводних човнів. Агресивністю Німеччини обурювалась світова
громадськість. Стало зрозумілим, що підводні човни не спроможні
вирішити долю війни, яка набирала все більш затяжного характеру.
Лютнева революція в Росії та її вплив на хід війни. Внутрішнє
становище воюючих країн було складним. Нестача продовольства,
палива, одягу, найнеобхідніших речей до краю загострювали бідування
людей. Ширилися страйки і антивоєнний рух. На фронті стихійні
протести набрали форми братання. У Росії до економічних та
соціальних проблем додалася політична криза, спричинена поразками на
фронтах, недовірою до діяльності уряду, його нездатністю завершити
війну. Хитке становище влади всіма силами розгойдували більшовики,
використовуючи голод і розруху в країні для досягнення власних
цілей. У лютому 1917 р. антивоєнні та соціальні виступи в Росії
набрали небаченого розмаху і переросли в революцію. Врятувати
монархію не вдалося. На початку березня влада перейшла до
Тимчасового уряду. Росія стала республікою. Новий уряд не відмовився
від зобов'язань царя Миколи II перед союзниками і закликав
продовжувати війну до переможного кінця. Але в країні невблаганно
зростали все більш рішучі хвилі протесту проти грабіжницької війни.
На 1917 р. кожна із воюючих країн виношувала потаємні плани.
Німецьке командування обрало оборонну тактику, війська Антанти -
наступальну. Ще в грудні 1916 р. Німеччина виступила з пропозицією
розпочати переговори про мир. Вона та її союзники хотіли б укласти
мир, залишивши за собою всі завойовані території. Країни Антанти
відхилили цю пропозицію. Існувала домовленість генеральних штабів
союзних армій про одночасний наступ у 1917 р. на всіх європейських
фронтах. Лютнева революція зробила неможливим наступ російських
військ. Під впливом революційних подій у Росії масові страйки
прокотились в Англії, Франції, Італії. Страйкарі і демонстранти
вимагали припинення війни і укладення миру. З Росії революційні
настрої перекинулись і в Німеччину. В квітні - травні на Східному
фронті спостерігались масові братання солдатів німецької армії та
росіян. Перспективи виходу Росії з війни надзвичайно налякали
союзників. Вступ у війну США. Сполучені Штати Америки були країною,
яка ніяк не бажала поразки Антанти. Тривалий час їм було невигідно
вступати у війну. В роки війни США постачали країнам Антанти зброю,
боєприпаси, продовольство. З країнами австро-німецького блоку США
торгували через нейтральні країни. У 1914 р. американський борг
країнам Європи, головно Англії, становив близько 6 млрд. доларів. В
роки війни вони не лише розрахувались з боргами. З боржника
європейських держав вони перетворились на їхнього кредитора (позика
становила понад 10 млрд. доларів) і не хотіли задарма все втрачати.
З лютого США порвали дипломатичні відносини з Німеччиною. Коли стало
відомо, як небезпечно для союзників розгортаються події в Росії,
американський конгрес оголосив війну Німеччині. Це трапилося 6
квітня. А вже через рік на Західному фронті було понад 2 млн.
американців. Американська промисловість отримала нові замовлення. На
потреби армії і флоту виділялися величезні кошти. Економічна,
військова, фінансова міць США була спрямована проти Німеччини і не
залишила їй шансів на перемогу. Бойові дії у 1917 р. Генеральний
наступ країн Антанти одночасно на всіх фронтах навесні 1917 р. не
вдався. У квітні об'єднане англо-французьке командування вчинило
спробу атакувати противника в районі Реймса. Сім тижнів тяжких боїв
успіху не принесли. Французи втратили убитими і пораненими понад 100
тис. осіб. На сході оговтались російські війська і в липні перейшли
в наступ у Львівському напрямі. На сході, як і на заході, воювали
неохоче. Війна всім остогидла, перетворившись на смертельно
небезпечну й невдячну, нічим не виправдану роботу. Німецькі війська
перейшли в контрнаступ на півночі. Вони захопили Ригу і встановили
контроль на Ризькою протокою. Ще більшою поразкою обернулась для
італійської армії битва біля села Капоретто в жовтні 1917 р.
Італійські позиції були зруйновані вщент австрійською артилерією.
Довершували справу в наступальному пориві австро-німецькі війська.
Італійські вояки вже давно були готові покінчити війну і рятувались
панічною втечею. 300 тис. з них потрапили в полон і 130 тис.
загинули. Лише перекинуті з Ніцци на автомобілях англійські й
французькі дивізії дещо поправили становище і не допустили, щоб
Італія таким чином вийшла з війни. Поразка при Капоретто стала
катастрофою для італійської армії і уроком для всіх союзників. Глави
урядів і представники штабів Англії, Франції, Італії та США для
координації дій на західноєвропейському театрі війни в листопаді
1917 р. утворили Вищу воєнну' раду. Верховним головнокомандуючим у
березні 1918 р. був призначений генерал Фош. Тим часом Росія стрімко
міняла курс. Взявши в жовтні 1917 р. владу, більшовики 15 грудня
уклали з австро-німецьким командуванням перемир'я. Раніше це зробила
Румунія. З березня 1918 р. між Німеччиною та Радянською Росією було
підписано Брестський мир. Німецькі війська перекидались на захід.
Воєнні дії на Західному фронті у 1918 р. Поразка країн
німецько-австрійського блоку. Комп'єнське перемир'я. Німецьке
командування, зібравши сили, намагалося розбити англійців та
французів до вступу у війну США. З кінця березня до початку червня
німці провели на заході три наступальні операції. У них були деякі
переваги та бракувало адекватної оцінки противника. Пожертвувавши
сотнями тисяч своїх солдатів, вони перейшли ріку Марну і наблизились
до Парижа. Столицю Франції взялись обстрілювати із далекобійних
гармат (''Велика Берта''), бомбардували за допомогою авіації. Ці
руйнування не могли змінити на краще становище Німеччини. Людські
резерви було вичерпано. На фронт з Німеччини гнали навіть підлітків.
Зневірені в усьому солдати погано слухались командирів. 18 липня
союзники рушили у наступ, відкинули німців від Марни і більше не
випускали ініціативи. Остаточного удару німецьким військам було
завдано союзниками біля Ам'єна 8 серпня. За один день перестали
існувати 16 німецьких дивізій. Командуючий німецькою армією
генерал-фельдмаршал фон Гінденбург заявив імператору ВільгельмуИ про
доцільність укладення миру, поки війська знаходяться на території
противника. Не чекаючи кроків Німеччини, під натиском військ Антанти
29 вересня капітулювала Болгарія. Через місяць запросили миру
Австро-Угорщина, яка вже почала розвалюватись, і Туреччина. Оцінивши
загрозливість ситуації, німецьке верховне командування в
ультимативній формі поставило вимогу імператору припинити війну і
запобігти вибуху революції. Уряд Німеччини звернувся до
американського президента з проханням про перемир'я і укладення
миру. Вільсон погодився розпочати переговори при умові відведення
німецьких військ з захоплених територій і зречення кайзера. Поки в
Берліні роздумували, в місті Кілі 3 листопада повстали військові
моряки. Вони були обурені спробою командування кинути їх в останній
бій. Для захисту своїх інтересів моряки створили першу в Німеччині
Раду. У Берліні на боротьбу піднялись робітники. 6 листопада
президент США повідомив, що маршал Фош уповноважений прийняти
представників німецького командування. Наступного дня німецька
делегація на чолі з міністром Ерцберге-ром під білим прапором
пересікла лінію фронту. Далі залізницею вона прибула на станцію
Ретонд у Комп'єнському лісі, де стояв штабний вагон маршала Фоша.
Тим часом революційна хвиля не вщухала і 9 листопада Німеччина була
проголошена республікою. Канцлер Макс Баденський оголосив про
зречення кайзера, який втік у Голландію. Влада перейшла до
соціал-демократа Еберта. Переговори у Комп'єнському лісі велись від
імені нового уряду. В ультимативній, принизливій для німецьких
делегатів формі союзники виставили низку умов. Протягом двох тижнів
німці повинні були евакуювати війська з Бельгії, Франції,
Люксембургу, Ельзаса і Лотарингії. Вони мали відмовитись від
Брест-Литовського договору, передати все озброєння переможцям,
відпустити на батьківщину полонених. Водночас союзне командування
погодилось тимчасово залишити німецькі війська в Україні й
Прибалтиці. Термін перемир'я становив 36 днів. На світанку 11
листопада 1918 р. між Німеччиною та її противниками було підписано
перемир'я. Об 11 годині ранку пролунав сигнал ''Припинити вогонь!''.
Прогримів перший залп артилерійського салюту. Перша світова війна
закінчилась. Масштаби втрат і руйнувань. Сучасники називали війну
Великою. Вона принесла людські жертви, рівні втратам у Європі
протягом попередніх двох століть. Крім воєнних дій, величезного лиха
завдали хвороби і голод. Життєвий рівень більшості населення був
жалюгідним. Неймовірні збитки терпіли майже всі європейські держави.
ВзфГзгоіновані або переведені на виробництво військової продукції
ф|йірики і заводи. Спотворені дороги, залізниці, мости, з лиця землі
міста і села справляли гнітюче враження, не піддавалися поясненню
здорового глузду. Розладнані промисловість, сільське господарство й
фінанси потребували напруження зусиль нових поколінь. Збитки
становили третину національного багатства держав-учасниць війни. У
матеріальному обчисленні вона обійшлась у 80 млрд. доларів. Одним із
підсумків війни стала нова розстановка сил на міжнародній арені.
Сполучені Штати Америки почали відігравати роль кредитора
європейських держав, відповідно, посилилась їхня роль у світовій
політиці. Світ набрав нових обрисів. У ході війни державний лад
Німеччини, Австро-Угорщини, Османської імперії та Росії не витримав
випробувань. Імперії Гогенцоллерів, Габсбургів, Романових, турецьких
султанів розпалися. На їхніх уламках виникли нові держави. Посилився
вплив Японії та Китаю. Почала занепадати колоніальна могутність
європейських держав. Страхітлива Перша світова війна була злочином
перед людським суспільством. Вона вкарбувалася у тіло й душу
народів, повсякчас нагадувала про себе втратами і каліцтвом близьких
і рідних, але не стала останньою пересторогою.

3. Революційні події в Російській імперії в 1917 р.
Більшовицький переворот

Причини, завдання та періодизація революції. Причинами революції
в Росії були: протиріччя між відсталою політичною надбудовою
(самодержавством) та новими суспільно-економічними відносинами;
протиріччя між працею і капіталом; невирі-шеність аграрного питання:
існування поміщицького господарства, безземелля значної частини
селян; невирішеність національного питання; загострення всіх проблем
Російської імперії в результаті невдалої участі в Першій світовій
війні.

Завданнями революції в Росії були: ліквідація самодержавної форми
правління і перехід до парламентської демократії; створення умов для
вільного розвитку ринкових відносин; вирішення аграрного питання;
демократизація суспільно-політичного життя країни; гарантія захисту
соціальних прав трудящих; забезпечення вільного розвитку нації, що
населяли Росію; виведення Росії з війни.

Періодизація російської революції:

23 лютого - 3 березня 1917р.- повалення монархії;

березень - липень 1917 р.- двовладдя;

липень - жовтень 1917 р.- революційна криза;

жовтень 1917 р.- червень 1918 р.- встановлення диктатури
більшовиків;

червень 1918 р. - березень 1921 р. - громадянська війна.

Початок революції. 23 лютого 1917 р. (за старим стилем) на
Путиловському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тис.
осіб. Поступово страйк охопив основні заводи Петрограду і в суботу
28 лютого вже страйкувало 240 тис. осіб. Страйки були викликані
погрозою локауту, погіршенням постачання населення хлібом, падінням
реального життєвого рівня. Це був стихійний вибух невдоволення
внаслідок накопичення соціальних проблем.

Ні опозиційні партії, ні урядові кола не були готові до такого
розвитку подій. Спроби поліції за наказом царя придушити виступи
робітників лише загострили становище. Залучення військ для
проведення каральних операцій викликало обурення серед солдат. 27
лютого солдати Волинського полку відмовились стріляти в
демонстрантів і перейшли на їхній бік. Звістка про це розлетілась
столицею. Волинський полк підтримали Преображенсь-кий і Московський
полки. Гарнізон Петрограду перейшов на бік повсталого народу.

28 лютого опір урядових сил було зламано, повсталі оволоділи
ключовими пунктами міста. За прикладом столиці аналогічні події
відбулись у Москві.

Формування революційних органів влади. Повалення монархії. У той
час, як на вулицях міста розгортались революційні події, лідери
політичних партій формували політичні структури, щоб перебрати на
себе владу. Майже одночасно утворились два центри, що намагались
стати на чолі революції. 27 лютого група робітників, меншовиків,
анархістів та лідерів інших опозиційних партій утворила виконавчий
комітет Петроградської ради, який виступив з відозвою до робітників
обрати делегатів до Ради. Того ж дня відбулось перше засідання, на
якому були присутні 120 делегатів. Був обраний керівний склад Ради
на чолі з меншовиком М.Чхеїдзе. Через деякий час до виконкому було
кооптовано кілька представників більшовиків.

Того ж дня депутати Державної думи, що не підкорилися наказу царя
призупинити роботу, утворили Комітет Державної думи. Головну роль у
ньому відігравали кадети, які відразу проголосили, що беруть владу в
свої руки і запропонували Миколі II зректися престолу. Вимогу
Комітету підтримав генералітет на чолі з генералом Алексєєвим.

Перемога революції залежала від того, на чий бік перейде армія, і
Рада одразу повела боротьбу за вплив на війська гарнізону.

1 березня 1917 р. виконком Петроградської ради видав наказ №1,
який був адресований військам Петроградського гарнізону. Згідно з
ним:

- у військах вводились виборні солдатські комітети;

- представники військових обирались до Петроградської ради;

- війська підпорядковувались тільки Петроградській раді, її
розпорядженням;

- зброя зберігалась в солдатських комітетах, видача її офіцерам
заборонялась;

- солдати мали право користуватися всіма правами та свободами
громадян Росії;

- вищі чини мали звертатись до солдат тільки на ''ви''.

Щоб забезпечити своє керівне становище, Петроградська рада
ухвалила ще низку рішень. Було проголошено амністію політичним
в'язням; відновлено всі політичні права та свободи, обмежені в
умовах воєнного часу; прийнято рішення про необхідність проведення
виборів до Установчих зборів; введено самоуправління в армії та
виборність командирів.

Тим часом діячі Комітету були зайняті проблемою збереження
монархії. Вони переконали імператора в необхідності добровільно
відмовитися від престолу на користь свого брата Михайла
Олександровича. 2 березня імператор Микола II оголосив рішення про
зречення трону за себе і за сина. Текст Маніфесту було підписано 3
березня 1917 р. Микола II мав разом з сім'єю залишити Росію і
вирушити до Англії, але 7 березня його було заарештовано.

У ніч з 1-го на 2-е березня відбулось таємне засідання
представників виконкому Петроградської ради та Тимчасового комітету
Державної думи, на якому було прийнято рішення про утворення
Тимчасового революційного уряду.

З березня 1917 р. в ранкових газетах було опубліковано Звернення,
в якому проголошувалось утворення Тимчасового уряду, друкувався
список його складу та програма дій, яка передбачала повну і
термінову амністію, політичні права та свободи для всіх громадян,
відміну всіх станових та національних обмежень, проведення роботи по
організації та проведенню прямих, рівних, таємних, загальних виборів
до Установчих зборів, розгортання виборів до органів місцевого
самоврядування, заборону виведення із столиці військових частин, що
брали участь у революційних подіях.

Очолив уряд, що складався переважно з кадетів та представників
інших правих партій, великий поміщик князь Г.Є.Львов. Важливу роль в
уряді відігравав П.М.Мілюков, що зайняв посаду міністра закордонних
справ.

Даючи згоду на формування Тимчасового уряду та передачу йому
повноти влади, Петроградська рада залишила за собою право
підтримувати політику уряду в тій мірі, в якій вона буде сприяти
революції.

Опівдні відбулась таємна зустріч членів уряду з Великим князем
Михайлом Романовим. Обговорювалось питання проголошення його
імператором. Але Михайло відмовився від корони, передавши всю
повноту влади Тимчасовому уряду. Таким чином, монархія в Росії
припинила існування.

Двовладдя. Утворення рад і Тимчасового уряду створило ситуацію,
що отримала назву двовладдя. Адже влада робітників та солдатів була
уособлена в радах, а владу ліберальної інтелігенції, промисловців,
частини землевласників уособлював Тимчасовий уряд.

Влада зосередилась в руках двох керівних органів, чиє ставлення
один до одного було суперечливим і коливалось від суперництва до
співробітництва.

Причинами існування двовладдя були стихійність соціального
вибуху, неорганізованість політичних партій для взяття ними влади,
розрізненість дій політичних партій як правого, так і лівого табору.

Історичне значення двовладдя полягало в тому, що в Росії
з'явилась можливість мирного переходу від самодержавства до
демократичного республіканського устрою при забезпеченні широкої
демократії для народу.

Повалення монархії і проголошення демократичних прав і свобод, а,
відповідно, вирішення загальнонаціонального завдання революції
призвело до розколу в революційному русі: для одних революція вже
скінчилась (праві і ліберали), а для інших-вона тільки розпочиналась
(соціалісти). Домінування соціалістичних партій у політичному житті
і визначило подальшу долю революції. У країні розгорілась гостра
політична боротьба.

На початку квітня 1917 р. російські революціонери, що перебували
в еміграції, повернулись до Росії. Разом з цією групою прибув лідер
більшовиків - Володимир Ілліч Ульянов (Ленін).

Його приїздові в Росію сприяли урядові кола Німеччини. Вони
сподівались, що з приходом до влади більшовиків буде укладено з
Росією мир, про підписання якого вони неодноразово заявляли.

Леніна, як одного з вождів революції, зустрічала багатотисячна
маніфестація на площі перед Фінським вокзалом. Він виступив з
невеликою промовою, яку закінчив словами: ''Хай живе всесвітня
соціалістична революція!''

Наступного дня Ленін виступив з доповіддю ''Про завдання
пролетаріату в даній революції'' (відомою ще під назвою ''Квітневі
тези''). В ній він головним завданням ставив перехід мирним шляхом
до соціалістичного етапу революції. Така позиція лідера російських
соціал-демократів не відразу була підтримана більшістю членів
партії. Основним опонентом Леніна виступив Каменев, який вважав
передчасним встановлення влади рад.

Квітнева та червнева кризи Тимчасового уряду. Перший з'їзд рад.
Революція в Росії викликала занепокоєння в стані союзників Росії у
війні. Тому країни Антанти прагнули ясності від Тимчасового уряду в
питанні про подальшу участь Росії у війні. 19 квітня газети
надрукували ноту міністра закордонних справ Мілюкова урядам країн
Антанти, в якій говорилось, що Росія буде вести війну до переможного
кінця.

Ця нота викликала хвилю протестів, яка призвела до урядової
кризи. Навколо питання відставки міністрів Мілюкова і Гучкова
(військового міністра) розгорілись суперечки, які призвели до
зіткнень прихильників і противників уряду. Зрештою кризу було
розв'язано шляхом відставки непопулярних міністрів і введення до
складу уряду представників соціалістичних партій.

У червні 1917 р. в Петрограді проходив перший з'їзд рад. Одним з
головних питань, що обговорювалися на з'їзді, було питання про
ставлення рад до Тимчасового уряду. Яскравим епізодом у роботі
з'їзду стала відповідь лідера більшовиків - Леніна на заяву
меншовика Церетелі про відсутність в країні партії, яка була б
готова взяти в свої руки політичну владу. Саме тоді із залу
пролунали слова Леніна: ''Є така партія!''. Це не було прийнято
всерйоз, хоча і означало, що є сили, які прагнуть до політичної
влади.

З'їзд прийняв документи, які забезпечували створення основ
парламентаризму в Росії. З'їзд обрав також виконавчий орган рад -
Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет у складі представників
меншовиків, есерів, більшовиків та ін.

В країні невпинно загострювалось соціально-економічне становище.
Народ вимагав реформ і припинення війни. У червні 1917 р. по країні,
а особливо в столиці, прокотилась хвиля маніфестацій протесту.
Назрівала нова урядова криза. На цей раз її вдалося відвернути,
організувавши наступ на фронті. Проте це не вирішило проблеми, а
лише відклало її. Провал наступу викликав загострення політичного
становища, яким намагались скористатись кадети, щоб позбавити уряд
опіки з боку рад, а також більшовики, які спробували дістатись до
влади.

Липнева криза. Повстання більшовиків. Кадети вирішили створити
штучну політичну кризу, використавши для цього українське питання.
Зокрема, вони були проти угоди з Українською Центральною Радою, яку
уклала делегація на чолі з Керенсь-ким, Церетелі й Терещенком. В
знак протесту вони подали у відставку.

У цей час найбільш радикальні члени більшовицької партії Лаціс,
Подвойський, Невський стали ініціаторами збройного виступу. Головною
ударною силою були бійці Першого кулеметного полку. За підтримки
робітничих дружин вони спробували встановити контроль над містом і
оволодіти Петропавлівською фортецею.

Вважаючи повстання передчасним, Ленін доклав зусиль, щоб
спрямувати виступ у мирне русло і відвернути удар владних структур
від більшовицької партії, як організатора заколоту. 4 липня було
організовано мирну демонстрацію під гаслом ''Вся влада Радам!''.
Урядові сили розстріляли демонстрацію. Двовладдя в Росії скінчилось.
Більшовиків було засуджено як шпигунів Німеччини і зрадників
інтересів Росії.

Після ліквідації двовладдя було сформовано новий склад
Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, який було оголошено
''урядом порятунку революції''.

Внутрішньополітичне становище в країні ускладнювалось, соціальна
напруга зростала. Такою ситуацією прагнули скористатися як крайні
праві сили, що вбачали вихід з становища у встановленні диктатури
військових, так і крайні ліві сили. На своєму напівлегальному VI
з'їзді у серпні 1917 р. більшовики взяли курс на підготовку
збройного повстання з метою повалення Тимчасового уряду і захоплення
політичної влади.

Заколот генерала Корнілова (серпень 1917р.). Поразки на фронті,
розгул анархії та насилля в країні, самочинне захоплення землі
селянами, зростання виступів робітників, вимоги надання автономії
Україні, незалежності Польщі та Фінляндії, радикаліза-ція армії,
катастрофічний спад виробництва, зростання цін, інфляція, зростання
впливу більшовиків, параліч державного управління - все це схиляло
правлячі кола до встановлення влади ''сильної руки'' - диктатури.

Серед політичних сил, що прагнули цього, були партія кадетів,
Союз земельних власників, Всеросійський союз торгівлі і
промисловості, військові.

На зустрічі генералітету з Керенським йому дали зрозуміти, що
військові, в разі нерішучості Керенського, візьмуть на себе
управління державою.

У серпні в Москві проходила нарада представників
промислово-фінансових кіл. На неї генерал Корнілов надіслав проект
пропозицій по наведенню порядку в Росії: встановлення військового
стану і введення смертної кари в тилу.

Керенський розумів, що такі дії уряду можуть призвести до розриву
з Петроградською радою. Тому він не поспішав виконувати рекомендацій
генерала.

10 серпня 1917 р. відбулась зустріч між Керенським і Корніло-вим,
після якої генерал вирішив діяти самостійно. Він надіслав ультиматум
Керенському про передачу влади і віддав наказ військам наступати на
Петроград. Керенський оголосив Корнілова зрадником і закликав всі
революційні сили на захист революції.

Для оборони міста створювались ревкоми, робітничі дружини
(Червона гвардія), в яких провідну роль відігравали більшовики. На
захист столиці виступив гарнізон міста і кронштадтські моряки. В
результаті проведених заходів заколот було придушено, а його
керівників заарештовано.

Підготовка і здійснення більшовицького перевороту. Придушення
заколоту військових не стабілізувало становище в країні. В цей час
почала наростати загроза лівого перевороту.

З березня по листопад 1917 р. було закрито 800 підприємств, 170
тис. чол. стали безробітними. Реальна заробітна плата порівняно з
1913 р. зменшилась вдвічі. Заборгованість країни становила 16 млрд.
золотих карбованців.

Погіршення становища вело до зростання невдоволення політикою
уряду. Розгорталась страйкова боротьба. Ширився селянський рух.
Восени він охопив 9/10 повітів європейської частини Росії.

За таких умов Тимчасовий уряд, щоб підняти свій авторитет, 1
вересня оголосив Росію республікою і призначив вибори в Установчі
збори. Для зміцнення виконавчої влади було створено Директорію
(''Раду п'яти'') на чолі з О.Керенським.

14 вересня 1917 р. розпочала свою роботу нарада, на якій було
створено Тимчасову раду республіки - Передпарламент -
представницький орган з усіх партій Росії, йому був підзвітний уряд
до скликання Установчих зборів. Був обраний новий склад уряду на
чолі з Керенським.

Соціалістичні партії розкололись у своєму ставленні до
новоутвореного органу. Частина більшовиків на чолі з Леніним,
Тро-цький і його прихильники оголосили бойкот рішенням нарад. Ставши
25 вересня головою Петроградської ради, Троцький отримав змогу
широко пропагувати свої ідеї про передачу влади радам.

Ленін, знаходячись у підпіллі, звернувся до керівництва і членів
партії з листами про необхідність негайної підготовки збройного
повстання: ''Беріть владу негайно!'', ''Зволікання смерті
подібне!''.

З 5 по 18 жовтня 1917 р. відбулося кілька засідань ЦК РСДРП(б) на
яких обговорювалися конкретні питання підготовки повстання. Для
політичного керівництва повстанням було створено спеціальний орган -
Політичне бюро. Проте члени ЦК Каменев і Зінов'єв виступили проти
рішення про збройне захоплення більшовиками влади і передачі її
Радам. Свою незгоду вони висловили через газету ''Новая жизнь''. Тим
самим Тимчасовий уряд було поставлено до відома про підготовку
збройного виступу.

16 жовтня для безпосередньої підготовки повстання при
Петроградській раді було створено Військово-революційний комітет. До
його складу ввійшов Військово-революційний центр ЦК РСДРП(б).
Поступово ВРК встановив свій контроль над військовими частинами,
замінюючи комісарів Тимчасового уряду своїми представниками. На бік
ВРК перейшов гарнізон Петропавлівсь-кої фортеці.

Повідомлення про підготовку більшовиками перевороту переконали
Керенського в необхідності перехопити ініціативу більшовиків. Вірні
уряду війська намагалися взяти під контроль ключові райони міста.
Проте сил не вистачало. Вимога Керенського до Передпарламенту надати
йому необмежені повноваження була відхилена.

Протягом 24-25 жовтня військові загони ВРК перейшли у наступ і
зайняли важливі об'єкти в столиці. Керенський залишив Петроград і
виїхав до Пскова.

Вранці 25 жовтня 1917 р. відбулося засідання ЦК РСДРП(б) за
участю Леніна. Він вимагав рішучих дій по захопленню Зимового палацу
та поваленню Тимчасового уряду. Ленін написав відозву ''До громадян
Росії'', в якій говорилось: ''Тимчасовий уряд скинуто, влада в руках
Рад!'' Ленін хотів поставити II з'їзд рад перед фактом переходу
влади до більшовиків.

25 жовтня розпочав роботу II з'їзд рад робітничих та солдатських
депутатів. Серед 649 делегатів з'їзду більшовиків було 390. Хоча
деякі делегати з'їзди виступали за мирне вирішення питання про владу
і були проти збройного повстання, загони ВРК близько другої години
ночі 26 жовтня заарештували Тимчасовий уряд.

Між тим робота II з'їзду рад продовжувалась. Після оголошення про
арешт Тимчасового уряду було зачитано написану Леніним відозву про
перехід влади до II з'їзду рад.

На вечірньому засіданні з'їзду виступив Ленін і запропонував
делегатам Декрет про мир і Декрет про землю.

Декрет про мир проголошував негайне перемир'я на фронті з
Німеччиною; початок переговорів з воюючими сторонами; укладення миру
без анексій і контрибуцій.

Декрет про землю містив такі положення:

- націоналізація та конфіскація всіх поміщицьких земель та
передача їх радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу
(150 млн. десятин землі);

- передача селянам реманенту та худоби з поміщицьких садиб (на
суму 3 млн. крб.);

- скасування боргу селянам на суму 3 млрд. крб.

З'їзд обрав вищі органи державної влади: Всеросійський
Центральний Виконавчий Комітет, до якого ввійшли більшовики таліві
есери, Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Ліві есери
відмовились ввійти до уряду. Головою ВЦВК обрано Л.Каменева.

Меншовики в знак протесту організували страйк залізничників, який
очолив Вікжель (їхня профспілка). Основна вимога страйкарів -
створення уряду коаліції соціалістичних партій без Леніна. ЦК
РСДРП(б) розпочав переговори з профспілкою, на яких вдалося досягти
компромісу. 10 грудня 1917 р. було сформовано коаліційний уряд, до
якого ввійшли 5 лівих есерів. Підтримка лівими есерами більшовиків
врятувала їх від втрати влади.

Таким чином, підсумком жовтневого перевороту та роботи II з'їзду
рад був прихід до влади в Росії партій ліво-радикального крила
соціалістичного табору. Жовтневий переворот став початком революції,
яка докорінно змінила соціально-економічне життя країни і справила
величезний вплив на розвиток світу в подальші десятиліття.

4. Революційний рух в Європі 1918-1923 pp.

Причини і особливості революційного руху. У 1918-1923 pp. Європу
охопив могутній революційний рух, який був викликаний:

- втомою народів Європи від безглуздої війни, що несла лише
втрати, страждання і падіння життєвого рівня;

- загостренням всіх соціальних проблем, масовим невдоволенням;

- розчаруванням в існуючих структурах влади, що не змогли усунути
загрозу війни і забезпечити справедливий демократичний устрій;

- ослабленням і, зрештою, розвалом Російської, Австро-Угор-ської,
Османської, Німецької імперій;

- могутнім національно-визвольним рухом пригноблених народів;

- післявоєнним спадом виробництва і структурною перебудовою
економік;

- несправедливістю Версальсько-Вашингтонської системи договорів;

- впливом революційних подій в Росії;

- спробою більшовиків розпалити полум'я світової революції.

Всі ці причини по різному вплинули на країни Європи. В одних
вибухнули революції, в інших були здійснені серйозні реформи, в
третіх встановились диктаторські, фашистські режими.

Революції охопили в основному країни Центральної та Східної
Європи. Це пояснюється тим, що країни саме цього регіону потерпіли
поразку у війні і тут вкрай загострились національні проблеми.

Під час революцій домінувало прагнення створити демократичні
республіки з справедливим соціальним устроєм. Разом з тим у всіх
країнах, крім Австрії, були сильними тенденції на користь
кардинального зламу не тільки існуючого ладу, а й самого
суспільства. Під сильним впливом жовтневих подій в Росії стали
висуватись вимоги здійснення соціалістичної революції, встановлення
диктатури пролетаріату в формі влади рад. Але ця тенденція не стала
домінуючою.

Крім вказаних тенденцій, важливим стало прагнення домогтися
національного визволення і створити власну державу.

Таким чином революції 1917-1919 pp. в Європі можна
охарактеризувати як національні (для Фінляндії, країн Прибалтики,
Польщі, Чехословаччини, Угорщини, південнослов'янських народів,
України), соціальні і демократичні (крім вказаних держав, ще для
Австрії, Німеччини, Болгарії).

Особливістю революцій стало поєднання їх з міждержавними
конфліктами (польсько-українська, радянсько-польська,
угорсь-ко-румунсько-чеська війни та ін.) та громадянськими війнами
(в Росії та Угорщині).

У революційному русі 1918-1923 pp. можна виділити два етапи. На
першому етапі (1918-1920 pp.) революції були викликані впливом
Першої світової війни і боротьбою поневолених народів за національне
визволення. На другому етапі (1921-1923 pp.) революційні рухи в
основному були інспіровані Комінтерном, який прагнув розпалити
світову революцію.

Революція в Фінляндії. Революція в Фінляндії проходила під
безпосереднім впливом подій в Росії. Фінляндія ще з початку XIX ст.
входила до складу Російської імперії і користувалась широкою
автономією. Під час Лютневої революції тут було створено коаліційний
уряд на чолі з П.Е.Свінхувудом. Цей уряд домігся незалежності для
країни після жовтневих подій і був визнаний радянською Росією. Проте
більшовицький переворот надихнув прихильників соціалістичної
революції на радикальні дії. Робітничий виконавчий комітет в січні
1918 р. здійснив спробу захопити владу. 28 січня він встановив
контроль над столицею Гель-сінкі і створив революційний уряд, який
уклав договір про дружбу з радянською Росією. У відповідь уряд
Свінхувуда, що відмовився скласти свої повноваження, звернувся за
допомогою до Німеччини. 5 березня 1918 р. німецькі війська
висадились в Фінляндії і до кінця квітня ліквідували радянську
владу.

Розпад Австро-Угорщини. Національно-визвольні революції народів
імперії. Восени 1918 р. південнослов'янські землі Австро-Угорщини
були охоплені селянським рухом, а в армії та на фронті відбувалися
революційні виступи. У такому становищі 5-6 жовтня 1918 р. у Загребі
(Хорватія) на нараді представників партій з усіх
південнослов'янських земель Австро-Угорщини було утворено Народне
віче (Народна рада) словенців, хорватів і сербів. Воно проголосило
своєю метою ''об'єднання всіх словенців, хорватів і сербів у
народну, вільну й незалежну державу''. 29 жовтня 1918 р. оголошено
про розрив усіх відносин з Габсбурзькою монархією і про створення
суверенної держави словенців, хорватів і сербів (Держава СХС).
Народне віче стало верховним органом влади.

Нова держава була в скрутному становищі. Під гаслами розподілу
поміщицької землі посилювався селянський рух, тривали воєнні дії
проти військ Антанти. Італія прагнула захопити не лише
південнослов'янські землі на узбережжі Адріатичного моря, обіцяні їй
державами Антанти, а й значно більшу територію.

У цій ситуації реальну допомогу Державі СХС могла надати Сербія,
яка направила свої війська на узбережжя Адріатики, що нейтралізувало
дії італійських військ. Сербія претендувала на об'єднання всіх
південнослов'янських земель під скіпетром династії Карагеоргієвичів.
Хорватські і словенські лідери побоювалися гегемонії Сербії в єдиній
державі. Не маючи власних збройних сил, Держава СХС не могла
захистити свій суверенітет і змушена була піти на угоду з Сербією.
Внаслідок переговорів між делегацією Народного віча та урядом Сербії
1 грудня 1918 р. була підписана угода про створення єдиної
південнослов'янської держави -Королівства сербів, хорватів і
словенців - Королівства СХС. До його складу згодом увійшла
Чорногорія.

25 жовтня 1918 р. у Будапешті відбулись демонстрації і мітинги,
на яких населення вимагало негайно укласти мир, відділитися від
Австрії і проголосити Угорську республіку.

28 жовтня Національна рада в Празі проголосила створення
Чехословацької держави. ЗО жовтня Словацька рада заявила про
відділення Словаччини від Угорщини і визначила право словацького
народу вирішувати свою долю на основі повної незалежності.

У ніч з ЗО на 31 жовтня у Будапешті і Відні одночасно відбулись
революції, в результаті яких в Австро-Угорщині було повалено
монархію Габсбургів. 12 листопада було проголошено утворення
Австрійської республіки, а 16 листопада - Угорської.

1 листопада 1918 р. українці підняли повстання у Львові, але
відразу зустріли опір поляків. Розпочалась польсько-українська
війна. 13 листопада було обнародувано акт проголошення
Західноукраїнської Народної Республіки. Польські землі, що входили
до складу імперії стали складовою частиною відновленої Польської
держави. Таким чином, Австро-Угорська імперія припинила існування, а
на її уламках утворились нові держави.

Національна революція в Угорщині. Перший угорський уряд очолив
граф М.Карої, який в дні революції очолював Національну раду.
Економічне і політичне становище молодої республіки було важким.
Народне господарство було зруйноване війною, значна кількість
підприємств була закрита, швидко росла інфляція.

Уряд Карої оголосив про проведення низки реформ:

- вводилось загальне виборче право;

- прийнято закон про свободу союзів і зборів, створення
політичних організацій;

- запроваджувався 8-годинний робочий день;

- було заявлено про надання автономії національним меншинам;

- уряд розробив закон про земельну реформу, на підставі якого
держава могла експропріювати поміщицькі маєтки розміром від 200 до
500 хольдів (хольд - 0,57 га). Передбачалося розподілити ці землі
між селянами на ділянки по 5-20 хольдів, які передавались на умовах
вічної оренди, або викупу протягом 50 років. Проте закон не був
прийнятий.

Після підписання перемир'я Угорщина мусила демобілізувати свої
збройні сили, залишивши тільки 8 дивізій. її спроби зберегти за
собою Словаччину та деякі інші території, що входили до складу
угорської корони, не увінчалися успіхом. Територіальні претензії до
Угорщини висували сусідні держави, підтримувані Антантою. Внутрішнє
становище в країні на весну 1919 р. загострилося: багато підприємств
було закрито, зростала інфляція, безробіття. У країні назрівала
криза.

В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія. Вона
складалася в основному з військовополонених угорців, які повернулися
з Росії. Очолив її Бела Кун. Комуністи закликали до соціалістичної
революції і активно працювали по розширенню свого впливу в радах,
які створювались по всій країні. Вирішальним у приході комуністів до
влади став, як це не парадоксально, ультиматум країн Антанти
створити у східній частині країни так звану ''нейтральну зону'' між
Угорщиною та Румунією. Уряд Карої не наважився взяти на себе
відповідальність за прийняття цієї вимоги. Карої запропонував
соціал-демократам сформувати однопартійний уряд.

Соціал-демократи звернулись до комуністів з пропозицією об'єднати
свої зусилля. Вранці 21 березня 1919 р. у пересильній тюрмі, де
перебували Б.Кун та інші керівники КПУ, почалися переговори. Б.Кун
зажадав від соціал-демократів беззастережного прийняття платформи
КПУ і створення єдиної партії. Соціал-демократи без дискусій
погодились на ці вимоги. В угоді, яку підписали керівники КПУ і
СДПУ, визнавалося, що вони візьмуть спільну участь у керівництві
об'єднаною партією та управлінні державою. Партія, яка почала
називатися Соціалістичною партією Угорщини (СПУ), заявила, що від
імені пролетаріату вона негайно бере всю повноту влади у свої руки і
укладає союз в радянською Росією.

Того самого дня влада перейшла до рук Революційної урядової ради
(РУР).

Цей угорський радянський уряд очолив Шандор Гарбаї, у минулому
соціал-демократ-центрист. Бела Кун зайняв пост народного комісара
закордонних справ. РУР одночасно виконувала і роль керівного органу
СПУ. На першому засіданні РУР були прийняті постанови про скасування
чинів і звань, усунення урядових уповноважених, відокремлення церкви
від держави. Були націоналізовані або взяті під контроль державні
банки, націоналізовані підприємства, що нараховували більше 20
робітників, а також транспорт і торгівля, прибуткові будинки в
містах. Для керівництва економікою була створена Рада народного
господарства. У поміщиків вилучили земельні володіння, розміри яких
перевищували 100 хольдів. Проте вони не були поділені між селянами,
а передані на кооперативних засадах сільськогосподарським
робітникам. Таке розв'язання аграрного питання було помилковим:
безземельні та малоземельні селяни, які становили 4/5 усіх
селянських господарств, не дістали довгоочікуваної землі. Помилковою
була також націоналізація дрібних ремісничих майстерень, перукарень
і т.д.

Крім цього, новим урядом був запроваджений 8-годинний робочий
день, підвищена заробітна плата, встановлено оплачувані відпустки,
загальне соціальне страхування у разі хвороби та від нещасних
випадків. Сім'ї робітників переселялися у квартири буржуазії, у
конфіскованих особняках розміщувалися дитячі садки та ясла, у школах
та вузах запроваджувалося безплатне навчання, безплатним стало й
медичне обслуговування. У липні республіка частково виправила свою
помилку у вирішенні аграрного питання, прийнявши закон про наділення
безземельних селян ділянками розміром не більше 2 хольдів.

Була опублікована тимчасова конституція Угорської радянської
республіки, яку згодом прийняв Всеугорський з'їзд рад.

Між комуністами та соціал-демократами у РУР були серйозні
суперечності в методах здійснення перетворювань і в подальшому
розвитку революції. Якщо комуністи вважали, що робітничому класу
''слід вдаватися до нещадного застосування диктатури пролетаріату'',
то соціал-демократи як прихильники стриманішої політики, допускали
можливість легальної діяльності противників радянського влади.

Складним залишалось і міжнародне становище республіки. Тільки
Австрія визнала нову республіку і заявила про свій нейтралітет.

Опинившись у ворожому оточенні (чеські, румунські, французькі
війська), РУР основним своїм завданням вважала організацію захисту
територіальної цілісності республіки, і зазначені вище заходи
значною мірою були спрямовані на мобілізацію всіх ресурсів країни.
25 березня була створена Угорська Червона армія, яка нараховувала
300 тис. чол.

16 квітня 1919 р. румунські війська розпочали бойові дії з метою
оволодіти територіями, обіцяними країнами Антанти. 2 травня вони
захопили Трансільванію і підійшли на 140 км до Будапешта. Перейшли у
наступ і чехословацькі війська, які до початку травня встановили
контроль над Словаччиною та Закарпаттям.

Після вступу на територію Словаччини УЧА, тут було проголошено
Словацьку радянську республіку, яка проіснувала з 16 червня до 7
липня 1919 р.

Внутрішнє становище Угорської республіки залишалось складним. Не
вистачало продовольства і предметів першої необхідності, росла
кількість незадоволених новим режимом (селяни, власники,
інтелігенція). Нова влада почала застосовувати проти своїх
противників ''червоний терор'', що призвело, з одного боку, до
розколу в СПУ, а з іншого - до консолідації коитрреволюційних сил.

У будапештському гарнізоні і в інших районах країни спалахнули
заколоти, однак вони були придушені відданими уряду військами. На
окупованій французькими військами території колишній адмірал
австро-угорських ВМС М.Хорті формував збройні сили контрреволюції.

Клемансо від імені Паризької мирної конференції ультимативно
зажадав припинити наступ УЧА і вивести її з Словаччини, обіцяючи
евакуювати румунські війська, що діяли на східному фронті.

Радянський уряд прийняв ультиматум, і 4 липня УЧА відійшла за
лінію, встановлену Антантою. Після цього перед РУР була поставлена
нова вимога - демобілізувати УЧА, до того ж румунські війська не
були відведені.

Тоді 20 липня УЧА перейшла у наступ з метою відкинути румунські
війська, але через зрадників в угорському генеральному штабі план
цього наступу став відомий противнику.

Поразка УЧА, невдала спроба здійснити соціалістичну революцію у
Німеччині, неможливість радянської Росії прийти на допомогу
Угорщині, на що так покладали надію угорські комуністи, призвели до
того, що РУР вступила у переговори з країнами Антанти про припинення
війни. Спроба Б. Куна підняти населення проти ''зрадників'' була
невдалою, і 1 серпня РУР подала у відставку.

Новий уряд (''профспілковий'') знову очолив Ш.Гарбаї, але в нього
не ввійшли комуністи. Уряд ліквідував революційні трибунали,
відновив поліцію і суди. В Будапешт вступили румунські війська, які
роззброїли Угорську Червону армію. ''Профспілковий'' уряд було
повалено. В країні до влади прийшли праві сили, які почали
переслідувати учасників революції і ліквідували законодавство
періоду існування радянської влади.

Революція в Німеччині. Війна дорого коштувала Німеччині: більше 2
млн. загиблих, мільйони поранених і калік, значні матеріальні
втрати, хоча бойові дії не велися на її території і вона не зазнала
руйнувань під час бойових дій.

Німецька революція почалась з повстання 3 листопада 1918 р.
військових моряків у місті Кіль. Перехід влади в Кілі в руки моряків
та заснування ними першої в Німеччині Ради викликав ланцюгову
реакцію по всій країні. 9 листопада 1918 р. Німеччина була
проголошена республікою. 10 листопада Берлінська рада створила
тимчасовий уряд - Раду народних уповноважених, що складалась з
представників двох робітничих партій: Соціал-демократичної партії
Німеччини (СДПН) та Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини
(НСДПН). Рада народних уповноважених відмінила надзвичайні закони,
встановила 8-годинний робочий день та зобов'язала підприємців
укласти колективні угоди з профспілками, висловилась за скликання
Установчих зборів для створення конституції.

Одночасно в країні набрав силу рух за соціалістичну революцію, за
встановлення влади рад й негайне усуспільнення власності. На чолі
цього руху стояла група ''Спартак'', члени якої формально перебували
в НСДПН. Керували групою Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. Почалася
поляризація сил з очевидною перевагою уряду. Перший Всенімецький
з'їзд Рад у грудні 1918 р. відмовився підтримати гасло ''Вся влада
Радам!'' й висловився за проведення виборів в Установчі збори,
призначені на 19 січня 1919 р. На початку січня утворена
спартаківцями Комуністична партія Німеччини разом з частиною
''незалежних'' намагалась встановити контроль над Берліном та рядом
інших міст, давши привід до відкритого збройного виступу іх
політичних суперників. Соціал-демократи, заручившись підтримкою
військових, вдалися до рішучих дій. 12 січня ними був встановлений
повний контроль над Берліном. 15 січня були вбиті Карл Лібкнехт і
Роза Люксембург.

Спроба комуністів збройним шляхом прийти до влади була
ліквідована.

Проведені 19 січня вибори в Установчі збори дали перемогу правим
і центристським партіям. Комуністи бойкотували ці вибори.

Установчі збори працювали в тихому Веймарі. Розроблена ними
конституція і республіка, утворена на її основі, отримали назву
Веймарська.

Прийнята 31 липня 1919 р. конституція узаконила заміну
на-півабсолютистської монархії парламентською республікою.
Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські
свободи. Німеччина проголошувалась федеративною республікою з
сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом
урядом. Першим президентом був обраний Фрід-ріх Еберт. Другим і
останнім президентом Веймарської республіки став у 1925 р.
генерал-фельдмаршал Гінденбург.

Проте революційне бродіння ще довго не спадало в Німеччині. 13
квітня 1919 р. на три тижні встановилась радянська влада в Баварії,
в 1923 р. могутні виступи робітників пройшли в Саксонії і Тюрінгії,
а в Гамбурзі, під керівництвом майбутнього лідера Комуністичної
партії Німеччини Ернста Тельмана, спалахнуло збройне повстання,
інспіроване СРСР.

5. Встановлення більшовицької диктатури. Національно-визвольний
рух і громадянська війна в Росії

Встановлення більшовицької диктатури. У своїй партійній програмі
більшовики передбачали після приходу до влади встановити диктатуру
пролетаріату. Тому з перших днів вони розпочали одночасно процес
зламу старого державного апарату та створення нового. Відразу ж були
ліквідовані Сенат, Синод, Державна рада; місцеві органи
самоврядування (міські думи, земські управи) були підпорядковані
радам. До літа 1918 р. вони остаточно припинили діяльність,
передавши свої функції радам.

Вищим законодавчим органом влади став Всеросійський з'їзд рад
робітничих, солдатських депутатів, а між з'їздами - Всеросійський
Центральний Виконавчий Комітет. Він призначав Раднар-ком (головний
орган виконавчої влади, який до березня 1918 р. був коаліційним) та
окремих народних комісарів, мав право відмінити та змінити декрети,
видані Раднаркомом. До першого ВЦВК входили 62 більшовики, 29 лівих
есерів і 6 меншовиків-інтернаціоналістів.

Одночасно почався процес створення і органів захисту нового
режиму. 28 жовтня 1917 р. була створена робітничо-селянська міліція,
22 листопада - Всеросійська надзвичайна комісія (ВЧК), народні суди
та революційний трибунал. 15 січня 1918 р. був проголошений декрет
про створення Червоної армії, яка до червня

1918 р. комплектувалась на добровільних засадах. У підрозділах
армії вводилась посада політкомісара. В листопаді 1918 р. була
створена Рада робітничо-селянської оборони на чолі з В.Леніним.

До жовтневого перевороту більшовики критикували Тимчасовий уряд
за зволікання у скликанні Установчих зборів. У листопаді 1917 р.
вибори, нарешті, відбулись. З 715 депутатів 412 були есери, 17 -
меншовики, 16 - кадети, 183 - більшовики, 87 -інші.

На день відкриття Установчих зборів більшовики підготували
''Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу'', яку на
засіданні Установчих зборів проголосив Голова ВЦВК Я.Свердлов.

У цьому документі ставилась вимога перед Установчими зборами
визнати перші декрети Раднаркому, а також те, що основним завданням
зборів має бути встановлення засад для перебудови суспільства на
соціалістичний зразок. Делегати проголосували проти Декларації. Тоді
більшовицька фракція заявила, що більшість Установчих зборів -
представники контрреволюції, і разом з лівими есерами залишили зал
засідань.

Наступного дня червоногвардійці не допустили делегатів до залу
засідань Установчих зборів, які декретом ВЦВК були розпущені.

Одночасно у Петрограді проходили III Всеросійський з'їзд
робітничих та солдатських депутатів і III Всеросійський з'їзд
селянських депутатів. Відбулося об'єднання двох з'їздів та вибори
нового ВЦВК рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. У
результаті склалась єдина система рад у радянській Росії. III з'їзд
рад прийняв резолюцію, згідно з якою Російська Соціалістична
Федеративна Радянська Республіка (РСФРР, згодом - РРФСР)
утворювалась на основі добровільного союзу народів Росії як
федерація радянських республік цих народів. Подальший хід подій
показав, що процес оформлення федерації був далеко не таким, як про
нього йшлося в деклараціях та резолюціях.

Брест-Литовський договір. Першочерговим завданням нового режиму
було підписання миру з Німеччиною.

На першому етапі переговорів (3-22 грудня 1917 р.) мова йшла про
долю територій та народів, окупованих Німеччиною. Зрештою, німецька
делегація дала зрозуміти, що на її думку, на територіях, де
перебувають німецькі війська (Галичина, Литва, Латвія, Естонія,
Польща) народи висловили свою волю на користь Німеччини. Така
позиція спричинила перерву у переговорах.

9 січня 1918 р. участь у переговорах взяли представники
Центральної Ради, уряду Української Народної Республіки. Л.Троцький
(голова радянської делегації на переговорах) змушений був визнати
представників Центральної Ради повноправними представниками та
виразниками інтересів незалежної України.

18 січня Троцький відбув до Петрограду для участі у дебатах, що
розгорнулись у партійному керівництві більшовиків про долю
переговорів та мирного договору з Німеччиною.

Боротьба розгорнулась навколо трьох основних тез:

- перша - група ''лівих комуністів'' на чолі з М.Бухаріним
виступали за ідею революційної війни, яка б забезпечила умови для
розгортання світової революції;

- другої (автором якої був Троцький) - вихід вбачався в
односторонній відмові радянської Росії вести війну, а якщо
імперіалісти спробують оволодіти радянською країною і повалити
радянську владу, то внутрішня опозиція в їхніх країнах перешкодить
цим намірам. Узагальнюючим виразом цієї позиції слугувала формула:
ні війни, ні миру;

- третьої - група на чолі з В. Леніним виступала за підписання І
миру на будь-яких, навіть найтяжчих, умовах. 11 січня 1918 р. ЦК І
РСДРП(б) прийняв рішення, що зобов'язувало радянську делега- і цію у
Бресті продовжувати переговори, доки Німеччина не буде в
ультимативній формі вимагати підписання миру.

Зрештою перемогла остання точка зору.

9 лютого 1918 р. такий ультиматум був пред'явлений. Тоді
Троцький, що очолював радянську делегацію, порушивши рішення ЦК
більшовиків, заявив, що радянська Росія вести війну не буде, але
мирного договору не підпише, і покинув Брест. Німеччина використала
такі дії Троцького як привід для відновлення бойових дій. 18 лютого
німецькі війська розпочали свій наступ.

Після того, як 18 лютого ЦК більшовиків за вимогою Леніна
погодився прийняти умови миру, запропоновані Німеччиною, переговори
поновились. Троцького було усунуто від участі у переговорах. До
Бресту від'їхала делегація на чолі з Сокольніковим. З березня 1918
р. мирний договір було підписано.

За умовами договору радянська Росія:

.- визнавала за Німеччиною Прибалтику, Польщу, частину Білорусії;

- зобов'язувалась відмовитись від претензій на Фінляндію, і
передати Туреччині Каре, Батум, Ардаган, укласти мир з Україн- ]
ською Центральною Радою, провести демобілізацію своєї армії, І
роззброїти флот, відновити старий, вигідний для Німеччини торговий
договір;

- зобов'язувалась сплатити Німеччині репарації в розмірі 6 j
млрд. марок.

Таким чином, за умовами договору радянська Росія втрачала
територію у 800 тис. кв. км., що колись належала Російській імперії,
на якій проживало 26% населення, вироблялось 32%
сільськогосподарської та 23% промислової продукції, 75% вугілля та
залізної руди.

Для вирішення питання про затвердження договору було скликано VII
з'їзд РСДРП(б), який, не зважаючи на опір ''лівих комуністів'',
схвалив рішення про підписання Брестського миру. 14 березня умови
договору були ратифіковані Надзвичайним Всеросійським з'їздом рад.
Проти ратифікації договору на з'їзді виступили ліві есери, які через
незгоду з такою політикою вийшли зі складу членів Раднаркому. Згодом
ліві есери спробували організувати заколот проти більшовиків,
вчинили ряд терористичних актів, але зазнали поразки і були
оголошені поза законом. Так завершилось їх співробітництво з
більшовиками.

Брест-Литовський договір діяв до листопада 1918 р. Після
Листопадової революції в Німеччині ВЦВК анулював його й оголосив
таким, що втратив свою чинність.

Велике протистояння. Класове протистояння породжує громадянську
війну. На відміну від звичайних воєн громадянська війна не має
чітких меж - ні часових, ні просторових. Важко встановити визначену
дату її початку, чітко провести лінію фронту. У громадянській війні
на перший план завжди виходять класові інтереси, відтісняючи все
інше.

Громадянська війна в Радянській Росії складніше, ніж суперечність
між робітниками та капіталістами, селянами та поміщиками. Вона
включала в себе боротьбу соціалістичних, анархічних, демократичних,
реакційно-монархічних, націоналістичних та нейтралістських сил.
Загальнолюдські цінності, такі як милосердя, гуманізм, моральність
відсуваються на другий план, поступа-ючись місцем принципу: ''Хто не
з нами, той проти нас''.

Громадянська війна - найбільша трагедія в історії народів
колишньої Російської імперії. Ця боротьба набрала крайніх форм,
несучи з собою взаємну жорстокість, терор, непримириму злобу.
Заперечення минулого світу нерідко перетворювалось у заперечення
всього минулого та вилилось у трагедію тих людей, які відстоювали
його ідеали.

У першій половині 1918 р. озброєна боротьба носила порівняно
обмежений характер. З другої половини 1918 р. по 1920 р. війна стала
основним змістом життя країни. Противники більшовиків переслідували
найрізноманітніші цілі - від ''єдиної та неділимої'' монархічної
Росії до Росії радянської, але без комуністів. У ході громадянської
війни погляди багатьох людей неодноразово змінювались.

Періодизація громадянської війни:

І. Жовтень 1917 р. - весна 1918 р. - основна боротьба
розгорнулась з національно-визвольними рухами і окремими групами
антибільшовицьких сил.

II. Весна 1918 р.- кінець 1918 р.- боротьба за владу між соціа

лістичними партіями. Остаточне встановлення однопартійної системи
і більшовицької диктатури.

III. 1919-1920 pp. - боротьба з ''білим рухом'' та інтервенцією
держав Антанти.

IV. 1921-1922 pp. - спроба розпалити пожежу світової революції.
Завершення війни на окраїнах колишньої Російської імперії.
Придушення національно-визвольних рухів і селянських по- ! встань.

Поняття громадянська війна в Росії включає в себе власне і
громадянську війну між групами населення, які відстоювали різні
класові інтереси, національно-визвольну боротьбу і збройну
інтервенцію 14 держав, селянську війну проти більшовицької політики
''воєнного комунізму'', а також проти політики білогвардійських
урядів.

Початок громадянської війни та інтервенції. Антибільшовицькі сили
в боротьбі проти республіки рад намагались очолити кадетів, які
повернулися до ідеї конституційної монархії.

Ще наприкінці 1917р. колишні союзники Росії- країни Антанти
запропонували радянському керівництву допомогу в боротьбі проти
німців. Троцький схилявся до того, щоб дозволити висадку в портах
радянської Росії десантів Антанти, але ЦК і РКП (б) відхилив цю
пропозицію. Проте, після підписання Брест- j ського миру під
приводом охорони від німців військових вантажів, наданих Росії
союзниками в 1916-1917 pp., в Мурманськ та 1 Архангельськ у березні
1918 р. прибули англійські, французькі та американські війська.

В Архангельську вони скинули радянську владу. Тут утворився уряд
з есерів та кадетів. Тут же інтервенти влаштували перші концтабори.

У квітні 1918 р. на Далекому Сході висадився японський десант,
але після рішучих протестів радянського уряду він повернувся на свої
кораблі. У Сибіру англійці зробили ставку на козачого отамана Г.
Семенова, який проголосив себе головнокомандуючим російською армією
на Далекому Сході. Його загони вторгли-ся в Забайкалля, де й
встановили режим найжорстокішого терору. В травні радянські війська
під командуванням Сергія Лазо відкинули їх в Маньчжурію. Але у
вересні семенівці з японцями вступили в Читу.

Інтервенція різко активізувала внутрішні антибільшовицькі сили. У
Москві, Ярославлі, Рибінську, Володимирі, Коврові, Муромі, в містах
Поволжя, Уралу, Сибіру спалахнули заколоти. У травні 1918 р. повстав
чехословацький корпус. На Дону формувалась армія отамана Краснова,
на Кубані - Добровольча армія.

Англійці вступили в Закавказзя та Туркестан. Була ліквідована
радянська влада в Баку. З захопленням Баку замкнулось кільце фронтів
навколо радянської республіки.

Політика ''воєнного комунізму''. Термін ''воєнний комунізм''
вперше був використаний Леніним як сукупність соціальних та
економічних заходів періоду громадянської війни.

Приводом до надзвичайних заходів було те, що в результаті виступу
чехословацького корпусу, конфлікту між Раднаркомом та українською
Центральною Радою до Росії перестав надходити хліб.

У травні 1918 р. ВЦВК прийняв ряд декретів, які встановлювали
продовольчу диктатуру на селі. Вводилась державна монополія на
продаж хліба та його заготівлю. Вона передбачала заборону хлібної
приватної торгівлі, дозвіл Наркомату продовольства примусово
вилучати хліб у селянських господарствах.

Для забезпечення примусового вилучення хліба створювались
спеціальні продовольчі загони. їм надавалось право використовувати
зброю при вилученні хлібних надлишків.

У січні 1919 р. було введено продовольчу розверстку, яка
передбачала вилучення всього запасу хліба, а згодом і всіх
сільськогосподарських продуктів.

Поряд з цими заходами, в червні 1918 р. були створені комітети
бідноти - комбіди, що складались в основному з сільського
люмпен-пролетаріату. З метою стимулювання вилучення ними надлишків
продуктів передбачалось, що частину вилученого буде поділено між
членами'комбідів.

Одночасно на селі проходив процес побудови комунізму. На базі
поміщицьких господарств створювались зразкові сільськогосподарські
комуни та радянські господарства. Фактично це було відмовою від
політики, проголошеної більшовиками в Декреті про землю.

Процес ''комунізації'' села здійснювався примусовими методами.
Так, у 1918 р. на території РРФСР було створено 3100, а в 1920 р.
4400 радгоспів. Але в основному це були малоефективні господарства,
соціальною базою котрих були найбідніші верстви населення.

Така політика більшовиків викликала масові виступи селянства
проти радянської влади, жорстоку розправу селянства з її
представниками та активістами. Відповіддю радянської влади було
придушення невдоволення за допомогою військ. Лише в умовах нової
загрози на фронтах громадянської війни більшовики змінили свою
тактику і перейшли до співробітництва із селянином-середняком.

Проведення політики ''воєнного комунізму'' в промисловості
розпочалось з червня 1918 р., коли було прийнято декрет прі
націоналізацію не тільки великої, а й всієї - середньої та малої
промисловості. Націоналізації підлягали підприємства навіть з
кількістю робітників в 5 осіб, при наявності механічного двигуна та
з кількістю 10 осіб, без двигуна. На 1920 р. було націоналізовано
37,2 тис. підприємств.

Політика ''воєнного комунізму'' означала встановлення повно* го
державного контролю над управлінням промисловістю, створення
вертикальної централізованої системи органів управління на чолі з
главками та Вищою радою народного господарства (ВРНГ).

Характерною рисою політики ''воєнного комунізму'' було введення
безгрошових розрахунків, відміна торгівлі, введення прямого
продуктообміну, урівненого розподілу продуктів серед працюючого
населення, введення карткової системи.

Одним із екстремальних проявів цієї політики було здійснення
''мілітаризації праці''. Вводилась загальна трудова повинність,
створювались трудові армії. Троцькому належала ідея створення
трудових таборів. Проводились мобілізації деяких груп населення на
роботи, особливо так званих ''буржуазних елементів''. Крім
мобілізації, на ці верстви було накладено контрибуцію в розмірі 10
млрд.крб.

Революційний ентузіазм населення, яке прагнуло до кращого життя,
призвів до виникнення ''комуністичних суботників'' (безплатна праця
у вихідні дні). Зрештою така добровільна форма праці починає
набирати обов'язкового характеру.

У політичній сфері ''воєнний комунізм'' проявлявся у
безкомпромісній боротьбі з опозицією.

Після декрету від 3 вересня 1918 р. основним методом боротьби з
опозицією став терор та організація концентраційних таборів для
ізоляції класових ворогів радянської республіки. За даними західних
істориків жертвами ''червоного терору'' за 1918-1922 pp. стали 140
тис. чоловік.

Поступово різними засобами з політичної арени були усунуті кадети
(листопад 1918 р.), ліві есери (1918-1921 pp.), праві есери
(1918-1922 pp.), меншовики (1919-1921 pp.), анархісти (в результаті
ряду операцій ВЧК у Петрограді, Москві, в Україні).

Таким чином, політика ''воєнного комунізму'' виступала не тільки
як тимчасова політика, викликана громадянською війною та кризою, але
і як цілеспрямована ''лобова атака на капіталізм'' (за словами
лідера більшовиків Леніна). Це була спроба реорганізувати державну
економіку на комуністичних засадах примусовими методами.

Внаслідок політики ''воєнного комунізму'' відбулось катастрофічне
падіння виробництва, зростали ціни, інфляція, процвітали ''чорний
ринок'' та спекуляція. Одержавлення економіки обернулось небаченою
бюрократизацією державного апарату і домінуванням
адміністративно-командних методів управління. Економічні важелі
регулювання та управління народним господарством повністю
ігнорувалися.

Великий вплив політика ''воєнного комунізму'' мала на суспільну
свідомість. Комуністичне суспільство стало ототожнюватися з
''воєнним комунізмом''.

Встановлення політичної диктатури - ще один найсуттєвіший
наслідок періоду ''воєнного комунізму'', який означав знищення або
підпорядкування більшовиками державних структур та органів, що
виникли в роки революції (рад, профспілок, заводських комітетів) та
ліквідацію небільшовицьких партій. Тим самим були закладені
підвалини майбутньої тоталітарної системи комуністичного зразку.

Терор у роки громадянської війни. Терор - це політика залякування
та насильства, розправа з політичними противниками. Насильство стало
універсальним методом пригнічення трудящих Росії та не менш
поширеним способом їх боротьби проти пригнічення. Царизм практично
позбавив широкі народні маси легальних, ненасильницьких способів
боротьби за свої права. Вікова ненависть народу до гнобителів
вилилась у пугачовські методи боротьби. Протиставлення класових
цінностей загальнолюдським, визнання людського життя класовим
привілеєм, розділення світу на червоний та білий, а людей - на
''наших'' та ''чужих'' не могло не вилитись у принцип ''товариша
маузера''.

Терор був і реакцією з боку скинутих класів, адже вони були
позбавлені громадянських та політичних прав. Заборонялась діяльність
опозиційних партій, не могли видаватись опозиційні газети. В країні
була відсутня легальна опозиція. На цю тему один з більшовицьких
лідерів Бухарін якось пожартував, сказавши, що У нас можуть бути
лише дві партії - одна при владі, інша - у в'язниці. Духом
насильства була пройнята вся суспільно-політична атмосфера
революційної Росії. Ось чому навряд чи виправдані пошуки того, хто
першим розв'язав терор. Ні антибільшовицькі сили, ні партія
більшовиків не заперечували насильства, а терор - не що інше, як
насильство. Заклики до громадянської війни лунали з обох сторін, а в
країні, подібній до Росії, протиборство класів неминуче повинно було
набрати крайніх форм.

Жахи білого терору супроводжували 16-денний заколот, піднятий під
керівництвом ''Союзу захисту батьківщини та свободи'' в Ярославлі.
Більше 200 радянських робітників, приречені на голод та муки, були
поміщені на баржу, що стояла серед Волги.

В липні 1918 р. в Єкатеринбурзі більшовиками були розстріляні
Микола II та члени царської сім'ї, в тому числі діти царя.
Розстріляли також велику княгиню Єлизавету Федорівну, що довгий час
займалась благодійництвом.

Влітку 1918 р. есери та народні соціалісти вбили І
В.Володарського, М.Урицького, вчинили напад на М.Подвойсь- І кого.
ЗО серпня Ф.Каплан поранила В. Леніна.

5 вересня 1918 р. Раднарком прийняв постанову про червоний І
терор. У вересні було розстріляно не менше 500 заручників. По- І
хорон Урицького вилився в маніфестацію під гаслом: ''Вони вби- І
вають особистості, ми вб'ємо класи!'', ''За кожного нашого вож- 1 дя
- тисячі ваших голів!'' Зінов'єв навіть пропонував надати робітникам
право самосуду.

Голова ВЧК східного фронту Лаціс давав такі накази: ''Не шу- ?
кайте в справі звинувачуючих доказів: чи повстав він проти рад зі І
зброєю чи на словах. Першим обов'язком ви повинні його запи- І тати,
до якого класу він належить, якого він походження, яка у І нього
освіта і яка його професія''. Це була повсякденна практика. І В
країні створювались концтабори. В газетах друкували списки 1
заручників. Частіше за все до них потрапляли офіцери, студенти, І
поміщики, священики, інженери, члени есерівської, кадетської І
партій.

Головна мета терору - зламати волю до опору у супротивника, і

До кінця року громадянська війна розгорілася з надзвичайною
силою.

Білий рух. Під якими гаслами боролись червоні та білі? З од- і
ного боку барикад - ''Хай живе світова революція!'', ''Смерть
світовому капіталу!'', ''Мир хатинам! Війна палацам!'', з іншого - І
''Повернемо Батьківщину!'', ''Вітчизна або смерть!'', ''Краще
смерть, ніж загибель Росії!''

Революція для Росії чи Росія для революції? Це питання ста- І
вили і по-різному на нього відповідали по обидва боки барикад.

Білий табір був неоднорідним. Там були монархісти та лібера- І
ли-республіканці, прибічники пронімецької та проанглійської
орієнтації, прибічники Установчих зборів та відкритої військової
диктатури, люди без певних політичних поглядів, люди, які праг- і
нули не допустити розколу Росії. В рядах білого руху опинилась і
значна частина інтелігенції.

Більшість білих генералів віддавала перевагу конституційній
монархії.

В силу різних політичних поглядів у білих не було
загальновизнаного лідера. Провідні політичні діячі Росії чи
емігрували, чи не і знаходили спільної мови з офіцерами, чи
заплямували себе зв'язками з німцями, чи зразу ж зійшли з політичної
арени. При всій різнорідності білого руху його прибічників
об'єднувала ненависть до комуністів, які хотіли на їхню думку,
зруйнувати Росію, її державність та культуру.

Програма білого руху була складена в штабі Добровольчої армії
Денікіна. Вона містила такі положення:

- знищення більшовицької анархії і наведення в країні правового
порядку;

- встановлення могутньої і неподільної Росії;

- скликання народних зборів на основі загального виборчого права;

- проведення децентралізації влади шляхом встановлення обласної
автономії і широкого місцевого самоврядування;

- гарантія громадянських свобод і свободи віросповідання;

- здійснення земельної реформи;

- введення робітничого законодавства, захист робітників від
експлуатації державою і капіталом.

Значну частину білого руху складали люди, особисто не зв'язані з
інтересами власників. Трагедія цих людей полягала в тому, що їх
інтереси об'єктивно збігалися з інтересами експлуататорських верств,
з намаганням повернути стару Росію з звичним для них устроєм життя,
який заперечувався народними масами. Головна хибність білих полягала
не в військовій, а в політичній галузі.

Один з авторів програми білого руху В.Шульгін писав про білий
рух, що початий ''майже святими'' він потрапив до рук ''майже
бандитів''.

Бої на Східному фронті у 1918-1919 pp. Влітку 1918 р. радянський
уряд вважав серйозною загрозою для долі революції заколот чеського
корпусу. Ще в березні 1918 р. уряд дав дозвіл на переміщення
60-тисячного чеського корпусу, що складався з військовополонених
австро-угорської армії, через Далекий Схід у Францію. Корпус був
озброєний. Командування Антанти планувало використати ці війська на
Західному фронті проти німців.

Корпус розтягнувся по залізниці від Пензи до Владивостоку.
Приводом до заколоту корпусу проти радянського уряду були чутки, що
після укладення Брестського миру всіх збираються ув'язнити в
концтаборах. Чехи вирішили пробиватись до Владивостоку.

На шляху пересування корпусу в Пензі, Самарі, Сизрані, Златоусті,
Челябінську, Омську, Новомиколаївську, Владивостоці була скинута
радянська влада. Він розпочав наступ на Захід до Волги, тим самим
відрізавши Сибір від центральної Росії. В таких умовах з різних
антибільшовицьких сил на звільненій території утворюються уряди, які
претендують стати всеросійськими. Так, делегати розігнаних
Установчих зборів утворили в Самарі уряд (КОМУЧ). У липні 1918 р.
був створений Сибірський уряд.

У вересні 1918 р. ці уряди разом з Казахським, Тюрко-Татар-ським,
Башкирським та іншими утворили Всеросійський Тимчасовий уряд -
Директорію. Місцем її перебування став Омськ. Але Директорія не мала
достатньої підтримки і адмірал Колчак здійснив переворот. Тим часом
антибільшовицькі сили терпіли поразку на Сході. Вони були відкинуті
за Урал.

Колчак зумів реорганізувати війська, створив 130-тисячну армію і
влітку 1919 р. перейшов у наступ проти більшовиків. У цей час він
був визнаний лідерами білого руху і країнами Антанти правителем
Росії. Восени його війська на фронті потерпіли поразку, в той же час
в його тилу розгорнувся масовий партизанський рух. У жовтні Червона
армія стрімким наступом рушила на Схід. У січні 1920 р. вона досягла
Іркутська.-Колчак був заарештований і розстріляний.

Бої на Південному фронті. Весною 1918 р. з Кубані розпочала
наступ Добровольча армія, яку очолив Денікін. Вона оволоділа всім
Північним Кавказом.

Влітку 1918 р. проти більшовиків повстали донські козаки, які
розпочали наступ на Царицин, але невдало.

Весною 1919 р. бої на Південному фронті розгорілись з новою
силою. Денікін, який зумів об'єднати під своєю владою Північний
Кавказ, Кубань, Дон, розпочинає могутній наступ на Україну і Москву.
На початок осені 1919 р. Добровольча армія оволоділа значною
частиною України. У вересні захопила Курськ, Орел, підійшла до Тули.
В жовтні 1919 р. Червона армія перейшла в наступ і завдала поразки
Добровольчій армії. На початку 1920 р. її рештки відступили в Крим.

Боротьба з Юденичем. В той час, коли Червона армія вела тяжкі бої
з Денікіним (травень 1919 р.), з Естонії на Петроград розпочала
наступ озброєна англійцями біла армія генерала Юденича. Запеклі бої
на підступах до міста точились аж до жовтня 1919 р. Армія Юденича
була розбита, а її залишки опинились оточеними Червоною армією і
естонською, яка не пускала її на свою територію. Після тривалих
переговорів залишки армії Юденича були роззброєні і інтерновані
естонськими властями. В Естонії солдати цієї армії використовувались
на примусових роботах.

Створення національних радянських держав. Поразка Німеччини й
Австро-Угорщини сприяла встановленню радянської влади в Прибалтиці,
Білорусії та Україні.

У січні 1919 р., після вигнання німецьких військ, радянська влада
була відновлена майже на всій території Латвії. Було ліквідовано
безробіття, вигнано німецьке дворянство. В Латвії створювались
державні господарства (радгоспи). На початку 1920 р. радянська влада
в Латвії була повалена, і до 1940 р. вона розвивалась як самостійна
держава.

29 листопада 1918 р. була проголошена радянською республікою
Естонія під назвою Естляндська трудова комуна. Радянська влада
проіснувала тут не більше двох місяців.

1 січня 1919 р. була проголошена Білоруська Радянська
Соціалістична Республіка. 27 лютого 1919 р. дві незалежні республіки
-Білоруська та Литовська утворили єдину Соціалістичну Радянську
Республіку Литви і Білорусії з метою об'єднання зусиль у боротьбі з
інтервенцією та внутрішньою контрреволюцією. Це утворення
проіснувало недовго. На території Литви встановилась влада
національного уряду, а в Білорусії залишилась радянська.

Незалежність України була проголошена IV Універсалом Центральної
Ради 9 січня 1918 р. Більшовицький Раднарком Росії визнавав лише
радянський уряд України і зробив усе для ліквідації самостійної
Української держави. Цим задумам відповідало проголошення
Української Соціалістичної Радянської Республіки, влада якої
остаточно утвердилась в 1920 р. (1919-1937 рр.-УСРР, відповідно до
конституції 1937 р.- УРСР).

1 червня 1919 р. ВЦВК прийняв декрет ''Про об'єднання Радянських
республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з
світовим імперіалізмом''. Республіки об'єднували свої збройні сили,
ресурси, транспорт, фінанси, органи господарського управління.

Сам факт, що рішення про об'єднання держав було прийнято
Всеросійським ЦВК і закріплено в його декреті, а не народами цих
держав, свідчить про імперську політику більшовиків і маріонетковий
характер урядів радянських республік.

Радянсько-польська війна. Багато поколінь польських борців
поклали свої голови в боротьбі за єдність і незалежність рідної
батьківщини. На рубежі 1917-1918 pp. у всіх частинах Польщі
розвивається могутній революційний рух. Під впливом російської
революції у Польщі створювались Червона гвардія, ради робітничих
депутатів, народна міліція, формувались органи влади. 29 серпня 1918
р. Ленін підписав Декрет РНК, який анулював усі договори і акти, що
були укладені урядом колишньої царської Росії з Пруссією і Австрією
щодо розподілу Польщі. Країни Антанти погодились з фактом
незалежності Польщі і активно підтримали її. Вони вбачали в ній
союзника у боротьбі з радянською Росією і противагу Німеччині на
Сході. Правлячі кола відновленої Польської держави на чолі з
Ю.Пілсудським прагнули відродити країну у кордонах 1772 р.

У квітні 1920 р. після укладення Варшавської угоди між УНР і
Польщею почався наступ польських і українських військ на РРФСР і
УСРР. Пілсудський заявив, що його армія залишиться на Україні лише
до тих пір, поки не сформується постійний український уряд. Країни
Антанти забезпечували польські війська зброєю, танками, броневиками,
літаками. Полякам вдалося захопити Київ і відтіснити радянські
війська на лівий берег Дніпра.

Радянське керівництво негайно створило Польський фронт. В його
розпорядження було перекинуто кращі частини, проведено мобілізацію
на фронт комуністів і комсомольців.

До 14 тис. колишніх офіцерів російської армії відгукнулись на
заклик генерала О.Брусилова стати на захист Росії.

У травні 1920 р. радянські війська Південно-Західного фронту під
командуванням О.Єгорова перейшли в наступ. Вони відкинули польську
армію за межі України. Операції Червоної армії ускладнилися тим, що
на півдні почалися бої з Врангелем.

Наступ здійснювався силами двох розрізнених фронтів:
Південно-Західного на Львів і Західного на Варшаву під командуванням
М.Тухачевского. Це був серйозний стратегічний прорахунок. Війська,
пройшовши 500 км, відірвались від своїх резервів і тилів.

Трапилось непередбачене - польські робітники і селяни не тільки
не підтримали Червону армію, але вчинили їй жорстокий опір. На це
розраховував і Пілсудський, який вважав, що ''ставка на спалах
польської революції могла серйозно братися в розрахунок тільки в
політичних канцеляріях, та і то досить віддалених від фронту... Ми є
дуже близькими сусідами Росії, щоб легко могли зважитись на
наслідування.''

На підступах до Варшави радянські війська зупинились. Під
загрозою оточення вони змушені були з великими втратами відступити з
території не тільки Польщі, але й Західної України та Західної
Білорусії. Польський уряд погодився підписати мирний договір, згідно
з яким до Польщі відходила територія з населенням 15 млн. осіб;
західний кордон радянської Росії проліг в 30 км від Мінська. Польща
закріпила за собою Західну Україну.

Поразка Врангеля. У квітні 1920 р. А.Денікін передав владу
генералу П.Врангелю, який до початку червня зумів реорганізувати
залишки Добровольчої армії і перейшов у наступ у Північному
Причорномор'ї. Проти нього був утворений Південний фронт
(командуючий М.Фрунзе). Всі спроби Врангеля розвинути успіх і вийти
на Дон, Кубань, Правобережну Україну не мали успіху. Наступ його
було зупинено і Червона армія перейшла у контрнаступ. Залишки військ
Врангеля відступили в Крим, за Перекопсь-кі укріплення (''турецький
вал'': висота 8 метрів, ширина- 15, перед ним рів глибиною 10 метрів
і шириною - ЗО; перед укріпленнями була рівна місцевість.)

Командування Червоної армії розробило план взяття цих укріплень:
частина військ наступала в лоб, а інша здійснювала обхідний маневр
через затоку Сиваш. Вирішальні бої розгорнулися 11 листопада.
Укріплення були взяті. Червона армія розгорнула наступ на Керч і
Севастополь. Залишки армії Врангеля (145 тис. чоловік) і
Чорноморський флот були евакуйовані в Туреччину. 15 тис. офіцерів,
які потрапили в полон, були розстріляні більшовиками.

Війна на Далекому Сході. До весни 1920 р. з інтервенціоністських
військ на Далекому Сході залишились тільки японці. З метою віддалити
війну з Японією було прийнято рішення про утворення Далекосхідної
республіки (ДСР).

Тим часом у тилу японських військ йшла справжня партизанська
війна. Нею керував комуніст Сергій Лазо, однак він був схоплений і
страчений японцями. У травні 1921 р. у Примор'ї при підтримці
японських військ до влади прийшов новий уряд. У відповідь
комуністами створюється військова рада ДСР. Головнокомандуючим
військами був призначений В.Блюхер. Розпочались запеклі бої.
Наприкінці 1921 р. білогвардійці і японці захопили Хабаровськ. Тоді
ДСР спільно з РРФСР почали боротьбу проти японських інтервентів і
білогвардійців. Вирішальні бої розгорнулись у лютому 1922 р. під
Волочаєвкою. Червона Армія заволоділа Хабаровськом і згодом вступила
у Владивосток. Японія змушена була вивести свої війська з ДСР.
Білогвардійці відступили в Маньчжурію. У жовтні 1922 р. ДСР
об'єдналась з РРФСР. Громадянська війна закінчилася.

Ведучи боротьбу з японцями і залишками білогвардійців, Червона
армія вступила у Зовнішню Монголію, яка знаходилась під зверхністю
Китаю, але користувалась автономними правами після
російсько-китайської угоди 1912 р. Тут, на території Зовнішньої
Монголії, було проголошено Монгольську Народну Республіку.

Агресія радянської Росії в Закавказзі. В умовах початку
громадянської війни влада в Закавказзі перейшла до рук
Азербайджанської націоналістичної партії ''Мусават'' (рівність),
вірменського революційного ''Дашнакцутюна'' і Грузинської
соціал-демократичної партії меншовиків.

Партія ''Мусават'' намагалась перетворити Азербайджан на велику
мусульманську незалежну державу, або об'єднатися з Туреччиною.

Вірменська партія ''Дашнакцупон'' будувала свою політику на
національних гаслах. Вірменській державі весь час доводилось вести
запеклу боротьбу з Туреччиною. За період 1915-1918 pp. загинуло 2
млн. вірмен.

Меншовики Грузії, прийшовши до влади в листопаді 1917 р.,
опинились у складному становищі. У внутрішні справи цієї країни
постійно втручались Туреччина, Німеччина і згодом держави Антанти.
Умови, які вони ставили за ''допомогу'' грузинському уряду, були
надзвичайно тяжкими. У 1918 р. в Грузію ввійшли німецькі, турецькі й
англійські війська. З цього приводу один з грузинських меншовиків
говорив: ''Як бачите, шляхи Грузії і Росії розійшлись. Наш шлях веде
в Європу, шлях Росії - в Азію...''

Після розгрому основних сил білогвардійців радянська Росія
приступила до реалізації планів світової революції. Жертвами цієї
політики стали новоутворені держави Закавказзя.

У квітні 1920 р. більшовики підняли повстання робітників і
матросів в Баку. Слідом за цим в країну вдерлась Червона армія. В
результаті була проголошена Азербайджанська Радянська Соціалістична
Республіка. В листопаді 1920 р. місцеві більшовики при підтримці
Червоної армії скинули владу дашнаків і проголосили Вірменську
Радянську Соціалістичну Республіку. В лютому 1921 р. більшовики
Тбілісі, скинувши при активній участі Червоної армії меншовицьке
керівництво, проголосили Грузинську Радянську Соціалістичну
Республіку. Закавказькі республіки уклали воєнно-політичний союз з
Росією. У березні 1922 р. Азербайджан, Вірменія і Грузія об'єднались
у Закавказьку Федерацію, яка існувала до кінця 1936 р.

Встановлення радянської влади в Середній Азії. Під час розгрому
основних сил Колчака Червона армія приступила до встановлення
радянської влади в Казахстані та Середній Азії. Там діяли
білогвардійці і різні групи під національними і релігійними гаслами.
Частина з них була зв'язана з кадетськими організаціями.

У середині 1920 р. в Киргизії була встановлена радянська влада, і
утворилась Киргизька автономна Радянська Соціалістична Республіка в
складі РРФСР.

В цілому ж Туркестанський край (сучасна Середня Азія) опинився
надовго відрізаним від Центральної Росії. Тут склалося своєрідне
становище. Поряд з незалежними ханствами Хіва і Бухара існували
уряди більшовиків (Ташкент) і білогвардійців. Місцеві органи влади
навіть друкували власні гроші, використовуючи для цього обгортковий
папір і малярські фарби.

Становище ускладнювалось тим, що у Туркестані діяли загони
інтервентів (англійці прагнули розширити свої колоніальні володіння
за рахунок Середньої Азії) і місцевих противників радянської влади.
В середині 1919 р. Східний фронт був розділений на дві частини:
Східний і Туркестанський. Командуючим Туркестанським фронтом був
затверджений Фрунзе.

Війська Фрунзе розбили козачі частини отаманів Дутова та
Аненкова. Для боротьби з місцевими противниками радянської влади
(басмачами) створювались так звані летючі загони червоної кінноти.
Крім того, укладалися угоди з окремими керівниками повстанських
загонів, які виявили бажання визнати радянську владу. Проте боротьба
з басмачами тривала до 1932 р.

У лютому 1920 р. радянські війська оволоділи опорним пунктом
білогвардійців в Середній Азії - Красноводськом. Після цього білі
були витіснені за межі Середньої Азії. IX з'їзд рад Туркестану
прийняв Кон

6. Утворення основ післявоєнного світу.
Версальсько-Вашингтонська система

Наміри головних держав-переможниць на конференції. Для

підготовки мирних договорів з переможеними країнами було прийнято
рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглась
проведення її у своїй столиці.

18 січня 1919 р. роботу Паризької мирної конференції відкрив
прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо. У конференції брали участь
представники 27 країн, але домінуючу роль відігравали Франція,
Великобританія і США. На конференцію не були запрошені представники
переможених країн і Росії, в якій йшла громадянська війна.

Основні питання на конференції вирішувалися в ході вузьких нарад:
спочатку на ''раді 9'', а з березня 1919 року на ''раді 4''.

Обговорення мирних договорів з переможеними країнами виявило всі
протиріччя між основними учасниками переговорів. Які ж були плани і
наміри великих держав?

Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну її
становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора.
Економічна могутність в роки війни зросла (національне багатство у
1914 р. складало - 192 млрд. дол., а в 1920 р. - 489 млрд. дол.),
країна обзавелась могутньою армією і флотом. Але в середині країни
точилась гостра дискусія стосовно мети американської зовнішньої
політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної
зовнішньої політики.

Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США в світі дає їм
шанс стати рятівниками світу і принести у міждержавні стосунки нові
принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у ''14 пунктах'',
які були оприлюднені 8 січня 1918 р. Ними передбачалося:

1) відкриті мирні договори;

2) свобода судноплавства;

3) усунення економічних бар'єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити скорочення
озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських територій, а
також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій
політичний розвиток і національну політику, вступ у ''співтовариство
вільних націй'';

7) визволення і відновлення Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу й Лотарингії, відновлення
окупованих районів Франції;

9) уточнення кордонів Італії у відповідності з національними
ознаками;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Румунії, Сербії
та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) самостійне існування турецьких і автономія інонаціональних
частин Османської імперії;

13) створення польської держави;

14) утворення Ліги націй.

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити більш
справедливий і демократичний порядок, який виключав би повторення
світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни був сильно
підірваний, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти,
про існування яких Вільсон нічого не знав. В очах американців
виходило так, що їх солдати воювали за корисливі інтереси
європейських держав. Це відразу призвело до зміни в настроях
американців і на виборах до конгресу 1918 р. республіканці,
дотримуючись ізоляціоністського напряму зовнішньої політики, здобули
перемогу. А це означало, що конгрес не ратифікує жоден з мирних
договорів, укладених президентом.

Великобританія ще до початку мирної конференції досягла своєї
головної мети у війні. Німецький флот перестав існувати. Англійські
домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама
Англія над частиною Османської імперії. Завданням англійської
делегації на чолі з прем'єр-міністром Д. Ллойд Джорджем було
закріпити вже досягнуте. Поряд із цим Англія виступила за повернення
Франції Ельзасу і Лотарингії. При встановленні кордонів у
післявоєннії Європі, на думку Ллойд Джорджа, потрібно виходити з
принципу національного самовизначення. Головна умова післявоєнного
устрою - забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй
як інструменту миру. На відміну від Вільсона, Ллойд Джордж був
досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.

Проте не все в Англії складалося так оптимістично. Британська
імперія втрачала колишню могутність: домініони домоглись більшої
самостійності. Індії та Ірландії було обіцяно надати самоуправління,
із світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка
була послаблена, фінанси і торгівля дезорганізовані. Ліквідувавши
загрозу своїй військово-морській могутності з боку Німеччини, Англія
з занепокоєнням спостерігала за швидким зростанням американського
флоту.

Свої міркування щодо післявоєнного устрою світу англійська
Делегація виклала в документі, який отримав назву ''Послання з
Комбре''.

Франція більше за інші великі держави постраждала у війні. Бойові
дії велися на її території. Франція із кредитора перетворилась у
боржника. У свою чергу головний боржник Франції - Росія анулювала
всі свої зобов'язання. Найбільш популярним гаслом у країні було:
''Німці за все заплатять!'' Прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо
був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув послабити
Німеччину будь-якими засобами. Він говорив: ''В Європі 20 мільйонів
зайвих німців''. Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на
прилеглих до Франції територіях. А відтак, вона сподівалася
повернути собі Ельзас та Лотарингію. Для здійснення інших своїх
далекоглядних намірів треба було перешкодити об'єднанню Австрії і
Німеччини, створити буферну німецьку державу на лівому березі річки
Рейн і т.д. Це було передбачено ще в таємному договорі між Францією
і царською Росією. В цьому документі йшлося і про стягнення з
переможеної Німеччини максимально можливих репарацій. Франція
претендувала також на частину османської спадщини.

Підготовка мирних договорів формально велась на основі ''14
пунктів''. З цього випливає, що таємні домовленості не повинні були
братися до уваги. Але тим не менше умови таємних угод весь час
впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу. Особливо
наполягали на врахуванні таємних угод Італія, Румунія та ряд інших
держав.

''Українське питання'' на конференції. Загарбання Польщею Східної
Галичини й Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній
конференції. Не прийнявши формального рішення, керівники Антанти і
США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь
Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо
наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи
українських представників у західних країнах про природне право
українського народу на самовизначення.

З більшим розумінням до вирішення українського питання на
Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов'язують,
зокрема, з тим, що радником британського міністерства закордонних
справ у справах Галичини був Л.Намієр, родом з України.

25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї
Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території.
Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної
та особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію, щоб заволодіти Закарпаттям,
проводили президент Чехословаччини Т.Масарик і міністр закордонних
справ Е.Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними державами і
заручились підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919 р.
чеські війська зайняли Ужгород.

8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу
Закарпатської України Чехословаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло
в Сен-Жерменський мирний договір.

У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної
Буковини та Бессарабії. Вони були відторгнені на користь Румунії.
Україна та Росія не визнали законності цих рішень.

Умови Версальського миру. У квітні було завершено розробку тексту
договору з Німеччиною. її делегацію було викликано до Парижу для
його вручення. Спроби німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до
цього документу були відхилені, і 28 червня 1919 р. у Версалі
підписано мир, який став основою післявоєнного врегулювання. В текст
договору, за наполяганням Вільсона, було вміщено статут Ліги націй.

За договором Франції поверталися її землі - Ельзас і Лотарингія,
а також передавалися вугільні шахти Саару, однак цей район на 15
років переходив під управління Ліги націй. Німеччина передавала
Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та
Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини так званий
''польський коридор'', що відкривав Польщі вихід до Балтійського
моря. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді і Морене після
плебісциту, Данія - північну частину Шлезвігу; Ме-мель (Клайпеда)
переходив у відання держав-переможців (у 1923 р. приєднаний до
Литви), а Данціг (Гданськ) оголошувався ''вільним містом'' під
захистом Ліги націй.

За Версальським договором Німеччина втратила сьому частину своєї
території, на якій проживала одна дванадцята її населення. Вона
повністю позбулась своїх колоній, їх поділили між
дер-жавами-переможцями. їй заборонялося мати армію понад 100 тис.
чоловік, військово-повітряний і підводний флот, ліквідовувався
генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність.
Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого берегу
Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому
березі.

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати
репарації. Загальний їх обсяг був визначений на спеціальній
конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд. золотих марок, з яких 52%
повинна була отримати Франція, 22 - Великобританія і 10 - Італія.

Утворення Ліги націй. Паризька мирна конференція прийняла
вироблений спеціальною комісією статут Ліги націй, який став
складовою частиною Версальського договору.

Головним органом цієї міжнародної організації були щорічна
Асамблея, до якої входили всі члени організації, і Рада Ліги, де
були представлені США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, а
також 5 непостійних членів. Рішення з усіх питань мали прийматися
одноголосно. Переможені у війні держави, а також Радянська Росія, не
входили до Ліги націй. Метою Ліги проголошувались розвиток
співробітництва між народами і гарантія безпеки післявоєнного світу.
Американський сенат, ознайомившись з умовами Версальского мирного
договору і, відповідно, зі статутом Ліги націй, відхилив його, і
США, будучи ініціатором створення цієї міжнародної організації, не
увійшли до неї.

Сен-Жерменський мирний договір. 10 вересня 1919 р. був підписаний
Сен-Жерменський мирний договір із Австрією, який зафіксував визнання
нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації
Австро-Угорської імперії.

Колишні австрійські володіння - провінції Богемія, Моравія і
Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Італія отримала Південний
Тіроль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка).
Королівство сербів, хорватів і словенців отримало Боснію і
Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала Буковину,
а Польща захопила Галичину. Австрії заборонялось приєднуватись до
Німеччини.

Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію. Також Австрія повинна
була сплачувати репарації, хоч сума їх не була визначена.

Нейський мирний договір. 27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа
Нейі-сюр-Сен був підписаний мирний договір з Болгарією. Вона
втратила Західну Фракію, яка передавалась Греції, і позбавлялась
виходу до Егейського моря. Південна Добруджа залишилась у складі
Румунії. Частина Македонії була передана Королівству сербів,
хорватів і словенців. Болгарії заборонялось мати армію більше 20
тис. чол. Сума репарацій була визначена у 2,25 млрд. золотих
франків, які потрібно було сплатити протягом 37 років.

Тріанонський мирний договір. Мирний договір з Угорщиною отримав
назву Тріанонського. Він був підписаний лише 4 червня 1920 р. Це
було пов'язано з існуванням Угорської радянської республіки.
Територія Угорщини за договором скорочувалась втричі, а населення -
у 2,5 рази. Румунія отримала Трансільванію і Банат, Королівство СХС
- Воєводину, Хорватію. Словаччина і Карпатська Україна стали
складовими частинами Чехословаччини.

Заборонялася загальна військова повинність, а армія обмежу^
валася 35 тис. чоловік.

Севрський мирний договір. 10 серпня 1920 р. султанський уряд
Туреччини підписав Севрський мирний договір, за яким відбувався
поділ колишньої Османської імперії. Туреччина відмовлялася від
арабських володінь, визнавала англійський протекторат над Єгиптом, а
французький - над Марокко і Тунісом. Туреччина була позбавлена прав
на Судан, визнавала анексію Кіпру, втратила володіння на
Аравійському півострові і в Європі. Острови Егейського моря і місто
Ізмір передавались Греції. Армія обмежувалась чисельністю в 50 тис.
чоловік. На території всієї країни зберігався режим капітуляції, що
фактично означав перетворення Туреччини у напівколонію.

Лозаннський мирний договір і угода Туреччини з Радянською Росією.
Севрський договір так і не вступив у силу. В результаті
національно-визвольного руху Туреччина зуміла відстояти свій
суверенітет і відвоювати частину територій. За договором з
Радянською Росією (1921 р.) Туреччина отримала місто Каре і
навколишні території.

24 липня 1923 р. був підписаний Лозаннський договір, за яким
юридично закріплювався розпад Османської імперії і визначались нові
кордони Туреччини. За договором ліквідовувався режим капітуляції і
фінансовий контроль з боку іноземного капіталу. Представники
Радянської Росії, УСРР та Грузії пропонували закрити протоки Босфор
і Дарданелли для військових суден усіх країн, крім Туреччини. Проте
країни Антанти домоглися прийняття конвенції, яка передбачала
відкриття проток не тільки для торгових, а й для військових
кораблів.

У 20-ті роки арабські володіння Османської імперії було передано
за мандатами Ліги націй Великобританії (Ірак, Йорданія, Палестина)
та Франції (Сирія, Ліван).

Міждержавні суперечності на Далекому Сході.
Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром міждержавних
протиріч. Основними суперниками в цьому регіоні виступали США,
Великобританія та Японія.

Основними питаннями, які викликали протиріччя між вказаними
державами, були:

- контроль над Китаєм;

- недоторканість колоніальних володінь;

- баланс морських озброєнь.

Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної
участі у війні, скористалась тим, що європейські держави і США були
зайняті на європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції
на Далекому Сході, Тихому океані, а особливо в Китаї. Також зросла і
морська могутність Японії, яка спиралась на англо-японську угоду
1902 р.

Основними противниками Японії виступили США. Вони були проти
поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення політики стосовно
Китаю під гаслами ''відкритих дверей'' і ''рівних можливостей''.
Сполучені Штати непокоїло зростання морської! могутності Японії. У
Вашингтоні і Токіо не виключали можливої! сті воєнного зіткнення.

Великобританія у свою чергу наполягала на збереженні прин-і ципу
поділу Китаю на ''сфери впливу''. Така позиція Великобри-і танії, а
також вимога США сплатити всі борги загострили і англо-американські
стосунки.

Для вирішення цих питань було скликано Вашингтонську!
конференцію.

Вашингтонська конференція 1921-1922pp. Мирні договори з!
Німеччиною та її союзниками були доповнені серією угод, підписаних
на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р. - 6 лютого 1922
р.), присвяченій питанням обмеження морських І озброєнь та
відносинам в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

У роботі конференції брали участь США, Великобританія І (також
були представлені її домініони та Індія), Японія, Франція, 1 Італія,
Бельгія, Голландія, Португалія, Китай.

На конференції було підписано три угоди. Договір чотирьох І
держав (США, Англія, Японія, Франція) гарантував збереження його
учасникам володінь у басейні Тихого океану. Сторони давали взаємні
гарантії недоторканості колоній терміном на 10 років. Згідно з
угодою ліквідовувався англо-японський договір 1902 р. Договір п'яти
держав (Англії, США, Японії, Франції, Італії) про обмеження морських
озброєнь встановлював пропорції у співвідношенні військово-морських
флотів 5:5:3:1,75:1,75 зазначених держав. Учасники договору
зобов'язувалися не будувати лінкори тоннажністю понад 35 тис. тонн.
Встановлювалися обмеження тоннажу і для крейсерів. Заборонялося
створювати нові військово-морські бази (крім США, Великобританії) в
Тихоокеанському регіоні.

Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь.
Вперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм.

6 лютого 1922 р. був підписаний трактат дев'яти держав, який
проголошував принцип суверенітету і територіальної цілісності Китаю.
Японія відмовилась від монопольного становища у Китаї і повертала
йому колишні німецькі володіння.

Великі держави брали на себе зобов'язання не прагнути до
розподілу Китаю на сфери впливу і дотримуватися принципів
''відкритих дверей'' та ''рівних можливостей''.

Позитивне значення Версальсько-Вашингтонської системи. Рішення
Паризької і Вашингтонської конференцій заклали основу
Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних міжнародних
відносин. її створення забезпечило вихід із війни, дало можливість
розрядити післявоєнну напругу і заклало основу для відносної
стабільності у міжнародних відносинах у'двадцяті роки.

Ці рішення включали в себе низку положень, які засвідчували
розуміння державами необхідності змін у системі міжнародних
відносин, - визнання права на самовизначення народів, відмова від
війни як засобу вирішення конфліктів і т.д. Важливим прецедентом
стало створення Ліги націй. Було визнано незалежність ряду
європейських держав, за що довго боролися їхні народи.

Незважаючи на ці досягнення, сама система виявилась нетривкою і
її розпад привів у кінцевому результаті до нової світової війни.

Недоліки Версальсько-Вашингтонської системи. Слабкість системи
була обумовлена тим, що її творці поставили занадто багато держав і
народів у таке становище, що вони не могли не боротися проти такої
системи. Країни Антанти не виявились милосердними переможцями. Весь
тягар післявоєнних змін був покладений на переможені народи. Не було
враховано, що ці народи вже скинули режими, які брали участь у
розв'язанні війни. Умови миру здавались ще більш несправедливими для
цих народів, тому що їх країни не капітулювали перед державами
Антанти. Війна закінчилась, коли ні один солдат Антанти так і не
ступив на територію Німеччини.

Встановлені репарації не враховували реальні можливості
переможених країн.

Таким чином, хвиля шовінізму і націоналізму, піднята Першою
світовою війною, не вщухла, тепер її силу підтримувало почуття
національного приниження. Не сприяло послабленню націоналізму і
рішення відносно кордонів. Проголосивши принцип самовизначення
народів, як основу для національно-державного розмежування,
переможці неодноразово порушували його самі і заплющували очі, коли
порушували інші. У результаті при такому переділі кордонів у
багатьох державах виникли райони з компактним проживанням
національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків не з
своєї волі. Німці - в Чехословач-чині, Франції, Бельгії та Польщі;
угорці - в Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці - у
Польщі, Румунії, Чехословаччині і т.д.

Розраховувати на підтримку Версальсько-Вашингтонської системи цих
народів навряд чи можна було.

Поза Версальською системою залишилась Росія, що було значним
дестабілізуючим чинником. Для держав Антанти Росія була насамперед
зрадницею, яка уклала сепаратний мир з ворогом (Брестський мир 3
березня 1918 р.). До того ж більшовизм викликав у країнах Антанти
ворожість, що призвело до інтервенції в Росію (1918-1922), а після
її провалу до ізоляції Росії на міжнародній арені.

7. Спроби перегляду повоєнних договорів у 20-х роках

Генуезька конференція 1922 р. Договір у Рапаяло. Підписання
мирних договорів незалежно від їх недоліків і врегулювання основних
протиріч між державами-переможцями сприяли стабілізації міжнародних
відносин. У 20-ті роки було здійснено ряд кроків подолання найбільш
вразливих місць Версальсько-Вашингтонської системи.

Однією з слабкостей Версальсько-Вашингтонської системи було
виключення з неї Росії. Спроба ізолювати Росію із-за прихильності її
лідерів до ідеї світової революції не мала успіху, а тільки вносила
деструктивний елемент у міжнародні відносини. На початку 20-х років,
коли стало зрозумілим, що більшовики утвердились при владі, а плани
світової революції нездійсненні, делегація Росії була запрошена на
Генуезьку конференцію у 1922 р. На ній була зроблена спроба виробити
спільні умови для нормалізації відносин з Радянською Росією та
іншими радянськими республіками. Але протиріччя з питань виплати
боргів подолати не вдалося. Країни Антанти виставили рахунок у
розмірі 18 млрд. крб. У відповідь Радянська Росія пред'явила рахунок
на 39 млрд. крб. за збитки від інтервенції країн Антанти. Делегація
Росії категорично відмовлялася сплачувати борги Тимчасового уряду.

Опинившись на конференції у критичному становищі, Росія і
Німеччина у містечку Рапалло уклали договір про відновлення
дипломатичних відносин. Цей договір поклав початок тривалому і
плідному співробітництву між Росією і Німеччиною у 20-ті роки в
економічній, політичній і військовій сферах. Також він став
своєрідним проривом на дипломатичному фронті, який вивів Росію із
міжнародної ізоляції.

З 1924 р. починається хвиля дипломатичних визнань з боку інших
країн Заходу, які були занепокоєні можливістю створення сильного
радянсько-німецького антиверсальського блоку. Виняток складали лише
США. Проте відносини між Заходом і СРСР були нерівноправними, що
породило недовіру радянського керівництва до Заходу і сприяло
зближенню Росії з Німеччиною та Туреччиною.

Також у 20-ті роки були пом'якшені умови миру для переможених
країн, і, насамперед, для Німеччини.

Найбільш гострим залишалося питання про репарації. Встановлений у
1921 р. обсяг (123 млрд. марок) був не під силу Німеччині. Франція
вимагала платити, незважаючи ні на що, і, щоб примусити Німеччину до
цього, окупувала разом з Бельгією у 1923 p. Рурську область, де була
зосереджена важка промисловість Німеччини.

Виникла міжнародна криза. Англія і США не підтримали дій франції,
яка змушена була вивести свої війська і погодитись на перегляд
репараційних зобов'язань Німеччини.

У 1924 р. був прийнятий план американського банкіра Дауеса,
згідно з яким загальна сума репарацій не скорочувалась, але щорічні
платежі зменшувались. За 6 років дії цього плану Німеччина сплатила
7,5 млрд. марок. План передбачав надання Німеччині англійських і
американських кредитів у сумі 2 млрд. доларів. Реалізація плану
Дауеса сприяла відновленню німецької економіки.

У 1929 р. був прийнятий новий план американського підприємця і
банкіра Юнга, за яким об'єми репарацій зменшувалися до 113,9 млрд.
марок, а щорічні платежі встановлювались у розмірі 2,5 млрд. марок.
Виплати були розтягнені на 55 років.

Становлення нової системи європейської безпеки. Невдача Франції у
рурському конфлікті змінила акценти у її зовнішній політиці. На
передній план виходить ідея історичного примирення з новою
Німеччиною у контексті утвердження в Європі більш рівноправних і
мирних відносин. Головними пропагандистами цієї ідеї стали міністри
іноземних справ Франції і Німеччини А. Бріан та Г.Штреземан.

Франція намагалась підтримувати традиційну систему
військово-політичних союзів, головною ланкою яких стала Мала Антанта
у Східній Європі у складі Чехословаччини, Румунії і Югославії
(1920-1938 pp.).

У жовтні 1925 р. відбулася Локарнська конференція, яка встановила
нову систему європейської безпеки. її основою став рейнський
гарантійний пакт, згідно з яким Франція, Німеччина і Бельгія брали
на себе зобов'язання поважати існуючі кордони і не нападати один на
одного. Це було перше визнання Німеччини як рівноправного партнера.
Суперечливі питання передбачалося вирішувати у відповідності з
арбітражною угодою, укладеною між Німеччиною, Францією і Бельгією.

Франція підписала також договір з Польщею і Чехословаччи-ною, в
якому містилося зобов'язання, що Франція надасть їм допомогу у
випадку агресії Німеччини. Але дії Франції ставились у залежність
від рішення Ліги націй. До того ж жоден документ не гарантував, що
східні кордони Німеччини мають бути незмінними. З Польщею і
Чехословаччиною укладалась лише арбітражна Угода.

У 1926 р. Німеччина була прийнята до Ліги націй як постійний член
Ради. Тим самим їй надали статус великої держави. А Великобританія
ставала головним арбітром.

У 20-ті роки був зроблений великий крок у розвитку міжнародного
права. Вперше широко і на міжнародному рівні обговорювалась проблема
роззброєння. Правда, вона була приречена на невдачу, тому що
Версальсько-Вашингтонська система встановила нерівність в озброєнні
і всі переговори фактично велись з метою закріплення такого
становища.

Разом з тим вдалося підписати у 1925 р. Женевську конвенцію про
заборону використання хімічної зброї, від якої у роки Першої
світової війни загинуло 40 тис. осіб. Також було підписано конвенції
про заборону використання варварських систем зброї (кулі
''дум-дум'', зі зміщеним центром тяжіння і т.д.) і про права
військовополонених.

Поряд із встановленням відносної стабільності в Європі, відбулося
загострення відносин з Радянським Союзом.

СРСР був звинувачений у втручанні у внутрішні справи Китаю в
1925-1927 pp. і Великобританії (''Лист Комінтерну'' і підтримка
радянськими профспілками страйкуючих англійських шахтарів). У 1927
р. Великобританія розірвала дипломатичні відносини і анулювала
торговельну угоду з СРСР. Але поширення конфлікту було відвернуто.
Франція і особливо Німеччина не підтримали Великобританію.

З ініціативи міністра закордонних справ Франції Бріана і
державного секретаря США Келлога у Парижі 27 серпня 1928 р. 15
держав підписали пакт Бріана-Келлога:

1. Високі договірні сторони від імені своїх народів урочисто
заявляють, що вони засуджують використання війни для вирішення
міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента
державної політики в їхніх взаєминах.

2. Високі договірні сторони визнають, що для врегулювання всіх
суперечок чи конфліктів, які можуть виникнути між ними, незалежно
від їхнього характеру чи причин, вони прагнутимуть удаватися тільки
до мирних засобів.

Згодом до цього пакту приєднались майже всі європейські держави,
в тому числі СРСР.

Джерела нестабільності в світі. Проте у міжнародних відносинах
зберігались вогнища напруженості. Нетривким залишалось становище у
Центральній і Південно-Східній Європі, де кожна з країн мала
територіальні претензії до сусіда. Тут значну роль у запобіганні
збройних конфліктів відіграла Ліга націй.

Зростала напруга в колоніальних та напівколоніальних володіннях,
де розгорялася національно-визвольна боротьба.

Створення мандатної системи для колишніх німецьких колоній і
володінь Османської імперії задумувалось як засіб послаблення
колоніального гноблення. Однак з відмовою США взяти участь у Лізі
націй в Раді залишились ті країни, які отримали мандат на управління
і до того ж мали найбільші колоніальні володіння (Франція, Англія,
Бельгія, Японія), і опікання з боку Ліги націй виявилось
формальністю. Життя підмандатних територій не відрізнялось від
колоній. Це додатково продемонструвало народам колоній схильність
великих держав до збереження колоніалізму, що викликало піднесення
антиколоніального руху напередодні Другої світової війни.

8. Основні ідейно-політичні течії першої половини XX ст.

Головними ідейно-політичними течіями в країнах Європи та
Північної Америки були консерватизм, лібералізм, соціалізм, які
склалися у XVIII-XIX ст., та фашизм, який виник у другому
десятилітті XX ст.

Консерватори (від латинського ''консерваціо'' - збереження)
прагнули збереження колишніх традиційних порядків та установ. Не
заперечуючи взагалі можливості реформ, вони все-таки прагнули
уникати їх. Реформи, згідно з їхними переконаннями, не повинні
зачіпати традиційні суспільні відносини та інститути. Консервативні
партії виступали за збереження і зміцнення ''устоїв суспільства'':
сім'ї, соціальної ієрархії, порядків, традицій. Консервативні партії
підтримували головним чином селяни, землевласники, чиновники,
частина промисловців, банкірів та ін. Консервативні партії
традиційно називаються правими.

Ліберали (від латинського ''лібераліс'' - вільний) захищали
свободу особистості і право приватної власності. Вони виступали за
свободу слова, друку, віросповідання, свободу політичної діяльності,
свободу торгівлі і підприємництва. Одним з головних пунктів
ліберальної доктрини було засудження державного втручання в торгівлю
та промисловість. На їхню думку, держава повинна спостерігати за
порядком і захищати країну (''нічний охоронець''). Ліберали
користувалися значним впливом у США, Великобританії та деяких
країнах Західної Європи. їх підтримували торговці, підприємці,
частина інтелігенції, робітників, службовців. Ліберали, розуміючи,
що в умовах погіршення становища найманих робітників можливий
соціальний вибух (повстання, революції та ін.), прагнули зменшити
соціальну напругу шляхом покращання становища населення. Така
політика, яка отримала назву буржуазного реформізму, стала активно
проводитись лібералами на початку XX ст.

У 20-30-ті роки, вплив лібералів неухильно падав. На політичній
арені їх активно витісняли соціалісти, які запропонували ширшу
програму соціальних реформ.

У цей же час ліберальна доктрина трансформувалась в неолібералізм
під впливом ідей Кейнса про регульований ринок. Тим самим вони
відмовились від своєї провідної ідеї невтручання держави в
економічне життя суспільства. Яскравим прикладом неолібералізму став
''новий курс'' Ф.Рузвельта в США.

Ліберальні партії традиційно вважаються центристськими, або
правоцентристськими.

Соціалісти (від латинського ''соціаліс'' - суспільний,
товариський) прагнули замінити капіталістичне суспільство, засноване
на прибутку і приватній власності, новим, справедливішим суспільним
устроєм - соціалізмом, де пануватиме суспільна власність на засоби
виробництва, влада належатиме робітникам, буде знищено експлуатацію
людини людиною.

Соціалістичне вчення знаходило свою опору в середовищі
робітників, інтелігенції, дрібних власників, підприємців,
службовців. У XX ст. воно істотно трансформувалось.

Поширеним соціалістичним вченням був марксизм. Марксисти
керувалися теорією, згідно з якою головною рушійною силою
суспільного прогресу є класова боротьба, а робітничий клас
покликаний покінчити з капіталізмом і побудувати безкласове
суспільство.

Марксистська течія не була однорідною: вона поділялась на лівих
та правих, на прихильників революції та реформ.

Прихильники революційних методів боротьби (комуністи) вважали, що
перехід до соціалізму можливий лише в результаті всесвітньої
соціалістичної революції (російські комуністи згодом почали
відстоювати ідею можливості побудови соціалізму в окремо взятій
країні) і встановлення диктатури пролетаріату.

Прихильники реформ (соціал-реформісти) вважали, що до соціалізму
можливо перейти в результаті поступових реформ.

Яскравим прикладом впровадження в життя комуністичних ідей стала
революція в Росії і подальші соціальні експерименти більшовиків.

Зразком реалізації соціал-реформістських ідей стали реформи
шведських соціал-демократів у 30-ті і подальші роки.

Поза марксистським вченням стояли англійські прихильники
поступового мирного перетворення капіталізму в соціалізм - фабіанці
(названі так по імені римського полководця Фабія Максима, який
успішно користувався тактикою вичікування). Фабіанці покладали
головну надію на пропаганду соціалістичних ідей. Вони вважали, що
згодом суспільство переконається у перевазі соціалізму і з допомогою
держави здійснить необхідні реформи.

Близьким до соціалізму був анархізм, заснований російським
революціонером Бакуніним, який, на відміну від соціалістів,
заперечував необхідність державної влади. В робітничому русі
анархізм існував у формі анархо-синдикалізму.

Опорою анархізму були маргінальні прошарки суспільства, робітники
дрібних підприємств. Анархізм був поширений в Росії, Іспанії,
Франції, Швейцарії, Латинській Америці, США.

Соціалістичні (соціал-демократичні, комуністичні, робітничі),
анархістські партії традиційно називають лівими.

Фашизм - переважно європейський політичний рух XX ст. і особлива
форма державного правління.

Саме слово ''фашизм'' італійського походження. Спочатку воно
використовувалось тільки стосовно італійської дійсності 20-х років.
Згодом ним почали називати і аналогічні рухи в інших країнах.
Німецькі фашисти називали себе ''нацистами'', ''наці''.

Фашизм як політичний рух має ряд рис, які визначають його
специфіку.

Перша - це націоналізм, що переходить у шовінізм і расизм. Для
фашистів інтереси нації вище індивідуальних, групових, класових.
Останні безумовно повинні приноситись у жертву першим. Фашизм неначе
увібрав у себе всю хвилю шовінізму і націоналізму часів Першої
світової війни. До того ж найбільший розмах цього руху в Німеччині
та Італії пояснюється образою національних почуттів народів цих
країн, які завершили своє об'єднання пізніше інших і вийшли з Першої
світової війни не тільки ослабленими, але й приниженими: Німеччина -
умовами Версальського миру, Італія - тим, що її інтересами
знехтували на Паризькій мирній конференції.

Для фашистів демократія це синонім хаосу, альтернативою якому
вони вважають порядок і дисципліну.

Зближувало фашистів з традиційно правими возвеличення держави: і
ті, й інші вбачали в ній зосередження національного духу, основу
стабільності і порядку.

І ті, й інші були проти будь-якої модернізації, вони закликали до
механічного повернення до джерел, коріння, національних святинь.

Крім поглядів правих, фашизм увібрав у себе і нові риси, не
притаманні старому консерватизму правих.

Фашисти висунули і прагнули реалізувати на практиці не просто
ідею сильної держави, а держави тоталітарної, яка поглинає
громадянське суспільство. У Німеччині реалізація цієї ідеї породила
конфлікт фашистів з церквою, яка прагнула зберегти свою автономію.
Традиційні праві не допустили б такого конфлікту в силу своєї
прихильності до церкви. До того ж вони були, на відміну від
фашистів, нечисельною елітою (родові аристократи, великі фінансисти
і промисловці). Фашизм - це масовий рух, в якому брали участь
ремісники, селяни, дрібні торговці і підприємці, службовці, ветерани
війни.

Потворною рисою фашистів є схильність до насильства, яке вони
стверджували, робили з нього культ. На насильстві вони прагнули
побудувати новий світовий порядок. Розуміння насильства як
необхідного атрибуту політичної боротьби споріднювало фашизм з
ортодоксальними соціалістами і комуністами.

Фашизм виступав і з антикапіталістичними гаслами. На відміну від
соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції і індивідуалізмі
вбачалась загроза для національної єдності.

Запозичивши у соціалістів ряд гасел та ідей, фашизм вважав
соціалістів і комуністів основними своїми ворогами. Антикомуністичні
гасла сприяли об'єднанню італійських фашистів, німецьких нацистів і
японських мілітаристів у Антикомінтернівський пакт. Соціалістів вони
не сприймали за їхню ''вину'' у поразці в Першій світовій війні.

У різних країнах фашистський рух мав свої специфічні риси. Будучи
націоналістами, його прихильники не докладали зусиль, щоб виробити
спільну програму.

У німецькому фашизмі націоналізм набрав крайніх форм. В
італійському цього не було. На думку німецьких фашистів, історія
людства була вічною боротьбою за існування різних рас і народів. У
цій боротьбі перемагає сильніший. Переможений повинен загинути або
підкоритись. Найбільш життєздатною вони вважали арійську нордичну
расу, до якої відносили себе. її історична місія - завоювати світове
панування.

Італійський фашизм зразком для наслідування вважав Римську
імперію і прагнув перетворити Середземне море в ''італійське
озеро''.

Іспанський фашизм значною мірою був реакцією на революційні
виступи населення і проникнення комунізму. Основою його слугував
монархізм, клерикалізм і антикомунізм.

9. Національно-визвольні рухи

Перша світова війна, революції, реформи,
Версальсько-Вашингтонська система не усунули причини, які породжують
національно-визвольні рухи. Головними причинами
національно-визвольної боротьби народів Азії, Африки та Латинської
Америки були збереження колоніальної системи, економічна і фінансова
залежність навіть за умов політичної незалежності, невідповідність
державних кордонів кордонам етнічного розселення народів,
ігнорування прав національних меншин.

Домінуючі причини визначили характер, спрямованість, ідеологію
національно-визвольних рухів.

В основній масі національно-визвольна боротьба народів Азії,
Африки, Латинської Америки була спрямована проти європейського
панування. Досягнення незалежності було неможливим без ліквідації
архаїчних суспільних структур, без створення національних держав,
національної промисловості, сучасної армії.

Таким чином, національно-визвольний рух став не засобом
відновлення доколоніальних порядків, а формою утвердження цінностей,
створених європейською цивілізацією, етапом на шляху становлення
цілісності світу.

Боротьба за власну державність неминуче робила домінуючою
ідеологію націоналізму, а партії, які її сповідували, стали в
основному керівниками національно-визвольних рухів. У різних країнах
національні рухи набирали і різних форм - від збройних повстань до
відносно мирних акцій протесту.

Найвищою формою національно-визвольної боротьби є національна
революція. Вона може відбуватися як мирними засобами, так і в
результаті збройної боротьби. Національна революція - це переважно
радикальні дії, спрямовані на здобуття, відновлення, об'єднання,
зміну статусу держави, або відстоювання національної незалежності.
На чолі революції можуть знаходитись будь-які сили, що відстоюють
національну незалежність і підтримуються населенням. Від сил, що
стоять на чолі революції, національного менталітету, політичної
культури населення залежить політичний режим і форма правління у
новоутвореній або відновленій державі.

Особливістю всіх національних революцій є наявність сильного,
харйзматичного національного лідера або групи лідерів, від особистих
якостей в значній мірі залежить успіх революції.

Важливим чинником національної революції є те міжнародне
становище, в якому відбувається революція. При відсутності
зацікавленості в існуванні нової або відновленої незалежної держави
з боку впливових держав світу національна революція приречена на
поразку.

У національно-визвольній боротьбі можна виділити два напрями:
демократичний і тоталітарний. Через об'єктивні обставини у 20-30-ті
роки домінуючим став тоталітарний напрям, носіями якого були
комуністичні і націоналістичні партії. Це пояснюється загальною
тенденцією 30-х років до авторитаризму, прикладом Німеччини та
впливом ідеології фашизму на формування ідеї сильної національної
держави. Західні держави були одночасно і колоніальними імперіями.
Слід враховувати і політику СРСР щодо підтримки
національно-визвольних рухів.

Національно-визвольний рух мав свої особливості.

У Латинській Америці він виражався у політиці урядів, спрямованій
на завоювання економічної і фінансової незалежності. Основними
засобами її досягнення стали ліквідація феодальних пережитків,
націоналізація іноземної власності, індустріалізація.

Країни Азії поділялись на колонії і залежні держави. Для них
першочерговими були завдання відновити свою державність
(суверенітет) модернізувати існуючі політичні, соціальні та
економічні структури. Це породжувало цивілізаційний шок і
домінування консервативних сил у національно-визвольному русі.

У 20-30-ті роки лише починають формуватися нові тенденції у
визвольному русі народів Африки. На півдні він набув організованих
форм, на півночі виявлялися ті ж тенденції, що і в Азії.

Головні причини національно-визвольних рухів у Європі були
пов'язані з несправедливістю Версальської системи. У більшості країн
Європи щодо національних меншин проводилась імперська політика.

У складному становищі опинились українці. їхня територія була
розділена між СРСР, ЧСР, Румунією, Польщею. На чолі визвольного руху
стали найбільш радикальні націоналістичні сили. Вони виробили теорію
інтегрованого націоналізму, згідно з якою національна держава була
вищою цінністю.

Схожі ідеї були вироблені у словаків, хорватів, які в роки Другої
світової війни під протекторатом Німеччини створили власні
національні угруповання.

10. Стабілізація і ''процвітання'' в країнах Європи і США у
20-ті роки

Перехід від війни до миру виявився для країн Європи складним і
тривалим. Лише укладення мирних договорів з переможеними країнами,
завершення формування нових держав у Східній Європи і стабілізації
кордонів, завершення громадянської війни на теренах колишньої
Російської імперії, тимчасова відмова більшовиків від експорту
соціалістичної революції на багнетах Червоної армії, початок
нормалізації відносин між Радянською Росією і країнами Заходу, спад
соціальних рухів, завершення переведення економіки на мирні рейки
стали основою для нормалізації життя і виходу на шлях економічного
піднесення. Швидше всього стабілізація настала в країнах переможцях
(США, Англії, Франції), а також у Скандинавських країнах.

Економічна стабілізація. Важливою умовою стабілізації
господарського життя європейських країн стало подолання післявоєнної
інфляції, відновлення стійкості національних валют, насамперед у
Німеччині, яка переживала економічні негаразди аж до 1924 р. Завдяки
здійсненню плану Дауеса це вдалось досягти; в країнах Європи і США
розпочався період стійкого економічного зростання. Причиною цього
процесу стала структурна перебудова економік європейських держав і
США. На передній план вийшли галузі масового виробництва -
автомобільна, електротехніч-

на, авіаційна, хімічна. Новий технічний рівень масового
виробництва (конвеєр, стандартизація, нові матеріали), ефективні
методи управління і організації праці дозволили різке підвищення
продуктивності праці, ефективність і прибутковість виробництва,
збільшити за короткий час кількість товарів та послуг. У другій
половині 20-х років всі провідні країни відновили і потім перевищили
довоєнний рівень виробництва. Зросла більше ніж на третину порівняно
з довоєнним рівнем світова торгівля. В ті роки американське слово
''просперіті''(процвітання) висловлювало оптимізм і віру, що настала
ера безкризового розвитку, неухильного зростання добробуту
населення. Важливу роль у забезпеченні економічного зростання у
деяких європейських державах відігравало державне регулювання, яке
доповнювало ринкові механізми економічного розвитку.

Економічний розвиток відбувався нерівномірно. США, Франція,
Німеччина розвивались відносно швидкими темпами. Англія, країни
Південної та Південно-Східної Європи відставали. Нерівномірно
розвивались і різні галузі виробництва. Найбільш швидко зростали
нові галузі виробництва. Важливим наслідком зростання 20-х років
стала взаємозалежність національних економік і глобалізація
економічних процесів.

Економічне зростання стояло на нетривкому грунті. Основною
слабкістю росту було непропорційне зростання розриву між масовим
виробництвом товарів (пропозицією) і низькою купівельною
спроможністю населення (попитом).

Назрівала криза збуту товару, який накопичувався на складах. Не
рятувала реклама, кредит і продаж у розстрочку.

Іншою негативною рисою стала нетривкість фінансової системи.
Швидке зростання курсу акцій призвело до залучення на ринок цінних
паперів значних фінансових ресурсів, зокрема кредитних. Всі прагнули
купити акції лише для того, щоб потім їх вигідно продати. Але так не
могло тривати довго. Зрештою економічне зростання змінилось кризою
небачених до того часу розмірів.

Особливості політичної стабілізації. Після завершення Першої
світової війни Європу охопив період політичної нестабільності.
Революції, війни, соціальні виступи населення, радикальні реформи,
перевороти поставили під загрозу саме існування демократії. Вихід з
цієї складної політичної кризи був знайдений в одних країнах на
шляху реформ існуючих партійно-політичних структур (Франція, Англія,
Німеччина), в інших-зміні політичних режимів (Італія, країни Східної
Європи), або в посиленні консервативних тенденцій, як це відбулось в
США.

У країнах Західної Європи політичної стабілізації вдалося досягти
за рахунок політичних реформ: введення загального вибори чого права
і надання права голосу жінкам, включення соціалістив чних,
соціал-демократичних партій до урядових коаліцій, абЛ надання їм
права формувати уряди (у Франції- 1924-1926 рря ''Лівий блок'', в
Англії- 1924р. перший лейбористський уряд, Щ Німеччині -
соціал-демократи стали опорою Веймарської респув бліки).

У США, країні з стійкими демократичними традиціями і полів
тичними структурами, в період стабілізації стали домінувати кон*
сервативні традиції і заперечення будь-яких реформ.

Не скрізь демократичні традиції взяли гору. Слабкі демократ тичні
традиції і структури у деяких країнах Європи не змогпЛ протистояти
новому явищу у політичному житті Європи - фа-1 шизму. Стабілізація в
Італії відбулась на основі встановлення фашистської диктатури, а в
країнах Східної Європи - на основи авторитарних режимів (режим Хорті
в Угорщині, режюЛ ''санації'' в Польщі та ін.).

Важливими особливостями політичного життя у період стабі-і
лізації стали:

- зростання ролі засобів масової інформації (преса, радіо);

- залежність прийняття важливих політичних рішень від громадської
думки;

- формування нових лідерів, які вміють маніпулювати суспільною
думкою;

- зростання ролі робітничих, антивоєнних, жіночих та інших;
рухів;

- залежність політичної стабільності від економічної.

США в 20-ті роки. Процвітання. Сполучені Штати раніше від інших
високорозвинутих країн вступили в період стабілізації. США отримали
найбільше від участі в Першій світовій війні. 3| країни-боржника США
перетворились у кредитора, а воєнні за-І мовлення дали могутній
поштовх економічному розвитку. Крім цього, США стали країною, де
нова техніка, технології і системи ] управління найбільш широко
впроваджувались у виробництво. ] Америка стала країною масового
виробництва. Автомобілі,] пральні машини, холодильники,
радіоприймачі, фотоапарати, програвачі стали звичайним явищем.
Регулярними стали авіаційні пасажирські перевезення.

У 1922-1929 pp. відбувався бурхливий розвиток промислового!
виробництва. На кінець періоду США виробляли 44% промислової
продукції капіталістичного світу, тобто більше, ніж Великобританія,
Франція, Німеччина, Італія та Японія разом узяті.

Важливим поштовхом до зростання виробництва стало по-< ширення
конвеєрного методу масового виробництва.

Вперше з найбільшою ефективністю ці методи були використані на
автомобільних заводах Генрі Форда в Детройті. Впровадження нових
технологій призвело до укрупнення виробництва. Відповідно окремим
підприємцям стало вже не під силу створення таких підприємств. Тому
все більшу роль починають відігравати акціонерні товариства та
корпорації - своєрідні форми колективного бізнесу. Але піднесення
економіки стало основою і для небувалого розквіту середнього і
дрібного бізнесу. Це стало основою для формування міцного середнього
прошарку суспільства.

Найбільш інтенсивний розвиток отримали автомобільна,
машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші
галузі. У кожній з них домінували 3-4 найбільші компанії. До 1929 р.
корпорації об'єднували майже половину фабрик та заводів країни.
Кількість банків у США зменшилась за 1920-1929 pp. з ЗО до 24 тис, а
їхні капітали збільшились на 21 млрд. доларів.

США значно збільшили експорт товарів, активно наступаючи на
позиції своїх суперників. Перевищення експорту над імпортом в
1921-1929 pp. досягло 7,7 млрд. доларів. Високі митні тарифи
захищали американську промисловість від іноземної конкуренції.
Важливим засобом фінансової експлуатації інших країн був вивіз
капіталу. Американські капіталовкладення за кордоном з 1920 р. по
1931 р. склали 11,6 млрд. доларів, причому 40% цієї суми припадало
на Європу, а 22% - на Латинську Америку. Отримуючи величезні
відсотки з позичок та платежів з воєнних боргів, США перетворилися в
державу-рантьє.

Економічне піднесення 20-х років мало ряд особливостей.
Су-днобудівництво, виробництво залізничного обладнання, текстильна
та вугільна промисловості перебували у стані застою. Виробничі
потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю
завантажені. Сільське господарство переживало затяжну кризу. В
країні було 2-3 млн. безробітних. З кожним роком зростав обсяг
продажу в кредит за рахунок майбутніх доходів населення, що свідчило
про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту.

Це пояснювалось нерівномірністю розподілу національного
багатства. Заробітна плата ледь-ледь збільшилась, в той час як
прибутки великих підприємців виросли втричі. Багаті стали багатшими.
Вони купували дорогі машини, будинки, яхти, але їх було мало і вони
не могли замінити масового споживача в умовах бурхливого розвитку
виробництва.

Несталою була і фінансова система. У 20-ті роки на Нью-Иоркській
фондовій біржі - найбільшій у світі - відбувався справжній бум,
викликаний небувалим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок
цінних паперів значні фінансові ресурси. Всі і прагнули купити акції
лише для того, щоб потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум
досяг вищої точки, почалось обвальне падіння акцій, а згодом і
криза.

Зворотнім боком економічного буму став войовничий політичний
консерватизм, який вилився у скасування будь-яких соціальних програм
і невтручання держави в економічне життя. Почались гоніння на
профспілки, а будь-які виступи за соціальні права розцінювались як
інсинуації більшовиків. Яскравим проявом консерватизму став ''сухий
закон'', який у 1920 р. вступив у силу як XVIII поправка до
конституції. Цей закон забороняв виготовляти і продавати спиртні
напої по всій території США. Зворотнім боком цього закону стало
зростання підпільного бізнесу спиртними напоями, наркотиками, рекет,
утворення організованої злочинності.

Відбулись зрушення і в політичному житті країни. На виборах 1924
р. у боротьбу вступила нова сила. Окрім демократичної та
республіканської партій у виборах брав участь прогресивний блок,
який підтримував сенатора-республіканця від штату Віс-консін
Р.Лафоллета. Він балотувався як ''незалежний'' кандидат в
президенти. Його підтримували Американська Федерація Праці -АФТ,
соціалістична партія та ряд громадських організацій. Рух на
підтримку Лафоллета був найбільшим в історії СІЛА масовим народним
політичним виступом, що вийшов за межі двопартійної системи. В 1924
р. вперше у виборах брала участь компартія, яка висунула своїм
кандидатом в президенти У.Фостера.

Але президентом СІЛА був обраний Кулідж. Новий уряд проголосив
своїм девізом ''Справа Америки - бізнес''. Він всіляко сприяв росту
прибутків монополій, знижуючи з року в рік податки на корпорації і
надаючи великим компаніям державні субсидії. В той же час Кулідж
двічі відхиляв законопроект про допомогу фермерам. Значні кошти
витрачалися на морські озброєння. Економічне та політичне життя
країни знаходилося під контролем сімейств фінансової олігархії -
Моргана, Рокфеллера, Дюпона, Меллока, а також чікагської,
бостонської та клівлендської фінансових груп. Найважливіші пости в
кабінеті Куліджа займали представники фінансового капіталу.
Міністром фінансів був ''Алюмінієвий король'' Ендрю Меллон,
міністром торгівлі - Герберт Гувер, близький до Моргана
підприємливий ділок, що отримав репутацію одного з стовпів
процвітання.

Чергова перемога республіканців на виборах 1928 р. привела Гувера
в Білий дім. Значну роль при цьому відіграли обіцянки знищити злидні
та забезпечити кожному американцю заможне життя.

На міжнародній арені США проводили політику експансії,
прикриваючи її ''ізоляціоністським'' прапором. Сполучені Штати
виступали головним арбітром при вирішення репараційної проблеми.

Запропонований ними ''план Дауеса'' створив умови для відтворення
німецького воєнно-промислового потенціалу. Беручи участь у боротьбі
за панування в Китаї, США разом з іншими державами придушували
національно-визвольний рух китайського народу. Фінансово-економічний
натиск на країни Латинської Америки поєднувався зі збройною
інтервенцією. Агресія США проти Нікарагуа в 1927-1928 pp. викликала
глибоке обурення в Центральній та Південній Америці.

У роки стабілізації загострилася боротьба між США та
Великобританією за контроль над ринками та сировинними ресурсами.
Американські монополії все більше тіснили англійських конкурентів.
Посилилося і морське протистояння.

США були єдиною з великих держав, що відмовлялися визнати СРСР.
Однак республіканська адміністрація не перешкоджала діловим колам
США в розвитку економічних і торговельних відносин з Радянським
Союзом. Незважаючи на відсутність договірно-правової основи
радянсько-американської торгівлі, и обсяг у другій половині 20-х
років невпинно зростав. У 1930 р. США вийшли на перше місце поміж
імпортерів товарів у Радянський Союз (головним чином машин та
промислового обладнання). Нарешті у 1933 р. США і СРСР установили
дипломатичні відносини.

Німеччина у 20-ті роки. Підписання Версальського мирного договору
і прийняття Веймарської конституції стало початком політичної
стабілізації Веймарської республіки. Конституція проголошувала
демократичні права і свободи, загальне виборче право. В ній
закріплювались деякі соціальні завоювання. Законодавчим органом
держави проголошувався рейхстаг. Головою держави проголошувався
президент, який обирався на 7 років. Уряд очолював канцлер. Важчивою
була 48 стаття, яка давала право президенту видавати надзвичайні
закони в обхід парламенту. Утвердження Веймарської республіки було
тривалим і сюїадним. Проти неї виступали як комуністи, так і
різноманітні праві партії. До того ж республіка несла на собі клеймо
принизливого Версальського миру. Тільки придушення виступу
комуністів і фашистів у 1923 р. зрештою стабілізувало політичне
становище в країні.

Економічної стабілізації вдалось досягти лише у 1924 р. після
подолання інфляції, введення стабільної валюти (золотої марки) і
початку реалізації плану Дауеса, який відкрив для Німеччини
американські кредити, Фінансова стабілізація стала основою дляЯ
могутнього економічного піднесення. Німеччина відновилаЯ зв'язки з
традиційними своїми торговельними партнерами, ТемЯ пи розвитку
економіки Німеччини поступались лише американ-Я ським. Німеччина
знову посіла друге місце за обсягом виробниц-Я тва.

Але економічна і політична стабілізація Веймарської республі-Я ки
була нетривкою. Економіка залежала від американських кре-Я дитів і
зовнішніх ринків збуту. Зберігалось значне безробіття Я низька
заробітна плата, що звужувало і до того вузький внутрішЯ ній ринок.

Політична база республіки була обмеженою. Партіям, що під-Я
тримували її режим (соціал-демократи і партія центру), проти-Я
стояли як зліва (комуністи) так і справа (національно-народня
партія, націонал-соціалістська та ін.). На авторитеті, а відповідної
на стабільності Веймарської республіки позначилась і широксЯ
розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна Версаль-Я ська
система.

Великобританія в 20-ті роки. Всі післявоєнні процеси, щоі
відбувались в країні, проходили в конституційних межах тради-Я
ційного парламентаризму.

Краша-переможниця мала свої проблеми. Втрати від війни! були
значні. З кредитора вона перетворилась у боржника. Зрослая
самостійність домініонів, активізувались національно-визвольній рухи
в колоніях. Післявоєнний спад виробництва призвів до зро-Я стання
безробіття і загострення проблем традиційних галузейЯ виробництва
(суднобудівної, вугільної, металургійної) і, відпові-Я дно, до
страйкової боротьби і соціальних проблем. Проте у Вели-Я кобританії
не було заколотів, повстань. Зміни відбувались ево-Я люційно в
конституційних формах. Цей ззовні, здавалось, спо- 1 кійний розвиток
був насичений подіями, які свідчили про поча-Я ток якісно нових
тенденцій у політичному житті.

В Англії довгі десятиліття консерватори і ліберали в результаті Я
парламентської боротьби змінювали один одного при владі. ЦяЯ система
політичного маятника забезпечувала стабільність суспі-Я льства. Але
в результаті змін в економіці, соціальній структурі і настроях
населення протягом 1918-1924 р. ця система пережива- І ла серйозну
кризу. її причинами були:

- швидке зростання впливу лейбористської партії, яка спира-Я лась
на могутній профспілковий рух (тред-юніони);

- занепад традиційної ліберальної партії.

Новий розклад політичних сил відбився на результатах пар-Я
ламентських виборів 1918 і 1923 р. У 1918 р. лейбористи мали 1 друге
за чисельністю представництво у парламенті, а вже в 1923 р.Я жодна
партія не мала більшості. Таким чином, на початку 20-х років
противагою консерваторів були вже лейбористи, а не ліберали. Це
означало, що рано чи пізно вони сформують уряд, що і відбулось у
1924 р. Р.Макдональд сформував перший лейбористський уряд. Хоча він
проіснував недовго, але встиг провести низку заходів на покращення
становища пенсіонерів і безробітних. В жовтні консерватори знову
очолили уряд.

Після Першої світової війни перед англійськими урядами постали
проблеми придушення національно-визвольних рухів, що розгорталися в
колоніях і залежних країнах. Внаслідок репресій і деяких поступок
вдалося навести лад в Індії. Незважаючи на репресії, зрештою одержав
незалежність Єгипет (1922 p.). Проте Англія зберегла свою
присутність у цьому регіоні і залишила за собою контроль над
Суецьким каналом, Могутні антианглійські виступи змусили Англію
відмовитись від контролю над внутрішньою і зовнішньою політикою
Ірану та Афганістану. Успіхом завершилась довготривала боротьба
ірландського народу за незалежність. У 1921 р. Англія визнала
Ірландську вільну державу на правах домініону. Але в той же час був
посіяний конфлікт, який з великими труднощами доводиться
розв'язувати і сьогодні, скільки шість північних графств було
залишено в складі Англії.

У 20-ті роки економіка Англії зростала повільними темпами. Швидко
розвивались лише автомобільна, електротехнічна і хімічна галузі
виробництва. Англійські підприємці віддавали перевагу вкладанню
капіталу за кордоном: в колоніях і домініонах, де норма прибутку
була значно вищою.

Найбільша проблема постала у вугледобувній галузі. Власники
копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і
підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку
англійського вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на
добування, зокрема, за рахунок скорочення заробітної плати шахтарям.
Власники обрали другий шлях. Він викликав один з найбільших в
історії Англії соціальних виступів. Страйкова боротьба шахтарів
тривала майже рік і завершилась поразкою. Це Мало серйозні наслідки
для шахтарів і організованого профспілкового руху. У 1927 р. урядом
було видано антипрофспілковий закон, який забороняв загальні
страйки, страйки солідарності, обмежував пікетування і фінансові
можливості профспілок. Поряд з цим власникам копалень було виділено
20 млн. фунтів для модернізації копалень. Цей найбільший у період
стабілізації соціальний конфлікт справив значний вплив на вибори
1929 р., на яких перемогли лейбористи.

Франція у 20-ті роки. Франція вийшла із світової війни
переможницею. Шовіністичні настрої домінували в країні. Гасло

''Німці за все заплатять!'' охопило всі прошарки суспільства. На
цій хвилі націоналізму і шовінізму на виборах переміг блок правих
партій - Національний блок, який обіцяв провести соціальні реформи і
взяти на себе турботи про фронтовиків. Використавши патріотичне
піднесення, уряд зумів перевести невдоволення людей в стан
очікування ними кращих часів і сподівань, коли всі проблеми будуть
вирішені за рахунок ''бошів''(Німеччини). Тим часом у країні
наростала соціальна напруга. Соціалістична і радикальна партії, що
опинились в опозиції, прагнули реваншу. По країні прокотилась хвиля
страйків і демонстрацій. Із середовища Соціалістичної партії
виділилась Комуністична.

Поворотним пунктом, який змінив розстановку політичних сил, стала
Рурська криза 1923 p., яка довела, що сподівання на те, що ''боші''
за все заплатять, є марними і що можливе розв'язання нової війни.
Провал рурської авантюри призвів до розвалу Правого блоку. Тим
часом, майже всі опозиційні партії об'єднались в Лівий блок, який на
виборах 1924 р. здобув переконливу перемогу. Уряд Лівого блоку
проголосив програму соціальних реформ, але не зміг її виконати із-за
внутрішніх розбіжностей і фінансових негараздів.

На виборах 1926 р. перемогу знову здобули праві, які на цей раз
об'єдналися у блок Національне єднання. На певний час становище
стабілізувалось, але не завдяки політиці уряду, а в силу економічних
успіхів краши. Економічне піднесення, відновлення районів, що
постраждали від війни, репарації з Німеччини сприяли погашенню
соціальної напруги: значно зменшилось безробіття, збільшилась
заробітна плата. Важливим джерелом фінансової стабільності став
наплив до Франції багатих туристів із-за океану, які залишали тут
значні суми. Таким чином, особливістю політичної стабілізації у
Франції стало формування партійних блоків, які вели між собою
запеклу боротьбу.

Економічний розвиток у 20-ті роки відзначався швидкими темпами
розвитку за рахунок вкладення значних капіталів у відновлення
зруйнованих районів, у побудову оборонної лінії Ма-жино. Важливими
чинниками зростання стали репарації з Німеччини, використання
копалень Саара, а також розвиток нових галузей промисловості:
автомобільної, авіаційної, хімічної.

11. Світова економічна криза (1929-1933 pp.)

Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p.,
коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був
крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись
спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був
лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку
настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%.

Ця криза завершила історичну еволюцію типу господарюван ня,
притаманного кінцю XIX - початку XX ст.

Однією з головних причин економічної кризи, яка є неминучою і
необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між
виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених
товарів було більше, ніж попиту на них. Це криза відносного
перевиробництва і перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від
затоварювання, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують
виробництво, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення.
Коли виробництво товарів і попит на них вирівнюються, починається
вихід з кризи в новий економічний цикл. Це була типова картина
другої половини XIX - початку XX ст. Але економічна криза 1929-1933
pp. була не звичайною. Циклічна криза перевиробництва збіглася з
структурною кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі
розвитку капіталізму. Під довгими хвилями маються на увазі
періодичні коливання економічної активності тривалістю 40-60 років.
Такі коливання фіксуються з кінця XVIII ст. і на 1929-1933 pp.
приходиться, як вважають економісти, четверта хвиля в найнижчій
фазі. В ці періоди з інтервалом у 50 років проходить зміна технічної
і технологічної бази економіки і розширення її на всі галузі
господарства. Нова техніка і технології, створені в 20-30-ті роки
могли забезпечити масове виробництво, але цей процес оновлення не
міг вийти на рівень піднесення без забезпечення умов масового
споживання. Для масового виробництва потрібен був масовий покупець.
Інша гостра проблема, виявлена кризою, - його небувало затяжний
характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм
виходу з кризи повинен бути доповнений механізмами державного
регулювання.

Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах
зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для багатьох
сотен тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто
загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише
після зміни соціальних функцій держави.

Криза 30-х років, на відміну від попередніх, охопила відразу всі
країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними
придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній
поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної
незалежності.

Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи,
був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація.

Глибина і тривалість кризи визначались значною мірою тим ударом,
якого завдали світовому господарству світова війна і ді
держав-переможців після неї. Традиційні господарські зв'язки були
порушені. Світова економіка була перевантажена борговя ми
зобов'язаннями. Війна породила безпрецедентне зростанм американської
економіки і перетворила США у світового кредиі тора. Американські
позики дозволяли Німеччині сплачувати реї парації, які своєю чергою
поверталися в США у вигляді платежів Англії та Франції за воєнними
боргами. Вся світова економікЛ стала залежною від благополуччя
американської економіки, але саме цього не було.

Криза відбилась і на міжнародних відносинах. Країни Заходи
віддали перевагу діям, які перекладали труднощі кризи один на
одного, а не пошуку спільного шляху виходу з кризи. Митні І
торговельні війни загострили відносини між провідними країнаї ми і
паралізували їх здібність підтримувати світовий порядоЛ Цим
скористалися агресивні держави. Першою з них була Япо-| нія, яка
кинула відкритий виклик Версальсько-Вашингтонськія системі, порушила
Вашингтонські домовленості щодо Китаю* захопивши Маньчжурію.

12. ''Новий курс'' Ф.Рузвельта

Спробою виходу з кризи, пом'якшення соціальної напруже-| ності в
суспільстві, спробою, що виявилася початком глибоким реформ
американського суспільства, стала політика президента Франкліна
Д.Рузвельта в 1933-1941 pp., яка ввійшла в історію під назвою
''новий курс''.

Рузвельт, будучи з 1928 р. губернатором штату Нью-Йорк, то-1 ді
найбільш населеного і найбагатшого штату Америки, здійснив програму
державної допомоги бідним, що не мала аналогів. Ста-; вши кандидатом
демократів на вищу державну посаду країни, він підкреслював
необхідність допомоги ''забутій людині'', маючи на: увазі мільйони
знедолених кризою, обіцяв американському народу ''новий курс'',
пов'язаний з використанням нетрадиційних ме-| тодів боротьби з
кризою. Рузвельт не мав закінченої програми і вважав головною метою
передвиборчої кампанії схилити на свій бік усіх невдоволених. Багато
людей вважало, що прийшовши на виборчі дільниці в листопаді 1932 p.,
вони проголосували не за Рузвельта, а проти Гувера. Рузвельт, крім
того, пообіцяв скасувати ''сухий закон''. Так чи інакше
республіканська партія зазнала відчутної поразки. Рузвельт отримав
22,8 млн. голосів, Гувер-15,8. Демократи до того ж завоювали
більшість в обох палатах конгресу.

Обраний президентом, Рузвельт вступив на посаду тільки 4І березня
наступного року. На цей час, час ''міжцарювання'', припадає
найдраматичніший етап розвитку кризи. Почалася хвиля банкрутства
американських банків. Натовпи громадян буквально брали їх. у облогу,
намагаючись врятувати свої заощадження, забрати їх. У ніч на 4
березня банки Нью-Йорку і Чікаго - фінансових центрів США -
припинили операції через нестачу готівки. Держава опинилася близькою
до повного паралічу. Банківська криза не дала Рузвельту часу на
адаптацію до нової ролі, вона спонукала його одразу ж виявити свої
видатні якості політика: динамізм, рішучість і новаторський підхід.
Щоб мати час на підготовку своїх пропозицій і вгамувати пристрасті,
Рузвельт закрив усі банки держави, а потім, отримавши від конгресу
необхідні повноваження, здійснив екстрену програму порятунку
банківської системи, допомагаючи одним банкам і ліквідуючи інші.
Після цього було проведено перший етап банківської реформи,
складовою частиною якої стало страхування дрібних і середніх
депозитів.

Однак початок економічного пожвавлення не призвів до очікуваного
спаду соціальної напруженості. Навпаки, паралізуючий страх людей
минав разом з кризою і активність мас почала зростати. У країні
виникли масові рухи, деякі - в незвичайній формі, що відображали
глибоке невдоволення американців становищем, яке склалося.
Лейтмотивом усіх тих рухів була вимога їх учасників більше,
надійніше захистити громадян країни, дати гарантії, що пережиті ними
біди більше не повторяться. В основному всі побажання зводились до
рішучого впровадження державного регулювання соціального і
економічного життя.

Вибори до конгресу у 1934 р. показали, що більшість американців
підтримує ці вимоги.

Розуміючи приреченість спроб відновити старий порядок і
враховуючи настрої мас та розклад політичних сил, Рузвельт здійснив
''зрушення вліво'' у своїй політиці, складовою якого став ряд
важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У
країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам,
сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне
забезпечення. У 1935 р. був прийнятий національний акт про трудові
відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників
на організацію профспілок, проведення страйків, створив також
систему державного регулювання трудових відносин. Поряд з АФП виник
Конгрес виробничих профспілок. Були значно розширені економічні
функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною
резервною системою і перетворення її в своєрідний «центральний банк
США завершили банківську реформу.

Для забезпечення справедливішого розподілу національного прибутку
реформувалась система оподаткування - були підвищені ставки податків
на надприбуток, спадщину і дарчі. Значная розширено систему
громадських робіт.

Зрушення вліво у політиці ''нового курсу'' зробило більш жорсткою
політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої
конфронтації з урядом. їхні прославлення Рузвельта які рятівника
нації змінились нападками та звинуваченнями його ві зраді. Тому
передвиборча компанія 1936 р. виявила майже діаметрально протилежні
позиції двох основних партій у питанні про! реформи, а вибори
перетворилися на своєрідний референдум про долю ''нового курсу''.
Рузвельт здобув на цих виборах переконливу більшість, зібравши 27,8
млн. голосів проти 16,7 млн., поданих! за його головного суперника
Альфреда Лендона. Республіканці перемогли тільки в 2 штатах з
тодішніх 48. У конгресі їх представництво виявилось найменшим з
початку століття. Вибори!

1936 р. мали історичне значення: вони зробили реформи ''нового
курсу'' незворотними.

Отримавши такий переконливий мандат довіри, Рузвельт у

1937 р. сконцентрував зусилля адміністрації на реформі Верховного
суду. Його члени, що призначалися на все життя президентом, стали
головною опорою консервативних сил. Використовуючи право Верховного
суду трактувати конституцію, вони оголосили 11 законів ''нового
курсу'' не відповідними їй. Побоюючись,що така ж доля може спіткати
і закони, прийняті в 1935 p., Рузвельт запропонував оновити склад
Верховного суду за рахунок призначення додаткових членів після
досягнення суддями 70 річного віку.

Багато його членів вирішило, що роблячи судову владу більші
залежною від виконавчої в особі президента, ця пропозиція по-1 рушує
основний принцип державного устрою США - поділу вла-1 ди. їх не
зупинило при цьому те, що, голосуючи проти президен-1 та, вони діяли
проти лідера своєї партії, адже абсолютна 6іль-І шість в обох
палатах була у демократів. Рузвельт заспокоював! себе, якось
сказавши, що програвши бій, він виграв війну: Верховний суд у 1937
р. визнав конституційним і закон про соціальне забезпечення, і закон
Вагнера, але його авторитетові було завданая значного удару, а
демократична партія виявилася розколотою.

Спираючись на закон Вагнера і маючи в Білому домі співчуттям
президента, профспілки почали штурм двох основних бастіонівИ
антипрофспілкових сил - автомобільної і сталеплавильної проя
мисловості. Запекла боротьба робітників, епізодами якої бум
''сидячий'' страйк на заводі ''Дженерал моторе'' у Мічигані і
сутич-в ка робітників з поліцією в Чікаго, виявилися в центрі уваги
гро-И мадськості. В результаті колективний договір з профспілкоюД
змушені були підписати ''Дженерал моторе'', ''Крайслер моторе'' Я
найбільша сталеварна корпорація ''Юнайтед Стейтс Стіл''. Часом
здавалось, що цей конфлікт загрожує зробити недосяжним соціальний
мир, якого так прагнули реформатори, а це вже не сприяло зростанню
авторитету Рузвельта. Окрім того, восени 1937 р. на додачу до всіх
негараздів, що звалились на президента, в країні почалася нова
економічна криза, яка поставила під сумнів економічну політику
''нового курсу''.

Після довгих роздумів Рузвельт в 1938 р. запропонував конгресу
нові реформи. Серед них- закон про справедливі умови праці, що дав
федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку
заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон
остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним
судом у 1936 р. неконституційним закону про регулювання сільського
господарства був прийнятий інший. Метою державного регулювання
сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості
грунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення
посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Одночасно
здійснювався контроль за рівнем виробництва фермерської продукції.
На зростання безробіття адміністрація відповіла розширенням
громадських робіт. І хоча влітку 1937 р. криза закінчилася, всі
перипетії 1937-1938 pp. не сприяли подальшому зростанню авторитету
Рузвельта і демократів.

''Новий курс'' є своєрідним зламом в історії СІЛА XX ст.
Розпочаті президентом Рузвельтом перетворення були спрямовані на
вихід із кризи і на піднесення економіки. Повністю цієї мети так і
не було досягнуто. Економіка країни, по суті, перебувала у стані
застою всі 30-ті роки. Збереглися значне недовантаження виробничих
потужностей та масове безробіття. Адміністрації Рузвельта не вдалося
оволодіти мистецтвом регулювання ринкової економіки. Але основні
важелі такого регулювання держава отримала саме в ці роки. Значно
вагомішими були соціальні реформи. Вперше в історії США держава
взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності американців. Було
зроблено вирішальний крок у створенні держави процвітання. Функції
держави надзвичайно розширились.

З 1939 р. Рузвельт відмовляється від подальших реформ. Аж До
вступу США у Другу світову війну його адміністрація прагнула
закріпити вже здійснені реформи ''нового курсу''.

13. Великобританія у 30-ті роки. Економічна криза.
''Національний уряд''

Невдоволення населення політикою консерваторів призвело До
поразки їх на парламентських виборах 1929 р. Лейбористи

здобули перемогу, хоча й не мали абсолютної більшості в палаті
громад. Уряд знову сформував Макдональд. Під час передвибош чої
кампанії вони обіцяли здійснити широкі соціальні програми! відновити
дипломатичні відносини з СРСР.

Лейбористи прийшли до влади у несприятливий момент. На початку
1930 р. Великобританію охопила економічна криза. Поі рівняно з США,
Німеччиною та Францією промислове виробний цтво в країні скоротилось
ненабагато, оскільки британська екої номіка не знала ''процвітання''
у 20-х роках. Найбільше постражі дали традиційні галузі
промисловості. Експорт зменшився вдвічі! Занепад економіки призвів
до зниження життєвого рівня насе-І лення. У розпал кризи кожен
четвертий трудівник не мав роботи.!

Отже, лейбористам не вдалося виконати своїх обіцянок у га-і лузі
внутрішньої політики. А антикризові заходи (зниження за-1 робітної
плати, зменшення допомоги по безробіттю, не було від-J новлено
7-годинний робочий день на шахтах, зберігались анти4 профспілкові
закони і т.д.) ще більше підірвали довіру виборців! У країні
розпочалась нова хвиля страйків, демонстрацій, ''голодних походів''
безробітних.

Не маючи єдиного погляду на вихід з кризи, в уряді відбувся]
розкол, який закінчився відставкою кабінету.

У 1931 р. Макдональд сформував так званий ''національний уряд'' з
лейбористів, консерваторів і лібералів. ''Національний уряд''
загалом проводив консервативну політику. Відбувалось подальше
згортання соціальних програм.

Щоб підняти авторитет своїх реформ, уряд починає заоща-і дження з
себе: Макдональд зменшив свій заробіток прем'єра на 20%. Королівська
родина зменшила на 10% фінансові засоби, що виділялися державою на
її утримання. На виборах 1931 р. коаліція отримала 497 мандатів
проти 46 у лейбористів.

У 1931 р. був ліквідований золотий стандарт фунта стерлінга і]
утворено стерлінгову зону, що об'єднувала країни, які
використовували англійську валюту для взаєморозрахунків. А в 1932 р.
Великобританія відмовилась від вільної торгівлі і ввела
протекціоністські закони. Ці заходи підвищили конкурентоспроможність
англійських товарів, допомогли уникнути значного падіння виробництва
і фінансової кризи.

З метою збити соціальну напругу і організувати адресну сис-і тему
допомоги потерпілим від кризи, були прийняті Акт про страхування по
безробіттю та закон про райони, потерпілі від лиха.

Загострення соціальних проблем призвело до зростання впли-1 ву
крайніх сил - комуністів і фашистів. Однак вони не мали в Англії
достатньої соціальної бази. До того ж британське суспільство,
виховане на парламентських традиціях, не сприймало їх методів
боротьби. Щоб остаточно охолодити радикальні елементи, у 1934 р.
прийнято закон ''Про підбурювання до бунту'', а в 1937 р. - Акт про
суспільний порядок.

Після чергових парламентських виборів 1935 р. Макдональд
поступився кріслом прем'єра на користь лідера консерваторів
С.Болдуіна.

Новому уряду довелося вирішувати, крім економічних проблем,
династичну кризу, що розгорілась у 1936 р. В цьому році помер король
Георг V, який зумів за час свого правління зміцнити роль династії в
житті Англії. Наступником престолу став Еду-ард VIII, який піддав
монархію серйозним випробуванням. Приводом до династичної кризи
стало бажання Едуарда VIII одружитися на американці Уолліс Сімпсон,
яка вже до того була двічі одружена і не мала знатного походження.
За традиціями, що історично склалися, англійський монарх є одночасно
і главою англійської церкви. Одруження на цій жінці було б серйозним
ударом по престижу монархії, по традиціях держави і суспільства.

У відповідь на бажання короля уряд і королівська родина рішуче
заявили ''Або трон, або Сімпсон''. Едуард обрав Уолліс Сімпсон. Він
зрікся престолу на користь молодшого брата Альберта, який став
королем під ім'ям Георга VI.

Після подолання династичної кризи С.Болдуін вирішив на цій хвилі
популярності залишити крісло прем'єра. У 1937 р. прем'єр-міністром
став Невілл Чемберлен. Він мав посередні здібності й зайняв цей пост
завдяки аристократичному походженню й родинним зв'язкам.
Консерватори проводили внутрішню політику, спрямовану на збереження
існуючих порядків, а в зовнішній дотримувались політики
''умиротворення''.

14. ''Народний фронт'' у Франції

Спроба фашистського заколоту дала поштовх до зближення
соціалістів і комуністів у боротьбі проти фашизм)'. Почались масові
антифашистські демонстрації. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів
відбувся політичний страйк з вимогами заборонити фашистські ліги. До
участі в ньому комуністи закликали і своїх прихильників. Це стало
першою спільною акцією двох партій і започаткувало їх зближення.

Влітку 1934 р. між СФЮ і ФКП підписано пакт про єдність дій. У
1935 р. до них приєдналась частина радикалів.

14 липня 1935 р. була проведена спільна антифашистська
демонстрація, її очолили Леон Блюм (соціаліст), Моріс Торез
(комуніст), Едуард Далад'є (радикал).

У 1936 р. ці партії розробили спільну програму і, отримавши на
виборах 330 з 612 місць у палаті депутатів парламенту, одержЯ ли
право сформувати уряд. Очолив його соціаліст Леон БлкмЛ Комуністи
прийняли рішення не входити в уряд, але обіцяли йому підтримку в
парламенті.

Ще до моменту вступу нового прем'єр-міністра на посаду, щ Франції
почались масові виступи робітників з вимогами підвиі щити заробітну
плату, ввести оплачувану відпустку, визнати профспілки. Нерідко
робітники захоплювали підприємства. Таї ким чином, першим завданням
нового уряду стало улагодження цього найбільшого у Франції трудового
конфлікту.

У резиденції прем'єр-міністра відбулись переговори між За-І
гальною конфедерацією праці (ЗКП) і загальною конфедерацією!
підприємців. Підсумком переговорів стало підписання угоди, за: якою
страйки припинялись, підвищувалась заробітна плата, підприємці
укладали колективний договір з профспілками і зобов'язувались не
застосовувати санкцій проти страйкуючих. Зі свого боку Л.Блюм
пообіцяв внести на розгляд парламенту законопроект про введення
40-годинного робочого тижня і оплачуваних відпусток.

Влітку 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони, які в!
основному реалізували програму Народного фронту. Так, були
заборонені фашистські ліги, прийнято закон про 40-годинний робочий
тиждень, про двотижневу оплачувану відпустку, підвищувались пенсії,
надавалася допомога по безробіттю. Для покращання становища селян
уряд став закуповувати сільгосппродукцію за підвищеними цінами.
Встановлювався контроль держави над Французьким банком і
залізницями.

Після виконання програми Народного фронту постало питання про
подальші шляхи розвитку Франції. Навколо нього розгорілися суперечки
між учасниками Національного фронту.

Комуністи І частина соціалістів вимагали повного викорінення
фашизму навіть за рахунок обмеження конституційної законності.
Радикали і сам Л.Блюм вважали неможливим порушувати конституцію.

Комуністи вважали за необхідне продовжувати реформу у бік
запровадження соціалізму (різке збільшення податків на підприємців,
встановлення жорсткого контролю над підприємствами й фінансами).
Л.Блюм на це не погодився. Він прагнув спочатку закріпити попередні
досягнення і в лютому 1937 р. оголосив про ''перерву'' в реформах.

Зростаючі державні витрати призвели до спаду виробництва. Щоб
активізувати його і стимулювати експорт, уряд вдався до девальвації
франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку,
а відтак і більш конкурентоспроможними.

Комуністи виступили проти девальвації франка, стверджуючи, що це
призведе до зростання цін всередині країни.

До зазначених розбіжностей між комуністами і соціалістами
додались розходження в питаннях зовнішньої політики.

Економічне становище Франції тим часом почало погіршувалось.
Французькі підприємці, занепокоєні можливістю введення високих
податків, переводили свої капітали за кордон, що відразу відбилось
на темпах зростання економічного розвитку. З іншого боку відбулось
збільшення прибутків громадян. При відносно стабільному виробництві
це означало виникнення диспропорції між грошовою і товарною масою і,
відповідно, до зростання цін - інфляції.

Економічні негаразди викликали у населення розчарування діями
Народного фронту.

Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще більше
ускладнило відносини між партіями у НФ. У червні 1937 р. Л.Блюм
подав у відставку; криза НФ стала очевидною. Наступник Блюма прем'єр
К.Шотан бездіяв. У квітні 1938 р. посаду прем'єра зайняв лідер
радикалів Даладьє. Його уряд відразу скасував низку соціальних
програм. У зовнішній політиці він повністю слідував у фарватері
Англії. Підписання мюнхенської угоди призвело до остаточного розпаду
НФ. У жовтні 1938 р. з нього офіційно вийшли радикали.

НФ був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції
безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано,
хоча не був ліквідований сам фашизм.

Одночасно НФ був спробою знайти вихід з кризи і депресії.
Підсумком цих дій стало прийняття пакету соціально-економічних
заходів, які заклали основу формування в подальшому держави
процвітання. Значною мірою ці дії були схожі на ''новий курс''
Рузвельта, на заходи уряду Хансона у Швеції. Відмінність полягала в
тому, що в реалізації цих заходів брали участь комуністи. Для них НФ
був вимушеною і перехідною формою до реалізації їх соціальної ідеї,
яку не можливо уявити без ''диктатури пролетаріату''. Це і надало НФ
аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у НФ створила
небезпеку його перетворення з засобу захисту демократії від фашизму
у засіб ліквідації демократії заради ''диктатури пролетаріату''.

15. Встановлення нацистської диктатури в Німеччині. А.Гітлер

Зародження фашистського руху. Фашистський рух у Німеччині виник
одразу після Першої світової війни.

Причинами його виникнення були реваншистські настрої після
поразки у війні та підписання принизливих умов Версальсько-го миру,
соціальна незахищеність більшої частини населення в результаті
зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику
експорту світової революції.

Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), І що
стала центром тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р.
Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р.
нацисти намагались організувати заколот у Баварії, але зазнали
поразки. В 20-ті роки вони ледь існували. Швидкий ріст їх впливу
почався в роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основні програмні
положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі
А.Гітлера ''Майн кампф'' (''Моя боротьба'').

Економічна криза і криза Веймарської республіки. Прихід фашистів
до влади. Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки.
Велике безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали від
влади екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак
уряди, що змінювались, виявились у полоні застарілих схем, вони
проводили політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні
витрати. Були підвищені податки на предмети першої необхідності,
зменшені розміри пенсій, позбавлено допомоги безробітних, молодших
21 року.

Така політика не могла не викликати розчарування й давала привід
для критики не тільки тих, хто стояв при владі, а й демократії
взагалі. На падінні авторитету Веймарської республіки позначилась й
широко розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна
Версальська угода. Так чи інакше в роки кризи почали набирати силу
партії, що виступали проти демократії, і серед них, в першу чергу,
нацисти, які обіцяли встановити тверду владу і вивести країну з
кризи. Вплив партій, що виступали у підтримку Веймарської
республіки, швидко падав і в 1932 р. вони вже репрезентували
меншість громадян. Нацисти стали найбільшою політичною партією
Німеччини.

Масовою базою фашистського руху стали націоналістично налаштовані
ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку нацистам
надали впливові кола великого капіталу Німеччини.

Робітничий клас менш піддавався впливу нацистів, але його значна
частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала
комуністів - прибічників соціалістичної революції. Запеклі суперечки
й гостра боротьба між ними та соціал-демократами зробили неможіивими
єдині антифашистські дії лівих сил, як це було у Франції в 1934-1936
pp. Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії
молодь: 1/3 членів НСДАП складали люди віком до ЗО років.
Позначилась на поведінці виборців й тактика боротьби, яку
використовували нацисти. Штурмовики й есесівці нападали на мітинги
політичних суперників, били активістів інших політичних партій,
залякували населення, їхні дії демонстрували слабкість законної
влади, яка не здатна була підтримувати елементарний порядок у містах
й забезпечувати безпеку громадян.

Фатальну для Веймарської республіки роль відіграли представники
традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичний
вплив яких не був усунутий революцією 1918 р. Саме вони в момент,
коли криза наближалась до кінця і намітились ознаки падіння впливу
нацистів, використали свій вплив на президента Гінденбурга, щоб він
вручив мандат на формування уряду Адольфу Гітлеру. 20 січня 1933 р.
той став рейхсканцлером -головою уряду.

Становлення фашистської диктатури. Отримавши доступ до виконавчої
влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної
демократії Німеччини. Використавши як привід підпал рейхстагу, який
самі ж і організували, вони почали відкритий терор проти своїх
політичних противників - комуністів і соціал-демократів. Передусім
Гітлер домігся підписання Гінденбур-гом спеціального указу ''Про
охорону народу і держави'', що ліквідував основні права громадян та
надав необмежені повноваження каральним органам. В такому становищі
нацисти провели нові вибори в рейхстаг, сподіваючись отримати
переважну більшість в ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933
р. були для них небажаними: комуністи і соціал-демократи, що
знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти -
43,9%. Не зібравши абсолютної більшості голосів, нацисти з цього
моменту остаточно відмовились від спроб прикрити свій режим хоча б
видимістю демократії та збереження конституції.

Принцип поділу влади, що лежав в основі Веймарської республіки,
був відкинутий. Законодавчі функції були передані уряду. Гітлеру ж
передали повноваження президента Гінденбурга, який помер у 1934 р.
Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась в руках
Гітлера. Була проведена адміністративна реформа, в результаті якої
ліквідували земельні парламенти та органи місцевого самоврядування.
Влада на всіх рівнях переходила в руки не виборних, а призначуваних
згори чиновників.

В 1933 р. вже формально було заборонено всі політичні партії,
крім НСДАП, що злилась з державою. Партійні функціонери автоматично
ставали державними чиновниками відповідного рівня. Така різка зміна
державного ладу та суспільного життя супроводжувалась насиллям і
породжувала посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та
охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату насилля. В країні
була утворена таємна поліція (гестапо), а з 1933 р. по всій країні
з'явились концентраційні табори для утримання в них неугодних
режимові людей. Було ліквідовано основні політичні права громадян -
свободу слова, зібрань, недоторканість житла, таємницю листування.

Економічна політика нацистів. Важливі зміни відбулися і в
економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу
розширення державного регулювання господарського життя спочатку з
метою виходу із кризи.

На кошти держави було розгорнуто будівництво загальнонаціональної
мережі швидкісних автострад, що дозволило відразу скоротити
чисельність безробітних та пожвавити будівельну індустрію. Пізніше
основна увага була приділена прискореному розвитку військової
промисловості. Військові витрати збільшились з 620 млн. рейхсмарок
до 15,5 млрд. в 1933-1938 pp. З метою стимулювання економічного
зростання вводились податкові пільги. При одночасному зростанні
витрат та зниженні податків виник дефіцит бюджету, який покривався
випуском паперових грошей. Щоб не допустити знецінення їх та
зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою і почав
поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це збільшило
масштаби державного регулювання економіки.

Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме
адміністративне регулювання господарства державою. Для цього всі
підприємці були об'єднані в галузеві картелі та підпорядковані
Імперському міністру господарства. Коли в 1936 р. було прийнято
чотирирічний план розвитку військової промисловості, уповноваженим
по реалізації цього плану було призначено Г.Герінга. Створене ним
відомство взяло під контроль всю економіку країни. Держава стала
безпосереднім володарем багатьох підприємств, що були конфісковані в
більшості випадків у євреїв в ході ''аріїзації'' промисловості. Так,
на заводах державного концерну ''Герман Герінг'' було зайнято 600
тис. чоловік і виплавлялось 7,29 млн. т сталі.

Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та
трудовими відносинами. У роки Веймарської республіки останні
будувались на визнанні протиріччя інтересів робітників та
роботодавців, яке повинно вирішуватись шляхом тарифних погоджень між
організаціями, що представляють інтереси кожної із сторін. Для
нацистів такий підхід був неприпустимим у принципі. Трудові
відносини вони намагались побудувати на основі своїх ідей про
перевагу національних інтересів і вважали можливою гармонію між
працею і капіталом під наглядом держави. В нацистській Німеччині
були ліквідовані профспілки, а замість них утворено Німецький
робітничий фронт, що включав робітників і роботодавців. Керівники
підприємств ставали ''вождями трудового колективу'', а контроль над
трудовими відносинами перейшов до спеціальних ''опікунів праці'',
які призначаються урядом. Контроль над заробітною платою був
доповнений введенням загальної трудової повинності.

Під жорстокий державний контроль була взята в фашистській
Німеччині і зовнішня торгівля. Метою її регулювання було прагнення
зменшити залежність Німеччини від імпорту. Відповідно вживалися
заходи по розвитку тих галузей промисловості, які замінювали імпорт:
синтетичний бензин, каучук. Все це диктувалось також загальною
військовою підготовкою нацистів і було розраховано на нейтралізацію
можливої, на випадок війни, блокади Німеччини.

До початку Другої світової війни економіку Німеччини було
кардинально змінено. При збереженні приватної власності була суттєво
обмежена свобода підприємництва. Ринок товарів і послуг, ринок праці
були замінені державною регламентацією. Практично перестала
функціонувати ринкова економіка. Весь комплекс цих заходів прискорив
вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. вона досягла докризового рівня
виробництва, а до 1939 р. значно перевищувала його. Скоротилося
безробіття: в 1933 р. воно складало 6 млн. чоловік, в 1938 р. -
429,5 тис. Але в самому виході з кризи не було нічого
феноменального, з 1933 року всі країни Заходу вступили в смугу
економічного пожвавлення. Потрібно мати на увазі, що більш високі
темпи відновлення в Німеччині були значною мірою зумовлені
мілітаризацією її економіки. Ціною цих успіхів стала повна
ліквідація прав і свобод громадян, створена в країні атмосфера
примусового однодумства, шовіністичного розгулу і загальної
підозріливості.

Масове насильство. Репресії. Життя у фашистській Німеччині було
далеким від тих омріяних картин, які були створені пропагандою.
Насилля стало масовим. Тільки до початку 1935 р. було вбито більше
4200 противників нацизму, арештовано 515 тис. чол. До початку 1939
р. в ув'язненні знаходилось понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців
емігрували, в їх числі цвіт творчої інтелігенції- фізик Альберт
Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхтвангер,
Бертольд Брехт, композитори Ган Уй-снер, Отто Клемперер, Пауль
Хіндеміт.

Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з
весни 1933 р. почався організований владою бойкот всіх установ, що
належачи євреям. В 1935 р. була прийнята серія законів, що позбавила
євреїв німецького громадянства і заборонила їм займати посади в
державному апараті. Змішані шлюби були заборонені. З 1939 р. євреїв
почали виселяти в спеціально відведені будинки і квартали (гетто).
їм було заборонено з'являтися в громадських місцях, займатися
багатьма видами діяльності, вони були зобов'язані постійно носити на
одязі нашиту жовту шестикутну зірку. В ніч з 9-го на 10-е листопада
1939 р. влада організувала єврейський погром, жертвами якого стали
десятки тисяч чоловік. Так було підготовлено грунт для винищення
євреїв у Німеччині, що масово почався в роки війни. 6 млн. євреїв
стали жертвою расового безумства нацистів.

Фашизм прагнув установити контроль і над свідомістю людей. |
Засоби масової інформації - друк, радіо - залежали від міністра
пропаганди Й.Геббельса. Його відомство було поставлено на службу
нацизму: художники, поети, композитори повинні були прославляти
Гітлера, оспівувати переваги арійської раси і нових порядків. Велич
Німеччини повинні були уособлювати циклопічні споруди.

Контроль над масовою свідомістю здійснювався і через тотальне
охоплення населення нацистськими організаціями й політичними
кампаніями. Німецький трудовий фронт об'єднував 23 млн. чоловік, до
молодіжної організації ''Гітлер-югенд'' належало більше 8 млн.
Членство в них було обов'язковим. Крім того, існували різні
націонал-соціалістські союзи, що об'єднували людей за професіями,
нахилами, захопленнями тощо. Всі вони повинні були відвідувати
мітинги і збори, брати участь у масових заходах. Відхилення від
всього цього було доказом незгоди і дозволяло цілеспрямовано
боротися з його проявами.

16. Фашистська диктатура Б.Муссоліні в Італії

Наслідки Першої світової війни. Італія була середньорозви-нутою
країною Європи. Участь у Першій світовій війні коштувала їй дуже
дорого: 700 тис. загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн. поранених,
країна втратила третину національного багатства. Після поразки біля
Капоретто в жовтні 1917 р. вона опинилась на межі повної катастрофи
і тільки допомога військ Антанти врятувала Італію.

Економічне становище країни було вкрай критичним: не вистачало
продовольчих товарів, палива, предметів першої необхідності.

Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не
виправдались. Великі держави, оцінюючи внесок Італії у війну як
занадто низький, не дотримали свого слова (таємна угода про передачу
Італії східного узбережжя Адріатичного моря і ще ряду територій),
даного напередодні вступу Італії у війну. Вона отримала лише
Південний Тіроль і Трієст. Італія стала ''переможеною серед
переможців''.

Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд
можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Довіра
до нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад
виробництва, демобілізація армії, ще більше загострили соціальні
проблеми і призвели до розгортання масового робітничого руху, в
якому домінували радикальні течії. Страйки робітників
супроводжувались захопленням заводів і створенням ФЗР -
фабрично-заводських рад, які брали на себе функції місцевої влади.

Виникнення фашизму. Виклик праву власності налаштував проти
робітничого руху дрібних господарів (ремісників, торгівців і т.д.) й
селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі.

Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що
виник у 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму
і соціальної демагогії.

У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної небезпеки. На
виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату.

Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили
всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдались
до силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала
Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом
Габріеле Д'Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло створенню над
фашистами ореолу патріотів.

Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і
збереження ''великої нації'' почали погроми робітничих організацій.
У відповідь робітники організували загони ''народних сміливців'',
які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала
ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього
стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти
об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої
став Б.Муссоліні (''дуче'' - вождь). Тоді ж у робітничому русі
стався розкол.

Прихід фашистів до влади. У таких умовах Муссоліні, підтримуваний
великими промисловцями, заручившись ''нейтралітетом'' Ватикану,
співчуттям короля Віктора-Еммануїла III, висунув вимогу передати
фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не
гарантували порядку й законності, виявилось дуже мало, і король
доручив Муссоліні сформувати уряд.

30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників
вступив у Рим і очолив уряд (''Похід на Рим''). Так в Італії був
відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення
фашистської диктатури.

Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного
піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс
на 60%. Італія перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але
розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова
промисловість. Південні райони країни залишались відсталими.

Експансіоністські претензії Італії. Прийшовши до влади, фашисти
прагнули відродити Римську імперію. Реалізація цих планів - прямий
шлях до війни. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних
інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя
суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх
завойовницьких війн.

Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була
захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp.

Фашизація країни. У 1922-1924 pp. фашисти не наважувались на
рішучі дії щодо ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до
фашизації країни стала ''справа Маттеоті''. Джакомо Мат-теоті 1
червня 1924 р. у парламенті виступив з промовою, в якій звинуватив
фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювати мандати
депутатів-фашистів. Через 10 днів він був викрадений і убитий
фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади, як цього
вимагала більшість населення.

У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув
гасло: ''Вся влада фашистам!'' і провів через парламент низку
законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним
лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади
замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі
профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і
таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в
один день було заарештовано 12 тис. комуністів).

У 1929 р. Муссоліні уклав договір з папою римським, згідно з яким
утворювалась держава Ватикан, католицька церква отримувала ряд
привілеїв.

Для управління економікою створювалась корпоративна система. У
1934 р. існувало 22 корпорації у всіх галузях господарства. Кожна
корпорація об'єднувала представників промисловців, фашистських
профспілок і функціонерів фашистської партії. Уряд був замінений
Великою фашистською радою, а парламент -палатою корпорацій.

Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки
став інститут промислової реконструкції (ІРІ).

Для виховання молоді у фашистському дусі створювались масові
молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався
культ особи Муссоліні.

Союз з Німеччиною. Прагнення до переділу світу швидко зблизило
Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі
суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом,
Муссоліні не хотів поступатися цією роллю ''вискочці'' Гітлеру.

Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна
здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома
фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні
не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.

У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у
1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою ''сталевий пакт''.

Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка
франкістів в Іспанії в 1936-1939 pp. Італія направила туди
200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї.

У 1939 р. Італія захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу
світову війну на боці Німеччини.

17. Революція 1931 р. в Іспанії.

Уряд Народного фронту. Заколот і громадянська війна. Ф.Франко

Революція 1931р. 12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулись
муніципальні вибори, на яких перемогли прихильники республіки. 14
квітня король Альфонс XIII втік з країни, і в той же день Іспанію
було проголошено республікою. Так, мирним шляхом відбулась
демократична революція. До влади прийшов тимчасовий уряд на чолі з
А.Саморо. Перед новим урядом постали старі проблеми: проведення
аграрної реформи, ліквідація поміщицького землеволодіння (поміщикам
належало 67% земель); вирішення національного питання. На цей час на
території Іспанії склалися 4 нації- іспанська, каталонська,
баскська, галісійська. Останні три Добивалися автономії. Вони
займали 15,6% території країни з населенням в 6 млн. чол. На порядку
денному стояло ще й врегулювання стосунків з католицькою церквою,
захист національної іспанської промисловості, проведення реформи
армії, офіцерський склад якої становили виключно вихідці з
землевласників, треба було розв'язати низку соціальних проблем.

Тимчасовий уряд провів вибори до кортесів і прийняв закони,
спрямовані на вирішення нагальних питань.

Президентом обрали А.Самору. Була прийнята нова демократична
конституція. Церкву відокремили від держави. Ліквідовувались
чернецькі релігійні ордени. Каталонія отримала автономію. Було
оголошено проведення аграрної реформи.

Але нерішучість уряду в проведенні зазначених реформ, а також
наступ на права католицької церкви, яка мала традиційно сильний
вплив серед селян, призвели до того, що на виборах

1933 р, перемогли партії правого блоку. Вони згорнули проведем ня
реформ. Баскам було відмовлено у наданні автономії. Протиі
противників уряду застосовувалась військова сила.

У кінці 1933 р. син колишнього диктатора Хосе-Антоніо ПріІ мо де
Рівера утворив партію Іспанська фаланга (іспанські фашисЯ ти). Вона
виступила за ліквідацію республіки, встановлення унш тарної держави
з сильною владою, за розширення прав католиЛ цької церкви.

У 1934 р. проти політики уряду розпочались масові виступи!
населення. Каталонія оголосила свою незалежність, в Астурії поі
чалось збройне повстання. Через відсутність єдності лівих сил всі ці
виступи були придушені.

Не змирившись з поразкою, ліві сили у січні 1936 р. утворили]
Народний фронт, який виступив з широкою програмою реформі
підтриманою на виборах у лютому 1936 р.

Програма передбачала амністію всім політв'язням, відновлен-1 ня
демократичних прав і свобод, надання автономії Каталонці підвищення
заробітної плати, зменшення податків, проведення аграрних
перетворень тощо. Народний фронт прийшов до влади!

Спираючись на армію, праві сили почали готувати заколот. Ня чолі
заколотників стояли Хосе-Антоніо Прімо де Рівера, генералі Санхурно,
який безпосередньо готував заколот, і генерал Франко. І

Громадянська війна 1936-1939 pp. Заколот почався 17 липня 1936 р.
в Іспанському Марокко. Наступного дня заколот поши-І рився на інші
райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської
армії, але авіація і флот залишились вірними! республіці. У країні
почалась громадянська війна. У заколотників відразу виникли
проблеми: Х-А.Прімо де Рівера був заарештований і страчений,
Санхурно загинув у авіакатастрофі, Франко з марокканськими військами
був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові
загрожувала поразка. Тоді на допомогу франкістам прийшли Італія і
Німеччина, які перекинули марокканську армію в Іспанію і надали
заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ
взяли участь у війні на боці франкістів.

Початок заколоту відразу поставив перед республіканським! урядом
завдання організувати опір франкістам. Складність полягала в тому,
що іспанська промисловість не виробляла багатьох видів військової
техніки і спорядження. Не вистачало підготовлених військових кадрів.
На звернення до урядів Англії, Франції і США з проханням продати
зброю республіканці отримали відмову. Уряди цих держав посилались на
міжнародне право, яке забороняло втручання у внутрішні справи інших
держав. Уряди західних країн враховували і досвід Росії, де їх
збройна інтервенція і підтримка антибільшовицьких сил мали зворотні
наслідки.

Між 27 країнами була підписана угода про невтручання в іспанські
справи. Проте Італія та Німеччина не збирались цього виконувати і
активно постачали зброю франкістам. У жовтні

1936 p. CPCP заявив, що не буде дотримуватись угоди, надішле
військових радників республіканцям і постачатиме зброю. На захист
республіки приїхали в Іспанію близько 50 тис. чол., які

прагнули боротись з фашизмом. З них були утворені
інтернаціональні бригади;

У вересні 1936 р. сформовано новий республіканський уряд на чолі
з Ларго Кабальєро, який провів реформи. На контрольованій ним
території було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, землю передано
селянам, націоналізовано велику промисловість. Каталонці і баски
отримали автономію. Водночас політичний режим поступово
еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною
метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом; головною
причиною стало зростання впливу комуністів, які спирались на
підтримку СРСР. Іспанські комуністи, які копіювали дії комуністів у
СРСР, почали боротьбу з тро-цькістами, що мали значний вплив у
Каталонії. У країні встановився терор каральних органів. В Іспанії
навіть була зроблена спроба провести за радянським прикладом
показовий судовий процес над троцькістами, які начебто підтримували
зв'язки з фашистами. Таким чином, іспанська демократія припинила
існування раніше, ніж загинула Іспанська республіка.

У 1936-1937 pp. основні бойові дії точились навколо Мадриду, але
всі наступи франкістів були відбиті. Не допомогли їм і прихильники у
самій столиці, так звана ''п'ята колона''. Після невдалої спроби
взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія почали відкриту
інтервенцію. Спроба італійського корпусу нанести удар з північного
заходу по військах республіканців, які обороняли Мадрид, була
невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні

1937 р. італійський корпус було розгромлено.

Після цієї поразки франкісти основні зусилля перенесли у
Каталонію, намагаючись скористатись конфліктом між троцькістами й
комуністами. 3-6 травня 1937 р. троцькісти, підтримані Л.Кабальєро у
Барселоні, здійснили збройний виступ, протестуючи проти політики
комуністів. У квітні 1938 р. армії франкістів вдалось відокремити
Каталонію від іншої території республіки. Спроба армії
республіканців розірвати блокаду, здійснивши наступ у липні 1938 р.,
не вдалась. На початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Райони,
контрольовані республіканцями, були відрізані від Франції.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні
відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко.

Опинившись у міжнародній ізоляції (СРСР майже припиниш постачання
зброї, у 1938 р. з Іспанії були виведені інтернаціоі нальні
бригади), 6 березня 1939 р. командуючий обороною МадЛ риду полковник
Касадо здійснив переворот, повалив республік канський уряд і вступив
у переговори з Франко. Спроба комуніоі тів підняти повстання була
придушена. На територію, контро! льовану республіканцями, вступили
франкістські війська. В Іспа-І нії було встановлено диктатуру
генерала Франко (березени 1939 р.- листопад 1975 р.) Франкісти
починали репресії проти своїх противників. З 1939 р. до 1944 р.
надзвичайні трибуналі! винесли смертні вироки 200 тис. чол.

Війна дорого обійшлась іспанцям: загинуло 1 млн. осіб, 5001 тис.
залишили країну. Вона лежала в руїнах. Народний фронт в] Іспанії був
формою боротьби з фашизмом, але не став його аль-І тернативою.

18. Чехословаччина у 20-30-ті роки

Чехословаччина успадкувала 4/5 промислового потенціалу імперії
Габсбургів і в 20-30-х роках перетворилася на високорозви-: нугу
європейську державу. Вона твердо займала місце в десятці найбільш
промислово розвинутих країн світу. Економічну і політичну
стабільність країни забезпечував значний прошарок середнього класу -
13% працездатного населення було зайнято підпри-j ємницькою
діяльністю. Порівняно швидкими темпами тут розвивалися провідні
галузі виробництва, особливо важкої промисловості. Проте слід
зауважити, що промисловість ЧСР ніколи не працювала на повну
потужність із-за вузькості внутрішнього ринку і залежності від
експорту.

У важкій промисловості провідне місце займало акціонерне;
товариство ''Шкода'', яке випускало машини, літаки, верстати,
обладнання, зброю та ін. Взуттєвий концерн Томаша Баті забезпечував
до 80% виробництва взуття в країні. Значна частка його йшла на
експорт. Філіали цього концерну були розташовані майже на всіх
континентах. Швидкі темпи розвитку економіки приваблювали іноземний
капітал, частка якого складала 20% всіх інвестицій в економіку.
Проте словацькі й закарпатські землі були розвинуті набагато гірше,
ніж чеські та моравські. В них переважав аграрний сектор економіки.
Життєвий рівень в них був значно нижчим, що породжувало невдоволення
та соціальну напруженість.

У політичному розвитку Чехословаччина була найбільш демократичною
державою Європи. Конституція, прийнята у 1920 p., забезпечувала
демократичні права і свободи. Тут діяло близько двадцяти партій.
Найбільшою підтримкою користувались центристські і лівоцентристські
партії, які утворювали урядові коаліції. Стабілізуючу роль у.
політичному житті відігравали неформальні зустрічі президента країни
Т.Масарика (1918-1935 pp.) з лідерами провідних партій, на яких
вдавалось усувати найбільш серйозні розбіжності.

На міжнародній арені Чехословаччина орієнтувалась на Францію, а у
1920-1921 pp. разом з Румунією і Югославією створила Малу Антанту.
Незмінним керівником зовнішньої політики ЧСР у 1918-1935 pp. був
Е.Бенеш, який після відставки Т.Масарика був обраний президентом.

Т.Масарик мав тісні зв'язки з Україною. Він з розумінням ставився
до українських визвольних змагань і підтримував українську
еміграцію. В роки між двома світовими війнами у Празі постали і
активно діяли Український вільний університет, Високий український
педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, українські мистецька
студія, гімназія, історико-філологічне товариство, наукова
асоціація, Музей визвольної боротьби України, у Подєбра-дах -
Українська господарська академія.

Економічна криза завдала серйозного удару по ЧСР. Вузькість
внутрішнього ринку, велика залежність від експорту призвели до
значного і затяжного спаду виробництва. Найбільше падіння
виробництва припадає на 1933 p.: 44% порівняно з 1929 р. Безробітних
нараховувалось близько 1 млн. осіб. Щоб вгамувати кризу, уряд
отримав надзвичайні повноваження. Під державний контроль було
поставлено діяльність 25 концернів, до яких входило 75% підприємств.
Була встановлена державна монополія на торгівлю хлібом. Зрештою
становище вдалось стабілізувати і забезпечити зростання з 1936 р.

У роки економічної кризи 1929-1933 pp. загострились соціальні, а
ще більше національні протиріччя у країні. Райони, де проживала
німецька меншина, найбільш постраждали від кризи. Цим вирішив
скористатися Гітлер. У Чехії була створена Судето-німецька партія на
чолі з К.Генлейном, яка домагалась автономії Судетської області,
заселеної переважно німцями. На Німеччину орієнтувалась також
словацька національна партія Глінки, що вимагала автономії
Словаччини.

На території Карпатської України і Словаччини угорські
національні партії виступали за приєднання цих земель до Угорщини.
Поряд з ними діяли українські політичні партії, які прагнули
автономії для Карпатської України.

19. Країни Східної і Південно-Східної Європи у 20-30-ті роки

Основною тенденцією розвитку країн Східної і Південно-Східної
Європи (Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія) у 20-30-ті
роки став відхід від демократичних процесів і стан новлення
авторитарних режимів. Причинами цього були неви-1 рішеність
національних, економічних проблем, вплив Німеччини та Італії, боязнь
правлячої верхівки більшовицького впливу.

Польща в першій половині 20-х років. У 1921 р. було прийня-j то
конституцію Польської республіки, в якій проголошувалися
демократичні права громадян. Згідно з конституцією, Польща ставала
парламентською республікою. Повноваження президен-і та, який
обирався на 7 років, були обмеженими. Закріплювалоси привілейоване
становище католицької церкви.

У листопаді 1922 р. відбулись перші парламентські вибори, на j
яких жодна з партій не набрала більшості голосів. Ці обставини
свідчили про слабкість парламентської республіки, що в кінцевому
підсумку призвело до перевороту 1926 р. і встановлення pe-j жиму
''санації'' (оздоровлення).

До політичної нестабільності додавались економічні негаразди] і
проблема національних меншин.

Режим ''санації''. 12 травня 1926 р. військові під командуванні
ням Ю.Пілсудського почали наступ на Варшаву. У вуличних боях урядові
війська зазнали поразки. Переворот підтримувався населенням, яке
сподівалось на покращення свого життя. Пілсудсь-кий встановив
одноосібну владу. Його прихід до влади збігся щ економічною
стабілізацією у країні, що дало можливість закріпитись встановленому
режиму. Режим ''санації'' базувався на лавіруванні між різними
політичними силами, що не давало опозиції можливості чітко
організуватись. Режим ''санації'' - авторитарний режим на чолі з
Пілсудським, який був встановлений в умовах кризи парламентської
системи і польської державності.

Економічна криза 1929-1933 pp. зумовила еволюцію режиму вправо.
Щоб утриматись при владі, Пілсудський розпочав репресії проти своїх
противників і обмежив права парламенту. У 1935 р. була прийнята нова
конституція, яка закріпила режим особистої влади.

Після смерті Пілсудського в травні 1935 р. розгорілась боро-,
тьба між генеральним інспектором збройних сил генералом
Е.Ридз-Смігли та президентом І.Мосцицьким, яка завершилась
компромісом і поділом влади.

Період 1935-1939 pp. у внутрішньому стані був відносно
стабільним. Основні події, пов'язані з Польщею, розвивались на
зовнішньополітичній арені.

Лідери польської держави заклали при її створенні небезпечний
потенціал саморуйнування, загарбавши етнічно непольські території і
проводячи щодо них політику полонізації. Це неодмінно породжувало
рух опору непольського населення (ОУН на українських землях) і
давало можливість сусіднім державам висувати територіальні претензії
та підтримувати сепаратистські рухи.

Угорщина в 20-30-ті роки. Диктатура Хорті. 14 листопада 1919 р.
після виведення румунських військ з Угорщини в Будапешт вступила
угорська армія адмірала М.Хорті, який фактично встановив у країні
свою диктатуру.

У січні 1920 р. в країні були проведені вибори до Національних
зборів, які 1 березня 1920 р. прийняли рішення про відновлення у
країні монархії. Проти такого рішення категорично виступили країни
Антанти і наступники Австро-Угорщини (Чехословаччина, Румунія,
Югославія). М.Хорті скористався таким становищем і домігся
проголошення себе регентом з широкими повноваженнями.

У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір,
згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї
було покладено обов'язок виплачувати репарації. Чисельність збройних
сил обмежувалась 35 тис. чол.

У 1921 р. прихильники монархії двічі спробували підняти заколот з
метою відновити на престолі КарлаІУ Габсбурга, поки Національні
збори не прийняли закон, що позбавляв його права на престол. Таким
чином, у 1921 р. в Угорщині був встановлений авторитарний режим
Хорті, який спирався на систему легальних і таємних союзів і
товариств.

У період з 1921 до 1931 pp. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен.
Він припинив терор проти учасників революції, уклав угоду з
соціал-демократами про легалізацію діяльності партії і про
звільнення політичних в'язнів. Водночас були обмежені демократичні
права і свободи, вводилось відкрите голосування, освітній ценз,
створювалась верхня палата парламенту, депутати якої призначалися.

В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х років досягла
довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна
продовжувала залишатись аграрно-індустріальною. Була проведена
часткова аграрна реформа.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду
Тріа-нонського договору і зменшення репарацій. З 1927 р. Угорщина
зближується з Італією.

Економічна криза 1929-1933 pp. завдала сильного удару угорській
економіці, особливо сільському господарству. У 1931 р. відбулась
зміна уряду, який очолив Д.Гембеш. У період його правління
(1931-1935) були значно урізані демократичні права: скоротилась
кількість виборців; розширені права верхньої палати парламенту;
обмежувалась діяльність опозиційних політичних партій. Активізували
діяльність ультраправі сили, зокрема партЯ угорських фашистів на
чолі з Нілаші ''Перехрещені стріли''. Щ зовнішній політиці був
взятий курс на зближення з Німеччино» Відроджувались гасла створення
''Великої Угорщини'' і реваншу.

У 1936 р. прем'єр-міністром став граф П.Телекі, який про! довжив
політику зближення з Німеччиною.

У 1938-1939 pp. Угорщина брала участь у розділі ЧСР, приєд-1
налась до Антикомінтернівському пакту.

Граф Телекі, протестуючи проти розділу Югославії, покінчим життя
самогубством. На його місце був призначений Л.Бардоші. і

6 квітня 1941 р. Угорщина вступила у Другу світову війну!
здійснивши разом з іншими агресивними державами напад на Югославію.

За період 1938-1941 pp. до Угорщини було приєднано значні
території: частину Словаччини, Карпатську Україну, Трансільваї нію і
частину Югославії.

Румунія у міжвоєнні роки. У 1919-1920 pp. становище в країні було
нестабільним: робітники виступали за 8-годинний робочий день,
введення мінімуму заробітної плати; селяни вимагали агра-| рної
реформи. Під тиском виступів населення прагнення робітників були
задоволені, а в 1920-1921 pp. був прийнятий закон про аграрну
реформу, за яким максимум землеволодіння встановлю-j вався в розмірі
100 га для Бессарабії і 200-500 га для інших районів країни.
Надлишки землі передавали селянам за викуп (20% від її вартості).

У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Вер-]
сальсько-Вашингтонської системи. З цією метою в 1920-1921 pp. з
Польщею, Чехословаччиною і Югославією був укладений
військово-політичний союз - Мала Антанта, який орієнтувався на
Францію.

Початок 20-х років - це початок стабілізації становища BJ країні.
Значним стабілізаційним чинником були позики Англії і Франції
румунському уряду. Ці країни також вкладали значні інвестиції у
розвиток румунської промисловості, особливо нафтодобувної
(контролювали 49%).

До 1927 р. була завершена аграрна реформа, в результаті якої З
млн. га було передано селянам. На 1930 р. землевласники, які мали
земельні володіння понад 100 га, складали 15%.

З 1922 до 1928 pp. при владі у країні перебувала
Національно-ліберальна партія. Значним здобутком під час її
правління було прийняття конституції 1923 p., яка закріпила всі
демократичні свободи, але на практиці вони не реалізовувались.

У 1924 р. у Південній Бессарабії відбулося кероване комуністами
Татарбунарське повстання, метою якого було встановлення радянської
влади і від'єднання Бессарабії. Але воно носило локальний характер і
було придушене. Загинуло 3 тис. чол.

Основними політичними противниками лібералів були партії
націоналістів і цараністів (Селянська партія). У середині 20-х років
розгорілась боротьба за наступника румунського престолу.

Націоналісти і цараністи об'єднались в єдину партію і розпочали
рішучу боротьбу з лібералами.

Націонал-цараністська партія прийшла до влади в несприятливий
момент: в країні розпочалась економічна криза, яка охопила всі
галузі виробництва, крім нафтодобувної. Нараховувалось 600 тис.
безробітних. З 1929 р. до 1933 р. змінилось 10 урядів.

У роки кризи виросла популярність правоекстремістських
організацій, таких як ''Залізна гвардія'', які використовували
націоналістичні гасла, поєднані з соціальною демагогією. Прикладом
для своєї діяльності вони вважали італійських фашистів. Активізувала
свою діяльність і Комуністична партія Румунії, яка стала
організатором ряду страйків, що іноді виливались у криваві сутички.

У 1934 р. Румунія почала виходити з кризи. Нездатність
парламентськими методами запобігти подібним явищам у суспільстві
штовхало правителів до встановлення ''влади твердої руки''. До влади
прийшли ''нові ліберали'', тісно пов'язані з фінансовими колами і
королівською сім'єю. Встановити порядок у країні їм теж не вдалось.
Економічна криза 1936-1937 pp. ще більше загострила становище, і на
виборах 1937 р. жодна з політичних партій не набрала більшості. При
цьому за ''Залізну гвардію'' голосувало вже 16% виборців. Була
прийнята нова конституція, за якою король отримав всю повноту влади,
а парламент перетворився в дорадчий орган. Конституцією
закріплювались привілеї для румунів.

У зовнішній політиці Румунія дотримувалась союзу з Англією і
Францією. Після Мюнхенської угоди вона схилилась до співробітництва
з Німеччиною. У червні 1940 р. до СРСР відійшли Бес-сарабія та
Північна Буковина.

Болгарія на початку 20-х років. Політика уряду
О.Стамбо-лійського. Невдача демократизації країни. У серпні 1919 р.
були проведені вибори у Народні збори, на яких перемогли
представники лівих сил Болгарського землеробського народного союзу
(БЗНС) і Болгарської комуністичної партії (тісних соціалістів), яким
і було доручено формування уряду.

Його очолив А.Стамболійський. Він сформував коаліційний уряд з
представників БЗНС і правих партій. БКП(т.с) відмовилась взяти
участь в уряді. З ініціативи уряду народні збори прийняли закон про
покарання винних у національній катастрофі.

На підставі закону було засуджено ряд міністрів з попереднього
уряду. Оголошувалось про проведення у країні соціально-еконої мічних
реформ, але реально нічого не робилось.

У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейський мирний до! говір,
згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Скорочувалася
чисельність збройних сил, ліквідовувалась загальна військова
повинність. Болгарія оплачувала репарації, передавала країнам!
переможцям велику кількість худоби, а також мала утримувати]
окупаційні війська.

Підписання договору поставило в опозицію до уряду офіцер! ський
корпус болгарської армії.

Взимку 1919-1920 pp. розпочався страйк залізничників і пон
штово-телеграфних службовців, які вимагали покращання умов життя і
проведення обіцяних реформ. Хоча страйк зазнав поразки, він сприяв
перемозі лівих сил на виборах у березні 1920 р. Праві партії визнали
себе переможеними.

У березні 1920 р. Стамболійський утворив однопартійний! уряд
(БЗНС), який здійснив реформи. Була введена загальна трудова
повинність, що допомогло подолати післявоєнну руїну, розпочались
аграрні перетворення. Максимум землеволодіння обмежувався ЗО га.
Надлишки конфісковувались і розподілялись між безземельними і
малоземельними селянами; вводилась державна монополія на торгівлю
зерном; впроваджувались прогрс сивно-прибутковий податок і податок
на прибутки банків, пре мислових і торговельних підприємств, що
викликало невдов лення промисловців.

У зовнішній політиці уряду не вдалось пом'якшити умов Нейського
договору, це підривало авторитет уряду.

З кінця 1920 р. починається процес консолідації опозиційних сил,
які шляхом перевороту намагаються скинути уряд. Влітку

1922 р. праві партії утворили ''Конституційний блок'', який
об'єднав свої зусилля з Воєнною лігою (організація звільнених з
армії офіцерів за Нейським договором). Ці сили спирались на
підтримку царя.

В опозицію стала і БКП(т.с), що призвело до розколу лівих сил.
Скориставшись сприятливими умовами, в ніч з 8 на 9 червня

1923 p., ''Народна змова'' і Воєнна ліїа здійснили переворот.
Уряд Стамболійського був заарештований, а сам він убитий. До влади
прийшов уряд, який очолював лідер ''Народної змови'' А.Цанков.

Фактично в країні встановилась фашистська диктатура. Події 1923
р. в Болгарії. Лідери Комштерну оцінили становище в Болгарії як
сприятливе для проведення повстання і встановлення радянської влади.
Болгарія повинна була стати плацдармом для поширення світової
революції. БКП, об'єднавшись з лівим крилом БЗНС, почала підготовку
до збройного повстання, яке було намічено на 22-23 вересня 1923 р.
Був створений військово-революційний комітет на чолі з Г.Димитровим,
В.Коларовим і Г.Геновим.

Перші збройні виступи почалися вже 13 вересня і тривали до 27
вересня 1923 р. Урядовим військам вдалося придушити розрізнені
виступи. В результаті повстання загинули, або були віддані до суду
20 тис. осіб.

Болгарія у 20-30-ті роки. Уряд Цанкова, придушивши повстання,
домігся відносної стабілізації режиму, чому сприяла і економічна
стабілізація. Цанков, намагаючись знайти соціальну опору режиму,
здійснив низки соціальних реформ: були підвищені заробітні плати
військовим і службовцям, надані податкові пільги ремісникам, введено
соціальне страхування робітників та ін. Але репресивний характер
режиму, який посилився після невдалого замаху на царя Бориса III
нівелював всі позитивні зрушення.

У січні 1925 р. відбулась зміна уряду. Новий уряд пом'якшив
репресії, оголосив амністію. Була дозволена діяльність політичних
партій і організацій.

Економічна криза 1929-1934 pp. охопила всі галузі болгарської
економіки. Число безробітних досягло 200 тис. осіб. Різко
погіршилося матеріальне становище населення.

Криза призвела до перегрупування політичних сил і до нової фази
боротьби за владу. Цанков утворив Народний соціальний рух (НСР),
який орієнтувався на Італію та Німеччину. Його конкурентом стала
група ''Звено'', яка орієнтувалась на Англію і Францію. Між БКП і
БЗНС відбувся розрив.

У травні 1934 р. виникла урядова криза, якою вирішили
скористатися НСР і ''Звено''. Цанков планував почати похід на Софію
на зразок ''походу на Рим'' Муссоліні. Його випередила група
''Звено'', яка 19 травня 1934 р. здійснила державний переворот. На
чолі уряду став К.Георгієв. У країні була скасована конституція,
розпущені Народні збори, заборонені партії і профспілки. Був
встановлений державний контроль над банками, який здійснював
новоутворений за участю держави банк ''Болгарський кредит''.
Вводилась державна монополія на спирт, сіль, тютюн, нафтопродукти. У
зовнішній політиці Георгієв пішов на зближення з Англією і Францією,
нормалізував стосунки з Югославією і у 1934 р. встановив
дипломатичні відносини з СРСР.

Георгієв прагнув обмежити владу царя. Наприкінці 1935 р. Цар
домігся усунення Георгієва від влади і встановив свою особисту владу
- монархічну диктатуру. У зовнішній політиці цар орієнтувався на
Німеччину і, зрештою, Болгарія була втягнута в Друї гу світову
війну. Однак вона категорично відмовилась взятії участь у війні з
СРСР й обмежилась окупацією Македонії і Фракіїл

Конституювання Королівства СХС. Видовданська коне* титуція.
Королівство Словенів, хорватів і сербів (СХС) констиі туювалося як
парламентарна монархія. 28 червня 1921 р., в дена святого Вида
(Видовдан), Установча скупщина прийняла конституцію. Королю
надавалися значні права, серед них право разом із; скупщиною
(парламентом) здійснювати законодавчу владу. Він був
головнокомандувачем збройних сил, призначав прем'єр-міністра, міг
ввести в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Король
був непідзвітним ні перед скупщиною, ні перед народом. Верховний
законодавчий орган країни - Народна скупщина складалася з однієї
палати і обиралася на чотири роки. Всупереч поділу на національні
області, що склався історично, держава була розділена на 33 жупанії
(губернаторства), очолювані великим жупаном, який призначався
королем і мав повноваження припиняти рішення виборних органів
самоврядування.

Отже, був закріплений унітарний устрій Королівства СХС. Домінуюче
становище у країні здобула сербська еліта, яка зайняла майже всі
адміністративні посади в країні.

Національна проблема Королівства СХС (Югославії). У 20-ті роки в
Королівстві було проведено аграрну реформу, яка на деякий час
послабила гостроту земельного'питання. Почала розвиватись
промисловість, але країна залишалась аграрною, хоча деякі райони
Словенії і Хорватії були економічно відносно розвинутими.

Найбільш гострим питанням для Королівства стала національна
великосербська політика, яку проводили король і уряд. Вона призвела
до розгортання сепаратистських рухів хорватів, словенців і
мусульман, які вимагали зрівняння у правах всіх народів і надання
автономії. На чолі сепаратистського руху стояла Хорватська
республіканська селянська партія (ХРСП) з лідером С.Радичем. Надання
Хорватії прав обмеженого самоврядування лише на деякий час згладило
протиріччя. У 1927-1928 pp. національний конфлікт досяг найбільшої
гостроти. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії у скупщині
лідер опозиції С.Радич був поранений, а двох інших парламентарів від
опозиції було вбито. Загострення національних відносин спонукало
короля Олександра до встановлення особистої влади.

6 січня 1929 р. Олександр опублікував маніфест, згідно з яким у
країні ліквідовувалась парламентська монархія, скасовувалась
Відовданська конституція, розпускалась Народна скупщина і всі партії
та організації, які проводили антидержавну політику. Король брав всю
повноту влади у свої руки. В жовтні 1929 р. держава дістала назву
Королівство Югославія.

Одночасно було проведено і адміністративну реформу, за якою
країна поділялась на 9 банів і один столичний округ так, щоб у банах
сербське населення було домінуючим. Старі етнічні кордони були
ліквідовані. Бани призначались королем і підпорядковувались тільки
йому.

У 1930 р. Югославію охопила економічна криза. Промислове
виробництво скоротилось на половину, а ціни на сільськогосподарську
продукцію вдвічі. Крім того, загострились протиріччя у суспільстві.
Боротьба за права хорватів, мусульман, словенців набрала
інтернаціонального характеру. Хорватські усташі на чолі з Анте
Павеличем, що знайшли підтримку Італії, а згодом і Німеччини,
вдалися до терористичних актів.

Уряд, намагаючись хоч якось послабити дію кризи, встановив
контроль над цінами на сільськогосподарську, продукцію. Але без
іноземних кредитів обійтись було неможливо. У 1931 р. Франція надала
Югославії значний кредит при умові пом'якшення монархічної
диктатури.

Не бажаючи виглядати в очах світової громадськості диктатором,
король погодився на конституцію, яка відновила деякі демократичні
права і свободи.

У жовтні 1934 р. в Марселі усташі, діючи згідно з розробленим у
Німеччині планом ''тевтонський меч'', вбили короля Олександра і
французького міністра закордонних справ. Вбивством двох найбільших
прихильників політики колективної безпеки Німеччина домоглася своїх
цілей чужими руками. Останніми словами короля були: ^Бережіть
Югославію!''

У зовнішній політиці Югославія дотримувалась союзу з Францією і
була членом Малої Антанти і Балканської Антанти (воєнно-політичний
союз з Грецією, Румунією і Туреччиною). Найбільш напруженими були
відносини з Італією і Болгарією.

Після смерті Олександра королем став його син Петр II (11 років),
а регентом - принц Павел.

У 1935 р. уряд очолив М.Стоядінович. Він намагався подолати кризу
у національних відносинах. Розуміючи, що для приборкання хорватських
сепаратистів потрібно позбавити їх зовнішньої підтримки, він уклав
конкордат з Ватиканом, за яким католицька церква (хорвати -
католики) отримувала ряд привілеїв. Це призвело до конфлікту між
урядом і православною церквою.

У 1937 р. Стоядінович уклав договір з Болгарією та Італією. За
Договором Італія припиняла підтримку усташів, Югославія визнавала
окупацію Ефіопії і аншлюс Австрії, а після розчленування
Чехословаччини заявила про припинення існування Малої Антанти. Але
вирішити хорватські питання так і не вдалось. Тоді король надав
право формувати уряд Д.Цвєтковичу (лютий 1939 p.).

26 серпня 1939 р. новий глава уряду підписав угоду з лідером
хорватського руху В.Мачеком про створення Хорватської само стійної
адміністративної одиниці. Пронімецька політика Цвєтковича призвела
до приєднання Югославії до Троїстого пакту фашистських держав -
Німеччини, Італії та Японії.

27 березня 1941 р. стався переворот. Було усунуто регента принца
Павела і уряд Цвєтковича, а Петр II був коронований.

Створювався уряд національної єдності на чолі з Д.Симовичем.

Це був проанглійський державний військовий переворот, підтриманий
демократичною опозицією.

Роздратований Гітлер вирішив напасти на Югославію, навіть якби
довелося відкласти напад на СРСР. 6 квітня 1941 р. німецькі війська
вдерлись на територію Югославії і Греції. 10 квітня Хорватія
проголосила свою незалежність. Між Італією і Хорватією був укладений
договір, за яким Італія визнавала територіальну цілісність Хорватії,
а Хорватія зобов'язувалась не мати флоту і пропускати італійські
війська через свою територію. Решта території Югославії була
поділена між Болгарією, Угорщиною, Німеччиною та Італією.

20. Проголошення СРСР і встановлення сталінського режиму

Нова економічна політика більшовиків. Внутрішньополітична криза в
Росії на початку 20-х років поставила питання про можливість
дальшого утримання влади більшовиками. Політика ''воєнного
комунізму'' призвела до масових селянських повстань, які охопили
територію України, Поволжя, Кубань та Дон. Активізувався рух
басмачів у Туркестані.

Найбільшим було повстання на чолі з А.Антоновим, що охопило
Воронезьку та Тамбовську губернії. Чисельність учасників опору
становила 50-70 тис. чол. Проти загонів Антонова воювала регулярна
армія на чолі з М.Тухачевським. В той же час тривала повстанська
боротьба в Україні під керівництвом Н.Махна.

Найбільш організованим і небезпечним для більшовиків було
повстання моряків Кронштадту навесні 1921 р. Повсталі поряд з
економічними вимогами висунули й політичні: ''Ради - без
комуністів''. Проти повсталих було кинуто регулярну армію під
командуванням Тухачевского. 10 днів тривав штурм Кронштадту. Після
придушення опору органами ВЧК були проведені масові репресії.

У ряді міст відбулися робітничі страйки. Так, західносибірські
залізничники, організувавши збройні загони, захопили і тримали під
контролем майже всю територію Тюменської губернії, перервали
залізничне сполучення Сибіру з центром країни.

Економічна та суспільно-політична криза 1921 р. примусила
більшовицьке керівництво терміново переглянути економічну політику,
особливо щодо селянства. Навесні 1921 р. Леніну вдалося переконати
партійне керівництво в необхідності зміни економічної політики.

Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах
міжнародної ізоляції і масових виступів населення.

Початком здійснення нової економічної політики став X з'їзд
РКП(б), який у березні 1921 р. прийняв резолюціїо ''Про заміну
продрозверстки продподатком''. Податок встановлювався вдвічі меншим,
ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р.

Згодом селянам було дозволено продавати надлишок продукції на
ринку, організовувати кооперативи, а також орендувати землю та
використовувати найману працю.

Відповідно у промисловості було проведено децентралізацію
управління, підприємства об'єднувалися у трести та переводилися на
господарський розрахунок, деякі підприємства поверталися колишнім
власникам, вводилась відрядна оплата праці, дозволялась оренда,
залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних
підприємств.

Вказані заходи сприяли відродженню ринкових відносин, фактично
ліквідованих в часи ''воєнного комунізму''. З метою їх нормального
функціонування запроваджувалась нова система оподаткування,
вводилась нова конвертована грошова одиниця -червінець, забезпечений
золотом. 1 червінець дорівнював 10 золотим карбованцям. Створювались
кращі умови розвитку торгівлі всіх форм власності.

Але більшовицьке керівництво вважало неп тимчасовою політикою,
розрахованою на перехід від капіталізму до соціалізму, і не бажало
відмовлятись від своїх комуністичних ідей. Основні економічні важелі
залишались в його руках. Зберігався значний державний сектор (важка
і більша частина легкої промисловості), зовнішня торгівля була
державною монополією, діяв єдиний державний банк, держава формувала
ціни на сільськогосподарську і промислову продукцію. У політичній
сфері РКП(б) утримувала всю повноту влади.

Таке суперечливе становище викликало неодноразові кризи. Приводом
до їх виникнення була відмова селян здавати хліб за заниженими
цінами.

Кризи супроводжувались загостренням політичної боротьби у

партійному керівництві між групою Бухаріна, Рикова, Томського
(прихильники збереження і розвитку непу) та групою Сталіна,
Молотова, Кагановича, Ворошилова. У цій боротьбі перемогла група
Сталіна- прихильників військово-комуністичних методів управління
економікою, які взяли курс на відмову від непу.

Хоча неп не став довгостроковою політикою, завдяки йому; було
відновлено господарство, зруйноване в роки Першої світової і
громадянської воєн. Зросло на деякий час промислове та
сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і
товарообмін, була знята соціальна напруга.

Проголошення СРСР. Встановлення комуністичних режимів на більшій
частині колишньої Російської імперії поставило на порядок денний
питання про об'єднання цих новоутворених держав, схожих за
політичною системою, зв'язаних єдиним народногосподарським
комплексом і об'єднаних в єдиний воєнно-політичний союз (договори
1919-1920 pp.).

На початку 20-х років розгорілась дискусія про форму об'єднання
цих держав. Серед розмаїття думок можна виділити два підходи у
вирішенні цієї проблеми.

Так, нарком національностей Й. Сталін висунув ідею утворення
радянської спільності на засадах автономії. Такий варіант об'єднання
здобув назву проекту ''автономізації'', але він був розкритикований
українськими та грузинськими більшовиками. В умовах наростаючого
конфлікту між московським центром та більшовиками національних
республік у полеміку втрутився Ленін, який запропонував створити
радянську спільність на засадах федерації (у федерацію об'єднувались
рівноправні республіки, а не підпорядковані РРФСР). Ця пропозиція
була схвалена представниками всіх республік.

Протягом 1922 р. відбулися з'їзди рад України, Білорусії,
Закавказзя, Російської Федерації, які прийняли рішення про
необхідність утворення федеративного рівноправного союзу націй.
Наприкінці грудня 1922 р. в Москві відбулася конференція
представників національних республік, яка затвердила проекти
декларацій про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік
та проект союзного договору.

І з'їзд рад СРСР відбувся 30 грудня 1922 р. Основним доповідачем
на з'їзді був Й.Сталін. Він ознайомив учасників з'їзду з проектами
документів і вніс пропозицію затвердити їх. Відкриваючи обговорення,
представник УРСР М.Фрунзе запропонував доопрацювати документи, а вже
після цього схвалити їх на II з'їзді рад. З'їзд підтримав цю
пропозицію і утворив комісію для підготовки остаточного варіанту
документів. На з'їзді було проголошено СРСР, обрано Центральний
Виконавчий комітет і Президію Союзу РСР, а також чотири Голови
Президії ЦВК Союзу РСР, що мали головувати по черзі на засіданнях:
від РРФСР - Калінін, від урСР - Петровський, від БРСР - Черв'яков,
від ЗРФСР - Наріма-нов.

Але союзний договір так ніколи і не був доопрацьований і
підписаний. ''Комісія 13'' по доопрацюванню договору була
ліквідована. В січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив Конституційну комісію,
яка підготувала проект конституції СРСР. Його було затверджено на II
з'їзді рад у січні 1924 року. Конституція містила Декларацію та
Договір про утворення СРСР, який не мав нічого спільного з проектом
договору 1922 р. З'їзд рекомендував союзним республікам ратифікувати
текст конституції, що й було зроблено. Так відбулося конституційне
оформлення СРСР, про створення якого було оголошено ЦВК СРСР у липні
1923 р. у ''Зверненні до народів та урядів світу''.

Таким чином, завдяки маніпуляціям Сталіна союзний договір, який
мав стати міжнародним договором між суверенними державами, був
замінений конституцією, яка є внутрішньодержавним документом.

Ленін і Сталін, Тоталітарний характер сталінського режиму.
Протягом травня 1922 р. та березня 1923 р. стан здоров'я радянського
лідера, вождя більшовиків В.Ульянова (Леніна) значно погіршився. Він
переніс три приступи, що призвели до втрати фізичної можливості
повноцінно працювати. У зв'язку з хворобою його було повністю
усунуто від політичної діяльності. Незважаючи на це, у моменти
покращення стану здоров'я, Ленін продиктував ряд статей та листів до
своїх соратників - лідерів партії більшовиків. Він дав оцінку їхнім
особистим якостям, вказавши на небезпеку суперництва між Сталіним і
Троцьким для єдності та стабільності у партії. Він пропонував
усунути Сталіна від партійного керівництва та реорганізувати
державний і партійний апарат таким чином, щоб він забезпечував умови
для колегіальних рішень.

В останні роки життя Леніна турбувало також питання перспектив
російської соціалістичної революції. Вказуючи на те, що Ця революція
відбулася в країні, де для неї ще не визріли економічні, соціальні,
культурні передумови, Ленін говорив про необхідність здійснення
культурної революції, яка б ліквідувала напівазіатське невігластво
мас'' і відкрила шлях до соціалістичного суспільства. В економічній
політиці він наполягав на збереженні непу і розробив ідею створення
суспільства ''цивілізованих Кооператорів''. 21 січня 1924 р. Ленін
помер. Його смерть стала Приводом до посилення боротьби за владу,
боротьби за лідерство У партії, яка розгорнулась ще в останні роки
його життя.

Основними суперниками у цій боротьбі виступали Сталін і Троцький.
Ще в 1923 р. у ВКП(б) оформилась ''ліва опозиція'' на чолі з
Троцьким, яка різко критикувала бюрократизацію партійного апарату та
спроби Сталіна зосередити всю повноту влади у своїх руках.

Старі соратники Леніна, остерігаючись диктаторських амбіцій і
прагнень Троцького узурпувати владу, недооцінивши властолюбство
самого Сталіна, підтримали його у боротьбі з опозицією Троцького.
Сталіну та його соратникам вдалося усунути Троцького від державних
справ, обмежити вплив його в партії, а в 1929 р. і вислати з країни.

На цьому боротьба за лідерство не завершилась. У 1925 р.
оформилась ''нова опозиція'', яку очолили Каменев та Зінов'єв.
Опозиція спиралась на підтримку Ленінградської партійної
організації. ''Нова опозиція'' виступила проти монополізації
Сталіним права на тлумачення ''ленінської спадщини'', проти
політики, яка проводилась у сільському господарстві.

Сталін на цей час вже зосередив у своїх руках всі важелі
партійного та державного управління, особливо у питанні підбору
кадрів. Лідерів опозиції було усунуто від партійного, державном
управління, керівництва Комінтерном.

Спроба групи Каменєва-Зінов'єва взяти реванш у 1926 р. в боротьбі
за владу успіху не мала. Останній виступ опозиції відбув вся в 1927
р. - ''платформа 83''. Основними вимогами опозищЯ було виконання
''політичного заповіту'' Леніна. Але час було згаЛ но.

1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна у боротьбі з
ленінськими соратниками за владу. Він же став роком початЛ
утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР.

Причинами встановлення режиму особистої влади Сталіна в СРСР
були:

- відсутність традицій політичної демократії в країні і реальних
демократичних свобод;

- низький рівень громадянської політичної культури населення
СРСР;

- зосередження політичної влади в руках однієї партії;

- невисокий інтелектуальний рівень керівництва ВКП(б),
обмеженість його політичної культури;

- внутрішня природа радянської влади, яка становила собою
диктатуру класу, що переросла у диктатуру партії і не заперечував ла
можливості диктатури однієї особи;

- наявність багаточисельного бюрократичного апарату, добпобут
якого залежав від збереження командно-адміністративної системи.

Основним методом встановлення та підтримки існування такого
режиму був тотальний контроль над суспільством та постійний терор
проти всіх його верств. Керівною і спрямовуючою силою
радянськоЬтоталітарної системи була більшовицька партія, яка своєю
ідеологію визнавала марксизм-ленінізм. Резервом і помічником партії
вважалась Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді - ВЛКСМ. їй
було доручено керувати повсякденною діяльністю Всесоюзної
піонерської організації (діти 10-15 років), а при піонерських
дружинах створювались об'єднання жовтенят - школярів 7-9 років.

21. Радянська модернізація СРСР

Індустріалізація в СРСР. Відбудова господарства, зруйнованого за
роки Першої світової та громадянської воєн, поставило перед
більшовиками питання про подальший розвиток країни. Всім було
зрозуміло, що країна потребує модернізації, яка б вивела її з
економічної відсталості. Питання полягало в тому, як це здійснити?

На XIV з'їзді ВКП(б) в грудні 1925 р. була обрана стратегія
прискореного розвитку промисловості, здійснення імпортоза-мінної
індустріалізації.

Проведення політики індустріалізації почалось від здійснення
плану ГОЕЛРО - плану електрифікації країни. Остаточно ця політика
була схвалена після затвердження директив першого п'ятирічного плану
розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 pp.

Основою дискусії, що розгорілася в партійному керівництві, було
питання про темпи і масштаби промислового будівництва в СРСР.
Вирішальними стали ідеологічний фактор і зростаючий культ особи
Сталіна. У зв'язку з цим у партійному керівництві було дві точки
зору.

О.Риков, голова Раднаркому, виступав за збалансований розвиток
сільського господарства та промисловості. Л.Троцький вимагав
здійснення надіндустріалізації (високі темпи розвитку промисловості
в найкоротші строки).

Більшість членів ЦК ВКП(б) підтримала Рикова, однак з 1928 р.
Сталін став проводити політику надзвичайних заходів Щодо селянства
та прискорення темпів індустріалізації. Така ситуація вплинула і на
вироблення завдань першого п'ятирічного Плану. З двох пропонованих
варіантів - мінімального, який передбачав 18% зростання темпів
економічного розвитку на рік, та оптимального, що передбачав 20-22%
зростання, було схвалено останній, який згодом коригували в напрямку
різкого підвищені ня показників розвитку галузей важкої
промисловості (на 37Ш щорічно).

Перша п'ятирічка проходила в складних економічних та полії тичних
умовах. Завищення планових показників розвитку екої номіки
спричинило диспропорції і призвело до зриву виконання завдань першої
п'ятирічки. Офіційна пропаганда вирішила на знайомити радянський
народ з таким провалом і, повторюючії слова з промов Сталіна,
твердила про дострокове виконання за-І вдань першої п'ятирічки за 4
роки та 3 місяці. Реальні темпи зро-І стання становили близько 16%.

Джерелами індустріалізації були:

- націоналізація промисловості;

- збільшення прямих і непрямих податків;

- використання трудового ентузіазму трудящих і примусової] праці
політичних в'язнів;

- колективізація сільського господарства.

''Надіндустріалізація'' призвела до падіння продуктивности

праці, зменшення споживчих товарів, посилення грошової емісії
(радянський карбованець перестав бути конвертованим), росту
інфляції, погіршення матеріального становища народу- було введено
карткову систему.

Друга п'ятирічка (1933-1937 pp.) проходила за умов, коли
сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики
щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча
результатом розвитку її економіки в роки другої п'ятирічки було
виконання планових завдань по 10 показниках, загалом завдання
п'ятирічного розвитку, незважаючи на офіційні заяви, теж не були
виконані.

Підсумки індустріалізації в оцінці сучасних істориків залиша-j
ються досить неоднозначними.

З одного боку, СРСР з країни, що ввозила машини, перетво^ рився
на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами. В
економіці СРСР були створені нові галузі, а за обсягами промислового
виробництва радянська країна вийшла на друге місце в світі. СРСР
перетворився з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну
країну. З іншого боку, в СРСР було підірвано сільськогосподарське
виробництво, відбулося скорочення виробництва в легкій та переробній
галузях промисловості, сталась ізоляція радянської економіки від
світової, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва,
посилилась централізація в управлінні економікою, утвердились
командно-адміністративні методи управління. Найбільш негативний
наслідок індустріаліза-, ції той, що її проведення не було
спрямоване на піднесення матеріального становища. Інтереси та
потреби людини ігнорувалися, а особистості нівелювались.

Колективізація в СРСР. Одним з джерел індустріалізації була
колективізація, яка поряд з цим мала забезпечити контроль з боку
ВКП(б) над селянством і придушити будь-які спроби селянських
виступів. Колективізація розпочалась за рішення XV з'їзду партії
більшовиків (1927 р.); вона стала важливою складовою формування
тоталітарної системи.

Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному
секторі. Восени 1928 р. розпочались перебої з хлібопостачанням. За
умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось
продавати державі хліб за нижчими цінами. Становище можна було
скорегувати шляхом зміни цінової політики - зниження цін на
промислові товари та підвищення закупівельних цін на продукцію
сільського господарства. Порушуючи рішення XV з'їзду ВКП(б) про
збалансований розвиток галузей економіки, Політ-бюро ЦК ВКП(б) у
січні 1928 р. прийняло рішення про примусове вилучення у селянства
зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації
сільського господарства. Група членів ЦК ВКП(б) на чолі з
М.Бухаріним виступила проти відновлення воєнно-комуністичних методів
економічної політики, але зазнала поразки. Перемогла точка зору про
необхідність проведення суцільної колективізації, тобто насадження
системи колгоспів.

Суцільна колективізація почала здійснюватись вже в 1929 p.,
названому ''роком великого перелому''. Керівники окремих районів
змагались, хто першим відрапортує про завершення колективізації.
З'явилась велика кількість зовсім нежиттєздатних колек-тивів-комун і
колгоспів-гігантів. У відповідь на ці заходи селяни почали масовий
забій худоби аби тільки вона не потрапила в колгосп. Багато було
повідомлень про підпали, терористичні акти, масові селянські
виступи. Виникла загроза зриву весняної посівної.

2 березня 1930 р. у ''Правді'' з'явилася стаття Сталіна
''Запаморочення від успіхів'', в якій зазначались серйозні помилки
на селі, а саме: порушення принципу добровільності при вступі до
колгоспів, відмова від врахування різноманітності обстановки в
різних регіонах. У помилках ''вождь'' звинуватив лише місцевих
партійних керівників.

Стаття і опублікована після неї постанова ЦК ВКП(б) були ні чим
іншим, як тактичним ходом сталінського керівництва, спрямованим на
заспокоєння громадської думки. Селяни сприйняли нові установки як
сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 p., порівнюючи з
березнем, рівень колективізації впав з 58% До 24%. Але після XVI
з'їзду ВКП(б) почалася нова хвиля колективізації.

Був розроблений директивний план, за яким зернові райони за
строками завершення колективізації було поділено на три категорії:

- до першої категорії були віднесені зернові райони Північного
Кавказу та Поволжя. Тут колективізація мала завершитись весною 1932
p.;

- до другої категорії - Україна та Білорусія (весна 1933 p.);

- до третьої - всі інші та незернові райони (весна 1935 p.).

Селяни-одноосібники обкладались нестерпними податками. 1

Головним методом проведення колективізації (колгоспного

будівництва на селі) став терор проти селянства.

Передбачалось перетворити всіх трудівників села на державних
робітників, а земельну власність - на державну І

Соціальний склад селянства напередодні колективізації був
неоднорідний і ставлення різних його прошарків до радянської влади
також було неоднозначним. Так, на 1927 р. заможних сЛ лянських
господарств (так званих ''куркульських'') було 4%, сере« днього
достатку (''середняків'') - 63%, незаможних (''бідняць* ких'') -
22%, ''пролетарських''- 11%. Саме дві останні категорії селянства
стали соціальною базою радянської влади на селі при проведенні
колективізації. Щодо середняка радянська влада була деякий час
більш-менш толерантною.

Головне вістря ''класової боротьби'' було спрямоване проти
''куркулів'', яких передбачалось ''знищити, як буржуазний клас''» Ця
верства селянства стала головним противником соціалістичЯ ного
експерименту на селі. З осені 1929 р. радянська влада розпоЯ чала
активний наступ проти куркульских господарств.

Спочатку наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску -
встановлення підвищеного зерноподатку, заборону орендЛ землі і
вступу до колгоспів. З грудня 1929 р. радянська влада пеЯ рейшла до
політики відкритого терору проти заможних селянЯ так званих
куркулів. Було встановлено категорії ''класових воров гів на селі''.

Відповідно до категорії визначались міра покарання та чисельність
''ворогів''.

Конкретні цифри розкуркулення передбачали, що до першої категорії
(активні вороги радянської влади) належать 60 тис. сіщ мей, до
другої (активні саботажники колгоспного будівництва) -■ 150 тис.
сімей. Поступово політика розкуркулення перетворилася на засіб
боротьби з усіма селянськими господарствами, які чини-І ли опір
колективізації. Вона поширилась на господарства серед-Я няків,
навіть на бідняків. Всього було ''розкуркулено'' до 15% сет лянських
господарств, а адміністративно вислано 20% селян.

У 1935 р. було введено в дію закон про охорону соціалістичноИ
власності на селі, прозваний в народі як закон ''про 5 колосків''

Згідно з цим законом найменша крадіжка каралась розстрілом або Ю
роками таборів. Амністія по ньому була заборонена. Тільки за 5
місяців дії закону було розстріляно 2 тис. осіб, ув'язнено у таборах
- 55 тис. осіб.

Колективізація призвела до повної дезорганізації
сільськогосподарського виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921
р. Поголів'я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней - в
2,2 рази (поголів'я не вдалося відновити протягом наступних 30
років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і
промисловості, що призвело до хронічного відставання аграрного
сектора. Було фізично знищено найбільш кваліфіковану частину
сільськогосподарських працівників. Відбулась люмпенізація села.
Стався голодомор 1932/33 pp. у зернових районах, який тільки на
Україні знищив понад 7 млн. чол., а в Казахстані - 2 млн. чол.

Проведення колективізації забезпечило об'єднання у колгоспи на
1940 р. 97% селянських індивідуальних господарств.

Суспільно-політична обстановка. Масові репресії. Завершення
громадянської війни не зупинило терору, який був частиною державної
політики (конституції 1918, 1924 років проголошували диктатуру
пролетаріату).

Наприкінці 20-х - першій половині 30-х років репресії були
спрямовані головним чином проти так званих ''класово ворожих''
верств суспільства: буржуазних спеціалістів, непманів, куркулів.
Найбільш гучними процесами цього періоду були ''шахтинська справа''
(1928 р.), процес ''Трудової селянської партії'' (1929 р.),
''Промпартії'' (1930 р,), процеси над антипартійними групами.

Поряд з репресіями вдосконалювалась система тотального контролю
над суспільством. Підростаюче покоління через комсомольську і
піонерську організації виховувалось у дусі ненависті До ''ворогів
народу'', необхідності непримиренної боротьби з ''шпигунами'',
''шкідниками'' на виробництві, куркулями, заохочувались навіть
доноси на батьків. Сили дітей та молоді спрямовувались на активнішу
участь в індустріалізації країни і колективізації сільського
господарства, зміцнення дисципліни і підвищення якості навчання.

У містах була введена паспортна система. Вона забезпечила
адміністративне скорочення числа жителів міст, які постачались
продуктами харчування централізовано.

Було введено в дію закон, за яким робітника за найменшу провину
звільняли з роботи, залишаючи без карточки споживача з подальшим
виселенням його сім'ї з квартири.

Для боротьби з міграцією з села створювались ''загороджувальні
кордони'': селян не випускали із сіл. В умовах голоду заборонялось
жебрацтво, а тих, хто став на цей шлях виживання, заі бирали до
спецтаборів і відправляли у віддалені райони на тяжм роботи.

З 1930 р. розширюється мережа виправно-трудових таборів!
об'єднаних в систему ГУЛАГу (''Главное управление лагерей''
Чисельність ув'язнених у цих таборах за 10 років зросла до 4 мля
чол. Була відновлена каторга та смертна кара.

З середини 1930-х років репресії набули масового характеру 1
досягли свого апогею в 1937-1938 pp.

Приводом до посилення репресій в партії та країні стали події
1934 p., коли на XVII з'їзді ВКП(б) група делегатів спробувала
замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим ліде-J
ром. Таким лідером міг бути секретар Ленінградського обкому! ВКП(б)
С.Кіров. На з'їзді Сталіну та його оточенню вдалося фальсифікувати
підсумки таємного голосування. Наприкінці 1934 p.] сталось політичне
вбивство С.Кірова, обставини якого залишились не з'ясованими.
Вбивство Кірова сталінське партійне керівництво використало як
привід до посилення репресій, зміцнення диктаторського режиму.
Тільки в 1937-1938 pp. було репресовано до 10 млн. осіб. Із них 2-3
млн. були винищені фізично.

Для спрощення системи винесення вироків створювались по-1
засудові органи - ''трійки''. Розгляд справ був досить формальним.

В результаті масових репресій 30-х років була знекровлена
інтелектуальна сила радянського суспільства у політиці, армії,
науці. Це один з найбільших злочинів сталінського тоталітарного
режиму проти власного народу.

Опір режиму існував, але не мав масового характеру. Це були
поодинокі виступи тих, хто не змирився. Всі ці виступи жорстоко
придушувались. Прийняття нової конституції 5 грудня 1936 р. не
змінило суті тоталітарної системи в СРСР, хоча і були проголошені
демократичні права та свободи.

22. Японія між двома світовими війнами

Японія після Першої світової війни. У роки Першої світової; війни
Японія, виступивши на боці країн Антанти, обмежилась окупацією
німецьких колоній на Далекому Сході та в басейні Тихого океану.
Японія максимально використала ситуацію, яка склалася, для
нарощування свого воєнного потенціалу, особливо флоту. Нарощування
воєнної могутності йшло за рахунок населення. У серпні-вересні 1918
р. по країні прокотились ''рисові бунти'' - стихійні виступи
населення проти зростання цін на основні продукти харчування. Не
встиг уряд придушити ці виступи, як у 1919 р. країну охопив
страйковий рух робітників, а у головній колонії Японії - Кореї
вибухнуло антияпонське повстання.

Післявоєнна нестабільність вилилась у гостру політичну боротьбу.
Праві сили вбачали вихід із ситуації на шляхах територіальної
експансії, ліві - на шляху революції, демократичних реформ. До цих
негараздів додалась економічна криза 1920-1921 pp., землетрус 1923
p., який вщент зруйнував столицю Токіо, при цьому загинуло 150 тис.
осіб.

Демократичний рух. Повоєнна економічна криза 1920-1921 pp.
завдала удару по економіці Японії, яка була повністю залежною від
зовнішніх ринків. Криза викликала загострення протиріч. Серйозною
причиною демократичного піднесення були зміни в економіці і
соціальній структурі країни. В Японії зросла доля кваліфікованих
робітників, особливо у важкій промисловості.

Репресії проти страйкарів підштовхнули робітників до створення
профспілок. Профспілки почали висувати не тільки економічні вимоги,
а й політичні гасла. Зростання робітничих організацій і утворення в
1920 р. єдиного профспілкового центру вимагали об'єднання
соціалістичних організацій Японії. У кінці

1920 р. була утворена Соціалістична ліга - штучне об'єднання
ідеологічно різних груп соціалістів, комуністів, анархістів.
Незважаючи на відсутність єдності і сильний вплив анархізму та
синдикалізму, уряд бачив в Лізі небезпечну організацію, і в травні

1921 р. вона була розпущена.

У січні - лютому 1922 р. у Москві проходив з'їзд, на якому були
присутні Сен Катаяма, Токуда Кюіті та інші відомі японські
революціонери. Делегати з'їзду висловились за необхідність
об'єднання всіх революційних сил Японії. Влітку 1922 р. в Токіо
представники соціалістичних груп проголосили утворення Комуністичної
партії Японії. Незабаром був створений японський комуністичний союз
молоді.

Розгортання демократичного руху сприяло становленню
багатопартійності і парламентської системи. У 1925 р. демократичні
сили домоглись введення в країні загального виборчого права для
чоловіків, системи соціального забезпечення. Зростання агресивності
Японії і домінування у правлячих колах шовіністичних настроїв не
дали змоги розвинутися демократичним процесам, які були повністю
припинені наприкінці 30-х років.

Меморандум Танака. У квітні 1927 р. до влади в Японії прийшов
уряд лідера партії Сейюкай (товариство політичних друзів) - генерала
Танака, одного з організаторів японської інтервенції проти
радянської Росії на Далекому Сході. Новий уряд одразу зайнявся
розробкою планів війни проти Китаю та Радянського Союзу. 27 червня -
7 липня 1927 р. в Токіо під головуванням Танака відбулась так звана
Східна конференція, в якій брали участь представники міністерства
закордонних справ, військового та морського міністерств і
генерального штабу. На конференції розглядалась запропонована урядом
програма ''позитивних'', тобт відверто агресивних, дій в Китаї - так
звані основи японської політики в Китаї. Як найближче завдання
пропонувалось захопити Північно-Східний та Північний Китай, а також
Монголію. Рішення конференції лягли в основу таємного меморандуму
Тана-ка, що мав розгорнутий план агресії і встановлення панування
Японії в Південно-Східній Азії та басейні Тихого океану.

Ще раніше, в кінці травня 1927 p., Японія, скориставшись
громадянською війною в Китаї, направила свої війська в провінцію
Шаньдун, захопили Циндао і Цзінань. Мета цієї збройної інтервенції
полягала в тому, щоб затримати наступ гомінданівських військ на
північ і тим самим перешкодити об'єднанню країни. В результаті
широкого антияпонського руху і бойкоту японських товарів в Китаї
Японія змушена була відкликати свої війська. У квітні 1928 р.
японські війська під приводом ''захисту життєвих інтересів і
власності японських резидентів'' знову ввійшли у провінцію Шаньдун,
окупували найважливіші стратегічні пункти і в ультимативній формі
зажадали виводу китайських військ з цієї провінції.

Рух бойкоту японських товарів, що відновився в Китаї, рішучий
виступ світового товариства проти нового акту агресії, змусили
Японію в серпні 1928 р. почати евакуацію своїх військ з Ша-ньдуня.
Вона була закінчена лише в травні 1929 р.

Посилення впливу військових. Агресивна зовнішня політика вплинула
і на розвиток внутрішньополітичних процесів. Військові, які були
вихідцями з привілейованого стану самураїв, прагнули до ліквідації
парламентської системи і встановлення ''сильної влади''.

У березні та жовтні 1931 р. було викрито змови, які мали своєю
метою підготовку державного перевороту для встановлення військової
диктатури. На чолі змовників стояли один із керівників фашистського
руху - О.Сюмей і офіцер Х.Кікгоро.

Особливу активність у цей час виявили так звані молоді офіцери,
переважно вихідці з середовища дрібних та середніх поміщиків
(''старими'' в армії вважалися вихідці з військового дворянства,
учасники російсько-японської війни 1904-1905 pp.). ''Молоді
офіцери'' виявляли невдоволення старою бюрократією і генералітетом,
що був з нею пов'язаний. У них вони вбачали гальмо на шляху свого
просування по військово-службовій драбині. Навесні 1932 р. почало
формуватися угруповання на чолі з лідером ''молодого офіцерства''
генералом Аракі. До нього входили ''Союз резервістів'', а також
представники об'єднаних поміщиків і деякі депутати парламенту від
аграріїв. На початку травня 1932 р. фашистська ''Національна
федерація молодих офіцерів'' розповсюдила листівки з демагогічними
випадами проти монополій. У листівках говорилось, що молоді офіцери
прийдуть на допомогу народу в боротьбі проти комерційних
спекулятивних кіл, політиканів та любителів легкої наживи. Після
цього фашистські змовники вторглись у резиденцію прем'єра Імукаі і
вбили його. У будинок правління партії Сейюкай і концерну
''Міцубісі'' було кинуто бомби.

Ця спроба встановити військову диктатуру не мала успіху.
Соціальна демагогія фашистів здалася панівним класам небезпечною.
Тому уряд ужив заходів проти змовників: їх було роззброєно, а
частину заарештовано. Головний керівник змови Аракі не був
заарештований, і зберіг свою посаду військового міністра в новому
коаліційному кабінеті ''національної єдності''.

Зовнішня політика. Зростання агресивності Японії. Незважаючи на
укладення Вашингтонських угод, де закріплювався суверенітет Китаю, а
великі держави зобов'язувались не ділити його на сфери впливу,
продовжувалось безсоромне пограбування країни.

У роки економічної кризи 30-х років Японія, США і Англія прагнули
якомога ширше забезпечити собі присутність на китайському ринку.
Політика ''відкритих дверей'' і ''рівних можливостей'' давала
перевагу США у боротьбі за китайський ринок.

На початку 30-х років США та Англія серйозно потіснили Японію на
китайському ринку. Японія не бажала змиритись з цим. Зазнавши
поразки в економічній конкуренції, вона почала шукати вихід на
шляхах зовнішньополітичних авантюр. Японія вирішила напасти на
Північно-Східний Китай, економічні багатства і стратегічне
розташування якого приваблювали японських мілітаристів. Після цього
планувались агресії в провінціях Жехе, Чахар і проти Монгольскої
Народної Республіки.

Виступаючи з планом створення ''Великої Японії'' - могутньої
колоніальної імперії, японські правлячі кола розраховували
використати у своїх інтересах антирадянські настрої урядів
Сполучених Штатів, Англії, Франції та інших держав і подавали свою
агресію як боротьбу з ''комуністичною загрозою''. Радянська політика
на Далекому Сході давала привід для цього.

Японська дипломатія розгорнула в цьому напрямі велику активність,
а японський генеральний штаб тим часом закінчував розробку
оперативного плану захоплення Північно-Східного Китаю - Маньчжурії.

Влітку 1931 р. Японія завершила підготовку нападу на Китай.
Обраний момент здавався їй дуже вигідним. Суперники Японії

були зайняті внутрішніми проблемами, викликаними світовою
економічною кризою. У самому Китаї відбувалась громадянська війна.

18 вересня 1931 р. японські війська почали вторгнення в Пів-!
нічно-Східний Китай. Протягом п'яти днів Японія захопила всі важливі
населені пункти провінцій Гірін та Ляонін, Харбін, Ци-« цикар і до
лютого 1932 р. підкорила весь Північно-Східний Китай.

Японські мілітаристи намагались захопити також Шанхай. Завдяки
тиску на Японію з боку великих держав і мужньому опору шанхайських
робітників та китайської армії ця спроба була безуспішною.

Напад на Китай у 1937р. Мілітаризація економіки. У липні 1937 р.
почалось японське збройне вторгнення в Північний Китай. Згодом
воєнні дії були поширені на всю територію Китаю. Активні наступальні
операції японської армії проти Китаю продовжувались до 1939 р.
Японцям вдалось оволодіти найбільш розвинутими районами Китаю і,
отримавши значні сировинні і людські ресурси, частково вирішити
власні економічні проблеми.

Економіка Японії була поставлена на службу війні, яка поглинала
величезні кошти. Воєнні витрати становили 70-80% всіх бюджетних
витрат. Це було причиною надзвичайно важкого економічного становища
трудового люду Японії в 1937-1941 pp. Постійна потреба у
військово-стратегічній сировині спонукала японський уряд вдатися до
значного збільшення імпорту за рахунок зменшення золотого запасу та
посиленого експорту товарів за низькими цінами. Активний розвиток
важкої, особливо військової, промисловості на шкоду галузям, що
працювали на внутрішній ринок, не міг не привести до деформації
економіки, до більшого пристосування її до потреб агресивної війни.
Ріст військової промисловості, мобілізації в армію призвели до
деякого скорочення безробіття. Основну частину людей, які приходили
на підприємства важкої промисловості, складали тимчасові робітники.
В умовах військового режиму власники підприємств тримали їх під
страхом звільнення. Для шаленої експлуатації промисловці
використовували і безправ'я постійних робітників. Офіційно
встановлений робочий день тривалістю 12-14 годин, як правило,
продовжувався 14-16 годин, зросла інтенсивність праці.

Тяжким було становище селянства. Мобілізація селян в армію
відібрала з села найбільш працездатне населення. Гостра нестача
промислових товарів для потреб сільського господарства призве-' ла
до різкого падіння рівня виробництва сільськогосподарської
продукції. Зростали податки у зв'язку з мілітаризацією країни.
Вигнання орендаторів з їх ділянок перетворювала село в арену
постійних соціальних конфліктів.

 

Розпочавши війну в Китаї, кабінет Коноє посилив боротьбу з
антифашистськими і антивоєнними настроями в країні. Офіційно це
називалось ''рух за мобілізацію національного духу''. Всі
демократичні організації, які напередодні японо-китайської війни
виступали з антифашистськими гаслами, були розгромлені. 15 грудня
1937 р. поліція провела масові арешти комуністів, профспілкових
діячів і представників прогресивної інтелігенції. У кінці грудня
було заборонено діяльність демократичних партій, профспілкових
федерацій. До березня 1938 р. кількість заарештованих перевищила 10
тис. осіб.

З метою створення сприятливих умов для компаній, що працювали на
війну, і мобілізації всіх сил і коштів були видані закони про
мобілізацію військової промисловості, про загальну мобілізацію
нації, про інвестиції, зміст яких повинен був сприяти всебічному
розвитку компаній, що обслуговували воєнне виробництво. Спеціальний
закон, обмежував споживання сировини, а також заліза, сталі,
кольорових металів для мирної продукції.

23. Національна революція в Китаї. Чан Кайши. Внутрішня і
зовнішня політика Гоміндану

Національно-визвольна боротьба. Рух ''4 травня''. Китай з його
багатомільйонним населенням і багатотисячною історією хворобливо
сприймав утвердження європейського панування. Адже китайці
традиційно розглядали свою країну як центр всесвіту, Піднебесну
імперію, оточену васалами і варварами. Тим сильнішим був шок,
пережитий китайцями після поразок не тільки від європейців, а й від
Японії. Китайська держава почала швидко розвалюватися, імператорська
влада і конфуціанська мораль були дискредитовані. Серед китайців
поширилась ідея про необхідність внутрішніх трансформацій
китайського суспільства, без яких збереження цілісності і
незалежності Китаю неможливе.

У 1912 р. після Сінхайської революції Китай був проголошений
республікою. У країні створено Національно-народну партію Гоміндан,
яка поставила собі за мету перетворення Китаю в сильну національну
державу у вигляді парламентської республіки. Ідейним керівником
партії був Сунь Ятсен, який висловив мету партії в трьох народних
принципах: націоналізм, демократизм, процвітання. Реальна влада
після ліквідації імператорської влади перейшла в руки місцевих
військових угруповань. Пекінський Уряд контролював незначну частину
території. Країна залишалась Поділеною між великими державами -
Англією, Францією, Японією, США.

У 1919 р. на Паризькій мирній конференції було прийнято рішення
про передачу півострова Шаньдун Японії, війська якої захопили цю
територію під час Першої світової війни. Це рішення викликало хвилю
невдоволення у Китаї. Боротьбу розпочали студенти Пекіна. 4 травня
1919 р. вони вийшли на демонстрації та мітинги з вимогами до уряду
повернути Шаньдун, звільнити прояпонські настроєних чиновників і
оголосити бойкот японських товарів.

Поліція розігнала демонстрантів і заарештувала їх лідерів.
Наступного дня мітинги і демонстрації продовжились. До студентів
приєднались учні гімназій, ліцеїв, а згодом робітники і ремісники
Шанхаю. Рух підтримала національна буржуазія. Тривав він понад два
місяці і закінчився тим, що уряд пішов на деякі поступки: були зняті
з посад прояпонські чиновники, звільнені заарештовані студенти,
китайська делегація не підписала Версальський мир.

Рух, який отримав назву ''Рух 4 травня'', сприяв утворенню
політичних партій і організацій лівого спрямування, а також
консолідації робітничого класу. На хвилі цього руху поширилась й
досягла успіху боротьба за ''нову культуру'', зокрема введення в
літературу мови, близької до побутової. Це дало змогу отримати
освіту багатьом мільйонам китайців. Рух призвів до радикалізації
національно-визвольного руху.

У 1921 р. була утворена Комуністична партія Китаю (КПК), яка
вбачала у революції єдиний засіб відродження країни.

Події 1925-1927pp. Національна революція. Визначною подією на
шляху до національної єдності і суверенітету стали події 1925-1927
pp., у значній мірі інспіровані СРСР.

Напередодні цих подій у Китаї були три впливові політичні сили,
які вели боротьбу за владу: офіційний уряд у Пекіні, Гоміндан на
чолі з Сунь Ятсеном і КПК.

У 1921 р. Червона армія, ведучи боротьбу з японською агресією на
Далекому Сході, оволоділа територією Зовнішньої Монголії. Тут було
проголошено Монгольську Народну Республіку. Розгорівся конфлікт з
китайським урядом, який претендував на цю територію.

У 1922 р. до Китаю відбула радянська дипломатична місія. Вона
мала узгодити питання взаємовідносин з офіційним урядом у Пекіні, а
також одночасно підтримати Гоміндан, центр якого знаходився у
Кантоні.

Після провалу переговорів у Пекіні радянська місія відправилась
до Кантону, де підписала угоду з Сунь Ятсеном. Угода передбачала
створення незалежного, але орієнтованого на радянську Росію, при
керівництві Гоміндану, Китаю. Радянська Росія зобов'язувалась
надавати фінансову, військову підтримку Гоміндану в боротьбі за
владу. З цією метою до Китаю було відряджено групу військових на
чолі з В.Блюхером та представника Комінтерну М.Бородіна, який
протягом ряду років грав ключову роль у відносинах між КПК і
Гомінданом.

Тим часом СРСР підписав угоду з пекінським урядом про
вза-ємовизнання та про збереження контролю з боку СРСР над
Китайською Східною залізницею та Зовнішньою Монголією.

За рекомендацією Комінтерну в Гуанчжоу був утворений уряд з
представників Гоміндану і КПК. Комуністи діяли спільно з Гомінданом.
Очолив уряд Сунь Ятсен. Але напередодні революційних подій 1925 р.
він помер.

Поштовхом до революційних подій став розстріл англійськими
поліцейськими мирної студентської демонстрації у Шанхаї, яка
проходила під гаслом вигнання з країни імперіалістичних держав. ЗО
травня 1925 р. на знак протесту у Шанхаї відбулось повстання,
підтримане всіма верствами суспільства (''Рух ЗО травня'').

Це було стихійне патріотичне піднесення, яке дало поштовх початку
національної революції.

Мета революції:

- відновлення суверенітету Китаю;

- ліквідація мілітаристських угруповань;

- об'єднання країни;

- проведення соціально-економічних перетворень з метою

модернізації Китаю.

Особливістю національної революції в Китаї стало те, що в ній
переплелися боротьба з імперіалістичними державами, виступи різних
прошарків населення за свої права, гостра боротьба за владу і
селянська війна.

Уряд в Гуанчжоу оголосив себе національним і почав боротьбу за
об'єднання Китаю. Головнокомандуючим армії Гоміндану став Чан Кайши.
У жовтні-грудні 1925 р. війська під його командуванням оволоділи
провінцією Гуандун, що укріпило базу революційного руху. У липні
1926 р. його армія розпочала ''Північний похід'', план якого був
розроблений радянським радником Блюхером.

У результаті бойових дій військам Чан Кайши вдалось восени 1926
р. взяти Ухань, у лютому 1927 р. - Нанкін, у березні - Шанхай.

Після захоплення Нанкіну Чан Кайши переніс туди столицю і створив
національний уряд, який отримав підтримку з боку деяких
мілітаристських угруповань Півночі.

Він і його прихильники вважали, що мету досягнуто і що тепер
потрібно приступити до реформаторської діяльності. Проте

КПК вважала, що революцію потрібно продовжити і стати н шлях
соціалістичного будівництва. У революційному таборі відбувся розкол.

Чан Кайши, маючи авторитет і обтяжений союзом з КПК, що робив
його маріонеткою в руках СРСР, вдався до рішучих дій. У квітні 1927
р. Чан Кайши влаштував масові розстріли комуністів у Шанхаї. Тим
самим він здійснив переворот, встановивши свою особисту владу.

Завдяки таким діям Чан Кайши вдалось об'єднати Китай під своєю
владою. Спроба комуністів підняти повстання в Наньгані зазнала
невдачі. Після цього відбувся розрив дипломатичних зв'язків між СРСР
і Китаєм. КПК стала на шлях партизанської боротьби проти Гоміндану.

Соціально-економічна політика Гоміндану. Наприкінці 1928 р.
Центральний виконавчий комітет Гоміндану прийняв офіційне рішення
про завершення воєнного етапу революції і про початок політичних
перетворень. Прийшовши до влади, Гоміндан центром своєї
соціально-економічної політики зробив подальше зміцнення державного
сектору економіки. Уряд взяв під свій контроль фінансову систему
країни - банки, страхові товариства, податкові і митні надходження,
створив механізм державного контролю над системою планування
економічного розвитку. В той же час держава сприяла і приватним
інвестиціям. Домінуючим залишався державний сектор, що було в дусі
китайських традицій і тенденцій світового розвитку. Така економічна
політика, при обмеженні привілеїв іноземного капіталу, сприяла
розвитку місцевого капіталу, і відповідно, зменшенню залежності
Китаю.

Гомінданівські керівники прийняли закони про працю, створили
систему офіційних державних профспілок, встановили мінімальний
рівень заробітної плати. Було прийнято і ряд інших законів, які
гарантували певні права громадян, а особливо права власності, що
сприяло розвитку приватного підприємництва. 1930 р. був прийнятий
аграрний закон. Він обмежував розміри орендної плати, встановлював
межі земельних володінь, захищав права орендарів. Цей закон був
покликаний погасити соціальні конфлікти в селі. Значного ефекту
реформи не мали, хоча і забезпечили відносну стабільність.

В роки гомінданівського правління в Китаї домінувала система
управління господарством, при якій держава виступала верховним
власником і вищим суб'єктом влади.

Зовнішньополітичний курс Гоміндану. Головною метою зовнішньої
політики Гоміндан вважав скасування нерівноправних угод. Вже у 1928
р. Нанкінський уряд оголосив про відновлення

митної автономії. Одночасно було ліквідовано внутрішні митні
перепони. Шляхом переговорів вдалось домогтися передачі Китаю 20 з
33 концесій. Але всі спроби отримати закордонні позики для
реконструкції країни закінчилися крахом. Почався навіть відплив
іноземного капіталу з країни.

Зовнішньополітичне становище Китаю ще більше погіршилось після
японської агресії в Маньчжурії. Всі зусилля китайського керівництва
домогтися допомоги держав Заходу у боротьбі з Японією не мали
успіху. Тоді Чан Кайши у 1935-1936 pp. знову звернувся за допомогою
до СРСР.

24. Громадянська війна у Китаї. Проголошення КНР

Після розколу єдиного революційного фронту у 1927 р. в країні
розпочалась громадянська війна. КПК, щоб вижити, стала на шлях
збройної боротьби. Ця боротьба велась під гаслом встановлення
радянської влади.

В ході боротьби між Гомінданом і КПК були сформовані провідні
ідеї китайських комуністів: революція у Китаї буде переважно
селянською і проходитиме у формі партизанської боротьби.

У період 1930-1934 pp. армія Чан Кайши здійснила п'ять походів
проти радянських районів, утворених комуністами. Радником армії
Гоміндану в здійсненні цих операцій виступав німецький генерал Сект.

В результаті цих походів армія Гоміндану розгромила основні сили
Червоної армії і ліквідувала радянські райони. Таким чином, рух за
встановлення радянської влади в Китаї потерпів поразку.

У 1931 р. КПК очолив Мао Цзедун. Під його керівництвом у
1934-1935 pp. партизанські армії перебазувалися у Північний Китай,
щоб бути ближче до СРСР і фронту, який утворився після окупації
Японією Маньчжурії. Тут, на стику трьох провінцій Шеньсі, Ганьсу і
Нінся, був утворений Особливий прикордонний район, який став базою
комуністичного руху.

Японська агресія примусила КПК і Гоміндан у квітні 1937 р. знову
об'єднати сили. Під час переговорів між КПК і Гомінданом було
досягнуто домовленість про припинення бойових дій. КПК
зобов'язувалась перетворити Ради в органи демократичної влади, а
Червону армію у військові з'єднання Народно-революційної аРмії,
припинити конфіскацію земель у землевласників і передачу її селянам.

Основний тягар боротьби взяла на себе 3 млн. армія Чан Кайши.
Його уряд став основним, хто отримував американську і Радянську
допомогу. СРСР і США надали кредити, бойову техні-^У) радників.
Радянських радників очолював генерал В.Чуйков.

Дії китайської армії не можна було назвати успішними. Весь

Східний Китай від Маньчжурії до в'єтнамського кордону бу$
окупований Японією. Чан Кайши при цьому в кожний зручний момент
намагався нанести удар по своєму ''союзнику'' - комуніД тах, в яких
він вбачав головних суперників у боротьбі за влад» Невдачі Гоміндану
автоматично піднімали авторитет комуністі* які досить послідовно і
успішно вели боротьбу з японцями. Кож трольовані ними райони
Північного Китаю стали своєрідниіі полігоном для проведення
перетворень, спрямованих на покраї щення життя селян. В той же час
на території, контрольованії Гомінданом, селяни зазнавали всіляких
утисків.

Під кінець війни КПК стала масовою селянською партією, які мала
значні військові сили (8 армія НРА і 4 нова армія НРА).

Розгром Квантунської армії радянськими військами розширив
територію, контрольовану КПК. КПК отримала трофейні японську зброю.
Так було закладено основу для перемоги КПК § громадянській війні.

10 жовтня 1945 р. між КПК і Гомінданом було підписано Угоду про
мир і національне відродження. Фактично ця угода стал* перемир'ям
напередодні вирішальної фази боротьби за владу в країні.

Виведення радянських військ з Маньчжурії Чан Кайши вирішив
використати для встановлення влади над всією країною. X міста, куди
вступали війська Гоміндану, ліквідовувались органі влади, створені
комуністами. Це викликало сутички з військами комуністів
(Національно-визвольна армія Китаю), які перерослі у запеклі бої. У
своїх діях Гоміндан спирався на підтримку СПІД комуністи на СРСР.
Після року запеклих боїв НВАК зупиниш наступ військ Гоміндану і
перейшла у контрнаступ (липені 1947 р.). У серпні 1948 - січні 1949
р. НВАК здобула перемогу! трьох великих битвах. У квітні 1949 р.
НВАК форсувала річщ Янцзи. Армія Гоміндану була деморалізована і не
змогла оргам зувати опору на півдні Китаю. Залишки армії і уряд
Гоміндану Ж допомогою американців було евакуйовано на о.Тайвань.
Частив» військ відійшла в Бірму і Тібет.

На території, що переходила під контроль КПК, проводилась аграрна
реформа, що забезпечувала комуністів підтримкою св лян. У 1950 р.
був прийнятий закон про аграрну реформу: ліквй довувалось поміщицьке
землеволодіння, земля передавалась % власність селян. Також
проводилась націоналізація підприємств банків, залізниць, власність
іноземного капіталу. Була встановлю* на монополія зовнішньої
торгівлі і контроль над імпортом.

1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун на площі Тяньаньмень у Пеків*
проголосив утворення Китайської Народної Республіки (КНРІ Китай
встановив дипломатичні відносини з багатьма країнам!

світу. 14 лютого 1950 p. .був підписаний договір про дружбу, союз
j взаємну допомогу з СРСР. Проте Захід, особливо США, аж до початку
70-х років не визнавав комуністичного уряду Китаю. Місце Китаю в ООН
займав представник Гоміндану.

На початку 50-х років весь континентальний Китай опинився під
контролем комуністів. До того ж за допомогою китайських військ було
врятовано комуністичний режим Кім Ір Сема на Півночі Кореї.

Але уряд Гоміндану, що контролював О.Тайвань, не збирався
здаватись. Він спочатку намагався підірвати владу комуністів і
вичікував, але коли сподівання на падіння влади КПК виявились
марними, повів політику, спрямовану на створення двох Китаїв. До
теперішнього часу між двома Китаями зберігається напруга, яка
переростає або в дипломатичні сутички, або в пряме протистояння.

25. Індія у 20-30-ті роки

Наслідки Першої світової війни. Перша світова війна призвела до
соціально-економічних зрушень, які викликали нове загострення
протиріч між індійським народом та англійськими колонізаторами. Під
час війни колоніальна влада обіцяла надати Індії самоврядування.
Проте сподівання індійців не виправдалися. Це дало новий поштовх до
антиколоніальної боротьби. На чолі цієї боротьби стали індійська
інтелігенція і національна буржуазія.

Всі невдоволені існуючим ладом стали в опозицію до англійських
властей. Проте єдності в опозиційному русі не було.

Англійська колоніальна адміністрація у своїй боротьбі з
визвольним рухом знаходила підтримку серед частини індійського
суспільства - князів, великих землевласників, активно розпалювала
релігійні і кастові суперечності.

Національно-визвольний рух. Кампанії громадянської непокори.
Революційний рух в Європі мав величезний вплив на індійське
суспільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення
національно-визвольного руху 1918-1921 pp. були реформи, які
закріплювали колоніальне становище Індії. Колоніальна адміністрація
°тримала надзвичайні повноваження у боротьбі з
національно-визвольним рухом.

На чолі національно-визвольного руху продовжував залишавсь ІНК,
визнаним лідером якого став М.Ганді. Ідеологією індійського
національного руху став гандизм. Він поєднував у собі поетичні,
морально-етичні і філософські концепції, які своїми ко-Рчшями
входили в індійську культуру.

Гандизм, завдяки своїм соціальним ідеям про створення суспільства
на засадах справедливості, знаходив відгук у широких прошарках
індійського селянства і міських низів. Заслугою Ганді було те, що
ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспілЛ ства він виклав
у доступних і прийнятних для більшої частини населення образах. Його
в народі називали Махатмою, що ознаЛ чає ''велика душа''. Широкою
підтримкою користувалися методи боротьби, які запропонував Ганді. Ці
методи не передбачали на! силля (бойкот, мирні демонстрації, відмова
від співробітництва та ін.). Важливим було те, що Ганді протест
поєднував з терпимії стю до колонізаторів.

В умовах Індії з її багатонаціональним населенням і строкатим
релігійним та соціальним складом ненасильні дії були єдиними мирними
засобами залучення населення до спільної боротьби. Гандизм об'єднав
індійське суспільство і зрештою примусив кої лонізаторів надати
країні незалежність. Ганді та його вчення під! давалися критиці з
боку радикально настроєних діячів за те, що він йшов на компроміс з
колонізаторами і не реалізовував сповна всі революційні можливості.

З 1918 р. ІНК перетворився у масову загальноіндійську пар-; тію.
Організовані ним акції мали широку підтримку в населення. Крім ІНК,
розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалась
до збройних акцій.

Репресії колоніальних властей посилювали національно-^ визвольну
боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби
розпочалось з масових страйків у великих промислових центрах Бомбеї,
Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.

Англійська колоніальна адміністрація, щоб хоч якось вгамуі вати
стихійний рух, вдалась, за пропозицією міністра в справах Індії
Монтегю, до реформи управління країною. У 1919 р. Англійський
парламент прийняв закон ''Про управління Індією''. Він підтверджував
колоніальний статус Індії.

Реформа передбачала розширення індійського-представницт-І ва в
раді при віце-королі Індії і губернаторах провінцій, а також
збільшення числа виборців з 1% до 3%. Водночас був прийнятий закон
Роулетта, який визначив покарання за антиурядові акцій Дії
колоніальної адміністрації, а особливо закон Роулетта, дали могутній
поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори.

6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої ділової
активності і закриття магазинів на знак протесту проти закону
Роулетта.

Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. ч
Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійцями було розстріляно мирну
демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. чол,, 2 тис. було поранено. Ця
акція насилля могла спровокувати стихійний бунт, але завдяки Ганді
його вдалось уникнути.

Восени 1919 р. на з'їзді ІНК було прийнято рішення про бойкот
виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.

Події 1919 р. привели Ганді до думки про необхідність чіткого
плану подальшої боротьби. Ним була вироблена тактика
ненасильницького опору британським колонізаторам. На першому етапі
передбачалась кампанія бойкоту колоніальних установ і товарів. На
другому - ухилення від уплати податків. Це вже означало відкритий
конфлікт з колоніальною адміністрацією.

Кампанія ненасильницького опору розпочалась 1 серпня 1920 р. її
очолив ІНК, який на той час нараховував 10 млн. членів, і
Мусульманська ліга.

На початку 1922 р. сталися події, які примусили припинити
кампанію. У одному селищі натовп селян заживо спалив загнаних у
поліцейську дільницю кількох поліцейських. У мусульманських районах
почалось повстання. Колонізатори кинули проти повсталих війська.
Ганді засудив такі дії і оголосив про припинення акції.

Період стабілізації (1922-1929 pp.) Індія прожила без значних
потрясінь, хоча саме в цей час один з лідерів ІНК Джавахарлал Неру
висунув програмний лозунг ''пурна сварадж'' - повна незалежність.

Проблеми деколонізації та майбутнього країни. Світова економічна
криза тяжко позначилась на економіці Індії. Впали ціни на головні
експортні товари Індії. Розорення і зубожіння значної частини селян
і підприємців спонукали до розгортання нової хвилі
національно-визвольного руху. Новий період антиколоніальної боротьби
відзначався більшою організованістю і чіткістю мети - незалежність і
конституція.

Поштовхом до боротьби став приїзд комісії британських політичних
діячів на чолі з Саймоном, які повинні були виробити нову
конституцію для Індії. Громадськість Індії була обурена тим, Що від
розробки конституції були усунуті індійські діячі. Усі індійські
організації бойкотували роботу комісії Саймона.

За рішенням ІНК розпочалось проведення нової кампанії
громадянської непокори. Вона проходила за тією ж схемою, що і в
20-ті роки. 26 січня 1930 р. було проголошено ''Днем незалежності
Індії''. Сигналом до початку другого етапу мало стати демонстративне
порушення існуючої в Індії монополії колоніальних властей на
видобування і продаж солі.

У березні 1930 р. Ганді в супроводі своїх послідовників вирушив у
тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарити сіль
з морської води. Цей похід мав величезний вплив

на індійську громадськість. У деяких містах почались стихійні
повстання. Заворушення перекинулись і на армію. Колоніальна влада
оголосила ІНК поза законом. 60 тис. учасників походу було кинуто до
в'язниць. Але рух не припинявся і набув ще більшого розмаху. Це
змусило колонізаторів піти на переговори з лідерами ІНК, які
знаходились у в'язниці.

У 1931 р. між лідерами ІНК і британською адміністрацією була
укладена угода, за якою колонізатори припиняли репресії і звільняли
ув'язнених, соляна монополія ліквідовувалась, а ІНК припиняв
кампанію громадянської непокори.

Ганді дав згоду на участь в конференції ''круглого столу'', яку
було скликано в Лондоні для обговорення проблем Індії. Таким чином,
боротьбу було перенесено за стіл переговорів. На конференції ІНК
представив проект конституції Індії: ''Про основні права та
обов'язки громадян Індії''. В ній були такі пункти:

- введення в Індії демократичних свобод;

- визнання кастової і релігійної рівності;

- адміністративно-територіальний переустрій країни з урахуванням
релігійного фактору;

- встановлення мінімуму заробітної плати;

- обмеження орендної плати за землю;

- зменшення податків.

Проте конференція завершилась повним провалом.

Англійський уряд розумів, що у становищі Індії потрібно щось
змінювати.

У 1935 р. британський парламент прийняв Акт про управління
Індією. Виборче право отримали 12% населення. Були розширені права
місцевих законодавчих органів. Колоніальне становище зберігалось.

У 1937 р. було проведено вибори, які засвідчили авторитет ІНК.
Він здобув більшість у 8 з 11 провінцій і сформував місцеві уряди.
Це був великий крок вперед у здобутті влади і в накопиченні
демократичного, парламентського досвіду.

З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив
країну воюючою стороною. Індія виступила на боці антигітлерівської
коаліції.

26. Національні рухи і революції в Арабських країнах, Туреччині,
Ірані, Афганістані. Зародження палестинської проблеми. К.Ататюрк,
Резахан

Арабський національний рух. Наприкінці XIX ст. Османська імперія,
Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від
європейських держав. Османська імперія втратила всі свої африканські
володіння, що стали колоніями європейських держав.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява
панісламізму - політичної течії, спрямованої на створення єдиної
ісламської держави як противаги європейській експансії. Цей рух
знаходив підтримку серед традиційних політичних еліт країн регіону,
які боляче реагували на обмеження їхньої влади і були проти
будь-яких внутрішніх змін у країнах ісламського світу.

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відсталості та
іноземної залежності вбачався у створенні сильної національної
держави. Такі ідеї входили у протиріччя з традиційними політичними
ідеями, коли держава вважалась не національною, а ісламською, що
давало можливість співіснувати у рамках однієї держави цілому
конгломерату народів.

Ідеї націоналізму підривали стабільне становище у країнах
ісламського світу. Цим уміло скористалися англійці, підтримавши
повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової
війни. Араби виступали за створення власної держави. Реалізувати це
прагнення арабам не вдалось. Після закінчення війни арабські землі,
які входили до складу Османської імперії, були поділені між Францією
і Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила
контроль над Іраком, Палестиною і Трансйорданією. Частина арабів на
Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула
незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву
Саудівська Аравія (1932 p.).

В арабських володіннях Великобританія створила два формально
незалежних королівства- Ірак (1930р.) і Йорданію (1932 р.). На
територію Палестини вона дозволила переселення євреїв для створення
їхнього національного осередку. Це породило конфронтацію
переселенців з місцевими арабами.

Перша невдала спроба створити арабську державу призвела до того,
що арабський націоналізм став носити антианглійську і антифранцузьку
спрямованість. У 30-ті роки, а особливо під час Другої світової
війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

Створення національної турецької держави. Англія і Франція,
розчленувавши арабські володіння Османської імперії, прагнули це
зробити і з областями з власне турецьким населенням. Країни Антанти
встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували
Кілікію, англійці - Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська
у Малій Азії.

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності
країни як національної держави. Рух очолив генерал Мус-тафа Кемаль.
На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі ним був скликаний
меджліс- велике національне зібрання, яке утворило уряд і почало
формування армії.

Маріонетковий султанський уряд підписав 10 серпня 1920 р. з
країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив розподіл
країни. Туреччина втратила всі володіння на Близькому Сході. Греції
перейшла частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії.
На східних кордонах Туреччини утворилась Вірменська держава. На
території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично
перетворювало її у напівколонію Уряд Кемаля відкинув такий договір.
Тоді грецькі війська при підтримці Англії почали наступ вглиб
країни, що призвело до греко-турецької війни.

В радянській Росії Туреччина знайшла собі союзника у боротьбі з
країнами Антанти. Причиною зближення двох країн стало несприйняття
ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами був
підписаний договір про дружбу і братерство. Згідно з договором був
визначений радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території
в Закавказзі, які раніше належали Росії, а потім Вірменії, яка тим
самим була розділена і знищена. Туреччина отримала фінансову і
військову допомогу від РРФСР.

У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з ра-'
дянськими республіками Закавказзя, а у січні 1922 р. підписано
договір з УСРР, делегацію якої очолював М.Фрунзе. Останній допоміг
М.Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.

У 1922 р. турецькі війська отримали перемогу у війні. Антанта
вимушена була підписати з урядом Кемаля перемир'я і тим самим
визнати його. Положення Севрського договору були переглянуті. У 1923
р. був підписаний Лозаннський мирний договір, згідно з яким
зберігалась територіальна цілісність країни як національної держави.

Таким чином, національна революція в Туреччині на відміну від
національного арабського руху здобула перемогу.

Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведення
внутрішніх реформ. Туреччина була проголошена республікою (1924 p.).
Церква була відділена від держави, школа від церкви. Був введений
латинський алфавіт. Всі турки зобов'язані були взяти собі прізвище.
Мустафа Кемаль взяв прізвище Ата-тюрк- батько турків. У країні було
заборонено багатоженство, громадський шлюб став обов'язковим. Уряд
став підтримувати національну промисловість, концентруючи увагу на
розвитку імпортозамінних галузей. Після кризи 30-х років у країні
були введені елементи планування економіки і створено державний
сектор.

До самої смерті Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною
державою в європейському розумінні, а Ататюрк став прикладом для
націоналістів у Південно-Західній Азії.

Іран у міжвоєнний період. До 1917 р. Іран був відсталою аграрною
країною, напівколонією Англії та царської Росії. Економіка країни
перебувала у гострій кризі. Різко зросли ціни на хліб і продтовари,
процвітала спекуляція, лютували голод, епідемії тифу і інших хвороб.

Революційні події в Росії, а також внутрішні труднощі призвели до
піднесення національно-визвольної боротьби в країні.

Намагаючись придушити піднесення національно-визвольного руху, не
допустити розповсюдження його на Індію, а також остаточно закабалити
Іран і перетворити його в плацдарм для збройної інтервенції проти
радянської Росії, англійці у 1918 р. розпочали окупацію всього
Ірану.

У Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з
Восуг-ед-Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу
Восуг-ед-Доуме підписав англо-іранську угоду, яка віддавала під
контроль англійських радників та інструкторів іранську армію,
фінанси, дорожнє будівництво, зовнішню торгівлю й інші галузі
суспільно-економічного життя Ірану.

Англійці негайно вдались до реалізації цієї угоди. Жорсткий
контроль був установлений над суспільно-політичним та економічним
життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушувались
силою.

Окупація викликала антианглійський рух. Особливо широко він
розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський
Азербайджан) відбулось повстання проти шахської влади і англійців,
яке очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він
виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення
національної незалежності, проголошення Ірану республікою,
проведення демократичних реформ і автономії для Азербайджану.
Повсталим вдалося взяти владу в свої руки в Тебризі і в інших містах
та районах Іранського Азербайджану. У вересні 1920 р. повстання було
придушено англійськими і шахськими військами. Шейх Хіабані та багато
його прибічників були вбиті.

В іншій північній провінції Ірану - Гиляні 5 червня 1920 р. була
проголошена Гилянська республіка і тимчасовий революційний уряд на
чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних
течій і соціальних груп - поміщики, націоналісти, демократи,
комуністи. Протиріччя між членами уряду і, відповідно, між
політичними силами, які вони представляли, зумовили внутрішню
слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан був проти аграрної
реформи, на якій наполягали комуністи та представники національних
меншин, зокрема, курди.

Проанглійська політика зазнала поразки і уряд Восуг-ед-Доу-ме
пішов у відставку.

У країні панувало безладдя. Шах ніяк не міг навести в ній еле-ї
ментарний порядок: на півночі країни до влади прагнули комуні- і
сти, на півдні хазяйнували англійці, населення потерпало від банд
грабіжників, озброєних загонів кочівників.

За такого становища, коли на карту було поставлено існуван-ня
держави, син селянина, офіцер персидських козаків Реза-хан очолив
похід чотирьохтисячного загону козаків на столицю Ірану Тегеран.
Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. за вимогою
заколотників був створений новий уряд, в] якому Реза-хан отримав
посаду військового міністра.

Через три місяці він усунув від влади прем'єр-міністра і вислав
його з країни. Вся влада опинилась в руках Реза-хана, за спиною
якого стояла вірна йому козача дивізія.

Прийшовши до влади, Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній
політиці країни: була ліквідована політична залежність від
Великобританії. Він примусив її вивести свої війська з Ірану.
Одночасно були налагоджені відносини з радянською Росією (угода 1921
p.).

Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і навів
порядок у країні. Шах у цій ситуації перетворився на символічну
фігуру. Його доля була вирішена. У 1922 р. виник Національний блок,
який став опорою Реза-хана.

Реза-хан домігся призначення себе прем'єр-міністром. На виборах в
меджліс, заручившись підтримкою республіканців, його блок отримав
більшість.

У 1925 р. меджліс під тиском військ призначив Реза-хана верховним
головнокомандуючим з необмеженими повноваженнями. Меджліс прийняв
рішення про зречення каджарської династії і про передачу тимчасової
влади Реза-хану, а також про скликання Установчих зборів, які
визначають форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р.
обрані з прихильників прем'єра Установчі збори проголосили Реза-хана
наслідним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані
утвердилась нова династія.

Події в Ірані 1919-1922 pp. можна оцінити як національну
революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколоніальної
залежності, збереження єдності країни і проведення в ній
модернізації.

Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини, починає проведення
реформ. Фінансово вони забезпечувались прибутками від продажу нафти.
Підґрунтям економічної самостійності країни повинна була стати
індустріалізація.

У 20-30-х роках в Ірані було проведено деякі реформи в галузі
культури та побуту; запроваджено світські школи, невелике число
жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані та
сільськогосподарський інститут в Кереджі. В 1935 р. був виданий
декрет про обов'язкове зняття чадри, була запроваджена європейська
форма одягу, пишні феодальні титули замінені прізвищами. Вплив
духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався, була
проведена реформа календаря - замість місячного офіційним стало
сонячне літочислення.

Поряд з цим придушувались будь-які виступи опозиції, селянські
повстання.

У зовнішній політиці у 30-ті роки Реза-шах пішов на зближення з
Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великобританії.

У 1937 р. Іран підписав, задуманий з антирадянською метою
Садабадський пакт, в 1938 р. відмовився укласти новий торговельний
договір з СРСР, що призвело до майже повного припинення
радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40%
зовнішньоторгового обороту Ірану. Територію Ірану як плацдарм для
здійснення своїх завойовницьких планів намагалась використати
Німеччина.

Здобуття незалежності Афганістаном. Афганістан залишався однією з
найбільш відсталих держав, але і на нього чинили вплив революційні
події в світі.

Радикальні погляди національно-патріотичних кіл Афганістану
представляв молодоафганський рух, що виник на початку XX ст. Його
учасники - поміщики, купці, інтелігенція виступали за відновлення
незалежності країни і проведення модернізації в галузях державного
управління, економіки та культури. Незважаючи на те, що
молодоафганці складали відносно вузьке коло націоналістів, їх
програма відбивала широкі суспільні настрої.

Англійці використовували пануючий в Афганістані режим еміра
Хабібули для придушення антиколоніальних виступів, а також для
підтримки антирадянських сил у Середній Азії. У 1918 р. англійські
війська вдерлись на територію радянського Туркестану і окупували
Закаспійську область. Виникла пряма загроза ліквідації афганської
державності.

Проанглійська політика режиму Хабібули викликала глибоке
незадоволення в країні. В опозиції цій політиці знаходилися діячі,
які підтримували молодоафганські ідеї, і деякі впливові представники
консервативної орієнтації.

З настроями останніх були солідарні і так звані староафганці, що
виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами ''захисту
мусульманської старовини'', недопущення будь-яких змін. Опозиційні
настрої посилились в умовах зростаючих економічних труднощів,
пов'язаних з погіршенням умов для афганської зовнішньої торгівлі.
Скорочення митних надходжень влада еміра намагалась компенсувати
введенням нових податків, що погіршило становище населення. Різке
невдоволення в армії виклика- і ло зменшення платні офіцерам і
солдатам.

У лютому 1919 р. емір Хабібула був убитий змовниками. Після]
короткої боротьби претендентів на владу трон дістався одному із
синів Хабібули - Аманула-хану, тісно пов'язаному з рухом
моло-доафганців і підтриманому населенням Кабула та армією. Ступивши
на трон, Аманула намагався досягти незалежності країни і провести
деякі внутрішні реформи.

28 лютого 1919 р. Аманула-хан проголосив незалежність
Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на
збір державних податків, ліквідовано внутрішні митниці. Влада нового
еміра була визнана в країні повсюди.

Уряд Афганістану звернувся до британських властей в Індії з
пропозицією переглянути англо-афганські стосунки на основі
рівноправності сторін. Відповідь, яка надійшла лише через півтора
місяці, містила фактичні вимоги виконувати умови старих кабальних
договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що
Англія готує війну проти Афганістану.

У цей відповідальний період повною мірою розкрили своє значення
ті якісно нові умови, в яких відбувалась національно-визвольна
боротьба Афганістану. Радянська Росія підтримала цю боротьбу і
першою оголосила про визнання суверенітету Афганістану.

У травні 1919 р. Англія розв'язала загарбницьку війну проти
Афганістану. Завдяки чисельній перевазі і кращій технічній
забезпеченості агресори вдерлись на територію Афганістану,
намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Афганська армія чинила впертий опір агресорам. Активну підтримку
афганським військам надали пуштунські племена, які проживали на
індо-афганському кордоні. Вони підняли повстання проти англійських
колонізаторів і здійснили рейди на територію Індії.

В результаті Англія змушена була піти на перемир'я, а 8 серпня
1919 р. підписати в Равалпінді англо-афганський попередній мирний
договір, в додатку до якого визнала незалежність Афганістану. Після
підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Англія уклала
остаточний мирний договір і встановила дипломатичні відносини з
Афганістаном. Розширюючи свої міжнародні зв'язки, Афганістан
встановив дипломатичні відносини також з іншими державами Європи та
Азії.

Договори про дружбу були підписані між Афганістаном і сусіднім
Іраном (1921 і 1927 рр.), Туреччиною (1921 та 1928 рр.). В 1926 р.
Аманула прийняв титул падишаха (короля).

Король Аманула розпочав здійснення реформ, спрямованих на
модернізацію країни. Це викликало опір з боку духовенства і
племінних вождів. Загони опозиції захопили Кабул і примусили Аманулу
зректися трону. А вже в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто,
і королем обрано Надир-хана, двоюрідного брата Аманули. В 1931 р.
Надир-шах прийняв конституцію, яка закріплювала в країні пануючий
режим. В 1933 р. влада перейшла до Закір-шаха. Він продовжив
помірковану зовнішню і внутрішню політику.

Зародження палестинської проблеми. Ідея створення національного
осередку євреїв була висунута австрійським журналістом Герцлем у
середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія)
у 1897 р. ця ідея дістала обгрунтування. Вирішено було створити
єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею 25
тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн. євреїв з усього світу.
Спочатку сіоністи запропонували турецькому султану, під владою якого
знаходилась Палестина, продати цю територію, але він відмовився.
Незважаючи на це, єврейське населення починає таємне переселення у
Палестину, де створює замкнуті общини, які ведуть натуральне
господарство.

У 1914 р. у Палестині проживало 5% євреїв. Замкнутість єврейських
общин призвела до зародження ворожнечі з місцевим арабським
населенням. Під час Першої світової війни султан почав проводити
виселення єврейського населення, звинувативши їх у прихильності
Антанті. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія і Франція
проголосили декларацію Бальфура, в якій давалась згода на повернення
частини євреїв на їх історичну батьківщину і право створити
національний осередок у Палестині. Ця декларація поклала початок
новій хвилі переселення.

У Палестині створюються єврейські політичні та військові
організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги націй мандат на
управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти
англійців і євреїв. На цей час євреї складали 18% населення
Палестини.

До кінця 30-х років Англія сприяла переселенню євреїв. Коли
співвідношення єврейського і арабського населення стало загрозливим
для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила
переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно
утвердилась ідея створення своєї держави. В Палестині створюються
єврейські тіньові політичні структури - уряд, місцева влада, збройні
формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу
Ізраїль.

Араби категорично виступили проти створення єврейської держави,
що посилило міжобщинну боротьбу у Палестині.

27. Національні рухи в країнах Швденко-Східної Азії (Бірма,
Індокитай, Індонезія)

На початку XX ст. країни Південно-Східної Азії перебували у
повній залежності від Англії, Франції та Голландії. Для утримання
цих територій в кожній з них були встановлені специфічні методи
правління: від протекторату до політично безправних територій.

Перша світова війна дала поштовх до створення національних
економік і, відповідно, до формування національного капіталу і
робітничого класу. Трансформація існуючих структур суспільства
викликала появу нових конфліктів між працею і капіталом, між
національним капіталом і капіталом метрополій, занепад традиційних
еліт.

На новій основі розгортається етап національно-визвольного руху
за участю національних політичних партій, які прагнуть подолання
відсталості шляхом завоювання національної незалежності і проведення
модернізації,

Індонезія. Індонезія (Голландська Індія) - розташована на 13750
островах. На них проживало безліч народів, що сповідували різні
релігії. Найбільш розвинутими були острови Ява і Суматра.

Порівняно з іншими колоніями в Індонезії не існувало суворого
колоніального режиму. Голландії вдавалось утримувати цю територію за
рахунок відсутності територіальної, національної та релігійної
єдності.

Колоніальний стан обумовлював однобічний розвиток індонезійської
економіки. На території Індонезії не було великої промисловості,
крім гірничо-добувної. Основним заняттям населення було сільське
господарство.

Під час Першої світової війни попит на індонезійську продукцію -
нафту, олово, каучук, цукор, тютюн, копру, каву збільшився. Це
сприяло піднесенню сільського господарства і переробної
промисловості. Відповідно зросла вага місцевих землевласників і
підприємців.

Колонізатори намагалися привернути заможні класи Індонезії на
свій бік. У 1918 р. вони створили Народну думу (фолксрат) -щось на
зразок парламенту. Частина депутатів призначалась
генерал-губернатором, інша обиралась виборцями, які представляли
голландську бюрократію і верхівку індонезійського суспільства.
Функції ''парламенту'' були чисто дорадчими, а його рішення
необов'язковими для колоніальних властей. Більшість у фолксра-ті
складали голландці, але колонізаторам довелось ввести до нього й
індонезійську еліту, а також найбільш відомих лідерів національного
руху. Продовжуючи маневрувати, голландці в статті першій нової
конституції Нідерландів (1922 р.) лицемірно оголосили Нідерландську
Індію ''рівноправною частиною імперії''.

Проте це не допомогло. Індонезійські та голландські робітники
виступили проти наміру адміністрації ліквідувати державні субсидії,
вимагали встановити восьмигодинний робочий день, заснувати
арбітражну комісію. Арешт голови профспілки транспортників Семаука
став сигналом до початку першого в Індонезії загального страйку
залізничників.

''Лібералізм'' влади змінився періодом жорстокого терору. Були
прийняті закони, які забороняли страйки, проведення партіями зборів'
і мітингів. Плантатори створили воєнізовані організації, які
придушували виступи селян.

Колоніальна адміністрація готувала заборону Комуністичної партії
Індонезії. Були розгромлені видавничі органи КПІ. Партія перейшла на
напівлегальний стан, а її керівники взяли курс на збройне
антиколоніальне повстання.

Основну масу повстанців складали селяни і напівпролетарії села.
їх слабо озброєні загони руйнували комунікації, нападали на житла
місцевих чиновників, поліцейські пости. Грізним було повстання в
Бактамі, де розгорнулась справжня партизанська війна проти
колонізаторів. Повстання охопило гірничі райони Бандунга і
центральну Яву. Повсюди воно мало антиколоніальний і антифеодальний
характер.

Отямившись від несподіванки, колонізатори швидко придушили
повстання в столиці і перекинули війська в інші райони. Коли
почалось повстання в Західній Суматрі, поразка повстанців вже була
визначена наперед. Більше 200 повстанців було покарано, 4,5 тис.
осіб були кинуті за грати. З тис. комуністів без суду відправили на
довічне заслання в болотисте верхів'я річки Дгул.

Повстання зазнало поразки тому, що воно не було достатньо
підготовлене ні в політичному, ні в організаційному відношенні.
Відсутнє було єдине керівництво. Повстання вилилось в ланцюг
локальних стихійних і різних у часі виступів, що полегшило його
придушення. Разом з тим повстання показало народові, що колоніальний
режим не вічний.

Неміцність свого становища відчули і колонізатори: був скасований
тяжкий для селянина подушний податок, влада розширила індонезійське
представництво і повноваження фолксрату. Генерал-губернатор дав
обіцянку не переслідувати національні союзи.

З 1924 р. національні союзи виступають у формі ''дослідницьких
клубів'' - гуртків молодих інтелігентів, що займалися вивченням
суспільних наук. Серед них виділявся своїм радикалізмом

Бандунгський клуб, заснований в 1926 р. молодим інженером
Сукарно.

У 1927 р. на базі Бандунгського клубу Сукарно створив Національну
партію Індонезії (НПІ). Вона вимагала надання країні незалежності.
Засобами боротьби проголошувались єдність народу, масові
антиколоніальні виступи, конфронтація з колоніальною владою. Не
виключались насильницькі методи боротьби.

Теоретичною основою НПІ став розроблений Сукарно марха-єнізм-
ідеологія простої людини; у ній поєднувались елементи
соціалістичного народництва Сунь Ятсена і тактика ненасильницьких
дій Ганді. За партією йшли лівонаціоналістичні жіночий і молодіжний
союзи. На з'їзді останнього у 1928 р. під впливом Сукарно була
оприлюднена ''клятва молоді'', в якій проголошувались індонезійські
мова, батьківщина і нація єдиними для всьог населення архіпелагу. Це
свідчило про формування індонезійської нації, зростання національної
самосвідомості.

У 1932-1933 pp. виявилось, що колонізатори більше не можуть
покладатися на колоніальну армію і флот.

Економічні негаразди, зниження заробітної плати
військовослужбовцям викликали демонстрації протесту в Сурабаї.
Піддавши арешту сотні ''заколотників'', командування швидко
відправило звідси бунтівну ескадру в учбове плавання навколо
архіпелагу. Проте 5 лютого 1933 р. на флагмані ескадри - броненосці
''Сім провінцій'' спалахнуло повстання індонезійських і голландських
моряків. Вони повели корабель до Сурабаю, вимагаючи звільнити
арештованих і встановити попередню заробітну плату. Тільки
бомбардування, в результаті якого загинуло багато людей, змусило
моряків здатися. Перелякане керівництво не тільки віддало повстанців
до суду, звело до мінімуму ''тубільний контингент'' флоту, а й пішло
на часткові поступки матросам.

Одночасно жорстокішими стають переслідування національних союзів.
У них не дозволяють перебувати службовцям. їх мітинги забороняються
поліцією. Проте лівонаціоналістична пропаганда продовжувалась. 1
серпня 1933 р. влада заарештувала Сукарно, а слідом за ним і інших
керівників націоналістичних організацій. Всі арештовані без суду
виселялись у віддалені райони Індонезії.

В атмосфері наближення військового конфлікту колоніальна влада
поширила репресії щодо національного руху, лідери якого звертають
свої погляди на Японію. За цих умов в 1935 р. відбулося об'єднання
реформістських організацій в Партію Великої Індонезії (Паріндра). її
перехід до відкритого співробітництва з колонізаторами, туманність
поставленої мети і досягнення ''великої'', а не незалежної
Індонезії, відштовхнули від неї ліві союзи і організації. У
1936-1937 pp. в ПВІ входило не більше 3,5 тис. осіб.

На противагу реформістам революційне крило національного руху в
1937 р. при підтримці комуністів, що діяли в підпіллі, створило
партію Геріндо (Рух індонезійського народу). Кінцевою метою партія
ставила завдання виборювати незалежність країни. Найближчою метою
Геріндо було завоювання демократичних прав і свобод, створення
справжнього парламенту і відповідального перед ним уряду.

У 1939 р. створено Політичне об'єднання Індонезії. Це федерація
всіх провідних політичних партій. Вона виступала за єдність дій в
боротьбі за демократичні реформи, прагнула виборів до парламенту і
формування відповідального перед ним уряду. Федерація оголосила, що
вона готова об'єднати зусилля політичних партій з голландською
владою проти загрози нападу з боку Японії.

В'єтнам. В'єтнам, завойований Францією в другій половині XIX ст.,
до кінця Першої світової війни разом з Камбоджею та Лаосом входив до
складу Індокитайського Союзу - колоніального володіння Франції в
Південно-Східній Азії. У період французького колоніального панування
В'єтнам був розділений на території з різними
політично-адміністративними правами: Центральний^ Північний В'єтнам
мали режим протекторатів на чолі з французькими резидентами,
Південний В'єтнам вважався колонією і керувався губернатором.
Резиденти і губернатор, у свою чергу, підкорялись
генерал-губернатору всього Індокитаю. В'єтнамська монархія,
представлена династією Нгуєнів, зберегла національну владу тільки в
Центральному і Північному В'єтнамі.

Правовий стан в'єтнамців визначався спеціальним кодексом для
тубільців, введеним французькими колонізаторами. На підставі цього
кодексу в'єтнамці були позбавлені елементарних громадянських прав:
права вільного переміщення по країні, права недоторканості житла.
Вони підлягали арешту і ув'язненню без суду та розслідування за
найменшу підозру в ''загрозі безпеці''. В'єтнамці не допускались до
вищих посад в адміністративно-колоніальному апараті й в громадських
службах.

З початку 20-х років в умовах післявоєнного економічного буму
французькі колонізатори вдалися до розширеної експлуатації людських
і природних багатств В'єтнаму. У В'єтнам ринув потік французьких
інвестицій. На землях, з яких зганялись цілі народності, бурхливими
темпами створювались французькі плантації каучук)', чаю і кави.
Разом з тим проходив швидкий розвиток французького підприємництва у
гірничодобувній та обробній галузях. Цілі галузі в'єтнамської
економіки опинились в руках найбільших французьких монополій,
підвладних могутнім фінансовим угрупованням Франції. У цей час
завершився процес перетворення В'єтнаму на аграрно-сировинний
придаток французьких монополій.

Незважаючи на деякий розвиток ринкових відносин і втягування
В'єтнаму у світовий ринок, більш як 94% населення В'єтнаму змушено
було працювати у сільському господарстві, де пануючими залишались
феодальні і напівфеодальні відносини. В'єтнамські поміщики мали у
своєму володінні 30% рисових полів. 10% формально вважались общинним
фондом, фактично ж ним розпоряджались поміщики і сільська верхівка.
Найбільш розповсюдженою формою землекористування була
дрібноселянська кабальна оренда, що відбирала у селян до 70% урожаю.
Головною фігурою в'єтнамського села був бідний селянин-пайщик - ''та
дієн'', малоземельний селянин-влаєник. Феодальна експлуатація
селянства доповнювалась торговельно-лихварською кабалою, а також
тяжким тягарем податків.

Важливе значення для В'єтнаму мав революційний рух, що
розгорнувся у сусідньому Китаї.

У першій половині 20-х років визвольний рух у В'єтнамі проходив
під загальнонаціональними й демократичними гаслами.
Соціально-економічні зрушення, що мали місце у В'єтнамі напередодні
і після Першої світової війни, призвели до зміни в рушійних силах і
формах визвольної боротьби. Центр в'єтнамського політичного руху
перемістився в міста. З'явилися нові соціально-політичні сили -
підприємці і наймані робітники.

У політичному русі активну роль відігравала радикально настроєна
молодь. Відбулася політизація національно-визвольного руху. Одна за
одною стали виникати в'єтнамські політичні партії і угруповання,
з'явився ряд газет, які виступали з критикою французького
колоніального режиму і вимогами демократичних свобод. Ліворадикальне
крило в русі було представлене Партією нового В'єтнаму, Партією
молоді та ін. На правому фланзі стала Конституційна партія, що
висувала вимоги надання В'єтнаму статусу домініону, рівності
французів і в'єтнамців в представницьких органах, демократичних
свобод. її підтримували традиційна еліта В'єтнаму і компрадорська
буржуазія. Національна партія В'єтнаму, на програму якої мали
великий вплив народні принципи Сунь Ятсена, була радикально
націоналістичною партією.

У 20-ті роки у В'єтнам проникає марксизм, що мало наслідком
зародження комуністичного руху. Для становлення його велику роль
відіграла Французька комуністична партія, яка приділяла велику увагу
роботі серед народів французьких колоній. Відомий в'єтнамський
революціонер Хо Ші Мін був одним з активних членів ФКП і брав участь
у роботі її першого з'їзду. Через ФКП деякі в'єтнамські
революціонери були направлені в Москву для навчання в Комуністичний
університет трудящих Сходу.

У 1925 р. Хо Ші Міном на території Китаю була створена перша
в'єтнамська організація комуністичного напрямку - Революційне
товариство в'єтнамської молоді. Товариство незабаром приступило до
систематичної роботи серед в'єтнамського пролетаріату і до
розповсюдження марксизму у В'єтнамі. Під впливом діяльності
товариства до пропаганди марксизму перейшла також Партія нового
В'єтнаму. Але в марксистському русі не було єдності. Через
розбіжності утворилось три комуністичні організації, кожна з яких
вважала себе єдиною справжньою партією робітничого класу.

У 1930 р. в Гонконзі відбулась об'єднана конференція. На ній була
створена Комуністична партія В'єтнаму. Незабаром вона стала
називатись Комуністичною партією Індокитаю (КПІК).

1930-1931 pp. були роками піднесення революційного руху у
В'єтнамі, викликаного економічною кризою 1929-1933 pp. Криза глибоко
вразила економіку В'єтнаму, тісно пов'язану з світовим ринком. Вона
призвела до згортання майже всіх галузей виробництва, масового
звільнення робітників, розорення тисяч селянських господарств.

Початок революційному піднесенню поклали антифранцузьке повстання
ієнбайського гарнізону у Північному В'єтнамі, ряд збройних виступів
у нижній дельті Червоної річки і в Ханої, організовані Національною
партією В'єтнаму. Ця партія, виступаючи за національну революцію, не
змогла виробити соціальну програму руху і залучити народ на свій
бік. її тактика грунтувалась на методах індивідуального терору та
повстань. Тому ієнбайське повстання, незважаючи на героїзм його
учасників, не підтримали народні маси. Протягом кількох днів воно
було розгромлене французами. Вожді були страчені, а партія практично
перестала існувати.

Наростаючі робітничі і селянські виступи очолила Компартія
Індокитаю. Прийнята нею політична програма ставила першочерговим
завданням в'єтнамського революційного руху ліквідацію поміщицького
землеволодіння, розподіл землі між селянами, скасування
колоніального режиму і завоювання незалежності.

На політичне становище у В'єтнамі напередодні Другої світової
війни великий вплив мала перемога 1936 р. Народного фронту у
Франції.

За активної участі комуністів у В'єтнамі виник рух за скликання
Індокитайського конгресу з метою вироблення загальнонаціональних
вимог до уряду Франції. Рух сприяв об'єднанню різних верств
населення в єдиний фронт. В 1937 р. за пропозицією КПІК був
створений Демократичний фронт, в якому об'єднались легальні
комуністичні групи, індокитайська секція соціалістичної партії
Франції, легальні масові організації робітників, інтелігенції,
дрібних торговців. Таким чином, у В'єтнамі вперше була втілена в
життя ідея єдиного фронту. Трудящі Демократичного фронту вимагали
миру, демократичних свобод і покращення життя народу, виступали
проти фашизму і війни, проти колоніалізму.

У результаті загальнодемократичного руху у В'єтнамі і Франції
в'єтнамському народу вдалося в ці роки домогтися деяких успіхів.
Керівництвом Демократичного фронту були видані декрети, які дещо
покращували умови праці робітників в Індокитаї. Було передбачено
поступове скорочення робочого дня до 8 годин, встановлено щотижневий
день відпочинку, заборонено нічну працю для жінок і дітей.
Демократичний фронт зміг провести своїх представників до виборних
консультативних органів Північного і Центрального В'єтнаму та усього
Індокитаю.

Таким чином, у В'єтнамі, як і в інших країнах, що були в
колоніальній залежності, національно-визвольний рух вступив у нову
фазу боротьби. Домінуючу роль у ньому посіли прокомуністичні сили.

Бірма. У національно-визвольному русі Бірми чітко простежувались
дві течії: консервативна, представники якої прагнули до відновлення
доколоніального становища, і новітня, представники якої поєднували
національне визволення з модернізацією країни за європейським
зразком.

Захопивши Бірму в XIX ст. англійці приєднали її до Індії і
перетворили в один з своїх аграрно-сировинних придатків, який
постачав рис, нафту, руду, деревину, був вигідним ринком збуту для
промислової продукції метрополії.

Втягування Бірми у світовий ринок вело до підриву основ старого,
феодального суспільного ладу. Процес проникнення нових
капіталістичних відносин був повільним. Зростання національної
бірманської буржуазії стримувалось англійською, індійською та
китайською буржуазією і тому навіть до кінця колоніальної епохи вона
була надзвичайно слабкою. У сучасних галузях виробництва робітничий
клас країни складали іммігранти-індійці, серед яких переважали
тимчасові робітники. Звідси малочисельність і слабкість місцевого,
постійного робітничого класу.

Вплив на Бірму світового революційного руху йшов тоді в основному
через Індію, де національно-визвольний рух був більш розвинутим і
куди швидше сягали відгуки світових подій.

Виразником антиколоніальних настроїв стала буддистська молодь,
яка у 1906 р. утворила першу загальнобірманську політичну
організацію. У 1920 р. її перетворено на Генеральну раду бірманських
асоціацій (ГРБА).

Соціальний склад ГРБА був досить широким - від патріотично
настроєних підприємців, осіб вільних професій, поміщиків та
буддійських монахів до селян і робітників. Провідну роль у ГРБА
відігравали представники багатих прошарків бірманського суспільства,
які відстоювали ненасильницькі методи боротьби з колонізаторами, а
іноді й відступали від цієї боротьби.

ГРБА відіграла велику роль у розвитку національно-визвольної
боротьби бірманського народу в 20-х - на початку 30-х років.

Серйозним поштовхом для зростання політичної боротьби
бірманського народу була відмова англійського уряду поширити на
Бірму навіть ті реформи, які він збирався провести в Індії. Ця
дискримінація викликала енергійний рух протесту. У Бірмі вперше
відбулися масові політичні страйки. У Рангуні спалахнули страйки
робітників, переважно індійців.

Особливого розмаху антиколоніальний рух набрав у кінці 1920 p.,
коли розпочався знаменитий страйк студентів Рангунсь-кого
університету. Бойкот, що проходив під керівництвом ГРБА, схвилював
країну, викликав симпатію у всіх національних прошарків і переріс у
рух за національну культуру, за визволення бірманців від духовного
рабства і колоніалізму. Бойкот призвів до створення незалежних від
влади національних шкіл, з яких вийшло немало майбутніх політичних
діячів Бірми. Загальнонаціональне значення бойкоту полягало в тому,
що він поряд з іншими патріотичними виступами змусив провести в
Бірмі реформи управління за індійським зразком.

Побачивши на практиці, що означали ці реформи для Індії, ГРБА
вирішила їх бойкотувати. У 1921 р. на конференції ГРБА прийнято
резолюцію з вимогами надати Бірмі статусу ''гомруля''
(самоуправління). Оскільки в ній були випущені слова ''в межах
Британської імперії'', це фактично означало вимогу незалежності.

Форми боротьби були різноманітні: від політичних мітингів та
бойкоту іноземної продукції до діяльності таємних селянських
організацій і страйків робітників.

Велике незадоволення в країні викликало господарювання іноземців
в економічному житті. Від нього страждали не тільки народні маси, а
й бірманські підприємці, з котрих мало хто вибивався в ''люди''
через іноземних конкурентів. Особливо жорстоко страждали від
англійських монополістів селяни, яким різними способами знижували
закупівельні ціни на рис.

Великий вплив на розвиток подій у Бірмі мала економічна криза
1929-1933 pp. За роки кризи ціна на рис в Бірмі знизилася вдвічі і
навіть втричі. І без того злиденні прибутки тисяч землеробів різко
скоротились. Оскільки більшість селян була в боргу у лихварів, ті
почали масово відбирати землі. Селянське землеволодіння було
підірвано. До лихварів перейшло декілька мільйонів акрів кращих
рисових земель. Це посилило невдоволення серед селян.

Криза погіршила і становище робітників. Знизилась зарплата,
зросло безробіття. Збанкрутіло багато підприємців і ремісників.

У грудні 1930 р. в окрузі Нижня Бірма, яка найбільш постраждала
від економічної кризи, почалось повстання селян. Воно охопило значну
територію і перекинулось у Верхню Бірму. Повстання очолила таємна
організація галонів. Галон за бірманською міфологією - казковий птах
величезної сили, що вбиває у поєдинку дракона. В цьому випадку галон
символізував бірманського пат-ріота-борця за свободу, дракон -
гнобителя-іноземця. Організацію галонів очолював Сайя Сан. У
повстанні взяли участь і рядові буддійські монахи, що користувались
серед селян традиційним авторитетом.

Політичною метою повстання була ліквідація іноземного панування.
У відповідності з традиціями Сайя Сан оголосив себе королем. У 1932
р. повстання було придушено.

Причинами поразки повстання були, з одного боку,
військово-організаційні прорахунки, з іншого те, що свідомість
повстанців залишалась обмеженою традиційною селянською ідеологією.
Повстання мало велике значення в історії Бірми: воно стало одним з
етапів визвольного руху. На його уроках вчились майбутні борці за
свободу Бірми.

Прагнучи послабити визвольний рух у Бірмі, англійський уряд
прийняв рішення виділити Бірму з Індії в окрему колонію, яка
керувалась би безпосередньо з Лондона. Це рішення було представлене
колонізаторами, як прояв турботи про самовизначення бірманців.

Коли англійський парламент прийняв ''Закон про управління
Індією'', частиною його став ''Закон про управління Бірмою''. Згідно
з цим законом, в Бірмі, що відокремлювалась від Індії, розширювалось
виборче право, створювався двопалатний колоніальний парламент,
колоніальний кабінет міністрів. Разом з тим англійський губернатор
Бірми зберігав всі прерогативи влади і будь-коли міг відмінити дію
нової конституції.

На початку 30-х років група патріотично настроєних молодих
бірманців створила нове політичне товариство - асоціацію ''Наша
Бірма''. Члени товариства почали додавати до свого імені слово
''такін'', по-бірманськи - господар. Називаючи себе такінами, вони
тим самим підкреслювали, що справжніми господарями Бірми є бірманці,
а не іноземці. Метою такінів стало досягнення незалежності Бірми.

Повною мірою рух такінів розгорнувся в другій половині 30-х
років, коли асоціація з невеликого інтелігентського гуртка
перетворилась на масову організацію.

Протягом 1938-1939 pp. вся Бірма вирувала. В різних місцях,
особливо в Рангуні і Мандалаї, проходили політичні та економічні
страйки, мітинги, бойкоти, демонстрації. Учасники руху вимагали
відміни колоніальної конституції, скасування англійської влади, яку
колонізатори використовували для придушення масових рухів,
проведення земельної реформи для селян і прийняття законів про працю
для робітників.

У 1939 р. створено Комуністичну партію Бірми. Комуністи відразу ж
поставили питання про організацію єдиного національного фронту.
Деяка частина лідерів національного руху почала покладатись на
підтримку Японії у боротьбі з англійцями.

28. Африка між двома світовими війнами

Колонізація. Африка до моменту встановлення європейського
панування складалася з двох історико-географічних регіонів.

Перший був розташований на північ від Сахари і примикав до
Червоного моря. Він входив у зону поширення цивілізацій
Середземномор'я - стародавньоєгипетської, фінікійської,
греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам.
Після розпаду халіфату утворилось декілька арабських держав. Згодом,
за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської
імперії.

В Ефіопії збереглось християнство, і в середині XIX ст. тут
утворилась держава на чолі з імператором-негуном.

Заголом цей регіон з давніми традиціями державності, відносно
розвинутим господарством, був одним із центрів ісламської культури і
християнства.

На південь від Сахари жили чисельні народи негроїдної раси, які
перебували у стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших
державних утворень. Господарчий уклад цих народів був різноманітним:
від кочового скотарства і землеробства до полювання і збиральництва.
Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у
торгівлю з більш розвинутими народами, Тропічна Африка поставляла
єдиний ''товар'' - рабів.

Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почались
наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало захоплення у
1830 р. Францією Алжиру.

Проникнення у Тропічну і Південну Африку було повільнішим.
Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над
работоргівлею. Вони створювали опорні пункти в основному на
узбережжі. Досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати
плантаційне господарство. Проникнення вглиб гальмувалось поганими
шляхами сполучень і наявністю вогнищ захворювань, від яких у
європейців не було ліків.

На початку XX ст. вся територія Північної Африки була поділена
між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції,
Лівія - Італії, Єгипет, Судан - Англії, частина Марокко - Іспанії.
На території Африки залишилось лише дві незалежні держави: Ефіопія,
яка відстояла свою незалежність у боротьбі з Італією, і Ліберія, що
була заснована у XIX ст. неграми з США, які поверталися на свою
історичну батьківщину.

Оскільки розділ Тропічної і Південної Африки проходив при
відсутності там відносно стабільних державних утворень, то він був
здійснений європейськими державами довільно; кордони колоній не
збігалися ні з етнічними кордонами, ні з географічними. Це
спричинило роз'єднання багатьох народів.

Соціально-економічний розвиток. Міжвоєнні роки були для більшості
африканських країн часом економічного піднесення. Це було пов'язано
із зростанням виробництва сільськогосподарських товарів, збільшенням
видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це
призводило до тісного прив'язування економік африканських країн до
світового ринку і залежності від його коливань. Найбільшого
економічного піднесення зазнали регіони, де проживали значні
європейські общини: Південно-Африканський союз, Родезія, окремі
регіони Бельгійського Конго, Танзанії, Нігерії, Анголи. Тут
створювались значні добувні підприємства, будувались електростанції,
системи комунікацій.

Розвиток економіки африканських країн зумовив формування
відповідних прошарків суспільства- підприємців, найманих робітників.

Важливим для африканських країн стало формування еліт з місцевого
населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах
спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних
закладів, які готували дрібних чиновників, вчителів, підприємців. Ці
люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї
національно-визвольної боротьби та її лідери.

Національно-визвольний рух. Різниця у характері колонізації
призвела і до відмінностей у характері визвольного руху.

У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності
держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги, як правило,
поєднувались з програмами модернізації держав за європейському
зразком. Яскравим прикладом стала національно-визвольна боротьба у
Марокко, де населення підняло повстання і утворило Республіку Ріф,
що проіснувала б років (1920-1926 pp.). Повсталим вдалося розгромити
під Анвалем іспанську армію.

Після об'єднання зусиль Іспанії і Франції, застосувавши танки і
залучивши на свій бік частину марокканців, колонізаторам вдалося
відновити колоніальне панування.

У Центральній і Південній Африці опір колонізаторам мав характер
періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів.
Враховуючи перевагу європейців у озброєнні і ворожнечу між різними
племенами, вони не були небезпечними для колонізаторів.

Перша світова війна не внесла суттєвих змін у життя африканців.
Значних бойових дій на їх території не було. Німецькі колонії
порівняно легко захопили війська країн Антанти. Єдиний значний фронт
виник для захисту Суецького каналу. В бойові дії на боці Антанти був
втягнутий Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому у
1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні,
Суецький канал теж знаходився в їхніх руках. Таке становище було
закріплено договором 1936 р.

Колишні німецькі колонії були оголошені підмандатними
територіями. Формально це означало контроль над ними з боку Ліги
націй. Оскільки головну роль у Лізі націй відігравали колоніальні
держави (Англія, Франція), то вони нічого не змінили у системі
управління колоніями. Змінилась лише метрополія. Камерун і Того були
передані в управління Франції, Намібія і Танзанія - Великобританії,
Руанда - Бельгії.

Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз
- англійський домініон, створений у 1910 р. після об'єднання
бурських республік і англійських колоній на півдні Африки. Наявність
значних природних ресурсів дала можливість провести тут
індустріалізацію і тим самим зміцнити економічну самостійність.
Домінування бурів серед білого населення ПАС зумовило витіснення
англійців з бізнесу і державного апарату. Це мало значні наслідки
для корінного чорношкірого населення. Бури виступали проти надання
африканцям будь-яких прав. Вони встановили в ПАС режим расової
дискримінації, сегрегації.

Організованих форм набула боротьба небілого населення ПАС у
1920-х роках. Ініціатором руху стала індійська община, яка,
використовуючи тактику ненасильницьких дій, досягла значних успіхів.

Приклад індійців успадкували африканці і в 1923 р. утворили

Африканський національний конгрес. Поступово АНК переріс у масову
організацію.

29. Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки

Особливості економічних і політичних процесів у регіоні.

Латинська Америка - це та частина Північної, Центральної і
Південної Америки, що лежить на південь від кордону між США і
Мексикою. Назву цей регіон світу отримав через панування там
іспанської і португальської мов, які виникли на основі стародавньої
латинської мови.

У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій
половині XIX ст., склалися політичні відносини, успадковані від
колоніального минулого.

Домінуюче становище у політичному житті посідали різні
угруповання латифундистів - нащадків іспанських і португальських
дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян
(в основному індіанців) та негрів-рабів (рабство у деяких країнах
існувало до кінця XIX ст.). Латифундії ставали центрами життя цих
країн.

Після здобуття незалежності ці країни, крім Бразилії, були
проголошені республіками, повнота влади в них належала вождям, які
спиралися на армію і деякі угруповання латифундистів. При цьому в
країнах формально зберігались конституції, представницькі органи,
імітувалось проведення виборів.

Панування латифундій приводило до переважно аграрного характеру
розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від
промислово розвинутих держав - спочатку Англії, а згодом Німеччини і
США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими
товарами, капіталами і були основними ринками збуту для їх
продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер.
У Аргентині переважало виробництво м'яса і зерна, в Бразилії та
Колумбії - кави, на Кубі - цукру, в Центральноамериканських країнах
- тропічних фруктів.

Таким чином, поєднання політичного суверенітету і економічної
залежності стала важливою особливістю розвитку країн регіону.

З кінця XIX ст. у країнах Латинської Америки розвивається
промисловість, переважно гірничодобувна і по переробці
сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і
залежна від іноземного капіталу.

Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської
Америки, проте мала для їх розвитку суттєві наслідки. Зростання
споживання сільськогосподарської продукції і сировини у воюючих
державах призвело до зростання ціни на цю продукцію.

Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, що були
використані для розвитку промисловості. У країнах формувався
національний капітал і робітничий клас, які в повну силу заявили про
свої права. Тим самим на невирішене аграрне питання накладались
проблеми, притаманні промислово розвинутим країнам. Війна призвела
також до згортання капіталовкладень європейських держав, чим відразу
скористались США. Після відкриття у 1914 р. Панамського каналу, який
став власністю США, виросла політична вага і вплив Сполучених
Штатів.

Реформи 20-30-х років. Боротьба за економічну незалежність. У
20-30-х роках у країнах Латинської Америки стає популярним гасло
зміцнення національної незалежності і усунення впливу іноземних
держав, що спонукало уряди деяких країн до проведення реформ.
Найбільш радикальні реформи у першій чверті XX ст. були проведені в
Аргентині й Мексиці.

Так, в Аргентині президент Іпполіто Ірігойєн (1916-1927 pp.)
дозволив діяльність профспілок, ввів 8-годинний робочий день і
надання двотижневої оплачуваної відпустки. В країні було проведено
земельну реформу, згідно з якою селянам передавалось із державного
фонду 8 млн. га землі і захищались права орендаторів. Незалежнішою
стала зовнішня політика Аргентини.

У Мексиці в результаті революції 1910-1917 pp. до влади прийшла
нова політична еліта. 1 травня 1917 р. була прийнята одна з найбільш
демократичних на той час конституцій. Вона закріплювала за нацією
права на землю та її надра, зобов'язувала повернути селянам всі
захоплені у них землі, а також наділити їх землею із державного
фонду. Крім того, кожний штат встановлював максимум землеволодіння,
а надлишки викуплялись і розподілялись між селянами. Конституція
визнавала права профспілок, встановлювала 8-годинний робочий день.
Початкова освіта стала обов'язковою і безплатною. Мексика була
проголошена демократичною президентською федеративною республікою.

Ще одним поштовхом до таких перетворень стала економічна криза
1929-1932 pp. Вона відчутно вдарила по економіці латиноамериканських
країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилась
значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилось
знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза
показала всю небезпечність збереження економічної залежності.
Відбувається нове піднесення антиімперіалістичного руху (насамперед
антиамериканського й антиан-глійського), що призвело до зближення
країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією, які суперничали з
США і Англією. Але головною метою урядів Латинської Америки був
пошук виходів із скрутного становища.

У країнах Латинської Америки починається індустріалізація, яка
повинна була компенсувати неможливість імпорту машин і обладнання з
промислово розвинутих країн. Для розвитку власної промисловості
місцевому капіталу надавались всілякі пільги. Держава вкладала кошти
у розвиток промисловості, що сприяло виникненню державного сектору
економіки. Робились спроби змінити структуру експорту, щоб зменшити
його залежність від одного виду продукції. Встановлювався контроль
над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії
була націоналізована нафтодобувна промисловість.

Таким чином, у Латинській Америці, як і у країнах Заходу, криза
призвела до посилення державного регулювання економі»-кою. Форми
проведення перетворень були різними. У Бразилії з ініціативою
проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930-1945 pp.).
Він встановив режим особистої влади і у перші роки свого правління
був прихильником фашизму й намагався у всьому бути схожим на
Муссоліні. Під час війни він кардинально змінив свої погляди і
направив воювати на боці антигітлерівської коаліції 30-тисячний
корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

За роки правління Ж.Варгаса у Бразилії була проведена
індустріалізація, введені протекціоністські митні податки, було
розвідано й почалась експлуатація покладів природних родовищ
(боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювались нові землі. У
соціальній сфері здійснено страхування та трудове законодавство,
введено 8-годинний робочий день, визначено розмір мінімальної
заробітної плати, пенсій, відпусток тощо. Значні кошти були
направлені на розвиток освіти й культури.

У Чилі схожі реформи були проведені урядом Народного фронту на
чолі з президентом Агірре Серду.

Найбільш ґрунтовні перетворення були проведені у Мексиці
президентом Ласаро Карденасом (1934-1940). За часи його правління
покінчено з пануванням латифундій, націоналізовано залізниці і
нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій.

США і Латинська Америка. Посилення антизахідних, особливо
антиамериканських настроїв примусило США скорегувати свою політику в
Латинській Америці. Президент Рузвельт заявив, що США будуть
проводити політику ''доброго сусіда'' і не здійснюватимуть
інтервенції (що не завадило здійснити її у 30-ті роки в Нікарагуа).
США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва
на основі рівності. Така політика сприяла послабленню впливу
Німеччини та Італії в Латинській Америці і створила умови для участі
країн Латинської Америки у Другій

світовій війні на базі антигітлерівської коаліції (19 країн
оголосили війну Японії, Італії, Німеччині і стали членами
Організації Об'єднаних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія
і Мексика.

30. Освіта, наука і техніка

Освіта. Освіта - процес і наслідки засвоєння систематизованих
знань, умінь і навичок, потрібних для практичної діяльності. Це
необхідна умова підготовки до життя і праці, основний засіб
залучення до культури. Головний шлях одержання освіти -навчання і
виховання в навчальних закладах. Слід зазначити, що зміст освіти,
її' рівень визначаються вимогами суспільного виробництва,
зумовлюються суспільними відносинами, станом науки, техніки й
культури та рівнем розвитку шкільної справи і педагогічної думки.

До початку XIX ст. абсолютна більшість людей у світі була
не-освіченою. Існувала езотеричність (потаємність, недоступність)
наукових знань, що, починаючи з середньовіччя, постійно
зменшувалася. У XIX ст. в країнах Західної Європи та Америки почали
вводити систему загальної обов'язкової освіти. Існували різні типи
шкіл: духовні, світські, платні й безплатні, початкові, середні,
вищі, державні, приватні.

У XX ст. у зв'язку із значним розвитком педагогічної науки були
зроблені певні вдосконалення системи освіти - проведено чітку
диференціацію навчальних закладів, введено міжнародні дипломи, при
спілкуванні вчителів та учнів використовувались здобутки психології.

Так, у Великобританії в 1918 р. був прийнятий закон про
обов'язкове початкове навчання до 14 років, а в 1944 р.- до 15
років. Активно розвивалась система професійного навчання (початкова
й середня). Центрами вищої освіти стали університети: Лондонський,
Кембріджський, Оксфордський, Едінбурзький та інші, які одночасно
стали і центрами розвитку світової науки.

У США закони про обов'язкову початкову освіту були прийняті у
всіх штатах в 1918 р. З 20-х років починається процес диференціації
освіти. Всі учні були поділені на ''академічно здібних'' і
''практично мислячих''. Програми були пристосовані до практичних
потреб людини в житті. Крім того, продовжувала розвиватись
університетська система. Найбільш відомими стали Гарвардський,
Колумбійський, Каліфорнійський, Іллінойський, Ста-нфордський
університети.

У 30-ті роки зазнала зміни і система освіти Франції. Там було
запроваджено безкоштовне навчання у державних школах. Обов'язковим
стало навчання дітей до 14 років. Французькі універси-тети стали
визнаними світовими центрами освіти. Світову славу здобув, зокрема,
університет в Сорбонні.

Радіотехніка. Телебачення. Багато того, без чого важко уявити
сучасне життя, з'явилось у першій половині XX ст. Радіотехніка
почала розвиватися з кінця XIX ст.: у 1895 р. росіянин О.Попов
винайшов радіоприймач, хоча в багатьох країнах вважають, що
пріоритет належить італійцю Г.Марконі. Перші радіомовні передачі
проводили в США у 1919-1920 pp., в Англії і Франції - 1922 р. В
Україні радіомовлення почалося у 1924 р. в м. Харкові.

У XX ст. розвивається телемеханіка. Ідею послідовної передачі
елементів зображення, яка базувалася на інерційності зору людини,
вперше висловили незалежно один від одного Н.Санлек (Франція) та А.
ді Пайва (Португалія). На практиці цю ідею здійснив польський
інженер П.Ніпков. Подальший розвиток телемеханіки пов'язаний з
працями У.Сміта (США). Він поєднав явища внутрішнього та зовнішнього
фотоефекту з практичним використанням електронно-променевої трубки.
Практичне впровадження телебачення почалося з чорно-білих передач,
проведених у 1925 р. Вер дом в Англії та Дженкінсом у США. В Україні
перший телепередавач почав діяти у м. Києві в 1938 р.

Ядерна фізика. 20-30-ті роки були переломними для розвитку низки
наук. Колосальний крок вперед у своєму розвитку зробила ядерна
фізика: від створення датським фізиком Нільсом Бором моделі атома до
практичного здійснення Енріко Фермі в США в 1942 р. ядерної реакції.
Перші реактори було створено в США та в СРСР. У роки війни було
створено атомну бомбу, яку США використали проти Японії у 1945 р.

У 1945 р. було створено перший комп'ютер (ЕОМ). Це зробив Дж. фон
Нейман. Зараз ЕОМ та інша електронна техніка стали невід'ємною
складовою нашого життя.

Ракетобудування. Одним із корифеїв ракетобудування вважається
американський фізик та конструктор Р.Годдард. Він з 1941 р.
цікавився ракетними двигунами, що згодом знайшли широке
застосування. Видатним ракетним конструктором був С.Косберг, який
створив третю ступінь для першого космічного корабля, на якому була
людина. Вагомих успіхів у ракетобудуванні у першій половині XX ст.
досягли німецькі інженери. Ними під час війни була створена
балістична ракета Фау-2, а також проводились експерименти по запуску
балістичних ракет з підводних човнів. На жаль, тривалий час
маловідомими на Батьківщині були розробки в галузі ракетобудування
українського вченого-винахідника Юрія Кондратюка (Шаргея). Його
праця ''Завоювання міжпланетних просторів'' (1929 р.), перекладена
на англійську мову на замовлення американського космічного
агентства,

використовувалась для підготовки польоту космічного корабля на
Місяць.

Нині система супутникового телебачення, телевізійного зв'язку та
наукові дослідження космосу стали звичайними явищами.

Авіація. До Першої світової війни авіація була різновидом спорту
і цікавих видовищ. У роки війни вона продемонструвала ширші
можливості. Почався швидкий ріст виробництва військових літаків;
наприклад, Великобританія побудувала за роки війни 55 тис.
аеропланів різного призначення. їхні якісні характеристики різко
покращились. Після війни авіація перетворилася в новий вид
транспорту, спочатку для перевезення пошти, а потім -пасажирів. У
1927 р. американець Чарльз Ліндберг здійснив перший трансатлантичний
переліт за 33 години. Через десять років радянські льотчики
В.П.Чкалов, Г.П.Байдуков, О.В.Беляков здійснили безпосадочний
переліт Москва - Північний полюс - Портленд (США). В роки Другої
світової війни розвиток авіації ще більше прискорився: зросла
потужність авіаційних двигунів, ван-тажопід'ємність, дальність
польотів літаків. Німецькі інженери створили перший реактивний
літак.

Автомобілебудування. У другій половині XIX ст. вперше з'явилися
автомобілі. Першим створив його Даймлер, потім Бенц. Зараз існує
безліч марок та видів автомобілів. У 30-ті роки Форд запропонував
використати для виробництва автомобілів конвейєр, що сприяло
вдосконаленню і розширенню виробництва і перетворило автомобіль на
зручний засіб пересування.

Електроенергетика. У ХІХ-ХХ ст. було електрифіковано значну
частину планети. Лампочку електричного розжарювання винайшов
Т.Едісон. Виходець з Югославії Н.Тесла створив першу ГЕС.

Електрика, яка до Першої світової війни була розкішшю в побуті,
поступово стала буденним атрибутом мешканців міста. Разом з нею в
будинках з'явилися і нові електричні побутові прилади - пилососи,
праски, пральні машини. Виробництво електроенергії стає важливою
галуззю економіки. Будуються великі електростанції, в тому числі і
гідроелектричні. Найбільшою із побудованих в ті роки була ГЕС
Боулдер на річці Колорадо в США.

Зміни в транспортній галузі. Поява авіації була не єдиною зміною
у транспорті. Автомобіль серйозно потіснив залізні дороги. Разом з
розвитком автомобільного транспорту почалося створення мережі доріг
з твердим покриттям. На залізницях замість паровоза все частіше
з'являвся тепловоз. У 1938 р. в Англії, Німеччині, США, Канаді було
зареєстровано 6 млн. вантажних і ЗО млн. легкових автомобілів.

Геологія. Провісником великих змін у геології стало обгрунтування
німецьким геофізиком Вегенером гіпотези про дрейф континентів.
Порівнявши протилежні берегові лінії Атлантичного океану і
аналізуючи геологічні та палеонтологічні дані, він висловив
припущення, що раніше існував єдиний праматерик, який потім
розколовся на теперішні. У розвідці корисних копалин широко
застосовувались нові методи пошукових робіт, прилади та інструменти.

Економічна наука. Значні зрушення відбулися в економічній науці.
Вони були викликані зростаючим державним регулюванням економіки. Для
його обгрунтування виникла потреба переглянути класичну політичну
економію, яка розглядала ринкову економіку як своєрідну
саморегульовану систему, що виключала будь-який зовнішній вплив.
Докази некоректності такого уявлення і необхідність для підтримки
ринкової рівноваги державного регулювання економіки сформулював
англійський економіст Дж.Кейнс у 1936 р. На підставі його праць
розвивався новий напрямок в економічній науці - кейнсіанство.
Одночасно розроблялися конкретні методи планування і прогнозування
економіки як на Заході, так і в СРСР у роки перших п'ятирічок. В США
великого розмаху набула стандартизація виробництва.

Хімія. Перша світова війна дала поштовх розвитку хімії. Терміново
створювалось виробництво отруйних газів і протигазів, розширювався
випуск вибухових речовин, в Німеччині йшли пошуки штучних замінників
недоступних природних продуктів. У 30-ті роки в СРСР і Німеччині
було синтезовано каучук, а в США - новий вид штучного волокна,
всесвітньо відомий капрон. На межі наук з'явились нові дисципліни -
хімічна фізика, геофізика.

Біологія. В біології інтенсивно розвивались дослідження в галузі
генетики. Важливий внесок у цю справу зробили американець Томас
Х.Морган і радянський вчений М.І.Вавілов. З середини 30-х років
розвиток генетики в СРСР уповільнився, а потім її взагалі
заборонили, назвавши псевдонаукою, хоча було створено методи
управління спадковістю, незамінні для селекції більш продуктивні
види сільськогосподарських культур тощо. Застосування фізичних та
хімічних методів дослідження сприяло створенню біофізики та
біохімії.

Лауреати Нобелівської премії. Щоб увіковічити своє ім'я в пам'яті
людства, шведський хімік і підприємець Альфред Нобель (1833-1896)
заповів більшу частину своєї спадщини благодійному фонду.
Нобелівську премію щорічно присуджують Шведська королівська академія
наук та інші авторитетні установи Швеції, починаючи з 1901 р. Премії
в галузі фізики, хімії, фізіології і ме-дицини, літератури,
економіки вручають у Стокгольмі, премію миру- в Осло 10 грудня, в
день смерті А.Нобеля. На церемонію вручення запрошуються лауреат і
члени його сім'ї. Лауреат має виголосити перед високим зібранням
свою Нобелівську лекцію.

Унікальність нагороди визначається тим, що вона з самого початку
має міжнародний характер. Нобелівський фонд - це незалежна,
неурядова організація. Механізм відбору лауреатів суворий, але
ефективний. Досить високою є грошова винагорода. В різні роки її
сума коливалась від ЗО до 200 тис. доларів.

Макс Планк (1858-1947) народився в м.Кілі, яке належало Пруссії.
Мав прекрасні музичні здібності, але в гімназії вчитель математики
відкрив у ньому нахил до природничих і точних наук. Навчаючись в
університетах Мюнхена і Берліна, М.Планк віддав перевагу фізиці,
хоча один з його професорів стверджував, що там уже відкривати
нічого. М.Планк захопився вивченням явищ теплоти, механічної енергії
і перетворення енергії. Він вважав, що електромагнітне
випромінювання відбувається не суцільним потоком, а порціями. їх
А.Ейнштейн пізніше назвав квантами. Таким чином, праці М.Планка
ознаменували народження квантової теорії. Це був справжній переворот
у фізиці. За відкриття квантів енергії вченому у 1919 р. було
присуджено Нобелівську премію.

У Німеччині М.Планк був президентом Товариства фундаментальних
наук кайзера Вільгельма. Свій авторитет використовував для захисту
вчених, змушених емігрувати. Відкрито підтримував А.Ейнштейна,
видатного вченого, якого переслідували нацисти. Один із синів
М.Планка був страчений у 1944 р. за участь у замаху на Гітлера.

Заслуги вченого високо оцінені в світі. М.Планк був членом
багатьох іноземних академій наук, в тому числі АН СРСР, обирався, як
і А.Ейнштейн, членом наукового товариства ім. Т.Шевченка, яке було
попередником Української академії наук. Товариство, яке він до війни
очолював, перейменовано в Товариство Макса Планка.

Альберт Ейнштейн (1879-1955) народився в м.Ульмі, а його
дитинство минуло у Мюнхені. У школі йому не подобались зубріння і
надмірна дисципліна. Виявивши здібності до математики й фізики,
багато читав самостійно. Батько хотів бачити сина інженером, проте
той на вступних іспитах у Цюріху провалився і змушений був все-таки
закінчити гімназію. В Швейцарії А.Ейнштейн відмовився від німецького
громадянства.

У 1914 р. його, вже всесвітньо відому людину, запросили
повернутись в Німеччину і очолити фізичний інститут. За заслуги
перед теоретичною фізикою у 1921 р. А.Ейнштейну було прису-джено
Нобелівську премію. Його теорія відносності повністю змінила
уявлення про простір і час.

У 1920-ті роки А.Ейнштейн був переконаним пацифістом. Світ він
розглядав як гармонійне ціле, схоже на велику і вічну загадку.
Ненависники в Німеччині називали роботи вченого ''єврейського
фізикою'', а його досягнення вважали такими, що не відповідають
вимогам арійської науки.

А.Ейнштейн дізнався про прихід до влади Гітлера, перебуваючи за
кордоном. Учений розумів небезпеку фашизму, прагнув не допустити,
щоб гітлерівці оволоділи атомною зброєю. У США йому запропонували
посаду професора фізики, в 1940 р. надали громадянство.

В післявоєнний період А.Ейнштейн домагався вільного обміну ідеями
і досягненнями науки між країнами і народами, підкреслював
відповідальність ученого за долю людства. А. Ейнштейна справедливо
вважають найбільш знаменитим ученим XX ст.

Нільс Бор (1885-1962) народився в М.Копенгагені. В дитинстві був
завзятим футболістом, пізніше захопився лижами і парусним спортом. В
університеті його дипломний проект одержав золоту медаль Датської
королівської академії. Навчався в Англії у Дж.Томсона, який відкрив
електрон, і Е.Резерфорда - дослідника радіоактивності елементів і
будови атома. Тогочасні фізики не могли з'ясувати, чому електрон,
перебуваючи на орбіті, не втрачає енергії. Н.Бор довів, що електрон
має постійну орбіту і лише коли вона змінюється, то вивільнюється
енергія. Модель атома Н.Бора була високо оцінена в світі.

З 1920 р. і до кінця життя вчений керував заснованим ним же
Інститутом теоретичної фізики в Копенгагені. За заслуги в
дослідженні будови атомів і їхнього випромінювання Н.Бор у 1922 р.
удостоєний Нобелівської премії. Завдяки йому розвиток одержала нова
галузь науки - квантова механіка.

Н.Бор не залишився в окупованій гітлерівцями Данії і був
вивезений спочатку в Швецію, а потім у бомбовому відсіку літака в
Англію. Далі Н.Бор працював в Лос-Аламосі, США. Він відігравав
провідну роль в реалізації Манхеттенського проекту - проекту
створення атомної зброї. Асистентом Н.Бора був його син - Ore Бор,
який у 1975 р. теж став лауреатом Нобелівської премії. Н.Бор
намагався переконати прем'єр-міністра Великобританії У.Черчілля і
президента США Ф.Рузвельта бути відвертим з Радянським Союзом,
встановити жорсткий контроль над виготовленням зброї масового
знищення. Активно виступав за мирне використання атомної енергії і
за широке міжнародне співробітництво.

Енріко Фермі (1901-1954) народився у м.Римі. Мав видатні
здібності до фізики і математики. До навчання в університеті знання
здобував завдяки самоосвіті. У 21 рік одержав ступінь доктора наук.
Заснував першу в Італії школу сучасної фізики. Намагаючись уникнути
фашистської диктатури, Е.Фермі залишив Італію і виїхав у США. У 1938
р. одержав Нобелівську премію з фізики за доведення існування нових
радіоактивних елементів і відкриття ядерних реакцій. На церемонії
вручення нагороди в Стокгольмі потиснув руку королю Швеції замість
фашистського привітання, що викликало озлоблення фашистських лідерів
Італії.

У США Е.Фермі працював над Манхеттенським проектом. Дослідження
були суворо засекречені. Перший у світі ядерний реактор будували під
трибунами університетського футбольного стадіону. Вважають, що
Е.Фермі відкрив двері в атомний вік. Він зумів пояснити природу
космічних променів і джерело їхньої високої енергії. Після його
смерті новий хімічний елемент в таблиці Менделєєва назвали фермієм.

Ірвінг Ленгмюр (1881-1957) народився в Нью-Йорку. Навчався у США
і Німеччині. Компанія ''Дженерал електрик'' надала йому добрі
можливості для проведення власних досліджень. І.Ленгмюр спростував
твердження, що світіння лампи залежить лише від вакууму. Наповнивши
лампу азотом, він довів, що його лампа горить краще, до того ж для
неї потрібна менша кількість енергії.

Винахід І.Ленгмюра приніс величезні прибутки компанії ''Дженерал
електрик''. Далі І.Ленгмюр придумав насос, у сто разів потужніший за
ті, які використовувались до нього. Світове визнання як учений
І.Ленгмюр здобув за відкриття і дослідження в галузі хімії
поверхневих явищ. У 1932 р. йому було присуджено Нобелівську премію.

Праці І.Ленгмюра мали великий вплив на розвиток хімії, біології,
фізики. Вчений ввів термін ''плазма'' для газу, який утворювався при
застосуванні сильного змінного струму. В роки Другої світової війни
розробляв апаратуру для створення димової завіси, методи запобігання
зледеніння літаків, цікавився способами контролю над погодою.
І.Ленгмюр любив повторювати, що свобода, притаманна демократії, є
необхідною умовою наукових відкриттів.

Ірен Жоліо-Кюрі (1897-1956) та Фредерік Жоліо-Кюрі (1900-1958)
народились у Парижі. Мати Ірен - Марія Склодовська-Кюрі вперше стала
лауреатом Нобелівської премії з фізики разом з чоловіком П'єром
Кюрі. Вдруге вона одержала нагороду в галузі хімії. Ірен захопилась
дослідженнями своїх батьків. Перші досліди вона проводила
самостійно, аз 1931 р. - разом з Фредеріком Жоліо. Одружившись, вони
не тільки об'єднали свої прізвища, а й блискуче продовжили традиції
сім'ї Ірен. У 1935 р. їм була присуджена Нобелівська премія з хімії
за синтез нових радіоактивних елементів - штучне перетворення одних
елементів у інші. Це мало велике практичне значення зокрема для
створення нових лікарських препаратів. Водночас виникла загроза
розробок таких ланцюгових реакцій, які можуть призвести до світової
катастрофи.

У роки війни Фредерік брав участь в русі Опору. У 1942 р. вступив
до Французької комуністичної партії. Дізнавшись про зловісні наміри
гестапо, він перейшов на нелегальне становище, а Ірен з двома дітьми
виїхала до Швейцарії. Після війни подружжя Жоліо-Кюрі вело активну
дослідницьку і політичну діяльність.

Петер Дебай (1884-1966) народився в Маастріхті в Нідерландах.
Після десяти років навчання і дослідницької діяльності в
університетах Німеччини вирушив у Швейцарію до А.Ейнштейна. Там він
став професором теоретичної фізики.

П.Дебай переглянув квантову теорію А.Ейнштейна в окремих її
аспектах і зміг суттєво розширити знання про зв'язки між атомами і
молекулами. У своїх працях ввів поняття, яке дістало назву
''температура Дебая''. Виведена ним формула дала можливість вести
розрахунки фізичних властивостей твердого тіла - тепло- і
електропровідності, теплоємності тощо. У 1936 р. П.Дебай
нагороджений Нобелівською премією в галузі хімії за внесок в
дослідження молекулярної будови речовин. В цей час він уже працював
в лабораторії Берлінського університету, читав студентам лекції, був
членом ряду зарубіжних наукових товариств та академій наук, в тому
числі АН СРСР.

Через відсутність німецького громадянства П.Дебая звільнили з
лабораторії. Він переїхав до США, де очолив хімічний факультет
Корнельського університету. Проведені ним у місцевих лабораторіях
дослідження складних полімерів знайшли широке практичне
застосування.

Карл Ландштейнер (1868-1943) народився у м. Відні. Вивчав
медицину, хімію. У 1923 р. переїхав до США, згодом прийняв
американське громадянство. У 1930 р. одержав Нобелівську премію за
відкриття груп крові людини. Метод К.Ландштейнера дав можливість
переливати кров однієї людини іншій. Вивчав особливо небезпечну
хворобу - поліомієліт. Завдяки К.Ландштейнеру були відкриті нові
напрями досліджень в бактеріології, імунології, досягнуто успіхів в
практичній медицині.

31. Розвиток літератури 20-30-х років

Умови розвитку літератури в тоталітарних і демократичних країнах.
Традиційно великий вплив на суспільну свідомість мала література.
Саме тому правлячі режими прагнули спрямува-ти її розвиток у вигідне
русло, зробити своєю опорою. Письменники і поети нерідко опинялися в
центрі політичних подій, і потрібно було мати міцну силу волі й
талант, щоб не зрадити правді історії. Особливо нелегко це було
зробити в державах, де надовго утвердився тоталітаризм як форма
політичного правління і духовного одурманення мас.

Так, у Німеччині було створено спеціальне Міністерство пропаганди
на чолі з Геббельсом. Воно здійснювало жорсткий контроль над усім
духовним життям країни. Фізичні розправи загрожували кожному, хто
висловлював невдоволення або не корився фашистській ідеології. З цих
причин, країну залишили відомі письменники - І.Бехтер, Б.Брехт,
Е.Вайнерт, А.Зегерс, Т.Манн, Е.-М.Ремарк, Л.Фейхтвангер, А.Цвейг.

Трагічні ноти пронизували творчість письменників і поетів Італії.
У героїв їхніх творів переважали почуття відчаю й одинокості. У
творчості митців країни, яка дала світові багато славетних імен,
спостерігався відхід від соціальної тематики, захоплення формою,
байдужість до змісту.

Виняткову роль Японії в Азії обґрунтовувала профашистська
література цієї країни. У 30-ті роки духовне життя тут було
підпорядковано возвеличенню національного духу, влади імператора,
оспівуванню військової доблесті. Тоталітарна держава підтримувала
тих письменників, які допомагали морально готувати суспільство до
труднощів і самопожертви.

В СРСР основним методом у літературі й мистецтві вважався
соціалістичний реалізм. Він насаджувався всіма засобами. Принцип
партійності літератури, визначений В.Леніним, був головним при
перевірці лояльності письменників і поетів до існуючого режиму.
Упокорення талановитих митців шляхом репресій поєднувалось із
''турботою'' про нову, радянську, літературу й поезію. Провідниками
сталінізму виступали, в першу чергу, партійні чиновники, які
вимагали уславлення радянської дійсності і керівної ролі
більшовицької партії. Постанова ЦК ВКП(б) 1932 р. ''Про перебудову
літературно-художніх організацій'' надовго визначила долю радянської
літератури. Постанова стала ідеологічною основою безмежного
втручання держави у літературно-мистецьке життя, що за умов
однопартійності системи було особливо небезпечним для розвитку
культури.

Перша хвиля репресій супроти творчої інтелігенції в СРСР
прокотилась у 1920-ті роки. Але найбільших ударів було завдано в
1936-1939 pp. Внаслідок сталінського терору загинули І.Бебель,
М.Клюев, М.Кольцов, О.Мандельштам, Б.Ясенський та багато інших
письменників і поетів, в тому числі з України. Ті, хто вижили,
змушені були пристосовуватись до вимог офіційної ідео-логії і
більшовицької практики будівництва соціалізму, в одній, окремо
взятій країні. Поширеними й завжди актуальними стали теми перемоги
більшовиків у 1917 p., політики колективізації й індустріалізації.

Водночас, у жорстких рамках тоталітарної держави з'явились твори,
освячені талантом письменників і поетів. Для СРСР, крім цього,
позитивним було подолання успадкованої від царської імперії масової
неграмотності населення. Деякі народи вперше здобули власну
писемність і почали розвивати самобутню літературну творчість.

У країнах західної демократії літературна діяльність була
роз-кутішою. Але політична свобода ще не давала матеріального
комфорту. Якщо у країнах з тоталітарними режимами творчість залежала
від взаємин з правлячою елітою, то у відносно демократичних державах
немалий тиск чинили видавці, настійна потреба в заробітку.
Піднесення переживала творчість письменників, розрахована на
масового читача. Популярністю користувались пригоди, фантастика,
психологічні романи. Визнаними майстрами детективного жанру стали
А.Крісті (Англія), Ж.Сіменон (Франція), Р.Стаут і Е.Гарднер (США).
Яскравими представниками течії модернізму, що прагнула до змін не
тільки змісту, але й форми літературних творів, були Дж.Джойс,
Ф.Кафка, М.Пруст.

Основні напрямки розвитку світової літератури.
Пись-менники-лауреати Нобелівської премії. Об'єднуючими для
письменників, поетів, публіцистів всіх країн, незалежно від пануючих
форм і методів політичного правління, були теми війни і миру, життя
і смерті, любові й ненависті. Концентроване вираження вони дістали у
творчості американського письменника Ернеста Хемінгуея (1899-1961).
Йому судилося брати участь у Першій світовій війні, Другій світовій
війні, захищати республіку в Іспанії. Перший роман ''Фієста''
Е.Хемінгуей друкує у 1926 р. Це - книга-протест проти ''безглуздої
війни'', крик душі ''загубленого покоління''. Яскраво антивоєнну
спрямованість мав роман ''Прощавай, зброє!'' Ненавистю До фашизму,
любов'ю до Іспанії і її народу сповнений роман Е.Хемінгуея ''По кому
б'є дзвін'' (1940 р.). Літературна творчість і активна громадська
позиція письменника відзначені Нобелівською премією у 1954 р. після
виходу в світ повісті ''Старий і море''.

Французький письменник Анатоль Франс (1884-1924) лауреатом
Нобелівської премії став у 1924 р. Історико-філософські романи
А.Франса спрямовані проти поширення впливу церкви. Паралелі сучасної
йому Франції шукав у XVIII ст. Перейнявшись соціальними проблемами,
зблизився з соціалістичним рухом, підтримував радянську Росію.

З літературою і музичною культурою Франції тісно пов'язане ім'я
Ромена Роллана (1866-1944). Долю митця в суспільстві він відобразив
у романі-епопеї ''Жан-Крістоф''. В роки Першої світової війни
виступав з гострими відгуками і статтями. Не сприймав методів
революційної боротьби, а свій протест проти війни і насильства
передав у романі ''Клерамбо'' та повісті ''П'єр Люс''. Духовне життя
європейської інтелігенції, застереження від небезпеки фашизму є
лейтмотивом роману ''Зачарована душа''. Антивоєнний пафос,
притаманний не тільки творчості Р.Роллана, але і його життєвій
позиції. Разом з Анрі Барбюсом він ініціював проведення
антифашистських конгресів. Однак, обидва письменники після відвідин
СРСР використовувались для формування громадської думки в країнах
Заходу про відсутність в СРСР репресій і голодомору.

На творчість англійського письменника Джона Голсуорсі (1867-1933)
чинили великий вплив гуманістичні погляди Ч.Дік-кенса, І.Тургенєва,
Л.Толстого. Залишаючись активним прихильником англійського
суспільства, він зумів відтворити його життя з усіма проблемами і
суперечностями. Відома трилогія ''Сага про Форсайтів'', інші романи,
новели і драми Д.Голсуорсі розкривають долю однієї сім'ї на тлі
кризових явищ в суспільстві і в людських стосунках.

Видатний німецький письменник Томас Манн (1875-1955)-автор
романів ''Будденброки'', ''Чарівна гора'', історичної тетралогії на
біблійні теми ''Йосип та його брати''. Аналізував витоки німецького
фашизму і гостро засуджував наслідки фашистського варварства. У 1947
р. завершив роботу над романом ''Доктор Фаустус'', в якому розкрив
тісний зв'язок між кризою суспільства, культури і людської
особистості.

Славетний індійський письменник Рабіндранат Тагор (1861-1941) був
всебічно обдарованою людиною. Деякий час очолював
національно-визвольний рух. Його патріотична пісня ''Моя золота
Бенгалія'' стала національним гімном Бангладеш, а пісня ''Душа
народу'' - гімном Індії. Він є автором численних поетичних збірок,
романів, драматичних творів. У творчості Р.Тагора переважають
соціально-психологічні мотиви, оспівуються природа і кохання.
Р.Тагор - перший виходець з Азії, удостоєний Нобелівської премії.
Багато працював у галузі живопису, вів просвітницьку діяльність.
Поблизу Калькутти заснував університет, в якому навчалася, зокрема
Індіра Ганді, багато інших політичних лідерів Індії, відомих діячів
індійської науки і культури.

Англійський драматург, публіцист, критик Джордж Бернард Шоу
(1856-1950) літературну діяльність почав у 1875 р. Тоді його
творчість заперечувалась видавцями. Викриття лицемірства,
користолюбства за допомогою їдкої іронії і спростування існуючих
форм зумовили оригінальність творчого методу Б.Шоу. Вважав, що
буржуазне суспільство зайшло у глухий кут і тому приречене ( твори
''Візок з яблуками'', ''Гірко, але правда'', ''Женева'').
Публіцистика Б.Шоу поєднувалась із роздумами про долю людства, а
засудження західного парламентаризму - із схваленням радянського
суспільного ладу.

Російський письменник Іван Бунін (1870-1953) народився під
Воронежем. Батьки належали до старовинних дворянських родів.
22-річним юнаком приїхав в Україну. Жив у Полтаві і Харкові, бував у
Києві, Миргороді, Черкасах, Чигирині, тому природними в його
творчості є українські мотиви й образи. З 1895 р. проживав у Москві
й Петербурзі. Листувався з М.Горьким, дружив з композитором
С.Рахманіновим, співаком Ф.Шаляпіним, зустрічався з М.Коцюбинським.
Перекладав твори Дж.Байрона, А.Міц-кевича, Т.Шевченка.

І.Бунін засудив жовтневий переворот 1917 р., вважаючи, що
перемога більшовиків приведе Росію до катастрофи. Під час
громадянської війни в Росії жив у Одесі, звідти перебрався у
Францію. Якщо у перших відомих творах І.Бунін тужив за дворянськими
гніздами, то в еміграції він торкається тем кохання, заслання і
смерті. У щоденнику ''Окаянні дні'' з ненавистю писав про
більшовицький режим. Кращою вважається автобіографічна повість 1933
р. ''Життя Арсеньєва''. Тоді ж І.Бунін отримав Нобелівську премію за
майстерність у розвитку традицій російської класичної прози та
вміння надзвичайно виразно і точно описувати реальне життя. У 1930-х
роках І.Бунін був провідним російським письменником-емігрантом.

32. Мистецтво 20-30-х років

Основні ідеї і напрямки у розвитку мистецтва. Живопис. У
міжвоєнний період у мистецтві з'явилися нові течії та напрямки,
розвивалися старі. До Першої світової війни в європейському
образотворчому мистецтві панував реалізм. Світ тоді уявлявся гідним
його реалістичного зображення. Особистість художника, його смаки та
вподобання могли виявитися у виборі жанру, композиції, в перевазі
форми чи кольору.

Перша світова війна і післявоєнна нестабільність призвели до
того, що світ втратив свою гармонійність та раціональність в очах
художників, його реалістичне відбиття начебто втрачало сенс.
Відбулася зміна в розумінні художника. Вона полягала не у
адекватному відбитті світу, а у виявленні художником його бачення
світу. А таке розуміння світу могло звестися, наприклад, до певного
співвідношення ліній та геометричних фігур. Такий вид живопису
отримав назву абстракціонізм. Засновником його був російський
художник Василь Кандинський. Сюрреалісти (сюрреалізм по-французьки
означає надреалізм) на чолі з Сальвадором Далі намагалися зобразити
ірраціональний світ. На їхніх картинах, на відміну від картин
абстракціоністів, присутні предмети, що їх можна пізнати, але інколи
вони дивно виглядають і знаходяться в незвичайних композиціях, як у
сновидіннях.

Одним з нових напрямків у літературі та мистецтві був
авангардизм. Авангардизм - умовна назва багатьох антиреалістичних
течій в літературі та мистецтві XX ст. Виник на грунті анархічного,
суб'єктивного світорозуміння. Звідси розрив з попередньою
реалістичною традицією, формалістичні пошуки нових засобів
художнього вираження. Попередниками авангардизму були модерністські
напрями першої третини XX ст. - фовізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм
та додекафонія у музиці. Серед представників авангардизму і
неоавангардизму- художники П.Мондріан, СДалі, письменники Р.Деснос,
А.Арто, С.Беккет, композитори -С.Буссоті, Дж.Кейдогс.

Модернізм - основний напрям мистецтва доби 20-30-х років, що
характеризується розривом з ідейними і художніми принципами
класичного мистецтва. Зародився в 20-30-х роках XX ст., охопив усі
види творчості. Художники-модерністи Е.Кірхнер, Д.Енсор, Е.Мунк,
Е.Нольде, В.Кандинський, П.Клеє, О.Кокошка пропонували інтуїтивізм
та автоматизм у творчому процесі -використання фізичних властивостей
геометричних фігур і кольору, відмову від ілюзій простору,
деформацію предметів у зображенні, символів, суб'єктивізм у змісті.

Реалізм - одна із основних властивостей мистецтва і літератури,
яка полягає у прагненні до правдивого об'єктивного відображення і
відтворення дійсності у формах, що їй відповідають. У більш вузькому
розумінні - течія в мистецтві, що протистояла модернізму та
авангардизму у міжвоєнний період XX ст. її представниками були,
зокрема, художники Ф.Мазерель (Бельгія), Фужером і Таслицький
(Франція), Р.Гуттузо (Італія), Г.Ерні (Швейцарія).

Театр. Вагомих успіхів було досягнуто в галузі театрального
мистецтва та кіномистецтва. Це стосується перш за все країн Західної
Європи та США. Досить повно відбувався розвиток театрального
мистецтва у США. Тут було засновано театри, в яких працювали
режисери Г.Клерман, Е.Казан, Л.Старсберг, Р.Маму-лян, актори -
К.Корнелл, Дж.Баррімор, Х.Хейс, Е.Ле Гальєнн. В репертуарі були
п'єси молодих американських драматургів К.Одетса, Ю.О'Ніла,
ДжЛоусона, А.Мальци та ін.

Кіно. Кіновиробництво в США починається з 1896 p., з 1908 р.
зосереджується в Голлівуді. Найвидатніша постать американського кіно
в ті роки - режисер Д.У.Гріффіт, який у своїх історичних фільмах
заклав основи кіно як самостійного мистецтва. Цьому сприяла
діяльність режисерів Т.Х.Інса, який започаткував фі-льми-вестерни,
та М.Сеннетта, позначена високою професійною культурою. Найбільшим
майстром кінокомедії став Чарлі Чаплін. Найпопулярніші зірки 20-30-х
років - М.Пікфорд, Д.Фербенкс, Р.Валентіно, Г.Гарбо, Л.Гірш,
Б.Кітон, К.Гейбл, Ф.Астор, Г.Купер, Х.Богарт. В цей час У. Дісней
розробив основи мультиплікаційно- , го фільму. Слід зазначити, що
серед фільмів були і такі, що піднімали інтелектуальні проблеми,
наприклад, ''Громадянин Кейн'' (1941 p., режисер О.Уеллес).

У СРСР розвиток кіномистецтва відбувався у тому ж напрямку, що і
в інших країнах, але мав свої особливості, пов'язані з існуванням
тоталітарної держави. У 20-30-ті роки були зняті фільми ''Панцерник
''Потьомкін'', ''Чапаев'', творили видатні режисери Ейзенштейн,
О.Довженко та інші.

В інших частинах світу кіномистецтво перебувало в зародковому
стані, зате активно розвивалося театральне мистецтво. Виняток
становила Індія, де перший фільм був знятий ще у 1913 р. У 30-х
роках тут було випущено картини ''Алам Ара'' режисера Ірані,
''Девдас'' режисера Баруа.

Архітектура. В мистецтві 20-30-х років тривав інтенсивний пошук
відповіді на питання про роль і місце людини в суспільстві, про
принципи її взаємодії з оточуючим середовищем і про майбутнє
людства. Французький архітектор Ле Корбюзье розглядав архітектуру як
складову частину суспільного прогресу і віддавав перевагу розробці
зручних житлових будинків і комплексів, підтримував необхідність
серійного проектування й індустріалізації будівництва. За допомогою
архітектури зодчі намагались ліквідувати існуючу несправедливість,
удосконалити суспільство. З'явилася ідея роззосередити населення
великих міст у містах-супутниках, створити ''місто-сад''. Подібні
проекти здійснювали в Англії, Франції, Голландії. У різних формах
ідею гармонічного поєднання людського житла і природи реалізували в
США, Фінляндії, Чехословаччині, Швеції та інших країнах. її
підхопили в СРСР, але при цьому вихолостили суть, звівши до
пропагандистських лозунгів. ''Я знаю - город будет, я знаю - саду
цвесть, когда такие люди в стране советской есть!'' - писав поет
В.Маяковський у 1929 р. про розбудову міста Кузнецька. Однак і досі
там переважає видобувна і металургійна промисловість і слабкою
залишається суспільна інфраструктура.

В країнах з тоталітарним режимом мистецтву прагнули нав'язати
ідеї переваги одного суспільного устрою над іншим, прищепити символи
вічності і непорушності існуючої влади, яка турбується про добробут
народу і його духовну чистоту. В архітектурі й скульптурі Німеччини
та Італії втілювались ідеї беззаперечної покори, національної і
расової зверхності, культивувались сила і грубість. В СРСР
підтримували тих митців, які зуміли виразніше і переконливіше
показати пафос соціалістичного будівництва і заслуги в ньому
більшовицької партії та її вождів. Видатним явищем інтернаціональної
художньої культури тут тривалий час називали скульптурну групу
В.Мухіної ''Робітник і колгоспниця'', створену спеціально для
Всесвітньої виставки 1937 р. в Парижі.

33. Утворення вогнищ Другої світової війни. Створення блоку
Берлін-Рим-Токіо

Вплив світової економічної кризи на міжнародні відносини. Світова
економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи
вогнищ нової війни. На відміну від передодня Першої світової війни,
у 30-ті роки лише незначна кількість держав прагнула до війни. Таке
становище робило реальною можливість усунути загрозу війни за умов
спільних дій усього співтовариства.

Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства
діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила
перед всіма країнами завдання скоординувати свої зусилля для її
подолання. З самого початку, наприклад, стало необхідним полегшення
фінансового тягаря репарацій і боргів.

США у 1931 р. запропонували оголосити мораторій на один рік по
виплаті боргів і репарацій. Ця пропозиція була прийнята. У 1932 р.
було прийнято рішення взагалі ліквідувати репараційні зобов'язання
Німеччини. Країни-боржники, з свого боку, просто перестали
сплачувати борги США.

Здавалося, що був створений прецедент колективних дій перед лицем
спільної загрози.

Але майже одночасно США ввели високі митні податки, а
Великобританія відмовилася від ''золотого стандарту'', вільного
обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і спробувала
встановити такий обмінний курс фунта, який би сприяв експорту
англійських товарів. Такими діями США і Великобританія спровокували
митні і валютні ''війни'', що дезорганізувало світову торгівлю і ще
більше поглибило кризу.

У 1933 р. в Лондоні була скликана світова економічна конференція.
На ній обговорювались проблеми стабілізації валют і розроблення
шляхів пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилась
безрезультатно. Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми
не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти
тягар кризи на сусіда. В результаті зросло економічне суперництво і
зменшилась можливість чинити опір перед загрозою війни.

Вогнище війни на Далекому Сході. Перше вогнище війни виникло на
Далекому Сході. У 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у
меморандумі імператору виклав програму територіальних завоювань на
Далекому Сході і знищення могутності США у Тихому океані.

Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії -
важливу в стратегічному й економічному відношенні частину Китаю.

Напад на Маньчжурію стався після провокаційного вибуху на
залізниці неподалік Мукдена, влаштованого японцями 18 вересня

1931 р. Протягом кількох місяців було окуповано всю територію
Маньчжурії, хоча чисельність японської армії становила 14 тис. чол.,
тим часом як китайської- 100 тис. чол. Китай обмежився поданням
скарги до Ліги націй. На загарбаній території Північно-Східного
Китаю японці у 1932 р. створили маріонеткову державу Маньчжоу-Го,
призначивши її правителем останнього китайського імператора Пу І.

Виправдовуючи агресію, Японія заявляла про загрозу проникнення
СРСР в цей регіон і як приклад наводила китайсько-радянський
конфлікт 1929 р.

Такі дії Японії спонукали світове товариство вжити відповідних
заходів. Ліга націй на прохання Китаю створила спеціальну комісію
для вивчення проблеми. Комісія рекомендувала вивести японські
війська і передати Маньчжурію під міжнародний контроль. Але Японія
не була засуджена як агресор. Ліга націй заявила, що Маньчжурія є
невід'ємною частиною Китаю і не визнала Маньчжоу-Го. У відповідь
Японія в 1933 р. демонстративно вийшла з Ліги націй. Передбачені на
цей випадок санкції проти Японії так і не були введені. З'явився
перший прецедент безкарності агресії.

Агресія Італії проти Ефіопії. У 1935 р. цим прецедентом
скористалась Італія. Вона вважала себе обділеною результатами Першої
світової війни і не приховувала загарбницьких планів, до яких
входили і наміри завоювання Ефіопії.

З жовтня 1935 р. 500-тисячна італійська армія, озброєна авіацією
і танками, вдерлася на територію Ефіопії. Ефіопська армія чинила
впертий опір. Але сили були нерівними. Рада Ліги націй оголосила
Італію агресором і зобов'язала всіх членів Ліги націй застосувати до
неї економічні санкції. Ці заходи виявилися малоефективними. США і
Великобританія оголосили нейтралітет і відмовились постачати Ефіопії
сучасну військову техніку. Тим самим жертва і агресор були
поставлені на один щабель.

У травні 1936 р. Італія оголосила про завоювання всієї Ефіопії.
Вона була об'єднана з Ерітреєю та Італійським Сомалі в Італійську
Східну Африку. Ефіопський народ розгорнув партизанську боротьбу
проти агресорів, яка завершилась звільненням країни з допомогою
англійців у 1941 р.

Агресивність Німеччини. Ліквідація Версальської системи. Після
приходу до влади Гітлера Німеччина приєдналась до групи агресивних
держав. До 1933 р. становище Німеччини у межах Версальської системи
було значно полегшено. Вона перестала сплачувати репарації. На
переговорах про роззброєння 1932 р. їй було обіцяно рівноправність в
озброєнні. На офіційному рівні навіть обговорювалось питання про
повернення Німеччині колоній. Важливим кроком на шляху подальшої
ліквідації Версальської системи стало підписання у липні 1933 р. за
пропозицією Муссоліні ''Пакту згоди і співробітництва'' між Англією,
Францією, Італією і Німеччиною. Цей пакт передбачав широке
співробітництво держав з питань перегляду Версальської системи і
юридично закріплював рівність Німеччини в озброєнні. Однак
ратифікацію цього договору було зірвано. Для Гітлера перегляд умов
Версальського договору був лише першим кроком на шляху світового
панування. Другим кроком повинно було стати об'єднання всіх німців в
одній державі, а це передбачало приєднання Австрії, населених
німцями районів Франції, Бельгії, Чехословач-чини, Польщі і Литви.
Третім кроком повинно було стати завоювання ''життєвого простору''
на Сході. Заволодівши сировинними і аграрними ресурсами Східної
Європи, Німеччина, на думку Гітлера, зможе перемогти у боротьбі за
світове панування.

Таким чином, кожний з визначених Гітлером кроків означав вже не
просто перегляд Версальської системи, а шлях до її повної ліквідації
і докорінної зміни міжнародних відносин, що склалися. Це був шлях до
війни.

Свідченням рішучих намірів Гітлера став вихід Німеччини з Ліги
націй у жовтні 1933 р.

У 1934 р. була здійснена спроба приєднати Австрію. На шляху
приєднання стала Італія, яка загрожувала прямим воєнним втручанням.
Гітлер відступив.

1935 рік став переломним. Після виплати Франції компенсації за
вугільні шахти земля Саар внаслідок плебісциту відійшла до
Німеччини. Німеччина відмовилась від статей Версальського договору,
які забороняли їй мати військову авіацію, оголосила про
запровадження загальної військової повинності й формування армії з
36 дивізій.

Між Великобританією і Німеччиною було укладено військово-морську
угоду. За цією угодою Німеччині дозволялось збільшити тоннаж
німецького флоту у 5,5 разів і будувати підводні човни. Тим самим
Німеччині дозволялось мати флот більший, ніж французький. Угода була
двостороннім порушенням Версальської системи.

Після цього Гітлер відважився на рішучіші дії: у березні 1936 р.
німецькі війська були введені в Рейнську демілітаризовану зону. Ні
Англія, ні Франція не застосували передбачені в цьому випадку
заходи.

У Німеччині йшло нарощування виробництва озброєнь, здійснювались
програми створення синтетичного бензину і каучуку, що зменшило б
залежність країни від імпорту. Йшла відкрита підготовка до війни.

Таким чином, створена після Першої світової війни недосконала
система європейської безпеки була ліквідована.

Створення блоку Берлін-Рим-Токіо. Спільні інтереси Японії,
Італії, Німеччини швидко привели їх до зближення. 25 листопада 1936
р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6
листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилась ''вісь''
Берлін-Рим-Токіо. Сторони зобов'язувались інформувати одна одну про
діяльність Комінтерну і вести проти нього спільну боротьбу. На
додаток до договору дали обіцянку на випадок війни однієї з сторін з
СРСР не робити нічого, що могло б полегшити становище СРСР.

Цей блок агресорів не був монолітним. Німеччина та Італія
суперничали в Австрії і обидві претендували на гегемонію на
Балканах, перш ніж їм вдалося домовитись про розмежування сфер
впливу в цьому регіоні. Тоді ж Німеччина визнала завоювання Італією
Ефіопії. Після цього Німеччина та Італія активно координували свою
політику і спільно провели ряд міжнародних акцій. У 1936 р. вони
підтримали фашистський заколот в Іспанії.

Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони
ускладнювались тим, що Японія захопила німецькі колонії у Тихому
океані та Китаї і не збиралась їх повертати. Німеччина та Італія під
час японської агресії 1937 р. проти Китаю продавали зброю
китайському уряду. Обидві країни знаходились далеко одна від одної і
прагнули зберегти свободу дій у своїй сфері інтересів.

До середини 30-х років Німеччина, Італія та Японія стали на шлях
прямого порушення умов післявоєнного врегулювання. Над всією
Версальсько-Вашингтонською системою нависла загроза. Альтернативою
їй був запропонований Німеччиною, Італією та Японією заснований на
пануванні сили ''новий порядок'', який зводився до розподілу світу
між цими державами. Шлях до нового порядку йшов через війну.

34. Політика ''умиротворення'' агресора

Причини виникнення політики ''умиротворення''. В тих

умовах мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи,
яка, незважаючи на її недоліки, забезпечувала відносну стабільність
і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання
міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора
через Лігу націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не
спрацював. Чому?

Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій
проти агресора знизилась через загострення взаємного суперництва у
пошуках шляхів подолання економічної кризи. До того ж скрутне
економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на
внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним.

Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних,
в тому числі і силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав
мужності, волі і готовності до певних втрат. Однак сама думка про це
для людей, які щойно пережили війну, здавалася зловісною.
Громадськість в Англії і Франції була налаштована категорично проти
використання сили. Китай, Ефіопія здавались занадто далекими, щоб
вбачати у них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності і
неподільності світу не було притаманним для тодішньої суспільної
свідомості. Такі настрої знайшли своє відображення у політиці
''умиротворення'', яка вела країни до пасивності і зайвої
обережності.

Прихід Гітлера до влади не відразу був сприйнятий поворотним у
політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного
національного лідера, який прагне відновити для Німеччини
справедливість. Плани нацистів про переділ світу спочатку
оцінювались як данина націоналістичній риториці і не сприймалися
серйозно. Лідери Англії і Франції не бачили причин для зміни
політичного курсу, який активно впроваджувався у 20-х роках і був
націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Стає
зрозумілою відсутність реакції Англії і Франції на дії Німеччини,
хоч вони носили відкрито зухвалий характер і порушували один з
принципів міжнародного права: договору потрібно дотримуватись.

Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя.
Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком,
з яким можна домовитись.

Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу
суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі
породило у США прагнення відгородитися від всього в своїй
''американській фортеці''. Після прийняття у 1935 р. закону про
нейтралітет найбагатша країна світу, із значними ресурсами і
здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це
різко підвищило шанси агресорів.

Найбільш активним прихильником політики ''умиротворення'' був
прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 pp. Н.Чем-берлен. На його
думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в
недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що Перша світова війна
виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над
розвитком подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову
війну. Для того, щоб відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти
контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати
існуючі проблеми на основі взаємних поступок.

На ділі Гітлер висував нові і нахабніші претензії. Вони ставали
об'єктами обговорення і все закінчувалось задоволенням
територіальних домагань Німеччини.

''Аншлюс'' Австрії і Мюнхенська угода. Кульмінацією політики
''умиротворення'' став ''аншлюс'' Австрії і Мюнхенська угода по
Чехословаччині.

Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики
Німеччини. У лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з
Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12
березня 1938 р. німецькі війська при підтримці австрійських нацистів
окупували Австрію. Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт
проголосив возз'єднання Австрії з німецькою імперією. Ні великі
держави, ні Ліга націй ніяк не прореагували на це. Тільки СРСР
висловив протест проти таких дій.

Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословач-чина, від
якої Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн.
німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після
його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині
розправою.

Але тоді співвідношення сил було не на користь Німеччини.
Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію з 45
дивізій, яка спиралась на прикордонні оборонні споруди. Німеччина
мала 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР
запропонував Чехословаччині відповідно до договору 1935 р. всебічну
допомогу.

Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі
зустрічався з Гітлером. Вони домовились, що конфлікт буде вирішено у
Мюнхені.

Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область
- остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також
англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну
передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях
до Мюнхенської угоди. її було укладено за спиною Чехословаччини
главами урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30
вересня 1938 р.

Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини
всіх прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила
20% населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон з Німеччиною
став проходити у 40 км від Праги.

Мюнхенська угода зобов'язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та
Угорщини. Польщі була передана Тешинська Сілезія, Угорщині - частина
Словаччини і Карпатської України. Чехосло-ваччина перетворилась у
федеративну державу.

Мюнхенська угода - одна з найбільш ганебних сторінок західної
дипломатії. Англія і Франція зрадили Чехословаччину, країну, саме
виникнення якої було пов'язане з Версальською системою, одну з
небагатьох реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання на
право націй на самовизначення, на право німців, угорців, поляків
об'єднатися зі своєю батьківщиною, тому що у 1919 р. у Парижі це
право було принесено у жертву стратегічним антинімецьким і
антиугорським інтересам, як у 1938 р. у жертву політиці
''умиротворення''.

Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини у най-сильнішу
державу Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону
зрозуміли, що ні Ліга націй, ні Англія з Францією не можуть
гарантувати їхній суверенітет і пішли на зближення з Німеччиною. У
цьому розумінні Мюнхенська угода була стратегічною поразкою Англії і
Франції і наблизила початок війни.

Але на той час на Заході результати змови були сприйняті з
полегшенням. Чемберлен заявив, повернувшись у Лондон, що він привіз
мир цьому поколінню.

Такі думки панували недовго. Вже взимку 1938/1939 pp. лідери
Англії і Франції зрозуміли хибність своїх міркувань.

Тим часом Німеччина не залишала часу на роздуми. 15 березня 1939
р. німецькі війська окупували Чехію і Моравію, Словаччина була
проголошена незалежною, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну.

Далі Німеччина почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй
Данцига і на побудову через польський коридор екстериторіальної
траси, яка б зв'язала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська
вступили у Мемельську область (Клайпеда), яка належала Литві. У
квітні 1939 р. Італія здійснила агресію проти Албанії і захопила її.

Крах політики ''умиротворення'' став очевидним. У суспільній
свідомості стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у
ставленні до Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про
взаємну допомогу на випадок агресії і надали відповідні гарантії
державам, які мали спільний кордон з Німеччиною. Почались
приготування до війни.

Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів
Англії і Франції зближення з СРСР.

35. СРСР у системі міжнародних відносин

Політика колективної безпеки. Протягом 20-30-х років політика
СРСР зазнала суттєвих змін. Зрозумівши нездійсненність найближчим
часом світової революції, радянське керівництво шукало виходу з
міжнародної ізоляції.

В роки світової економічної кризи СРСР прагнув використати
суперечності між капіталістичними країнами з метою забезпечення
перетворень першої п'ятирічки. Невдовзі стало зрозуміло, що дії
Німеччини і Японії загрожують безпеці СРСР. Це змінило його
зовнішньополітичну доктрину. Загроза з боку Японії змусила СРСР піти
на зближення з Чан Кайши і рекомендувати КПК діяти спільно з
Гомінданом у боротьбі проти Японії.

СРСР виступив за створення системи колективної безпеки і
стримування агресорів. Провідником цього курсу став народний комісар
закордонних справ СРСР М.Литвинов. СРСР вдалося зміцнити своє
становище. У 1933 р. були встановлені дипломатичні відносини з США,
а в 1934 р. СРСР був прийнятий у Лігу націй як член Ради, що
означало визнання його великою державою.

Успіхом на шляху створення системи колективної безпеки стало
укладення у 1935 р. радянсько-французького договору про взаємну
допомогу. Правда, у ньому були відсутні військові статті, але у
будь-якому випадку договір відкривав шлях до спільної боротьби з
агресором. Аналогічний договір у 1935 р. був укладений з
Чехословаччиною.

Ставлення країн Заходу до створення системи колективної безпеки
було прохолодним. Радянсько-французький договір був ратифікований
Францією лише через рік. Сумніви викликало насамперед те, що СРСР не
має спільного кордону з Німеччиною і щоб виконати свої зобов'язання,
довелося б радянським військам перетинати територію Польщі та
Румунії. А ці держави боялись СРСР більше, ніж Німеччини, і
категорично відмовлялись пропускати радянські війська. У французів
складалось враження, що СРСР хоче втягнути Францію у конфлікт з
Німеччиною, а самому залишитись осторонь. Коли на Заході стали
відомі наслідки репресій у радянській армії, то військовий союз з
СРСР розцінювався як малозначний.

Зміна зовнішньополітичного курсу СРСР. Радянсько-німецький пакт
про ненапад і таємний протокол до нього. Мюнхен у повній мірі
показав радянському керівництву неможливість створити систему
колективної безпеки. Радянсько-французький і
радянсько-чехословацький договори виявились простими клаптиками
паперу. Для радянського керівництва Мюнхен став сигналом, що його
хочуть усунути від участі у європейських справах.

Незабаром Франція і Німеччина уклали угоду, рівноцінну пакту про
ненапад. СРСР розцінив це як спробу Заходу направити агресію
Німеччини на Схід.

Поразка СРСР на європейському дипломатичному фронті проходила на
тлі загострення відносин з Японією, що вилилось у конфлікт біля
озера Хасан у липні 1938 р. На думку радянського керівництва, СРСР
опинився перед перспективою агресії зі Сходу і Заходу.

Втративши надію на можливість створення системи колективної
безпеки, опинившись у політичній ізоляції, пройнявшись недовірою до
Англії і Франції, радянське керівництво починає пошуки шляхів
зближення з Німеччиною. Важливою ознакою зміни зовнішньополітичної
орієнтації СРСР стала заміна Литвинова на посаді наркома закордонних
справ. Новим наркомом став В. Молотов, а це означало, що сам Сталін
береться за керівництво зовнішньою політикою.

Перелом у зовнішній політиці СРСР збігся з початком перегляду
політики країн Заходу. СРСР рухався від Англії і Франції до
Німеччини, а Англія і Франція шукали зближення з СРСР.

Англія і Франція, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій,
виступили з заявою про гарантії допомоги ряду європейських держав -
Польщі, Румунії, Бельгії, Голландії, Швейцарії та ін. Гарантії
створили нову ситуацію в Європі. Німеччина не могла здійснити
агресію проти СРСР, не порушивши суверенітету Польщі та Румунії і,
відповідно, не ризикуючи опинитись у стані війни з Англією і
Францією.

У березні 1939 р. Англія запропонувала СРСР підписати спільно з
Францією і Польщею загальну декларацію про взаємодію. У квітні 1939
р. західні держави звернулись до Радянського Союзу з пропозицією
дати гарантії Польщі і Румунії.

У відповідь СРСР запропонував пакт про взаємодопомогу між
Англією, Францією і СРСР з одночасним наданням гарантій всім
прикордонним з СРСР державам. Однак переговори, що почались з цього
питання, виявились непростими через взаємну недовіру між учасниками
і небажання сторін йти на компроміс. Сторонам не вдалося подолати
суперечку з питання про непряму агресію. Англія і Франція вбачали у
радянському формулюванні загрозу для суверенітету сусідніх з ним
держав, тому що будь-які зміни у прикордонних з СРСР державах могли
бути кваліфіковані радянським керівництвом як агресія і туди б
вводились радянські війська. До того ж Англія розглядала ці
переговори як засіб тиску на Німеччину і не бажала укладення угоди.

Поряд з політичними переговорами Англія, Франція і СРСР
домовились розпочати переговори військових місій для укладення
спільної конвенції. Вони теж виявились малоефективними.

Формальною перешкодою для підписання конвенції стало небажання
Польщі та Румунії пропустити через свою територію радянські війська.
Радянське керівництво вивчало питання про зближення з Німеччиною.

У серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його
прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед
радянським керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира,
від якого залежала доля світу.

На думку Сталіна, союз з Англією і Францією, у кращому випадку,
міг принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому, війну з
нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР осторонь світового
конфлікту. Можна було розраховувати на припинення бойових дій з
Японією на річці Халхін-Гол (точились з травня по серпень 1939 р. на
території МНР), на яку могла вплинути лише Німеччина, і на
територіальні придбання за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії і
Румунії.

Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР з гри і
розв'язати собі руки для агресії проти Польщі, яка була призначена
на 26 серпня, а згодом на 1 вересня.

21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той
заявляв, що прагне до укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий
підписати будь-яку додаткову угоду, яка стосується всіх суперечливих
питань. Гітлер просив прийняти міністра закордонних справ Німеччини
Ріббентропа для підписання відповідних документів.

Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з
Англією та Францією і направив Гітлеру телеграму з висловленням
надії на суттєвий поворот у радянсько-німецьких відносинах. Він
погоджувався прийняти Ріббентропа у визначений термін.

Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у
Кремлі 23 серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до
нього.

У протоколі сторони домовлялись про розмежування ''сфер
інтересів'' у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів
СРСР Фінляндію, Латвію, Естонію і Бессарабію. Литва визнавалась
сферою інтересів Німеччини. Протокол передбачав розподіл Польщі.
Лінія, розподілу повинна була проходити приблизно по річках Нарев,
Вісла, Сян.

Зміст підписаних у Москві документів чітко виявив характер
переорієнтації зовнішньої політики СРСР. Суть цього повороту
полягала не просто у зміні зовнішньополітичних орієнтирів і не
зводилася тільки до спроби забезпечити безпеку через безпосередні
відносини з Німеччиною.

Таємний протокол свідчив про відмову СРСР від визнання пріоритету
міжнародного права. СРСР неначе повернувся до політики, яку проводив
царський уряд: її рисами були таємна дипломатія і територіальна
експансія. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав
- ''підпалювачів війни''.

Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що
німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу.
З вересня Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула
Друга світова війна.

36. Причини, характер, періодизація Другої світової війни

Більше, ніж півстоліття минуло з дня закінчення Другої світової
війни, яка принесла людству чисельні жертви і руйнування. У цій
війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80%
населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії
на площі 22 млн. км . За роки війни в армії воюючих держав було
закликано 110 млн. чол.

На фронтах загинуло, за різними підрахунками, від 50 до 65-67
млн. осіб, 90 млн. було поранено або покалічено. Близько половини
загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4
трлн. дол.

Які ж причини цієї війни?

По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато
народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які
прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це
проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між
країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у
боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті
роки, було зруйновано.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та
Франції, спрямована на ''умиротворення'' агресора, а також
''ізоляція'' США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично
самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР,
який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до
нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій,
завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна
була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були
окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити
характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22
червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе
значні території, які належали на той час Польщі, Румунії,
Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс
на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього
війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою
Вітчизняною війною.

Другу світову війну можна розділити на кілька етапів:

I. 1 вересня 1939 р.- 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива
належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх
союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці,
Азії, Океанії.

II. 19 листопада 1942 р. - 9 травня 1945 р. Стратегічна
ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської
коаліції,війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у
Європі і змусили їх капітулювати.

III. 9 травня 1945 р. - 2 вересня 1945 р. Завершення

37. Напад Німеччини на Польщу й початок Другої світової війни.
Бойові дії в Європі у 1939-1941 pp.

Напад Німеччини на Польщу. Польща якнайкраще підходила для
випробування на практиці стратегії ''блискавичної війни''. Спільний
польсько-німецький кордон простягався на 1750 миль і, за визнанням
фахівців, захистити його не могла жодна армія світу, оскільки
противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних
оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому кордоні
практично не існувало.

За планом ''Вайс'', затвердженим ще у квітні 1939 p., стратегічне
зосередження й розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня,
але наступ було відкладено через виявлену Англією готовність
виступити на боці Польщі і нерішучість Муссоліні.

На кінець серпня німецька армія довела до штатного розкладу свої
ударні, моторизовані й танкові дивізії.

Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 75
дивізій. їх підтримували два повітряні флоти, що мали у своєму
розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1050 винищувачів. Загальна
кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії,
сягала близько 2 млн.

Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн. 750
тис. солдатів і офіцерів, але яка не мала достатньої кількості
танків, літаків, гармат.

Вторгнення на територію Польщі розпочалось 1 вересня 1939 р. Йому
передувала провокація гітлерівців у прикордонному містечку Глівіце.

Вже в перші дні наступу організований опір польської армії було
зламано. 8 вересня її головні сили були розгромлені. Значна їх
частина опинилася в оточенні або була захоплена в полон. Опір чинили
лише армія Кутшеби, що обороняла варшавський напрямок, і столичний
гарнізон. Героїчною сторінкою польської історії стала оборона
півострова Вестерплятте, міст Варшави, Кракова, Гдині.

17 вересня, коли крах Польщі став уже очевидним, польський кордон
перейшли радянські війська. На вимогу Гітлера Червона армія
форсовано просувалася в напрямку Коломиї-Косова, щоб перетнути
відступаючим польським солдатам і біженцям дорогу в Румунію.

Відповідно з домовленостями, досягнутими на переговорах 23 серпня
і зафіксованими у таємному протоколі, німецьке командування відвело
свої війська за демаркаційну лінію від Львова й Бреста. Перед тим у
Бресті, Гродно, Ковелі й Пінську відбулися спільні паради
військ-переможців. 22 вересня було встановлено попередню
демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня у Москві
Ріббентроп за дорученням Гітлера підписав разом з Молотовим договір
про дружбу і кордон і таємні протоколи про поділ сфер впливу і
співпрацю між двома державами. Цей договір зафіксував розділ Польщі
і уточнив лінію радянсько-німецького кордону. За домовленістю вона
була пересунута на схід порівняно з умовами секретного протоколу від
23 серпня 1939 р. і проходила приблизно по етнографічному кордону
проживання поляків, з одного боку, українців, білорусів з іншого.
Землі з чисто польським населенням залишились в складі Німеччини, а
взамін СРСР отримав у свою сферу впливу Литву. Таким чином, до
Німеччини відійшло 48,6% території Польщі і 69,9% її населення, а до
СРСР 51,4% території і 30,1% населення. Попри усю злочинність і
негативні сторони цього поділу незалежної держави між двома
тоталітарними режимами, цей факт мав і одну позитивну рису - нарешті
дві частини братніх народів, українського і білоруського, -
об'єдналися в єдиних республіках, хоча і в рамках антинародного
сталінського репресивного режиму. Такі зміни дали змогу радянському
керівництву називати агресію і поділ Польщі як ''визвольний похід''
заради возз'єднання Західної України і Західної Білорусії відповідно
з УРСР та БРСР. Вони також свідчили про небажання радянського
керівництва давати привід Англії і Франції до оголошення війни СРСР,
тому що Червона армія так і не перетнула ''лінію Керзона'', яку самі
англійці визначили як оптимальний радянсько-польський кордон.

''Дивна війна'' на Заході. З вересня Англія, а згодом за нею й
Франція, після марних спроб схилити Гітлера стати на шлях
переговорів і вивести війська з території Польщі й окупованої
частини Чехословаччини оголосили Німеччині війну. Переходити в
наступ союзники не поспішали. Період війни між 3 вересня 1939 р. та
Ю травня 1940 р. дістав назву ''дивної війни'', оскільки, формально
оголосивши війну, жодна сторона її фактично не вела.

Французькі війська відсиджувалися за ''лінією Мажіно'' - системою
укріплень на кордоні з Німеччиною протяжністю 360 км. , На захід від
бельгійського кордону союзники споруджували нову лінію укріплень аж
до самого Північного моря. Не бажаючи втягуватися у затяжні криваві
бої, як це було в роки першої світової війни, союзники приступили до
блокади Німеччини й СРСР.

Відразу після розгрому Польщі Гітлер наказав генералам вермахту
готуватися до наступу на заході. Генеральний штаб сухопутних військ
переконував його у неможливості розпочати наступ восени. Гітлер
видав директиву про підготовку наступу, де він підкреслив, що
тривала війна проти Франції неможлива і її треба розгромити
блискавично. Штаб змушений був розробити новий план наступу через
Арденнську ущелину в обхід ''лінії Мажіно'' з виходом ударних груп в
район Кале - Дюнкерк.

Окупація Німеччиною Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії і
Люксембургу. Поразка Франції. 9 квітня 1940 р. гітлерівські війська
без оголошення війни напали на Данію та Норвегію. Данія капітулювала
відразу після нападу, Норвегія вчинила опір агресії. На допомогу
норвежцям був надісланий англо-французький експедиційний корпус, що
спробував затримати просування загарбників вглиб країни. Однак у
командуванні норвезькою армією активізувались прихильники фашистів
на чолі з колишнім військовим міністром Квіслінгом. У червні 1940 р.
у зв'язку із загрозливим становищем на Західному фронті десант
союзників був евакуйований до Англії. Вся Норвегія з її
незамерзаючими фіордами була окупована гітлерівськими військами.

10 травня 1940 р. німецька армія вторглася в Бельгію, Голландію і
Люксембург. Гітлер обрав цей напрям, щоб обійти з півночі добре
укріплену ''лінію Мажіно''. 15 травня голландська армія
капітулювала, а 20-го танки генерала Гудеріана вийшли до Ла-Манша. В
районі Кале-Дюнкерка було відрізано й притиснуто до моря 40
англійських, бельгійських і французьких дивізій. 28 травня склала
зброю бельгійська армія. Спроби англо-французького командування
організувати контрудари успіху не мали. Але несподівано Гудеріан
одержав особистий наказ Гітлера зупинити свої війська.

Це дало змогу забезпечити евакуацію солдатів та офіцерів
(переважно англійської армії) на Британські острови. Генерал Горт,
що стояв на чолі британських експедиційних сил, за визнанням
англійського фельдмаршала Б.Монтгомері, виявив повну нездатність
командувати великою масою військ в умовах, не схожих на стратегію й
тактику Першої світової війни. Всього в Англію було переправлено 338
тис. чол., переважно англійців, 40 тис. французьких солдат було
залишено на поталу ворогу. На узбережжі залишилося 82 тис. автомашин
та інших транспортних засобів, 2,4 тис. гармат, 90 тис. гвинтівок, 8
тис. кулеметів, чимало іншого військового спорядження. Під впливом
успіху німецьких військ війну союзникам оголосила Італія, яка
прагнула взяти участь у поділі Франції.

5 червня німецькі війська розпочали наступ на південь. Спроби
генерала де Голля організувати лінію оборони на підступах до Парижа
успіху не мали. 14 червня німці увійшли в Париж. Уряд Франції подав
у відставку. Новий глава уряду маршал Петен звернувся до німецького
командування з проханням про перемир'я. 22 червня його було
підписано в Комп'єнському лісі у доставленому з музею штабному
вагоні маршала Фоша. У цьому вагоні 1918 р. Німеччина підписала
перемир'я, яке означало поразку Німеччини у Першій світовій війні.

Напередодні перейшли кордон Франції італійські збройні сили.
Зустрівши організований опір кількох французьких дивізій, війська
Муссоліні не змогли просунутись хоч трохи вперед.

У боях за Францію німецькі війська зазнали порівняно незначних
втрат - 27 тис. убитих, 111 тис. поранених, 18,4 тис. пропало
безвісти.

За умовами перемир'я Франція втрачала понад дві третини своєї
території, що переходила під контроль окупаційних властей.
Маріонетковий уряд Петена контролював так звану ''вільну зону'', що
не мала виходу до Атлантики, а лише до Середземного моря. Місцем
його розташування було обрано містечко Віші, від якого він
успадкував свою назву - ''режим Віші''.

Доля Західної України, Західної Білорусії, Північної Буковини,
Бессарабії, держав Прибалтики. Тим часом, як Німеччина була зайнята
на Заході, СРСР ''упорядковував'' свою ''зону впливу'', відведену
йому за таємними протоколами 23 серпня і 28 вересня 1939 р.

Вступ радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусію був
неоднозначно сприйнятий населенням. Частина населення привітала
Червону армію як визволителя, інша сприймала її як окупантів.

У 1939 р. в Західній Україні було заборонено діяльність
українських національних партій, багатьох громадських, культурних,
наукових, торговельних та промислових товариств і установ. Перестали
діяти, зокрема, ''Просвіта'', наукове товариство імені Т. Шевченка,
їхні часописи. ОУН змушена була піти у підпілля.

Для розв'язання питання про суспільний лад і державну владу на
території Західної України були проведені вибори до Народних зборів.
На основі звернення Народних зборів позачергова сесія Верховної Ради
СРСР у листопаді 1939 р. прийняла закон про включення Західної
України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. На
території Західної України було створено шість областей - Львівську,
Станіславську (згодом Івано-Франківська), Волинську, Тернопільську,
Рівненську й Дрогобицьку, яку в 1959 р. було об'єднано з Львівською.
Аналогічно вирішилась доля Західної Білорусії, яка була включена до
складу Білоруської РСР.

Наступним об'єктом експансії СРСР стали країни Прибалтики. 28
вересня 1939 р. у Москві було підписано пакт про взаємодопомогу з
Естонією, за яким СРСР одержав право ввести на її територію свої
війська. Подібні договори було підписано також з Латвією і Литвою. У
всіх договорах радянська сторона брала на себе зобов'язання не
втручатися у внутрішні справи Прибалтійських держав.

Влітку 1940 р. СРСР приступив до другого етапу
територіально-політичної перебудови в Прибалтійських республіках,
пред'явивши їхнім урядам необгрунтовані ультиматуми про порушення
зобов'язань, а також надіславши туди своїх спеціальних емісарів -
Жданова в Естонію, Деканозова в Литву та Вишинського в Латвію.
Відповідно до ультиматумів на територію Литви, Латвії та Естонії
увійшли радянські війська. Під наглядом окупаційних властей у
країнах було проведено вибори до нових органів влади, а в серпні
1940 р. Прибалтійські республіки включено до складу СРСР.

У 1940 р. ускладнилися відносини й з сусідньою Румунією.
Користуючись тим, що головні сили вермахту перебували на заході,
радянські війська у червні зайняли територію Бессарабії і Північної
Буковини. Це викликало обурення в Берліні, оскільки територія
Буковини не значилася в таємному протоколі як зона впливу СРСР.

Напад СРСР на Фінляндію. Тривалий час між Фінляндією й СРСР
велися переговори, в ході яких Радянський Союз вимагав від фінської
сторони поступитися на його користь значними територіями в районі
Ленінграда (тепер Санкт-Петербург) та узбережжям Фінської затоки в
обмін на болотисті й лісисті території на півночі, що ніяк не
компенсувало втрату Виборга і стратегічно важливої ''лінії
Маннергейма'' - системи фінської оборони, спорудженої в 1927-1939
pp.

Уряд Фінляндії не погодився на цю пропозицію. На світанку ЗО
листопада 1939 р. великі сили радянських військ перейшли в наступ на
фінську армію, що займала прикордонні укріплення.

Угруповання радянських військ налічувало 240 тис. чоловік, 1915
гармат різних калібрів, 1131 танк та 967 бойових літаків.
140-тисячна фінська армія мала на своєму озброєнні 400 гармат, 60
танків і 270 літаків. Похапцем розроблений план агресії і
шапко-закидацькі настрої призвели до того, що окремі радянські
дивізії потрапили в оточення.

30 грудня наступ радянських військ припинився. Зазнав поразки й
Балтійський флот. Сталін ужив жорстоких методів для наведення
порядку у військах.

Безперервним потоком на фронт надходило озброєння та спорядження.
Маленька Фінляндія фактично опинилася наодинці з могутнім агресором.
Англія й Франція обмежувалися лише закликами продовжувати опір і
обіцянками висадити на півночі десант. Проти цього була Норвегія. її
уряд не бажав порушувати нейтралітет і пропускати через свою
територію війська союзників. На допомогу Фінляндії озброєнням і
добровольцями прийшла Швеція. Німеччина висловила готовність надати
допомогу СРСР і навіть стала на перешкоді Італії, яка хотіла
направити до Фінляндії ешелони зі зброєю. США також усунулися від
надання Фінляндії прямої військової допомоги. 11 лютого 1940 р.
розпочався другий наступ радянських військ. Він завершився проривом
''лінії Маннергейма''. В наступальних діях брали участь 1,5 тис.
танків і 3 тис. літаків. Ціною великих втрат ( 234 тис. чол. убито,
поранено, обморожено та взято в полон ) радянські війська домоглися
перемоги і головнокомандуючий фінською армією К.Маннергейм змушений
був дати згоду на початок мирних переговорів.

12 березня за посередництвом і під тиском німецької дипл матії
СРСР і Фінляндія підписали мирний договір, за яким же~ ва агресії
втрачала значну частину своєї території, де до вій мешкало 450 тис.
осіб, тобто 1/8 населення країни. Тяжкими бу міжнародні наслідки
війни й для СРСР. Ліга націй виключ СРСР зі своїх членів,
ускладнилися його відносини практично з усіма європейськими країнами
та США. В листопаді 1940 р. нейтральна напередодні конфлікту
Фінляндія приєдналася до агресивної ''осі'' Берлін-Рим-Токіо.
Значної шкоди престижу СРСР завдав той факт, що на території Росії
було сформовано маріонетковий уряд О.Куусінена (так званий ''уряд
Теріокі''), з яким Сталін уклав договір про взаємодопомогу,
прикриваючи цим протиправним актом агресію проти незалежної країни.
Ці маневри не врятували сталінський режим від міжнародної ізоляції.
З нападом Німеччини на СРСР у червні 1941 р. усі здобуті такою
великою ціною території знову були відвойовані військами
гітлерівської Німеччини та Фінляндії.

Повітряна війна над Англією. Боротьба за Атлантику. Після поразки
Франції Англія залишилась віч-на-віч з Німеччиною. 16 липня 1940 р.
Гітлер підписав план операції ''Морський лев'', яка передбачала
завоювання Англії. Як показували підрахунки, можливостей здійснити
масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не було. У
неї не вистачало потрібної кількості плавучих засобів.

Тоді Німеччина вдалась до повітряного наступу на англійські міста
з метою примусити Великобританію капітулювати. У бомбардуваннях
взяли участь майже 2,5 тис. літаків. Повітряний наступ розпочався 15
серпня, а завершився пізньої осені. Бомбардування продовжувались і
далі, але вже не мали такого розмаху. Британія вистояла, зазнавши
значних матеріальних і людських втрат. Так, місто Ковентрі було
стерто з лиця землі. Важливу роль у боротьбі відіграли мужність
англійських льотчиків та створення в Англії мережі радіолокаційних
постів.

Другим серйозним випробуванням для Англії була боротьба за
Атлантику. Отримуючи водними шляхами 50% стратегічної сировини і
продовольства, Англія могла опинитись у скрутному становищі, якби
Німеччині вдалося перерізати атлантичні комунікації.

Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині
перейти у рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандуючого
німецьким флотом гросадмірала Редера вирішальна роль у цій боротьбі
відводилась лінкорам ''Бісмарк'', ''Тірпіц'' та іншим. Але ця армада
зазнала поразки, не завдавши значних втрат Англії.

Результативніше діяли німецькі підводні човни, якими командував
адмірал Деніц. Влітку 1940 р. Англія змушена була використовувати
свої стратегічні резерви. Недооцінка їхньої ролі напередодні війни
не дала можливості Німеччині мати необхідну кількість підводних
човнів і блокувати Британські острови. Навесні1 1941 р. німецькі
підводники застосували тактику ''вовчих зграй'' для боротьби з
англійськими конвоями. Англійський флот зумів вистояти, а після
вступу у війну США союзники поступово відновили контроль над
Атлантикою.

Фашистська агресія на Балканах. Ще 28 жовтня 1940 р. у розпал
битви над Англією Муссоліні без попередніх консультацій з Гітлером
розпочав наступ двох своїх армій з території Албанії на Грецію,
прагнучи реалізувати плани створення середземноморської імперії.
Прем'єр-міністр Греції Метаксас оголосив загальну мобілізацію й
звернувся за допомогою до Великобританії. Хоч Англія була стурбована
становищем у Єгипті і переживала не найкращі часи, все ж вона
перекинула у Грецію та на острів Кріт деякі сухопутні й авіаційні
частини і надіслала на допомогу грекам кілька кораблів. Італійський
наступ дуже швидко захлинувся і грецька армія, перейшовши в
контрнаступ, відкинула італійські дивізії за албанський кордон.

Гітлер у січні 1941 р. мав намір надати Муссоліні допомогу в
Греції. Болгарський уряд не поспішав погоджуватись на розгортання на
території Болгарії німецьких військ. Тоді Гітлер вдався до
дипломатичних маневрів. Під тиском з боку Німеччини Югославія
підписала 25 березня 1941 р. договір про приєднання до
Антикомінтернівського пакту, а також Троїстої угоди. Патріотично
настроєні офіцери на чолі з генералом Д.Сімовичем здійснили
державний переворот і звернулися з проханням до Москви підписати у
Белграді договір про взаємодопомогу. У відповідь на Югославію напали
німецькі війська. Спільно з ними діяли армії Болгарії та Угорщини,
до агресії проти Югославії приєдналась Італія. Лідер хорватських
усташів А.Павелич проголосив утворення Незалежної Хорватської
держави (НХД), що згодом приєдналася до держав ''осі''. Королівство
Югославія припинило своє існування.

Без затримки з території Югославії німецька армія почала наступ
на територію Греції з метою оточити грецькі дивізії й англійські
експедиційні сили. Грецькі армії капітулювали перед німецькими
військами. Під тиском переважаючих німецьких сил англійські
експедиційні сили відкочувалися до Афін. Згодом довелось залишити і
їх. Рештки англійських військ зосередились на острові Кріт. Проти
англійців німецьке командування провело небачену повітряно-десантну
операцію, в результаті якої острів було захоплено. Обидві сторони
понесли значні втрати. Німецькі повітряно-десантні війська так і не
відновили своєї колишньої чисельності і боєздатності й надалі не
застосовувались як самостійна бойова одиниця.

Перевагами, що їх здобула Німеччина після захоплення
Бал-канського півострова й острова Кріт, Гітлер не зміг
скористатися, так само як і успіхами генерала Роммеля в Єгипті. На
черзі був . напад на СРСР, а новий театр воєнних дій вимагав
напруження й концентрації усіх сил рейху.

38. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої
влітку-восени 1941 р. Битва за Москву

22 червня 1941 р. почалась гітлерівська навала на СРСР.
Відповідно плану ''Барбаросса'' (відомий ще як директива №21 від 18
грудня 1940 р.) німецькі війська на Східному фронті ставили за мету
здійснення блискавичної війни - ''бліцкрігу''. За два тижні вермахт
планував за допомогою раптових комбінованих ударів танкових і
механізованих військ та авіації оточити і знищити головні сили
Червоної армії в західних районах СРСР, просуваючись вглиб країни,
вийти на лінію Архангельск-Астрахань.

Група армій Північ (командуючий генерал-фельдмаршал фон Леєб)
одержала завдання розгромити радянські війська в Прибалтиці,
захопити Ленінград і північні порти. Група армій ''Центр''
(командуючий генерал-фельдмаршал фон Бок) повинна була оточити і
знищити радянські війська в Білорусії і розпочати наступ на Москву.

На київському напрямку була розгорнута група армій ''Південь''
(командуючий генерал-фельдмаршал фон Рундштедт). На території
Норвегії і в Фінляндії була розгорнута німецька армія ''Норвегія'' і
2-а фінська армія. Армія ''Норвегія'' повинна була оволодіти
Мурманськом і Полярним, а фінські війська - сприяти групі армій
''Північ'' в захопленні Ленінграду. Загальна кількість німецьких
військ та військ її союзників нараховувала 5,5 млн. солдат і
офіцерів, 4300 танків, 5000 бойових літаків, 47 тис. польових гармат
і мінометів. їм протистояло на території західних прикордонних
округів 2680 тис. солдат і офіцерів, 1475 танків нових конструкцій
(KB та Т-34), 1540 бойових літаків нових типів, 37 500 гармат і
мінометів. Внаслідок важких боїв з переважаючими силами ворога
радянські війська, зазнавши великих втрат, відступили.
Німецько-фашистські війська за кілька тижнів боїв просунулись на
різних ділянках фронту на 300-600 км. Особливо тяжких втрат зазнав
Західний фронт (командуючий генерал Д.Павлов), внаслідок чого вже 28
червня гітлерівці захопили Мінськ.

Найбільший опір гітлерівці зустріли на південно-західному
напрямку (командуючий генерал-полковник М.Кирпонос). В ході
напружених прикордонних боїв 22-29 червня 1941 р. ворог поніс великі
втрати і змушений був ввести в бій резерви. Могутні контрудари
радянських механізованих корпусів, героїчні зусилля всіх військ
Південно-Західного фронту дали досить вагомі оперативні результати:
вони загальмували наступ німецько-фашистських військ на Київському
напрямку.

Героїчна оборона Києва (17 липня - 19 вересня 1941 p.), Одеси (5
серпня - 16 жовтня 1941 p.), Севастополя (ЗО жовтня 1941 р. - 4
липня 1942 p.), Ленінграду (10 липня 1941 р. - січень 1944 p.),
Смоленська битва (10 липня - 10 вересня 1941 р.) зірвали плани
блискавичної війни. Але втрати радянських військ були величезними.
Орієнтовно тільки в перший місяць війни вони перевищили 1 млн. чол.
З червня по грудень 1941 р. було втрачено понад 3 млн. солдат і
офіцерів та 1300 тис. пораненими. Вермахт захопив територію СРСР
площею 1,5 млн. кв. км з населенням 74,5 млн. осіб.

Радянське керівництво докладало чимало зусиль, щоб організувати
відсіч ворогу. 29 червня 1941 р. з'явилась директива РНК СРСР і ЦК
ВКП(б) про надзвичайні заходи у боротьбі з ворогом. 23 червня 1941
р. була організована Ставка Головного Командування (з 8 серпня
Ставка Верховного Головнокомандуючого, очолювана Й.Сталіним) - вищий
орган стратегічного керівництва збройними силами. Вся повнота влади
в країні перейшла до створеного ЗО червня 1941 р. Державного
Комітету Оборони (ДКО).

Проте суттєво змінити ситуацію на фронтах не вдалося. Вермахт
одержував важливі перемоги.

Можна виділити такі причини поразок Червоної армії влітку-восени
1941 p.:

- при всіх обставинах, політичних і військових, напад фашистської
Німеччини на СРСР носив раптовий характер;

- військовий потенціал гітлерівської Німеччини та її союзників
напередодні війни перевищував потенціал СРСР; тільки в Європі
нацистами був захоплений арсенал, яким можна було озброїти 200
дивізій (наприклад, у Франції агресор захопив 4930 танків, 3000
літаків, французьким автотранспортом було забезпечено 92 дивізії
німців);

- німецькі війська мали значну чисельну перевагу: в 1,8 рази в
живій силі, за сучасними танками і літаками відповідно в 1,5 та 3,2
рази;

- вермахт мав дворічний досвід ведення війни в Європі і переважав
радянські війська у професійній підготовці.

Не можна не виділити і суб'єктивні фактори, які призвели до
трагічних наслідків літа-осені 1941 р. Вся відповідальність за
військові поразки лежить на керівництві партії, армії й держави,
особисто на Сталіні:

- боротьба між різними угрупованнями в Червоній армії
загальмувала переозброєння військ новою технікою;

- помилковою виявилась військова доктрина про ''війну малою
кров'ю на території ворога'';

- було допущено грубі прорахунки у визначенні часу війни,
оперативній побудові і розташуванні військ в три ешелони, що дало
можливість вермахту завдати удару по кожному угрупованню окремо;

- напередодні війни Сталін відмовився привести війська західних
округів в бойову готовність, хоч мав точні дані про початок війни
від розвідки та військових;

- репресії 1937-1938 pp. знищили кращі офіцерські і командні
кадри Червоної армії.

Восени 1941 р. ситуація на фронтах набула для Радянського Союзу
трагічного характеру.

24 вересня командуючий групою армій ''Центр'' фон Бок скорегував
план наступу і захоплення Москви (''Тайфун''). Німецькі війська
нараховували 1708 тис. чол., 13 500 гармат і мінометів, 1170 танків
і 615 літаків. Радянські фронти, які прикривали Москву, мали в
своєму складі 1100 тис. чол., 7652 гармат і мінометів, 774 танки, 1
тис. літаків.

Перший етап німецького наступу на Москву тривав з 30 вересня по
початок листопада 1941 p.; другий етап - з 15-18 листопада до
початку грудня 1941 p.; третій етап - від 5 грудня 1941 p., коли
розпочався контрнаступ радянських військ, до весни 1942 р.

У ході контрнаступу радянських військ під Москвою група армій
''Центр'' зазнала великих втрат: було знищено 38 дивізій (170 тис.
чол.), у тому числі 11 танкових і 4 моторизованих.

Поразка під Москвою назавжди поховала міф про непереможність
німецьких армій, завдала остаточного удару по планах блискавичної
війни. Перемога радянських військ означала початок повороту у
Великій Вітчизняній і Другій світовій війні.

39. Воєнні дії на Східному фронті в 1942-1943 pp. Корінний
перелом в ході Другої світової війни. Звільнення території СРСР

Не дивлячись на поразку під Москвою в грудні 1941 p., стратегічна
ініціатива залишалась у вермахту. Влітку 1942 р. розпочався наступ
німецьких військ з метою захопити райони Кавказу, Дону, Кубані,
Нижньої Волги, розгромити війська Червоної армії, заволодіти
запасами нафти, а після цього завдати вирішального удару в напрямку
Москви.

Успіху нового наступу гітлерівських армій сприяли три важливі
обставини: прорахунки Ставки і особисто Й.Сталіна у визначенні
напрямку головного удару ворога (таким вважався московський
напрямок); поразки радянських військ у Криму (липень 1942 р.,
падіння Севастополя) та під Харковом (Сталін прийняв авантюрне
рішення про наступ радянських військ в районі Харкова в травні 1942
р,); відсутність Другого фронту в Європі.

В середині липня 1942 р. сили вермахту вийшли до р.Дон і
розгорнули наступ на Сталінград. Розгорнулась Сталінградська битва
(17 липня 1942 - 2 лютого 1943 p.). 23 серпня 6-а армія фон Паулюса
вийшла до Волги і одержала можливість тримати місто під ураганним
вогнем.

Щоб припинити відступ радянських військ, 28 липня 1942 р.
Сталіним був підписаний наказ №227, відомий як наказ ''Ні кроку
назад''. Сутність його полягала в тому, що відступаючі бійці і
командири розглядались як боягузи і дезертири й підлягали покаранню
відповідно до умов військового часу. За власні прорахунки і помилки
Сталін перекладав відповідальність на армію.

14 жовтня німецькі війська після потужної авіаційної та
артилерійської підготовки пішли на штурм міста. Почались жорстокі
вуличні бої. Обидві сторони зазнали важких втрат. 14 листопада німці
почали останній штурм міста, їм вдалося на окремих ділянках
пробитися до Волги, але це був їхній останній успіх. У відповідності
з планом ''Уран'' 19 листопада 1942 р. радянські війська силами
трьох фронтів - Південно-Західного, Сталінградського і Донського -
перейшли в контрнаступ. У вирішальний момент Сталінградської битви
перевага в живій силі і техніці вже була на боці радянської армії.
Вона нараховувала 1106 тис. чол., 15 500 гармат і мінометів, 1463
танків і самохідних гармат, 1350 бойових літаків. їм протистояло до
1 млн. солдат і офіцерів вермахту, 10 290 гармат, 675 танків і
штурмових гармат, 1216 бойових літаків.

23 листопада 1942 р. радянські війська замкнули кільце навколо
330-тисячного угруповання ворога.

Щоб прорвати оточення і допомогти армії Паулюса, група армій
''Дон'' (командуючий генерал-фельдмаршал Манштейн) завдала потужного
танкового удару в грудні 1942 р. в районі м.Котельниково, але була
відкинута радянськими військами.

Після відмови фон Паулюса капітулювати почалось знищення
німецьких військ, деморалізованих, змучених голодом і холодом. Не
дивлячись на заборону Гітлера, 2 лютого 1943 р. 100 тис. із 330 тис.
оточених німців здалися в полон, інші загинули.

Перемога під Сталінградом мала велике історичне значення:

- вона поклала початок корінного перелому в ході Великої
Вітчизняної та Другої світової війни;

- розгром ворога завдав удару по військовій машині третього
рейху, престижу німецької армії, моральному духу вермахту;

- почався загальний наступ радянських військ від Ленінграда до
Кавказу;

- було нанесено удар по фашистському блоку загалом. Японія і
Туреччина відмовились вступити у війну проти СРСР. Керівництво
Румунії та Італії (їх армії були серед тих, хто був розгромлений під
Сталінградом), а також Угорщини і Фінляндії почали шукати виходу із
війни;

- поразка фашистів та їх союзників стала могутнім імпульсом для
антинацистського та національно-визвольного рухів, сприяла
консолідації сил антигітлерівської коаліції.

Однак навесні 1943 р. німецьке верховне командування вирішило
знову заволодіти ініціативою. Відповідно до плану ''Цитадель''
гітлерівське керівництво ставило завдання розгромити радянські
війська на Курському виступі і завдати удару Моск- І ві. Німецькі
армії, що готувались до наступу, нараховували 900 тис. чол., 2700
танків і самохідних гармат (серед них машини нових зразків -
''Тигр'', ''Пантера'', ''Фердинанд''), 10 000 гармат і мі- ;
нометів, 2000 літаків.

Радянське командування дістало точні відомості про підготовку
німців до наступу. І хоч на цей час сили Червоної армії значно
переважали сили вермахту - 1336 тис. чол., 3306 танків і САУ, 19,3
тис. гармат і мінометів, 2650 бойових літаків - було прийнято
рішення про ''навмисну оборону'' з метою обезкровити воєнний
потенціал німців і завдати їм контрудару.

5 липня 1943 р. почалася Курська битва. 12 липня 1943 р. під
Прохоровкою німці зазнали тяжкої поразки в ході найбільшої танкової
битви в історії Другої світової війни.

23 липня німецький наступ було зупинено по всьому фронту, а 3
серпня радянські війська перейшли в контрнаступ по лінії
Орел-Курськ-Бєлгород. До 23 серпня було звільнено Орел, Бєлгород,
Харків. В ході Курської операції було знищено 500 тис. солдат і
офіцерів вермахту, 1,5 тис. танків та іншої військової техніки.

Історичне значення Курської битви:

- розгромлено кращі дивізії німців;

- стратегічна ініціатива перейшла до Червоної армії, почався
загальний наступ радянських військ по всьому фронту;

- були закладені передумови до висадки англо-американських військ
і розпаду німецького блоку.

В результаті перемоги під Курськом радянські війська вийшли до
Дніпра. З серпня по грудень 1943 р. тривала битва за Дніпро, яка
завершилась проривом німецької оборони - ''Східного валу'',
визволенням Києва 6 листопада 1943 р. і початком визволення
Правобережної України.

В 1944 р. радянські війська завдали удару по нацистах на протязі
всього радянсько-німецького фронту. З 14 січня по 1 березня 1944 р.
були повністю розгромлені німецькі війська під Ленінградом.
Закінчилась 900-денна блокада легендарного міста, яке втратило не
менше 800 тис. осіб.

Головний удар по ворогу взимку і навесні 1943 р. був нанесений на
Правобережній Україні і в Криму. З 24 січня по 17 лютого 1944 р.
силами 1-го та 2-го Українських фронтів була проведена
Корсунь-Шевченківська операція. В ході бойових дій тут було оточено
і знищено 55 тис. солдат і офіцерів вермахту. За тактикою і
військовим мистецтвом оточення і знищення німецького угруповання в
районі Корсунь-Шевченківського одержало назву ''другого
Сталінграду''.

За наступом на Правобережній Україні 8 квітня почалась Кримська
операція 4-го Українського фронту. Вона завершилась 12 травня 1944
р. повним розгромом німецько-фашистського угруповання і визволенням
Криму. Не дивлячись на жорстокий опір ворога, 9 травня 1944 р. було
визволено Севастополь. В цих боях ворог втратив 100 тис. вбитими і
пораненими, а також військову техніку.

Влітку був нанесений потужний удар по фінській армії на
карельському перешийку. 2 вересня 1944 р. уряд Фінляндії підписав
перемир'я з СРСР. Радянський Союз залишив за собою територію, яка
відійшла до нього в 1940 р. У жовтні 1944 р. відповідно із згодою
норвезького уряду радянська армія вступила на територію Норвегії.

Вагомі перемоги радянської армії спонукали союзників до відкриття
Другого фронту в Європі.

Розвиваючи успіх союзних держав, влітку 1944 р. радянські війська
провели дві стратегічні операції - Білоруську ''Багратіон'' (23
червня - 29 серпня) і Львівсько-Сандомирську (13 липня - 29 серпня).

В результаті цих операцій зазнала нової поразки німецька група
армій ''Центр''. Радянська армія звільнила Білорусію, частину Литви
і Латвію, підійшла до кордонів Східної Пруссії, форсувала ріки Нарев
і Вісла. Протягом 1944 р. було розбито ще 3 угруповання німців.

Велике значення для радянсько-німецького фронту, успіхів
союзників мали Яссько-Кишинівська і Прибалтійська операції. В жовтні
1944 р. в результаті Карпатсько-Ужгородської операції була повністю
звільнена територія України. Восени 1944 р. ворога майже повністю
було вигнано з території СРСР, радянські війська вступили на
територію Болгарії, Югославії, Чехословаччини, Угорщини і Норвегії.

40. Утворення антигітлерівської коаліції. Міжнародні відносини в
роки Другої світової війни

З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало
зрозумілим, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР
зазнали краху. В день початку агресії У.Черчілль заявив: ''Кожний,
хто воює проти Гітлера, - друг Англії, кожен, хто воює на його
боці,- ворог Англії''. 22 червня 1941 р. у звернені до нації
англійській прем'єр заявив, що Великобританія надасть ''Росії і
російському народу всю допомогу, яку тільки зможе''. Про свою
підтримку СРСР заявив і президент США.

Таким чином, з початком радянсько-німецької війни почала
формуватися антигітлерівська коаліція.

1 жовтня між СРСР, США та Великобританією в Москві була підписана
трьохстороння угода про допомогу Радянському Союзу зброєю і
продовольством. Поставки (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також
стратегічна сировина) почались одразу ж. Перша військова техніка
(особливо танки) з'явилася на радянсько-німецькому фронті під час
битви під Москвою. Допомога союзників головним чином відбувалась
північними морськими конвоями під охороною британських
військово-морських сил. Незважаючи на значні втрати від німецьких
човнів і літаків, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР одержав 3
тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різноманітних транспортних
засобів. Відповідно до закону про ленд-ліз США надав СРСР
безпроцентний кредит в 1 млрд. доларів (листопад 1941 p.). Першою
спільною акцією СРСР і Великобританії стала окупація Ірану з метою
не допустити зближення з Німеччиною.

В серпні 1941 р. У.Черчілль і Ф.Рузвельт підписали Атлантичну
хартію, до якої приєднався і Радянський Союз (вересень 1941 р,).
Атлантична хартія висунула наступні завдання: знищення нацистської
тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.

Вступ США у Другу світову війну сприяв завершенню утворення
антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав світу на чолі
з СРСР, США та Великобританією підписали у Вашингтоні Декларацію
Об'єднаних націй, яка будувалась на принципах і завданнях
Атлантичної хартії. У Декларації зазначалось, що повна перемога над
нацизмом є запорукою захисту життя, свободи і незалежності всіх
народів.

В умовах створення антигітлерівської коаліції радянське
керівництво визнало емігрантські уряди Польщі, Чехословаччини,
Франції.

Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великобританією
з самого початку стала проблема відкриття Другого фронту. Спочатку
це планувалось на 1942 р., але замість цього союзники провели
успішну операцію у Північній Африці.

У зв'язку з втратою СРСР в 1941 р. важливих промислових і
сільськогосподарських районів, радянське керівництво сподівалось
одержати від союзників допомогу й економічного характеру. Уряд США
частково задовольнив потреби СРСР в жирах, а також поставив тисячі
тонн цукру та інші необхідні товари. Наприкінці 1941 р. стали
функціонувати ще два маршрути (через Іран і Далекий Схід), якими
постачалась допомога СРСР.

28 листопада - 1 грудня 1943 р. відбулась Тегеранська конференція
за участю Ф.Рузвельта, Й.Сталіна й У.Черчілля. її метою була
координація дій союзників для повного розгрому нацистського блоку та
облаштування післявоєнного миру. Не дивлячись на протиріччя, які
виникли між керівниками союзних держав (Черчілль пропонував
відкриття Другого фронту на Балканах, Сталін - в Північній Франції,
звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР
домігся необхідних для нього рішень ключових питань:

- відкриття Другого фронту в Південній Франції не пізніше травня
1944 p.;

- перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання
майбутнього східного кордону по ''лінії Керзона'';

- визнання радянських претензій на Кенігсберг;

- визнання анексії прибалтійських держав.

Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому
нацистської Німеччини. На Тегеранській конференції обговорювались
питання про утворення міжнародної організації безпеки після війни.

Тегеранська конференція сприяла зміцненню антигітлерівської
коаліції і наблизила час остаточного розгрому німецького блоку.

4-11 лютого 1945 p., коли наближалась перемога над Німеччиною,
відбулась нова зустріч ''великої трійки'' в Ялті — Кримська
конференція. На конференції було розглянуто питання про майбутнє
Німеччини (окупація її військами СРСР, США, Великобританії, Франції,
репарації та ін.), про порядок роботи ООН, про новий устрій в
Європі. Радянський Союз ще раз підтвердив свою

позицію вступити у війну з Японією після розгрому гітлерівської
Німеччини.

17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулась Потсдамська конференція.
Й.Сталін, Г.Трумен, який став президентом США після смерті
Ф.Рузвельта, У.Черчілль (з 28 липня новий прем'єр-міністр К.Еттлі)
вирішували долю післявоєнного миру.

В центрі уваги стояло німецьке питання: демілітаризації та
денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації,
кордони Німеччини з сусідами та ін. Радянський Союз підтвердив, шо
вступить у війну з Японією відповідно ялтинській угоді.

В порядок денний були включені питання про мирні договори з
Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Не дивлячись
на протиріччя між учасниками конференції (США намагались вплинути на
хід конференції успішним випробуванням ядерної бомби), вона дала
позитивний імпульс в розвитку міжнародних відносин в умовах
післявоєнного миру.

На жаль, цей історичний шанс країни-переможниці не використали.
Через рік почалася ''холодна війна'', яка зайняла цілу історичну
епоху.

41. Становище у воюючих та окупованих країнах. Рух Опору в
країнах Європи та Азії в роки Другої світової війни

Нацистський ''новий порядок''у Європі. Окупаційна політика в
Європі. Окупація агресивними державами значних територій в Європі,
Азії, Африці супроводжувалось встановленням ''нового порядку''.
Основним його змістом було забезпечення панування загарбників. Цей
порядок базувався на нещадному терорі і насильстві.

Окуповані країни Європи та Азії зазнали значних територіальних
змін. На карті світу з'явились нові держави: Словаччина (1939 р.),
Хорватія (1941 p.), Бірма (1944 р.), Індонезія (1945 р.). Але
незалежність цих держав була дискредитована співробітництвом з
агресорами.

Такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія,
Люксембург, Греція були ліквідовані. В Данії, Норвегії, Бельгії,
Голландії, Франції до влади прийшли профашистські
(колабораціоністські) уряди.

Держави-союзниці Німеччини, Італії, Японії отримали значні
територіальні придбання. Так, Угорщина отримала Карпатську Україну,
Трансільванію, частину Словаччини і Югославії, Румунія -
Трансністрію, Болгарія - частину Добруджі, Македонії, Фракії,
Фінляндія повернула втрачені в 1940 р. території.

Окупаційна політика на території загарбаної Східної Європи та
СРСР проводилась згідно з планом ''Ост''. Окуповані радянські
території були розділені на три частини. Тилові райони німецьких
груп армій було передано під управління воєнного командування, а
інші підпорядковано ''східному міністерству'' на чолі з Розенбергом
і поділено на два рейхскомісарі-ати - ''Остланд'' (Прибалтика й
більша частина Білорусі) та ''Україна''. Західноукраїнські землі
були приєднані до польського ''генерал-губернаторства''.

Нацисти прагнули створити на завойованих ними територіях
''життєвий простір для німецької нації''. Місцеве населення мало
бути перетворене по суті на рабів, інтелігенція ліквідована. На
окуповані території планувалось переселити близько 10 млн. німців.
Місцевого населення передбачалось залишити близько 14 млн. осіб. Всі
інші підлягали знищенню. Одна з перших колоній німецьких
переселенців створювалась в районі Вінниці.

Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженні
свого панування, були нацьковування одних націй на інші і фізичне
винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному
знищенню.

З окупованих територій до Німеччини вивозились продовольство і
сировина, інші матеріальні цінності. Населення на окупованих
територіях спочатку взагалі нічого не отримувало за свою працю,
потім стало отримувати мізерні пайки за роботу на окупантів. У
жахливих умовах знаходились 5,5 млн. радянських військовополонених,
3,5 млн. з них загинуло.

Для використання у Німеччині дешевої робочої сили проводились
депортації працездатного населення. Близько 4 млн. жителів
окупованих областей опинилися на чужині в тяжких умовах. Усього ж
жертвами окупації стали 10 млн. радянських людей. Економіка
окупованих країн стала придатком воєнної машини Німеччини.

Важливим елементом у насадженні ''нового порядку'' були
концентраційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. У
Європі налічувалося близько ЗО концтаборів. Найбільші з них -Дахау,
Бухенвальд, Майданек, Освенцім. Це були справжні фабрики смерті. Там
було знищено мільйони людей з різних країн.

Окупаційна політика Японії за формою була дещо іншою, але суть
зберігалась та ж сама. Агресивні устремління прикривались гаслами:
''Створення процвітаючої Азії'', ''Звільнення Азії від білих
колонізаторів''. До утворюваних окупаційних адміністрацій намагались
залучити лідерів національно-визвольних рухів поневолених народів.

Така політика давала можливість здійснити загарбання колоніальних
володінь європейських держав без значного опору місцевого населення.
Але вже перші місяці японської окупації довели, що відбулась лише
зміна колонізаторів. Японія безсоромно грабувала загарбані
території.

Після запровадження ''нових порядків'' поневолені народи Європи й
Азії стали на боротьбу проти ворога.

Рух Опору в окупованих країнах. Окупаційна політика Німеччини і
Японії викликала розгортання руху Опору. Він виник у всіх окупованих
країнах, але розмах його був різним. На чолі руху Опору стали
соціалістичні, комуністичні, радикальні і націоналістичні партії.

У результаті перемог на фронтах військ антигітлерівської коаліції
значно посилюється рух Опору проти окупантів у країнах Європи. В
багатьох з них створювалися партизанські загони, підпільні
організації. Рух Опору об'єднував всіх, хто був не байдужим до долі
своєї батьківщини. Але були й такі, які йшли на співробітництво з
окупантами, стаючи колабораціоністами.

У Франції з фашистською окупацією і колабораціоністським урядом
маршала Петена боролися партизанські загони та підпільні групи,
очолювані комуністами й соціалістами. Створена де Голлем організація
''Вільна Франція'' в 1942-1943 pp. встановила контроль над
африканськими колоніями Франції. У листопаді

1942 р. французьке підпілля уклало з де Голлем угоду про
спільнідії. У травні наступного року була створена Національна рада
Опору, що об'єднала всі сили, які боролись з окупантами. У червні
був утворений Французький комітет національного визволення, який
оголосив себе урядом на чолі з де Голлем.

Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З
1941 р. тут велись активні бойові дії проти фашистів. У 1943 р. було
створено уряд нової Югославії - Антифашистське

віче народного визволення Югославії на чолі з Й.Броз Тіто.
Партизанські армії формувались у Греції та Болгарії. Значну роль у
цьому процесі відігравали комуністи.

У Польщі емігрантський уряд та його представництво -
''деле-гура'' - керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи
на противагу їм створили Гвардію Людову.

Від квітня до червня 1943 р. тривало повстання у Варшавському
гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було
придушено, в результаті чого загинуло і відправлено до таборів
смерті 76 тис. чол.

Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіцерів
та урядових чиновників здійснила спробу державного заколоту з метою
знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р.
полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у
приміщенні, де знаходився Ґітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер
залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено.

У 1944 р. в ряді європейських країн відбулись антифашистські
повстання. Поразкою завершилось повстання, підняте 1 серпня у
Варшаві Армією Крайовою. 29 серпня почалось Словацьке національне
повстання за участю партизанів та словацької армії. Ціною великих
зусиль гітлерівцям вдалося його придушити.

У СРСР боротьба народних месників досягла особливо великого
розмаху. На чолі її став Центральний штаб партизанського руху.
Основною партизанською базою була Білорусія. Тут знаходились
найбільші з'єднання і великі партизанські райони. В Україні центр
партизанського руху був у північних районах. Існував постійний
зв'язок між партизанськими базами і ''Великою землею'', звідкіля
партизанам постачали зброю, спорядження, кваліфікованих військових
спеціалістів. Боротьбу з фашистами вели також загони Української
Повстанської Армії.

Партизанська боротьба мала як військове, так і політичне
значення. Широкомасштабні диверсійні операції партизан, винищувальні
рейди внесли значний вклад в перемогу над фашистами. Значні операції
провели партизанські з'єднання Ковпака, Федорова, Сабурова, Наумова
та ін. Усього на території СРСР діяло понад 6 тис. партизанських
загонів, які знищили близько 1 млн. гітлерівців.

Найбільш широкомасштабні диверсії були проведені влітку 1943 р.
під час Курської битви під назвою ''Рейкова війна'' та у вересні
1943 р. під назвою ''Концерт''. Фашисти змушені були для охорони
своїх комунікацій від партизанів тримати в своєму тилу значні сили.

Японська окупація теж дала поштовх розгортанню руху Опору.
Найбільшого розмаху він набув у Бірмі, Малайї та на Філіппінах, де
діяли партизанські армії. Японські окупанти змушені були надати
Бірмі формальну незалежність. У В'єтнамі та Індонезії на перших
етапах війни переважали пасивні форми боротьби й лише на
завершальному етапі рух Опору набув широкого розмаху. Зрештою,
лідери національно-визвольного руху проголосили незалежність цих
держав.

Внутрішнє становище у Німеччині, Японії, Великобританії та СІЛА.
Господарство воюючих країн було переведено на воєнні рейки.
Виробництво бойової техніки стало пріоритетним. Так, у Німеччині, де
воєнної промисловості ще у 1932 р. практично не було, під час війни
щорічно вироблялось близько 25 тис. бойових літаків, 20 тис. танків,
50 тис. гармат і мінометів. З 1935 р. гітлерівська Німеччина почала
перебудовувати свою економіку на військовий лад. Коли почалась Друга
світова війна, промисловість рейху працювала на військові потреби на
повну потужність, випускаючи одні з кращих у світі танки, літаки,
гармати. Виробництво військової техніки та зброї стимулювало
розвиток важкої промисловості. Легка промисловість набагато
відставала від важкої індустрії. В сільському господарстві німці
спирались на поміщиків і заможних селян, господарства яких давали
головні надходження товарної продукції. Разом з тим політика
посиленої експлуатації селянства, надмірні податки прискорили процес
розорення сільських трудівників.

Кривавим терором фашисти придушили в країні демократичні виступи
народу. Були заборонені страйки, розігнані профспілки та інші
громадські організації. Всі робітники були об'єднані в нацистський
''трудовий фронт''.

Успіхи фашистської Німеччини на початковому етапі війни дали їй
можливість використовувати економічний потенціал завойованих країн.
Після поразки Франції у червні 1940 р. Німеччина повернула собі
втрачені Ельзас і Лотарингію.

У 30-40-ті роки основою економіки Німеччини була військова
промисловість. У 1939 р. її питома вага в загальній вартості валової
продукції становила 80%. Кількість населення, зайнятого у військовій
промисловості протягом 1939-1943 pp., зросла вдвоє і становила 5
млн. осіб. Потребу в робочій силі Німеччина задовольняла за рахунок
примусової праці військовополонених, мільйонів депортованих з
окупованих країн.

Незважаючи на цілковиту мілітаризацію, німецька економіка була не
в змозі повністю задовольнити потреби фронту. З кінця 1943 р.
Німеччина почала відчувати серйозні труднощі в усіх галузях
господарства. Порушлися зв'язки між окремими економічними
комплексами, головні галузі господарства відчували нестачу сировини,
палива, людських ресурсів, фінансових засобів. З другої половини
1944 р. промислове виробництво різко знизилось. Внаслідок занепаду
сільського господарства скоротились посівні площі, зменшився валовий
збір зернових, поголів'я худоби. Різко знизилося споживання
продуктів харчування. Дефіцит бюджету уряд намагався ліквідувати
шляхом інфляції. Посилилося зубожіння населення.

Німецьке воєнне господарство зазнало краху.

Не могла витримати тривалого суперництва з економікою Сполучених
Штатів і японська воєнна економіка, хоча війна сприяла перетворенню
Японії на індустріально-аграрну державу. Частка важкої промисловості
у виробництві значно збільшилась. Водночас війна призвела до
погіршення становища населення: витрати на війну перевищували
прибутки в чотири рази. Інфляція відчутним тягарем лягла на плечі
трудящих. Концентрація промисловості принесла великий зиск японським
монополіям. Розміри контрольованого капіталу в компаніях Міцубісі й
Сумі-томо зросли в 10 разів, у Міцуї - більш, ніж у 6 разів.
Збагачення японської олігархії в роки війни було досягнуто ціною
мільйонів людських жертв, голоду й зубожіння народу, економічної
руйнації і розладу фінансів країни.

Радянський Союз після фашистської агресії опинився у важкому
становищі. Були втрачені важливіші промислові і сільськогосподарські
райони, що призвело до падіння виробництва в умовах, коли фронт
вимагав ще більше зброї. Завдяки героїчним зусиллям людей наприкінці
1941 р. становище вдалося поправити. За Уралом було створено могутню
промислову базу. Запрацювали 1360 евакуйованих підприємств.

У гіршому становищі опинилось сільське господарство. В 1942 р.
зерна було зібрано 1/3 від довоєнного. За допомогою жорсткої
регламентації і розподілу вдалось уникнути голоду і забезпечити
продовольством діючу армію.

З 1942 р. радянська економіка почала нарощувати випуск продукції
не тільки кількісно, а й якісно. Радянські зразки зброї виявились не
гіршими, а навіть кращими за ворожі.

Англії довелося пережити загрозу ворожого вторгнення, масовані
повітряні бомбардування, яким піддавались Лондон, Бірмінгем,
Ковентрі та інші міста, блокаду німецькими кораблями морських
комунікацій, окупацію ряду колоній - Бірми, Сінгапуру, Малайї,
втрату великої частини торгового і військово-морського флоту.
Промислове виробництво країни за роки війни скоротилося на 5%. Різке
зниження виробництва спостерігалось у вугільній промисловості (на
21%), у легкій, зокрема бавовняній, більш ніж удвоє, вовняній - на
27%.

Витрати на війну становили 25 млрд. фунтів стерлінгів. Щоб хоч
частково покрити ці витрати, Англія залучила приблизно третину своїх
закордонних капіталовкладень, особливо з колоніальних країн - Індії,
Канади, Австралії, Південно-Африканського Союзу, а також з
Латинської Америки й США. Державний борг збільшився за роки війни
втроє. В багатьох районах, що вважалися раніше сферою впливу Англії,
наприклад, країнах Арабського Союзу і Південно-Східної Азії,
закріпився американський капітал, який посилено проникав в
англійські домініони і колонії.

Тягар війни позначився насамперед на трудящих: жорстокість
карткової системи, розгортання стихійних сил ''чорного ринку'',
спекуляція і знецінення грошей, збільшення тривалості робочого дня,
погіршення житлових умов. Податки в розрахунку на душу населення
зросли втроє, вартість життя - на 72%. В той же час війна стала
джерелом збагачення монополій, які нажили на воєнних поставках
великі прибутки.

Війна і окупація завдали Франції значних збитків, що оцінювались
у 1,44 трлн. довоєнних франків. Людські жертви становили 1,1 млн.
осіб. Промислове виробництво скоротилося до 30% щодо рівня 1938р.,
продукція сільського господарства- вдвічі. Франція залишилась без
військового і торгового флотів. Закордонні капіталовкладення країни
до 1945 р. зменшилися наполовину. Франція втратила свої колонії:
Індокитай, Сирію, Ліван, які добилися незалежності.

Сполучені Штати Америки не брали участі на початковому етапі
війни, але займали чітко виражені антинімецькі позиції. Вступ США у
війну проти Японії та Німеччини змусив американський уряд
переорієнтувати господарство на військовий лад.

США, ще не вступивши у війну, надавали в позику чи в оренду
озброєння, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші
матеріальні ресурси країнам-союзницям по антигітлерівській коаліції.
Ленд-ліз став одним із найбільших джерел збагачення американських
монополій. Він забезпечив масовий збут американських товарів на
зовнішньому ринку, що сприяло підтриманню високого рівня виробництва
в США. Американські витрати на проведення операцій по ленд-лізу
перевищували 45 млрд. доларів.

Надаючи допомогу Великобританії, США прагнули встановити контроль
над англійською економікою Шляхом проникнення в її сфери впливу.
Так, в обмін на 50 старих есмінців США одержали на 90 років в оренду
території для будівництва військово-морських баз у ряді англійських
стратегічних пунктів Атлантики. За роки війни в США були введені в
дію нові промислові підприємства військового призначення вартістю в
25 млрд. доларів.

Друга світова війна внесла свої корективи у механізм міжнародних
валютних відносин. Розподіл запасів золота в розвинутих країнах
набрав ще більш нерівномірного характеру, ніж у довоєнні роки. В той
час, як у США за чотири роки (1938-1941) запаси золота з 14,5 млрд.
доларів, зросли до 22,7 млрд., в Англії вони, навпаки, скоротилися.
В ряді країн зросла державна заборгованість.

42. Основні події Другої світової війни в Африці, в басейні
Тихого океану (1940-1945 pp.)

Після поразки Франції серйозну небезпеку для Великобританії
становила не тільки Німеччина, а й Італія, яка мала досить значні
сухопутні, військово-морські та повітряні сили. Влітку 1940 р.
італійці розпочали військові дії проти англійців в Східній Африці,
де мали в Ефіопії 300 тис. солдат і офіцерів проти ЗО тис. англійців
у Сомалі, Кенії та Судані. В липні італійці зайняли частину

Кенії, ряд пунктів в Судані і захопили Британське Сомалі. Однак в
Судані і Кенії італійцям не вдалося досягти успіху і вони вимушені
були перейти до оборони. Головні сили італійців кинули на захоплення
Єгипту та Суецького каналу, розраховуючи встановити свій вплив на
всьому Близькому Сході. У вересні 1940 р. італійські війська нанесли
удар із Лівії в Єгипет і просунулись вглиб країни на 90 км, але були
зупинені англійцями. На початку лютого 1941 р. раптовим контрударом
англійці оточили італійські війська в районі Кіренаїки і змусили їх
капітулювати. Інша частина італійських сил була повністю
деморалізована і ледве стримувала наступ британців в Триполітанії.

Щоб врятувати свого союзника, Гітлер направив в Африку Е.Роммеля,
який очолював Африканський корпус. Африканська кампанія почалась для
Роммеля дуже успішно, вона принесла йому прізвисько ''Лис пустелі''.
В березні італо-німецькі війська почали наступ в Єгипті і були з
великими труднощами зупинені в 100 км від Александра'. В червні 1941
р. війська Роммеля захопили Табрук - ключовий пункт британської
оборони і взяли в полон 33 тис. його захисників. За це Гітлер
присвоїв йому звання генерал-фельдмаршала. Влітку 1942 р.
італо-німецькі війська знаходились біля Ель-Аламейну, але наступне
їх просування було зупинено британськими військами.

В жовтні 1942 р. британські війська, маючи значну військову
перевагу (230 тис. чол., 1440 танків, 2311 гармат, 1500 літаків
проти 80 тис. чол., 540 танків, 1219 гармат, 350 літаків Е.Роммеля),
під керівництвом генерала Б.Монтгомері завдали німцям та італійцям
поразки. Останні вимушені були спішно відійти на захід. В листопаді
1942 р. з протилежної сторони Північної Африки (Марокко) почалась
висадка американських військ під командуванням Д.Ейзенхауера.
Німецько-італійські війська потрапили в пастку на морському
узбережжі в Тунісі і 13 травня 1943 р. капітулювали.

Після підписання Троїстого пакту (1940 р.) Японія проводила
активну загарбницьку політику в Азії. Японські мілітаристи захопили
частину Китаю, а після поразки Франції - Лаос, В'єтнам, Камбоджу.
Успіхи німецьких військ на східному фронті, битва за Англію дали
можливість Японії зосередити значні військові сили проти США та
Великобританії.

7 грудня 1941 р. японська ескадра раптово напала на американську
військову базу в Тихому океані Перл-Харбор (Гавайські острови) і
майже повністю знищила американські кораблі. В той же день японці
почали просуватися в Таїланді, Англійській Малайї та Бірмі.
Одночасно почалась висадка японського десанту в Індонезії, в Малайї
та на Філіппінах.

Американський гарнізон на Філіппінських островах без підтримки з
повітря і моря був розбитий і капітулював.

Навесні 1942 р. японці вийшли до кордонів Індонезії. В люто- \ му
1942 р. капітулював Сінгапур. Цього ж місяця відбулась морська битва
в Яванському морі, де японці знищили з'єднану англо-1
американо-голландську ескадру. Після цього японські війська швидко
окупували всі острови Індонезії, навесні 1942 р. висадились в Новій
Гвінеї і підійшли до Австралії.

Не дивлячись на поразки, потужна економіка США швидко відновила
військовий потенціал. 4-6 червня 1942 р. поблизу атола Мідуей
відбулась грандіозна морська битва між японським флотом (адмірал
І.Ямамото) і американською ескадрою (адмірал Ч.Німіц). Японці
зазнали поразки. Після цього Японія відмовилась від наступальних дій
на Тихому океані. Американці в свою чергу перейшли до активних
бойових дій. У серпні 1942 р. вони почали боротьбу за острів
Гуадалканал (група Соломонових островів). Жорстокі бої розгорнулися
на морі, в повітрі і на суші. Вони продовжувались до лютого 1943 р.
і завершились повною поразкою Японії. Перемога американців означала
загалом у боротьбі на Тихому океані перехід ініціативи до США.
Японія змушена була вдатись до стратегічної оборони.

На початку 1944 р. США встановили свій контроль над Мар-шалловими
островами, а з часом - над Маріанськими островами та Філіппінами. До
літа 1945 р. японці повністю втратили контроль над Індонезією та
частиною Індокитаю. Остаточний розгром Японії вимагав значної
підтримки сил із Європи, допомоги США та Англії з боку СРСР.

43. Визволення країн Центральної та Східної Європи (1944-1945
pp.)

Передумови. Після корінного перелому в Другій світовій війні
ініціатива повністю належала Червоній армії. Фашистські війська
відкочувались на захід. Упертий опір вони чинили завдяки додатковим
мобілізаціям і в надії на чудо-зброю, яку обіцяв Гітлер. На 1944 р.
антигітлерівська коаліція значно зміцніла. Червона армія мала
сучасне ефективне озброєння і бойовий досвід, а в поневоленій
фашистами Європі розгорнувся могутній рух Опору. Німеччина була
приречена на поразку і лідери країн-переможців все більшу увагу
зосереджували на умовах остаточного розгрому Німеччини і її
союзників та післявоєнного устрою. Різниця в суспільному ладі й
економічному становищі країн антигітлеровської коаліції диктувала
різне бачення завершального етапу Другої світової війни. Кожна
сторона прагнула посилити свій вплив у післявоєнній Європі. Слід
звернути увагу, що Другий фронт у Європі було відкрито лише в червні
1944 p., тобто тоді, коли основні сили гітлерівців були виснажені і
потрібно було активно втрутитись у розподіл плодів перемоги.

СРСР при всьому бажанні його лідерів теж не міг включити в свою
орбіту всі визволені від фашистів народи. Таким чином, ще до
завершення Другої світової війни в Європі назрівав розкол. Картину
боротьби за вплив у європейських країнах ускладнювало існування в
Лондоні уряду ЧСР на вигнанні Е.Бенеша і польського уряду
С.Миколайчика, який керував діями Армії Крайової в Польщі.

Визволення Польщі. На територію Польщі Червона армія вступила у
липні 1944 р. Радянський Союз дав згоду на те, щоб органи місцевої
влади формував щойно створений Польський комітет національного
визволення (ПКНВ). Еміграційний уряд 1 серпня 1944 р. підняв
повстання проти фашистів у Варшаві. Повсталі сподівались на допомогу
Червоної армії. Проте Сталін назвав керівників повстання
авантюристами і злочинцями. Радянські війська зупинились і
варшавське повстання захлинулось; столиця зазнала жахливого
руйнування. Аж у січні 1945 р. Червона армія вибила фашистів з
Варшави.

Визволення Румунії. На території Румунії активні бойові дії
розгорнулись в серпні 1944 р. Після завершення Яссько-Киши-нівської
операції фашистські війська не здатні були чинити тут серйозного
опору. Ще до підходу Червоної армії в столиці Румунії відбулося
повстання, яке закінчилось перемогою над диктатурою генерала
Антонеску. Країна оголосила про приєднання до антигітлерівської
коаліції. Вже в серпні територію Румунії було визволено.

Визволення Болгарії. Болгарія не воювала проти Радянського Союзу,
хоч і виступила на боці Німеччини, оголосивши війну США і
Великобританії. СРСР заявив, що оскільки Болгарія була в стані війни
з ним і з його союзниками, то тепер вважає своїм обов'язком вступити
у війну з Болгарією, яка сприяла агресору. 8 вересня 1944 р. Червона
армія перейшла кордон і не зустріла ніякого опору. Наступного дня 9
вересня у Софії відбулось антифашистське повстання і до влади
прийшов уряд Вітчизняного фронту. Протягом вересня Болгарію було
звільнено.

Визволення Югославії. У Югославії з 1942 р. вела активні бойові
дії Народно-визвольна армія (НВАЮ). У листопаді 1943 р. було
створено уряд нової Югославії - Антифашистське віче на чолі з Й.Броз
Тіто. НВАЮ нараховувала близько 400 тис. бійців. 20 жовтня столиця
Югославії була визволена від фашистських окупантів. На цвинтарі в
Белграді поруч поховано сотні радянських і югославських воїнів.
Спільними зусиллями частин 3-го Українського фронту і НВАЮ країна
була визволена, зазнавши тяжких матеріальних і людських втрат.

Визволення Угорщини. Разом з Болгарією і Румунією Угорщина під
час Другої світової війни входила до гітлерівського блоку. У 1938 р.
і 1940 р. при підтримці Німеччини вона захопила Південну Словаччину,
Закарпатську Україну і Північну Трансільванію. Ці обставини
змушували уряд Хорті вперто триматися свого союзника. Однак Гітлер
наказав окупувати Угорщину і привів до влади свого ставленика
Салаші. Опір наступаючій Червоній армії на території Угорщини був
запеклим. Найтяжчі бої відбувались у районі Будапешта та озера
Балатон. Територію Угорщини повністю було визволено лише в квітні
1945 р.

Визволення Чехословаччини. У бойових діях Чехословаччини брали
участь чехословацькі війська під командуванням Л. Свободи. На
території СРСР він організував бригаду, в якій билися проти
гітлерівців чимало вихідців із Закарпатської України. Червона армія
підтримала Словацьке національне повстання проти фашистів 1944 р. На
початку травня 1945 р. розпочалось антифашистське повстання у Празі.
Його підтримали частини Російської визвольної армії (РОА) колишнього
радянського генерала Власова, який у 1942 р. перейшов на бік німців.
Власівці сподівались, що першими до Праги підійдуть американські
війська. Однак вони помилились і змушені були залишити місто. 9
травня 1945 р. радянські війська ввійшли до Праги. Відповідно до
угоди між Чехословаччиною і СРСР від 29 червня 1945 р. Закарпатська
Україна була передана Радянському Союзу і ввійшла до складу України.

Підсумки. Радянський Союз зробив вирішальний внесок у розгром
фашистських загарбників. У країнах Центральної та Східної Європи
після їх визволення формувались демократичні режими. Однак
Радянський Союз ''забув'' вивести свої війська із визволених
територій і нав'язав ряду європейських держав сталінську модель
соціалізму. Тоталітарні режими за радянським зразком проіснували до
кінця 1980-х років. Після їхнього краху уже діти і внуки
визволителів повертались додому з території Німеччини, Польщі,
Угорщини, Чехословаччини.

44. Висадка союзницьких військ у Нормандії. Звільнення країн
Західної Європи. Капітуляція Німеччини та Японії

Другий фронт у Європі. Сталін вимагав якомога швидше розпочати
бойові дії проти гітлерівських військ на заході Європи. Об'єднане ж
союзне командування виходило з необхідності ретельної підготовки до
відкриття Другого фронту.

Першу спробу вивчити можливості висадки союзних військ у Європі,
своєрідну ''розвідку боєм'' було здійснено англійським командуванням
обмеженими силами англійських, американських, канадських і
французьких солдат 19 серпня 1942 р. в районі невеликого портового
містечка Дьєпп. Десант було скинуто в море.

Невдача показала, що висадка на півночі Франції потребує
підготовки, однак вона набрала затяжного характеру.

Після Квебекської конференції у квітні 1943 р. Об'єднана рада
начальників штабів Англії й США утворила штаб верховного
командування союзними силами в Британії на чолі з англійським
генералом Ф.Морганом. Розроблений ним план дій у Північно-Західній
Франції було відхилено. Англо-американська конференція в Каїрі 5
грудня 1943 р. розглянула нову доповідь Об'єднаної ради і визначила,
що найважливішими операціями 1944 р. мають бути вторгнення на
півночі (''Оверлорд'') і на півдні (''Енвіл'') Франції. Верховний
штаб союзних експедиційних сил очолив Ей-зенхауер, і розробка
операції вступила в завершальну фазу. За новим планом, розробленим
командуючим сухопутними військами союзників у Європі Монтгомері і
схваленим Ейзенхауером, п'ять союзних дивізій мали захопити
плацдарми біля півострова Котантен з метою подальшого просування в
район портів Шербур і Гавр.

Головних напрямків було два: на схід в район Рура і на південь з
метою об'єднати зусилля з військами, що мали висадитися на
Середземноморському узбережжі Франції.

Намірам союзників протистояв план німецького командування, що
передбачав захист ''Атлантичного валу''. Підходи до його здійснення
були різними. Командуючий усіма військами на заході Рундштедт
виходив з того, що союзники висадяться у найвужчо-му місці Ла-Маншу
- між Кале й Дьєппом, тому треба надати їм можливість здійснити
висадку, а потім розгромити їх і скинути рештки військ у море.

Німецька система оборони ''Атлантичний вал'' простягалася від
Антверпена до Біскайської затоки й далі на усе Середземноморське
узбережжя Франції (понад 2 тис. км.). Проти неї союзники зосередили
могутні авіаційні сили - винищувачі, важкі, середні і легкі
бомбардувальники, транспортні літаки - всього близько 15 тис. Німці
змогли зібрати на летовищах Франції й Бельгії 500 літаків, причому у
повній бойовій готовності було лише 90 бомбардувальників і 70
винищувачів.

На світанку 6 червня 1944 p., незважаючи на складну штормову
обстановку на морі, почалася висадка союзних військ у Нормандії. Так
було відкрито Другий фронт у Європі.

Хоч союзники забезпечили собі величезну перевагу в повітрі й
деморалізували німців нищівними бомбардуваннями, їм не вдалося
виконати план першого дня. їхні втрати становили майже 5 тис. чол.
Особливо постраждали повітряно-десантні частини.

Невдовзі союзники розвинули успіх і очистили від німців півострів
Котантен, захопили стратегічно важливі порти Шербур і Канн.

У ніч з 12 на 13 червня німці вперше застосували проти Англії
ракети Фау-1. Це була та ''нова зброя'', на яку Гітлер покладав
особливі надії. Але ефективність бомбардування англійського
узбережжя літаками-снарядами виявилася надто слабкою.

Союзники остаточно перехопили ініціативу, коли генералу
Монтгомері вдалося розгромити німецькі танкові й механізовані
частини.

Визволення Франції. Виконання плану ''Енвіл'' по висадці на
півдні Франції задля визволення країни союзниками довго
відкладалось. 15 серпня 1944 р. повітряний і морський десанти
висадились в районі Сен-Тропеза й Канн.

В тилу у німців діяли озброєні де Голлем і союзним командуванням
багатотисячні загони партизан. Після того, як французькі дивізії
оточили Тулон і Марсель із суші, а флот перекрив вихід у море,
німецькі гарнізони капітулювали. Французькі війська пішли навздогін
американським, що рухались у напрямку Ліона. Звільнивши Діжон,
французи з'єднались з американською армією.

Завершальний етап війни в Європі характеризувався надзвичайною
політизацією дій як союзних лідерів на заході, так і радянського
керівництва на сході. Походом на Балкани, що не мав
воєнно-стратегічного значення, окрім протистояння планам Чер-чілля,
Сталін прагнув забезпечити собі політичні переваги в ході
післявоєнного врегулювання в Європі. В свою чергу Черчілль також
мріяв про те, щоб союзники першими опинилися у Відні й Берліні і
таким чином вирішили долю Німеччини та країн Дунайського басейну.
Політичне змагання характеризувало й дії Франції, де всупереч
амбіціям Черчілля, виростала авторитетна політична фігура Шарля де
Голля.

Особливо ці суперечності виявилися під час розробки й проведення
операції по визволенню Парижа. Ейзенхауер спочатку не планував вести
бої за Париж, прагнув обійти його. Оскільки Париж для французів був
символом національної величі, духовним центром країни і вузловим
пунктом її комунікацій, вони прагнули звільнити його своїми силами.

У серпні в Парижі розпочався страйк залізничників, а вже у
наступні дні партизани й підпільники захопили цілі квартали міста.
Паризький комітет визволення віддав наказ про збройне повстання.

Коли де Голль одержав звістку про події у Парижі, він негайно
звернувся до Ейзенхауера з вимогою надіслати на допомогу повстанцям
французьку дивізію. Спочатку командуючий залишив цю вимогу
тимчасового глави французької держави без уваги. Але де Голль
домігся свого.

Танки французької дивізії з кровопролитними боями рушили на
Париж. На допомогу їм підійшли частини американської піхотної
дивізії. Залишки німецького гарнізону капітулювали. Де Голль наказав
частинам генерала Ф.Леклерка влаштувати парад на Єлисейських полях.
Франція салютувала бійцям руху Опору, його визнаному керівнику де
Голлю і військам генерала Леклерка.

Після звільнення Парижа почалося повне вигнання німців з
території Франції й вихід союзних армій на кордони рейху.

Наступ німецьких військ в Арденах. У жовтні 1944 р. союзники
розпочали операцію, метою якої було оволодіння Руром -промисловою
базою Німеччини. Проте наступ союзників було зупинено.

Війська союзників, які постачалися всім необхідним з США та
Англії, були прив'язані до чіткості роботи атлантичних комунікацій,
які у свою чергу залежали від пропускної здатності портів на Півночі
Франції, Бельгії, Голландії. Німецькі війська, відступаючи,
намагалися максимально зруйнувати портові споруди, комунікації.
Єдиний великий порт, який дістався союзникам без значних ушкоджень,
був Антверпен. Він знаходився близько до фронту і був ідеальним з
точки зору постачання військ союзників.

Гітлер, програючи на всіх фронтах, не залишав надій переломити
хід війни на свою користь. Великі сподівання він покладав на
суперечності між союзниками. ''Я бачу, як ці суперечності стають
дедалі сильнішими з кожною годиною. Якщо зараз ми зуміємо завдати
нечисленних тяжких ударів, тоді цей ... єдиний фронт раптово
завалиться''.

З цією метою німецьким командуванням було підготовлено великий
наступ на заході в районі Арден. Метою операції було оточення
союзних військ і захоплення Антверпена. Маючи 39 дивізій проти 89
союзницьких, німецьке командування зосередило їх на відносно вузькій
ділянці фронту. Організації німецького наступу сприяло те, що погода
не дозволяла союзникам використовувати перевагу в авіації. Німецький
план був справжньою авантюрою. Німецькі танки мали пального на 100
км. Весь розрахунок прориву фронту базувався на несподіваності
захоплення складів пального американської армії. Для успішного
просування німецьких військ був створений підрозділ, переодягнений у
форму американської армії на чолі з О.Скорцені. Він мав просуватися
тилами військ союзників, поширювати паніку і захоплювати важливі
об'єкти.

Німецький наступ розпочався 16 грудня і тривав до 26 грудн 1944
р. Німці просунулись на 90 км вглиб оборони союзників ■' зупинились.
Були вичерпані резерви, а особливо пальне. На поча тку січня
німецькі війська завдали ще одного удару в Ельзасі Склалась
ситуація, при якій ні союзники, ні німецькі війська н могли
переломити хід боїв на свій бік.

У.Черчілль звернувся до Й.Сталіна, з проханням розпочат наступ
радянських військ. 12 січня радянські війська перейшли в атаку на
1200 км фронту. Таким чином, останнє сподівання Гіт-лера на злам у
ході війни не виправдалось.

Завершальні бої на Заході. Берлінська операція. Капітуляція
Німеччини. Після початку радянського наступу німецьке командування
прийняло рішення про припинення наступу в Арденах і перекинуло
найбільш боєздатні частини на Східний фронт, в район озера Балатон
(Угорщина), де німецькі війська намагались наступальними діями
деблокувати оточене угруповання в Будапешті.

Війська союзників, перегрупувавши і поповнивши частини, що
зазнали значних витрат під час німецького наступу наприкінці
березня, почали операцію по форсуванню Рейну і захопленню Рура
(промислового центру Німеччини). Ця операція супроводжувалась
стратегічними бомбардуваннями Німеччини. В результаті успішного
форсування Рейну німецьке угруповання в районі Рура було оточено і
17 квітня 1945 р. воно припинило опір. Після цієї поразки німецькі
війська майже не чинили опору на Західному фронті, до того ж у них
не було підготовлених позицій, де можна було організувати опір.
Війська союзників швидко просувалися на Схід і 18 квітня їх передові
частини вийшли до Ельби. 26 квітня в районі Торгау відбулась зустріч
американських і радянських військ. Тим часом радянські війська
завершували знищення берлінського гарнізону, який капітулював 2
травня.

На захист столиці третього рейху було зосереджено: 1 млн. солдат
і офіцерів, 10,4 тис. гармат і мінометів, 1500 танків, 3300 бойових
літаків. З радянської сторони на розгром ворога було направлено 2,5
млн. чоловік, 41600 гармат і мінометів, 6250 танків і САУ, 7500
літаків. Ставка ВГК визначила для проведення цієї операції війська
1-го Білоруського (Г.Жуков), 2-го Білоруського (К.Рокоссовський) та
1-го Українського (І.Конєв) фронтів. 25 квітня Берлінське
угруповання ворога було повністю оточено. Почались вуличні бої в
місті. ЗО квітня було штурмом взято рейхстаг.

Ще 28 квітня 1945 р. партизани Італії, виконуючи вирок народного
трибуналу, розстріляли й повісили за ноги Муссоліні і його
прибічників. 30 квітня 1945 р. Гітлер отруїв свою дружину

Єву Браун та самого себе. їхні трупи разом з трупом Геббельса,
його дружини та їх шести дочок есесівці спалили у дворі.

7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал Йодль підписав
попередній протокол про капітуляцію Німеччини.

8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлсхорсті перед
представниками СРСР, США, Англії, Франції генерал-фельдмаршал
В.Кейтель від імені німецького уряду підписав Акт про безумовну
капітуляцію німецьких збройних сил.

Розгром Японії. Виконуючи союзницькі обов'язки, а також з метою
забезпечення безпеки своїх східних кордонів, СРСР в ніч на 9 серпня
1945 р. вступив у війну проти Японії. 9 серпня почався загальний
наступ радянських військ проти Квантунської армії, яка була
розгромлена менше ніж за тиждень боїв.

6 і 9 серпня США нанесли атомні бомбові удари по Хіросімі та
Нагасакі (загинуло 114 тис. японців). 14 серпня японський уряд
заявив про капітуляцію, яка була підписана на американському лінкорі
''Міссурі'' 2 вересня 1945 р. Друга світова війна завершилась.

45. Підсумки Другої світової війни

Головним підсумком війни був розгром союзниками збройних сил
держав ''осі'' та їх сателітів, що загрожували існуванню світової
цивілізації.

Радянський Союз зазнав найбільших втрат серед усіх країн, які
брали участь у Другій світовій війні. Загальні втрати СРСР у війні
за даними генштабу Радянської армії становлять 27 млн., а за даними
незалежної експертизи - 46 млн. осіб.

Протягом шестирічної війни Німеччина втратила 3 млн. чоловік
убитими на фронтах, ще 3,8 млн. - серед цивільного населення. За
іншими підрахунками загальні втрати Німеччини у війні становили 8-11
млн. чол.

20% населення - 6 млн. чол. втратила Польща. Понад 1,3 млн.
цивільних осіб і 300 тис. вояків втратила Югославія. Великобританія
втратила 452 тис. солдатів і 60 тис. цивільного населення. Людські
втрати США на фронтах і на морі становили 295 тис. чол.

Злочином проти людства була атомні бомбардування японських міст
Хіросіми й Нагасакі, так само як і нищення японськими завойовниками
китайських, бірманських, філіппінських міст і сіл.

Друга світова війна дала могутній поштовх розвитку науки й
техніки. До найбільших відкриттів періоду війни слід віднести
виготовлення спільними зусиллями вчених кількох країн атомної бомби,
що позначилося на всьому розвитку науки й техніки. Радарні
установки, винайдені в Англії для виявлення німецьких повітряних
армад стимулювали подальший розвиток радіоелект роніки. Загалом
обидва ці напрямки у галузі фізики сприяв форсованому розвитку
кібернетики.

Німцям вдалося, хоча й на кінець війни, приступити до серій ного
виготовлення літаків з реактивними двигунами. До серйоз них
відкриттів періоду війни відносяться німецькі ракети Фау-1 та Фау-2,
що в подальшому зусиллями вчених США та СРСГ трансформувалися у
ракети-носії ядерної зброї та космічних к раблів.

До серйозних досягнень світової наукової й інженерної дум
належить один з кращих танків періоду війни - радянський тан
''Т-34'', а також важкий KB, що на той час не мав аналогів у світі.

Величезний парадокс науки полягав у тому, що зусилля вче них
підпорядковувалися винайденню ефективніших засобів масового знищення
людей, а не засобів їхнього захисту.

Друга світова війна була складним політичним і соціальним явищем.
Протягом шести років її характер і цілі учасників змінювались.
Досвід війни показав, що в ній велику роль відіграють політичні
домагання лідерів. Амбіції державних керманичів особливо зросли на
завершальному етапі війни, коли війська за наказами своїх
головнокомандуючих, незважаючи ні на які людські втрати, прагнули
захопити якомога більше територій, аби забезпечити лідерство вождям
у досягненні повоєнних геополітичних переваг.

Війна дала могутній поштовх соціальному, антиколоніальному й
визвольному рухам, що, зрештою, призвело до падіння колоніальних
імперій і демократизації ряду європейських країн.

Друга світова війна змінила не тільки політичну карту світу, але
й долю багатьох народів, зокрема депортованих і тих, що були піддані
масовому геноциду. Відбувся розкол окремих народів і країн на два
державні формування (В'єтнам, Корея, Німеччина, Китай), що на довгі
роки затримало процес їхнього об'єднання.

Одним з результатів війни стало посилення ролі у світі двох
наддержав - США і СРСР. Біполярність світу призвела до нестримної
гонки озброєнь і неприхованої недовіри й ворожнечі протилежних
таборів.

46. Створення Організації Об'єднаних Націй

У ході Другої світової війни постало питання про утворення
міжнародної організації, яка б перебрала на себе функції
збанкрутілої Ліги націй.

Восени 1944 р. на конференції у Вашингтоні в маєтку
Думбар-тон-Окс представники СРСР, США, Англії та Китаю підготували
пропозицію про створення ООН і обговорили основні положення Статуту
ООН.

На Ялтинській конференції в лютому 1945 р. США, СРСР та Англія
прийняли рішення про скликання установчої конференції ООН 25 квітня
1945 р. в Сан-Франциско. Учасниками конференції могли бути всі
держави, які оголосили війну Німеччині і Японії до 1 березня 1945 р.
Право стати членами ООН отримали Українська РСР і Білоруська РСР.

При обговоренні питання механізму діяльності ООН між лідерами
трьох держав виникла дискусія. Позиція Сталіна полягала в тому, що
держави, які винесли на собі основний тягар війни, несуть
відповідальність і за мир. Тому малим країнам в ООН не потрібно
надавати таких прав, користуючись якими вони могли б суперечити
великим державам. Рузвельт погодився з цією думкою Сталіна.
Черчілль, однак, заперечив: ''Нехай орел дозволить малим пташкам
співати, проте звертати увагу на їхній спів не варто - хай
співають''.

Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня
1945 р. У ній взяли участь близько 300 делегатів від 46 країн світу.
При обговоренні Статуту ООН виникло дві проблеми: щодо прийняття
рішень в Раді Безпеки та питання опіки над колоніями та залежними
територіями. Відносно першої із них було прийнято радянську
пропозицію, згідно з якою рішення Ради Безпеки (СРСР, США, Англія,
Франція, Китай) приймаються одноголосно. Ці країни одержали право
''вето''. Завдяки цьому праву виключалась можливість використання
авторитету міжнародної організації для виправдання дій, які
суперечать принципам Статуту ООН. Проте це знижувало ефективність
ООН як інструменту захисту миру, оскільки дійти згоди країнам з
різними інтересами було складно. Водночас рішення, прийняті Радою
Безпеки, задовольняли інтереси всіх держав. Щодо другої проблеми
вирішено, що система опіки повинна сприяти розвитку народів залежних
територій ''в напрямку до самоуправління або незалежності''.

У прийнятому на конференції Статуті ООН зазначалось, що метою
нової організації є підтримання міжнародного миру і безпеки
колективними заходами, розвиток дружніх відносин між країнами,
здійснення міжнародного співробітництва при розв'язанні проблем
економічного, соціального та гуманітарного характеру. ООН була
заснована на принципах суверенної рівноправності всіх членів,
мирного улагодження суперечок, утримання від застосування сили. ООН
не мала права втручатись у внутрішні справи, крім випадків, коли
таке втручання необхідне для підтримання миру. Офіційною датою
створення ООН вважається 24 жовтня 1945 p., коли було затверджено
Статут ООН.

Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка збирається
на свої сесії один раз на рік. До її обов'язків входить затвердження
бюджету організації, прийняття нових членів, обрання непостійних
членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради з питань
опіки, Міжнародного суду, Секретаріату на чолі з Генеральним
секретарем ООН.

Вищим органом була визначена також і Рада Безпеки, яка на той час
складалася з 11 членів (тепер 15, з них 10 непостійних, які
обираються на два роки, і 5 постійних). Рада Безпеки за Статутом є
постійно діючим органом, на який покладаються обов'язки по
підтриманню миру. Для реалізації своїх повноважень РБ має право
накладати на агресора санкції, вводити блокаду і застосовувати проти
нього силу. У розв'язанні всіх питань, крім процедурних, потрібна
одностайність постійних членів РБ.

Під егідою ООН було створено різні спеціалізовані організації:
ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і
культури), ВОЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), МОП
(Міжнародна організація праці), ФАО (Продовольча і
сільськогосподарська організація), ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) і т.д.

Нині нараховується близько 190 членів ООН. Генеральна Асамблея
ООН розпочала свою діяльність у 1946 р. На першій сесії були обрані
непостійні члени РБ, призначено першого Генерального секретаря ООН
(ним став Трюгве Лі), створено Комісію по атомній енергії. Однак
через суперництво СРСР і США та їхніх прихильників робота ООН була
ускладнена.

У 1948 р. ООН прийняла Декларацію прав людини та Пакт про
громадянські і політичні права, в яких усі країни закликались до
встановлення в їхній політиці пріоритету інтересів особи над
класовими та національними.

47. Підписання мирних договорів. Окупаційна політика щодо
Німеччини та Японії. Нюрнберзький та Токійський судові процеси

Мирні договори з союзниками Німеччини. Для підготування мирних
угод з Німеччиною, Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною,
Фінляндією створено Раду міністрів закордонних справ. Для погодження
питань, пов'язаних з мирними договорами, з 29 липня по 15 жовтня
1946 р. в Парижі відбулась мирна конференція за участю 21 держави.
Під час проведення конференції нерідко виникали конфлікти між
прихильниками СРСР та західних держав. Між Болгарією та Грецією, а
також між Югославією та Італією загострилось територіальне питання.

Після завершення роботи конференції на засіданнях Ради міністрів
закордонних справ найбільш гострі проблеми мирних договорів були
вирішені шляхом взаємних поступок і компромісів. 10 лютого 1947 р. у
Парижі було укладено мирні договори з Італією, Фінляндією,
Болгарією, Угорщиною та Румунією, а їхні умови передбачали переважно
повернення до довоєнних кордонів, проведення демілітаризації,
денацифікації, демократизації, декартелізації. Італія відмовлялась
від всіх своїх колоній, знищувала військові укріплення на кордонах,
обмежувала чисельність збройних сил.

Місто Трієст з навколишньою територією перетворювалось на вільну
територію Трієст.

Італія сплачувала СРСР репарації в розмірі 100 млн. доларів.
Фінляндія передавала СРСР на півночі область Петсамо (Печенга), а
також в оренду на 50 років військово-морську базу Поркка-ла-Удд у
Фінській затоці. Румунія, Фінляндія сплачували СРСР по 300 млн.
доларів репарацій у вигляді поставок товарів, Угорщина - 200 млн.
доларів. Передбачалось виведення окупаційних військ з території цих
держав, крім Угорщини та Румунії, де залишались радянські війська.

Мирні договори з союзниками Німеччини після Другої світової війни
суттєво відрізнялися тим, що вони не були принизливими для
переможених держав, як це було після Першої світової війни.

Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той
час і їх вирішення було відкладено. Мирний договір з Японією був
підписаний в 1951 p., а з Німеччиною питання остаточно було вирішено
в 1990 р.

Тимчасово в Німеччині, Австрії, Японії, Кореї вводились
окупаційні режими країн-переможців. Так, Німеччина, Австрія, міста
Берлін і Відень були поділені на чотири окупаційні зони Англії, США,
СРСР та Франції. Метою окупації Німеччини проголошувалось
відродження єдиної країни, від якої ніколи б не було загрози війни,
ліквідація небезпечних для збереження миру державних, політичних і
воєнних структур. Проте реалізувати цю мету у повоєнні роки не
вдалось. ''Холодна війна'', що розпочалась, призвела до утворення у
1949 р. двох німецьких держав: Федеративної Республіки Німеччини
(ФРН) і Німецької Демократичної Республіки (НДР). Окупація Японії
здійснювалась з метою створення таких політичних і економічних
структур, що забезпечували б розвиток країни по демократичному шляху
та перетворили Японію в країну, з якої б теж не виходила загроза
війни.

Нюрнберзький та Токійський судові процеси. За рішенням
Потсдамської конференції утворювався Міжнародний військовий
трибунал, який мав засудити воєнних злочинців і злочини, скоєні
ними. З 20 листопада 1945 р. до 1 жовтня 1946 р. тривав Нюрнберзький
судовий процес над групою головних німецьких воєнних злочинців.
Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у
здійсненні підготовки і веденні агресивних воєн проти миролюбних
країн, у порушенні міжнародних договорів та угод, у здійсненні
спланованих воєнних злочинів, що проводились з особливою
жорстокістю, у злочинах проти людства (знищенні народів за расовими
та національними ознаками). Герінгу, Ріббентропу, Кейтелю,
Кальтенбруннеру, Розенбергу, Франко та іншим злочинцям (всього 12
чол.) було винесено смертний вирок, деяким (Гесс, Функ) - довічне
ув'язнення. Трибунал оголосив злочинним керівний склад нацистської
партії, СС, СД, гестапо. Вимога СРСР визнати злочинними
організаціями гітлерівський уряд, верховне командування та генштаб
не були підтримані. Представник Радянського Союзу заявив про незгоду
з рішенням щодо виправдання Шахта та деяких інших німецьких діячів,
які фінансували нацистську партію.

Нюрнберзький процес - перший в історії міжнародний суд над групою
осіб, які заволоділи державою і перетворили її на знаряддя страшних
злочинів. Вперше в юридичній практиці були засуджені державні діячі,
відповідальні за агресію і військові злочини.

Над головними японськими воєнними злочинцями з 3 травня 1946 р.
по 12 листопада 1948 р. у Міжнародному військовому трибуналі для
Далекого Сходу проходив Токійський судовий процес. За участь у
підготовці та розв'язанні агресивної війни, за здійснення масового
знищення мирного населення в окупованих країнах і полонених та інші
злочини семи найбільшим злочинцям було винесено смертний вирок, 16 -
довічне ув'язнення. Серед страчених були колишні прем'єр-міністр
Японії, військовий міністр, представники вищого генералітету.

Вирішення питань подальшого післявоєнного мирного врегулювання
дедалі більше ускладнювалось суперництвом між США і СРСР.

48. План Маршалла та його значення для відбудови Європи

Закінчення Другої світової війни несло мало позитивного економіці
США. Скорочення військових замовлень загрожувало падінням
виробництва, зростанням безробіття. Гостро постали проблеми
конверсії - переведення економіки на мирний лад.

Ці проблеми можна було вирішити за рахунок зовнішнього ринку, де
у США не залишилось конкурентів. Але це було неможливо через
розорення Європи та Азії тривалою війною. Логіка підказувала, що
потрібно надати цим країнам кредити, економічну допомогу, здійснити
інвестиції в їх економік)', при тім, що ринок капіталів в самих США
був перенасиченим. Однак ні приватний капітал, ні уряд не бажали
ризикувати, вкладаючи кошти в економіку країн з нестабільними
політичними режимами.

5 червня 1947 р. державний секретар США Маршалл, виступаючи в
Гарвардському університеті, виклав основні положення плану
економічної допомоги країнам, що постраждали від війни. План повинен
був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбутись
перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення конверсії, і в
той же час забезпечити відновлення дезорганізованої економіки
Європи, укріплення європейської демократії. До участі в плані були
запрошені СРСР і країни Східної Європи. Країни, які приймають
допомогу, повинні були надати відомості про стан своєї економіки,
про втрати в роки війни, валютні резерви та плани використання
допомоги. На основі цих даних конгрес США приймав рішення про розмір
допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет
організації європейського економічного співробітництва на чолі з
американським адміністратором.

Перша реакція Москви на план Маршалла не була однозначно
негативною. Як згадував міністр закордонних справ СРСР В.Молотов,
спочатку в МЗС СРСР хотіли запропонувати взяти участь у плані
Маршалла всім соціалістичним країнам, але швидко збагнули, що це
неправильно. ''Якщо на Заході вважають помилкою нашу відмову,
значить, ми зробили правильно''.

Радянське керівництво стверджувало, що країни, які одержать
допомогу, втратять свою економічну самостійність і що потрібно
спиратись на власні сили у відбудові національних економік.
Радянське керівництво, критикуючи план, не пропонувало нічого
взамін, а, отже, зробило рішучий крок до розколу Європи і
розгортання ''холодної війни''.

18 червня 1947 р. ''Нью-Йорк тайме'' писала: ''Завдання полягало
в тому, щоб відкрити перед Росією двері, в які - Вашингтон був
впевнений - вона не зайде''.

12-15 липня 1947 р. на Паризькій конференції шістнадцятьма
державами (Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Греція, Данія,
Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія,
Португалія, Туреччина, Швейцарія, Швеція) було прийнято пропозицію
США і утворено Організацію європейського економічного
співробітництва.

2 квітня 1948 p. Конгрес США прийняв закон №472 про допомогу
іноземним державам.

Американську допомогу прийняли 18 країн. Протягом 1948-1951 pp.
вони отримали 12,5 млрд. доларів. Ці країни не втратили своєї
незалежності і самостійності, а, навпаки, відновили свій економічний
потенціал і навіть стали конкурентами США на світовому ринку.
Надання допомоги не передбачало зміну політичного і соціального
розвитку держави, наприклад Югославія йшла соціалістичним шляхом
розвитку.

27 вересня 1950 р. президент США оголосив законопроект про
додаткові і надзвичайні асигнування. У одному з пунктів зазначалось,
що країни, які передають СРСР матеріали, що становлять загрозу для
США, позбавляються допомоги. Ще в 1949 р. був створений
координаційний комітет по контролю за експортом (КОКОМ) стратегічних
матеріалів обладнання, технологій у соціалістичні країни. Він
припинив свою діяльність лише 1 квітня 1994 р.

Таким чином, ставлення до плану Маршалла визначали союзників і
противників СРСР та США.

49. Основні тенденції соціально-економічного та політичного
розвитку країн Заходу в 1945-1998 pp.

Економічний розвиток. У роки Другої Світової війни економіка США
не постраждала, а господарство країн Західної Європи і Японії було
серйозно зруйновано. Фінансові видатки цих країн на війну склали 962
млрд. доларів, а матеріальні витрати близько 4 трлн. доларів. Багато
треба було матеріальних засобів і праці, щоб ліквідувати наслідки
цієї найбільш руйнівної в історії людства війни. Завдяки значним
зусиллям, матеріальній допомозі з боку США за планом Маршала до 1951
р. Західна Європа отримала 13 млрд. доларів. На початок 50-х років
європейські країни зуміли відновити свою промисловість. І все-таки
США перевищували у 1950 р. обсяг європейського виробництва у 1,5
рази, японського у ЗО разів.

Однак дуже швидко, протягом 50-х років, спираючись на зростаючий
технічний рівень, концентруючи свої зусилля на провідних галузях
науково-технічного прогресу, західноєвропейські держави та Японія
досягли вагомих успіхів, змінили співвідношення сил на світовому
ринку на свою користь.

Такий феноменальний розвиток економіки у 50-60-ті роки є однією з
особливостей післявоєнного розвитку країн Заходу. Причин такого
процесу є декілька.

Безсумнівним поштовхом до зростання стала реалізація плану
Маршалла. Важливою умовою економічного зростання було розширення
ринку. Внутрішній ринок отримав свій розвиток завдяки становленню
держави процвітання. Прибутки населення росли, а відповідно росло і
споживання. Із збільшенням прибутків змінювалась система споживання.
Зменшувались витрати на харчування, збільшувались ціни на товари
довгострокового користування: будинки, машини, телевізори, пральні
машини і т.д. Значним фактором економічного буму став бурхливий
розвиток міжнародної торгівлі. Це своєю чергою потягло за собою
інтернаціоналізацію господарського життя і підштовхнуло країни до
орієнтації на певний технічний рівень, оскільки в іншому випадку
їхня* продукція була неконкурентоспроможною на світовому ринку.
Західна Європа стала одним з центрів світової торгівлі. Європейський
експорт перевищував американський у 4 рази.

Роки економічного зростання збіглися з періодом видобутку дешевої
нафти. Після війни почалась експлуатація покладів нафти в районі
Перської затоки. Низька собівартість, висока якість і великі розміри
видобутку призвели до витіснення нафтою вугілля, що відразу
скоротило витрати у виробництві. На післявоєнний час припадає
найбільший рівень інвестицій у промисловість. Йшла якісна перебудова
на основі впровадження досягнень НТР. ''Холодна війна'' стимулювала
розвиток воєнної промисловості. Підтримка економічного зростання
була політикою урядів країн Заходу, вони активно сприяли,
заохочували інвестиції і стимулювали споживання.

Економічний бум 50-60-х років істотно змінив країни Заходу. Вони
стали у більшості своїй індустріальними країнами. Зростання
економіки йшло за рахунок промисловості і, відповідно, зменшувалась
частка сільськогосподарського виробництва. У промисловості теж
відбулися вагомі зміни. Було завершено перехід до технологій
масового виробництва. Домінуючу роль починають відігравати новітні
галузі виробництва: радіотехнічна, електронна, хімічна, авіаційна.
Частка традиційних галузей (металургійна, текстильна,
вуглевидобувна) зменшилась.

Не дивлячись на зменшення частки сільськогосподарського
виробництва в економіці, сільське господарство теж переживал
піднесення, правда не таке бурхливе, як промисловість. Тут те
відбулись якісні зміни. Сільське господарство було механізоване,
розвивалось фермерське господарство, різні форми кооперації. У 70-ті
роки Західна Європа з багатьох видів сільгосппродукції домоглась
самозабезпечення і навіть стала експортером.

Новим помітним явищем післявоєнної економіки країн Заходу став
випереджаючий розвиток невиробничої сфери (сфер послуг). Цьому
процесу сприяло становлення держави процвітання, розвиток торгівлі,
становлення сервісного, гарантійног обслуговування побутових товарів
тривалого вжитку (холодильники, телевізори і т.д.).

Перехід на технології масового виробництва призвів до появи
великих підприємств і фірм, що неодмінно повинно було сприяти
зменшенню конкуренції. Але зростання промисловості, що створило
сприятливі умови для розвитку підприємництва, не давало проявитись
цій тенденції. До того ж уряди західних країн проводили політику
сприяння конкуренції. В результаті склалась така ситуація, що в
певній галузі виробництва домінувало кілька фірм.

Економічне зростання було нерівномірне, що зумовлювало занепад
одних і піднесення інших країн Заходу. На сучасному етапі все
залежить від ступеню насиченості виробництва передовими
технологіями. Так, США втратили першість у темпах розвитку.
З'явились три центри світового виробництва: США, Європа, Японія.
Слідом за ''великою сімкою'' рушили ''нові індустріальні держави''
(Республіка Корея, Тайвань, Сингапур, Бразилія, Аргентина, Мексика,
Чилі і т.д.), які все сильніше заявляють про себе.

Важливим фактором розвитку стали інтеграційні процеси, які йдуть
у двох напрямках: горизонтальна - створення транснаціональних
корпорацій (ТНК) і вертикальна - створення міждержавних економічних
і політичних союзів.

Могутнім каталізатором інтеграційних процесів стала Друга світова
війна і НТР. В умовах надвиробництва з'являється спеціалізація, яка
деякою мірою знищує конкуренцію шляхом поглинання, об'єднання
підприємств однієї галузі. У 60-70-ті роки така тенденція стала
визначальною у світовій економіці. Окремі корпорації захоплювали
певні галузі виробництва у всіх країнах. Таким чином, створювались
ТНК - транснаціональні корпорації. З часом ТНК поглинають і
неспоріднені галузі виробництва для забезпечення стабільного
існування шляхом перекачування капіталовкладень з одних галузей
(''нерентабельних'') в інші (''рентабельні''). ТНК стали
стимулятором економічного розвитку світу на основі політики
неоколоніалізму - поширення ринкових відносин на нові регіони світу
і залучення національних господарств до світового.

Провідниками цієї політики стали бретон-вудська система
розрахунків (утворена у 1944р.), Міжнародний валютний фонд і
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (Світовий банк).

Завдяки таким могутнім фінансовим інститутам, ТНК нав'язують
країнам моделі розвитку, які гарантують отримання прибутку і вільний
його вивіз.

Країнам, яким надається допомога МВФ і СБ, ставиться дві головні
вимоги: політична стабільність і проведення ринкових реформ. При
виконанні цих вимог надається кредит під 5-6 процентів річних.

Вертикальна інтеграція має кілька аспектів: економічний,
політичний, військовий. Вона активно розвивається з початку 50-х
років і має найбільші успіхи в Європі. її початок поклала реалізація
плану Маршалла і плани Шумана і Плевена. Так, у 1951р. було створено
галузеве об'єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн
Бенілюксу), Європейське об'єднання вугілля та сталі.

Наступним кроком стало створення 25 березня 1957 р. Європейського
Економічного Співтовариства. Мета ЄЕС - сприяти розвитку
національних економік і захищати Європу від засилля американського
капіталу. Умовами вступу в ЄЕС є ліквідація збиткових підприємств і
державних дотацій. Країни-учасниці спільно розробляють економічну
політику, міждержавні проекти, митні тарифи, регулюють фінансову
систему, налагоджують систему міжнародної спеціалізації з метою
забезпечення рентабельності виробництва, створюють єдиний ринок
праці.

Подальший розвиток ЄЕС йде шляхом поглиблення економічної та
політичної інтеграції (Маастріхтські угоди про створення
Європейського Співтовариства, 1992 p.).

Процес становлення ЄЕС був тривалим і супроводжувався кризовими
явищами, викликаними структурними змінами в економіках країн,
процесом напрацювання системи інтеграції.

Було чимало й противників ЄЕС. Так, у 1960 р. на противагу
''Спільному ринку'' Великобританія утворила Європейську асоціацію
вільної торгівлі, куда увійшли Великобританія, Швеція, Норвегія,
Данія, Швейцарія, Австрія, Португалія.

У 60-ті роки між ЄЕС і ЄАВТ розгорілась гостра конкурентна
боротьба. В цій боротьбі ЄЕС отримало переконливу перемогу: за
десять років (1960-1970) доля ЄЕС у світовому виробництві зросла з
26% до 32%, в той час, як доля ЄАВТ зменшилась з 16,5% до 15%. В
результаті цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали
переходити в ЄЕС, і першою з них була сама Великобританія.

У 70-ті роки в ЄЕС вступили Великобританія, Данія, Ірландія. У
80-ті - Греція, Іспанія, Португалія.

Політична інтеграція бере свій початок у 1974 p., коли президент
Франції В.Жискар д'Естен висунув ідею створення Європар-ламенту -
політичного органу, покликаного виконувати дорадчу функцію при
виробленні загальних принципів соціальної політики (головне - права
людини). Спочатку в Європарламент національні парламенти делегували
своїх представників, в подальшому стали проводитись загальні прямі
вибори на партійній основі.

Схожі інтеграційні процеси проходять і в інших регіонах світу:
Латинській Америці, ісламському світі, Азіатсько-Тихооке-анському
регіоні.

На кінець 70-х років у світі утворились три економічні центри:
США, Європа, Японія. З метою координації дій цих центрів
відбуваються спільні наради лідерів країн семи найбільш розвинутих
країн (Велика сімка), зустрічі яких регулярно проводяться раз на
рік.

У кінці 60-х- на початку 70-х років з'явились перші ознаки зміни
економічної кон'юнктури. Слідом за кризою 1969-1970 pp., яка охопила
економіку США і ряду інших країн, почалась світова економічна криза
1974-1975 pp. - одна з найгостріших в історії індустріальних країн.
Криза охопила всі галузі господарювання. Зменшився експорт і імпорт.
Це позбавило єдиного швидкого шляху виходу з кризи - збільшити
експорт. Середньорічні темпи зростання знизились вдвічі. Промислове
виробництво в Японії скоротилось на 21%, Італії- 19,3%, Франції-
16,3%, США-13,7%, ФРН - 12,3%, Великобританії - 9,9%.

Зниження темпів зростання збіглося з періодом, коли на ринок
праці вийшло післявоєнне покоління. Млявий розвиток економіки не
сприяв поглиненню цієї маси робітників. В результаті зросло
безробіття. На кінець 70-х років безробітних налічувалось 16,8 млн.
осіб. Припинилось зростання реальної заробітної платні, відповідно,
скоротилась купівельна спроможність громадян.

До того ж у 1973 р. закінчилась ера дешевої нафти. Арабські
країни, прагнучи послабити підтримку Ізраїлю країнами Заходу, ввели
ембарго на продаж нафти. Після цього почалось поступове зростання
цін, і на кінець 70-х років вони зросли в 10 разів. Це спричинило
енергетичну кризу: збільшились витрати на виробництво, скоротились
інвестиції.

Але найбільшою проблемою для країн Заходу стала інфляція, яка на
кінець 70-х років позначалась вже двозначними цифрами.

Виникла ситуація, яка отримала назву стагфляція: одночасне
падіння виробництва і зростання інфляції.

У 1979 р. Англія і Франція почали втягуватись у нову кризу
перевиробництва, яку відчула більшість індустріальних країн. Після
незначного зростання виробництва у кінці 1980 р. і на початку 1981р.
почалась нова стадія кризи, що охопила всі індустріальні країни
світу. Падіння виробництва склало 3,9%. Хоча це було й менше, ніж у
1974-1975 pp., проте криза була тривалішою.

На зламі 70-80-х років на тлі цих негараздів почалась зміна
економічних орієнтирів. Політика заохочування економічного зростання
була замінена антиінфляційною політикою.

За рахунок економії бюджету на середину 80-х років вдалося
суттєво зменшити інфляцію (у США з 13,6 до 6,1% , Великобританії з
21,5 до 8,6%). Відбулась стабілізація цін на нафту та інші
енергоносії.

Це стало умовами для активізації інвестицій. Тим більше, що на
той час назріла необхідність оновлення основних капіталів у зв'язку
з початком технологічної революції.

її головною рушійною силою і символом став комп'ютер. У 1973 р.
американець Стівен Джобс створив перший персональний комп'ютер, а в
1977 р. почалось їх серійне виробництво. Лідерство захопили фірми
''Епл Макінтош'' та ''Майкрософт''. У впертій конкурентній боротьбі
перемогу здобула остання, а її власник Б.Гейтс став одним з
найбагатших людей світу.

Комп'ютеризація потягла за собою ланцюгову реакцію. Вона відкрила
дорогу застосуванню нових технологій у виробництві: роботів, гнучких
технологічних ліній, систем автоматичного проектування і т.д.
Одночасно масово розпочалось виробництво нових матеріалів.
Розвивались біотехнологія, генна інженерія тощо.

Ці зміни вивели західне суспільство на новий щабель. Воно
вступило в постіндустріальну стадію розвитку.

Кризи 70-80-х років призвели до синхронізації циклів коливань в
основних індустріальних країнах. Об'єктивною основою цього процесу
стали інтернаціоналізація господарського життя індустріальних країн,
зростання залежності країн від зовнішньої торгівлі, діяльність
транснаціональних корпорацій.

З 1982 р. до початку 90-х років спостерігається нове стійке
зростання економіки західних країн. Це зростання має суттєві
відмінності від попереднього (60-х років). Темпи його значно нижчі.
Традиційні галузі (металургійна, вугільна, текстильна, суднобудівна)
виробництва переживають гостру кризу. Зростання виробництва не
потягло за собою повну зайнятість. Безробіття у абсолютних цифрах
навіть збільшилось.

Але за цими непривабливими показниками ховаються глибокі якісні
зміни. Збільшилась продуктивність праці, економіка стала менш
енергоємкою, зменшилось споживання сировини і виробництво стало
екологічно чистішим.

Соціальний розвиток. Значні економічні зрушення на Заході після
Другої світової війни не могли не викликати таких же соціальних
зрушень. Серед них у першу чергу слід виділити зниження темпів
приросту населення. Це відбувалось не за рахунок збільшення
смертності, а в результаті скорочення народжуваності. Воно було
пов'язано насамперед із завершенням демографічної революції -
кардинальними змінами в уявленні людей про те, скільки дітей повинно
бути в сім'ї.

З стародавніх часів формувалось уявлення про максимальну
кількість дітей у сім'ї. Висока дитяча смертність нічого іншого не
залишала, щоб зберегти рід людський. Оскільки праця була ручною і
некваліфікованою, діти допомагали справлятися з господарством і були
опорою в старості. Все це знайшло свій відбиток в етнічних,
моральних, релігійних засадах. Соціальний статус жінки визначався
кількістю дітей у неї, багатодітна сім'я розглядалась як божа
милість. Всі релігії вважали, що тільки господу дано вирішувати,
скільки дітей буде у батьків.

У результаті промислової революції, швидкого розвитку медицини і
охорони здоров'я ситуація поступово змінилась. Смертність
зменшилась, і загроза вимирання людства зникла. Праця в більшості
стає кваліфікованішою, потребує відповідної освіти.

Витрати сім'ї на виховання дітей зросли, а батьки опинились перед
вибором: або дітей буде багато, але тоді вони не в змозі дати їм
необхідну освіту, або дітей буде менше, але вони будуть більш
підготовлені до життя. Батьки все частіше стали робити вибір на
користь меншої кількості дітей.

Цьому процесу сприяла і емансипація жінок, зростання їх
зайнятості в суспільному виробництві, поява у них нових життєвих
цінностей і орієнтирів, не зв'язаних з сім'єю.

Таким чином, демографічна поведінка людей кардинально змінилась:
взамін орієнтації на максимальну кількість дітей утвердилось
прагнення до такої їх кількості, яку батьки вважають оптимальною. В
будь-якому випадку це означало, що дітей ставало менше,
народжуваність падала.

Тут слід ще врахувати, що під час війни загинула значна кількість
чоловічого населення, що призвело до зміни пропорції між чоловічим і
жіночим населенням на користь останніх значна частина жінок
залишилась незаміжніми.

Скорочення народжуваності потягло за собою низку істотних
наслідків. Почалось старіння населення. Дітей стало менше, їх доля в
структурі населення зменшилась. Водночас люди стали довше жити. У
країнах Заходу в 1986 р. тривалість життя виросла до 70-80 років.
Швидке падіння народжуваності в Європі призвело до того, що під час
економічного піднесення 60-х років, виникає проблема нестачі робочої
сили, яка почала розв'язуватись за рахунок залучення вихідців з
країн Африки й Азії. При мінімальній оплаті іноземці брались за
роботу, яка в Європі вважалась непрестижною.

Відносно зменшилась еміграція з Європи, яка була основним
джерелом формування населення США, Канади, Австралії, Нової
Зеландії, ПАР, Ізраїлю, країн Латинської Америки.

Після Другої світової війни у Європі завершився процес
урбанізації. Кількість міських жителів стабілізувалась на рівні
70-80% від всього населення країни. Одночасно змінилось розміщення
міського населення у місті. Зростання рівня життя дозволило багатьом
мати свої будинки і автомобілі, що призвело до переселення значної
кількості населення у приміську частину, ближче до затишку та
свіжого повітря. Крім того, відбувалося зближення рівня життя
сільських та місцевих жителів.

Змінилась соціальна структура населення. Більшість працездатного
населення стає найманими робітниками. Однак всередині цієї великої
соціальної групи існує значна диференціація. Найбільше зростає
чисельність зайнятих у сфері послуг. Тепер на Заході чисельність
робітників у сфері послуг зрівнялась з кількістю працюючих на
виробництві.

Останнім часом у результаті технологічної революції і кризи
традиційних галузей виробництва склалися два полюси зайнятості. На
одному - висококваліфіковані спеціалісти новітніх галузей, які в
більшості навіть не мають конкуренції на ринку праці і попит на яких
зростає. На іншому - робітники приречених галузей, їм загрожує
безробіття.

Технологічна революція породила потребу в висококваліфікованій
розумовій праці. Вже тепер робітники розумової праці (службовці,
науково-технічні робітники, адміністративно-управлінський персонал)
зрівнялись з чисельністю зайнятих фізичною працею.

Становище найманих робітників якісно змінилось. Держава взяла на
себе їх соціальне право на колективний захист від зловживань
підприємців, захистила законодавством. Зріс їхній життєвий рівень.
Вони перестали бути пролетарями, яким ''нічого втрачати, окрім своїх
ланцюгів''. Маючи значну за обсягом особисту власність, а також
цінні папери, вони перестали себе протиставляти іншим прошаркам
суспільства. Зникла специфічна психологія найманого робітника.
Більшість з них вважає себе представниками середнього класу, маючи
на увазі передусім рівень своїх доходів.

Серйозні зміни відбулися у структурі та чисельності сільського
населення. Воно зменшилось вдвічі. При цьому сільські жителі зовсім
не схожі на традиційне селянство. Сучасне фермерське господарство
потребує висококваліфікованої праці і повністю орієнтоване на ринок.

Змінилось місце і роль малого та середнього бізнесу. Раніше він
був пов'язаний з ремеслом і роздрібною торгівлею. Після війни він
органічно вписався в сучасні галузі, став незамінимим у швидко
зростаючій сфері послуг. Науково-технічна революція сприяла
створенню малих і середніх підприємств, які намагались впроваджувати
нові технології.

Великий бізнес також зазнав змін. Економічне піднесення 60-х
років, НТР створили умови для швидкого збагачення багатьох
підприємців. ''Нові багаті'' серйозно потіснили ''старих''.
Рокфел-лери - одна з найвідоміших за рівнем достатку американських
сімей на початку XX ст.- зайняла у 1986 р. лише 67 місце у списку
найбагатших людей світу.

Поява величезних фірм, транснаціональних корпорацій потребує все
ширшого використання праці професійно підготовлених управлінців,
менеджерів. їхній прошарок помітно зріс.

Після війни змінився і спосіб життя населення країн Заходу.
Більшість проживає у будинках або квартирах, майже кожна сім'я має
автомобіль, побутову техніку, аудіо- та відеоапаратуру. Змінилась
структура сімейного бюджету. Витрати на харчування складають майже
п'яту його частину, зате збільшились витрати на житло і транспорт.
Менш поширеним стало спільне проживання представників двох, а то й
трьох поколінь, як це було раніше. Сім'ї зменшились. Середня освіта
стала загальною. Збільшилась кількість студентів. Вища освіта
перестала бути привілеєм.

У повоєнний час завершилась емансипація жінок. Жіноча праця стала
однією з умов економічного розвитку 50-60-х років і одним з джерел
збільшення сімейних прибутків. Емансипація жінок сприяла еволюції
сім'ї. Шлюби стали більш пізніми, але менш стійкими. Феміністичний
рух набув широкого розповсюдження. Жінки вже працюють в сферах
традиційно чоловічих (армія, флот, надзвукова авіація і т.д.).

Водночас сучасне західне суспільство породжує і свої специфічні
соціальні проблеми. Прискорений темп життя і роботи примушує людину
знаходитись у постійному стресі. Не всі витримують ці напруги.
Алкоголізм, наркоманія - це спроби уникнути реального життя.
Злочинність підштовхується бажанням досягти швидкого матеріального
збагачення незаконним шляхом. Важкі соціально-психологічні наслідки
має хронічне безробіття, навіть якщо безробітний отримує допомогу.
Людина втрачає самоповагу. Соціальна апатія переходить в
агресивність і відповідно в насильство. Частина безробітних вважає
причиною свого стану іноземних робітників, які займають їхнє місце,
що призводить до популярності ультранаціоналістичних гасел і до
погромів помешкань іноземців.

Політичний розвиток. Розвиток політичної історії країн Заходу в
післявоєнний період - це насамперед розвиток ліберальної демократії.
Він йшов двома напрямками.

У 70-х роках у Західній Європі було ліквідовано останні
фашистські і авторитарні режими. У 1974 р. в результаті революції
був відкритий шлях до демократії в Португалії. У тому ж році було
повалено військовий режим у Греції. У 1975 р. після смерті Франко на
шлях демократії стала Іспанія.

Усі ці роки в країнах Заходу йшов процес розширення загального
виборчого права. Зараз тут немає жодної країни, де б не мали права
голосу жінки. Після масових кампаній за громадянські права відмінено
всі види політичної дискримінації негрів у США. Віковий ценз у
більшості країн знижено до 18 років. Утвердження загального
виборчого права укріпило принцип народовладдя, згідно з яким народ і
тільки він є джерелом влади. Підтвердженням цього є все більше
використання методів прямої демократії (референдуми) у вирішенні
важливих загальнонаціональних питань. Так, французи у 1969 р. шляхом
референдуму вирішили долю президента Шарля де Голля, а в 1980 р.
шведи прийняли рішення про закриття атомних електростанцій.

Але демократія сама по собі ще не є повною гарантією свободи.
Часто буває, коли народні обранці більшістю голосів приймають
рішення, які порушують права громадян. Тому важливо, щоб поряд з
розвитком демократії йшов процес зміцнення й розширення прав і
свобод громадян. Після Другої світової війни їх перелік збільшився.
У 1948 р. ООН була прийнята Загальна декларація прав людини, в якій
зібрано в єдине ціле громадянські, політичні, економічні, соціальні,
культурні права, які склали ЗО статей. Згодом було прийнято
Декларацію прав дітей.

Важливою гарантією свобод є поділ влади на законодавчу, виконавчу
і судову. Завдяки цьому виключається концентрація влади, узурпація і
зловживання нею. Цей принцип є основою державного устрою країн
Заходу незалежно від форми правління (республіка, монархія).

Після Другої світової війни, в умовах, коли проходив процес
формування держави процвітання, зростала вага виконавчої влади. У
руках президента, прем'єр-міністра й міністрів концентрувалась
величезна влада, як таємна, так і відкрита, що потягло за собою
зловживання й величезні політичні скандали: 1962 р. у ФРН, 1972 р. -
США, 1976-1983 pp. - в Японії і т.д.

У результаті розширення функцій держави зросла бюрократизація
суспільства, що призводить до таких зловживань, як хабарництво,
зволікання, здирництво і т.д. Це викликало масові протести, які
стали основою приходу до влади в 70-80-х роках діячів
''консервативної революції''. У ході боротьби з бюрократією
вдосконалювались форми контролю за державними установами з боку
громадськості. У багатьох країнах введено спеціальну посаду
парламентського уповноваженого з прав людини, який збирає і
обнародує скарги громадян на чиновників і представляє на цій основі
свої рекомендації.

Незважаючи на ці негативні явища, ідея демократизації вкорінилась
в громадській свідомості. Цьому сприяло те, що становлення
демократії збіглось з економічним піднесенням 50-60-х років. У
свідомості простих громадян демократія асоціювалась з добробутом.
Укоріненню демократії сприяли зміни в політичній культурі. Зростання
добробуту, освіченості зумовили до розмивання соціальних гарантій у
суспільстві і, відповідно, до встановлення політичної
поміркованості, діалогів, компромісів. Це сприяло посиленню впливу
поміркованих політичних партій, які знаходяться в центрі політичного
спектру: ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні,
соціал-демократичні тощо.

Вплив же радикальних партій падав і вони повинні були
пристосовувати свої доктрини до настроїв мас. Ті, хто не бажав цього
робити, опинялись в ізоляції. Деяких це підштовхнуло до розгортання
масового терору, який став серйозною проблемою для країн Заходу у
70-ті роки. Завдяки діям поліції і при відсутності соціальної бази
для радикальних рухів терроризм якийсь час вдалося вгамувати. Проте
з початком 90-х він розгорнувся з новою силою. Основою сучасного
тероризму є невирішеність національно-територіальних проблем у
багатьох країнах світу. Особливого розмаху досяг ісламський
тероризм.

Післявоєнний період - це час розквіту політичних партій. Система
представницької демократії неможлива без такого політичного
інституту як політична партія, яка стає ніби посередником між
населенням і владою. В умовах демократії головне завдання політичних
партій - забезпечити собі масову підтримку і здобути владу. У
боротьбі за голоси виборців політичні партії прагнуть врахувати
загальнонаціональні потреби, а не вузько специфічні певного
соціального прошарку, як це було наприкінці XIX - на початку XX ст.

Зростання впливу політичних партій має низку негативних
наслідків. Багато важливих питань вирішуються кулуарно у партійних
канцеляріях, фракціях. Тривале знаходження при владі, як правило,
призводить до зрощування партій і державних структур, що породжує
корупцію (яскравий приклад цьому - політичний розвиток Італії та
Японії).

Своєрідною реакцією на засилля партій стала поява у 70-х роках
масових демократичних рухів, екологічних (зелених), пацифістських,
феміністичних і т.д.

50. Сполучені Штати Америки

США у 40-50-ті роки. У перші післявоєнні роки перед США стояли
проблеми переведення економіки на мирні рейки і відвернення
економічної кризи. Американська адміністрація ставила перед собою
три основні завдання: запобігти застою економіки, забезпечити високу
зайнятість населення, не допустити інфляції. Для цього передбачалось
негайно скоротити збройні сили, забезпечити повну зайнятість
демобілізованим, провести реконверсію при збереженні контролю над
підприємствами з метою недопущення гострих криз. Для реалізації цієї
програми було прийнято ''Солдатський білль про права'' (1944 р.) і
''Закон про зайнятість'' (1946 p.). Така політика отримала назву
''Справедливий курс''.

31 грудня 1946 р. президент Трумен оголосив ''закінчення воєнних
дій''. Було ліквідовано органи надзвичайного контролю над
виробництвом, які існували під час війни, монополії отримали свободу
дій, але це не означало ліквідацію державно-монополістичної системи
капіталізму, створеної в період 1929-1945 pp. Активно проводився в
життя план Маршалла. Було проведено реорганізацію державного
апарату. В 1947 р. створено Раду Національної Безпеки, Центральне
розвідувальне управління (ЦРУ), реорганізовано військові органи. В
Конституцію США внесено поправку, згідно з якою президент може
обиратися не більш, ніж на два строки підряд. У зовнішній політиці
США проводили курс на конфронтацію з СРСР.

Однак ці заходи не врятували американську економіку від спаду.
Зменшились прибутки більшості американців, зросло безробіття,
підвищились ціни. Таке становище призвело до розгортання масової
страйкової боротьби. У 1945 р. страйкувало 3,5 млн. осіб, а у 1946
р. - 4,6 млн. осіб. Зростання страйкової боротьби викликало в
адміністрації реакцію, яка призвела до прийняття у червні 1947 р.
антипрофспілкового закону Тафта-Хартлі, названого за прізвищами
сенатора Роберта Тафта і члена палати представників Фреда Хартлі.

Закон обмежував права робітників на укладення колективного
договору. Від керівників профспілок вимагалась підписка, що вони не
є комуністами, або членами інших ''підривних'' організацій.
Заборонялись страйки солідарності, страйки державних службовців.

Спад виробництва, погіршення матеріального становища, закон
Тафта-Хартлі. призвели до падіння авторитету президента Трумена.
Він, щоб підняти свою популярність, на чергових виборах запропонував
програму, яка забезпечила йому перемогу.

У 1949 р. Трумен направив Конгресу широку програму реформ в дусі
неолібералізму (кейнсіанства). Вона включала в себе такі положення:
скасування закону Тафта-Хартлі, розширення соціального забезпечення
і введення системи медичного страхування, прийняття федеральних
законів у галузі цивільного права, надання фінансової допомоги
штатам для покращення освіти, підвищення мінімальної заробітної
плати, будівництво дешевого житла, широке гідробудівництво, гарантії
стабільних прибутків фермерам за рахунок дешевих кредитів,
недоторканість конституційних свобод.

Реалізувати цю програму повною мірою не вдалося в силу
економічних (криза 1948-1949 pp.) і зовнішньополітичних причин
(створення атомної бомби в СРСР і перемога революції в Китаї).

Розгортання ''холодної війни'' позначилося і на
внутрішньополітичному житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні
права, гонінню піддавалися ліві сили (комуністи, антивоєнні сили і
рухи, громадяни, які симпатизували СРСР). В США ця тенденція
проявилась в політиці маккартизму. Маккартизм виник як реакція на
революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була підсилена
війною в Кореї.

Виступаючи в лютому 1950 p., сенатор Д.Маккарті заявив: ''Шість
років тому в сфері впливу СРСР було 180 млн. осіб... Тепер вже 800
млн. осіб опинилися під абсолютною владою Радянської Росії-
зростання на 400%. Причини, через які ми виявились безсилими, не в
тому, що наш єдиний могутній противник послав війська для^вторгнення
на наші береги, а в зраді тих, до кого наша нація відноситься так
добре... На мою думку державний департамент піддався комуністичній
інфільтрації''.

Ця промова стала сигналом для антикомуністичних сил. Всупереч
президентському ''вето'' у вересні 1950 р. було прийнято закон ''Про
внутрішню безпеку''. Почалися гоніння і арешти лідерів Комуністичної
партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб),
переслідування ліберально настроєних професорів, ''полювання на
відьм'', шпигуноманія.

Маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики
США. Потепління міжнародного становища призвело до відновлення
демократичних процесів.

Під впливом цих факторів продовжувало погіршуватись економічне
становище: зростали податки, державний дефіцит, а в січні 1951 р.
почалась стрімка інфляція. Адміністрація змушена була піти на
встановлення жорсткого контролю над цінами. Це не виправило
становище і зрештою призвело до падіння авторитету демократів.

На цьому тлі зріс авторитет Республіканської партії. Популярний
національний герой Дуайт Д.Ейзенхауер став офіційним кандидатом
республіканців на посаду президента. Вибори 1952 р. перетворились в
особистий тріумф Ейзенхауера.

Соціально-економічний розвиток США у період правління
республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи
розвитку виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961
pp.), початок впровадження автоматизації в різних сферах виробничого
процесу (впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу
обробки, автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних
систем), помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості
робітників невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві
відносно інших верств населення з 16,6% до 12%), інтенсивний
розвиток військово-промислового комплексу. Все це відбулося на тлі
ета-тизації соціально-економічних процесів.

У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та
демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни
вбачається ними у розвитку державного регулювання економікою.

Ці два чинники мали значний вплив на його внутрішньополітичний
курс. З одного боку, він не розширював соціальні програми,
започатковані демократами, з іншого - він не дозволив їх скоротити,
як цього вимагала більшість республіканців. Ще формуючи концепцію
свого президентства, Ейзенхауер говорив, що країна потребує спокою
після великих потрясінь Другої світової війни.

На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління
відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 50-ті роки
вдалося запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було
усунення загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою
було розроблено ''доктрину Ейзенхауера'', згідно з якою США повинні
заповнити ''вакуум'', який з'явився в результаті розпаду
колоніальних імперій Великобританії та Франції і утворення
незалежних держав, а також протидіяти СРСР не всюди, а там, де
складуться сприятливіші умови.

США у 60-70-ті роки. На виборах 1960 р. президентом США* було
обрано лідера демократичної партії Д.Кеннеді. Демократи прийшли до
влади в сприятливий момент економічного розвитку США. НТР, яка
почалася в 50-ті роки, в 60-ті дала суттєвий приріст виробництва. На
перший план виходили галузі виробництва засновані на останніх
досягненнях наукового прогресу - електроенергетика, електроніка,
хімічна промисловість. НТР дала поштовх і розвитку сільського
господарства- так званій ''зеленій революції''. Наука перетворилася
у виробничу сферу. Науково-дослідницькі і дослідно-конструкторські
роботи (НДДКР) стали рушійною силою прогресу. Бурхливий ріст
виробництва продовжувався до 1967 р. Після цього темпи росту
уповільнилися і досягли 1% в рік. 60-ті роки характеризувались
високим ступенем одержавлення економіки і соціальних відносин
американського суспільства.

Перемога Кеннеді на виборах пожвавила реформаторську діяльність.
Було вжито заходів для стимулюванню економічного зростання. З цією
метою використовувались інфляційні процеси і дефіцит державного
бюджету.

Програма передбачала комплексну ''перебудову'' регіонів хронічної
депресії, допомогу фермерам, підвищення мінімальної заробітної
плати, поліпшення соціального забезпечення, перекваліфікацію
безробітних та інші заходи, покликані збільшити платоспроможний
попит населення і стати додатковим стимулом економічного зростання.
Важливе місце у програмі відводилось проблемам громадянських прав,
становищу національних меншин, жінок, молоді. Загалом виконання
програми виходило за межі власне економіки і повинно було вивести
США на ''нові рубежі'' (таку назву отримала ця програма).

Деякі з запланованих заходів мали характер соціальних реформ і
почали здійснюватись вже у 1961-1962 pp. Було підвищено погодинну
мінімальну заробітну плату, збільшено допомогу безробітним,
впроваджувалась програма підготовки і перепідготовки робітників.
Соціальні програми у поєднанні з державними програмами стимулювання
капіталовкладень забезпечили США динамічний розвиток протягом 60-х
років.

Для того, щоб вивести США на лідируючі позиції в дослідженні
космосу, Кеннеді запропонував програму ''Аполлон'', метою якої була
висадка американців на Місяці, що і було зроблено в 1969 р.

Багатообіцяюча кар'єра Кеннеді була перервана: 22 листопада 1963
p. його було вбито в місті Далласі. Новим президентом США став
Ліндон Джонсон, який висунув амбіційний план побудови ''Великого
суспільства'' без злиднів, безробіття, злочинності, тяжких хвороб.
Він поставив завдання ліквідувати в США бідність. Значною мірою план
було продиктовано особистим прагненням Джонсона перевершити Кеннеді.
В результаті вжитих заходів (підвищення рівня мінімальної заробітної
плати, надання субсидій і кредитів фермерам, збільшення витрат на
охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво, створення ''трудових
корпусів'', надання допомоги тим, хто живе за межею бідності) число
бідних в Америці скоротилось з 36,4 млн. до 25,4 млн. осіб, але
повністю ліквідувати бідність не вдалось.

У зовнішній політиці демократи виробили доктрину ''гнучкого
реагування''. її суть зводилась до адекватного реагування на дії
СРСР у різних регіонах світу. В період правління демократів
відбулось загострення відносин між СРСР і США. Кульмінацією стала
Карибська криза (1962 p.). Після цього почалась нормалізація
відносин між двома країнами. 16 червня 1963 р. Кеннеді навіть
заявив, що США готові ''вести мирні змагання з будь-якою іншою
системою на Землі''. Покращання відносин продовжувалось недовго.
Вбивство Кеннеді і втягування США у війну у В'єтнамі надовго
заблокували цей процес.

США змінили своє ставлення також до країн Латинської Америки.
Було розроблено програму ''Союз заради прогресу'', яка повинна була
сприяти проведенню реформ для подолання соціально-економічних
суперечностей в регіоні. З 1961 р. по 1968 р. США надали країнам
Латинської Америки допомогу в розмірі 4,5 млрд. доларів.

У 40-60-ті роки в США розгорнулася активна боротьба за
громадянські права різних верств населення, зокрема американських
негрів проти расової дискримінації. Це було пов'язано із зміною
становища негритянського населення. В роки війни зріс попит на
робочу силу в промислових містах Півночі США, і багато негрів
залишило Південь країни, де вони піддавались жорстокій дискримінації
і фактично були позбавлені права голосу. На Півночі, де не було
традицій расової сегрегації, негри активно включились в політичну
боротьбу. їхні голоси стали серйозною підтримкою для демократичної
партії і вона не могла ігнорувати їхні вимоги. В 1948 р. було
заборонено дискримінацію негрів при наймі на державну службу,
почалась підготовка до ліквідації дискримінації в армії.

У 50-ті роки боротьба вступила в новий етап. Визнаним лідером
негритянського населення став Мартін Лютер Кінг, баптистський
пастор. Він запропонував використати в боротьбі тактику
ненасильницьких дій Махатми Ганді. Така тактика сприяла втягуванню в
боротьбу значної кількості населення. В 1955 р. Кінг організував
бойкот автобусної компанії в Алабамі, яка проводила сегрегацію
пасажирів. В 1956 р. Верховний суд визнав таку сегрегацію
антиконституційною. Ще раніше Верховний суд визнав незаконною
сегрегацію в школі. Такі рішення суду наштовхувались на значний опір
білих на Півдні США. В 1957 р. для виконання рішень суду в місті
Літтл-Рок (штат Арканзас) було використано війська.

У 60-ті роки рух за громадянські права збігся з початком масового
руху соціального протесту. Тоді школу закінчило чисельне покоління
американців, яке народилося після війни. Це було перше покоління,
яке виросло в державі процвітання. Воно не бачило масового
безробіття і злиднів, вважало соціальну захищеність і матеріальний
достаток нормою життя. їх цінності суттєво відрізнялись від
цінностей їхніх батьків. Молодь була схильна заперечувати цінності
суспільства споживання, вона виступала за більшу простоту життя,
вільного від умовностей і лицемірства. Символом цієї контркультури
стали джинси і рок-н-ролл. Боротьба за реформу університетської
освіти швидко переросла в рух проти в'єтнамської війни. В'єтнамська
війна була першою, показаною по телебаченню. Кожен день американці
бачили сцени насильства і кров. Молодь з її загостреним почуттям
справедливості, молодь, яка повинна була стати гарматним м'ясом на
цій війні, стала найбільшим противником цієї війни.-

У 60-ті роки сталися трагічні події, які набули небаченого
суспільно-політичного резонансу. В 1968 р. було вбито брата
Д.Кен-неді - Роберта, який висунув свою кандидатуру на посаду
президента. У тому ж році було застрелено Мартіна Лютера Кінга, який
1964 р. одержав Нобелівську премію миру. Його смерть викликала
масові расові хвилювання.

На президентських виборах 1968 р. перемогу одержали
республіканці. Президентом став Річард Ніксон.

У 70-ті роки масові рухи припинились. Причиною цього була не
політика республіканців, а економічна криза, яка змінила
пріоритетність проблем, які стояли перед населенням. Крім того,
більша частина вимог масових рухів була задоволена: американські
війська були виведені з В'єтнаму, ліквідовано загальну військову
повинність, расизм поставлено поза законом, а в 1972 р. набрала
чинності 26 поправка до Конституції США, яка дала право голосу
молоді з 18 років.

Вже в перші роки правління республіканців США були вражені
економічною кризою. Особливістю цієї циклічної кризи перевиробництва
(1969-1970 pp.) було, те що скорочення виробництва і збільшення
безробіття супроводжувались підвищенням цін. Наприкінці 60-х років
почались енергетичні труднощі, які вилились в 1973 р. в енергетичну
кризу. Це відразу призвело до падіння виробництва, зростання
безробіття, значного підвищення цін. Вони змусили республіканців
відмовитись від політики неоконсерватизму, яку вони проголосили, і
вдатися до активного використання методів державного регулювання
економіки. У січні 1971 р. Р.Ніксон навіть заявив журналістам: ''Я
тепер кейнсі-анець''.

Для подолання економічних труднощів було розроблено програму
заходів, які дістали назву ''нова економічна політика''. Наслідком
проведення цієї політики стало ширше державне регулювання. Вперше в
мирний час було введено контроль за цінами. Непомірно зросли
державні витрати на соціальні програми. Але всі ці заходи виявились
малоефективними. У 1973-1974 pp. США вразила і політична криза, яка
виявила всі недоліки американської політичної системи і державного
апарату.

17 червня 1972 р. під час передвиборчої кампанії до штаб-квартири
демократичної партії в готелі ''Уотергейт'' забрались їхні політичні
конкуренти, аби встановити підслуховуючу апаратуру. Вони були
виявлені і заарештовані. Виник грандіозний ''Уотергейтський
скандал''. У результаті розслідування президент Ніксон змушений був
у 1974 р. піти у відставку. Одночасно було ухвалено рішення про
введення державної системи фінансування виборів президента. Місце
Ніксона зайняв віце-президент Джеральд Форд.

''Уотергейтський скандал'' підірвав престиж республіканців і на
президентських виборах 1976 р. переміг демократ Джиммі Картер,
губернатор штату Джорджія, спеціаліст в галузі атомної енергетики.

У роки його президентства відбувся злам у настроях американського
суспільства. Воно переконалось, що неможливо вийти з кризи з
допомогою державного регулювання. Для демократа Картера це мало
фатальні наслідки, оскільки з ними асоціювалось державне
регулювання. Ці зміни грали на руку республіканцям. До того ж
невдача у визволенні американських дипломатів у Тегерані дала привід
для звинувачень адміністрації в слабкості.

США у 80-90-ті роки. На виборах 1980 р. переміг республіканець
Рональд Рейган. Рейган запропонував курс, який отримав назву
''рейганоміка''.

В його основу було покладено програму обмеження ролі держави в
економічному та соціальному регулюванні. Відбувся перехід від
прямого до більш опосередкованого втручання держави в економіку.
Здійснювалась податкова реформа, вводились пільги енергетичним
корпораціям, ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно
запроваджувалась жорстка антиінфляційна політика, скорочувались
витрати на державний апарат та соціальні програми.

Ці заходи сприяли зупиненню інфляції, а починаючи з 1983 pj
почалось економічне піднесення. Значно посилилась ефективність
економіки США та її здатність до впровадження найновіших досягнень
науково-технічного прогресу. Посилився припли~ іноземних інвестицій
з боку європейських країн та Японії. Інозе мні капіталовкладення
сприяли якісним перетворенням в амери канському господарстві.

В період правління Р. Рейгана було проведено переозброєнн
американської армії і почалися роботи по створенню протираке тної
оборони з елементами космічних озброєнь (так звана страте гічна
оборонна ініціатива - СОІ). Ці дії супроводжувались
антикомуністичною і антирадянською пропагандою. СРСР був оголошений
''Імперією зла'', проти якої потрібно розпочати ''хрестовий похід''.
Однак Рейган виявився досить гнучким політиком. В 1985 р. він
розпочав переговори з новим радянським лідером М.Горбачовим, які
відкрили нову сторінку в світовій політиці і привели до закінчення
''холодної війни''.

Позитивні зрушення в житті США були закріплені після приходу до
влади республіканця Джорджа Буша, який до того був вісім років
віце-президентом. Не дивлячись на те, що при ньому конгрес
контролювався демократами, Бушу вдалося досягти згоди між
республіканцями та демократами з основних питань внутрішньої та
зовнішньої політики і забезпечити ефективне здійснення свого
політичного курсу. Чільне місце у президентській програмі належало
питанням боротьби з наркоманією, розвитку освіти, охорони здоров'я,
екологічним проблемам.

У міжнародних відносинах досягнуто нових домовленостей з
Радянським Союзом. Дж.Буш санкціонував агресію американських військ
у Панаму під приводом боротьби з наркоманією (1989 p.). Найбільшим
його досягненням стала перемога у війні з Іраком в 1991 р.

Однак у 1992 р. на президентських виборах Буш, маючи авторитет
переможця, зненацька потерпів поразку від молодого і маловідомого
демократа, губернатора штату Арканзас Білла Клінтона. Поразка Буша
стала завершенням ''консервативної революції'', яку протягом 12
років здійснювали республіканці.

У 1994 р. республіканці взяли реванш на виборах в сенат і палату
депутатів. Проте це їм не допомогло, на президентських виборах 1996
р. Б.Клінтон знову здобув перемогу.

За роки свого перебування в Білому домі Б.Клінтон не вдавався до
радикальних реформ, проводячи прагматичну політику. Проте ним
започатковано реформи в освіті і охороні здоров'я, соціальному
забезпеченні. Важливими здобутками його правління вважається
створення додаткових 10 млн. робочих місць, скорочення вдвічі
державного дефіциту, боротьба з наркобізнесом.

У зовнішній політиці Б.Клінтон виступає за розширення НАТО, за
участь США в урегулюванні регіональних конфліктів і проведенні
миротворчих акцій. Взагалі США після розпаду СРСР, як єдина
наддержава, намагаються створити глобальну систему безпеки,
залучивши до неї всі впливові держави і структури світу. У
проведенні свого зовнішньополітичного курсу США вдаються до
будь-яких засобів: від мирних до воєнних (бомбардування, ракетні
удари, введення військ). Серйозними зовнішньополітичними акціями США
в період президентства Б.Клінтона стали збройні операції в Сомалі,
Гаїті, Боснії, Іраці, Афганістані.

51. Канада

Канада, яка була англійським домініоном, взяла активну участь у
Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції. Вона стала
справжнім арсеналом Англії. Тут було вироблено понад 800 тис.
військових вантажних автомобілів, 50 тис. танків, 18 тис. літаків, 4
тис. військових кораблів. її війська брали участь у бойових діях
майже на всіх фронтах Другої світової війни. Війна дала поштовх до
економічного зростання Канади: за темпами розвитку вона вийшла на
перше місце серед західних країн. Канада перетворилась на
індустріальну державу. Економічне піднесення, почате у роки війни,
продовжилось і в післявоєнні роки. Стимулом до цього стало швидке
зростання населення (в основному за рахунок емігрантів), а
відповідно збільшення внутрішнього ринку, освоєння півночі і
далекого заходу. У 1949 р. до складу Канади увійшли Нью-Фаундленд і
багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Було
відкрито великі родовища нафти в Альберті і Саскачевані.

Зміцнення економічного і політичного становища Канади послабило
традиційні зв'язки з Великобританією. Важливим кроком до ліквідації
залишків колоніальної залежності стало прийняття у 1947 р. закону
про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду
вищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади
вперше став канадець В.Мессі.

У внутрішньополітичному житті продовжувалось традиційне
суперництво провідних політичних партій - ліберальної та
консервативної. З 1935 по 1957 р. при владі незмінно стояли
ліберали, політика яких сприяла економічному піднесенню країни (до
1948 p. уряд очолював Маккензі Кінг, а до 1957 р. Луї Сен Лоран).

Консерватори, прагнучи прийти до влади, вдалися до серйозної
реформи всередині партії. З 1956 р. партія почала називатися
Прогресивно-консервативною. Партію очолив енергійний політик Джон
Дифенбейкер, який став ініціатором зміни програми партії. Нова
передвиборча програма передбачала вирішення багатьох економічних і
політичних питань: розвиток Півночі, відновлення традиційних
зв'язків з Англією та Британською Співдружністю, ''канадизація''
економіки і культури, ліквідація безробіття, вдосконалення
взаємовідносин між федеральною владою та провінціями. Завдяки
оновленню програми, консерватори у 1957 р. перемогли на виборах і
створили уряд. Новий уряд збільшив розміри допомоги інвалідам і
людям похилого віку, зменшив податки, надав кредити фермерам під
майбутній врожай, провів інші соціальні реформи. У серпні 1960 р.
був прийнятий ''Білль про права громадян''. Але виконати більшість
передвиборчих обіцянок не вдалось. Зокрема не виконано програму
освоєння Півночі, ''канадизації'', ліквідації безробіття. Позиції
правлячої партії почали слабшати.

У зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував курс на
зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО (Канада з 1949 р. є
членом цієї організації). У деяких питаннях її представники мали
відмінну думку від позиції США. Так, Канада відмовилась вступити в
Організацію Американських Держав (ОАД), не порвала дипломатичних й
торговельних відносин з Кубою, підтримувала вимогу визнання КНР. На
початку 60-х років у канадському суспільстві розгорілась гостра
дискусія щодо розміщення американської ядерної зброї в країні і
присутності канадських військ у Європі. Прем'єр-міністр Дифенбейкер
виступив категорично проти, але більшість міністрів його кабінету
висловилась ''за''. Це викликало урядову кризу, наслідком якої став
розпуск парламенту і призначення нових виборів. У політичну боротьбу
включились дві нові політичні партії - Нова демократична і Партія
соціального кредиту. Хоч вибори 1963 р. виграли ліберали, які
набрали 42% голосів, з'ясувалось, що двопартійна система зазнала
краху, адже консерватори набрали 32% голосів, а нові партії 25%.

Новий уряд сформував Лестер Пірсон, який знаходився при владі до
1968 р. Не маючи більшості в парламенті, ліберали змушені були
проводити обережнішу політику, обходячи гострі політичні кути. Серед
найпомітніших акцій ліберального уряду є прийняття 1965 р. нового
канадського прапору з червоним кленовим листком на білому полі та
укладення Автопакту, за яким об'єднались автомобільна промисловість
Канади й США.

Проводячи обережну політику, ліберали не змогли уникнути
найгострішої проблеми Канади - національної. Вона була викликана
невдоволенням франкомовного населення Канади своїм економічним
становищем, соціальним та політичним статусом. Коріння цієї проблеми
криється в історії формування канадської держави та особливостях її
національного складу. Населення Канади поділяється на англо-канадців
- 40%, франко-канадців -27%, які є нащадками першопереселенців з
Англії та Франції, і вихідців з інших країн Європи, Азії та Африки.

Більшість франкомовного населення Канади проживає у провінції
Квебек, де вони становлять 82% населення. Тому франко-канадська
проблема є передусім ''проблемою Квебеку''. Провідні позиції в
економічному житті провінції належать англо-канадсь-ким та
американським компаніям. Таким чином, англо-канадці, які становлять
тут 10% населення, обіймають 80% всіх керівних посад у
промисловості, тоді, як серед робітників їх частка становить 7%.
Доходи англо-канадців перевищували середній рівень доходів у
провінції на 40%. Поряд з цим у Квебеку був найвищий рівень
безробіття в країні. Важливим чинником, який став стимулом до
сепаратизму франко-канадців, було засилля англійської мови:
володіння англійською давало перевагу у прийнятті на роботу і
підвищенні соціального статусу в той час, як незнання французької не
тягло за собою зниження соціального статусу. Панування англійської
мови стало причиною того, що нові іммігранти віддавали перевагу
англійській мові і тим самим збільшували частку англо-канадців у
провінції. Зазначені причини призвели до масового руху франкомовного
населення за рівноправність. Небажання урядів вирішити цю проблему
зумовило виникнення руху серед франко-канадців за вихід провінції зі
складу Канади і утворення незалежної держави. У 1968 р. утворилась
Квебекська партія на чолі з Рене Левеком. Ліберали, враховуючи
серйозність проблеми, пішли на зміни у керівництві партії (її
лідером став франко-канадець П'єр Елліот Трюдо) і розробили програму
реформ у рамках всієї країни.

Домігшись перемоги на виборах у 1969 p., уряд Трюдо через
парламент провів закон, який проголошував рівноправність англійської
та французької мов у всіх ланках державного апарату та передбачав
введення двомовності в регіонах, де меншість, що розмовляє однією з
двох офіційних мов, складає не менше 10% населення.

З 1971 р. почалося виконання урядової програми- навчання другої
мови у середніх та вищих учбових закладах. Ці заходи дещо змінили
ситуацію на краще, але кардинальних змін не сталося. Насамперед
протест франко-канадців викликала урядова концепція ''Одна країна -
одна нація''. Політичним виразом цього протесту став ''Закон №22''
(1974 р.) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову
єдиною офіційною мовою провінції. Ситуація загострилась після
приходу у 1976 р. до влади у провінції Квебекської партії, яка
проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. У
1980 р. Квебекська партія організувала референдум з метою домогтися
проголошення незалежності Квебеку, але Цю ідею підтримали лише 40%
виборців. Гасло незалежності було тимчасово зняте, але проблема
набула хронічного характеру.

Проблема Квебеку була лише проявом загальної кризи канадської
федерації. Значна частина провінцій домагалась обмеження функцій
центрального уряду. До того ж не було чітко розмежовано функції
федеральних і провінційних органів влади. Ситуація ускладнювалась
тим, що федеральний уряд не мав конституційної можливості обмежувати
відцентрові тенденції провінцій, оскільки роль канадської
конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р.
Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого
повинні були схвалюватись парламентом Великобританії. Цей анахронізм
змусив уряд Трюдо звернутися 1980 р. до Лондону з проханням про
надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері. У
березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон
стосовно Канади - Акт про Канаду, який припинив дію законодавчих
повноважень Великобританії щодо цього домініону. 17 квітня 1982 р.
канадський парламент прийняв Акт про конституцію. Так на 115 році
існування Канада позбулася колоніального минулого. Акт про
конституцію значно розширив повноваження провінцій, але не вирішив
проблеми статусу Квебеку, що зберегло можливість поглиблення кризи
федерації.

На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище,
яке на деякий час відсунуло проблему федерально-провінційних
стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24
млрд. канадських доларів. 12% працездатного населення опинилось в
становищі безробітних.

Економічні труднощі призвели до поразки лібералів і приходу до
влади в 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з Брайаном
Малруні. Він здійснив низку реформ у дусі ''консервативної
революції'' і вивів країну з економічної кризи. Одним і основних
політичних завдань уряд консерваторів вважав досягнення національної
згоди і збереження єдності держави. Найскладнішою знову була
''проблема Квебеку'', який відмовився приєднатися до конституції
1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих
переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який
визначив особливий статус Квебека. Але і на цей раз деякі англомовні
провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у
глухий кут, що підняло нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став
референдум у листопаді 1995 р. про незалежність Квебеку. Сепаратисти
вкотре потерпіли поразку: за незалежність проголосували 44%, проти -
46%.

З 1993 р. при владі у країні стоять ліберали на чолі з Жаном
Кретьєном, які намагаються вирішити національну проблему.

У 80-ті роки Канада активізувала свою зовнішню політику. Вона
виступила з наміром виконувати роль посередника у відносинах США і
СРСР та США з країнами ''третього світу''. Особливо активну
посередницьку діяльність було розгорнуто при врегулюванні
регіональних конфліктів. У 1986 р. Канада рішуче виступила за
припинення громадянської війни в Нікарагуа, засудивши втручання в
неї інших держав, у тому числі і США. У 1989 р. вона надала
практичну допомогу в проведенні загальних парламентських виборів у
цій країні. Позитивну роль уряд Малруні зіграв в ліквідації режиму
апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Канада сприяла
врегулюванню конфлікту в Камбоджі. Військові контингенти Канади
беруть участь у миротворчій діяльності ООН.

Після розпаду СРСР Канада вітала утворення нових незалежних
держав і сприяла їх вступу в ООН. Однією з перших - 2 грудня 1991 р.
вона визнала незалежність України та встановила з нею дипломатичні
відносини. У січні 1999 р. прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн
відвідав Україну. Візит завершився підписанням семи двосторонніх
угод та меморандумів.

52. Великобританія

Після Другої світової війни Англія остаточно втратила ''пальму
першості'' у міжнародних відносинах. Починається розпад найбільшої
Британської колоніальної імперії. Після виснажливої війни Англія
залишилась серед великих держав, але не могла тягатись по силі з США
та СРСР.

Після шести років війни англійці найменше думали про претензії на
світове панування. Це особливо виявилось на перших післявоєнних
виборах 26 липня 1945 р. Англійці проголосували за лейбористів, які
чітко сформулювали свою головну мету - створити в Англії процвітаючу
державу. Лідер лейбористів Клемент Еттлі сформував уряд, який взявся
здійснити низку реформ.

У результаті реформ, проведених лейбористами, було
націоналізовано вугільну, газову, металургійну галузі промисловості,
електроенергетику, зв'язок, транспорт, Англійський банк. Власникам
підприємств сплачувалась компенсація - 2,5 млрд. фунтів стерлінгів.
Згодом темпи націоналізації були знижені, лейбористам стало ясно, що
держава неспроможна взяти на себе занадто багато. Було проголошено
курс на змішану економіку. Лейбористський кабінет став більше уваги
приділяти питанням програмування економіки, регулювання зайнятості,
експорту-імпорту та ін. За планом Маршалла Англія отримала близько
2,5 млрд. доларів, що сприяло структурній переорієнтації британської
економіки, водночас посилило її залежність від США. Лейбористи
здійснювали також програму соціальних реформ: скасування
антипрофспілкових законів, розширення безкоштовної системи охорони
здоров'я та розширення житлового будівництва. Лейбористи домоглись
подальшого обмеження повноважень палати лордів британського
парламенту.

У галузі зовнішньої політики лейбористи залишались на позиції
союзу з США і повністю поділяли небезпеку відносно радянської
загрози. У 1949 р. Англія стала членом НАТО. Найскладнішою проблемою
для післявоєнної Великобританії була доля колоніальної імперії.
Надання незалежності Індії було неминучим, і з цим довелося
змиритися. Незалежність було надано Палестині та Йорданії, але на
більше йти вона не бажала.

Реформи лейбористів призвели до непомірного зростання державних
витрат і різкого збільшення дефіциту державного бюджету. Фінансові
труднощі сприяли перемозі у 1951 р. консерваторів на чолі з
У.Черчіллем. Консерватори здійснили часткову денаціоналізацію,
скоротили соціальні програми. У 1952 р. помер король Георг IV, на
престол вступила його донька Єлизавета II. У тому ж році
Великобританія, прагнучи залишитись наддержавою, з допомогою США
створила ядерну зброю.

У 50-ті роки Англія, як і інші західні держави, вступила в смугу
економічного піднесення. Але темпи розвитку були надто низькими. Це
пояснювалось такими обставинами: в попередні роки її економіка
розвивалась в умовах відсутності конкуренції на великому ринку
імперії; колонії забезпечували її дешевою сировиною і
продовольством, отже Англія не мала достатніх стимулів для розвитку.

Деколонізація виявила всі слабкі сторони Англії. Зусилля по
збереженню імперії сприяли консервації відсталості. Після поразки в
1956 р. агресії Англії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту,
Великобританія взагалі відмовилась від спроб зберегти імперію.
Останньою спробою зберегти вплив в колишніх колоніях стало зміцнення
Британської Співдружності націй. В Європі консерватори намагались
зміцнити позиції Англії, створивши Європейську асоціацію вільної
торгівлі, що було своєрідною противагою ЄЕС. Всі ці поразки, як у
внутрішній, так і в зовнішній політиці, призвели до ''англійської
хвороби'': Англія з кожним роком втрачала свої позиції.

Повернення до влади лейбористів не вилікувало Англію. В 1964 р.
прем'єр-міністром став Г.Вільсон. Спроба посилити ета-тистські
тенденції не сприяла економічному піднесенню Англії. Було продовжено
націоналізацію, встановлено контроль за квартплатою, цінами,
підвищено пенсії і соціальні виплати, створено національне
управління по цінах і прибутках. Однак ці заходи мали зворотний
результат. Країну охопило масове безробіття. Матеріальне становище
англійців погіршилось. Здавалося, вже ніщо не вилікує ''хвору''
Англію: ні відкриття багатих нафтових покладів на Північному морі,
ні перемога в світовій першості з футболу в 1966 p., ні всесвітня
слава ''Біттлз'' і ''Роллінг стоунз''.

На тлі цих обставин відбулися зрушення в суспільній свідомості та
в політиці провідних партій. Серед консерваторів посилився вплив
прихильників розвитку приватного підприємництва і згортання
державного втручання в економіку, європейської інтеграції.

Перші спроби Англії вступити в ЄЕС не мали успіху. Президент
Франції Шарль де Голль двічі накладав вето на прийняття
Великобританії в ЄЕС, аргументуючи це занадто тісними відносинами
Англії з США. І лише в 1973 р. принижена Англія була ''допущена'' в
Європу. Економічна криза 70-х років не дала змоги проявитись
позитивним рисам цього кроку. Економічні труднощі поглибились,
зросли безробіття, інфляція.

Наприкінці 60-х років загострилась ірландська проблема. Після
надання Ірландії незалежності в складі Великобританії залишилось
шість графств Північної Ірландії, заселених переважно
протестантським населенням. Католицька меншість Ольстера почала в
1968 р. боротьбу за громадянські права. У 1969 р. в Ольстер було
введено англійські-війська для наведення порядку. У відповідь на
території Північної Ірландії таємна організація Ірландська
республіканська армія (ІРА) розв'язала терор проти англійських
солдат. Жертвами взаємної жорстокості все частіше ставало цивільне
населення. Хвиля насилля перекинулась і на інші райони
Великобританії.

Лейбористські уряди Вільсона та Каллагена не змогли ефективно
розв'язати назрілих проблем. Ситуація змінилась після перемоги на
виборах консерваторів. 4 червня 1979 р. був сформований уряд на чолі
з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, які, на
думку М. Тетчер, повинні були дати оздоровлення англійській
економіці та фінансам. Політика уряду отримала назву тетчеризм.
Напрямки цієї політики були такі:

1. Жорсткі заходи у боротьбі з інфляцією - скорочення державних
витрат, апарату та соціальних програм.

2. Підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення
опосередкованого оподаткування.

3. Приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших
галузей промисловості.

4. Запровадження антипрофспілкових заходів - обмеження

прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, що
визнані незаконними і т.д. Політика кабінету М. Тетчер відзначалась
твердістю і рішучістю, вона враховувала реальні потреби часу.

Наприклад, приватизація відбувалась не ''обвально'', а у кілька
етапів:

У 1979-1984 pp. майбутнім власникам продавались активи компаній,
частина їх перетворювалась у ''публічні'' корпорації.

У 1984-1989 pp. акціонерами колишніх державних компаній стали
індивідуальні власники. З 1989 р. головна увага зосередилась на
економічній ефективності приватизованих підприємств.

Тетчер рішуче виступила проти так званого ''егоїзму'' профспілок
- страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної
плати і до зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по
березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився поразкою. У
80-ті роки в країні значно послабився профспілковий рух, чисельність
британського конгресу тред-юніонів скоротилась у півтора рази.
Водночас впав авторитет лейбористської партії. Позитивний вплив на
економічний розвиток мав зростаючий видобуток нафти у Північному
морі (близько 100 млн. т. щорічно), що повністю задовольняло потреби
Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня
інфляції, скорочення безробіття. Знову підвищились темпи розвитку
британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо
середніх верств.

15 листопада 1985 р. була укладена англо-ірландська угода про
Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в
управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки
прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА
оголосила про перемир'я, але на початку 1996 р. знову пролунали
вибухи.

У зовнішній політиці консерватори займали однозначну позицію
атлантичної солідарності. З початку загострення міжнародної напруги
в 1979 р. Великобританія приєдналась до жорстких антирадянських
заходів. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великобританії
в ЄЕС. У зовнішній політиці М.Тетчер завоювала широку популярність у
країні після успішного завершения конфлікту з Аргентиною навколо
Фолклендських островів (1982 р.)- Аргентинські війська, які
окупували острови, були примушені англійськими військами
капітулювати. Втрати Англії в цій війні: загинуло 250 чол., 6
військових кораблів, 10 літаків. Аргентина втратила 500 чол., кілька
кораблів понад 70 літаків. Ця перемога продемонструвала відродження
духу Англії і сприяла перемозі Тетчер на позачергових виборах.

Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували
втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було
приватизовано 21 державну компанію, 9 млн. англійців стали
акціонерами, 2/3 сімей - власниками будинків або квартир.

Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою
гострих проблем: європейська економічна інтеграція, протести
населення проти введення ''подушного'' податку та ін.

У керівництві консерваторів загострились суперечності, особливо
після того, як колишній міністр кабінету М.Тетчер М.Хазелтайн
виступив з критикою політики ''залізної леді''. В листопаді 1990 р.
Тетчер пішла у відставку. Новим прем'єр-міністром став Джон Мейджер,
який прагнув зберегти досягнення тетчеризму. Тривале знаходження при
владі консерваторів (18 років), які вже нічого не могли
запропонувати нового, набридло англійцям. їхні здобутки - зменшення
податків, приватизація тощо, вже ставились їм у провину. На цій
хвилі зневіри в консерваторів на виборах 1 травня 1997 р. лейбористи
здобули переконливу перемогу, отримавши абсолютну більшість місць в
обох палатах парламенту. Новим прем'єр-міністром став Тоні Блер,
наймолодший в історії Англії XX ст. політик.

Т.Блер відразу взявся за реформи, які можна назвати радикальними.
Реформування зачепило конституційний устрій Великобританії.
Сформовано регіональні парламенти в Шотландії та Уельсі. Важливим
кроком стало поступове реформування палати лордів з метою
перетворення її в орган, до якого обирають, а не який призначають.
Передбачається взагалі змінити систему виборів до англійського
парламенту.

Уряд лейбористів не обмежився конституційними реформами. Ним
започатковано реформи в системі освіти, охороні здоров'я.

Важливим здобутком Т.Блера стало підписання Угоди про політичне
врегулювання ольстерської проблеми. Основний зміст цього документу
полягає в тому, що Ірландія відмовляється від возз'єднання з
Північною Ірландією, а Великобританія надає право Північній Ірландії
на самовизначення аж до відділення, якщо за це проголосує населення
на референдумі. Угода передбачає припинення насилля, введення
самоуправління (Північноірландська ассамблея), здачу зброї і
проведення референдуму про статус Північної Ірландії.

У зовнішній політиці як консерватори, так і лейбористи чітко
координують свою політику з США, беруть участь майже у всіх
зовнішньополітичних акціях американців. У рамках Європейського Союзу
нерідко займають особливу позицію.

Великобританія була однією з перших країн, які підтримали
перебудову в СРСР. Після розпаду СРСР визнала незалежність України.

53. Франція

Тимчасовий режим. Четверта республіка. Друга світова війна і
окупація країни завдали великої шкоди французькій економіці. Хоча
людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але
масштаби руйнувань були значно більшими. Промислове виробництво у
країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське - вдвічі.
Нараховувалось близько 600 тис. безробітних.

Відбулись зміни в політичному житті країни. Довоєнні політичні
партії зійшли з політичної арени. Провідну роль почали відігравати
комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії,
Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах у
жовтні 1945 р. в Установчі збори ФКП набрала найбільшу кількість
голосів і п'ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль
де Голль. Всі три політичні партії виступали за створення у Франції
парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з
партій, виступив за створення президентської республіки. Ці
протиріччя змусили де Голля піти у відставку. Під тиском комуністів
і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове
законодавство часів Народного фронту. Було проведено часткову
націоналізацію промисловості (заводи Рено, п'ять банків,
електростанції і т.д.). Встановлювався робітничий контроль на
підприємствах.

У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки
-найбільш демократичної за всю історію Франції. У країні вводилось
загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані
права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна
проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті
країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав
президента з обмеженими повноваженнями.

Вибори 1946 р. в новий парламент закріпили провідну роль у
політичному житті країни ФКП, СФІО, МРП.

Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на
розвиток внутрішньополітичних процесів мала ''холодна війна''. ФКП
підтримувала СРСР і це неодмінно впливало на роботу парламенту й
уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Наростала напруга у
відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до
розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці
були невдоволені проведенням політики націоналізації.

Таке становище в країні турбувало США, невдоволених полівінням
Франції. Вони зробили ставку на антикомуністичні сили всередині
країни. В обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США
зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено в
травні 1947 р. У 1951 р. була прийнята мажоритарна система виборів з
метою послабити позиції лівих сил.

Усунення комуністів з уряду зумовило розпад блоку політичних
партій, на співробітництві яких грунтувалась Четверта республіка,
викликало наростання напруги в суспільстві. У листопаді 1947 р. ФКП
продемонструвала свою силу, організувавши загальнонаціональний
страйк, який поставив під загрозу існування республіки.

З іншого боку, виник рух прихильників де Голля (Об'єднання
французького народу), який виступив за конституційні реформи і проти
режиму Четвертої республіки. Основними ідеями голліз-му були: ідея
нації, сильної влади і соціальних реформ, створення керованої
економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства.

Напруги в суспільстві додавали невдалі колоніальні війни в
Індокитаї (1946-1954 pp.), Алжирі (1954-1962 pp.), в інших куточках
колоніальної імперії Франції. Франція опинилась перед лицем
загальнонаціональної кризи. Прощання з колоніальним минулим для
Франції було тривалим і болючим. Франція змушена була залишити
Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, але з Алжиром вона
розставатись не бажала. Це і стало причиною глибокої кризи.

Алжирські французи (близько 1 млн. осіб) були категорично проти
незалежності АДжиру і стали основою для консолідації прихильників
збереження колоніальної імперії - ультраколоніа-лістів, або просто
ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію
втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2 млн.
алжирців.

Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина
населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова
верхівка) - за її продовження. Скориставшись таким становищем, у
країні на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи
набрали більшість на виборах у парламент. Після критики культу особи
Сталіна і змін в СРСР вони поправили авторитет, підірваний
зовнішньополітичними акціями Сталіна. В той же час в Алжирі ультра і
армійська верхівка відкрито здійснювали підготовку до державного
перевороту.

У таких складних умовах голова уряду Коті звернувся до
національного героя Франції генерала де Голля з проханням очолити

УРЯД.

На тлі політичної боротьби, завдяки американській допомозі,
економічне становище в країні до 1949 р. нормалізувалось. В цьому ж
році була відмінена карткова система. У 1948 р. досягнуто довоєнного
рівня виробництва в промисловості, а у 1950 р. - у сільському
господарстві. У 50-ті роки у Франції, як і в інших країнах Заходу,
почалось економічне піднесення, але темпи його зростання були менші
ніж у ФРН та Італії. Зростання йшло головно за рахунок
промисловості, яка активно модернізувалась при державній підтримці.
Важливу роль у цьому процесі відігравав націоналізований сектор
економіки, який розвивався згідно з планами (програмування). Виникли
нові галузі виробництва: нафтодобувна, нафтопереробна, атомна,
електронна. Впроваджувались нові технології, на придбання яких було
витрачено значну частину допомоги за планом Маршалла.

П'ята республіка. Шарль деГолль. 1958 р. став переломним в
історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні
повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі
французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою
конституцією були розширені права президента, який обирався на 7
років. Президент одержав право видавати ордо-нанси, які мають силу
закону, призначати прем'єр-міністра та інших посадових осіб,
розпускати національні збори. Президент є головнокомандуючим
збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему.
Був змінений адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії
перетворювались у заморські департаменти.

Найбільшою партією став деголлівський Союз за нову республіку.
Друге місце посіли прихильники де Голля, які не увійшли в Союз -
незалежні. Ці дві партії зайняли домінуюче становище в парламенті. У
грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом.

Головною проблемою П'ятої республіки відразу, звичайно, став
Алжир. Головним своїм завданням де Голль вважав відновлення величі
Франції. Вона вбачалась йому у вигляді могутньої держави з сильною
владою, яка проводить незалежну політику. Колоніалізм він вважав
перешкодою для вирішення цього питання. У 1960 р. була надана
незалежність 14 африканським колоніям Франції. Тим самим де Голль
відкрито заявив, що він проти колоніальної імперії. Але з Алжиром
було складніше: потрібно було рахуватися з ультра. І він наважився
на конфлікт з ними. 16 вересня 1959 р. де Голль вперше в своїй
промові урочисто визнав за алжирським народом право на
самовизначення. Це був мужній крок. У відповідь в Алжирі 24 січня
1960 р. французькі офіцери підняли заколот. Завдяки рішучим діям
заколот ультра було придушено. 22 квітня 1961 р. там же вибухнув ще
небезпечніший заколот, який очолив генерал Шаль. Заколотники
захопили владу на значній частині алжирської території і
заарештували представників уряду. У самій Франції знайшлись
прихильники Шаля. Президент де Голль діяв твердо і рішуче. Заколот
було придушено, а керівники заарештовані. Однак і після цього ультра
не вгамувалися. На президента було влаштовано кілька замахів. І все
ж алжирську проблему було розв'язано. У березні 1962 р. була
досягнута Евіанська угода про припинення вогню. У тому ж році Алжир
став незалежною державою. Рішуча позиція де Голля і підтримка
більшості населення дали змогу Франції позбутись колоніального
минулого. На руїнах Французької колоніальної імперії для збереження
позицій у колишніх володіннях створювалось так зване Французьке
співтовариство. Всі зазначені заходи сприяли соціальній і політичній
стабілізації Франції. У країні був встановлений режим особистої
влади де Голля.

Стабілізації в країні сприяло завершення у 60-ті роки
модернізації французької економіки. Темпи її зростання поступались
лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з
передовою багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного
збільшення експорту, Франція до середини 60-х років розрахувалась зі
всіма своїми боргами і стала знову державою-кредитором. Було
завершено модернізацію сільськогосподарського виробництва:
французький селянин перетворився у фермера, а Франція стала
найбільшим експортером сільськогосподарської продукції в Європі.

Водночас у країні накопичилась низка проблем. Стрімкий розвиток
економіки під впливом НТР потребував значної кількості освічених
інженерів, адміністраторів і т.д. Розвиток виробництва і
модернізація сільського господарства стали причиною урбанізації.
Сільська молодь, відірвавшись від традиційного світогляду і
опинившись в маргінальному стані, стала сприятливим середовищем для
поширення ультрареволюційних поглядів. Французькі підприємці,
укріпивши свої позиції завдяки підтримці держави, почали гнітитись
її жорсткою регламентацією.

Профспілки, робітничий рух теж були незадоволені надмірним
контролем за трудовими відносинами з боку державних структур.
Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада - все
потребувало змін.

Ці чинники і стали причиною кризи П'ятої республіки наприкінці
60-х років.

У березні 1968 р. розпочались студентські заворушення. Студенти
виступали за демократизацію освіти. Уряд силою вирішив придушити
студентський рух, що стало детонатором масових безпорядків. У
Сорбонну було введено поліцію. У відповідь студенти оголосили війну
поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський
квартал Парижу і збудували барикади. У Париж було стягнуто 2/3 сил
жандармерії і служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під
час сутичок було поранено до тисячі чоловік. Після цього студентські
заворушення поширились на всю країну. В цей момент студентів
підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада
на деякий час була паралізована. Поступово дії студентів набирали
екстремістського характеру в зв'язку з поширенням анархістських,
тро-цькістських і маоїстських ідей (''нові ліві''). Прокотилася
хвиля погромів, спалювали автомобілі тощо. Екстремізм став причиною
розриву між студентським і робітничим рухом (в цей час страйкувало 9
млн. осіб).

25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. З
профспілками було укладено Генеральний протокол: у промисловості
заробітна плата підвищувалась на 35%, а у сільському господарстві -
на 56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права
профспілок. Однак страйки продовжувались.

29 травня 1968 р. де Голль заручився підтримкою військових і 31
травня під приводом загрози комуністичного перевороту роз- 1 пустив
парламент. У столицю стягуються війська. На підтримку дій уряду в
Парижі відбулась демонстрація 500 тис. осіб. 12 черв- | ня було
заборонено проведення маніфестацій і оголошено про | розпуск
студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи І вступили
в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Пішовши на
поступки профспілкам і придушивши екстремістські рухи, де Голль
домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів.

Причинами студентських рухів були болісний процес структурної
перебудови економіки, урбанізація, застаріла система освіти та
поширення лівоекстремістських ідей.

Наслідками ''студентської революції'' стали демократизація освіти
(''Закон про вищу освіту''), перелом у політичних поглядах
французів, втягнення у політичну боротьбу нових соціальних прошарків
суспільства (жінок і іммігрантів), поширення лівоекстремістських
ідей, організацій у різних країнах світу: в Італії-''Червоні
бригади'', у ФРН ''Фракція Червоної армії'' і т.д.

У квітні 1969 р. де Голль пішов у відставку. На референдумі про
місцеве самоврядування французи виступили проти позицій президента.

Зовнішня політика Франції до приходу де Голля була повністю
підпорядкована США, Франція була членом НАТО і вела активні
колоніальні війни. Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на
вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної
Франції і Європи, як противаги США. За словами де Голля, комуністи
менш небезпечні, ніж США. Щоб відігравати самостійнішу роль у НАТО і
в знак протесту проти війни у В'єтнамі, Франція вийшла із воєнної
структури цієї організації. Незалежність було надано всім
французьким колоніям. У 1966 р. де Голль відвідав СРСР, встановив
нормальні відносини між двома країнами. Щоб поставити Францію
врівень з великими державами, почалось створення власної ядерної
зброї. У лютому 1960 р. Франція здійснила випробування ядерної
зброї, приєднавшись до ''ядерного клубу'' США, СРСР, Великобританії,
створила національні ядерні сили, що включають стратегічні ракети,
бомбардувальники, підводні човни. Водночас де Голль став одним з
ініціаторів розрядки міжнародної напруженості.

Франція після де Голля. У 1969 р. на дострокових виборах
президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. Він, враховуючи
настрої у країні, послабив державну регламентацію
соціаль-но-економічногр життя, розширив соціальне законодавство.
Були покращені відносини з США. У 1973 р. Франція зняла вето на
прийняття Великобританії в ЄЕС.

У 1974 р. після несподіваної смерті Помпіду, президентом був
обраний Валері Жискар д'Естен. У період його правління було
завершено перегрупування політичних сил. Голлісти створили
Об'єднання в підтримку республіки (ОПР), незалежні - Союз за
французьку демократію (СФД), різні соціалістичні угруповання
об'єднались у рядах Французької соціалістичної партії, яка разом з
ФКП склала ліву опозицію.

Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна
кон'юнктура, що потягло за собою загострення соціальних проблем. Це
дало змогу лівим силам одержати перемогу на президентських, а згодом
і на парламентських виборах 1981 р. Президентом Франції став
соціаліст Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти
з кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулась
третя хвиля націоналізації: націоналізувався ряд
фінансово-промислових груп. Розширювались соціальні програми і
вводилась 5-тижнева відпустка. Такі заходи посилили інфляцію. Тоді
уряд ввів державний контроль над цінами і заробітною платою, що
відразу викликало невдоволення населення.

У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Міттерана. Він
призначив прем'єр-міністром лідера ОПР Жака Ширака, який здійснив
перетворення у дусі консервативної революції. Було оголошено про
приватизацію державного сектору, який складав до 30%, послабив
державне регулювання бізнесу, розпочав боротьбу з інфляцією. Останнє
означало введення режиму суворої економії, що відразу призвело до
скорочення соціальних програм. На тлі зростаючого безробіття це
викликало невдоволення населення. Цим уміло скористався Міттеран і
на виборах 1988 р. він знову отримав перемогу. Потім ліві перемогли
і на парламентських виборах. Ліві продовжили політику, розпочату
Ж.Шираком, що забезпечило стабільний розвиток країни. Але, проводячи
політику правих, ліві яскраво довели, що їхня ідеологія переживає
кризу. Це дало змогу правим крок за іфоком відвойовувати позиції і
на парламентських виборах 1993 р. одержати перемогу. Міттеран
призначив прем'єр-міністром представника ОПР. Цього разу ним став
Едуар Валадюр.

Ліві сили - ФСП і ФКП охопила криза. На президентських виборах
1995 р. перемогу одержав Жак Ширак. Перемога не була легкою - ліві
знайшли у собі сили і навіть набрали більшість у першому турі. Жак
Ширак, ставши президентом, відразу оголосив про відновлення Францією
ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій
Франції, так і за кордоном.

Соціально-економічна політика Ж.Ширака в 1996-1998 pp. не була
однозначною. Безробіття досягло вищих показників після Другої
світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю,
державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит.
Держава ледве справлялась зі своїми соціальними зобов'язаннями.
Спроби обмежити державні витрати за рахунок соціальних програм
незмінно викликали хвилю мітингів і протестів

Ж.Ширак відважився розпустити парламент і призначив нові вибори з
метою забезпечити собі підтримку у проведенні непопулярних реформ.
Але сподівання не справдилися. На виборах 1997 р. перемогу здобули
соціалісти і Шираку довелося призначити прем'єр-міністром соціаліста
Л.Жоспена. Проте і новий уряд не зумів одразу справитися з
проблемами, що накопичувалися тривалий час. У січні 1998 р. відбувся
новий соціальний вибух, який з великими труднощами вдалося погасити.
Великі сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних
процесів, приватизацію державного сектору, скорочення військових
витрат за рахунок докорінного реформування армії. Скорочується
чисельність армії з 500 до 350 тис, змінюється структура, воєнна
доктрина, відбувається повернення до воєнних структур НАТО. Важливим
елементом військової реформи є скорочення носіїв ядерної зброї на
28% (знімаються з бойового чергування наземні балістичні ракети).

У зовнішній політиці Ж.Ширак продовжує традиційний курс,
започаткований де Голлем. Франція є одним з двигунів європейської
інтеграції. Вона виступає за розширення НАТО за рахунок
східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль в
регіонах традиційного впливу (особливо в Африці). Франція відіграє
значну роль у миротворчих операціях ООН. Уряд Ширака зацікавився
перспективами України, що може позитивно відбитись на взаємному
співробітництві двох держав.

54. Німеччина

ФРН. Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю
вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою
Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні-серпні
1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській,
англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління
Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників
країн-переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане
єдиною і демократичною державою.

Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі
Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових
систем. ''Холодна війна'' примусила західні країни по-новому оцінити
роль своїх окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була
стати надійною опорою Заходу.

У 1947 р. Англія і США об'єднали свої окупаційні зони в Бізо-нію.
У 1948 р. до них приєдналась французька зона. У Німеччині було
створено єдину адміністрацію й військове командування. Було
розроблено проект конституції і створено управління господарством,
яке очолив Л.Ерхард. Він розробив програму економічних реформ. Метою
реформ стало створення соціального ринкового господарства. Хоча
програма розходилась з планами союзників, та американський
військовий губернатор Клей під свою відповідальність підтримав
реформи. Господарська реформа включала в себе грошову і реформу цін.
її проведення розпочалось у 1948 р. Грошова реформа передбачала
створення твердої валюти. 28 липня 1948 р. окупаційна адміністрація
видала декрет, за яким старі рейхсмарки вважались недійсними і
вводились нові дойчмарки. Кожний громадянин отримав по 40 дойчмарок
(пізніше ще по 20 дойчмарок). Пенсії, заробітна плата і кватрпла-та
виплачувались у співвідношенні 1:1. Готівкові і безготівкові гроші
обмінювались в пропорції одна дойчмарка дорівнювала десяти
рейхсмаркам. Був створений банк німецьких земель.

Реформа цін розпочалась через 3 дні. Був відмінений
адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами.
Розрегулю-вання цін і заробітної плати проводилось поступово, але
впевнено. Держава звільнилась від функції регулювання і все тепер
вирішував відсоток банківського кредиту. Господарська реформа 1948
р. переросла в економічні реформи 1948-1956 pp., які вивели
економіку ФРН на третє місце у світі. Економічні перетворення і
результати, які вони дали, отримали назву ''Німецьке економічне
диво''.

Причини швидкого економічного розвитку ФРН такі: солідні стартові
можливості, солідна промислова база, сучасне устаткування,
компетентне керівництво реформами, гнучка податкова і кредитна
політика, значні іноземні інвестиції (за планом Маршалла - 50 млрд.
дойчмарок), організованість нації; жорстка експлуатація робочої сили
(робочий тиждень 62 години, заробітна плата 65% довоєнної),
підтримка економіки з боку держави (довгострокові кредити, 30% акцій
підприємств належало державі), відсутність військових видатків до
1955 p., присутність іноземних військ.

Сепаратна грошова реформа у Західній Німеччині викликала
відповідні дії СРСР. Була встановлена блокада Західного Берліну.
Після цього розкол Німеччини став неминучим.

7 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку
Німеччини. За формою правління ФРН стала парламентською республікою.
Уряд країни очолив канцлер.

Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер (блок партій
Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз -
ХДС/ХСС). Він знаходився при владі до 1963 р. Уряд Аде-науера
однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У
1952 р. він відкинув план СРСР про об'єднання Німеччини.

У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН
стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі
табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з
Францією. В 50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила
під сумнів свої східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у
кордонах 1937 р. Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало
Німеччині падінням авторитету на міжнародній арені.

СДПН стала ініціатором дискусії про зміни у зовнішній політиці
ФРН. Дискусія завершилась перегрупуванням політичних сил у країні. У
1969 р. було створено новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів
Віллі Брандтом. У результаті проведення ''нової східної політики''
ФРН підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних
торгових партнерів для країн Східної Європи і СРСР.

70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку
ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Знизилась динаміка
розвитку промисловості. Небезпечною проблемою став політичний
тероризм. Він виріс із молодіжних рухів 60-х років, значна частина
яких сприйняла ультрареволюційні гасла. Але такі гасла не отримали
підтримки у суспільстві і частина молоді намагалась ліквідувати
капіталізм шляхом терору. Провідну роль серед терористичних
організацій відігравала ''Фракція Червоної армії''. Жертвами терору
у 70-ті роки стала 41 особа. На початку 80-х років поліція ФРН
заарештувала більшість терористів.

Помітним явищем політичного життя 70-80-х років стали нові масові
рухи. Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища - рух
''зелених''. Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух
у зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет.

Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави процвітання
і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х років
до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна
демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало
можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу
Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в
Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне
піднесення.

НДР. Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в
радянській зоні окупації, вони почали розглядатись, як невід'ємна
частина радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті
цих земель стали відігравати комуністи, які у 1946 р. об'єдналися з
соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).
Навколо комуністів об'єдналось ще кілька партій. У період 1945-1949
pp. Радянська військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з
принципами демілітаризації, денацифікації, демілітаризації провела
низку заходів:

- ліквідацію фашистського державного апарату, партій і
організацій;

- покарання військових злочинців;

- аграрну реформу - ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння,
земля передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським
робітникам і переселенцям;

- ліквідовувались монополістичні об'єднання;

- націоналізовувалась власність фашистів і воєнних злочинців;

- місцева влада була передана структурам, утвореним СЄПН;

- проведено реформу освіти.

7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено
Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, НДР
стала унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування
були ліквідовані. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала
будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній
конференції СЄПН у липні 1952 р.

НДР, як промислово розвинута держава, не потребувала
індустріалізації. Зусилля були направлені на створення в НДР власної
металургійної і паливно-енергетичної бази. Джерелом капіталовкладень
стала економія заробітної плати робітників і надзвичайні податки на
селян і підприємців. Все це призвело до падіння життєвого рівня
населення порівняно з довоєнним часом.

28 травня 1953 р. уряд НДР прийняв вкрай непопулярне рішення про
підвищення норм виробітку на 10%.

2 червня 1953 р. керівники НДР Вальтер Ульбріхт і Отто Гротеволь
були викликані у Москву, де їм вказали на помилки в побудові
соціалізму (Берія, Молотов, Маленков прагнули до деякої
лібералізації режиму).

Ці дві події підштовхнули населення до виступу. Першими піднялись
берлінські будівельники, які працювали на Сталін-алеї. Вони
вишикувались у колони і рушили до центру міста, вимагаючи ''Геть
бородатого''(Ульбріхта), свободу страйків, виведення радянських
військ з Німеччини, відновлення німецької єдності. Демонстранти
штурмом оволоділи міською ратушею. Були звільнені політв'язні.
Виступи поширились на всю країну. Почалось руйнування прикордонних
споруд на кордоні з ФРН. 17 червня у демонстраціях брали участь
понад 300 тис. осіб. Керівництво НДР було у відчаї. Воно звернулось
до Верховного комісара СРСР у НДР В.Семенова. Він заспокоїв
керівництво НДР і заявив, що ''Москва дала наказ ввести надзвичайний
стан''.

17 червня о 13.00 воєнний комендант Східного Берліну
генерал-майор Діброва оголосив про введення надзвичайного стану. На
вулицях Берліну з'явились радянські танки. Виступи робітників було
придушено. Інтелігенція НДР залишилась лояльною до існуючого режиму.

Після придушення виступу робітників відбулась деяка лібералізація
режиму:

- було закріплено права приватного сектору;

- надано свободу церкві, молодіжним організаціям, створювались
нові партії;

- у сільському господарстві проводилась обережніша політика;

- скасовувалась цензура;

- підвищено заробітну плату і скасовано надзвичайні податки;

- СРСР оголосив про припинення вилучення репарацій.

Завдяки таким заходам вдалося досягти відносної стабілізації

режиму. Але рівень життя у НДР був значно нижчим, ніж у ФРН.
Карткову систему було ліквідовано у 1958 р. (у ФРН у 1949 p.).

Великою проблемою для НДР була проблема Західного Берліну.
Західний Берлін був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі
планової і цим користувалися мешканці Західного Берліну (2 млн.
осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за
двадцять років відкритості кордонів складали 120 млрд. марок.
Західний Берлін став вікном, через яке у ФРН від'їжджали мешканці
НДР. До 1961 р. виїхало майже 2 млн. осіб.

У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін
розглядався як база для майбутньої ''армії вторгнення'', як
найвірогідніше місце початку нової світової війни. Берлін став
місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу.

За таких умов керівництво СРСР і НДР прагнули нейтралізувати
негативний вплив. Питання про вирішення берлінської проблеми
радянське керівництво активно почало піднімати, починаючи з 1958 р.
Не домігшись свого шляхом переговорів, радянське керівництво вдалось
до рішучих дій.

У ніч з 12 на 13 серпня 1961р. навколо Західного Берліну був
споруджений мур довжиною 46 км і висотою 4 м. ''Берлінський мур''
складався з двох мурів, між якими пролягла прикордонна смуга від 150
до 8 м завширшки. Було збудовано 25 патрульно-пропускних пунктів і
обладнано 245 вогневих позицій. Оскільки СРСР не встановлював
блокаду на відміну від 1948-1949 pp., то кризу, яка виникла, було
швидко подолано. Американські і радянські війська, виведені на
вулиці Берліну, через два дні повернулись до своїх казарм.

Так з'явився символ ''холодної війни'', розколу Німеччини і
Європи.

У 60-ті роки економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою
це пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку
60-х років було завершено створення металургійної і
паливно-енергетичної бази, хімічної і електротехнічної
промисловості. Проте економіка НДР продовжувала залишатись
багатоукладною. 17% промислової продукції вироблялось у приватному
секторі. Зріс життєвий рівень. НДР стала провідною країною за цим
показником серед соціалістичних країн.

На міжнародній арені НДР знаходилась у відносній ізоляції: вона
мала дипломатичні відносини лише з соціалістичними країнами.

''Нова східна політика'', започаткована канцлером ФРН В.Брандтом,
викликала серйозні розходження в керівництві НДР. Одні вважали, що
нормалізація відносин з ФРН дасть можливість закріпити існування НДР
і допоможе вийти з міжнародної ізоляції. Об'єднання Німеччини вони
вважали справою далекого майбутнього і відносини з ФРН потрібно
будувати як і з будь-якою іншою державою. Інші вважали, що визнати
ФРН можна лише при умові її виходу з НАТО.

Під тиском Москви було прийнято першу точку зору, а її активний
прихильник Еріх Хонеккер став новим лідером СЄПН і НДР. У 1972 р.
було підписано договір про основи взаємовідносин між двома
німецькими державами.

У внутрішній політиці Е.Хонеккер пішов шляхом копіювання
радянської моделі. На початку 70-х років було ліквідовано всі
приватні підприємства шляхом викупу. Ремісничі майстерні, дрібні
торгівці були об'єднані у комбінати на правах кооперативів. Основні
елементи господарчої реформи 60-х років було ліквідовано.

Відбулось посилення політичного контролю над суспільством, який
здійснювало міністерство державної безпеки (МДБ, ''шта-зі''). На
16,6 млн.осіб населення у міністерстві було 85 тис. штатних і 109
тис. позаштатних співробітників. Майже на всіх мешканців НДР було
заведено досьє. МДБ досягло значних успіхів у боротьбі з
інакодумством у НДР.

Активність проявляла і розвідка НДР: її агентами був особистий
секретар В.Брандта та деякі інші посадові особи у ФРН. Розвідка мала
також широкі зв'язки з різними міжнародними терористичними
організаціями.

Неосталінізм у НДР, як і в інших східноєвропейських країнах
швидко призвів до економічної стагнації, зовнішньої заборгованості,
соціальних проблем і, відповідно, до зростання невдоволення.
Посилення контролю призвело до масової втечі населення у ФРН. У
відповідь уряд дав наказ розстрілювати всіх, хто прагне перейти
кордон. Це на певний час дало можливість припинити втечу громадян.

Зміни в країнах Східної Європи у 80-х роках дали новий поштовх до
втечі у ФРН. Громадяни НДР використовували для цього відкритість
кордону між Угорщиною й Австрією. Перебудова в СРСР викликала в
керівництва НДР майже відкрите невдоволення: воно прагнуло зробити
все, аби зменшити її вплив. Але серед широкого загалу населення вона
викликала підтримку. Приїзд М.Горбачова у жовтні 1989 р. на
святкування 40-річчя НДР вилився в масовий рух за оновлення.
Придушити ці виступи силою було вже неможливо.

11 жовтня 1989 р. керівництво СЄПН звернулось до населення з
пропозицією провести референдум про майбутнє соціалізму на німецькій
землі.

18 жовтня Хонеккер подав у відставку. Це стало сигналом до
розгортання масових демонстрацій, утворення нових політичних партій.
Всім громадянам було надано право вільного виїзду з країни. Далі
події розгортались з небаченою швидкістю. 4 листопада 1989 р. у
Берліні відбулась 500-тисячна демонстрація. 7 листопада у відставку
пішов уряд, а 8 листопада керівництво партії на чолі з Е.Кренцем. 9
листопада зруйновано Берлінський мур. 13 листопада було створено
новий уряд на чолі з Х.Модровим.

2 грудня з конституції було вилучено статтю про провідну роль
робітничого класу і його партії в житті суспільства. Увесь склад ЦК
СЄПН подав у відставку, а Хонеккер та інші колишні керівники
виключені з СЄПН, яку було перейменовано у Партію демократичного
соціалізму.

У березні 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори. НДР
отримала шанс розвиватись по демократичному шляху.

Об'єднання Німеччини. У грудні 1989 р. було піднято питання про
об'єднання двох Німеччин. Почались пошуки формули об'єднання.

Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим.
Але вибори 1990 р. дали перемогу ХДС, яка виступала за негайне
об'єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми
входження земель на сході у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС
Лотаром де Мез'єром, приступив до реалізації цього процесу.

1 червня 1990 р. у НДР було введено західнонімецькі гроші
(дойчмарки). 31 серпня проведено вибори і відновлено 6 земель на
території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія, Франція підписали
договір про остаточне врегулювання німецького питання.

3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої
став Берлін. На позачергових виборах в уже об'єднаній Німеччині
перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП. Об'єднання Німеччини породило
низку проблем:

- інтеграції східних земель в ФРН;

- структурної перебудови економіки НДР;

- соціальну напруженість;

- ворожнечу до іноземних робітників (5 млн.осіб);

- вироблення нової зовнішньої політики ФРН.

Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового
співтовариства. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді
Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн.
осіб) з могутнім економічним потенціалом.

Німеччина після об'єднання. Канцлером об'єднаної Німеччини
залишився Г.Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив
попередній курс ''консервативної революції''. Головною проблемою для
об'єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель:
структурна перебудова і модернізація економіки, відновлення
земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а
особливо, зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін.
У 1990-1993 pp. у східнонімецьких землях спостерігався спад
виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р.
завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалось
переломити.

Після об'єднання Німеччина'проводила активну зовнішню політику.
Так, вона разом з Францією стала одним з основних рушіїв
інтеграційних процесів у Європі, головним торговельним і політичним
партнером для більшості країн Східної Європи. Активно підтримувала
відносини з Росією, Україною та країнами Балтії.

Курс, що проводився Г.Колем, був підтриманий виборцями під час
чергових парламентських виборів 1994 р.

Модернізація східних земель, активна зовнішня політика
потребували значних витрат, які в 1996 р. стали відчутними для такої
сильної економіки як німецька. Зріс державний дефіцит, поширилось
безробіття. Спроба виправити становище за рахунок збільшення
податків викликала соціальний конфлікт. Із ситуації, що склалась,
уряд Г.Коля запропонував традиційний вихід у дусі політики
''консервативної революції'': зменшення витрат на соціальні потреби,
суворий контроль державних витрат, стимулювання капіталовкладень за
рахунок зменшення податків із заможних верств населення. Ці заходи,
за оцінкою економістів і опозиції, мали сприяти пожвавленню
економічного зростання і зменшенню безробіття. Проте більшість
населення відмовилась підтримувати політику ''затягування поясів''.
Це, а також загальне полівіння урядів країн Заходу, стали для
канцлерства Г.Коля згубними. На виборах у вересні 1998 р. перемогла
коаліція, очолювана соціал-демократами. Новим канцлером Німеччини
став Гер-хард Шредер.

55. Італія

Антифашистське повстання. Проголошення республіки. Альчіде де
Гаспері. Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни,
але вона вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще у 1943 р. Муссоліні
було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на
це Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу
Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору, в якому
брали участь майже 500 тис. італійців. Партизанам вдалося звільнити
значну частину території Італії, захопити в полон і стратити
Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій
і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у
1944 р. увійшли до складу уряду Італії. У силу цього союзники не
розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений
окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних
територіальних втрат для Італії.

Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний
розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті
відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У
1945 р. ці партії утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд
провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано
селянам; введено рухому шкалу заробітної плати (вона періодично
збільшувалась залежно від зростання вартості життя); заборонялось
звільнення з роботи без згоди профспілок; створювались робітничі
ради на підприємствах.

Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення
долі монархії. Король Віктор-Еммануїл III дискредитував себе
співробітництвом з фашистами в роки війни, підірвав авторитет
монархії як державного інституту. В таких умовах ліві партії
виступили з вимогою замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р.
разом з виборами в Установчі збори відбувся референдум з питання
збереження монархії. Католицька церква і частина ХДП виступали за
збереження монархії на чолі з сином короля. В умовах гострої
політичної боротьби 12,7 млн. осіб віддали свої голоси за
республіку, 10,7 млн. осіб - за монархію. Італія стала республікою.
На виборах в Установчі збори більшість місць отримали ХДП (за них
подали голоси 8,1 млн. осіб), Італійська соціалістична партія (ІСП -
4,7 млн. голосів) і Італійська комуністична партія (ІКП - 4,3 млн.
голосів). Ці партії сформували уряд нової держави.

Розгортання ''холодної війни'' загострило стосунки між ХДП та
ІКП. У травні 1947 р. християнський демократ Альчіде де Гаспері під
тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в
уряді будуть комуністи) сформував уряд вже без комуністів. Установчі
збори прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія
проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела
вперше в історії Італії загальне виборче право. Королівській сім'ї
заборонялось повертатись в Італію. Вищим органом влади
проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента - главу
держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який
призначався президентом і затверджувався парламентом.

Перші парламентські вибори на основі нової конституції дали
впевнену перевагу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з де Гаспері. Він
до 1953 р. знаходився при владі у країні. Гаспері не мислив Італію
поза європейським співтовариством. У 1949 р. однією з перших вона
стала членом НАТО - єдиною з колишніх фашистських країн, якій було
виявлено таку честь (ФРН прийняли в НАТО у 1955 р.). На відміну від
країн, які утворювали НАТО, Італія не була ні північною, ні
атлантичною державою. Великобританія та інші союзні країни спочатку
заперечували членство Італії, побоюючись, що вона стане споживачем
союзних ресурсів. Зрештою союзники погодились з тим, що прийняття
Італії до НАТО слугуватиме зміцненню прозахідних політичних сил в
Італії і полегшить залучення цієї країни до західних економічних
структур. У 1957 р. Італія стала однією з співзасновниць ЄЕС.

Італійське ''економічне диво''. Політичний розвиток. У 50-60-ті
роки Італія пережила період бурхливого розвитку економіки. За
темпами зростання вона поступалась лише ФРН. Завдяки економічному
зростанню, Італії вдалось розрахуватись з боргами і стабілізувати
грошову одиницю ліру. Виріс життєвий рівень італійців, сформувалась
держава процвітання. Результатами цього зростання в основному
скористалась промислово розвинута Північ країни. Південь залишався
джерелом бідності і соціальної напруги. Там зростало безробіття. Для
розвитку Італії це мало важливе значення. Щороку 300 тис. італійців
виїжджали за кордон на заробітки.

Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим
робітничим рухом, який домігся вагомих результатів. За рівнем
заробітної плати, системи соціального забезпечення, розміру пенсій
Італія поступалась лише скандинавським країнам. Відсталість Півдня
створювала соціальну базу для комуністичної партії. В умовах
загального падіння авторитету комуністів у Західній Європі ІКП
зуміла зберегти вплив у суспільстві завдяки перегляду своєї
політичної лінії. ІКП визнала цінність демократичного устрою і на
зміну революційній стратегії висунула курс на структурні реформи
суспільства. У 1972 р. комуністів нараховувалось 1,7 млн. осіб. До
того ж ІКП вносила зміни у стратегію й тактику, а також в саму
ідеологію комуністичного руху. ІКП була ініціатором розробки
ідеології єврокомунізму - своєрідної спроби деяких компартій
Західної Європи відмовитись від догм марксиз-му-ленінізму. Ці спроби
призвели до розриву відносин між КПРС і ІКП. Після краху
соціалістичної системи ІКП проголосила себе Демократичною партією
лівих сил і займає вагоме місце у політичному житті країни.

В умовах, коли велась боротьба за соціальні права, зростав
авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою
популярність. Починаючи з 1960 р. ХДП , прагнучи утримати більшість
у парламенті, включає у склад урядів представників інших партій.
Так, у 1960 р. було створено коаліцію з правими партіями (монархісти
і неофашисти). Цей уряд дозволив провести з'їзд неофашистів, що
викликало хвилю невдоволення в країні. Дійшло навіть до збройних
сутичок. З'їзд провести не вдалось, а уряд пішов у відставку.

У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП.
Ліво-центристський уряд очолив Альдо Моро. Цей уряд посилив
втручання держави у економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну
економічну програму, було націоналізовано електротехнічну
промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень,
розширювались права профспілок на підприємствах. Прийняті закони
передбачали захист орендаторів землі і обмеження спекуляцій в
житловому будівництві.

Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була
охоплена масовим молодіжним рухом, який підтримали робітники. У
листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20
млн. осіб. Майже всі вимоги страйкуючих були задоволені.

Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми Італії.
Зростала популярність комуністів. На виборах 1976р. ІКП набрала
34,4% голосів (227 місць у парламенті з 630). Лідери ХДП відмовились
допустити комуністів в уряд. Це призвело до кризи в суспільстві і
розколу ХДП.

Частина ХДП на чолі з Альдо Моро, розуміючи, що ігнорування
комуністів в умовах гострої економічної кризи може призвести до
небачених соціальних потрясінь, стали на шлях укладення угоди з ІКП,
за якою ІКП зобов'язувалась підтримувати існуючий уряд при умові, що
він буде реалізовувати узгоджену двома партіями програму.

Перспектива встановлення стабільності в країні не влаштовувала
лідерів ''Червоних бригад'' -ультралівої терористичної організації,
яка прагнула до соціальної напруги. Альдо Моро було викрадено, а
згодом його труп було знайдено в машині в центрі Риму. В таких
умовах ХДП, не бажаючи співробітничати з 1КП і втративши підтримку з
боку ІСП, створює багатопартійні коаліції. У 80-ті роки при владі
стояли вже п'ятипартійні уряди. Але чим більше партій в уряді, тим
менш він тривкий. Постійна зміна урядів стала традицією Італії.

Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку
неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981
р. від рук терористів загинуло 386 осіб. За рівнем корупції Італія
не мала собі рівних у Західній Європі. Корупція в країні пов'язана
також і з особливостями політичного механізму Італії. Вибори в
країні проводяться по пропорційній системі: виборці голосують не за
конкретного кандидата, а за партію. Персональний склад
парламентських фракцій визначає сама партія. Тим самим складались
умови для існування закулісного політичного життя. Багато чого в
Італії вирішувалось таємно - у партійних канцеляріях або в
результаті міжпартійних переговорів. Відсутність відкритості при
обговоренні важливих фінансових питань (державні витрати, податки,
субсидії і т.ін.) сприяла розвитку корупції і, відповідно, зростанню
впливу італійської мафії.

Мафія, як організація, виникла на Сицилії у середні віки для
самозахисту селян. Кожен, хто вступав у неї, повинен був служити
мафії, коритися ''батькові'' і мовчати. За порушення цих правил
загрожувала смерть. Така форма стала незамінимою для створених
пізніше у різних країнах злочинних груп. В Італії мафія, злившись з
корумпованими елементами, стала винятково могутньою, небезпечною
силою.

Політична криза і спроба її подолати. У 80-90-ті роки державні
інститути Італії переживали глибоку кризу. Вона посилювалась значним
державним дефіцитом і неефективністю держав ного сектору економіки.
Кризу влади намагався подола п'ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно
Краксі (1983-1987 pp. Він здійснив реформи в дусі консервативної
революції, зна зусилля спрямував на боротьбу з мафією та обмеження
привіле'' католицької церкви. Але подолати кризу так і не вдалось.

Яскравим проявом кризи став скандал, пов'язаний з хабарни цтвом у
Мілані у 1992 р. Під слідством опинились лідери ХД ІСП, кілька
міністрів, депутатів, сенаторів, підприємців.

Італія стала перед необхідністю проведення глибоких рефор.\ У
1993 р. на референдумі італійці висловились за ліквідацію
пр-порційної системи виборів. Це поклало початок реформуваш
італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення
Другої республіки в Італії. У 1996 р. відбулись вибори н: новій
основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил країні.

56. Встановлення радянського панування в країнах Східної Європи

В результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в
країнах Східної і Південно-Східної Європи склалася нова політична
ситуація. Визволення цих країн супроводжувалось відновленням
незалежності або зміною політичного режиму, де вона зберігалась. У
всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і
багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано
велике землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і
фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав
назву народної демократії. Народна демократія вважалась перехідним
станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне
демократичного ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські
сили - комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у
більшості країн об'єднані в народні фронти. Значну роль у народних
фронтах відігравали комуністичні партії.

Пориваючи з фашизмом і авторитарними режимами, населення Східної
Європи пов'язувало своє життя з демократією, пропонуючі різні
модифікації цієї генеральної ідеї суспільного розвитку. В цих умовах
комуністи, які займали крайні ліві позиції на політичній арені,
зробили спробу з'єднати основні положення марксизму з новими
політичними реаліями.

У міру того, як вирішувались загальнонаціональні завдання, між
членами коаліцій Народного фронту наростали протиріччя. Такий
розвиток подій був закладений природою народної демократії, яка була
не представницькою, а ''демократією за згодою''.

В процес утворення представницької демократії втрутився
Радянський Союз. Радянська армія, що знаходилась на території
Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи
могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там,
де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща,
Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі
посади міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил.

У той час, як комуністи користувались підтримкою СРСР, а праві
сили були дискредитовані в роки війни співробітництвом з фашизмом,
центристські сили опинились в скрутному становищі. Західні
демократії відмовились їх підтримувати і вони були розколоті й
підкорені комуністами. Коли почалась ''холодна війна'', спираючись
вже на завойовані позиції і прямий тиск з Москви, комуністи легко і
без кровопролиття встановили свою владу протягом 1947-1948 pp.

Прийшовши до влади, компартії приступили до побудови соціалізму.
Відбувалась прискорена націоналізація великої та середньої
промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по
Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих
партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало
від ''братніх партій'' здійснення повної націоналізації, ліквідації
коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий
орган, утворений на нараді - Ко-мінформбюро - вимагав визнати
радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині,
Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У
Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають
частинами керованих комуністами коаліцій. Вся повнота влади була
сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився з
апаратом компартійним. З'явились місцеві ''Сталіни''. Тим самим з
демократією було покінчено, хоча при цьому формально зберігались
конституція, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. В
галузі економіки почалось проведення індустріалізації й
колективізації. Ринкова економіка була замінена плановою. Відбулась
кардинальна зміна соціальної структури суспільства. Зникли клас
підприємців і значною мірою самостійність селян. Більша частина
працездатного населення була зайнята в державному секторі.

Індустріалізація в цих країнах, як і в СРСР, набрала форми
переважного розвитку важкої промисловості. Кошти на неї були
отримані виключно завдяки націоналізації. Крім того, особливо на
початковій стадії індустріалізації, штучно стримувалось споживання.
Так держава отримала можливість акумулювати значні кошти і
направляти їх на промислові інвестиції. СРСР взяв на себе постачання
обладнанням, сировиною і енергоресурсами, підготовку спеціалістів.
Індустріалізації сприяло аграрне перенаселення, безробіття і
можливість використовувати жіночу працю. Прагнення у багатьох
соціалістичних країнах створити багатогалузеву важку промисловість
перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації
породжувало обмеження споживання і падіння життєвого рівня. Це
послужило однією з причин невдоволення і призвело до політичної
кризи 60-х років.

У 1949 р. для ще тіснішого прив'язування східноєвропейських країн
до СРСР і прискореного проведення індустріалізації було створено
Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ).

А в 1955 р. був оформлений воєнно-політичний союз соціалістичних
держав - Організація Варшавського Договору (ОВД). Так було завершено
формування табору соціалізму. Кардинальні зміни відбулись у
зовнішній політиці країн Східної Європи. Із санітарного кордону
проти СРСР вони перетворились в його сателітів. Всілякі прояви
непокори СРСР викликали жорстоку реакцію. Прикладом цього є конфлікт
Тіто-Сталін.

Такі кардинальні зміни означали, що в країнах Східної Європи
відбулись революції, які були за своєю суттю соціалістичними,
антидемократичними. Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної
Європи опинились під контролем лівого тоталітаризму.

57. Розвиток і криза тоталітарних режимів у Східній Європі

Смерть Сталіна у березні 1953 р. мала значний вплив на розвиток
країн Східної Європи. Звільнення від постійного страху виявило
глибокі протиріччя тоталітарного соціалізму і масове невдоволення
ним внаслідок обмеження споживання, падіння життєвого рівня,
репресій і т.д. У НДР, Польщі, Угорщині виникли політичні кризи. їх
неможливо було подолати, зберігши існуючу систему і не застосувавши
силу. Значну роль у придушенні виступів населення відіграли
радянські війська, які брали безпосередню участь у каральних
операціях (Берлін - 1953 p., Угорщина-1956 p.).

Не дивлячись на придушення виступів силою, були внесені

зміни у курс комуністичних партій, які усунули головні
причининевдоволення: ''

- припинялись масові репресії і проводилась часткова реабілітація
їх жертв;

- було переглянуто темпи і методи індустріалізації;

- пом'якшено форми кооперування, а в Польщі вони взагалі були
зупинені;

- частково знімались обмеження для малого бізнесу.

Пізніше було проведено деякі економічні реформи, відбулись

певні зміни у відносинах з СРСР: за формою вони набули форми
рівноправних.

Конфронтацією СРСР і Китаю скористались Румунія і Албанія для
отримання більшої самостійності від Москви.

Все це проходило на тлі послаблення жорсткого адміністративного
контролю над економікою, ідеологією, культурою, що свідчило про
початок нового періоду у розвитку країн Східної Європи.

Тоталітарний режим не був ліквідований, а лише модифікований.
Йому намагались надати рис, які б зробили його привабливішим для
народів. Проте процес реформування соціалізму мав жорсткі межі. На
певному етапі постало питання про політичні права людини і
економічні свободи, приватну власність, ринкові відносини. Це
загрожувало монополії комуністів на владу. Дійшовши до цієї межі,
комуністичні партії ставали на шлях згортання реформ, який вів до
неосталінізму. З цього можна дійти висновку, що соціалізм
реформуванню не підлягає в принципі.

Перехід до неосталінізму відбувався без особливих катакліз-мів.
Лише у Чехословаччині він був здійснений за допомогою втручання СРСР
і інших соціалістичних держав (''Доктрина Брежнєва'' - про
колективну відповідальність за долю соціалізму в кожній країні). Це
на деякий час відтягнуло кризу соціалізму у Східній Європі.

Встановленню неосталінізму сприяла також ''розрядка'', яка дала
доступ країнам Східної Європи до фінансових ресурсів країн Заходу
Східноєвропейські лідери прагнули здійснити централізоване оновлення
основних фондів, щоб випускати конкурентоспроможну продукцію.
Реалізувати це вдалося лише частково. Проникнути на ринки країн
Заходу виявилось не під силу, а коли настав час сплачувати борги, то
не залишилось нічого іншого, як брати нові кредити. Зовнішня
заборгованість катастрофічно зростала. Це примусило уряди країн
Східної Європи вживати термінові заходи: нарощували експорт і
обмежувати імпорт. До цього додалася світова енергетична криза. Все
це призвело до падіння темпів економічного розвитку і до загальної
економічної стагнації, застою. На Заході у цей час відбувався
перехід до постіндуст-ріального, інформаційного суспільства,
розпочалось економічне піднесення.

58. Демократичні революції в країнах Східної Європи (1989-1991
pp.)

На кінець 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі
вичерпали свої можливості для прогресу суспільства. Першими
симптомами кризи, яка насувалась, стало погіршення економічної
ситуації і поява нових соціальних проблем. З'явились риси, не
притаманні тоталітарному соціалізму - безробіття, інфляція, падіння
життєвого рівня, почали зникати ті, що раніше асоціювались з
''завоюванням соціалізму'' - стабільність, тверді ціни. Тоталітарна
система вичерпала останні аргументи на свій захист. Замовчувати і
приховувати масштаби кризи виявилось неможливим в силу більшої
відкритості східноєвропейських країн, а також через відсутність
значних стратегічних ресурсів, які могли б згладжувати негативні
прояви кризи. Масове невдоволення існуючими порядками робило
неефективною колишню систему контролю над суспільною свідомістю, без
якої тоталітарне суспільство не може існувати.

Спроби придушити невдоволення силою були безперспективними, тому
що саме по собі посилення репресивного характеру режиму не вирішило
б економічних проблем, а лише відтягнуло 6 процес падіння
тоталітарної системи. Яскравим прикладом цього є введення воєнного
стану в Польщі, жорстокість режимів у Румунії та Албанії.

Криза тоталітарного режиму у Східній Європі виявилась загальною.
Вона включала економічну, соціальну, політичну і моральну кризи. Для
переростання кількісних показників (накопичення невдоволення) в
якісні (зміна суспільного устрою) потрібні носії нового суспільного
ладу. В умовах тоталітарної системи носіями демократичних ідей може
бути інтелігенція (це пов'язано із специфікою її праці, соціальним
статусом і т.д.) і студентська молодь, схильна до сприйняття свіжих
ідей. Але ці дві верстви суспільства, не маючи економічної основи
для своїх дій і будучи залежними від тієї ж тоталітарної держави,
нездатні здійснити соціальну революцію. Для соціальних революцій у
країнах Східної Європи потрібен був зовнішній поштовх, який би
ослабив тоталітарну державу. Таким поштовхом стала перебудова в
СРСР.

Перебудова сприяла посилення впливу реформаторських елементів у
комуністичних партіях і дискредитації консервативного
неосталіністського керівництва у цих партіях. Вона позбавила народи
Східної Європи страху перед можливістю радянської інтервенції.
М.С.Горбачов у відносинах з країнами Східної Європи відмовився від
''доктрини Брежнєва'' і визнав право народів цих країн самостійно
обирати шлях свого розвитку.

За своїм характером революції у Східній Європі були
демократичними і антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна
влади відбулась мирним шляхом.

Майже у всіх країнах події розгорталися з приходом до влади
прихильників ''оновлення соціалізму'' в компартіях (Польща,
Угорщина, Болгарія, Албанія). Прихильники ''оновлення'' на перших же
демократичних виборах отримали більшість на хвилі критики
тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади,
вони здійснювали реформи, які вели не до оновлення соціалізму, а до
побудови капіталізму: проводилась приватизація державного сектору
економіки, заохочувався бізнес, створювались ринкові структури. У
політичній сфері проголошувався плюралізм і багатопартійність.

У зовнішній політиці утвердився курс на радикальну переорієнтацію
на Захід, ліквідацію Ради економічної взаємодопомоги і Організації
Варшавського договору, виведення радянських військ.

Таким чином, спочатку відбувалась зміна влади, а потім під неї
підводилась відповідна політична (ліберальна демократія), соціальна
та економічна бази (створення соціально орієнтованого господарства).
За таким швидким переходом від тоталітаризму до демократії не
встигали ні політична, ні соціальна, ні економічна структури
східноєвропейських суспільств. Морально значна частина населення не
була підготовлена до життя у суспільстві, де кожен сам за себе і
держава вже не гарантує відносно стабільного рівня життя.

Труднощі революцій значною мірою були викликані невідповідністю
політичної системи принципам ліберальної демократії. Отриманий у
спадщину економічний стан зробив перехід економіки на ринкові рейки
досить болючим: спад виробництва, інфляція, зниження соціального
статусу значної кількості громадян.

На певному етапі революції склалася ситуація, коли невдоволення
соціалізмом змінилося невдоволенням демократією, яка навіть не
встигла проявити своїх позитивних рис. Тим самим створювалися
передумови для контрреволюції. Знову зростає авторитет лівих сил,
які зуміли пристосуватися до нових умов. Вони роблять рішучі кроки
для повернення до влади. Це загрожує процесам демократизації, веде
до уповільнення ринкових реформ. Очевидно, що перехід від
тоталітаризму до демократії потребує часу і компетентного
керівництва.

Лібералізація режимів у деяких східноєвропейських країнах
призвела до загострення міжетнічних протиріч і, як наслідок, розпаду
федерацій - Чехословаччини (мирним шляхом) і Югославії, яка стала
ареною міжетнічного конфлікту, масових депор тацій, етнічних чисток,
жертвами яких стали понад 3 млн. осі (біженці, поранені, убиті).

Сорокарічна історія тоталітаризму у Східній Європі завершилась.
Тоталітаризм виявився явищем тимчасовим, але він дозволив здійснити
ривок від відсталості до відносно розвинутої індустріальної
економіки. Проте розв'язати проблеми суспільства, яке сам створив,
він не зміг. Країни тоталітарного соціалізму набагато відставали від
країн Заходу.

Падіння тоталітаризму в Східній Європі створило унікальну
ситуацію в Європі - вона перетворюється на єдиний політико-правовий
і цивілізаційний простір, заснований на соціально орієнтованому
ринковому господарстві, ліберальній демократії та європейській ідеї.
Революції стали ще одним кроком до становлення цілісності світу.

59.Тоталітаризм як феномен XX ст., його види та ознаки. Наслідки
панування тоталітарної системи в Україні

Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis - весь, цілий,
повний) - одна з форм політичного режиму, що характеризується повним
(тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства.

Тоталітаризм у різних країнах, в різний час виявлявся по-своєму у
відповідності до специфічних особливостей. В класичному
''закінченому'' вигляді тоталітаризм утвердився в 1933р. в
Німеччині, де фашисти прийшли до влади конституційним шляхом. В
основі його встановлення - згубні для Німеччини наслідки Першої
світової війни, глибока економічна криза, загострення соціальних
суперечностей, рішення Паризької конференції, втрата території і
колоній, величезні розміри репарацій, прагнення правлячих кіл до
реваншу. Гітлерівський режим будувався на абсолютній централізації
влади. Кінцевою метою нацисти проголошували встановлення гегемонії
Німеччини в усьому світі, встановлення ''нового порядку'', знищення
цілих народів або їх повне підкорення фашистській владі. Опорою
фашизму стала дрібна й середня буржуазія, значна частина робітників
і селян, студентів та інтелігенції. їм, що багато втратили після
війни і натерпілися в роки кризи, обіцяли землі, роботу, звання,
посади. Прийоми ідеологічного впливу підкреслювалися створенням
апарату насильства й залякуванням інакомислячих (СС, СД, СА, гестапо
і т.д.). В країні були ліквідовані всі демократичні інститути
Веймарської республіки: заборонені політичні партії, роль парламенту
була зведена нанівець, прийняті антидемократичні закони. Економічне
життя країни було підпорядковано мілітаристському курсу режиму.
Шляхом розв'язання Другої світової війни гітлерівці прагнули
досягнути світового панування.

Фашистські режими в Італії, Іспанії, Португалії, при всіх
відмінностях, мали багато спільного. Вони будувалися на принципах
корпоративізму. В умовах хаосу та безпорядків фашисти прийшли до
влади. Вони хотіли створити державу-корпорацію замкнутого типу, де
буде ''соціальний мир і порядок'', централізація й вертикальне
підпорядкування. Фашисти йшли до влади з гаслами боротьби проти
''гнилої демократії й парламентаризму''. ''Все для держави, нічого
проти держави, нікого поза державою'', - ці слова італійського дуче
Б.Муссоліні стали символом вираження фашистської ідеї тоталітарної
держави.

Військово-монархічні режими й фашистські диктатури в Болгарії,
Румунії, Югославії, Польщі в міжвоєнний період були також
різновидами тоталітаризму. Як правило, вони зберігали деякі
демократичні інститути (парламентаризм, конституції та ін.), але
ступінь придушення інакомислячих та узурпація влади практично були
безмежні. Кожна з цих країн мала великі територіальні претензії й
свої внутрішні проблеми прагнула розв'язати, беручи участь у
переділі світу.

Окремо в ряду тоталітарних держав стояв СРСР. Проголосивши
гуманні цілі й осяйні перспективи, сталінське керівництво створило
політичну систему, яка мала свої особливості. Сталінська модель
суспільства - це так званий революційний тоталітаризм. Причинами
встановлення тоталітарного режиму в СРСР були відсутність традицій
демократії, низький рівень політичної культури населення, поступове
зростання партійного та державного апаратів, диктатури ВКП(б) в
політичній сфері, командно-адміністративна система управління
державною економікою тощо. Основним методом встановлення та
підтримки існування режиму був постійний терор проти всіх груп та
верств суспільства. Тоталітарний режим в СРСР фактично був режимом
особистої влади Й. Сталіна. Диктатура КПРС, відсутність плюралізму,
опозиційних партій і рухів, фактичне позбавлення окремої людини
реальної участі в громадсько-політичному житті країни - ці та інші
риси були властиві СРСР ще кілька десятиріч і після смерті ''вождя
всіх часів і народів''.

Закінчується XX ст., а тоталітарні режими все ще існують.
По-різному називають себе ті чи інші країни, але суть тоталітаризму
від цього не змінюється. Режим Пол Пота в Кампучії призвів до
загибелі сотень тисяч людей. На сьогодні тоталітарні режими
збереглися в Лівії, КНДР, [раку та деяких інших країнах.

Диктатори й керівники авторитарного типу:

Адольф Гітлер (Німеччина) - 12 років;

Клод Дювальє (Гаїті) - 15;

Анастасіо Сомоса (Нікарагуа) - 16;

Аугусто Піночет (Чилі) - 16,5;

Ніколає Чаушеску (Румунія) - 24;

Мао Цзедун (Китай) - 27;

Порфиріо Діас (Мексика) - 31;

Йосип Сталін (СРСР) - 31;

Альфредо Стреснер (Парагвай) - 35;

Кім Ір Сен (Північна Корея) - 49J

Саддам Хусейн (Ірак) - 20;

Фідель Кастро (Куба) - 40.

Тоталітаризм характеризується ознаками, властивими і для
радянської України:

1. Це форма (спосіб) втілення в життя утопічної ідеї, які б
вихідні цілі і принципи не були в ній закладені.

2. Нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення
цілей. Сила - головний аргумент, а мета виправдовує засоби.

3. Тоталітарний контроль над усім суспільним життям, його
уніфікація відповідно до пануючої ідеології правлячої партії, яка
володіє монопольним правом на політичну діяльність. Заборона
політичної й будь-якої іншої опозиції та вільнодумства.

4. Перетворення всієї власності в державну або у власність
слухняних підприємців: неможливість або надзвичайна складність вияву
особистої ініціативи у господарській діяльності.

5. Тотальний контроль над особистістю, повне її підпорядкування і
підкорення державі, чиновницьке свавілля від імені держави.
Створення системи всебічного і постійного впливу на особистість
через школу, сім'ю, засоби масової інформації, державні й громадські
організації, діяльність яких повністю контролюється
партдержапаратом.

6. Тотальний контроль над духовним життям і творчістю.

7. Культ особи вождя і перетворення більшості населення в натовп,
слухняний його волі.

8. Послідовний антилібералізм та антидемократизм.

9. Месіанство - віра в життя месії, надлюдини, яка здатна все
вирішити.

10. Матеріальне й духовне усамітнення (обособления, автаркія) та
самоізоляція.

Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла
нова суспільна ситуація. Перед молодою суверенною державою,
українським народом постали завдання ліквідації наслідків панування
тоталітарної системи. Серед цих завдань:

- демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво
правової демократичної держави. Формування трьох основних гілок
влади - законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державних
владних структур;

- трансформація централізованої державної економіки в
багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;
виховання у громадян бажання і вміння бути власником, господарем;
розвиток підприємництва;

- національне відродження, відродження українського менталітету і
духовності, оздоровлення міжнаціональних відносин;

- завоювання міжнародного авторитету, встановлення рівноправних
зв'язків із світовим співтовариством.

60. Інтеграція в сучаснім Європі. Участь України в
загальноєвропейському процесі

Перехід від конфронтації до співробітництва держав світу (друга
половина 80-х- 90-ті роки), поглиблення міжнародного поділу праці та
економічної взаємозалежності країн поставили питання про зміцнення
їх інтеграції. Найінтенсивніше інтеграційні процеси відбуваються в
Європі.

Прикладом інтеграції є діяльність Європейського економічного
співтовариства (ЄЕС), від якого бере свій родовід нинішній
Європейський Союз. У 1987 р. члени ЄЕС ввели у дію ''Єдиний
європейський акт'', за яким ліквідували існуючі перешкоди в
економічному співробітництві, створили єдину податкову систему,
скасували відмінності у своїх законодавствах. Крім того, країни ЄЕС
у травні 1992 р. уклали угоду з Європейською асоціацією вільної
торгівлі про утворення Європейського економічного простору (ЄЕП).
Тут вільно пересуваються капітали, товари, послуги і робоча сила. 6
лютого 1992 р. у м.Маастріхті (Нідерланди) краї-ни-члени ЄЕС
підписали угоди, за якими з 1 січня 1993 р. розпочалося
функціонування єдиного ринку. Тоді ж набув чинності договір про
Європейський Союз (ЄС), на основі якого у 1999 р. завершилося
створення єдиного валютного простору- замість національних валют
введено єдину ''європейську валютну одиницю'' - ''євро''.
Співтовариство планує розробити спільну оборонну політику й
запровадити єдине європейське громадянство. Отже, має утворитися
Європейський дім, яким керуватимуть Європейська комісія, Рада
Міністрів, Європарламент, Євросуд і Європейська рада.

Під час розрядки в радянсько-американських відносинах (70-ті
роки) розпочався рух європейських народів за зміцнення міжнародного
співробітництва. Країни європейського континенту виявили прагнення
до спільних принципів співжиття, співробітництва, розв'язання
протиріч і створення на їх основі нової системи міжнародних
відносин. їх спільні зусилля в цьому напрямі отримали назву
''європейський процес''. Головним документом, що визначає шляхи
співпраці європейських держав, є Заключний акт Наради з безпеки та
співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975 р., Гельсінкі).! січня 1995 р.
НБСЄ дістала іншу назву - ОБСЄ (Організація безпеки та
співробітництва в Європі, постійно діючий орган). Важливе значення
мають документи Паризької наради (листопад 1990 р.) країн-учасниць
ЄЕС -Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22-х країн, Договір
про звичайні збройні сили в Європі, в яких фактично узгоджуються
принципи воєнних доктрин, міжнародного співжиття, механізми
загальноєвропейського процесу.

Більшість країн Східної Європи запрошено до ЄС як ''асоційованих
членів''. Як крок до прийняття в НАТО їм запропоновано програму
''Партнерство заради миру''. Членами НАТО у 1999 р. стануть Польща,
Угорщина і Чехія, після 2000 р. їм відчинить двері ЄС як тим, що
виконали всі вимоги євроатлантичних структур. Країни Східної Європи
і Росія отримали статус офіційно запрошених до Ради Європи. Це
регіональна міжурядова організація, створена 1949 р. для узгодження
дій з питань культурного співробітництва, освіти. Вона, зокрема,
забезпечує роботу Європейського суду з прав людини. Україна в 1992
р. приєдналася до Європейського банку реконструкції і розвитку
(ЄБРР), співробітничає з Європейським Союзом. Поступова інтеграція
до європейських та євроатлантичних структур є стратегічною метою
України. Набуття асоційованого, а згодом і повного членства в
Євросоюзі на сьогодні становить одне з пріоритетних завдань
зовнішньої політики України, бо це єдина альтернатива поверненню до
минулого. В ЄС існують високі стандарти виробництва, екології,
захисту прав людини, демократії, які можуть служити орієнтовними для
українського суспільства.

Курс України на інтеграцію в ЄС знаходить там розуміння і
підтримку. Значним здобутком стало визнання України як держави з
перехідною економікою. Між Україною та ЄС укладено угоду про
партнерство і співробітництво. Європейський союз прийняв рішення про
надання позики на підтримання платіжного балансу України.
Передбачено надання допомоги в галузі енергетики і охорони довкілля.
Вивчається питання про створення зони вільної торгівлі. ЄС
зобов'язався зробити внесок у зміцнення ролі України як основної
транзитної зони, що поєднує Кавказ і Центральну Азію з Західною
Європою. Країни ЄС однозначно заявили про готовність підтримувати
незалежність України, сприяти становленню демократії, запровадженню
економічних реформ та залученню в світову економіку.

Вступ у ЄС нових членів з числа східноєвропейських країн містить,
крім позитивних, також і негативні елементи. На кордонах України
може утворитися нове правове поле, яке регулюватиме економічні
відносини, гуманітарні контакти, візовий режим. Це вимагає
регулярного діалогу між Україною й ЄС. На Віденському саміті Україна
- Європейський Союз у жовтні 1998 р. було констатовано, що це
партнерство грунтується на спільних інтересах і є життєво важливим
фактором для миру й стабільності в Європі.

У вересні 1995 р. Україна стала постійним членом Ради Європи, її
національний прапор замайорів біля штаб-квартири цієї престижної
організації у Страсбурзі. Економічна ситуація в Україні й Росії,
виконання Україною й Туреччиною зобов'язань як членів Ради Європи,
особливо проблема скасування смертної кари, стали ключовими
питаннями Парламентської асамблеї Ради Європи у січні 1999 р.

61. СРСР у повоєнні роки

Територіальні зміни. Перемога у Другій світовій війні призвела до
кардинальної зміни міжнародного становища СРСР. Радянський Союз
вийшов з війни у новій якості наддержави.

Відбулись значні територіальні зміни (єдина держава, яка у
результаті війни здійснила значні територіальні придбання):

- було закріплено приєднання Західної України і Західної Б:
лорусії, Бессарабії, Північної Буковини, Прибалтики, части:
Фінляндії, здійснене у 1939-1940 pp.;

- у 1944 р. до СРСР приєдналась Тувинська Народна Республіка;

- за договором 1945 р. з Чехословаччиною до СРСР було при єднано
Карпатську Україну;

- за рішенням Потсдамської конференції до СРСР відійшла частина
Пруссії і місто Кенігсберг (з 1946 p.- Калінінград) з прилеглою
територією;

- за мирним договором з Фінляндією до СРСР відійшла область
Петсамо (Печенга);

- після розгрому Японії до СРСР відійшли Південний Сахалін і
Курильські острови.

Новий міжнародний статус вагомо позначився на внутрішньому житті
СРСР.

Репресії. З закінченням війни населення СРСР плекало надії, що у
країні наступлять зміни. Робітники сподівались, що будуть скасовані
жорсткі передвоєнні закони, які тягли за собою кримінальну
відповідальність за 20-хвилинне запізнення. Селяни мріяли про
покращення свого життя. Надії на звільнення, на можливість
повернутись додому плекало багато в'язнів ГУЛАГу.

У результаті війни багато громадян втратили рідних, особлиі це
позначилось на дітях. У країні різко зросла безпритульніст Серйозною
проблемою стала кримінальна злочинність, тим більше, що на руках
залишилось багато зброї.

Відразу після закінчення війни почалась демобілізація збройних
сил, які налічували на той час 11365 тис.чол.

Велику масу демобілізованих потрібно було працевлаштувати і
відновити професійні трудові навички, втрачені в роки війни.

На батьківщину поверталась значна кількість репатріантів (за роки
війни у Німеччину було вивезено на примусові роботи 2,8 млн. чол.,
потрапило в полон 4 млн. чол.). Усім їм довелось пройти через
сталінську репресивну машину підозрінь, недовір'я, непорозумінь. З
800 тис. полонених, які повернулись на батьківщину, половина
потрапила до ГУЛАГу. 16 серпня 1941 р. було видано наказ, згідно з
яким командири і політпрацівники, що потрапили в полон, вважаються
дезертирами, іх сім'ї підлягають арешту, а сім'ї червоноармійців
позбавляються державної допомоги. Так у 1950 р. були страчені
генерали П.Г.Понедєлін і М.К.Кирилов, які були у полоні.

Крім того, сталінському керівництву довелось придушувати

рух у Західній Україні, Західній Білорусії, Прибалтиці, де
збройні формування (УПА, ''Лісові брати'' та ін.) боролись за
незалежність України, республік Прибалтики,проти радянізації цих
регіонів.

Під час війни були проведені жорстокі каральні операції проти
цілих народів. Ще на її початку було ліквідовано Автономну
республіку німців Поволжя. 300 тис. чол. було виселено у віддалені
райони Сибіру і Казахстану. Подібні заходи у 1943 р. були здійснені
проти калмиків, у 1944 р. проти карачаївців, чеченців, інгушів,
балкарців, кримських татар. Названі народи насильно вивезено у
малонаселен! райони Сибіру, Казахстану і Середньої Азії. Ці акції
сталінізму стали відомими у 1956 p., коли М.С.Хрущрв сказав про це у
своїй ''секретній доповіді'' на XX з'їзді КПРС. У ній, зокрема, він
зазначив і таке: ''Українці були позбавлені цієї участі тільки тому,
що їх було занадто багато і не було місця, куди їх виселити''.

Після війни Сталін знову почав побоюватись посилення військових.
К.Рокоссовський був відправлений у Польщу на посаду міністра
національної оборони ПНР. Було заарештовано маршала авіації
О.Новікова. Проти Г.Жукова готувався судовий процес. Почались арешти
військових, які були у близьких стосунках з Жуковим. Процес проти
Жукова припинив сам Сталін, заявивши, що ''Жуков проти ЦК не піде''.

Ідеологічний наступ. Ждановщина. Сталінська система почала наступ
і на ідеологічному фронті. Колишня слава Росії стала для Сталіна
одним з доказів на користь спадкоємності його режиму по відношенню
до старої Російської держави. Ідеологія і політична практика
сталінізму набрала відверто великоруських націоналістичних рис.
Проголошувалось скрізь і всюди, що в економіці і політиці, філософії
і науці саме російська думка має ''всесвітньо-історичне значення''.
Російський народ, за словами Сталіна, ''заслужив у цій війні
загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх
народів нашої країни''. Російський народ проголошувався як найбільш
передовий за рівнем культури та економічного розвитку.

Влітку 1946 р. розпочався широкий наступ на культуру, який
отримав назву ''ждановщина''. Початком її стала постанова ЦК ВКП(б)
''Про журнали ''Звезда'' і ''Ленинград'', ініціатором якої був
Сталін, а головним провідником - Жданов. Головними цілями компанії
''для пророблення'' було обрано А.А.Ахматову і М.М.Зощенка.

До постанови про літературу додались постанови про репертуар
драматичних театрів, про кінофільми ''Велике життя'', про оперу
В.Мураделі ''Велика дружба''.

Стало практикою закриття журналів, заборона літературних,
музичних, кінематографічних творів.

Знову почались нападки на ''формалістів'' у музиці, серед яких
головними було названо С.С.Прокоф'єва і Д.Д.Шостаковича.

Водночас розгорнулась боротьба з ''космополітизмом''. У цьому
''витку'' боротьби загинули відомі діячі культури: актор і режисер
С.Міхоелс, поет П.Маркіш та ін. Ця кампанія значною мірою носила
антисемітське забарвлення. Космополітом могли оголосити будь-яку
людину, яка цікавилась західною літературою, музикою, живописом. Це
призвело до ізоляції радянського народу від досягнень світової
культури.

Становище в науці. Існуюча система керівництва наукою ставила над
усе вірність ученого догмам, які Сталін виклав у ''Короткому курсі
історії ВКП(б)'', практично виключала будь-який вияв наукового
вільнодумства. Та й склад кадрів наукових працівників був далеко не
однорідним. Поряд з вченими, які зробили видатний внесок у світову
та вітчизняну науку, такими як П.Л.Капіца, СІ.Вавілов, М.В.Келдиш,
було чимало кар'єристів і лжевчених.

Після арешту напередодні війни і згодом трагічної загибелі
М.І.Вавілова, провідне місце в біології посіли Т.Д.Лисенко і його
послідовники.

Енергійний, напористий, майстер інтриг Т.Лисенко безперервно
клявся у вірності марксизму-ленінізму і особисто Сталіну, давав
обіцянки вивести високоврожайні сорти і розв'язати продовольчу
проблему. Але на перешкоді його ''науковій'' діяльності стояли
генетики, які доводили абсурдність його тверджень. Заручившись
підтримкою Сталіна, Лисенко перейшов у наступ.

У серпні 1948 р. відбулась сесія Всесоюзної академії
сільськогосподарських наук ім. В.І.Леніна (ВАСГНІЛ). Лисенко
виступив на ній з доповіддю. Він заявив, що текст доповіді схвалив
ЦК ВКП(б), а, отже, особисто Сталін. Справжні вчені не поступилися
науковими переконаннями (В.С.Нємчинов, Й.А.Рапопорт), але лисенкевці
перемогли. Більшість генетиків було звільнено з роботи, їм
заборонили займатись науковою діяльністю. Розвиток цієї важливої
галузі науки було зупинено на роки.

Важке становище склалось і в інших науках, особливо гуманітарних.
В економічній науці все було підпорядковано пропаганді праці Сталіна
''Економічні проблеми соціалізму в СРСР'', в якій він, зокрема,
напав на тих економістів, які мали свою, особливу думку щодо проблем
товарного обороту, товарно-грошових відносин. Сталін звинуватив їх у
науковому невігластві, у нерозумінні, що товарний оборот несумісний
з перспективою переходу до комунізму.

Історія як наука перебувала під повним і безроздільним впливом
''Короткого курсу'' і покликана була виправдати існуючий порядок.

Практично обірвались зв'язки із світовою наукою. Саме наприкінці
40-х - на початку 50-х років на окремих найважливіших напрямах
наукових досліджень і почалось відставання від світового рівня.

Відбудова господарства. Відбудова почалася відразу після
визволення захоплених територій. Для її проведення був розроблений
четвертий п'ятирічний план (1946-1950).

Перед країною стояло питання про шляхи економічного розвитку і
знову, як напередодні війни, Сталін висунув гасло: завершити
побудову соціалізму і почати перехід до комунізму. На його думку,
війна лише затримала виконання цього завдання. Сталін припускав, що
для побудови матеріально-технічної бази комунізму достатньо довести
виробництво чавуну до 60 млн.т. на рік, сталі - до 60 млн. т., нафти
- до 60 млн.т., вугілля до 500 млн.т.

У 1948 р. за основними показниками було досягнуто перевищення
довоєнного 1940 р. Досягненню таких результатів сприяли наступні
фактори:

- ентузіазм радянських людей;

- низький рівень споживання;

- концентрація ресурсів;

- примусове вилучення коштів під час грошової реформи 1947 р.
(Заробітна плата залишалась незмінною. За банківськими вкладами з 3
до 10 тис. крб. було здійснено зменшення заощаджень на 1/3, а за
вкладами понад 10 тис. крб. - 2/3. Для тих, хто зберігав гроші поза
банківськими установами обмін здійснювався 1 до 10.);

- використання праці військовополонених (німців, японців), а
також в'язнів ГУЛАГу;

- репарації.

Переважний розвиток групи ''А'' (виробництво засобів виробництва)
призвів до ще більшої диспропорції у промисловості, яка намітилась
ще у 30-ті роки. Це посилило хронічну хворобу радянської економіки:
дефіцит товарів народного споживання.

Становище на селі. У найгіршому становищі після війни опинилось
сільське господарство. Крім втрат у роки війни (знищення МТС,
скорочення поголів'я худоби, зменшення зайнятих у сільському
господарстві), сільське господарство зазнавало нових утисків з боку
адміністративно-командної системи.

Посуха і голод 1946-1947 pp. не позначились на зменшенні планових
показників заготівлі продукції. У селах забиралось все, аби виконати
план.

Податок накладався на худобу, птицю, фруктові дерева, що
спричинило занепад підсобного господарства, яке давало 40% окремих
видів продукції.

Норми довоєнного часу обмежували свободу пересування
колгоспників, адже у них не було паспортів. Фактично колгоспники
були справжніми кріпаками. На них не поширювались і соціальні
гарантії, які існували у містах: оплата з тимчасової
непрацездатності, пенсійне забезпечення. Оргнабори сільського
населення на відбудову міст і спорудження нових заводів підривали
сільське господарство, бо позбавляли його робочої сили.

Керівництво вбачало всі проблеми сільського господарства в
залежності від природних стихій і вважало, що їх можна розв'язати,
зменшивши цю залежність.

У 1948 р. виник ''Сталінський план перетворення природи'', за
яким передбачалось провести лісозахисні заходи, розвивати
зрошувальну систему, споруджувати ставки, водоймища. У подальшому
цей план був доповнений рішеннями про будівництво великих каналів.

Нова хвиля репресій. Під кінець свого життя Сталін намагався
знищити всіх свідків своїх зловживань і здійснив низку кадрових
перестановок.

У 1949 р. Сталін санкціонував так звану ''Ленінградську справу''.
Приводом до початку справи послужив анонімний лист, що звинувачував
ленінградських партійних діячів у фальсифікації результатів виборів
на партійній конференції. Було заарештовано понад 200 партійних
працівників.

Після цього значно зміцнились позиції Маленкова, якого
підтримував Берія, і Хрущова, який був призначений на посаду першого
секретаря Московського обкому партії і секретаря ЦК.

Саме Маленков і Хрущов виступили на XIX з'їзді ВКП(б) з головними
доповідями.

За ініціативою Сталіна на цьому з'їзді була здійснена
реорганізація вищих партійних органів. ВКП(б) дістала нову назву -
Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Замість Політбюро
створювалась Президія у складі 37 чол., збільшувалась кількість
секретарів ЦК з 5 до 10 чол., було вдвічі розширено склад ЦК партії
(до 232 чол.). Таким чином, диктатор хотів урівноважити вплив
''старої гвардії'' ''молодою'', якою було легше управляти.

У січні 1953 р. Сталіна оглянув лікар-терапевт професор
В.М.Виноградов, який дійшов висновку про погіршення стану здоров'я
пацієнта. Професора Виноградова і деяких інших відомих
спеціалістів-медиків заарештували й оголосили агентами міжнародної
сіоністської організації. Виникла так звана ''справа лікарів''.
Тільки смерть Сталіна відвернула нову хвилю репресій.

62. Відлига. Реформи М.С.Хрущова (1953-1964 pp.)

Зміни в керівництві партією і державою. 5 березня 1953 р. Й.В
Сталін помер. З його смертю скінчилась ціла епоха у житті
Радянського Союзу. Епоха, коли формувалась і утверджувалась
тоталітарна система з усіма її рисами.

Смерть вождя поставила на порядок денний питання: в якому
напрямку далі буде рухатись радянське суспільство?

Подальший розвиток країни залежав від розкладу сил у вищих
ешелонах влади, склад яких не зазнав змін. І тому існуюча еліта
могла продовжувати політику Сталіна, або, у кращому випадку, піти на
ліквідацію найбільш негативних проявів існуючої системи, зберігши
основи командно-адміністративної системи.

Головою Ради Міністрів став Маленков. Його на цю посаду
запропонував Берія. У свою чергу, Маленков запропонував об'єднати
МВС і МДБ під керівництвом Берії. Були проведені і інші зміни у
складі керівництва. Хрущов домігся на цьому засіданні прийняття
рішення про повернення у Москву Г.К.Жукова, який на той час
командував Уральським військовим округом.

Посада першого секретаря у партії не пропонувалась, але Хрущов як
єдиний з секретарів ЦК, що входив до Президії ЦК, фактично взяв під
контроль кадри партійного апарату.

У зв'язку з трауром була оголошена амністія, в результаті якої на
свободу вийшло багато карних злочинців, що призвело до загострення
становища у країні.

Політика нового керівництва країни було вкрай непослідовною. Це
пояснювалось нестійкістю коаліції Маленков-Берія-Хрущов. Ці лідери
прагнули одноосібної влади. Найбільше шансів було у Берії, який
контролював два з трьох ''силових'' міністерств. Основним суперником
Берії став Хрущов, який зумів на свою сторону залучити Маленкова й
Жукова.

У липні 1953 р. на одному з засідань у Кремлі, яке вів Маленков,
Хрущов виступив із звинуваченням на адресу Берії в кар'єризмі,
націоналізмі і у зв'язку з англійською та муссаватист-ською
розвідками. Хрущова підтримали, як і домовились, Булга-нін, Молотов
та інші. Як тільки приступили до голосування, Маленков натиснув
потаємну кнопку дзвінка, і кілька офіцерів вищого рангу заарештували
Берію. За наказом Жукова у Москву були введені Кантемирівська і
Таманська дивізії, які мали нейтралізувати можливий виступ
прихильників Берії. Повністю було замінено охорону Кремля,
заарештовано співробітників Берії.

Завдяки таким діям Хрущов усунув найнебезпечнішого свого
конкурента. Берію було засуджено і страчено у вересні 1953 р.

Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК КПРС. У пресі почали
з'являтися перші статті, які засуджували культ особи, почався
перегляд ''справи лікарів'' і т.д. Але в той же час був придушений
страйк в'язнів ГУЛАГу на шахтах Воркути.

Сільське господарство. Цілина. Прийшовши до влади, Хрущов вдався
до рішучих дій. У вересні 1953 р. він виступив на Пленумі ЦК з
пропозиціями щодо розвитку сільського господарства:

- зменшити планові показники;

- запровадити авансування праці колгоспників;

- засудити практику існування слабких господарств за рахунок
передачі їм коштів міцних;

- зменшити управлінський апарат;

- сприяти допомозі міста селу.

Ці пропозиції були слушними, але дати негайне збільшення
виробництва сільгосппродукції вони не могли.

Вихід було знайдено в освоєнні цілинних та перелогових земель. Це
був яскравий приклад екстенсивного розвитку сільського господарства.

Сприяло реалізації ідеї те, що середина 50-х років - це період
відродження масового ентузіазму, особливо серед молоді.

Зміни повільно, але неухильно відбувались у країні, викликаючи у
молодих людей щире бажання зробити особистий внесок у зміцнення
матеріальних основ радянського суспільства. Створювався сприятливий,
з соціально-психологічної точки зору, момент, коли масовий
ентузіазм, будучи підкріпленим матеріально, міг би дати
довготерміновий ефект. Однак спалах ентузіазму молоді керівництво
сприйняло як постійну, незмінну і завжди у майбутньому керовану
силу.

До весни 1954 р. на казахстанській цілині була організовано понад
120 радгоспів. Першоцілинникам доводилось жити у важких умовах і
працювати майже цілодобово.

Перші результати освоєння цілини були оптимістичними. У 1954 р.
цілина дала понад 40% валового збору зерна. Збільшилось виробництво
м'яса, молока. Все це дало змогу дещо поліпшити продовольче
постачання населення.

Проте успіхи були лише у перші роки. Відсутність наукового
підходу до освоєння цілини призвела до швидкого виснаження грунтів.
Урожайність була низькою. На освоєння цілини було використані значні
матеріальні і людські ресурси, які з більшим ефектом можна було
використати для розвитку традиційних районів землеробства.

XX зЪд КПРС. Переломним у реформаторській діяльності став 1956 р.
Він показав межі відлиги як у зовнішній так і у внутрішній політиці.

Визначною подією став XX з'їзд КПРС. Підготовка до з'їзду велась
у традиційному для того часу дусі - з численними рапортами, вахтами,
зобов'язаннями. Але ще під час попереднього обговорення звітної
доповіді ЦК з'їзду Хрущов запропонував включити до неї спеціальний
розділ про культ особи Сталіна, але не знайшов підтримку з боку
більшості ЦК і у звітну доповідь ця тема не ввійшла.

Проте у доповіді було немало положень, які йшли врозріз з догмами
сталінської епохи. Це стосувалось передусім оцінки міжнародної
ситуації. Хрущов заявив, що мирне співіснування держав - не
тимчасовий тактичний хід, а незмінна політична лінія країн
соціалізму. В той же час заявлялось, що політика мирного
співіснування є однією з форм класової боротьби.

Важливим був висновок і про можливість відвернення воєн у сучасну
епоху. Ця можливість пов'язувалась виключно із зростанням воєнної
могутності СРСР і ''світового табору соціалізму''.

У доповіді стверджувалось, що можливі ситуації, коли комуністичні
партії прийдуть до влади мирним, парламентським шляхом.

У внутрішній політиці висувались такі завдання:

- забезпечити зростання промислового виробництва;

- піднесення сільського господарства;

- запровадження семигодинного робочого дня;

- проведення пенсійної реформи;

- збільшення темпів житлового будівництва.

Поряд з цим Хрущов заявив, що необхідно виконати ''історичне
завдання'', яке висунув Сталін на XVIII з'їзді партії, -догнати і
перегнати капіталістичні країни по виробництву найважливіших видів
промислової продукції на душу населення.

На закінчення Хрущов під оплески присутніх сказав, що
''сподівання ворогів соціалізму на розгубленість партії в той
момент, коли смерть вирвала з наших лав Й.В.Сталіна'', провалились,
що ЦК КПРС поклав край діяльності ''заклятого агента імперіалізму''
Берії.

У доповіді, як і раніше, викривались ''вороги народу'' Бухарін,
Риков, Троцький, Каменев та ін.

Здавалось, що з'їзд так і пройде за типовим сценарієм - з
традиційними нескінченними виступами делегатів з самозвітами і
запевненнями у безумовній підтримці лінії партії.

Але на закритому засіданні Хрущов заявив, що з початку роботи
з'їзду повноваження колишнього складу ЦК втрачають силу аж до
виборів нового, а отже, ніхто не має право заборонити йому як
рядовому делегатові виступити на одному із засідань з спеціальною
доповіддю про своє розуміння ''культу особи Сталіна .

У своїй доповіді він розкрив етапи розвитку та прояви культу
особи Сталіна, його негативні наслідки, злочинні дії та їх
результати на багаточисельних фактах зловживань, некомпетентності,
фальсифікації ряду судових справ щодо партійних, військових,
наукових кадрів. Хрущов вперше познайомив делегатів з так званим
Ленінським заповітом, в якому давалась негативна оцінка Сталіна.

В доповіді Хрущова вся провина за скоєння злочинів покладалась на
Сталіна, Єжова, Берію. Тим самим він свідомо виводив з-під
відповідальності найближче оточення Сталіна, його ''соратників'', до
яких належав і сам. Увесь склад нової Президії ЦК КПРС, включаючи
Молотова, Кагановича, Ворошилова та інших, Хрущов характеризував як
вірних ленінців, які рішуче борються з культом особи і відновлюють
колективне керівництво та ленінські норми партійного життя.

На закінчення він сказав: ''Ми повинні з усією серйозністю
поставитись до питання про культ особи. Саме тому ми робимо доповідь
про нього на закритому засіданні з'їзду. Треба знати міру, не тішити
ворогів, не розкривати перед ними своїх болячок''.

На засіданні було прийнято рішення не публікувати доповідь, хоча
вже через три дні у західних засобах масової інформації з'явився
повний текст доповіді.

У той час було підготовлено постанову ЦК КПРС ''Про культ особи і
його наслідки'', яка визначила офіційні межі критики культу особи
Сталіна і мала протидіяти поширенню критики партії і соціалістичного
ладу.

Активізація суспільного життя. Розголошення фактів про
зловживання владою Сталіним, засудження необгрунтованих репресій
стали поштовхом до пожвавлення суспільного життя.

Але процес десталінізації 50-60-х років був непослідовним і
суперечливим, частковим і не виходив за межі офіційної політики.
Будь-які спроби вийти за її рамки присікались антидемократичними
методами ( арешти, засудження і т.д.).

Викриття культу особи Сталіна дали поштовх до масових рухів у
деяких країнах Східної Європи (Польща, Угорщина). В Угорщині
десталінізація призвела до вибуху народної революції. Радянське
керівництво було поставлено у складне становище, до того ж
розгортався конфлікт і на Близькому Сході, де спалахнула ще одна
арабо-ізраїльська війна, в яку втрутились Великобританія і Франція,
які прагнули відновити контроль над Суецьким каналом.

Для розв'язання цих двох міжнародних криз Хрущов вдався до
силових методів. В Угорщині радянські війська придушили народну
антитоталітарну революцію, яка була оцінена як контрреволюція. Для
припинення війни на Близькому Сході Хрущов пригрозив застосувати
ядерну зброю проти агресора.

Нові тенденції в політиці Хрущова викликали занепокоєння в
консервативній частині партії,, які у червні 1957 р. на Пленумі ЦК
КПРС прагнули усунути Хрущова від влади. Але підтримка Хрущова з
боку військових (Жуков) і КДБ (Серов) усунула цю загрозу і навіть
дала можливість йому укріпитись при владі. Зосередивши у своїх руках
значну владу, Хрущов змінив керівництво армії і КДБ.

Успіхи науки. Друга половина 50-х - початок 60-х років були
періодом, коли Радянський Союз, як і інші індустріальні держави,
вступив у епоху науково-технічної революції. її особливістю у СРСР
було те, що вона розвивалась переважно в надрах
військово-промислового комплексу. Це пояснювалось тим, що йшла
''холодна війна'' і створення нових зразків зброї могло дати
перевагу в протистоянні; відсутністю стимулів для запровадження
досягнень НТР у цивільних галузях виробництва.

У цей період були такі досягнення НТР:

- 4 жовтня 1957 р. був запущений перший штучний супутник Землі;

- створено міжконтинентальну балістичну ракету;

- 12 квітня 1961 р. у космос полетіла перша людина Ю.О.Гагарін;

- введено в експлуатацію перший атомний криголам ''Ленін''.

Іноді такі вражаючі досягнення супроводжувались людськими

жертвами. Так, у жовтні 1960 р. під час вибуху балістичної ракети
перед самим стартом загинули маршал М.І.Неделін, кілька сотень
інженерів, робітників, офіцерів і солдатів.

Під час аварії у 1957 р. в м. Киштим біля Челябінська сталося
зараження радіоактивними речовинами території ряду областей. Сотні
людей опромінились, понад 10 тис. чол. було відселено з
радіоактивної зони.

Реформи управління економікою. У 1957 р. розпочалися реформи
управління народним господарством. На думку Хрущова,
надцентралізовані галузеві міністерства, які тоді існували, не могли
забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них
створювались територіальні управління - ради народного господарства
(раднаргоспи).

Організація раднаргоспів дала певний ефект. Скоротились безглузді
зустрічні перевезення вантажів, закривались сотні дрібних
виробництв, які дублювали одне одного на підприємствах різних
міністерств. Вивільнені площі використовувались для виробництва
нової продукції. Прискорився процес технологічної реконструкції
багатьох підприємств: за 1956-1960 pp. було введено в дію в 3 рази
більше нових типів машин, агрегатів, приладів, ніж у попередню
п'ятирічку. Відбулось істотне скорочення
адміністративно-управлінського апарату.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не сталося.
Підприємства замість дрібної опіки міністерств одержали дріб'язкову
опіку раднаргоспів. До підприємства, до робочого місця реформа не
дійшла та і не могла дійти, бо не була навіть зорієнтована на це.

Замість пошуку матеріальної заінтересованості кожного працівника
у результатах своєї праці було проведено зміни у нормуванні й
оплаті. Результатом цього стало значне скорочення кількості
робітників, які працювали на основі відрядної оплати і зростання
кількості погодинних працівників. І без того невисокі матеріальні
стимули до праці почали різко падати.

Проте активніше почали застосовуватись моральні стимули. Виник
новий рух - бригади комуністичної праці. Члени цих бригад намагались
запровадити комуністичні методи у своє повсякденне життя: проводити
разом вільний час, підвищувати свій загальноосвітній, технічний і
професійний рівень.

Реформи управління призвели до збоїв у виконанні шостої
п'ятирічки. Однак визнавати це і вносити необхідні корективи не
стали. Було знайдено інше рішення: замінити п'ятирічний план
1956-1960 pp. на семирічний 1959-1965 pp. Тоді ''нестача'' перших
років п'ятирічки покривалась би новими планами.

Семирічний план передбачав рішучий ривок у забезпеченні населення
житлом, товарами споживання, але як і раніше наголос робився на
випереджаючому розвитку групи ''А''.

Семирічний план був прийнятий на XXI з'їзді КПРС. На з'їзді також
урочисто було проголошено, що СРСР вступив у ''період розгорнутого
будівництва соціалізму''. Ставилось завдання - в найкоротший строк
догнати і перегнати найбільш розвинуті капіталістичні країни по
виробництву продукції на душу населення. Це передбачалось досягти на
початку 70-х років.

У своїй доповіді Хрущов зробив висновок про повну і остаточну
перемогу соціалізму в СРСР і тим самим, на його думку, підтвердилась
можливість побудувати соціалізм в одній країні.

Подальша реформаторська діяльність Хрущова була знову пов'язана з
сільським господарством, яке продовжувало залишатись слабким місцем
радянської економіки, хоча там і відбулись деякі позитивні зрушення
(у 1956 р. дало позитивні результати освоєння цілини).

За цих умов у кінці 1958 р. з ініціативи Хрущова прийнято рішення
про продаж колгоспам сільськогосподарської техніки, яка знаходилась
у розпорядженні МТС. Більша частина колгоспів не могла відразу її
купити і брала на виплат. Це спочатку погіршило фінансове становище
значної частини господарств і породило невдоволення. Іншим
негативним наслідком була фактична втрата кадрів механізаторів і
ремонтників, до цього зосереджених у МТС, які не бажали переходити
до колгоспу, що означало б зниження їхнього життєвого рівня. Вони
знаходили собі роботу в районних центрах, містах. У колгоспах
ставлення до техніки погіршилось, бо вони не мали , як правило,
гаражів, місць для зберігання у зимовий час, та й загальний рівень
технічної культури колгоспників був ще низьким.

На сільське господарство, як і раніше, тиснули стереотипи
ра-портоманії, прагнення апаратних працівників домогтися значних
показників будь-яким шляхом.

Наприкінці 50-х років це найяскравіше виявилось у так званій
''рязанській афері'', коли керівництво області з метою виконати своє
зобов'язання збільшити заготівлю м'яса у 3 рази, пустило під ніж
майже все поголів'я худоби області.

На початку 60-х років сільське господарство знову опинилось на
межі кризи. Керівництво почало шукати вихід у нових кадрових
перестановках. Так у 1961 р. Міністерство сільського господарства
було перетворено в консультативний орган. Хрущов сам об'їжджав
десятки областей, даючи особисті вказівки, як вести сільське
господарство. Але бажаного ривка так і не відбулось.

Програма побудови комунізму. XXII з'їзд КПРС, який відбувся у
жовтні 1961 p., був одночасно і тріумфом, і початком занепаду
політики, пов'язаною з іменем Хрущова. В ході роботи і рішеннях
з'їзду відбилась вся суперечливість епохи: реальні досягнення
процесу десталінізації, певні успіхи в економічному розвитку і
фантастичні, утопічні плани, кроки до демократизації
внутрішньопартійного життя і різке посилення культу особи самого
Хрущова.

З'їзд обговорив питання ''Про Програму Комуністичної партії
Радянського Союзу''. Хрущов заявив, що програма будівництва
матеріальної бази комунізму розрахована на 20 років. Наприкінці
цього періоду ''нинішнє покоління радянських людей буде жити при
комунізмі''.

Але трапилось не так, як сподівався Хрущов. 1962-1964 pp. стали
роками внутрішнього безладдя і зростання напруженості. Погіршилось
продовольче постачання міського населення.

У 1962 р. замість колишніх сезонних знижень держава підвищила
роздрібні ціни на масло на 50%, на м'ясо на 25-40%. Відповідно
підвищились ціни на десятки найменувань продукції. Це викликало
велике невдоволення найширших мас народу, особливо робітників.

Робітничі заворушення. Суспільна криза. У М.Новочеркаську
Ростовської області звістка про підвищення цін збіглася із зниженням
розцінок робітникам одного з великих місцевих підприємств. Це
призвело до стихійної зупинки заводу і страйку. Для розслідування
обставин туди виїхала комісія ЦК КПРС на чолі з А.І.Мікояном і
Ф.Р.Козловим. Напруження в місті наростало. Були викликані війська і
танкові частини. Останні блокували дорогу від заводу, розташованого
за містом, до центру. Робітники, дізнавшись про прибуття партійних
керівників, влаштували мирну демонстрацію. Але коли колони
демонстрантів досягли площі перед будинком міськкому, у підвалі
якого Мікоян і Козлов влаштували свій штаб, проти робітників було
застосовано зброю. Були вбиті і поранені. Трагедія сталась у супереч
рішучій відмові віддати наказ про застосування зброї з боку генерала
М.К.Шапошнікова, Героя Радянського Союзу, заступника командуючого
Північно-Кавказьким військовим округом. У тодішній пресі відомостей
про цю подію не було.

Восени вибухнула нова криза. У вересні 1963 р. виповнювалось 10
років з того часу, як на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС
М.С.Хрущова було обрано Першим секретарем. Почалось ретельно
сплановане святкування ''Великого десятиріччя'', яке мало прославити
Хрущова і його правління.

І раптом зник хліб у булочних і магазинах. Виникла паніка: у всіх
містах, крім Москви, люди стояли в тисячних чергах, але хліба не
було кілька днів.

Причиною цього було те, що у 1963 р. цілина не дала врожаю (чорні
бурі змели верхній родючий шар землі), до того ж партійні працівники
всіх рівнів боялись доповісти, що нема хліба, щоб не зіпсувати
святкування ''великого десятиріччя''.

Щоб справитись з дефіцитом хліба, довелось пустити в хід
стратегічні запаси і терміново закупити зерно за кордоном.

СРСР вперше закупив хліб за кордоном. Але хлібну торгівлю в
країні лихоманило майже рік.

Підвищення цін, поява нових дефіцитів були відображенням
наростання кризових явищ в економіці країни загалом. Після 3-4 років
сприятливої кон'юнктури у промисловості темпи її зростання почали
сповільнюватись. Наростали явища неузгодженості, порушувались
господарські зв'язки. Сповільнився технічний прогрес.

Останні реорганізації. Причини невдач. Листопадовий (1962 р.)
Пленум ЦК КПРС вжив заходів для зміни керівництва народним
господарством. З метою проведення єдиної технічної політики
створювались галузеві державні комітети у Москві, яким передавались
провідні наукові, проектні і конструкторські інститути,
конструкторські бюро заводів з дослідницькими і експериментальними
базами. На них покладалась відповідальність за впровадження нової
техніки. Створені держкомітети стали розширювати свою експансію,
оббирати раднаргоспи, забираючи в них все нові і нові підприємства.
Так створилось двовладдя в управлінні промисловістю. До того ж для
держкомітетів створювався тепличний режим: раднаргоспи відповідали
за план, а держкомітети за впровадження нової техніки.

У березні 1963 р. ''з метою дальшого вдосконалення керівництва
промисловістю і будівництвом'' було створено Вищу Раду Народного
Господарства СРСР при Раді Міністрів СРСР. Це структура створювалась
над Радою Народного Господарства СРСР, Держпланом, Держбудом і
Держкомітетом по координації науково-дослідних робіт.

Крім того, Пленум запропонував широку програму реорганізації
партійного керівництва усім народним господарством: поділ партійної
організації кожної області на дві - промислову і
сільськогосподарську. Відповідно формувався крайовий або обласний
комітет партії ''керівництва сільськогосподарським виробництвом''.
Це рішення фактично приводило до підміни державного керівництва
партійним, а відповідно і до повного злиття партії з державним
апаратом.

Партійний апарат різко збільшився. Слідом за обкомами партії
почали ділитись радянські, комсомольські, профспілкові організації.

Звичайно, не тільки до цього зводилась внутрішня політика
хрущовського керівництва. Важливе значення мало масове житлове
будівництво, яке дало змогу поліпшити матеріальні умови життя
багатьох громадян. За період Хрущова темпи житлового будівництва
були найвищими за всю історію СРСР.

Також були зрівняні з городянами у пенсіях та інших видах
соціальної допомоги члени колгоспів.

Головна причина невдач реформ Хрущова полягала в тому, що
соціалізм радянського зразку принципово не підлягав реформуванню.
Будь-які зміни мали привести або до введення ринкових елементів і,
відповідно, - до капіталізму, або до посилення контролю держави і
відповідно - до сталінізму. Хрущов, відмовившись від сталінізму, не
зумів, у силу своїх переконань, зробити рішучі кроки до введення
ринкових механізмів. І вся його реформаторська діяльність була
приречена на поразку.

63. ''Застій'' в економіці СРСР (друга половина 60-х - перша
половина 80-х років)

З легкої руки російських економістів П.Бунина і Г.Попова
наприкінці 80-х років у науковій літературі з'явилися нові терміни
для характеристики СРСР 1960-1980 pp. - командно-адміністративна
економіка, застій. Малося на увазі, що радянська модель соціалізму
на середину 60-х років вичерпала себе і темпи економічного зростання
сповільнились. На початку 80-х років вони взагалі стали
символічними. Примусові, командні важелі впливу на виробництво тепер
мали низьку ефективність. Нових методів господарювання
партійно-державне керівництво СРСР побоювалось, справедливо
відчуваючи в них загрозу власному існуванню. До 1985 p., початку
''горбачовської ери'', всі реформи зводились до косметичного
ремонту, не зачіпали підвалин соціалізму як суспільного ладу. Якщо
М.Хрущов до свого звільнення у жовтні 1964 р. вів бурхливу
реформаторську діяльність, обіцяв в недалекому майбутньому великі
соціальні блага, комунізм, а М.Горбачов через двадцять років знову
почав перебудову, то в другій половині 60-х - першій половині 80-х
панувало відносно розмірене, зовні спокійне життя. Застій
поширювався на економічну, соціальну, політичну й духовну сфери
суспільства, де мав специфічні, далеко не однозначні форми
виявлення.

У 60-х роках закінчився екстенсивний етап економічного розвитку
СРСР. Переходу до інтенсивних форм господарювання здійснити не
вдалося. В СРСР зберігався консервативний, непридатний механізм
господарювання. Економічні реформи або зовсім захлинулись, або
проводились непослідовно. Заклик органічно поєднати досягнення
науково-технічної революції з перевагами соціалізму багато в чому
залишився на папері. Численні програми й проекти, п'ятирічні плани
на стали тією основою, на якій можна було б оперативно приймати
неординарні рішення. Давався взнаки і низький рівень розробки
валютно-фінансових проблем. Товарно-грошовим відносинам, ринку
тривалий час взагалі не надавали належного значення, підмінюючи їх
адміністративними й організаційними заходами. Особиста
зацікавленість виробників фактично ігнорувалася. Через непродуману,
заідеологізовану науково-технічну політику кінцевий економічний
ефект далеко не завжди відповідав докладеним зусиллям, не стимулював
творчу працю і зростання рівня кваліфікації. Насиченість
спеціалістами з вищою або середньою спеціальною освітою і надто
повільне зростання продуктивності праці свідчили про нераціональне
використання кадрів, відсутність їх оптимальної розстановки та умов
реалізації індивідуальних і колективних можливостей. Понад 4 млн.
спеціалістів Радянського Союзу працювали на посадах, які не
відповідали рівню їхньої підготовки.

Економічний прогрес України перебував у вимушеній залежності від
загального стану СРСР та його сателітів. За визначеннями
''інтеграція'', ''інтернаціоналізація'', ''єдиний
народногосподарський комплекс'' приховувалися дії, спрямовані на
уніфікацію народів і штучне переплетення економіки різних країн і
регіонів, аби ніхто, крім бюрократичної і партійної еліти, не був
господарем на своїй землі. Природні родовища України бездумно
експлуатувались. Довгострокові національні інтереси не
враховувались.

Труднощі і суперечності економічного розвитку відбувалися на тлі
зростаючої конфронтації з індустріально розвиненими країнами Заходу.
Надії М.Хрущова подолати розрив між СРСР і США, ''наздогнати і
перегнати'' стали примарними. За чверть століття СРСР ні на крок не
просунувся у подоланні відставання від США в продуктивності праці у
промисловості (55% за офіційними радянськими джерелами) і сільському
господарстві (20%).

Під впливом помилкових політичних пріоритетів зовнішні економічні
зв'язки СРСР виявились надміру заідеологізованими, спрямованими на
країни-члени Ради економічної взаємодопомоги. Фактично відбувалось
розбазарювання паливно-сировинних й енергетичних ресурсів задля
досягнення політичної стабільності в підконтрольному регіоні чи
виручення певних валютних коштів на Заході.

Штучна відгородженість від світу сприяла пануванню тоталітарної
системи в СРСР, вела до економічного відставання країни і погіршення
умов життя трудящих. Радянська економіка опинилася у кризовому
стані.

64. Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках

Радянський тоталітарний режим за роки свого існування зумів
встановити повний контроль над суспільною свідомістю. Проте
знаходилися люди, які не погоджувались з політикою правлячої
верхівки, звідки й їхня назва - дисиденти. Вони мислили інакше, ніж
до того привчили більшість народу, тому називалися також
інакомислячими.

Люди такого роду почали заявляти про себе за часів Хрущова. Одним
з перших дисидентів був генерал Петро Григоренко. Він не був
противником комуністичної ідеології і домагався головним чином того,
щоб усередині партії була створена така система, за якої було б
неможливо оновити диктатуру сталінського типу. Цього було достатньо,
щоб звільнити його з армії, а згодом - запроторити до психлікарні.

З середини 60-х років почалися безперервні, хоча й малочисе-льні,
виступи і проти комуністичної системи, і проти комуністичної
ідеології.

На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у
ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний ''погром''
право-захисного руху. Були застосовані широкі репресії проти його
учасників. Рух був послаблений і ти.м, що деякі його учасники
погодилися на співпрацю з режимом і почали закликати до цього інших.
Проти найбільш знаних учасників руху - академіка Андрія Сахарова і
письменника Олександра Солженіцина розпочалася кампанія цькування
через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було силою
депортовано за кордон.

Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав
людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи
сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (''Гельсінські групи'')
у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік - у Грузії та Вірменії.
Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду
тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її
виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за
виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками
''Гельсінських груп'' були Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл,
Михайло Горинь та ін.

Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію
це викличе в світі, кремлівський режим вирішив принаймні
нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р.
відбулися арешти членів ''Гельсінських груп'' - найактивніших
учасників правозахисного руху. У 1980 р. академік Сахаров був
відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині
Нижній Новгород).

На початок 80-х років майже всі активні учасники дисидентського
руху опинилися в ув'язненні або у засланні. Деякі там і померли -
Василь Стус, Олекса Тихий, Василь Литвин, Анатолій Марченко та ін.

Незважаючи на репресії з боку КГБ, рух на захист прав людини в
СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки
перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був
змушений надати майже всім ув'язненим дисидентам волю.

Дисидентський рух у СРСР є однією з яскравих історичних сторінок.
Досить невелика група інтелектуалів потроху будила національну
свідомість і підштовхнула його до опозиції існуючій системі.

65. Перебудова і розпад (1985-1991 pp.)

На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і
політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними
методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала
нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його
економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної
сфери.

Але форми, глибина процесів оновлення були усвідомлені не
відразу, а формувались шляхом спроб і помилок.

Перші спроби вийти з кризи були здійснені Андроповим, який став
Генеральним секретарем у 1982 р. після смерті Брежнєва. Він тривалий
час працював у КДБ і мав повну інформацію про розмах корупції в
країні і про стан народного господарства. Андропов спробував навести
порядок, застосовуючи більш жорсткі санкції проти злочинного світу,
проти порушників трудової дисципліни. Було порушено цілу серію
судових справ проти корумпованих посадових осіб. Такі заходи дали
певний ефект: дещо збільшилось виробництво. Але радикально
переломити ситуацію він не зміг. До того ж, тяжко захворів і
невдовзі помер. На його місце було обрано К.У.Черненка, який вже
тоді був смертельно хворий.

У березні 1985 р. після смерті К.У.Черненка на посаду
генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. Весною
1985 р. він не прагнув до зміни соціально-політичного устрою,
вважаючи, що соціалізм в СРСР життєздатний. Але він розумів, що
''так жити не можливо''. Незабаром відбувся квітневий (1985 р.)
Пленум ЦК КПРС, на якому питання суспільно-політичного життя у
багатьох випадках були поставлені по-новому. Був проголошений курс
на прискорення соціально-економічного розвитку.

Весною 1985 р. вирішення більшості проблем керівництву вбачалося
шляхом зосередження зусиль для підвищення темпів економічного
зростання і подолання відставання машинобудування. Планувалось
активізувати соціальні фактори і тим самим підвищити добробут
громадян; вдосконалити систему управління народного господарства;
стимулювати нові форми праці (реформи А.Аганбегяна).

Також нове керівництво внесло нові елементи в оцінку міжнародного
становища і почало поворот у зовнішньополітичній сфері, заснований
на пріоритеті загальнолюдських цінностей.

Друга половина 1985 і початок 1986 р. пройшли під знаком
підготовки до чергового XXVII з'їзду КПРС і розгортання двох
кампаній: боротьба з пияцтвом і алкоголізмом і боротьба з
нетрудовими доходами. У цей час у вищому партійному і державному
керівництві розгортається боротьба між брежнєвською гвардією
(Гришин, Романов) новими партократами (Лігачов) і реформаторами
(Яковлев, Шеварднадзе).

XXVII з'їзд КПРС не вніс принципово нового у внутрішньополітичне
життя країни, але на з'їзді Горбачову вдалося провести нову
концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план ''класову
боротьбу'' і висунувши положення про взаємозв'язок всіх світових
явищ. Він почав завойовувати світове визнання, що дало йому
додатковий козир в боротьбі за владу. (Поворот в його поглядах
відбувся після зустрічі з М.Тетчер у 1984 р. після якої вона
заявила: ''З ним можна мати справу'').

Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (Перебудова)
виявилось не простою справою. Проведення реформ згідно з традиційною
командно-адміністративною практикою виявилось неможливим.
Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні
перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення
антиалкогольної компанії і боротьби з нетрудовими доходами) і
побічні явища, які повністю нівелювали реформи.

До того ж концепція прискорення виявила свою недієздатність.
Зорієнтована на прискорення розвитку машинобудування, вона ще більше
зменшила виробництво товарів широкого вжитку і тим самим посилила
інфляційні тенденції, дефіцит. На відміну від традиційних криз,
притаманних ринковій економіці, криза радянської економіки
поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання за
показниками, а і зменшення обсягів виробництва. До цього додавалась
інфляція (прихована), дефіцит на оптовому і на споживчому ринках.

Тоді М.С.Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. підняв
питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови,
яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ.

Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Тут
вперше за всю радянську історію ЦК взяв на себе відповідальність за
допущені ''деформації'' у розбудові радянського суспільства. У
засобах масової інформації спочатку несміливо, а потім на весь голос
стали простежуватися критичні мотиви. Але критика зводилась до того,
що потрібно ''повернутися до ленінських норм'' - надміфологізованої,
ідеальної моделі соціалізму. 70-річчя Жовтня дало початок
наростаючій хвилі антисталінізму.

Першим серйозним випробуванням політики гласності став конфлікт
Єльцина (перший секретар Московського міськкому КПРС) із Горбачовим.
Після того, як у жовтні 1987 р. Б.Єльцин виступив на Пленумі ЦК КПРС
з різкою критикою щодо темпів перебудови і в адресу Лігачова, який
був другою людиною у партії, його було виведено зі складу вищого
партійного керівництва. Стенограма засідання цього пленуму не була
опублікована, що привело до поширення різних чуток і вимог
розширення гласності. Навесні 1988 р. стенограма Пленуму була
опублікована, що дало могутній поштовх до розгортання гласності.

За рішенням Політбюро ЦК КПРС була створена Комісія по
додатковому вивченню матеріалів, пов'язаних з репресіями, які мали
місце у 30-50-ті роки. Але реабілітаційний процес зачіпав спочатку
лише вищих партійних чиновників 20-30-х років. Багатьом людям важко
доводилось долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.
Одним в силу того, що руйнувались їхні ідеали, іншим - тому що це
зачіпало їхнє минуле, коли вони робили кар'єру на боротьбі з
''ворогами народу''.

Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у
свідомості стала публікація в газеті ''Советская Россия'' статті
ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої (''Не могу
поступиться принципами''), в якій фактично відстоювалося
консервативна (сталінська) модель радянської історії. Стаття
викликала ажіотаж, який був фактично спровокований Є.Лігачовим.
Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які
поділяють позицію автора. Одночасно ця стаття стала поштовхом до
консолідації консервативних сил. Тільки через кілька тижнів газета
''Правда'' надрукувала передову статтю, в якій стаття Андреєвої
кваліфікувалася ''маніфестом антиперебудовних сил''. Поява
передовиці у ''Правді'' свідчила про перегрупування сил у вищому
ешелоні влади. Консервативні сили у КПРС тимчасово потерпіли
поразку, що дало змогу Горбачову продовжити реформи.

У цей час робиться спроба здійснити реформування радянської
економіки на засадах ''самофінансування'', ''самоуправління'',
''самоокупності''. У основі реформ лежали дві складові:

а) розширення самостійності трудових колективів (закон

''Про державне підприємство та об'єднання'';

б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закон ''Про
кооперацію'', ''Про індивідуальну трудову діяльність'').

Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність і до
того ж вони не виривали економіку з рук бюрократії. А ослаблення
бюрократичного керівництва при нестворених нових механізмах
управління економікою привело до ще більшого хаосу і падіння
виробництв. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних
реформ не можливо без реформування політичної системи.

Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX
партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. На ній
Горбачов спробував закріпити в документах партії модель ''гуманного,
демократичного соціалізму'', який у загальних рисах повторював ідеї
''соціалізму з людським обличчям'' періоду празької весни 1968 р.
Зіткнувшись з опором консервативних сил в партії, Горбачов спробував
вищим державним органам зробити З'їзд Рад, а Верховну Раду
перетворити у постійно діючий законодавчий орган. Також він
запропонував поєднати посаду перших секретарів районних, міських,
обласних комітетів партії з посадою голови Рад. Тим самим він
намагався місцевих партійних вождів пропустити через альтернативні
вибори і тим самим усунути консерваторів. Партійна номенклатура
спочатку погодилась, але усвідомивши, чим це погрожує, домагалася
відміни такого рішення. Також на конференції були накреслені основні
риси виборчої системи, за якою 1/3 депутатів обиралась від
громадських організацій (100 депутатів від КПРС, трохи менше від
комсомолу, ветеранів). Інші 2/3 висувались на окружних виборчих
зборах, які провадились за старою схемою.

Така система виборів повинна була забезпечити керований склад
з'їзду Рад. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його
робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради
СРСР.

Не дивлячись на консервативний характер виборчої системи, серед
депутатів виявилась значна кількість прихильників радикальних
реформ, які об'єдналися у міжрегіональну депутатську групу, яка
фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування
і інші групи, об'єднання депутатів за професійними і політичними
інтересами. Найбільш консервативні позиції займала група ''Союз'',
яка виступала за збереження єдності СРСР будь-якою ціною.

При такому розмаїтті політичних поглядів Голова Верховної Ради
СРСР фактично перетворювався у спікера, який керує засіданнями і
повинен проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між
Горбачовим, який був головою ВР СРСР і одночасно Генеральним
секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які
звинуватили його у м'якості. Демократизація суспільного життя дала
поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів,
пожвавлення національно-визвольних рухів. У різних районах СРСР
спалахнули міжнаціональні конфлікти. Перехід до багатопартійності
почався з формування так званих ''неформальних'' організацій, груп.
У різних містах почали виникати клуби на підтримку перебудови. З
перших днів свого існування заявило про себе товариство
''Меморіал'', яке ставило собі за мету увіковічити пам'ять жертв
сталінських репресій. Значне поширення ''неформальні'' групи мали
серед молоді (але вони виникали в більшості як засіб самоствердження
і як форма протесту молоді). Досить швидко ''неформальні'' рухи
починають політизуватися, особливо після XIX пар-тконференції.
Другим значним поштовхом стали вибори 1989 р. До цього часу в деяких
республіках, насамперед у Прибалтиці, виникають ''Народні фронти'',
які виступали з ідеями економічного, культурного і національного
відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не
виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були
переважно інтелігентськими.

Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У
липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганда.
Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення
шахтарських містечок продовольством і предметами першої
необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у СРСР відбуваються
періодичні кризи у постачанні деяких товарів: ''цукрова криза'',
нестача миючих засобів, ''чайна криза'' (осінь 1980), ''тютюнова
криза'' (літо 1990) і т.д. Справжньою причиною страйків була
нездатність командно-адміністративної системи проводити реформи, які
б забезпечили вирішення соціальних проблем.

Уряд СРСР, очолюваний Рижковим, який після І з'їзду рад попросив
1,5 року на здійснення програми реформ, був змушений вжити екстрені
заходи. Переговори з шахтарями призвели лише до половинчастих
результатів. Верховна Рада СРСР прийняла закон ''Про порядок
вирішення колективних трудових спорів, конфліктів'', але страйки не
припинились. У травні 1990 р. уряд вирішив оприлюднити програму
переходу до регульованої ринкової економіки. її складовою частиною
повинні були стати заходи щодо фінансової стабілізації, які включали
підвищення цін з одночасною виплатою компенсацій. Оприлюднення
програми викликало ажіотажний попит. Населення почало скуповувати
все підряд. Реалізацію програми довелося припинити. Такі дії уряду
сприяли падінню його авторитету і в кінцевому результаті привели до
відставки Рижкова.

С.Шаталін і Г.Явлінський розробили альтернативну програму ''500
днів''. Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової
економіки, роздержавлення державного сектору, формування приватної
власності і одночасно стабілізувати фінансову сферу. (Аналог
польської ''шокової терапії''). Однак ця програма після розгляду її
Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилась
вихолощена.

У жовтні 1990 р. Горбачов запропонував компромісну програму
''Основні напрямки стабілізації народного господарства і перехід до
ринкової економіки''. Але цей компроміс, фактично, нічого не давав
для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні провалилась.
Вище союзне керівництво виявилось нездатним провести економічні
реформи і це давало додаткові аргументи силам, які виступали за
ліквідацію СРСР.

На фоні економічних негараздів і в умовах формування
багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію
статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС в
державі. Спроба винести на обговорення цю пропозицію на засідання
Верховної Ради СРСР і II з'їзду рад блокувалась комуністичною
більшістю до тих пір, поки сам Горбачов не став ініціатором
скасування 6 статті. Одночасно він запропонував ввести посаду
президента СРСР. На III з'їзді рад у березні 1990 р. було скасовано
6 ст., а першим президентом СРСР обрано М.С.Горбачова.

Вибори 1990 р. стали переломними у житті радянського суспільства.
Це були перші демократичні вибори. В результаті виборів радикально
змінився депутатський корпус, особливо в союзних республіках (у
Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще
більше посилило політичну боротьбу.

Кардинальні зміни у СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У
минулому монолітна (20 млн.) КПРС у 1990 була розколота на різні
течії. Першою відкрито заявила про себе ''Демократична платформа в
КПРС'', яка пропонувала змінити назву партії, відмовитись від
кінцевої мети - побудови комунізму як мети недосяжної, утопічної,
відмовитись від принципа демократичного централізму і перейти до
принципу демократичної єдності, будувати партію як федерацію
республіканських незалежних партій.

Опонентом ''демплатформи'' виступили учасники ''Ініціативного''
з'їзду Російської компартії, який відбувся у Ленінграді. Згодом
сформувалась ''Марксистська платформа в КПРС'', прихильники якої
вважали необхідним повернутися до витоків марксизму і виступали за
збереження комуністичної перспективи. Стан, в якому опинився СРСР,
вони оцінювали як переплетіння елементів різних формацій.

У 1990 р. організаційно оформився і розкол у республіканських
компартіях. Одна частина переходила на позиції європейської
соціал-демократії, інша - займала агресивно - комуністичні позиції
(Комуністична партія РСФСР, яка була утворена в 1990 р. і виступала
проти будь яких реформ).

У липні 1990 р. відбувся XXVIII з'їзд КПРС. Цей з'їзд проходив в
умовах, коли партія втратила свою монополію на владу і перед нею
постало завдання або перетворитися в партію парламентського типу,
або вдатись до силових заходів і відновити колишнє становище.
Засідання з'їзду були надзвичайно бурхливими. Більшість делегатів
складали представники партноменклатури, які були досить агресивно
настроєні, але в них ще зберігалась традиційна повага до вищих
партійних діячів. Завдяки цьому Горбачову вдалося провести і
утвердити деякі принципові рішення і відхилити бажання Є.Лігачова
претендувати на посаду заступника Генерального секретаря. Також
Горбачову вдалося провести пропозицію, щоб Політбюро ЦК КПРС стало
формуватися з числа перших секретарів республіканських
парторганізацій. Перші секретарі відразу погодились, прагнучи
збільшити владу на місцях.

Внаслідок такої реорганізації Політбюро втратило функції
Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар по КПРС. Центр
політичної влади у державі переміщувався у Ради. Це призвело до
того, що КПРС почала перетворюватись з ''державної партії'' в
державу в державі, зі своїми закритими лініями зв'язку, мережею
інформаторів, шифрованим зв'язком, значними матеріальними привілеями
і т.д. За рік після XXVIII з'їзду КПРС з неї вийшло більше 4 млн.
чол., а значна кількість перестала сплачувати членські внески. З
партії вийшли Б.М.Єльцин, голови Московської і Ленінградської Рад
Г.Х.Попов, А.А.Собчак. Учасники Дем. платформи виступили за
організований вихід з КПРС і створення Демократичної платформи
(згодом стала Республіканською партією). Літом 1991 р. частиною
членів КП РСФРР була створена нова партія - Демократична партія
комуністів Росії на чолі з О.Руцким. Одночасно почав формуватись рух
за демократичні реформи, лідерами якого стали Яковлев, Шеварднадзе.
Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил
у КПРС, які у 1991 р. переходять до рішучих дій.

Розгортання демократичних процесів, послаблення ідеологічного
тиску на суспільство, панування партократії, неврахування
національних проблем вивело на передній план у політичній боротьбі
права націй. Але в умовах коли повага прав людини не була внутрішнім
переконанням більшості населення ідея суверенітету і незалежності
могла наповнюватись як демократичними так і національними гаслами.

На порядок денний постала проблема забезпечення реального
державного суверенітету союзних республік. Найбільш гостро ця
проблема постала під час виборів 1990 p., коли національні рухи
заявили у весь голос і в деяких республіках отримали більшість на
виборах (Прибалтика, Грузія, Вірменія, Молдова).

11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення
повного державного суверенітету Литовської держави.

В цей час З'їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який
регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Закон пере-

дбачав на такий випадок проведення референдуму. За умов коли, 2/3
населення республіки виступало за таке рішення, встановлювався
перехідний період, який би мав забезпечити мирний вихід із складу
Союзу.

Дії Литви викликали негативну реакцію в Москві. Горбачов
звернувся до Верховної Ради Литви про негайне скасування прийнятого
документу. Але реакція Литви була негативною. Тоді за рішенням Ради
Міністрів СРСР частково було припинено постачання нафти, сировини і
деяких видів промислової продукції, що привело до загострення
становища. Зрештою сторони прийшли до компромісного рішення. Литва
заявила про призупинку дії прийнятих рішень на період ведення
переговорів, а Рада Міністрів СРСР дала розпорядження про
відновлення постачання.

Своїми діями Литва поклала початок ''революції суверенітетів''.
Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації
про суверенітет. Про державний суверенітет заявила Верховна Рада
РСФРР, на чолі якої стояв Б.Єльцин. Такі дії можна пояснити
боротьбою союзної і нової російської політичної еліти, тверезою
оцінкою історичних реалій.

''Парад суверенітетів'' поставив союзне керівництво в позицію
''пятого колеса до воза'' та призвів до гострих міжнаціональних
конфліктів. їх ініціаторами здебільшого були сили, які виступали за
збереження Союзу.

Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили
починають масову психологічну атаку, нагнітають становище,
погрожуючи неминучістю громадянської війни і великих людських жертв.
У лютому 1990 р. Верховна Рада СРСР більшістю депутатів за
ініціативою групи ''Союз'' вимагала надзвичайних заходів.
М.С.Горбачову були надані надзвичайні повноваження.

Відбулися зміни і в найближчому оточенні Горбачова.
Віце-президентом був призначений Г.Янаєв, який раніше перебував в
комсомольських і профспілкових структурах. Міністром внутрішніх
справ став Б.Пуго - колишній комсомольський і партійний діяч, який
до того ж займав відповідальну посаду в КДБ. На чолі уряду став
колишній міністр фінансів В.Павлов, який відзначився проведенням
конфіскаційної грошової реформи, коли старі грошові знаки номіналом
у 50 і 100 крб. замінювались новими протягом трьох днів. Відносини
між Горбачовим і Єльциним вилились у відкрите протистояння. У
відставку подали Шеварднадзе, який протестував проти реакційного
повороту, і Яковлев, який був ідеологом перебудови. З цієї миті,
можна сказати, перебудова завершилась. Історія розвитку радянської
імперії йшла до свого логічного завершення.

Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 сі-

чня 1991 р. у столиці Литви м.Вільнюсі було здійснено спробу
державного перевороту. Керівництво КПРС, КДБ, МВС, МО разом з
командуванням Прибалтійського військового округу розробило операцію
по захопленню найважливіших об'єктів у Вільнюсі і передачу влади
представникам КПРС. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання
розпочало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист
незалежності стали тисячі неозброєних жителів Вільнюса. Відбулись
сутички з військами у районі телецентру, під час яких загинуло 13
чоловік і десятки були поранені. На захист Литви стали, як світове
співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське
керівництво відступило.

Схожі події розгорталися і в Латвії, коли Ризький ЗМОП захопив
важливі урядові установи у Ризі, але не підтриманий союзним
керівництвом залишив їх. До березня 1991 р. ситуація у СРСР ще
більше загострилась. Шахтарі розпочали безстроковий страйк вимагаючи
відставки Горбачова, ВР СРСР, розпуску З'їзду народних депутатів
СРСР, передачу влади тимчасово в руки Ради Федерації.

Проведення референдуму про майбутню долю Союзу, на якому 3/4
населення проголосували за Союз (питання було сформульоване так, що
виборцям доводилось вибирати або старий Союз, або оновлюваний), не
зупинило його розпад. Наслідки референдуму були двоякі. До питань
про збереження Союзу республіканські ВР додали питання, чи схвалюють
громадяни декларації про державний суверенітет. І більшість теж була
за. У референдумі офіційно взагалі не взяли участь республіки
Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдова.

Тоді Горбачов взявся до нового тактичного варіанту. Наприкінці
квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово йому вдалося
підписати угоду з керівниками 9 республік, про найшвидшу підготовку
нового союзного договору. Опублікований проект союзного договору
декілька раз змінювався і носив компромісний характер. Головне ж в
Ново-Огорьовській угоді було те, що через 6 місяців повинні були
бути проведені вибори у нові союзні органи.

Ця угода поклала початок переговорам за формулою ''9+1'' і
тривала з травня по липень 1991 р. Основне питання, яке
дискутувалось, було про те, яким повинен бути союз - федерацією чи
конфедерацією. На переговорах найбільш непримириму позицію займали
Росія і Україна. Разом з тим укріплювались структури влади у
Російській Федерації. 12 червня 1991 р. Б.Єльцина на загальних
прямих виборах було обрано президентом Росії.

В цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку
КДБ, значну частину генералітету та керівників
військово-промислового комплексу, активізували підготовку до
заколоту.

У червні 1991 р. на загальному засіданні ВР СРСР голова кабінету
міністрів Павлов, міністр внутрішніх справ Пуго, голова КДБ
В.Крючков, міністр оборони Д.Язов виступили з вимогою надати
надзвичайні повноваження Кабінету міністрів. Горбачов, який мав
надзвичайні повноваження, дізнавшись про вимоги Кабінету міністрів,
назвав їх виступи ''непорозумінням''. 23 липня 1991 р. Горбачов у
телезверненні заявив, що текст союзного договору готовий і він
відкритий до підписання, яке було намічено на 20 серпня. Тим часом
Україна заявила, що не буде підписувати союзний договір до моменту
прийняття нової конституції республіки.

Такий перебіг подій прискорив виступи консервативних сил. 18
серпня 1991 р. до Горбачова, який знаходився на відпочинку в Форосі
(Крим), прибули деякі вищі посадові особи з державних, військових і
партійних структур і вимагали у нього санкціонувати введення на всій
території країни надзвичайного стану. Горбачов відмовився виконати
ці вимоги. Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголошено
про хворобу Горбачова, про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла
у глухий кут і що всю повноту влади на себе бере Державний комітет
по надзвичайному стану (ГКЧП). До його складу увійшли Г.Янаєв,
В.Павлов, Б.Пуго, В.Крючков, Д.Язов, Г.Бакланов - заступник
Горбачова по Раді оборони, В.Стародубцев - голова Селянського союзу
і А.Тізя-ков - один з керівників військової промисловості. У Москву
були введені війська. У маніфесті ГКЧП говорилось про безпорядки в
країні, про знищення радянських людей. Обіцялось, що буде підтримана
приватна власність і що кожна сім'я одержить 0,15 га землі, що
будуть знижені ціни і піднята заробітна плата і що кожна сім'я
отримає житло.

Але проти заколоту піднялась демократична громадськість. Центром
опору проти заколоту стала Верховна Рада Росії. Вже вранці 19 серпня
Б.Єльцин видав серію указів, які кваліфікували заколот як державний
переворот, зажадав зв'язку з Горбачовим (зв'язок з яким був повністю
відключений), звернувся до робітників - почати загальний страйк, а
військовим не виконувати накази ГКЧП. Вже до вечора 19 серпня біля
''Білого дому'' зібрались тисячі людей. На бік захисників Білого
дому перейшла частина військ, а спецгрупа,'' Альфа'' відмовилася йти
на штурм будинку Верховної Ради Росії, хоча не обійшлось і без жертв
- загинуло 3 чоловіка.

21 серпня організатори заколоту зрозуміли, що їх задум не
здійснений і вилетіли у Форос. Майже одночасно туди ж вилетіли і
О.Руцькой, І.Силаев, які мали доставити Горбачова у Москву.
Заколотники були заарештовані.

Після поразки заколоту події прийняли революційний характер. Була
заборонена діяльність КПРС, оголошено про реформи КДБ, прийнято
рішення про радикальну військову реформу.

Але головне було те, що всі союзні республіки проголосили свою
незалежність, стали створювати власні армії, брати під контроль
союзне майно. Старий центр, а з ним і унітарний Союз почали
розвалюватись.

5 вересня 1991 р. зібрався V з'їзд рад народних депутатів СРСР,
який прийняв закон про владу на перехідний період і передав свої
повноваження Державній Раді СРСР і тоді ще не сформованій Верховній
Раді СРСР. Остання так і не була сформована, тому що більшість
колишніх союзних республік направили туди лише своїх спостерігачів.
9 вересня розпочали роботу Держрада СРСР, яка визнала незалежність
Латвії, Литви і Естонії.

Горбачов робить зусилля аби що-небудь зберегти від Союзу. 18
жовтня 1991 р. 8 республік: Вірменія, Білорусь, Казахстан,
Узбекистан, Росія підписали Договір про економічне співтовариство.
14 листопада 1991 р. 7 республік у Ново-Огарьово (Росія, Білорусь,
Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикістан
заявили про бажання створити нове державне утворення - Союз
Суверенних Держав (ССД). Союзний договір намічалось підписати до
кінця 1991 р.. На 25 листопада було призначено його парафування. Але
цього не відбулось. Підпис під договором поставив лише Горбачов, а
сам проект був направлений у ВР республік. Формальним приводом до
відтягування підписання було посилання на необхідність проведення
парламентської процедури, але фактично всі очікували результатів
референдуму на Україні. 1 грудня 1991 р. населення України 92%
голосів підтримало Акт про незалежність України.

Тоді 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники
Росії, України і Білорусії Єльцин, Кравчук і Шушкевич уклали угоду
про створення Союзу Незалежних Держав, в якій констатувалось, ''що
Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополі-тичної реальності
припиняє своє існування''. Потім Єльцин зателефонував президенту США
Бушу, а Шушкевич - Горбачову і повідомили, що Радянського Союзу вже
немає.

Біловезька угода поклала початок тривалому процесу утворення СНД.

21 грудня 1991 р. відбулась зустріч в Алма-Аті, де до СНД
приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Узбекистан,
Таджикистан і Вірменія. Згодом до СНД приєдналися Молдова і
Азербайджан, а у 1994 р. - Грузія. В Алма-Аті була проголошена

Декларація про припинення існування СРСР. Підкреслювалось, що СНД
не є державою, або наддержавним утворенням. Учасники співдружності
зберігають об'єднане командування військово-стратегічними силами і
єдиний контроль над ядерною зброєю. Країни СНД гарантували виконання
міжнародних зобов'язань колишнього СРСР. 25 грудня М.Горбачов
підписав указ про складання з себе функцій Верховного
головнокомандуючого і заявив про свою відставку з посади Президента
СРСР. У цей день на флагштоці над Великим Кремлівським палацом був
спущений червоний прапор СРСР і піднятий прапор Росії. 26 грудня
1991 р. одна з двох палат Верховної Ради колишнього СРСР, яку
вдалося зібрати, прийняла формальну декларацію про припинення
існування СРСР.

Міжнародне співтовариство визнало незалежність всіх колишніх
союзних республік СРСР.

66. Нові незалежні держави: початок самостійного життя

СНД. Більшість країн Заходу була незацікавлена в розпаді СРСР.
Вони всіляко підтримували спроби Горбачова зберегти імперію. Західні
країни звикли до світового порядку, в якому існують дві наддержави,
де кожна знайшла своє місце в системі міжнародних відносин. Поява
нових держав обумовлювала нові міжнародні клопоти.

Беззастережною підтримкою користувались лише країни Прибалтики,
перед якими Захід відчував моральну відповіріаль-ність.

Однак, коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали
визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов:

- у новоутворених державах мусять бути гарантовані права людини;

- вони приєднаються до договору про нерозповсюдження ядерної
зброї (ДНЯЗ), а Україна, Білорусь і Казахстан до договору з
обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).

Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось
пройти процедуру прийняття в ООН.

Міжнародне співтовариство, насамперед країни ''G-7'' (''Великої
сімки''), погодились надати країнам СНД фінансову допомогу для
виходу з економічної кризи, але при умові проведення ринкових
реформ, запровадження приватної власності та дотримання міжнародних
угод про права людини.

Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і
співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні
зв'язки. Мусульманські країни налагоджують зв'язки з мусульманським
світом. Молдова відновлює зв'язки з Румунією, Україною й Росією,
Казахстан і Білорусь орієнтуються на Росію. Україна намагається
стати мостом між Заходом і Сходом, проводить багатовекторну
політику.

При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що
координуючими органами СНД стануть іх Рада глав держав та Рада
урядів. Місцем перебування визначено Мінськ.

Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось, що у
членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації.

Так, Україна, Молдова, Закавказькі держави, Туркменистан
вважають, що завдання СНД- підготувати кожну з держав до того, щоб
вона стала повністю незалежною.

Іншу позицію займають Росія і Білорусь. Вони прагнуть перетворити
СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок
СРСР. На цьому шляху вже зроблено перші кроки: підписано
Ташкентський пакт про воєнне співробітництво деяких країн СНД, з
метою уніфікації законодавства створено Міжпарламентську асамблею,
між Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією створено митний
союз. Росія і Білорусь заявили про співтовариство і узгодження дій з
багатьох питань економічного і політичного життя.

Одна з найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання
господарських зв'язків між підприємствами. Головна причина
руйнування цих зв'язків полягає в тому, що вони за радянських часів
створювались для потреб військово-промислового комплексу (ВПК), який
на теперішній час втратив свою могутність.

Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між
Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні
1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний
договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998
р.

Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову
розстановку політичних сил у країнах СНД. Основне протистояння
ведеться між демократичними і прокомуністичними силами, набираючи
нерідко форм відкритої боротьби.

Росія. На першому з'їзді народних депутатів РРФСР 12 червня 1990
р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет, яка
проголосила, що вся повнота влади на території Росії належить її
державним органам. У Декларації говорилось про ''прагнення створити
демократичну правову державу''.

З Декларації про державний суверенітет РРФСР:

1. РРФСР є суверенна держава, створена народами, які історично
об'єднались в ній.

2. Суверенітет РРФСР - природна і необхідна умова існування
державності Росії...

3. Носієм суверенітету і джерелом державної влади РРФСР є її
багатонаціональний народ.

4. Державний суверенітет РРФСР проголошується в ім'я вищої цілі -
забезпечення кожної людини невід'ємним правом на відповідний
життєвий рівень, на вільний розвиток і користування рідною мовою, а
кожен народ - на самовизначення в обранні ним національно-державних
і національно-культурних форм.

5. Для забезпечення політичних, економічних.і правових гарантій
суверенітету РРФСР встановлюється:

- повна влада РРФСР при вирішенні всіх питань державного і
суспільного життя...;

- верховенство Конституції і Законів РРФСР на всій території
РРСФР...;

- виключне право народу на володіння, використання і
розпорядження національними багатствами Росії;

- повноважне представництво РРФСР в інших союзних республіках і
за кордоном...

Посада президента РРФСР була затверджена за підсумками
референдуму, проведеного 17 березня 1991 р. (одночасно з всесоюзним
референдумом про відновлення і збереження СРСР).

Перші вибори президента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах
переміг Б. Єльцин. ч

В основу державної політики Росії в кінці 1991 р. були покладені
три головні фактори:

1. Демонстративний розрив з минулим (який зводився до розвалу
СРСР і спрощеного антикомунізму).

2. Безсумнівний особистий авторитет і престиж Б. Єльцина.

3. Розрахунок на швидкий успіх радикальних економічних реформ.

Початок радикальних перетворень, а особливо скасування 6 ст.
Конституції СРСР (1990 р.) дали могутній поштовх до формування
багатопартійної системи.

Особливості:

1. Значна кількість партій і рухів (понад 100).

2. Нечисленність і нестабільність партій.

3. Формування партій під певного лідера.

4. Найбільш сильні і багаточисельні ліві і націонал-

патріотичні партії.

Вирішальною подією у становленні нової Росії став серпневий
заколот у Москві 1991 р. Тільки завдяки рішучим діям Єльцина, який
оголосив заколот злочином, і згуртованості москвичів вдалося без
значних жертв подолати заколотників. Ці події зробили Єльцина
''першою людиною'' в країні, і він в умовах розпаду Союзу зробив
рішучий крок до цивілізованого ''розлучення''.

Ставши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу
взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов'язують з іменем
прем'єр-міністра Росії Є.Гайдара.

Мета реформ:

1. Лібералізація цін, відмова від їх державного регулювання,
ліквідація ''економіки дефіциту'', насичення прилавків товарами.

2. Фінансова стабілізація, знищення інфляції шляхом скорочення
державних витрат.

3. Лібералізація зовнішньої торгівлі.

4. Стимулювання структурної перебудови в промисловості шляхом
використання ринкових механізмів.

5. Створення стійкої національної валюти, досягнення її
кон-вертованості.

6. Приватизація промисловості, землі. Створення класу власників.

7. Аграрна реформа (становлення приватного фермерства;
перетворення колгоспів, радгоспів у господарства, здатні
адаптуватися до ринкових умов; створення кооперативів і зміцнення
селянських господарств).

Наслідки реформ:

1. Лібералізація цін.

2. Інфляція. Зростання цін. Насиченість прилавків товарами.

3. Зростання експорту (за рахунок сировини).

4. Зростання зовнішньої заборгованості.

5. Спад виробництва.

6. Хронічна затримка з виплатою заробітної плати.

7. Зростання безробіття.

8. Зростання кримінальної злочинності.

9. Падіння життєвого рівня значної частини населення та стрімке
збагачення невеликої меншості.

10. Соціальне розшарування населення. Створення класу власників.
Загострення соціальних протиріч.

11. Приватизація значної кількості підприємств.

12. Кризові явища науки, культури, освіти.

Проти реформаторського курсу Гайдара відразу виникла опозиція,
яку очолили голова Верховної Ради Російської Федерації Хасбулатов і
віце-президент Руцькой. їхніми союзниками виступили
націонал-патріоти, які мріяли про відродження імперії, та
прокомуністичні сили.

Антиреформатори згуртували навколо себе більшість депутатів ВР і
почали обмежувати повноваження президента.

Перше серйозне зіткнення відбулось на VII з'їзді народних
депутатів РФ (1-11 грудня 1992 p.), після якого Гайдар пішов у
відставку. Новим головою уряду став В.С.Черномирдін.

Після деякого затишшя політична боротьба між гілками державної
влади РФ розгорілась з новою силою.

20 березня 1993 р. Єльцин у телевізійному виступі різко
охарактеризував дії Верховної Ради і З'їзду народних депутатів Рф,
які, на його думку, заважали продовженню реформ.

У відповідь на це законодавча влада терміново скликала
позачерговий З'їзд народних депутатів, де було поставлене питання
про усунення президента від влади. Але імпічменту не вийшло.
Противники президента не набрали потрібної кількості голосів. Тоді
було прийнято рішення про проведення 25 квітня 1993 р. референдуму,
на який виносились питання про довіру президенту і Верховній Раді
Російської Федерації.

На референдумі більшість голосів було подано за переобрання
Верховної Ради, ніж президента. Отже, населення підтримало курс
ринкових реформ.

Розуміючи, що протистояння ВР і президента може призвести до
двовладдя в країні, Єльцин 21 вересня 1993 р. у ''Зверненні до
громадян Росії'' повідомив, що підписав Указ ''Про поетапну
конституційну реформу в РФ'', у відповідності з якою розпускалась
Верховна Рада, і призначались вибори в новий представницький орган
влади - Федеральні збори.

У відповідь Верховна Рада РФ зібралась на термінове засідання, а
віце-президент О.Руцькой кваліфікував дії Єльцина як державний
переворот і заявив, що приймає на себе повноваження президента.

Заклики громадськості до мирного вирішення конфлікту шляхом
одночасних виборів парламенту і президента властями не були почуті.
Лідери непримиримої опозиції вивели своїх збройних прихильників на
вулиці Москви.

Президент ввів у Москву війська, які придушили виступ опозиції.
Центр опозиції - будинок Верховної Ради Російської Федерації
(''Білий дім'') був розстріляний з танків, а потім був взятий
штурмом. Лідери опозиції були заарештовані.

Придушивши виступ опозиції, Єльцин здійснив конституційну
реформу.

12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція
РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і
законодавчий орган - Федеральні збори, які складаються з двох палат
- Ради Федерації і Державної думи. У виборах активну участь брали
лідери опозиції і лідери ГКЧП, які були амністовані. Відносну
більшість місць у Федеральних зборах посіли представники
Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) на чолі з Жириновським,
комуністи і націонал-патріоти. Демократичні сили були представлені
незначною кількістю депутатів.

У 1995 р. відбулись чергові вибори в Державну думу, на яких
більшість набрали комуністи на чолі з Г.Зюгановим, друге місце
посіла ЛДПР, третє - урядовий блок ''Наш дом Россия'', четверте -
демократи.

За новою Конституцією значно розширились повноваження президента,
що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою
Федеральних зборів.

Болючою проблемою сучасної Росії є відносини з суб'єктами
федерації, деякі з них проявляють сепаратистські тенденції.
Прагнення зберегти єдність Росії призвело до трагедії в Чечні, в
якій у 1992 р. утвердився режим Джохара Дудаева. Він повів політику
за вихід зі складу Росії і створення незалежної держави Ічкерії.

У грудні 1994 р. росшське керівництво після невдалої спроби
розпалити в республіці громадянську війну і привести до влади сили,
лояльні Росії, вдалось до збройної інтервенції. Інтервенція,
задумана як поліцейська акція, вилилась у тривалу війну. її жертвами
стали понад 50 тис. осіб. Загони чеченців чинили впертий опір
федеральним військам. Спроби мирним шляхом подолати конфлікт не мали
успіху. Бойові дії спалахнули у різних районах Чечні і навіть за
межами республіки. На початку 1996 р. Б.Єльцин оприлюднив програму
мирного вирішення чеченської кризи. Російське керівництво погодилось
на прямі переговори з Д.Дудаєвим, від чого раніше відмовлялось.
Д.Дудаєв загинув від прямого ракетного удару.

Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб'єктам Федерації,
що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії.

Війну в Чечні засудили російські демократи.

Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв'язання чеченського
конфлікту відкладено на майбутнє. Крім відносин з суб'єктами
федерації, в Росії гострою залишається економічна проблема. Влітку
1998 р. її вразила фінансова криза, яка потягла за собою інфляцію,
новий спад виробництва, масове розорення приватних підприємств,
особливо банків. З кризою не зумів впоратись новообраний уряд на
чолі з О.Кірієнко, він був замінений на посаді прем'єр-міністра
Євгеном Примаковим.

Азербайджан. Серед країн, що утворились на території колишнього
СРСР, Азербайджан поставив своєрідний рекорд за кількістю державних
переворотів і заколотів. Така нестабільність пояснювалась боротьбою
різних політичних сил, які спирались на закордонних покровителів.
Основне, навколо чого йшла боротьба, це нафта. Політична боротьба
посилювалась міжнаціональним конфліктом між вірменами і
азербайджанцями, який вилився в тривалу війну 1988-1994 pp.

Перебудова в СРСР сприяла виникненню в Азербайджані національного
руху, який оформився в Національний фронт Азербайджану. НФА став в
опозицію до існуючого комуністичного І режиму. НФА об'єднав у своїх
рядах весь спектр націоналістам- 1 них сил - від поміркованих до
радикальних.

Демократичні процеси, започатковані в СРСР, дали змогу НФА взяти
участь у парламентських виборах 1990 р. НФА мав настільки сильну
підтримку, що комуністичні лідери втратили ! контроль над ситуацією.

Небажання комуністів поступитися владою призвело до того, що у
НФА гору взяли радикальні елементи, які стали ініціаторами низки
акцій:

- восени 1989 р. був ініційований страйковий рух;

- силовий тиск на владні структури республіки;

- ініційовано знищення прикордонних загорож і укріплень на
кордоні з Іраном.

Спроба Москви врегулювати проблему шляхом переговорів між
конфліктуючими сторонами не мала успіху. Напруга нарос тала з кожним
днем. Масло в огонь підливала ворожнеча між ] вірменами і
азербайджанцями. 20 лютого 1988 р. сесія Ради на родних депутатів
Нагорно-Карабахської автономної області, в і якій проживало 98%
вірмен, звернулась з проханням до Верховної Ради СРСР передати НКАО
в склад Вірменії.

На початку грудня в Баку почались погроми помешкань вірмен. Через
три дні після завершення погромів і евакуації вірменського населення
в Баку введено війська під приводом захисту... вірмен. У місті
розпочались бої між військами і загонами НФА. Про справжню мету цієї
збройної акції згодом висловився маршал Язов: знищити структури НФА,
що і було досягнуто.

На парламентських виборах 1990 р. в умовах надзвичайного стану,
перемогли комуністи. Президентом Азербайджану став і А.Муталібов.
Протриматись при владі йому вдалось до лютого і 1992 р.

Розпад СРСР позбавив комуністів основної опори - армії, і на
виборах в лютому 1992 р. переміг НФА. Президентом країни був обраний
А.Ельчібей. Була розпущена Верховна Рада республіки. Влада передана
мінімеджлісу (національна рада з 50 осіб).

Комуністи не змирились з поразкою і 15 травня 1992 р. прихильники
Муталібова повернули його до влади. Правив він країною лише до ранку
16 травня.

НФА, повернувшись до влади, взяв курс на зближення з Туреччиною і
з іншими ісламськими державами. Був розроблений контракт з західними
нафтовими компаніями про розробку покладів нафти на шельфі
Каспійського моря.

Прихильники Муталібова вдались до державного перевороту з метою
усунути Ельчібея. 4 червня 1993 р. командуючий азербайджанськими
військами в Карабасі полковник С.Гусейнов у місті Гянджа підняв
заколот і направив війська в Баку. Ельчібей, позбавлений підтримки
військових, залишив Баку.

В той час, як на Баку рухались загони Гусейнова, владу в столиці
перехопив Гейдар Алієв, колишній керівник Комуністичної партії
Азербайджану. Гусейнову залишилось вступити в союз з Алієвим. Але
цей союз був неприродним.

Восени 1993 р. Г.Алієв підписав нафтовий контракт, що відразу
викликало заколот, центром якого стала знову Гянджа і очолив його
знову Гусейнов. На цей раз заколот було придушено. Алієв закріпився
при владі.

Прийшовши до влади, Алієв здійснив кроки, які забезпечили йому
підтримку населення:

- були припинені бойові дії з Вірменією і переведено конфлікт в
режим дипломатичних переговорів;

- продовжувались ринкові реформи;

- Азербайджан вступив в СНД;

- почав здійснюватись проект по видобутку і транспортуванню
каспійської нафти.

Грузія. Демократичні процеси в СРСР мали значний вплив на Грузію.
Почалось формування опозиційних рухів, в яких домінували
антикомуністичні настрої. У квітні 1989 р. відбулась демонстрація в
Тбілісі під демократичними гаслами. Проти демонстрантів були кинуті
війська. Це призвело до посилення антикомуністичних настроїв. На
виборах 1990 р. переміг альянс ''Круглий стіл - Вільна Грузія''. На
перших президентських виборах президентом було обрано Звіада
Гамсахурдію, письменника, колишнього дисидента.

Гамсахурдія взяв курс на розбудову незалежної унітарної Грузії.
Почалось створення власної армії - національної гвардії. Проти
такого курсу виступили національні меншини (осетини, абхази і т.д.),
союзне, а згодом і російське керівництво.

Першим актом на шляху до створення унітарної держави стало
скасування автономії Південної Осетії, в якій панували
сепаратистські настрої і прагнення об'єднатися з Північною Осетією,
яка знаходилась у складі Росії. Така акція призвела до напруги у
відносинах між осетинами і грузинами, а згодом і до початку бойових
дій. Основним місцем боїв став адміністративний центр Південної
Осетії - місто Цхінвалі. Для припинення цього конфлікту в район
протистояння були введені радянські війська, які вперше були
використані у миротворчій місії.

Поступово етнічне протистояння перекинулось в Абхазію, де
сепаратистські рухи почались ще в 1988 р. На чолі абхазьких
сепаратистів став Ардзерба, голова Верховної Ради Абхазії.

Поряд з національними проблемами Грузію вразили і економічні
негаразди.

Не маючи змоги справитись з проблемами, Гамсахурдія вдався до
диктаторських методів правління: заборонялася критика в його адресу,
обмежувались демократичні свободи. Проти опозиції застосовуються
силові методи.

У відповідь опозиція переходить від мирних методів боротьби до
збройної протидії.

Значний вплив на події в Грузії справив серпневий заколот 1991 р.
у Москві. Лідери ГКЧП пред'явили ультиматум Гамсахурдії про негайний
розпуск Національної гвардії. Наляканий можливістю збройної акції
проти Грузії Гамсахурдія прийняв ультиматум. Але командуючий
Національною гвардією Грузії Кітовані відмовився виконати указ
президента. Так стався розкол у таборі ''звіадистів''.

Придушення заколоту у Москві не призвело до припинення
протистояння в Грузії. Опозиційні сили у грудні 1991 р. здійснили
заколот проти Гамсахурдії. У Тбілісі розпочались бої. Майже місяць
опозиція намагалась захопити Будинок уряду, де перебував
Гамсахурдія. У січні 1992 р. він втік до Західної Грузії, де
сформував загони своїх прихильників. У Грузії розпочалась
громадянська війна.

Тим часом Абхазія фактично відділилась від Грузії.

Державна рада, яка прийшла до влади в Тбілісі, не мала
авторитетного загальнонаціонального лідера. Всі її члени були у віці
до ЗО років і схилялись до екстремістських дій.

Політика Державної ради принципово не відрізнялась від політики
Гамсахурдії. Грузія відмовлялась від вступу в СНД, була вороже
настроєна до Росії; у внутрішній політиці проводила репресії проти
''звіадистів'' і прагнула відродити єдину і неподільну Грузію.
Економіка країни була у повному розвалі: розпочалась небачена
інфляція, не вистачало предметів першої необхідності, продуктів
харчування.

Щоб підняти авторитет нового державного органу, Головою ради був
запрошений М.Шеварднадзе, колишній міністр закордонних справ СРСР.

Прагнучи подолати сепаратистські рухи, Державна рада вдалась до
збройних акцій проти Абхазії. У лютому 1992 р. був здійснений перший
похід проти Абхазії. Дійшовши до річки Псою, загони під керівництвом
Каркарашвілі через два тижні повернулись до Грузії. Ця акція
залякування мала зворотний результат. В Абхазії при підтримці Росії
посилено озброювались і створювали збройні формування.

Літом 1992 р. Грузія отримала зброю колишніх радянських військ,
розташованих на її території, і 14 серпня 1992 р. розпочала війну
проти Абхазії. Грузинські війська оволоділи містом Сухумі і підійшли
впритул до міста Гудаути. Загони абхазців чинили впертий опір. На їх
боці воювали найманці з Росії, Чечні. ''Абхазький батальйон'' на
чолі з Басаєвим відіграв вирішальну роль у розгромі грузинських
військ. Абхазькі війська, в яких з'явились авіація і важка зброя, на
початку 1993 р. перейшли в наступ, влітку захопили місто Сухумі і
витіснили грузинські війська з Абхазії.

Поразкою вирішили скористатись прихильники Гамсахурдії, які
активізували свої дії на заході Грузії, але були остаточно
розгромлені. Гамсахурдія перебрався в Чечню, де згодом загинув за
нез'ясованих обставин.

Шеварднадзе зрозумів, що єдиний спосіб вийти з скрутного
становища - це позбавити Абхазію підтримки Росії. Він дав згоду на
вступ Грузії в СНД і розпочав переговори про розміщення російських
баз в Грузії, згодом була укладена угода про створення 4 російських
баз.

Росія, домігшись свого, примусила Абхазію піти на мирні
переговори з Грузією. На зустрічі лідерів країн СНД у грудні 1995 р.
було прийнято рішення про введення економічних санкцій проти
Абхазії. її лідери, опинившись в складному становищі, зробили
відчайдушний крок - проголосили незалежність Абхазії. Але її ніхто
не визнав. Абхазії залишилось одне: погодитись на перебування у
складі Грузії на правах автономії, як це пропонував уряд в Тбілісі.

Розправившись с опозицією і заручившись міжнародною підтримкою
своїх дій, Шеварднадзе повів боротьбу за укріплення влади і
наведення в країні порядку.

Після низки кадрових переміщень Шеварднадзе усунув своїх
конкурентів, зумів приборкати злочинні угруповання. Розпочалось
проведення радикальних економічних реформ. Була розроблена і
прийнята нова Конституція. Восени 1995 р. Шеварднадзе обрано
президентом. У Грузії встановилась довгоочікувана стабільність.
Однак двічі на президента країни було вчинено замах. Це свідчить, що
в нинішніх керівників Грузії є серйозні противники.

Вірменія. В скрутному становищі перебувала Вірменія. Знаходячись
в оточенні конфліктуючих сторін, вона опинилась в ізоляції, їй
довелося вести виснажливу війну з Азербайджаном, через який
проходять шляхи сполучення з країнами СНД. У цій війні Вірменія
зуміла оволодіти 1/10 частиною Азербайджану. Значну допомогу країні
надала вірменська діаспора, що допомогло їй вистояти у скрутні часи.
Першим президентом країни став Леон Тер-Петросян. Після урядової
кризи 1998 р. він змушений був піти у відставку. Новим президентом
Вірменії обрано Роберта Кочаряна.

Таджикистан. Після розпаду СРСР боротьба за владу в Таджикистані
теж набрала трагічних форм.

Першим президентом країни було обрано колишнього секретаря ЦК
Компартії Таджикистану Рахмона Набієва. Він був виходець з Ходжента
(колишній Ленінабад), однієї з найрозвинутіших областей. Його
підтримував також кулябський клан.

Демократичні та економічні перетворення в Росії мали значний
вплив на формування демократичної опозиції курсу Набієва на
збереження в завуальованому вигляді радянських порядків. В менш
розвинутих районах країни формувалась ісламська опозиція, яка
спиралась на підтримку афганських таджиків.

У травні 1992 р. опозиція організувала безперервний мітинг на
центральній площі в Душанбе. Під тиском демонстрантів було
заборонено Комуністичну партію, демонтовано пам'ятник Леніну,
таджицька мова оголошена державною.

Прихильники Набієва організували паралельний мітинг. За короткий
час політичне протистояння переросло в криваву різанину. Коли
зневірені люди прийшли до Набієва, їх зустріли танки російської
201-ї дивізії.

Зрештою Набієв погодився піти у відставку і видав указ про
створення коаліційного уряду. Але мир не наступив. Ситуація вийшла
з-під контролю.

Ходжентські і кулябські клани утворили Народний фронт на чолі з
С.Сафаровим. У країні розпочалась громадянська війна. Тим часом в
опозиції відбувся розкол.

У липні 1992 р. в Хорозі була підписана угода про припинення
вогню, але вона була зірвана бойнею в кишлаках Саріпулі
Курган-Тюбинської області. Через деякий час загони НФ захопили місто
Курган-Тюбе.

Для врегулювання конфлікту ворогуючі сторони при посередництві
Москви сіли за стіл переговорів. 24 жовтня 1992 р. спікер парламенту
С.Канджаєв зі своїми загонами пішов на Душанбе і захопив владу в
місті. Він не був підтриманий і заколот провалився.

У цей час в Ходженті було скликано XVI сесію Верховної Ради, на
якій спікером парламенту обрано Емомалі Рахмонова, який одночасно
очолив НФ. НФ і опозиція уклали мир. Душанбе, який знаходився в
руках опозиції, чекав нового уряду. Рахманов увійшов у Душанбе за
допомогою танків. Опозиція була розгромлена. Бої були кривавими і
супроводжувались звірствами з обох боків: загинуло понад 20 тис.
осіб, 350 тис. змушені були емігрувати в Афганістан.

Нова влада заборонила всі політичні партії, крім комуністичної.
Були закриті всі опозиційні журнали і газети. Опозиціонери були
оголошені карними злочинцями.

Зазнавши поразку, опозиція не склала зброю. Домінуюче становище в
ній зайняли фундаменталісти на чолі з Саїд Абдуллою Нурі. Отримавши
матеріальну і збройну допомогу від афганського уряду і деяких
ісламських країн, вони розпочали партизанську війну на території
Таджикистану.

Основний тягар боротьби з загонами опозиції ліг на російських
прикордонників, які охороняють таджико-афганський кордон. На
теперішній день загони опозиції перетворились на добре озброєну і
навчену армію, яка може розгорнути широкомасштабні дії.

Таджицький уряд, зрозумівши, що ігноруючи опозицію, він втягує
країну у жорстоку громадянську війну, в якій не має шансів виграти,
вступив у переговори з опозицією, прагнучи одночасно до легімітації
свого режиму. В 1995 р. були проведені вибори, на яких перемогу
одержав Рахмонов. Рахмонову вдалось здійснити прорив на
дипломатичному фронті, його визнало кілька ісламських країн (Іран,
Пакистан).

Таким чином, у Таджикистані в боротьбі за владу перемогли
прокомуністичні сили, які утримуються при владі значною мірою
завдяки підтримці Москви. Країна весь час знаходиться на грані
громадянської війни. Заколоти, збройні рейди опозиції, повний
економічний хаос стали звичайним явищем.

Молдова. Обраний президентом Республіки Молдова Мірча Снєгур став
на шлях створення незалежної держави. Проте частина
націонал-радикалів вимагала приєднання Молдови до Румунії. Така
перспектива лякає російське і українське населення, що компактно
проживає на лівобережжі Дністра, яке колись належало Україні і було
передане до складу Молдови за наказом Кремля. Тут зосереджено
основний енергетичний і промисловий потенціал Молдови. Населення
Придністров'я побоюється примусової румунізації, якщо здійсняться
плани націонал-радикалів.

На емоціях придністровців зіграли деякі проросійські політики.
Вони штучно нагнітали антимолдовські настрої на Придністров'ї,
особливо після прийняття закону про мови, який вимагав від посадових
осіб знання державної молдовської мови. У розпорядженні лідерів
Придністров'я виявилися великі кошти, на які вони почали формувати
загони озброєних гвардійців і протиставляти їх молдовській поліції.

Коли кишинівський уряд спробував відновити у Придністров'ї
законну владу, гвардійці вчинили опір. Була проголошена
Придністровська Молдовська Республіка. її лідери вимагали від
Кишинева визнання своєї республіки, а також гарантій, що в разі
приєднання Молдови до Румунії Придністров'я зможе самостійно
вирішити свою долю. Спроби Молдови силою ліквідувати незаконну
республіку призвели до тяжких запеклих боїв, що тривали весну і літо
1992 р. Загинуло понад 600 осіб.

У цій ситуації Росія, знаючи про проросійські настрої у
Придністров'ї, використала 14-ту армію, щоб розвести ворогуючі
сторони. Російські війська припинили кровопролиття, але залишилися
на придністровській території. В 1995 р. Снєгур домігся підписання
угоди з Росією про іх виведення з території молдовської держави, а в
1997 р. за посередництва Росії і України було підписано угоду
стосовно Придністров'я. Молдова зберегла територіальну єдність.

Спільно з придністровцями проти входження до складу Румунії
виступила одна з етнічних груп Молдови - гагаузи. Цей невеликий
народ поділений державними кордонами між Молдовою та Україною. За
часів існування Союзу такий поділ не заважав йому. Опинившись у
різних незалежних державах, гагаузи побоюються за свою національну
цілісність і тому розпочали рух за автономію на території Молдови.

Припинення етнічного протистояння не зупинило політичної боротьби
всередині керівництва Молдови. Під час нових президентських виборів
Снєгур потерпів поразку і новим президентом став Петру Лучинський. У
лютому 1999 р. в країні вибухнула політична криза.

В інших країнах СНД боротьба між прихильниками комуністичної
ідеології і демократії хоча й не набрала збройної форми, але теж
триває.

Так, у Киргизії главою держави став представник демократичних сил
Аскар Акаев. У Казахстані - колишній компартійний лідер Нурсултан
Назарбаев, який докладає зусиль для створення Казахської світської
національної демократичної держави, проте іноді вдається до
недемократичних заходів. Це пояснюється тим, що казахи складають
лише 40% республіки і на країну сильний тиск здійснює Москва.

Узбецький президент Іслам Карімов і Туркменський - Сапар-мурад
Ніязов (обидва колишні компартійні лідери) прагнуть під оболонкою
незалежності зберегти старі тоталітарні порядки, за-

лунаючи на допомогу іслам та мусульманське духовенство. В
Узбекистані відбувається неприховане переслідування опозиції,
порушуються основні громадянські права.

У зовнішній політиці ці країни, крім Туркменистану, орієнтуються
на Москву, хоча прагнуть до інтеграції в ісламський світ.

67. Процес деколонізації після Другої світової війни

Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності,
повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним
територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних,
так і збройних засобів.

Передумовами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та
Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над
своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу
і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання
масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув
збройного характеру; вплив ''холодної війни''.

У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.

На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив
головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від
своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія),
Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і
японських колоній і підмандатних територій. Англія надала
незалежність Індії (1947 p.), попередньо розділивши її на дві
держави - Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шри-Ланка) і Бірмі.
Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 p.), В'єтнам
(2 вересня 1945 р.). Свою незалежність вони відстояли у тривалій
збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й
Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.

Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р.
Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція -незалежність
Тунісу й Марокко.

На першому етапі колрнізатори намагались зберегти під своєю
владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті
держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте
після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від
своїх колоніальних володінь.

На другому етапі (кінець 50-х-60-ті роки) процес деколонізації
охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність
Гані, Малайзії, а в 1958 р. - Гвінеї. Переломним став 1960 p., який
назвали ''роком Африки''. Цього року звільнилися 17 країн: Габон,
Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад,
Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка!
Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар,!
Сенегал, Сомалі, Того.

У наступні роки розпочався процес деколонізації британських І
володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала
Тан-ганьїка, у 1962 р. - Уганда, у 1963 р. - Кенія, у 1964 p.-
Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. - Гамбія. Таким чином, до
середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від
колоні-зального гніту.

Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша
колоніальна імперія - португальська. Першою після тривалою збройної
боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). Після повалення
військової диктатури в Португалії в результаті ''революції
гвоздик''(квітень 1974 p.), незалежність здобули й інші
португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік,
Сан-Томе і Прінсіпі.

На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу
(80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних
імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано і проблему
Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність
Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала
незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над
Гонконгом, у 1999 р. - над Макао.

Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у
минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не
стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала
відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись.
Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й
територіальні проблеми стали звичними явищами.

68. Особливості розвитку країн ''третього світу''

Друга світова війна призвела до послаблення метрополій і до
зростання потенціалу колоній. Вона сприяла розгортанню
національно-визвольного руху в колоніях. Занепад ролі європейських
держав (метрополій) на фоні становлення наддержав - СРСР та США -
створив умови для падіння колоніальної системи. Спочатку
незалежність проголосили найбільші колонії (Індія, Пакистан,
Індокитай). Однак у метрополіях прагнули будь-якими засобами
зберегти залишки імперій - символ могутності. Після безславного
закінчення війни Англії і Франції проти Єгипту (1956 р.) крах
колоніалізму став неминучим. У 1958 р. президент Франції Шарль де
Голль рішуче поставив крапку в історії французького колоніалізму.
Надала своїм колоніям незалежність і Англія. І, нарешті, у 70-ті
роки впала найстаріша колоніальна імперія - португальська.

Великий вплив на визволення країн справила ''холодна війна'', яка
давала можливість маневрувати між великими державами і сприяла
падінню колоніалізму. Нові держави не бажали безоглядно йти за
наддержавами. Це їхнє прагнення самостійності стало важливим
чинником послаблення біполярної системи світу, і, відповідно,
закінчення ''холодної війни''.

Отримавши політичну незалежність, нові країни не стали економічно
самостійними. Колишні метрополії і США продовжували диктувати ціни
на сировину і продовольство. Але залежність була тепер не наслідком
політичного тиску, а результатом відсталості. Країни Азії, Африки і
Латинської Америки залишались аграрно-сировинними придатками,
залежали від постачання машин, обладнання, притоку зовнішніх
інвестицій. Ця відсталість закріплювалась пануванням традиційного
укладу життя, неписьменністю більшої частини населення,
нерозвинутістю комунікацій і засобів зв'язку. Подолання відсталості,
як генеральний напрям руху країн, що визволились, примушувало їх
запобігати однозначній орієнтації на наддержави, а це відволікало
від вирішення внутрішніх проблем.

Проблема відсталості посилилась після Другої світової війни
завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух
відбувся у момент, коли тільки починалась трансформація традиційних
соціально-економічних інститутів. Аграрне перенаселення в ряді
регіонів призвело до справжньої катастрофи. Використання всіх
земель, придатних для сільськогосподарського виробництва,
вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему
урбанізації. З 1950 по 1980 р. 350 млн. мешканців села стали
городянами, оселяючись в основному в районах, які оточують великі
міста. Високі темпи зростання населення ускладнили розв'язання
проблеми відсталості, прибутки на душу населення у деяких країнах
стали меншими порівняно з колоніальним періодом. Висока
народжуваність зумовила омолодження населення (діти у віці до 15
років складають половину населення країн). Щоб домогтись виходу із
відсталості, потрібно підвищувати грамотність населення. А при такій
кількості підлітків це потребує великих витрат на освіту. Наслідком
високих темпів народжуваності є безробіття, яке сприяє збереженню
низької заробітної плати і не стимулює впровадження нових
технологій, гальмує технічний прогрес.

Під тиском демографічного вибуху і політики урядів, спрямованої
на модернізацію суспільства, традиційний уклад життя почав
руйнуватися. Нові відносини співіснували зі старими суспільними,
економічними й політичними відносинами. Економік стала
багатоукладною, соціальна структура - строкатою, причом велика
частина населення опинилась у перехідному маргінально му стані. Це
призводило до соціально-політичної нестабільності. Відбувались
революції, державні перевороти, воєнні заколоти громадянські війни,
міждержавні конфлікти, що стало характерною рисою розвитку країн
Азії, Африки, Латинської Америки.

Розуміння економічної залежності у країнах ''третього світу''
спочатку базувалось на уявленні, що світова економіка існує виключно
за рахунок їхньої експлуатації, яка здійснюється шляхом заниження
цін на сировину країн ''третього світу'' і завищенн цін на готову
продукцію розвинених країн. З цього випливало що досягти економічної
незалежності можна в результаті імпор-тозамінної індустріалізації та
підвищення цін на сировину. Останнє найбільш повно проявилось у
діяльності Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Створена в
1960 p., вона, встановивши контроль над світовим експортом нафти,
почала у 70-ті роки підвищувати ціни на неї, діючи як міжнародний
картель або синдикат. Дії ОПЕК викликали в світі енергетичну кризу,
збільшивши прибутки країн ОПЕК. Дуже швидко цей шлях досягнення
економічної незалежності виявися малоефективним.

Імпортозамінна індустріалізація для багатьох країн була
нездійсненна в силу незначного внутрішнього споживання: 40% країн в
світі мають територію, меншу 100 тис.кв.км із населенням до 3 млн.
осіб. Крім того, цей курс означає збереження відсталості в галузі
технологій. Індустріалізація, яка проводилась без врахування
можливостей, вела до фінансової заборгованості, а її тягар
перекладався на плечі населення. Спроби штучно підвищити ціни на
нафту теж виявились приреченими на невдачу. Високі ціни стимулювали
зростання добування нафти і, відповідно, сприяли падінню цін, а
імпортери нафти стали домагатись її економного використання і
переходу на нові енергозберігаючі технології. В результаті країни
ОПЕК змушені були скорочувати добування нафти, щоб зберегти ціну, а
це призвело до падіння прибутків. Енергетична криза найсильніше
вдарила по країнах, що розвиваються.

Поступово у країнах ''третього світу'' переконались у
необхідності перегляду стратегії розвитку. Суть нової стратегії
полягає в тому, щоб не протидіяти світовій економіці, а пристосувати
її до своїх потреб. Першими це усвідомили латиноамериканські країни.

У 1974 р. група країн ''третього світу'' стала ініціатором
скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з економічних
питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового

світового економічного порядку (НСЕП). Його суть полягає у
перерозподілі фінансових і технологічних ресурсів на користь країн,
що розвиваються. Основою для таких домагань стала теза про
відповідальність розвинутих країн. Країни Заходу не погодились із
звинуваченнями, але висловили готовність сприяти модернізації.

У момент розгортання дискусій становище країн ''третього світу''
погіршилось. Спробу розв'язати проблеми за допомогою зовнішніх позик
призвели до зростання боргу країн ''третього світу'' (1980 р. борг
складав 400 млрд. доларів США, а 1988 р.-1120 млрд. доларів США).

Залишався один вихід: форсовано розвивати експортний потенціал і
сприяти ввезенню іноземного капіталу. Ці заходи дали поштовх
розвитку новим структурам. їх підтримували МВФ і МБРР. Пільгові
кредити видавались цими установами при умові проведення ринкових
реформ:

- стабілізації грошового обігу;

- ліквідації дефіциту бюджету;

- приватизації нерентабельних підприємств держсектору;

- введення вільних цін;

- лібералізації зовнішньої торгівлі.

Революція в економічній політиці країн ''третього світу''
призвела до падіння майже одночасно з революціями в Східній Європі
просоціалістичних режимів і припинення соціалістичних експериментів
у країнах ''третього світу''.

Отже, подолання відсталості виявилось для країн Азії і Африки не
тільки економічною проблемою. Цей процес став, по суті, взаємодією
цивілізацій. Адже відсталість була пов'язана з пануванням
традиційних столітніх укладів. їх подолання означало модернізацію
суспільства. Модернізація виявилась ні чим іншим, як спробою
впровадити елементи чужої цивілізації. Така цивілі-заційна взаємодія
породила неймовірні колізії, якими так багатий ''третій світ'', коли
за фасадом парламентських інститутів виявлялися родоплемінні
відносини, коли раптово з'являлися ''ісламські республіки'', що
закріплювали в своїх конституціях безправ'я жінок і тілесні
покарання і т.д. При цьому спроба прискорити модернізацію, нав'язати
традиційному суспільству чужі для нього Цінності, інколи викликали
бурхливу консервативну реакцію. Приклад цьому - ісламська революція
в Ірані.

У розв'язанні всіх проблем країни ''третього світу'' йшли кожна
своїм шляхом. У них були різні стартові позиції і не однакові темпи
розвитку. У результаті диференціація між країнами ''третього світу''
зростає. Серед них найлривабливіше виглядають арабські держави
Персидської затоки, але, як це не парадоксально, багатство
обернулось консервацією у цих країнах патріархально-кланового ладу і
необмежених монархій.

Найбільш динамічно у соціальному, економічному і політичному
плані розвивались нові індустріальні держави Гонконг, Сінгапур,
Тайвань, Південна Корея, потім до них приєдналися Індонезія,
Малайзія, Філіппіни. Використовуючи іноземні капітали і технології,
значні трудові ресурси на місцях, їм вдалося створити розвинуту
обробну промисловість, яка працює в основному на експорт і успішно
конкурує на ринках країн Заходу.

Відносно розвинутими є нині країни Латинської Америки. У
більшості своїй вони вже індустріально-аграрні. Найменш розвинутими
залишаються країни Тропічної і Південної Африки (крім ПАР).

Не дивлячись на всі труднощі, модернізація країн ''третього
світу'' йшла семимильними кроками. їм вдалося створити вітчизняну
промисловість, впровадити нові технології, а ''зелена революція''
зняла загрозу масового голоду. Вони домоглись визнання своїх
проблем, як проблем глобальних. їх голос чітко звучить на всіх
світових форумах. Змінилась їх соціальна структура. Значна частина
працездатного населення вже працює за наймом, з'явився місцевий
підприємницький капітал, середній клас, відійшло у минуле всесилля
поміщиків і родової знаті. Нерівномірно, але загалом зріс рівень
життя. Поступово формуються соціально-економічні умови для
укорінення демократичних інститутів. Цей процес збігся з
демократичними перетвореннями у Східній Європі і завдяки цьому
більше половини населення світу стало жити в умовах політичної
свободи. Такі динамічні зміни - ще один феномен XX ст.

69. Японія

Окупаційний режим. 2 вересня 1945 р. на лінкорі Міссурі
представники Японії підписали акт про капітуляцію. Через три дні на
японські острови висадились американські війська. Так закінчилась
Друга світова війна і почалась нова ера в історії Японії.

Американська окупаційна адміністрація діяла згідно з принципами
демократизації, демілітаризації, декартелізації Японії. У жовтні
1945 р. окупаційна адміністрація видала декрет про звільнення
політичних в'язнів і про дозвіл створювати профспілки і політичні
партії. Проголошувались демократичні свободи, восьмигодинний робочий
день, право на колективний договір, мінімальну відпустку (один
тиждень). Ліквідовувались найбільші промислові корпорації:
''Міцубісі'', ''Міцуі'', ''Сумітомо''. Був проведений судовий процес
над найбільшими військовими злочинцями.

Наприкінці 40-х років у країні активізувалось політичне життя,
створювались політичні партії: Соціалістична партія Японії (СПЯ),
Ліберально-демократична партія (ЛДП) та ін.

У 1946 р. в країні були проведені перші парламентські вибори, на
яких перемогли правоцентристські партії.

Парламент прийняв нову конституцію, розроблену американцями, яка
вступила в дію 3 травня 1947 р. Згідно з конституцією імператор
зрікався ''божественного походження'' і залишався символом держави.
У країні проголошувались всі демократичні права. За 9 статтею
конституції Японії заборонялось створювати армію, вона відмовлялась
від війни як засобу вирішення суперечок між державами. У
відповідності з новою конституцією було проведено вибори, на яких
перемогу отримала СПЯ.

У 1946 р. в Японії розпочалась аграрна реформа. Орендатори
ставали власниками орендованих ділянок, землі відсутніх поміщиків
діставались селянам, в інших випадках земля викуплялась і теж
розподілялась між селянами.

Завдяки аграрній реформі було створено емкий внутрішній ринок,
місто отримало дешеву робочу силу.

У 1947 р. в Японії проведено реформу освіти і школи. Школа була
відділена від церкви, а церква від школи. У школі заборонялось
пропагувати насильство і війну. Освіта стала загальною, початкова -
безкоштовною. У результаті цих реформ були остаточно ліквідовані
феодальні пережитки, японське суспільство набирало ролі сучасного
капіталістичного.

''Холодна війна'' показала американцям вразливість Японії перед
лицем північного сусіда - СРСР. У неї не було армії, а економічне
становище було критичним.

Як і у випадку з Німеччиною США змінили своє ставлення до Японії.
Із розбитого ворога вона перетворилась у форпост боротьби з СРСР.
Перше, що зробили американці в Японії - це рішуче взялись за
стабілізацію економіки і фінансів.

Для стабілізації економічного і політичного становища в Японію
була направлена комісія з американських політиків та економістів на
чолі з Доджем. Комісія розробила і впровадила систему заходів
покращання становища в країні. Тривалий час Японія існувала за
рахунок американської допомоги: американські кредити набрали
комерційного і адресного характеру; зменшувались податки з
перспективних галузей виробництва; збільшувався прибутковий податок.

Ці заходи дали поштовх активізації економічного життя. На початок
50-х років Японія досягла довоєнного рівня виробництва.

Протягом тривалого часу не було врегульоване питання мир-

ного договору з Японією. Для США, крім того, стало зрозуміло, що
мирний договір з Японією може бути укладений тільки з одночасним
підписанням угоди про військовий союз, який би дав право США тримати
в Японії війська. У Японії цю ідею однозначно сприйняли
правоцентристські партії, соціалісти не дійшли згоди. Ліві
соціалісти стали боротись проти союзу з США.

У вересні 1951 р. в Сан-Франциско зібралась мирна конференція при
участі делегацій з 42 країн, на якій було укладено мирний договір з
Японією. За умовами договору Японія визнавала незалежність Кореї і
відмовлялась від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін,
Тайвань та ряд інших островів. Представники СРСР, Польщі,
Чехословаччина відмовились поставити підписи під договором,
вимагаючи запрошення для участі в роботі конференції делегацій
комуністичного Китаю, Монголії та інших своїх союзників. Крім того,
СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати
бази США.

У 1952 р. між Японією і США був укладений ''договір безпеки''. За
цим договором США отримали право розмістити свої війська на
японських островах, а Японії дозволялось створити сили самооборони,
на які можна було витрачати 1% валового національного доходу.

У 1960 р. між Японією і США був підписаний договір про взаємне
співробітництво і гарантії безпеки. Він передбачав автоматичний у
разі потреби вступ Японії у війну з СРСР на боці США.

Потепління в міжнародних відносинах призвело до підписання
радянсько-японської декларації 1956 р. про припинення стану війни і
відновлення дипломатичних відносин. Питання про мирний договір з
Японією залишається для Росії невирішеним і по сьогоднішній день, як
і проблема ''Північних територій'' - приналежності кількох островів.

Японське ''економічне диво''. З середини 50-х років починається
п'ятнадцятирічне феноменальне зростання японської економіки, у
результаті якого змінилась сама Японія і її значення в світі. Темпи
зростання були найбільш високими серед країн Заходу. У 1961-1970 pp.
вони складали 11% в рік. У 1968 р. вона посіла друге місце в
Західному світі за обсягом національного валового продукту і вийшла
на перше місце по виробництву сталі, кораблів, радіоприймачів,
телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки, фотоапаратури. У
1981 р. зайняла перше місце по виробництву легкових автомобілів.

Такі темпи економічного зростання були досягнуті завдяки
американській допомозі, аграрній реформі, яка створила значний ринок
промислових товарів для фермерів і забезпечила місто дешевою робочою
силою, відсутності воєнних витрат. Японія

більше від інших країн інвестувала у промисловість. Частково це
було пов'язано з традиційною бережливістю японців, через банки їхні
заощадження перетворювались у виробничі інвестиції. Стимулом до
інвестицій було майже безперервне оновлення основного капіталу.
Широко використовувались технічні досягнення у виробництві товарів
масового вжитку. У 1952 р. один з інженерів компанії SONY
запропонував використовувати-транзистори для виробництва кишенькових
радіоприймачів. Японська економіка орієнтувалась на експорт.
Продуктивність праці і якість японських товарів визначали дешева
робоча сила, висока кваліфікація і дисципліна робітників. В Японії
домінувала традиційна система найму, згідно з якою робітник поступає
на роботу і працює до виходу на пенсію. Заробітна плата прив'язана
до стажу роботи. Заохочується лояльність своїй фірмі, яка навіть у
скрутні часи не звільнить робітника. Така система найму називається
патерналізмом.

На тлі економічного зростання відбулась політична стабілізація
життя країни. З 1955 р. при владі незмінно перебуває ЛДП, яка у
внутрішній політиці дотримується курсу на розвиток ліберальної
демократії та соціально спрямованої економіки, у зовнішній - на
співробітництво з США. Головною опозиційною партією є Соціалістична
партія Японії, яка виступає за нейтралітет країни. У 1964 р.
утворилась ще одна опозиційна партія - Кам-мейто, яка виступила за
третій шлях розвитку країни з опорою на середній клас.

Японська дипломатія не відзначалась особливою активністю у 50-ті
роки. У 60-ті роки міжнародна позиція Японії стала вразливою в силу
однобічної орієнтації на США. Так, у 1971 р. США, прагнучи вирішити
свої економічні проблеми, в односторонньому порядку без попереднього
повідомлення Японії обмежили її експорт у США і девальвували долар.
Відразу після цього було оголошено про візит Ніксона у Китай і теж
без консультацій з Японією, для якої відносини з Китаєм -
першочергова проблема. Такі дії США поставили перед Японією питання
про самостійнішу зовнішню політику. У 1972 р. новий прем'єр-міністр
Танака здійснив заходи, спрямовані на розширення економічних
зв'язків Японії. Він відвідав КНР. Були відновлені дипломатичні
відносини і розпочата робота над мирним договором між двома
країнами. Від США японці домоглись відновлення свого суверенітету
над о. Окінава. Економічна криза 70-х років та її наслідки сильно
вдарили по Японії. Уряд і японський бізнес приступили до реалізації
програми структурної перебудови економіки. Центр ваги було вирішено
перенести із енерго- і матеріалоємних галузей (чорна і кольорова
металургія, суднобудування, виробництво

пластмас і штучних волокон) в наукоємні галузі (електроніка,
радіотехніка, виробництво засобів зв'язку, ЕОМ, роботів і т.д.), які
потребують мало сировини і енергії, але потребують кваліфікованих
інженерів та робітників. Реалізація цієї програми зумовила зростання
державних витрат та інфляцію. У 1982 р. уряд Японії почав
здійснювати антиінфляційний курс, скорочувати державні витрати,
сприяти розвитку ринкових відносин. Були знижені податки з
підприємців, почалась приватизація залізниць і телекомунікацій.
Зіткнувшись у роки кризи зі спробою багатьох країн обмежити
японський експорт товарів, японський бізнес приступив до експорту
капіталів, створюючи виробничі потужності в інших країнах. У 80-ті
роки Японія стала одним із найбільших світових інвесторів.

Наприкінці 90-х років Японія опинилась перед лицем фінансової
кризи, яка завдала серйозного удару не лише по самій Японії (на
третину впала капіталізація японської економіки - сукупна вартість
акцій японських підприємств), а й країнах Далекого Сходу і
Південно-Східної Азії. Із регіону, що найбільш динамічно розвивався,
Південно-Східна Азія перетворилась у джерело нестабільності.
Азіатська криза зачепила інші регіони світу: Латинську Америку,
Росію, Україну та інші держави.

Політичний розвиток Японії. У внутрішньому житті Японія в 70-ті
роки вступила в смугу труднощів. Оскільки з 1955 р. ЛДП незмінно
перебувала при владі, питання про прем'єр-міністра фактично стало
вирішуватись не в парламенті, а в самій партії. В ній склалось
кілька ворогуючих фракцій, які кулуарно вирішували питання про склад
уряду. Так виник сприятливий грунт для зловживань та корупції.
Найбільшим скандалом була справа ''Локхід'', яка закінчилась арештом
і засудженням прем'єр-міністра Танаки. Це послабило авторитет ЛДП. У
1993 р. суперечки всередині ЛДП викликали розкол і на парламентських
виборах вона зазнала поразки. До влади прийшов блок опозиційних
партій. Уряд очолив колишній член ЛДП М.Хосокава. На початку 1996 р.
ЛДП повернула собі посаду прем'єр-міністра, але колишньої могутності
і авторитету вона не має.

У 80-ті роки змінились акценти в зовнішній політиці Японії. У
відносинах з СРСР вона зайняла більш жорстку позицію. Питання
розширення економічних зв'язків тісно пов'язувалось із вирішенням
територіального питання. Японія намагається стати постійним членом
Ради Безпеки ООН. У 90-ті роки Японія проводить обережну зовнішню
політику, віддаючи перевагу традиційним зв'язкам.

70. Політика реформ у Китаї в 80-90-х роках.

Після смерті Мао Цзедуна у партійному і державному керівництві
гору беруть помірковані діячі Комуністичної партії Китаю
(''прагматики''). Вони виступили проти невиправданих забігань на
шляху побудови комунізму і пропонували зосередити всі зусилля на
практичній модернізації країни, щоб вивести її в число передових.
Лідером ''прагматиків'' був Ден Сяопін, який за часів Мао займав
посаду генерального секретаря КПК, але двічі був репресованим (у
1966 р. та 1976 p.).

Прихід прагматиків до влади призвів до кардинальних змін у житті
китайського суспільства, початок яким було покладено на Пленумі ЦК
КПК в грудні 1978 р. Тоді було взято курс, який отримав назву
''чотирьох модернізацій'': перебудову і переведення на нову базу
промисловості, сільського господарства, армії, науки і техніки.
Ідеологічною основою реформ стали такі принципи: соціалістичний шлях
розвитку, демократична диктатура народу, керівництво компартії,
марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна. Реформи розпочалися в
сільському господарстві, а потім були поширені і на промисловість.

Реформи у сільському господарстві: землю комун порівну поділено
між селянськими сім'ями і передано їм в аренду; створювався сімейний
підряд; з 1984 р. селянам дозволялось продавати залишки продукції на
ринку після виконання державного замовлення; підвищено державні
закупівельні ціни; створено мережу малих сільськогосподарських
підприємств по переробці продукції і підсобні промисли (у 1988 р.
діяло 12 млн. підприємств), які виробляли 1/5 валового промислового
продукту.

Реформи в промисловості: на держпідприємствах вводився
госпрозрахунок та економічні стимули праці; заохочувалась
індивідуальна трудова діяльність; створювались невеликі приватні
підприємства в торгівлі, сфері обслуговування і легкій
промисловості; запроваджувалась оренда в промисловості. З метою
залучення іноземних інвестицій для модернізації китайської
промисловості, впровадження нових технологій і підготовки
кваліфікованих кадрів створювались вільні економічні зони.

Економічні реформи дали значний приріст виробництва (близько
8-10% на рік). На споживчому ринку з'явилась велика кількість
товарів, які раніше були відсутніми. Китай став одним з найбільших
експортерів. Підвищився життєвий рівень населення. За обсягом
валового національного продукту Китай поступався лише США, але з
розрахунку на душу населення знаходиться на останніх місцях.

Особливістю китайських реформ є те, що вони не зачепили політичну
сферу. У Китаї при владі залишається Комуністична партія. Спроби
демократичних сил поставити питання про політичні реформи
завершились кривавою трагедією на площі Тя-ньаньмень у 1989 р., коли
було розігнано в кривавих сутичках студентів.

Китай є другим, після Росії, торговим партнером України. Це
зумовлює широкі українсько-китайські відносини. У 1995 р. Китай з
офіційним візитом відвідав Президент України. Під час візиту були
накреслені перспективні плани розвитку відносин між країнами і
підписано низку угод. До України неодноразово приїздили китайські
делегації.

71. Індія

Утворення Індії та Пакистану. У складі Британської імперії Індія
являла собою цілісну територію, якою правив віце-король. Населення
її було багатоетнічним і до того ж різних віросповіду-вань.
Найбільшими релігійними групами були індуїсти та мусульмани. Не було
і адміністративної єдності. Півострів Індостан був поділений на
провінції, округи, князівства. Усе це заважало згуртуванню
населення.

Лідери двох основних общин - індуїстський Національний конгрес і
Мусульманська ліга спочатку разом виступали проти колоніальної
залежності, завдяки чому Індія дістала статус домініону.

Тим часом з'ясувалося, що Мусульманська ліга прагне не тільки
незалежності, а й утворення окремої мусульманської держави, у якій
би мусульмани мали надійніші гарантії свого розвитку. У цьому вони
знайшли підтримку з боку метрополії.

Між двома релігійними групами та їх лідерами не було
взаєморозуміння. Коли Мусульманська ліга погодилася взяти участь у
Тимчасовому уряді, ідею якого висунули англійці, то на це не пішов
Національний конгрес. І навпаки, коли за ініціативою Національного
конгресу були скликані Установчі збори, то Мусульманська ліга
бойкотувала вибори до них. Між індуїстами і мусульманами час від
часу спалахували сутички, припинити які, на думку політиків в Англії
і в самій Індії, можна було лише територіально роз'єднавши ворогуючі
сторони.

У серпні 1947 р. Індія була поділена на дві держави - Індійський
Союз і Пакистан. Індійський Союз охоплював більшу частину
півострова. До Пакистану відійшли провінції на захід і схід від
Індії, які тим самим опинилися територіально роз'єднаними.

Утворення двох держав не припинило трагедії Індостану. Розпочався
обмін населенням між двома державами. Переселення супроводжувалося
масовими вбивствами як з одного, так і з іншого боку. У взаємній
різанині загинуло близько 100 тис. осіб.Розвиток Республіки Індія.
Перші кроки свого існування Республіка Індія почала з аграрної
реформи. У поміщиків було вилучено ту частину їхніх земель, яку вони
здавали в оренду (приблизно 60% володінь). Цю землю було передано
самим орендаторам. З нових господарств за надану землю держава
одержувала податки і з цих коштів розраховувалася з поміщиками. У
країні виник новий клас дрібних селян-землевласників.

Джавахарлал Неру, який очолював уряд, перебував під значним
впливом соціальних ідей. Він домагався розширення державного сектора
у промисловості, планового розвитку економіки. Державний сектор
створювався в тих галузях, які потребували величезних вкладень, що
їх були не в змозі зробити окремі приватні власники (у чорній і
кольоровій металургії, машинобудуванні, нафтопереробці, хімічній
промисловості, енергетиці). Одночасно не чинилося перешкод розвитку
приватного підприємництва.

З труднощами розв'язувалося національне питання. Територія Індії
населена багатьма народами, що різняться культурою, мовою, релігією.
Після проголошення незалежності країни вони почали утворення
адміністративних одиниць. У 1956 р. з'явилось 14 нових штатів і 6
територій, керованих з центру. Однак і після цього продовжувалася
боротьба окремих національних груп за те, щоб мати свій власний
штат.

Крім того, в Індії не було досягнуто загальної згоди з питання
про державну мову. Такою пропонувалася мова хінді. Проти виступили
деякі штати, які вбачали в цьому дискримінацію інших народів. Коли ж
лунали пропозиції залишити державною мову англійську, з цим не
погоджувалися національно-патріотичні сили. Поглибилися протиріччя і
між окремими кастами. Вищі касти боролися між собою за владу. Нижчі
касти домагалися для себе більше прав.

Курс Неру викликав опозицію з боку тих сил, які обстоювали
вільний ринок, приватну власність і позапланову економіку, а також
виступали проти політики нейтралітету і за союз із Заходом. Неру з
особливими симпатіями ставився до Радянського Союзу. Становище Неру
ускладнилося в 1962 p., коли Китай висловив претензії на деякі
індійські території і захопив їх. Опозиційні партії обвинуватили
Неру в тому, що він не спромігся дати рішучу відсіч агресору через
ідейну близькість з ним. Одночасно виявився розкол в Індійському
національному конгресі. Одна частина вимагала ще більшого
запровадження соціалістичних методів в економіку. Інша, навпаки,
критикувала Неру за соціалістичні експерименти. Криза в партії
затягнулася. У розпал дискусій 27 травня 1964 р. Неру помер.

Після його смерті в середині 60-х років у країні розпочалася І
тривала економічна криза. Виявилася неспроможність утримува- І ти за
рахунок бюджету такий великий державний сектор, як його* запланував
Неру. Проведення аграрної реформи не підвищило продуктивності праці
нових хазяїв. Натомість на землях, що за- 1 лишилися у поміщиків і
заможних селян, вона зростала.

Криза змусила Індійський конгрес переглянути свою політику.
Більше уваги стало приділятися приватному сектору в промисло- 1
вості. Замість п'ятирічних планів розроблялися річні. У сільсько- ]
му господарстві ресурси стали виділятися вибірково - найбільш |
розвинутим аграрним регіонам і переважно міцним господарст- 1 вам.

Новим прем'єр-міністром став Лал Бахадур Шастрі. Серед го-стрих
проблем, з якими він відразу зіткнувся, була національна. У ]
кожному штаті проживали представники декількох національно- 1 стей.
Найчисельніші використовували свою перевагу на власну ] користь.
Національні меншини не бажали миритися з дискримі- ] нацією.
Почалися сутички на національному грунті. Не вдавалося ] вирішити
питання єдиної державної мови. Англійська залишала- | ся другою,
крім хінді, офіційною мовою в республіці. У тих шта- З тах, де не
розмовляли хінді, третьою офіційною мовою проголо- ] шували ще й
місцеву. Тривало протистояння між індусами й мусульманами, особливо
у штаті Джамму і Кашмір. У 1961, 1963, ] 1964 і 1967 pp. воно
вилилося у сутички з погромами і вбивства- \ ми.

Крім того, Кашмір був причиною конфлікту між Індією та j
Пакистаном. Коли утворювалися ці дві держави, одна третина Кашміру
відійшла до Пакистану, решта - до Індії. Обидві претен- ] дували на
володіння всією територією. У 1965 р. на цьому грунті І спалахнув
конфлікт, який ледве не переріс у справжню війну. До- І помогло
втручання СРСР, який не хотів мати воєнного вогнища і поблизу своїх
кордонів. На переговорах у Ташкенті на початку січня 1966 р. було
домовлено про припинення воєнних дій. Незабаром після цього
несподівано помер Шастрі.

Після його смерті розкол в ІНК посилився. На чергових загальних
виборах 1967 р. кожна частина партії висунула свого кандидата. Ті,
хто продовжував курс Неру, підтримували кандидатуру його дочки
Індіри Ганді.

На виборах ІНК хоч і з великими труднощами, але здобув більшість
місць у парламенті. Однак порівняно з попередніми виборами він здав
позиції. Зросла вага інших партій. Індія перестала бути країною з
однопартійним правлінням. Індіра Ганді наполегливо проводила курс
свого батька. Улітку 1969 р. вона націоналізувала 14 найбільших
приватних банків, наприкінці то-

го ж року затвердила закон, за яким монополії можна було
створювати лише з дозволу уряду. Вона також збільшила асигнування на
державний сектор промисловості. Було націоналізовано імпорт бавовни.

У зовнішній політиці Індіра Ганді продовжила лінію
Неру-нейтралітет і неприєднання до воєнно-політичних блоків,
підтримка національно-визвольних рухів, зміцнення відносин з
Радянським Союзом.

Завдяки такій політиці партія ІНК перемогла на дострокових
парламентських виборах 1971 р.

Запровадження соціалістичних принципів в економіці хоча і сприяло
популяризації Конгресу серед біднішого населення, але загалом
призвело до погіршення економічної ситуації в країні через невисоку
ефективність державного сектора. Крім того, загальмувалися земельна
реформа, застосування ефективніших сільськогосподарських технологій.
Країна страждала від нестачі продуктів харчування.

У 1974 р. опозиція розпочала масову антиурядову кампанію.
Екстремістські елементи з опозиції вчиняли замахи на урядовців.
Індіра Ганді переконала президента Ахмада ввести з 26 червня 1975 р.
у країні надзвичайний стан. Дію конституції було припинено,
опозиційні організації заборонено, а ЗО тис. їхніх активістів
заарештовано.

У 1975 р. в країні був найвищий врожай зернових, і ціни на
продовольство не зростали. Відновилася роздача землі селянам. Індіра
Ганді вирішила скористатися ситуацією і в 1977 р. оголосила
парламентські вибори. Однак населення не вибачило їй надзвичайного
стану і віддало голоси за новоутворену Джаната парті (народну
партію), до якої увійшли опозиційні конгресу угруповання.

Оскільки Джаната парті складали організації з протилежними
платформами, то в 1979 р. вона розкололася і наступного року Індіра
Ганді знову стала прем'єр-міністром.

У 1984 р. виникла криза в штаті Пенджаб, де проживає велика
община мусульман-сікхів. Вони вже тривалий час домагалися приєднання
Пенджабу до Пакистану. Головна святиня сікхів -Золотий храм в
Амрітсарі - перетворився на збройний арсенал і штаб сепаратистів.
Індіра Ганді наказала захопити храм і заарештувати заколотників. У
відповідь група сікхських екстремістів 31 жовтня 1984 р. вчинила на
неї замах, унаслідок якого Індіра Ганді загинула.

Після смерті Індіри Ганді прем'єр-міністром став її син Ра-джив
Ганді, який на той час здобув прихильність більшості членів ІНК.
Новий уряд теж зіткнувся з проблемою національного тарелігійного
екстремізму. У 1987 р. Раджив Ганді направив війсь у сусідню Шрі
Ланку, де екстремістська організація народу тамі лів - ''Тигри
визволення Таміл-іламу'' - вела боротьбу з централь ним урядом,
намагаючись поділити країну. Індійські війська допомогли придушити
сепаратистів, що викликало до Раджива Ганді ненависть тих тамілів,
які живуть в Індії. У 1988 р. знов спалахнула криза у Пенджабі. Як і
його мати, Раджив Ганді дав наказ захопити Золотий храм, де
отаборилися сікхські сепаратисти.

Радживу Ганді довелося виконувати обов'язки прем'єр-' міністра,
коли дедалі очевиднішою ставала неефективність соціалістичного
експерименту. До того ж і сам він своїм способом життя давав
підстави для невдоволення: рідко контактував з населенням, значно
збільшив особисту охорону, надто багато уваги приділяв власному
комфорту. На тлі економічних труднощів це дратувало індійців.

Непопулярність прем'єра особливо проявилася під час виборів 1989
р. ІНК не зумів завоювати абсолютну більшість місць у парламенті.
Уряд був сформований Національним фронтом, у який об'єдналися
опозиційні конгресу партії. Прем'єр-міністром став лідер партії
Джаната Пратар Сінгх.

У 1990 р. він домігся рішення, за яким 27% робочих місць у
державному секторі віддавалися представникам ''нижчих'' каст і
племен. Рішення Сінгха викликало урядову кризу, оскільки він
зазіхнув на одну з найсвященніших традицій Індії - кастову систему.
Представники ''вищих'' каст вважають для себе ганебною навіть думку,
що ''нижчим'' кастам можуть надаватися рівні з ними права. Під
тиском захисників кастової системи Сінгх змушений був піти у
відставку. Посада прем'єра перейшла до соціаліста Чандра Шекхара.

У 1991 р. розпочалася передвиборча кампанія. Найкращі шанси були
в Індійського національного конгресу. Раджив Ганді мав всі підстави
розраховувати на посаду прем'єра, але у травні того року був вбитий
тамільськими екстремістами під час зустрічі з виборцями. Новим
лідером ІНК став Нарасімха Рао. Після перемоги Конгресу він став
прем'єром.

Нарасімха Рао відразу взяв курс на реалістичнішу і прагмати-чнішу
політику.

ІНК прагне створення єдиної індійської нації з рівними правами й
можливостями для всіх племен і народів. їм протистоять ультраправі
''патріоти'', які домагаються надання індуїстам центрального місця в
суспільстві. Вони спираються на підтримку най-біднішої й
найнеосвіченішої частини населення, яка в Індії нараховує сотні
мільйонів чоловік.

72. Боротьба за незалежність і об'єднання В'єтнаму

Боротьба за незалежність. У 1941-1945 pp. В'єтнам був окупований
японськими військами.

На Потсдамській конференції було прийнято рішення про поділ
В'єтнаму на окупаційні зони з метою забезпечення роззброєння
японських військ: південна частина країни - англійська зона,
північна- США, які передали окупаційні функції військам Чан Кайши.

2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку
В'єтнам, президентом і прем'єр-міністром якої став Хо Ші Мін. У
вересні 1945 р. на півдні В'єтнаму висадились французькі війська.
Франція взяла курс на відновлення своєї колоніальної влади. У січні
1946 р. з країни виведено англійські війська, у березні - китайські.
Розпоряджатись країною взялася Франція, яка вела бойові дії в
1945-1946 pp. на півдні, а потім - в масштабах всієї країни.

Проголосивши утворення Демократичної Республіки В'єтнам, уряд Хо
Ші Міна провів низку реформ:

- відмінялись колишні податки;

- скорочувалась орендна плата на 25%, а земельний податок на 25%;

- конфісковувалась земельна власність французьких колонізаторів і
розподілялась між селянами;

- встановлювався восьмигодинний робочий день;

- почався процес ліквідації неписьменності.

1946 р. відбулися загальні вибори в Національні збори. На виборах
впевнено переміг В'єтмінь - національний фронт, створений з
ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. була прийнята
Конституція ДРВ.

У березні 1946 р. Франція і ДРВ підписали попередню домовленість,
за якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської
Федерації і Французького Союзу. На півдні В'єтнаму намічалось
провести референдум про майбутню долю, а на територію ДРВ тимчасово
вводились французькі війська.

Проте згодом Франція всупереч угоді проголосила утворення в
Південному В'єтнамі Республіки Кохінхіна і на півночі В'єтнаму двох
автономних держав. 23 листопада 1946 р. було здійснено варварське
бомбардування Хайфона (загинуло 20 тис. осіб). Це поклало початок
збройній інтервенції проти ДРВ. В'єтнамські сили самооборони чинили
впертий опір наступаючим колонізаторам. Найбільші бої розгорілись у
районах міст Ханой, Хює, Намдінь. У джунглях і гірських районах
з'явилися бази опору. Франція, намагаючись закріпити свою владу у
В'єтнамі, створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм,
з яким уклала договір. Франція визнавала незалежність В'єтнаму і
отримувала право будувати у В'єтнамі військові бази та контролювати
зовнішню політику. Але покінчити з ДРВ не вдалося.

Перемога революції у Китаї сприяла антиколоніальній війні
в'єтнамського народу. СРСР розцінював ДРВ як передовий рубіж
боротьби проти ''імперіалізму'' і надав їй військову допомогу. 1950
р. став переломним. В'єтнамська Народна Армія (ВНА) перейшла у
контрнаступ. Після тривалих боїв у районі Денб'єнфу
(березень-травень 1954 р.) французькі війська зазнали поразки.

21 липня 1954 р. Франція змушена була підписати Женевські
домовленості. До проведення загальних виборів (липень 1956 р.)
країна ділилась на дві зони. Французькі війська виводились з ДРВ і
припиняли бойові дії. У колоніальній авантюрі Франція втратила 92
тис. своїх солдатів.

Південний В'єтнам (1955-1975 pp.). Американська агресія проти
В'єтнаму. Об'єднання В'єтнаму. Поразка Франції у колоніальній війні
підштовхнула США до активнішого проникнення на південь В'єтнаму.
Такі дії США були продиктовані страхом поширення комунізму в
Південно-Східній Азії. США поспішно створюють тут блок СЕАТО у
складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду,
Філіппін, Пакистану.

У 1956 р. у Південному В'єтнамі були проведені вибори у
Національні збори і прийнято Конституцію, одна із статей якої
закріплювала антикомунізм як державну політику. США, Англія, Франція
визнали цю державу і надали їй економічну і воєнну допомогу. У
В'єтнам було направлено 3 тис. американських радників. США з 1955 р.
по 1961 р. виділили 2 млрд. 118 млн. доларів і, крім того, на
військові потреби 571,3 млн. доларів. Використання цих коштів
знаходилось в полі зору місії по контролю за використанням
американської допомоги. Значна частина допомоги йшла на створення
інфраструктури - доріг, портів, аеродромів та ін. Була проведена
аграрна реформа, будувались сільськогосподарські поселення,
створювались споживчі кооперативи, надавались пільгові кредити, але
зберігалось поміщицьке землеволодіння. У політичній сфері
обмежувались політичні права і свободи, створювались концентраційні
табори, а з 1959 р. діяли воєнно-польові трибунали.

У 1960 р. відбувся конгрес патріотичних сил, на якому був
створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ).
Організаційне оформлення фронту було завершено 1962 р. Він об'єднав
20 політичних партій і організацій різного політичного спрямування -
комуністів, соціалістів, радикалів. Спираючись на підтримку ДРВ, він
розгорнув активні бойові дії проти сайгонівського режиму. Урядові
війська терпіли поразку.

Щоб врятувати своїх ставлеників, США втягуються у в'єтнамську
війну. З приходом до влади у США президента Кеннеді з'явились
доктрини ''гнучкого реагування'' і ''стратегії протиповс-танської
боротьби''. У Вашингтоні вважали, що в Південному В'єтнамі проходить
фронт боротьби з комунізмом і перемога партизанського руху може
призвести до того, що ''Тихий океан стане морем червоних'' і США
доведеться зайнятися обороною на своєму узбережжі.

У 1962 р. в Сайгоні створено американське командування. Авіація
США бомбардувала території, контрольовані партизанами. 1 жовтня 1963
р. у країні було встановлено військову диктатуру. Однак
партизанський рух продовжував ширитися і вже влітку 1964 р. 2/3
Південного В'єтнаму знаходилось під його контролем.

У 1964 р. президентом США став Л.Джонсон. З його іменем пов'язана
ескалація війни у В'єтнамі і поширення її на ДРВ. У США був
розроблений план здійснення ударів по ДРВ, тому що без підтримки ДРВ
партизанський рух не набував би такого розмаху. Приводом до агресії
проти ДРВ став тонкінський інцидент. 8 березня 1965 р. американські
війська висадились на узбережжі Південного В'єтнаму і вступили в
активні бойові дії проти партизан.

Поступово чисельність американських військ зросла до 550 тис. Але
придушити партизанський рух їм не вдалося. Бомбардування ДРВ теж
нічого не дали. Завдяки допомозі СРСР повітряна оборона В'єтнаму
давала відсіч авіації США.

З 1968 р. війна у В'єтнамі все менш нагадувала партизанську, і
все більше нагадувала битву двох регулярних армій. Після
''новорічного наступу'' партизан і втрати американськими військами
важливої стратегічної бази Кхесань (січень- червень 1968р.) у
громадській думці населення США наступив злам. 77% американських
громадян не схвалювали політику уряду. Американці занадто довго йшли
до висновку, що у В'єтнамі з ними воюють не в'єтнамці-комуністи, а
в'єтнамці-націоналісти. Важко собі уявити людину більш далеку від
політики, ніж в'єтнамський селянин. Однак народ цієї країни
практично всю свою історію боровся не тільки за можливість вижити,
але і за право мати свою державу, воюючи за це з іноземними
загарбниками, виявляючи при цьому чудеса героїзму і блискучу
організованість. Комуністи лише вміло використали ці обставини, і
війна, в якій іноземці вбивали в'єтнамців, стала для більшості
місцевих жителів черговою війною за незалежність країни. Для США ця
війна, що загрожувала перейти в тотальну з усім в'єтнамським
народом, була безперспективною

13 травня 1968 р. у Парижі почались переговори з ДРВ по
політичному врегулюванню конфлікту, а з 1 листопада авіація США
припинила бомбардування ДРВ. Відтоді почалося згортання
американської участі у війні. У листопаді 1969 р. було оголошено про
здійснення програми ''в'єтнамізації'' війни і про виведення
американців з країни.

Щоб досягти зламу у війні, США розробили операцію, метою якої
було перерізати шляхи (''стежки Хо Ші Міна''), якими йшла допомога
партизанам Південного В'єтнаму. Американо-сайгон-ські війська з цією
метою у 1970-1971 pp. вчинили агресію проти Лаосу і Камбоджі, але
операція провалилась.

ЗО березня 1972 р. Народні збройні сили визволення (НЗСВ) почали
третій стратегічний наступ і визволили великі райони країни. У
відповідь США встановили блокаду морського узбережжя і відновили
бомбардування ДРВ. Були проведені дві повітряно-наступальні
операції, які завдали значної шкоди господарству ДРВ. Нова ескалація
війни викликала бурю протесту у США і в серпні 1972 р. сенат США
прийняв рішення про виведення всіх американських військ із В'єтнаму.
27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і
відновлення миру у В'єтнамі.

Проте виведення американських військ не зупинило війни. У 1973 р.
сайгонівський режим, отримавши значну американську допомогу,
розпочав широкий наступ проти НЗСВ, але невдало. У жовтні 1973 р.
НЗСВ починають контрнаступ, який завершився ЗО квітня 1975 р.
перемогою партизан. Так було завершено об'єднання В'єтнаму. 2 липня
1976 р. Національні збори проголосили створення Соціалістичної
Республіки В'єтнам (СРВ).

Війна у В'єтнамі стала найбільш кривавою серед локальних війн XX
ст. Всього у війні загинуло і було поранено близько 5 млн.
в'єтнамців, США втратили 58 тис. осіб, 304 тис. стали інвалідами і
2500 американців потрапили у полон. З 1961 р. над всією територією
країни було збито 3744 американських літаків і 4888 вертольотів. США
ця війна коштувала 130 млрд. доларів.

Головним переможцем у цій війні став Радянський Союз. Це був
найбільший успіх СРСР у ''холодній війні''.

СРВ. У грудні 1976 р. відбувся 4-й з'їзд Партії трудящих
В'єтнаму, який затвердив програму соціалістичного будівництва в
масштабах всієї країни. ПТВ була перейменована в Комуністичну партію
В'єтнаму (КПВ). У грудні 1980 р. була прийнята конституція СРВ.

Поразка США суттєво змінила співвідношення сил у
Півден-но-Східній Азії. Об'єднаний В'єтнам, маючи багаточисельну,
добре озброєну і навчену армію і спираючись на слухняні уряди в
Лаосі й Камбоджі, став своєрідною регіональною наддержавою. До того
ж у 1975 р. розпався блок СЕАТО. Порушену рівновагу поспішив
відновити Китай, почавши бойові дії проти В'єтнаму у 1979 р. Разом з
США Китай практично ізолював В'єтнам на міжнародній арені. До того ж
виявилась нездатність В'єтнаму нести економічну ношу наддержави:
країна була зруйнована, їй загрожував голод, а головний покровитель
- СРСР вже не був здатний прийти на допомогу.

Наприкінці 80-х років В'єтнам вивів війська з Камбоджі і Лаосу,
нормалізував відносини з Китаєм. З 1986 р. В'єтнам вирішив
наслідувати приклад Китаю і провів ринкові реформи при збереженні
монополії компартії на владу.

Нині перед В'єтнамом стоїть ряд проблем: необхідність структурної
перебудови економіки (пріоритетний розвиток легкої та харчової
промисловості); переведення економіки на ринкові рейки; розв'язання
проблеми зайнятості населення; скорочення армії; розв'язання
продовольчої проблеми.

У серпні 1995 р. між США і В'єтнамом відновлено дипломатичні
відносини.

73. Створення держави Ізраїль. Арабо-ізраїльське протистояння

В роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн.
євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації
сіоністського руху, який розвивався під гаслом: ''Тільки у власній
державі євреї можуть почувати себе в безпеці''.

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів -
33 ''за'', ''проти'' 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестина
на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення,
арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948
р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії
Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти
молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня
1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за
незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову
допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з
них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу
Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка
передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним
чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Са-марія,
частина Ієрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином,
Палестинську державу не було створено.

В кінці 40-х - на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої
підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до
50-річного протистояння на Близькому Сході і кровопролитних війн між
євреями та арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шестиденна війна 1967
p.; Війна Судного дня 1973 p.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти
військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982
p.).

Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального
протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору.
Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного
конфлікту між СРСР та США.

У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в
Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено
історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали
мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру
Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення
миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти
подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.

Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.

Але гострою залишається палестинська проблема. Під час
арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис.
палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю
проживає значне палестинське населення, яке користується всіма
'тюлітичними та економічними правами громадян цієї держави. В
результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером
Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська
автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській
адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з
багатьма факторами:

- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного
урегулювання;

- екстремістські угруповання ''Хамаз'', ''Хезболлах'',
''Ісламський джихад'' та інші ведуть активну терористичну діяльність
проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської
автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів,
влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);

- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти
Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно
підтримують діяльність терористичних угруповань;

- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили
прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора
арабо-ізраїль-ського діалогу.

Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В
будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої
неможливо передбачити.

74. Трагедія Афганістану

На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку
займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла
на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і
общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало
у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних
вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб
життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах
панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну
роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна
влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість
населення була неписьменна.

До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був
Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний
переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд
ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки
Афганістан.

У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною
силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена
Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед
собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести
соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою
метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала
напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний
суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби.
1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але
об'єднання було неповним: військові організації існували окремо.
Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану
(ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром.

У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських
фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і
встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту
Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном
Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити
владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких
провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були
розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з
допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби
з режимом Дауда.

У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО
квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою
Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали
Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму
соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних
відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного
гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок;
ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного
сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету.
При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні
традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні
заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і
насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був
укладений договір про дружбу і співробітництво.

Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів
самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними
партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр,
Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Рабба-ні та ін.). На
території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці,
які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок
афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА,
розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з
березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось
до СРСР за збройною допомогою.

У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади
Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна.
Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим.
Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його
політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина
країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над
ситуацією.

На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному
становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до
падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану
із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини
між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське
керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і
дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого
контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну
афганського керівництва.

Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й
годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ ''Альфа''
захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове
афганське керівництво очолив Б.Кармаль.

Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були
вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся
реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити
соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного
фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої
внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло
миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду -
священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські
війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час
перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але
здолати партизанський рух не вдалось.

У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У
червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів
Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити,
що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим
командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними
угрупованнями опозиції виникали збройні сутички.

Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до
падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії
СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки
війни в Афганістані відчувались і в СРСР (людські і матеріальні
втрати). Усвідомлення згубності політики СРСР щодо Афганістану стало
приходити в період правління Ю.В.Андропова, але його смерть і
пасивність керівників КПРС відтягнули розв'язання афганської
проблеми. Зрушення почались з приходом до влади М.С.Горбачова.
Відбулись зміни в афганському керівництві, яке очолив М.Наджибулла.

У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в
Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і
США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські
війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період
перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати,
180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців).

Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю;
женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась
громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992
р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані.

Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни.
Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик),
Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал
афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух
Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і
виступає під гаслом наведення порядку в країні.

75. Іран у повоєнні роки. Ісламська революція

Іран після відновлення свого суверенітету в 1946 р. тривалий час
знаходився в стані політичної нестабільності. У 1953 p., внаслідок
військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві,
який зумів стабілізувати становище у країні.

1962 р. він проголосив у країні початок ''білої
революції''-проведення реформ, направлених на модернізацію країни і
викорінення феодалізму. Програма реформ змінювалась і уточнювалась.
За роки ''білої революції'' в Ірані було проведено аграрну реформу
(обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних
мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони
здоров'я. 1963 р. жінкам було надано виборче право. Був обмежений
традиційний інститут багатоженства. Активно насаджувався західний
стиль життя, західна мода.

Реформи мали значний вплив на розвиток Ірану. Аграрна реформа
порушила традиційну структуру суспільних відносин на селі. Сотні
тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного
господарства призвела до зменшення сільськогосподарського
виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання
промислового виробництва не встигало за зростанням міського
населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке
посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням
міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній
політиці шах орієнтувався на США та західні країни. Іран був членом
блоку СЕНТО (Багдадський пакт).

Така політика шаха викликала масові невдоволення населення,
виразником якого стало мусульманське духовенство. Виступи народних
мас під релігійними гаслами відбувались в Ірані неодноразово,
починаючи з XIX ст.

Поразка революції 1951 р. супроводжувалась знищенням легальної
політичної опозиції. Єдиною впливовою силою залишилось духовенство,
яке займало в Ірані привілейоване становище. Всього в країні
нараховувалось 200 тис. службовців культу, 80 тис. мечетей, 300
духовних учбових закладів, в яких навчалось 60 тис. осіб. До цього
слід додати 60 тис. прямих нащадків Мухамеда по чоловічій лінії і 1
млн. по жіночій. Всі ці люди незалежно від роду занять вважалися
поважними людьми і заможними правовірними мусульманами.

Лідером релігійної опозиції став Аятолла Хомейні. Хомейні
розробив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави.
Він ділив суспільство на три групи: знедолені, благочестиві, слуги
сатани. Слугами сатани вважались шах, його оточення, інтелігенція,
імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Хомейні
проголошував створення Всесвітньої ісламської держави. В уяві
Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення
людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні
негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей
соціалізму: ''Не Захід, не Схід, а іслам''.

Протистояння між шахом і духовенством набирало все більш
непримиримого характеру. Репресії- шаха підвищували авторитет
релігійної опозиції. Крім неї, проти шаха виступали Народна партія
Ірану (Туде), ліворадикальні організації федаїв і моджахедді-нів,
Національний фронт, Демократичний союз народів Ірану.

Криза шахського режиму наростала з кожним роком. За таких умов
шах застосовував різні засоби, щоб зберегти владу. Заборона урядом
проведення в траурні дні традиційних походів віруючих призвела до
стихійного вибуху незадоволення населення. Остаточно авторитет шаха
був підірваний розстрілом солдатами релігійно-політичного мітингу в
мечеті. У відповідь 26 листопада 1978 р. опозиція оголосила в країні
траур. Демонстрації у містах супроводжувались зіткненнями з
військовими і поліцією. Федаї і моджахеддіни здійснювали напади на
поліцейські установи, іноземців, які масово від'їжджали з країни.
Спроба' шаха піти на поступки опозиції, призначивши
прем'єр-міністром одного з лідерів опозиції Шахпура Бахтіяра, не
мала успіху. Бахтіяр одразу позбувся підтримки опозиції. З кожним
днем революційні події наростали і 6 січня 1979 р. шах залишив
країну. Бахтіяр все більше втрачав контроль над становищем в країні.
Повсюди створювались революційні ісламські комітети.

В лютому 1979 р. в Іран повернувся Хомейні. Тоді ж був створений
Тимчасовий комітет ісламської революції, який очолив Базарган.
Духовенство намагалось втримати революцію в мирному руслі, але це не
вдалось. Після спровокованих боїв в районі бази Військово-повітряних
сил під Тегераном між загонами повсталих і шахською гвардією, в
столиці розгорілось повстання. Монархія в Ірані була повалена.

Нове іранське керівництво оголосило про вихід країни з СЕНТО, про
розрив військових і цивільних контрактів з США та західними
країнами; анулювало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом;
ліквідувало американські бази (50 тис. службовців) й розірвало
дипломатичні відносини з Ізраїлем. Закривались іноземні фірми і
банки. У березні 1979 р. Іран був проголошений ісламською
республікою і була прийнята нова конституція. У відповідь на надання
США притулку іранському шаху, в Ірані розпочалась антиамериканська
кампанія, кульмінацією якої стало захоплення 52 американських
громадян в заручники.

Захоплення заручників поставило американську адміністрацію перед
необхідністю відповідних дій. США розірвали дипломатичні відносини з
Іраном, заморозили іранські кошти в американських банках, розробили
операцію ''Кіготь орла'' по визволенню заложників. Але зіткнення в
повітрі літака і вертольота з десантом призвело до провалу операції.
Смерть шаха в липні 1980 р. зняла напругу, і в 1981 р. заложники
повернулись на батьківщину.

Незабаром після перемоги революції в Ірані посилились розбіжності
між її учасниками. Поглибилось розмежування між політичними силами.
Основна боротьба розгорілась між світськими партіями і духовенством.
Поступово усувались від влади ліберальна і ліва опозиції, проходила
ісламізація всіх сторін суспільно-політичного життя. Протягом
кількох років Хомейні з допомогою репресій ліквідував опозицію і
очолив як релігійну, так і світську владу.

Спроби експорту ісламської революції і війна з Іраком
дестабілізували становище в деяких регіонах ісламського світу,
особливо в зоні Перської затоки.

Ісламська революція в Ірані стала кульмінацією процесу
полі-тизації ісламу. Піднята іранською революцією хвиля ісламського
фундаменталізму досі не втратила своєї сили. Нинішнє іранське
керівництво проводить більш зважену політику, не йдучи, як раніше,
на пряму конфронтацію з іншими країнами. З кожним роком
фундаменталісти все серйозніше заявляють про себе. Найбільш широкого
розмаху їхні дії досягли в Алжирі, де вони розгорнули терористичну
діяльність проти іноземців і державних установ.

76. Країни Африки на шляху незалежного розвитку

Після закінчення Другої світової війни на африканському
континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років
майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них
не наступило - почалися довготривалі громадянські війни.

15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу
проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір
про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 31
січня 1975 р. такий уряд був створений. Але, не задовольнившись
розподілом влади, УНІТА спровокувала громадянську війну. У боротьбі
за владу УНІТА і ФНЛА об'єднали свої зусилля і звернулися до
Південно-Африканської Республіки. У жовтні 1975 р. об'єднані війська
УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на м. Луанду. У цих складних умовах
лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч з 4 на 5 листопада 1975 р.
Ф.Кастро прийняв рішення про направлення в Анголу кубинських військ.
Кубинські війська зуміли зупинити наступ і розгромити війська
агресора. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА,
проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла
соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну
допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і
періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили
Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано ''Принципи
мирного врегулювання у Південно-Західній Африці'', згідно з яким ПАР
надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи.

У 1989 р. уряд Анголи зробив спробу знищити УНІТА, але наступ
провалився і уряд Анголи погодився на переговори. Громадянська війна
нанесла збитки країні в розмірі 25 млрд. доларів США, зовнішній борг
зріс до 11 млрд. доларів. 31 травня 1991 р. Ж.Е. душ Сантуш - голова
уряду Анголи і Ж.Савімбі - лідер УНІТА підписали в Лісабоні угоду
про мир і проведення загальнонаціональних виборів, які були
проведені у 1992 р. Перемогу отримала МПЛА. УНІТА не погодилася з
таким розвитком подій і взялася за зброю. Громадянська війна
продовжується по теперішній день.

Складна ситуація виникла у Південній Родезії. Там проживала
значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили
незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина
проголосила своє виключне право на владу - режим апартеїду - расова
дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні
ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість)
розпочали збройну боротьбу проти білої общини. Опинившись в
ізоляції, білі у 1979 р. сіли з африканцями за стіл переговорів.
Була розроблена нова конституція, яка визнавала рівність рас, на її
основі були проведені вибори і проголошена незалежність нової
держави - Зімбабве.

Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня
Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був
переданий Південно-Африканському Союзу після

Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі
анексувати цю територію. Африканці у 1966р. почали збройну: боротьбу
за незалежність, яку оголосила організація СВАПО.\ ООН у 1973 р.
позбавила ПАР мандату на цю територію, а у] 1977 р. була прийнята
резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли
безперспективність утримати за собою Намібію. Так з'явилася ще одна
держава в Африці.

В Африці залишилася єдина територія, статус якої досі не
визначений. Це колишня іспанська колонія - Західна Сахара. На цю
територію претендує Марокко. Проти окупації виступає рух ПОЛІСАРЮ,
який веде партизанську боротьбу.

Розвиток країн Тропічної Африки виявився найбільш складним. У
момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення
була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували
родоплемінні і напівфеодальні відносини. Спроби зруйнувати
традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись
повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль
сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно
підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного
джерела прибутків. Єдине, в чому мали успіх країни Тропічної Африки,
так це у створенні тиранічних режимів, як прорадянських, так і
прозахідних. Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі
зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування
не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до
голодоморів. Нестабільність посилювалась через штучність
африканських кордонів. У результаті колоніальних поділів Африки 44%
держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і
заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп.
13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає
надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони
сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і
моноетнічних держав (крім Сомалі - але і вона поділяється на клани).
Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед
африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в
Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб.

Конфлікти виникали і на релігійному грунті між християнами й
мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було
проголошено незалежну державу Ерітрею. Конфлікти нерідко виходили за
межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.

Так, Сомалі у 1977 р. пред'явила територіальні претензії до
Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно
близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні
війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до
влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у
Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй
допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США.

У 80-ті роки Лівія відкрито втрутилась в етнічний конфлікт у
Чаді. Вона претендувала на частину території країни. Щоб не
допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої
війська. Лівійські війська потерпіли поразку, а Міжнародний суд
визнав територіальні претензії Лівії безпідставними.

Щоб надалі запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни
домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів,
закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ,
утворена у травні 1963 p.).

Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин
породив ще одну особливість політичного життя африканських країн -
трайбалізм.

Трайбалізм - племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На
практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини
переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії
створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з
одноплемінниками.

Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало
існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у
суспільно-політичному житті. Причини цього явища внутрішні:

- незавершеність процесів формування африканського суспільства;

- відносно короткий період незалежного розвитку африканських
країн;

- складне переплетіння різних типів економічних відносин; •

- слабка соціально-класова диференціація суспільства;

- залишки родоплемінних відносин;

- широкий спектр ідеологічних поглядів населення;

- економічна і політична залежність від розвинутих країн;

- наявність таких соціальних явищ, як голод, злидні, хвороби,
неграмотність, низька політична культура.

Зовнішні причини пов'язані з протиборством СРСР - США в період
''холодної війни''.

Військово-диктаторські режими в Африці характеризуються
політичною і економічною нестабільністю, насиллям, низкою державних
заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, гонкою озброєнь (на
озброєння витрачається 5% валового внутрішнього продукту; у
Південній Азії - 3,6%, Латинській Америці 1,6%), зростанням
політичної ролі армії у суспільстві, диктаторі ськими методами
правління, корупцією.

Влада диктатора, як правило, спирається на три політичні
інститути: державу, успадковану від колонізаторів, яка здійснює
жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; од-;
непартійну систему; збройні сили. Диктаторські режими перешкоджали
демократичним перетворенням у суспільстві і гальму вали соціальний
прогрес в африканських країнах.

Військово-диктаторські режими можна поділити залежно від їхньої
орієнтації на правоавторитарні та лівоавторитарні.

Правоавторитарні режими утвердились в Заїрі,
Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), С'єрра-Леоне, Чаді,
Ліберії, Ру-; анді, лівоавторитарні - в Ефіопії, Лівії, Малі,
Анголі, Мозамбіку.

Диктатор Ж.Б.Бокасса прийшов до влади в Центрально-Африканській
Республіці у 1966 р. в результаті державного заколоту і правив
країною протягом 13 років. Він оголосив себе маршалом і довічним
президентом, а згодом проголосив республіку імперією, а себе
імператором. За роки правління він усував з посад всіх потенційних
конкурентів, висилав їх з країни, арештовував, піддавав
середньовічним тортурам.

їді Амін Дада у республіці Уганда ''прославився'' масовим;
знищенням людей. За вісім років правління в 70-ті роки в країні було
знищено 800 тис. осіб.

Понад ЗО років при владі у Заїрі знаходився харизматичний; лідер
Мабуту Банга. Згідно з складеною ним конституцією в країні існує
лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все
населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни
перетворився на одну з найбідніших: її зовнішній борг досяг 8 млрд.
доларів США. Зате сам Мабуту у швейцарських банках тримав 5 млрд.
доларів. У 1998 р. його режим було повалено. До влади прийшли нові
сили на чолі з Кабіла. Було змінено назву країни - Демократична
Республіка Конго, проведено реформи, проте становище в країні
залишилось нестабільним.

У Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади
прийшов Менгісту Маріам (червоний диктатор). У країні було
ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію.
У режиму Маріама не було соціальної опори, хоча він прагнув її
створити з допомогою Робітничої партії Ефіопії і деяких громадських
організацій. Прагнення Мабуту побудувати соціалістичне суспільство
зазнало невдачі. У результаті боротьби проти повстанців північних
провінцій Тігре та Ерітрея виникла опозиція в самій ефіопській армії
(чисельність 500 тис. чол.). Після поразки армії в операціях проти
повстанців диктатор втратив підтримку серед армійського керівництва
і населення, яке вже протягом кількох років потерпало від голоду, і
у травні 1991 р. втік з країни у Кенію, а потім у Зімбабве.

Однією з найбільш розвинених країн Тропічної Африки є Нігерія.
Основне джерело прибутку країни - нафта. У 1960 р. колишня
англійська колонія отримала незалежність. У 1967-1969 pp. в країні
тривала громадянська війна, внаслідок якої Нігерія стала
Федеративною Республікою. За 35 років незалежності чверть століття в
країні панував військовий режим. Спроба у 1993 р. генерала Ібрагіма
передати владу цивільним не вдалась.

Наприкінці 80-х років військово-диктаторські режими вступили в
смугу гострих криз, пов'язаних з розпадом соціалістичної системи і
закінченням ''холодної війни''. Диктатори втратили економічну і
політичну підтримку з боку США та СРСР.

МВФ і МБРР розробили план економічного відновлення Африки.
Пропонувалось проведення ринкових реформ в обмін на пільговий
кредит, скорочення державних витрат. Проблеми, які постали перед
країнами Африки, багатопланові і розв'язати їх нелегко. Це можливо
лише при участі світового співтовариства і в формах, придатних для
народів Африки.

Південно-Африканська Республіка (ПАР) була створена у 1961 р.
Основою державної політики став апартеїд. Біла меншість ПАР
присвоїла виключне право на владу в країні, а люди іншої раси
(чорні, кольорові) вважались людьми другого гатунку. Деколонізація
Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що
нові незалежні держави не будуть миритися з існуючим на півдні
Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на
боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, здійснювались такі заходи: -
створювались автономне господарство і військова промисловість, що в
умовах міжнародної ізоляції зумовлювало неефективність деяких
галузей господарства і штучне завищення цін і т.д.;

- робились спроби створити на північ від ПАР пояс безпеки із
Анголи, Мозамбіку, португальських колоній;

- розроблялась власна атомна зброя.

Режим набрав рис поліцейського. Уряду було дозволено виселяти
африканців з будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби
чорних з білими. Заборонялись антирасистські організації, в тому
числі Африканський Національний Конгрес (АНК), лідер якого у 1963 р.
був засуджений на довічне ув'язнення. Уряд намагався відділити біле
і чорне населення. З цією метою в ПАР створювались бантустани для
негритянського населення - ізольовані держави в державі з органами
самоврядування. 1981 р. в бантустанах, які займали 13% території
країни, проживало 75% населення.

Але всі ці заходи провалились: не вдалось створити пояс безпеки,
африканське населення не проявляло покори і використав вувало всі
засоби боротьби. У білій общині намітився розкол: більшість її
почала виступати за політичні реформи і за створення багаторасової
демократичної держави. Першим кроком у] цьому напрямку стало
прийняття нової конституції 1984 р. У| 1989 р. до влади у ПАР
прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до
падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР вперше проведено вільні
вибори. Президентом країни став Нельсон Мандела - лідер АНК.

Наприкінці XX ст. Африка залишається одним з найнестабі-льніших і
найменш розвинутих регіонів світу.

77. Країни Латинської Америки у 40-90-ті роки. Інтеграційні
процеси

Основні тенденції розвитку. У країнах Латинської Америки після
Другої світової війни відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим,
що країни Латинської Америки значно раніше отримали незалежність. їм
на шляху модернізації не доводилось переживати цивілізаційного шоку,
як це було в країнах Африки та Азії, вони були частиною західної,
європейської за походженням, цивілізації.

Коріння латиноамериканської відсталості крилось в існуванні
великих земельних володінь - латифундій. Це призводило до безземелля
селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення і безробіття,
низької продуктивності праці, примітивних технологій і, відповідно,
до соціальної напруги. Таке суспільство не могло бути демократичним,
воно трималось на насильстві.

Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій.
Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селян
примушувала уряди проводити аграрні реформи. Всі вони незалежно від
масштабів підривали позиції латифундистів. Найбільшого удару завдали
латифундіям зростання промисловості, формування національного
капіталу і, відповідно, нової економічної еліти, для якої латифундії
були уособленням старих порядків. Демографічний вибух зумовив масову
урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської
місцевості у місто.

Після Другої світової війни становище в економіці
латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ:
вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій
торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської
Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи
проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що
користувалися певною підтримкою населення. Це сприяло формуванню у
цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому -
президентство Хуана Домінго Пе-рона в Аргентині (1946-1955 pp. і
1973-1974 pp.; у 1949-1955 pp. -фактичний диктатор).

Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни,
домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами.
У період його правління в Аргентині був створений перший в
Латинській Америці реактивний літак, але під тиском СІЛА його
виробництво було припинено.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який
відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання
фашистських держав. Змінивши його у 1956 p., Ж.Кубічек продовжив
імпортозамінну індустріалізацію. На початок 60-х років Бразилія
наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом, у
1934-1940 pp., продовжували і після Другої світової війни.
Індустріалізація йшла за рахунок розвитку державного сектору,
продовжувалась аграрна реформа.

США в період 40-60-х років були стурбовані лише одним:
запобіганням проникнення СРСР у Латинську Америку. Для здійснення
цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і на
воєнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У
цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 p.),
створено Організація Американських Держав (1948 p.). Американці
переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка
пройшла підготовку у США. При цьому США мало турбували проблеми
внутрішнього життя цих країн, якщо там не було безпосередньої
загрози приходу до влади комуністів. США влаштовували в цих країнах
режими, які повністю залежали від них, на зразок Батісти на Кубі,
або Сомоси в Нікарагуа.

У 50-60 роках почався новий етап соціально-економічного розвитку
країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної
індустріалізації були вичерпані, державний бюджет з великими
труднощами справлявся з необхідністю підтримати державний сектор
економіки. Великі державні бюджетні дефіцити були викликані
здійсненням надто амбіціозних проектів. Наприклад, у 1957 р. в
Бразилії почалось будівництво нової столиці подалі від
перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто,
побудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара
Німейєра і назване Бразиліа. Нова столиця мала символізувати
майбутнє країни. Мексика домоглась права проведення у своїй столиці
Мехіко олімпійських ігор 1968 p., що змусило повністю реконструювати
багатомільйонне місто. Грандіозні проекти призвели також до
інфляції, зростання соціальної напруги. Національна грошова одиниця
крузейро з 1961 по 1964 р. ''схудла'' у 5 разів.

У Латинській Америці розвиток йшов двома шляхами. Там, де на
хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, ставали на
шлях будівництва соціалізму.

Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась зникненням
проамериканского режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий
уряд. Своє завдання він бачив у'незалежності Куби і проведенні
соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зіткнувся з опором
США, які мали на Кубі значну власність. Кастро здійснив
націоналізацію цієї власності і встановив тісні відносини з СРСР. Це
викликало рух опору, який спирався на підтримку уряду США та на
кубинську общину у США. США організували збройну інтервенцію загонів
гусанос на Кубу (1961 p.), але вона провалилась. Це прискорило
реформи на Кубі і співробітництво з СРСР.

М.С.Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника у 90 милях від
США і, не задумуючись, пішов заради збереження режиму Кастро на
ризик ядерної війни (Карібська криза 1962 p.). Зближення з СРСР дало
Кастро зразок ідеальної, з його точки зору, держави. Партизани стали
комуністами, на Кубі почалось будівництво соціалізму. У 60-ті роки в
країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін.
Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла до соціалістичної
революції, і намагався, правда безрезультатно, роздути революційну
пожежу на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії
сподвижник Кастро - Ернесто Че Гевара.

У 70-х роках від комуністичних експериментів довелось
відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну
країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від
експорту цукру, але вже не у США, а в СРСР і країни Східної Європи.
СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 80-х років, як тільки
СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу
кубинській економіці, Куба потрапила в стан перманентної кризи.
Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби
намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному
режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для
розвитку туризму, робляться перші кроки у модернізації економіки. У
90-ті роки з Куби здійснюється масова нелегальна еміграція у США.
Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику масу біженців і
частина їх була відправлена назад, на Кубу.

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 pp. здійснив уряд
президента Сальвадора Альенде, який складався з комуністів і лівих
соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах конституційної
законності. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію
мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали у країні
справжній хаос і масові невдоволення, які підсилювались провокаціями
з боку ЦРУ США. Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет, за
згодою США, здійснив державний переворот і встановив у країні
диктаторський режим. Президент Альенде загинув під час штурму
президентського палацу.

У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р.
до влади прийшов фронт національного визволення ім. Сандіно.
Сандіністи скинули найбільш одіозний режим у Латинській Америці -
режим Сомоси, який правив країною протягом понад ЗО років. Події у
Нікарагуа розгортались за кубинським зразком і з такими ж
результатами. Проти соціалістичних експериментів сандіністів у
країні виник повстанський рух, який об'єднував, як колишніх
сомосовців, так і представників демократичних рухів. В ньому брали
участь також загони самооборони індіанських племен з віддалених
районів країни. Цей партизанський рух значною мірою був
організований і озброєний США. США зосередили на кордонах з
Нікарагуа збройні сили і погрожували агресією, а всередині країни
активно формувалась легальна опозиція. Опинившись перед вибором: йти
до кінця у побудові соціалізму і до перемоги у громадянській війні,
чи піти на громадянський мир, сандіністи обрали останнє. На вільних
виборах 1990 р. вони, як і очікувалось, потерпіли поразку, але
залишились впливовою політичною силою. Президентом Нікарагуа було
обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандіністів
Даніель Ортега.

Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалась з
констатації факту неможливості і навіть згубності повної
незалежності і зводилась до прискорення інтеграції країн Латинської
Америки у світову економіку. Для реалізації цієї стратегії
передбачалось ліквідувати всі бар'єри у розвитку торгівлі і відкрити
доступ іноземному капіталу. По суті це був поворот на 180 градусів
від політики 30-50-х років і зовні виглядало як повернення до старих
порядків, коли у країнах Латинської Америки господарювали іноземні
компанії. Такий шлях розвитку не користувався підтримкою і
проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Такі
режими були встановлені в Аргентині - 1962 p., Гватемалі, Гондурасі,
Еквадорі - 1963 p., Болівії, Бразилії - 1964 p., Чилі - 1973 р.
Військові хунти вели безпощадну боротьбу з лівими силами, обмежували
політичні свободи. У результаті цього нерідко гинули невинні люди.
Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення
пільгових умов для іноземного капіталу призвели до притоку іноземних
інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і
національний капітал. Бразилія на початку 80-х років обігнала за
обсягом валового національного продукту Італію і наблизилась до
Англії. Вона зайняла 7-ме місце у світі по виробництву сталі, 8-ме -
по виробництву телевізорів, 10-те - по виробництву легкових
автомобілів. Зворотнім результатом цього курсу стало зростання
зовнішнього боргу й інфляція. Так поступово формувалась
соціально-політична криза військових режимів.

Вагомим фактором розвитку латиноамериканських держав був і
лишається масовий партизанський рух. Він мав різний характер:
антиамериканський, проти воєнних диктатур, за проведення соціальних
реформ, прокомуністичний, антикомуністичний, національно-визвольний,
екстремістський і т.д. В історії цього процесу після Другої світової
війни можна виділити кілька етапів.

Перший етап, пов'язаний з кубинською революцією 1959 p., мав
антиамериканський, загальнодемократичний характер.

Другий етап (60-ті - початок 70-х років) проходив під
безпосереднім впливом кубинської революції. У період 1960-1967 pp. в
Латинській Америці нараховувалось 12 вогнищ партизанської боротьби.
Не дивлячись на те, що всі вони були придушені, вони сприяли процесу
демократизації у цих країнах.

Третій етап (кінець 70-х - 80-ті років) пов'язаний головним чином
з боротьбою в країнах Центральної Америки, насамперед сандіністів у
Нікарагуа. їхня перемога надихнула партизанський рух у Сальвадорі,
Гватемалі, Гондурасі лівого спрямування, викликала
антисандіністський рух ''контрас'' у Нікарагуа.

Четвертий етап (80-ті - 90-ті роки) - активізація діяльності
воєнно-політичних організацій у Перу і Колумбії, тісно пов'язаних з
наркомафією. У 90-ті роки спалахнула партизанська боротьба на півдні
Мексики. Місцеві індіанці підняли повстання проти нестерпних умов
життя. Збройні антиурядові виступи у країнах Латинської Америки
обумовлюються переважно внутрішніми соціально-економічними і
політичними проблемами цього регіону.

Соціальна напруга 50-60-х років, перемога Ф.Кастро на Кубі
змусили США змінити політику у регіоні. У 1961 р. президент США
Кеннеді проголосив новий курс у відносинах з країнами Латинської
Америки - ''Союз заради прогресу''. Щоб уникнути кубинського
варіанту, США пропонували допомогу у подоланні відсталості,
акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно США приступили до
організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських
збройних сил. Прагнучи надати своїм відносинам з країнами Латинської
Америки партнерського характеру, вони нерідко зривались на
традиційну інтервенціоністську політику. Так, у 1961 р. вони
допомогли кубинським повстанцям гусанос висадитись на Кубі і
протягом тривалого часу ЦРУ США намагалось усунути Кастро від влади.
У 1965 р. американські війська висадились у Домініканській
республіці, а в 1973 р. підготували в Чилі скинення президента
Сальвадора Альенде. Така політика США породила широкі
антиамериканські настрої у Латинській Америці, які у 70-ті роки
досягли апогею.

Радикальна зміна ситуації відбулася, коли президентом США став
Джіммі Картер, який в основу зовнішньої політики поклав тезу про
неприпустимість порушення прав людини. Картер, зокрема, після
тривалих і складних переговорів підписав з Панамою угоду про
передачу їй каналу, який був у власності США. Це був крок, який
усунув одне із головних джерел невдоволення латиноамериканською
політикою США. Завдяки такій політиці США диктаторські режими
втратили підтримку і їхнє падіння стало справою часу. Першим впав
диктаторський режим Сомоси в Нікарагуа.

У 80-ті роки в країнах Латинської Америки утверджуються
демократичні режими. 1980 р.- Перу, 1982 р.- Болівії, 1983
р.-Аргентині, 1985 р.- Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989
р. - Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - Чилі, а до 1992 р. у всіх
інших, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була
принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної
Асамблеї ОАД було закріплено положення про застосування санкцій у
разі рецидивів відновлення авторитарного правління.

Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на
активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світову
економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур
економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок
приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки
намагаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати
зовнішній борг.

Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у
світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки
і технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина, Мексика вже
переросли рамки традиційних уявлень про країни, що розвиваються, і
впритул наблизились до групи промислово розвинутих країн.

Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні
структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі
розвитку з акцентом на удосконалення ринкових механізмів,
приватизацію державного сектору, створення адекватної юридичної
бази, податкової системи і т.д.

Інтеграційні процеси в Латинській Америці. Спільне історичне
минуле, схожість економічних процесів, мовна і культурна близькість
стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової війни активно
розгортались інтеграційні процеси в Латинський Америці.

Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво
держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки
підписали в Ріо-де-Жанейро Міжамериканський договір про
взаємодопомогу. У 1948 р. на IX Міжамериканській конференції у
Боготі було створено Організацію Американських Держав (ОАД). Там же
було прийнято ''Декларацію про збереження і захист демократії в
Америці'', яка мала антикомуністичну спрямованість. ОАД
санкціонувала втручання у внутрішні справи країн, яким загрожувала
комуністична небезпека.

Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватись з економічної
відсталості і стати на шлях стабільного економічного розвитку дало
поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на
субрегіональному й регіональному рівні. Економічна інтеграція
включає в себе засоби по блоковій лібералізації взаємної торгівлі і
режиму інвестицій; формування єдиних валютних просторів, координацію
і уніфікацію внутрішньої торгівлі; проведення колективної
зовнішньоекономічної політики з метою створення на континенті зон
вільної торгівлі і її наступної трансформації у спільний ринок.

На вирішення цих завдань орієнтована діяльність регіональних
об'єднань, які виникають у 50-ті роки. У 1959 р. створено
Міжамериканський банк розвитку. У 1960 р. Аргентина, Бразилія,
Уругвай, Чилі, Парагвай, Перу утворили Латиноамериканську асоціацію
вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом ЛАВТ стала об'єднувати 22 держави
регіону і навіть Кубу. У 1980 ЛАВТ була реорганізована у
латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної
інтеграції та угод про ''спільний ринок'' у 1975 р. виникає
Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також
субрегіональні об'єднання - Центральноамериканський спільний ринок
(ІДАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуела,
Колумбія, Еквадор, Перу утворили так звану Андську групу. Крім того,
діють об'єднання, ство-

рені для вирішення конкретних проблем. У 1983 р. Мексика,
Венесуела, Колумбія, Панама об'єднались у Контадорську групу для
подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує Амазонський
пакт, покликаний вирішувати екологічні проблеми. Для вирішення
проблем заборгованості у 1984 р. створено Картахен-ську групу.

Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція
країн Латинської Америки залишається мрією. Воєнні диктатури,
революції, перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти,
амбіції окремих лідерів стримують цей процес.

На початку 90-х років склались необхідні умови для кращого
розвитку інтеграційних процесів. У всіх країнах, крім Куби, при
владі знаходяться демократично обрані президенти. Проводяться широкі
економічні реформи. США, Канада, Мексика у 1992 р. підписали угоду
про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). У 1995 р. у
Маямі відбулась нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій
президент США Білл Клінтон запропонував створити спільний ринок від
Аляски до Вогняної Землі, споживачами якого стали б 850 млн. осіб.
Для того, щоб ця ідея стала реальною, країнам Латинської Америки
потрібно вирішити ще багато проблем: зміцнити демократичні інститути
влади, приборкати повстанський рух, у політичній боротьбі
застосовувати лише конституційні методи боротьби та ін.

Найбільші українські громади в країнах Латинської Америки
знаходяться в Бразилії та Аргентині. Вони утворились в результаті
трудової еміграції наприкінці XIX - на початку XX ст.

Розташовані вони компактними поселеннями і займаються в основному
сільським господарством.

78. Причини і початок ''холодної війни''. Утворення і
протистояння воснно-політичних блоків

Причини і початок ''холодної війни''. У 1945-1948 pp. відбувся
відхід від принципів співробітництва, що склалися в роки Другої
світової війни, сформувались напрями міжнародних відносин періоду
''холодної війни''. Відбувався процес становлення біполярної системи
світу (США-СРСР).

США - єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До
кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу
капіталістичного світу. їхня частка становила приблизно 60%
світового промислового виробництва. Зріс національний прибуток.
Більшість країн світу знаходилась у фінансовій залежності від США.
Був високим і моральний авторитет США - держави, яка зробила вагомий
внесок в розгром фашизму і стала ініціатором створення ООН. США мали
велику військову перева-гу над іншими країнами і монопольно володіли
атомною зброєю. США стали наддержавою.

У СРСР війна призвела до скорочення на 30% національного
багатства, було зруйновано 1710 міст і містечок, 90 тис. сіл, 32
тис. промислових підприємств. Потребували оновлення або модернізації
основні виробничі фонди. Одночасно СРСР мав найбільші сухопутні
сили, які займали великі території в Європі та Азії. У Радянської
армії був авторитет захисника і визволителя світу від фашизму.
Поблизу Радянського Союзу не залишилось держав, які могли б
загрожувати безпеці СРСР. У країнах Заходу переважало позитивне
ставлення до СРСР.

Хоча Великобританія закінчила війну переможницею, її становище
було не найкращим. Вперше її територія зазнала нищівних бомбардувань
і обстрілів. Була втрачена значна частина торговельного флоту.
Великобританія зберегла свою імперію, але її домініони та колонії в
роки війни зміцніли, їх зв'язки з метрополією ослабли. Вона
залишалась серед великих держав, проте не могла зрівнятись у
могутності з США та СРСР. Після шести років виснажливої війни
англійці найменше дбали про світове панування.

Франція по закінченні війни майже втратила вплив на світову
політику. Людські втрати Франції в роки Другої світової війни були
меншими, ніж в роки попередньої, а масштаби руйнувань, особливо в
результаті бомбардувань, значно більшими. Втрата впливу на світову
політику пояснювалась тим, що свою незалежність і цілісність вона
відновила не власними силами, а за допомогою союзників. її економіка
перебувала в занепаді і залежала від фінансової підтримки США.
Французький Індокитай вийшов з-під контролю, Сирія та Ліван
домоглись незалежності. Лише завдяки великому внеску в розгром
фашизму Франція зберегла статус великої держави.

Розбіжності між СРСР і Заходом намітились ще в завершальний
період Другої світової війни. Перше значне зіткнення відбулось під
час Лондонської сесії Ради міністрів закордонних справ (11 вересня-
2 жовтня 1945р.), яка закінчилась безрезультатно. Конференція
виявила основні суперечності сторін. Дипломати Заходу категорично
відмовились обговорювати умови мирних договорів з країнами, де, з
точки зору Заходу, при владі перебували уряди, які не відбивали
всього спектру існуючих політичних сил і були створені під диктатом
Москви.

Позиція західних країн була розцінена Москвою, як прагнення
відновити в Східній Європі режими, ворожі до СРСР. Справді, Захід
прагнув забезпечити вільний і гарантований доступ на ринки
східноєвропейських країн.

У своїй зовнішній політиці СРСР у цей період керувався такими
принципами.

1. Зміни соціально-економічних формацій історично визначено.
Отже, на зміну ''загниваючому'' і приреченому на загибель
капіталізму неодмінно повинна прийти комуністична формація як
підсумок розвитку людства.

2. Єдино правильною є методологія, яка базується на
класово-соціальному підході до всіх явищ міжнародного життя, на
марксистсько-ленінській інтерпретації класів і класової боротьби. З
цим підходом пов'язана орієнтація на перемогу світової революції і
на її підтримку СРСР.

3. Завданням комуністичної влади є впровадження у масову
свідомість ідеї про особливу авангардну революційну роль Росії у
світовій історії і її особливим месіанським призначенням, зумовленим
тим, що революціонери-переможці краще всіх у світі знають, як
влаштувати людське щастя на землі і домогтися загального
процвітання.

4. Поки існує імперіалізм як вища і остання стадія капіталізму,
війни на земній кулі неминучі. Щоб запобігти нових війн треба
знищити імперіалізм. Відповідно, потрібно боротися за мир і за
розширення й посилення соціалістичного табору.

Результатом проведення зовнішньої політики на такій
демагогічно-утопічній основі стала постійна невідповідність головних
принципів радянської зовнішньої політики з офіційно проголошеними
принципами пролетарської єдності і мирного співіснування держав з
різним суспільним ладом.

Конфлікт, який виник у Лондоні, було врегульовано під час наради
у Москві. До урядів Болгарії та Румунії увійшли представники
опозиції. Однак, зіткнення в Лондоні мало далекосяжні наслідки.
Радянське керівництво вирішило, що Захід не поважає інтереси безпеки
СРСР і найкращий спосіб розв'язання проблем - силовий тиск: не буде
ж Захід воювати через ''дрібниці''. У свою чергу, західні країни
зрозуміли, що СРСР розглядає всі країни, які опинились в зоні його
впливу, своїми і прагне до поширення цієї зони. Уряди США та інших
країн Заходу схилялись до думки, що йти на поступки СРСР означає
сприяти його експансії. Поступово на Заході формується концепція
''стримування комунізму'' та ''визволення народів'', які опинилися в
зоні його проникнення. Важливу роль у формуванні цієї концепції
відіграв американський дипломат, спеціаліст по Росії Джордж Кеннан.

Інтереси США, вважав Дж.Кеннан, потребують швидкої стабілізації
становища в розорених війною країнах на основі таких принципів
політичної і господарської організації, при дотриманні яких
інвестиції американського капіталу будуть гарантовані від
націоналізації, зберігатиметься можливість вивозу прибутку, а
зовнішня торгівля буде максимально лібералізована. Прихід до влади в
будь-якій країні комуністів слід розцінювати як небажаний, оскільки
він веде до формування закритої економічної системи за радянським
зразком. Відповідно, будь-який успіх лівих сил слід вважати
продуктом ''експорту революції'' з боку СРСР.

На Потсдамській конференції Сталін пред'явив територіальні
претензії до Туреччини, вніс пропозиції про спільну оборону
Чорноморських проток і розміщення в їх зоні радянських військ та про
режим опіки над володіннями Італії в Африці.

У серпні 1946 р. уряд СРСР заявив, що ''подальше відкладання
встановлення міжнародного статусу Чорного моря і проток не може бути
виправданим''.

У Греції комуністи відмовились взяти участь у виборах та
роззброїти свої загони і підняли повстання. Болгарія і Югославія
підтримали повстанців. Англійські війська зі схвалення США розпочали
бої проти партизан.

На початку 1946 р. виникла конфліктна ситуація навколо Ірану. В
1941 р. на територію Ірану були введені війська СРСР і
Великобританії для запобігання використанню його території
гітлерівською Німеччиною. По закінченню війни англійські війська
були виведені. Виведення радянських військ було затримано у зв'язку
з планом керівництва СРСР розпочати наступ у бік Перської затоки.
Щоб забезпечити присутність СРСР в цьому регіоні, в Іранському
Азербайджані утворюється уряд, який проголосив автономію краю і
почав здійснювати аграрну реформу. Схожі події відбувались і в
Курдистані.

Ці події викликали занепокоєння на Заході. Великобританія
розцінила їх як зазіхання на сферу її впливу і як спробу
розчленувати Іран і створити Курдську державу, що призвело б до
потрясінь в Туреччині, Ірані, Іраку та Сирії, де живуть курди.
Питання навколо Ірану розглядались на Московській нараді міністрів
закордонних справ (грудень 1945 р.) і в ООН. США вперше загрожували
застосувати атомну зброю проти СРСР. В цей же час прозвучала
Фултонська промова У.Черчілля (березень 1946 p.).

У своїй промові, виголошеній у Фултоні, США, екс-прем'єр
стверджував, що існуючий в СРСР і в деяких інших країнах режим є
поліцейським (тоталітарним), що суперечить всім принципам
демократії. СРСР -звинувачувався в тому, що перегородив Європу
залізною завісою, створив собі сферу впливу і дедалі більше підкоряє
народи, які опинилися в ній. Черчілль стверджував, що СРСР і
комуністичні організації світу (''п'ята колона'' Москви) прагнуть до
безмежної експансії, яка є загрозою ''християнській цивілізації''. В
кінці промови він закликав до об'єднання всіх англомовних держав у
боротьбі з комунізмом.

Сталін оцінив цю промову як заклик до війни, а в радянській пресі
розгорнулась пропагандистська кампанія проти ''нових підпалювачів
війни''.

Жорсткість Заходу призвела до зміни тактики СРСР. Весною 1946 р.
радянські війська були виведені з Ірану. В квітні 1946 р. між СРСР
та Іраном була укладена угода про створення спільної
радянсько-іранської компанії по спільній експлуатації нафтових
родовищ в Північному Ірані терміном на 50 років. У червні цього ж
року Іранський Азербайджан отримав автономію. Проте такий маневр
радянського керівництва не зняв напруги в регіоні. Загроза інтересам
США та Великобританії з боку СРСР зберігалась. США надали військову
та економічну допомогу іранському урядові, а Великобританія
направила свої війська до Іраку, щоб запобігти подальшому
проникненню Радянського Союзу в цей регіон. Наприкінці 1946 р.
урядові війська Ірану вступили в Іранський Азербайджан. Автономія
краю була ліквідована. В 1947 р. була розірвана угода з СРСР.

У лютому 1947 р. англійці довели до відома уряду США, що надалі
вони нездатні надавати економічну та військову підтримку' Греції та
Туреччині. Припинення допомоги і виведення англійських військ
загрожувало поширенням радянського впливу на ці країни, що докорінно
змінювало ситуацію в Середземномор'ї. Створювались умови для приходу
до влади комуністів в Італії. Такий варіант розвитку подій змушував
Трумена зробити остаточний вибір.

У своєму посланні конгресу США від 12 березня 1947 р. він оцінив
таке становище як загрозливе для безпеки США і попросив 400 млн.
доларів для підтримки урядів Греції та Туреччини, включаючи
відправлення військового персоналу. Так було визнано, що інтереси
безпеки США вимагають ''стримування'' СРСР та його союзників. Такий
напрям політики дістав назву ''доктрина Трумена''. У цьому посланні,
крім усього іншого, Трумен охарактеризував зміст суперництва між США
та СРСР як конфлікт між демократією та тоталітаризмом.

За схожим сценарієм розгорталися події в Китаї. Проте їх наслідки
були протилежними для Заходу.

Китай був розколотий між двома політичними силами: Комуністичною
партією Китаю (КПК) та Гомінданом. Після розгрому Квантунської армії
радянські війська знаходились на території Маньчжурії та на Півночі
Кореї. Весною 1946 р. радянські війська були виведені з Китаю, а
територія, контрольована ними, передана під контроль НВАК
(Національно-визвольна армія Китаю) і

КПК. Літом 1946 р. війська Гоміндану спробували встановити
контроль над районами, підвладними КПК, що стало початком тривалої
громадянської війни, в яку були втягнуті США і СРСР. Війна
завершилась поразкою Гоміндану і утворенням двох китайських держав:
КНР і Тайваню.

Не менш напруженим в кінці 40-х років було становище в Європі.
Комуністи, які користувалися популярністю в країнах Європи завдяки
активній боротьбі в роки війни проти фашизму, входили в перші
повоєнні уряди більшості європейських держав. Цим вирішило
скористатись сталінське керівництво. Для координації дій комуністів
Європи у 1947 р. було створено Комуністичне інформбюро. Це викликало
занепокоєння США та Англії. Спробувавши ''доктрину Трумена'' в
Ірані, Туреччині, Греції, вони застосували її в інших країнах. У
1947 р. з уряду Франції були виведені комуністи, а в 1948 р. в
Італії, в переддень виборів, були висаджені американські війська,
які блокували прихід комуністів до влади.

Втілення в життя цієї доктрини трагічно позначилось на долі
Німеччини: вона була розколота на дві держави - ФРН та НДР.

В свою чергу Радянський Союз взяв реванш у Східній Європі, Китаї,
Північній Кореї, де були встановлені прорадянські режими.

Однак післявоєнна доля Східної і Центральної Європи не дуже
хвилювала США. Рузвельт ще під час війни виявив свою
незацікавленість цим регіоном.

Черчілль намагався протидіяти цьому, але безрезультатно. 10
жовтня 1944 р. між Черчіллем та Сталіним був укладений ''процентний
договір'' про розподіл сфер впливу в Східній Європі. В цей час
основна увага англійського уряду була прикута до питання збереження
Британської Імперії, яка почала розвалюватись.

Відносно Східної Європи плани Сталіна поступово змінювались в
залежності від становища на фронтах. Спочатку в його плани експансії
входили лише Польща і Болгарія; восени 1943 р. він прийняв рішення
стосовно Румунії; весною і восени 1944 р. -відносно Угорщини.

У зовнішньополітичній діяльності Сталін керувався тезою, яку
висловив у вересні 1944 p.: ''Ця війна відрізняється від попередніх:
той, хто захоплює територію, зможе примусити захоплені країни
прийняти свій суспільний лад''.

Всі ці конфлікти не призвели до припинення діалогу між СРСР і
США. Незважаючи на напружені відносини, шанс зберегти нормальні
стосунки залишався, але його було втрачено, створювався образ
ворога, змінювалось ставлення світової громадсь-

кості до СРСР, а радянських людей до колишніх союзників. В 1947
р. дві третини населення США вважали СРСР ворогом №1. Наприкінці
40-х років лідери великих держав скептично ставились до можливості
мирного діалогу; всі сили були кинуті на закріплення своєї зони
впливу і на створення воєнно-блокової системи, нарощування сучасних
озброєнь. У світі розгорталась ''холодна війна''. Важливим
показником початку ''холодної війни'' стало ставлення до плану
Маршалла, який чітко розмежував прихильників і союзників СРСР та США
у Європі.

Термін ''холодна війна'' вперше вжито на початку XIV ст.
Кастильським принцем Хуаном Мануелем - полководцем і письменником.
Розмірковуючи про тривалу боротьбу між християнами і мусульманами на
Іберійському (Піринейському) півострові, Ма-нуель зокрема зазначав,
що ''гарячі'' і ''холодні'' війни відрізняються тим, як вони
закінчуються. ''Гарячі'' війни закінчуються або загибеллю, або
миром, а ''холодні війни'' не приносять ні миру, ні честі тому, хто
їх розпочав.

Поняття ''холодної війни'' включає в себе пропагандистську війну,
активну участь у регіональних конфліктах, боротьбу за впливи в
''третьому світі'', економічну війну, технічну блокаду, гонку
ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, боротьбу розвідувальних служб,
ідеологічні диверсії, глобальне воєнне протистояння, стратегію
взаємного ядерного залякування, змагання в галузі оборонної науки,
нарощування протистояння воєнно-політичних блоків, гонку в галузі
космічних досліджень і озброєнь тощо.

Створення воєнно-блокової системи. Важливим наслідком ''холодної
війни'' стало створення воєнно-блокової системи.

У період 1943-1948 pp. в країнах Східної Європи відбувався процес
становлення нових політичних режимів під пильним контролем СРСР. З
країнами своєї сфери впливу СРСР уклав угоди про дружбу,
співробітництво взаємну допомогу. У 1947-1948 pp. ці угоди мали
чітку антизахідну спрямованість. Таких двосторонніх угод було
укладено 35. Вони утворювали взаємопов'язану систему. У 1948 р. в
усіх країнах Східної Європи були встановлені комуністичні режими.

У Західній Європі процес формування воєнно-блокової системи
розпочався в березні 1948 p., коли Англія, Франція, Бельгія,
Голландія і Люксембург утворили Західний Союз. Йото учасники повинні
були надавати військову допомогу один одному на випадок загрози
їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити в
новоутвореному союзі своє лідерство. Об'єднане військове
командування очолив англійський фельдмаршал Монтгомері.

Поштовхом до подальшого розгортання воєнно-блокової си-

стеми стала Берлінська криза влітку 1948 р. Вона була тісно
пов'язана з вирішенням німецького питання.

В окупованій 4-ма державами Німеччині йшли процеси, які робили
неможливим її об'єднання. У радянській зоні окупації формувались
органи влади, які контролювались прорадянськими діячами
Соціал-демократичної партії Німеччини та комуністами. У квітні 1946
р. СДПН і КПН об'єднались у Соціалістичну єдину партію Німеччини
(СЄПН).

Представники США та Великобританії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні
підписали угоду про економічне та адміністративне об'єднання
американської та англійської окупаційних зон і створення так званої
''Бізонії''. Незабаром Бізонія була об'єднана з французькою зоною
окупації.

На Московській конференції Ради міністрів закордонних справ у
березні-квітні 1947 p. CPCP пропонував встановити над Руром контроль
чотирьох держав. Західні держави пропонували переглянути Веймарську
конституцію і розширити права окремих німецьких земель. Франція
домагалась права на економічний аншлюс Саарської області.

Невдачею завершилась Лондонська сесія Ради в листопаді-грудні
1947 р., де невирішеними лишились питання про об'єднання зональних
кордонів, вільного пересування громадян, ідей та товарів по всій
Німеччині.

У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в
Німеччині, що була створена відповідно до рішень Потсдамської
конференції. На Лондонській нараді представників США, Англії та
Франції з державами Бенілюксу без СРСР було вирішено питання про
скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки
конституції, проведення грошової реформи і включення Західної
Німеччини в зону дії американського плану економічної допомоги -
плану Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на німецькій
території до досягнення єдності Німеччини. Створювалась об'єднана
військова рада в складі головнокомандуючих трьох держав -США,
Англії, Франції.

Водночас у Варшаві була скликана Радянським Союзом нарада
східноєвропейських держав,

79. Міжнародні відносини наприкінці 50-х - у 60-ті роки

Послаблення міжнародної напруги. На початку 50-х років відбулись
зміни у керівництві США і СРСР, що позначилось на
зовнішньополітичному курсі цих країн.

У 1953 р. СРСР відмовився від вимог до Туреччини стосовно
чорноморських проток. Були нормалізовані відносини з Грецією та
Югославією, розірвані у 1948 р. після конфлікту між Тіто і Сталіним,
було досягнуто угоду про припинення війни в Кореї. У

1954 р. в Женеві була підписана домовленість про припинення війни
в Індокитаї, чим покладено край авантюрі Франції щодо відновлення
колоніальних володінь у Південно-Східній Азії. Суттєві зміни
відбулися і в стосунках між СРСР та Заходом. У 1955 р. представники
СРСР, США, Англії та Франції підписали Державний договір з Австрією.
Вона була проголошена не залежною і нейтральною, з її території
виводились окупаційні війська.

У 1959 р. відбувся перший візит глави радянського уряду в США.

У ці ж роки відбувається процес переосмислення радянським
керівництвом проблеми взаємодії з національно-визвольними рухами в
колоніальних і залежних країнах.

У період сталінського правління перевага надавалась китайському
варіанту національного визволення, коли воно очолювалось
комуністами. Проте ніде більше, крім самого Китаю, Північної Кореї
та Північного В'єтнаму, цей варіант реалізувати не вдалось. У
більшості країн, що визволились, комуністи не прийшли до влади. Нові
лідери не викликали довіри у Сталіна.

М.Хрущов запропонував розглядати національно-визвольний рух як
союзника соціалізму в його боротьбі проти імперіалізму. Тим самим
було усунуто ідеологічні перешкоди для розвитку
військово-політичного та економічного співробітництва з країнами, що
визволились. Так, у 1956 р. СРСР підтримав у Єгипті націоналіста
Гамаль Абдель Насера у боротьбі проти агресії Ізраїлю, Франції та
Англії.

Відбулись зрушення у взаєминах між соціалістичними країнами. СРСР
визнав нейтралітет Югославії; Китай перетворився на майже рівного
СРСР партнера. Відносинам з східноєвропейськими країнами був наданий
вигляд рівноправних.

Рух неприєднання. 29 країн Азії та Африки, що визволились, у
квітні 1955 р. в Бандунгу (Індонезія) скликали конференцію, яка
схвалила принципи мирного співіснування і співробітництва держав з
різним суспільним ладом. Конференція висловила рішучість народів
Азії та Африки повністю і назавжди покінчити з колоніалізмом,
засудила агресивні блоки, поставила вимоги заборонити ядерну зброю.

Країни-учасниці конференції виробили такі основні принципи своєї
політики:

1. Незалежна від наддержав політика.

2. Підтримка національно-визвольних рухів.

3. Позаблоковий статус.

4. Заборона використання своєї території для іноземних військових
баз.

Пізніше про підтримку цих принципів заявили й інші країни, що
визволилися.

За ініціативою прем'єр-міністра Індії Дж.Неру, президента
Югославії Й.Броз Тіто, президента Єгипта Г.А.Насера та інших у
вересні 1961 р. у Белграді відбулась конференція 25 глав урядів, яка
поклала початок Руху неприєднання. Учасники Руху, більшість з яких
вважали, що США та СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну
напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до
воєнно-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти
колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності
у світі, за мирне співіснування.

Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової
політики. З 1973 р. конференції Руху неприєднання проводяться
регулярно кожних три роки.

Нестійкість послаблення міжнародної напруги. У Західній Європі в
50-ті роки відбувається становлення ідеї європейської єдності.
Створюється Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).

Відлига дозволила розблокувати діяльність ООН - до її складу було
прийнято 16 нових країн.

Ці зміни призвели до деякого послаблення біполярності світу.
Разом з тим вони не зламали логіку ''холодної війни'' і
воєнно-блокового мислення. Незважаючи на гнучкість радянської
дипломатії, Радянському Союзу не вдалось досягти домовленостей з
Заходом з деяких важливих питань. Так, були зірвані домовленості
щодо Німеччини та Японії, незважаючи на те, що в 1955 р. СРСР
оголосив про припинення стану війни з Німеччиною, а в 1956 р. з
Японією, і з ними були встановлені нормальні дипломатичні відносини
та економічні зв'язки, проте мирні договори так і не були укладені.

США та їх союзники звикли до жорсткого стилю радянської
дипломатії, а тому серйозно не сприймали нових пропозицій СРСР.
Захід продовжував політику ''відкидання комунізму''. В 1953 р. ЦРУ і
Інтелледженс сервіс (англійська розвідка) здійснили переворот в
Ірані, а в 1954 р. в Гватемалі. Причиною переворотів стало те, що
уряди цих країн обмежили права американських і англійських
монополій. У 1955 р. ФРН було включено до НАТО.

Це викликало відповідну реакцію СРСР. 14 травня 1955 р.
Радянський Союз та його союзники підписали Варшавський договір і тим
самим створили воєнно-політичну організацію на сході Європи.

XX з'їзд КПРС відкрив нову сторінку в історії СРСР. В країні
почалась ''відлига'', в тому числі і в зовнішній політиці. У період
1955-1960 pp. СРСР висунув низку мирних ініціатив щодо припинення
гонки озброєнь і скорочення воєнних потенціалів країн світу. В
односторонньому порядку Радянський Союз скоротив збройні сили на
3980 тис. чол. і військовий бюджет. Були ліквідовані військові бази
в Порт-Артурі і Порккала-Удд.

Результати цих дій були обмежені. Підписання угод впиралось в
питання контролю. Гонка озброєнь не припинилась, а навпаки,
посилилась. З'явились міжконтинентальні балістичні ракети і
бомбардувальники, атомні підводні човни. Короткочасне потепління
переросло в гострі міжнародні кризи: 1956 р. - Близький Схід і
Угорщина, 1957 - Сирія, 1958 - Ліван, Тайвань, 1961 - Берлінська
криза, 1962 р. - Карибська криза і т.д.

Відновлення конфронтації. Перша причина відновлення конфронтації
пов'язана з суб'єктивним чинником - особистими рисами лідера СРСР
Хрущова як політичного діяча. Хрущов був людиною надто емоційною і
болісно реагував, коли його зусилля щодо покращання міжнародного
становища не зустрічали розуміння і підтримки протилежної сторони.
Хрущовський стиль дипломатії дратував Захід, коли висунуті
Радянським Союзом пропозиції раптово змінювались іншими. Такі дії
СРСР розцінювались Заходом не більше як пропаганда. Негативну роль у
відносинах із Заходом відіграла заява Хрущова про те, що він поховає
капіталізм.

Другою причиною стала поява ракетної зброї у СРСР, що загрожувало
безпеці США, оскільки у радянських лідерів з'явилась ] можливість
силового тиску на США.

Третя причина відновлення конфронтації полягала в досить
успішному економічному розвитку СРСР в 50-х роках, що стало
підставою для думки про те, що рівень промислового виробниц- І тва у
СРСР перевищить рівень виробництва в США і найближ- і чим часом
капіталізм зникне як такий.

Четверта причина: в 1960 р. на нараді компартій КПРС була
проголошена авангардом світового комуністичного руху. Тим самим вона
закріпила за собою право визначати ''правильність'' або
''неправильність'' курсу комуністичних урядів, що відразу ; призвело
до конфронтації з Югославією та Китаєм.

П'ятою причиною став активний розпад в 50-60-х роках колоніальної
системи під ударами національно-визвольних рухів, що підтримувались
Радянським Союзом. Ним було підписано 20 утод з молодими державами
про співробітництво і надання кре-дитів. Це призвело до протидії з
боку західних країн. Підтримка Радянським Союзом
національно-визвольних рухів була розцінена на Заході, як спроба
поширити радянську систему союзів на 1 весь світ і тим самим
відірвати Захід від сировинних джерел. Блок j НАТО в цих умовах
почав посилювати тиск на СРСР. У 1956 р. приймається ''доктрина
взаємозалежності'', а в грудні 1957 р. -рішення про розміщення в
Європі ядерної зброї. США та їхні союзники почали силою зброї
протидіяти змінам в країнах, які ще не були в зоні радянського
впливу і робили спроби повалення урядів, які проводили лінію на
співробітництво з СРСР. Так, на І початку 60-х років ареною протидії
стала Республіка Конго.

Берлінська і Карибська кризи. Відносини між СРСР і США значно
загострились у зв'язку з проблемою Західного Берліну. Західний
Берлін був відкритим анклавом капіталізму в середині соціалістичної
НДР. Це викликало роздратування урядів НДР та СРСР. З 1958 р. Хрущов
почав домагатися зміни статусу міста, ) погрожуючи односторонніми
діями. В травні 1960 р. в Парижі було скликано конференцію
представників США, СРСР, Англії і Франції на вищому рівні.
Напередодні цієї події радянські засоби протиповітряної оборони
збили над Уралом американський розвідувальний літак У-2. На
конференції Хрущов ультимативно зажадав припинити такі польоти над
територією СРСР. Президент США Ейзенхауер відхилив цю вимогу.
Конференція була зірвана. Не відбувся візит Ейзенхауера до СРСР. На
зустрічі з новим американським президентом Джоном Ф.Кеннеді в квітні
1961 р. у Відні Хрущов в ультимативній формі зажадав зміни статусу
Берліна. Знову виникла загроза блокади Берліну. Американці

на цей випадок навіть підготували план обмеженого ядерного удару
по радянських військах в НДР.

19 серпня 1961 р. вздовж всього кордону Західного Берліну було
збудовано загорожу, а потім мур , який став символом ''холодної
війни''. Оскільки блокади не було, США обмежились незначною
демонстрацією сили. Керівництво СРСР побачило в цьому свій
безсумнівний успіх і з легкістю пішло на наступний крок, який
викликав серйозну загрозу ядерної війни (Карибська криза).

В 1959 р. СРСР визнав уряд Фіделя Кастро, який прийшов до влади в
результаті революції на Кубі, поваливши диктатуру генерала Батісти.
В 1960-1961 pp. активно розвивались торгово-економічні відносини між
СРСР та Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і
прорадянська орієнтація режиму Кастро викликали занепокоєння уряду
США, який організував збройну інтервенцію на Кубу. Проте інтервенти
були розбиті в бухті Плайя-Хірон. СРСР надав Кубі допомогу зброєю.
Остерігаючись прямої агресії з боку США на ''Острів Свободи'', СРСР
і Куба домовились про розміщення на острові балістичних ракет з
ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні.
Розміщення ракет призвело до кризи радянсько-американських відносин.
США встановили морську блокаду Куби, щоб запобігти подальшому
постачанню острова радянською зброєю. 23 жовтня 1962 р. радянський
уряд розцінив дії США як агресивні і заявив, що завдасть
відповідного удару у випадку розв'язання війни. Заява була
розрахована на те, що США відступлять. Американці не були
зацікавлені у війні з СРСР. Конфлікт зайшов надто далеко і для його
вирішення Д.Кеннеді та М.Хрущову необхідно було проявити політичну
мудрість і далекоглядність.

26-28 жовтня 1962 р. між лідерами СРСР і США були досягнуті
домовленості, згідно з якими Радянський Союз виводив з території
Куби свої ракети і бомбардувальники Іл-28, а США повинні були зняти
блокаду і дати гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.

США мали вивести ядерні ракети з Туреччини. Пізніше на випадок
необхідності в контакті між Кремлем та Білим домом був встановлений
прямий телефонний зв'язок, так звана ''гаряча лінія''.

Карибська криза показала безперспективність політики з позиції
сили і те, що зростання небезпеки ядерної війни може привести до
катастрофи. СРСР став проводити більш помірковану політику щодо
підтримки революційних рухів в країнах ''третього світу'' і більше
не загрожував застосуванням ядерної зброї в кризові моменти.

Карибська криза змусила наддержави вжити заходів для того, щоб
зробити гонку ракетно-ядерних озброєнь більш керованою, а значить,
більш безпечною. У 1963 р. між США, Англією, СРСР був укладений
договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі
і під водою. Під час переговорів була втрачена можливість домовитись
про заборону випробувань ядерної зброї під землею. Сторони не дійшли
згоди в питанні контролю. СРСР розцінював контроль як форму
шпіонажу.

У 1967 р. було укладено договір про заборону розміщення ядерної
зброї в космічному просторі.

Цим договорами був покладений край міжнародним відносинам, в яких
переважали воєнно-політичні методи вирішення конфліктів між великими
державами. Проте суперництво між ними не припинилось і прогресу в
стосунках не відбулось. Суперництво лише перемістилось на периферію
і набуло форми регіональних конфліктів, які надовго заблокували
мирний процес.

80. Розрядка 70-х років. Гельсінський процес

Передумови і перші результати розрядки. Розрядка 70-х років
заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї
масового знищення. Вона показала можливість досягнення домовленості
з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин формувався в
період 1963-1973 рр^Характерною рисою їх стали методи мирного
врегулювання конфліктів. Основними передумовами розрядки були:
по-перше, між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений
військово-стратегічний паритет; по-друге, в результаті гострих криз
і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав
переконалось у згубності ''балансування'' на грані війни.

У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про
не-розповсюдження ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р. На
теперішній час його підписали понад 160 країн. У 1995 р. його
продовжили безстроково. Проте є держави (Індія, Пакистан, Ізраїль та
ін.), які в силу різних обставин відмовилися підписати цей договір.

За умовами договору держави, які володіють ядерною зброєю,
зобов'язуються не передавати будь-кому ядерні вибухові пристрої або
контроль над ними, а також не допомагати і не сприяти неядерним
державам у виготовленні і придбанні зброї масового знищення.
Неядерні держави беруть зобов'язання не отримувати, не контролювати
(ні прямо, ні опосередковано), не виробляти, не домагатися і не
приймати допомогу у виробництві ядерних пристроїв. Країни, що
підписали договір, можуть розвивати мирну сферу застосування атому,
але під контролем МАГАТЕ (Міжнародне агентство по атомній енергії,
утворене в 1955 р.).

Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі. Початок їм поклав
прихід до влади в ФРН у 1969 р. коаліційного уряду соціал-демократів
і вільних демократів на чолі з Віллі Брандтом. Попередні уряди ФРН в
зовнішній політиці виходили з того, що європейські кордони є
неостаточними і відмовлялись визнавати НДР як суверенну державу.
Така політика відповідала конфронтаційній схемі ''холодної війни''.
По мірі зміцнення економічних позицій ФРН вона гальмувала процес
поширення політичного впливу ФРН і позбавляла її маневру на Сході.
Брандт запропонував ''нову східну політику'', складовою частиною
якої було визнання реалій, що склалися в Європі, і нормалізація на
цій основі стосунків з СРСР і країнами Східної Європи.

У серпні 1970 р. між ФРН та СРСР була укладена угода, яка
грунтувалась на відмові західнонімецької сторони від претензій на
перегляд європейських кордонів.

З вересня 1971 р. між СРСР, США, Англією та Францією була
досягнута угода відносно Західного Берліну, згідно з якою місто
отримувало особливий статус і не повинно було належати ФРН.

Угоди також були укладені між НДР і ФРН, ПНР і ФРН, ЧССР і ФРН.
Усі сторони відмовлялись від взаємних територіальних претензій.

Гельсінський процес. Підсумком розрядки в Європі стала нарада з
питань безпеки і співробітництва на континенті, яка відбулась у
столиці Фінляндії Гельсінкі в три етапи:

На першому етапі 3-7 липня 1973 р. нарада міністрів закордонних
справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи.

На другому (18 вересня 1973 р.- 21 липня 1975 р.) експерти
підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних
та гуманітарних проблем.

1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і
Канади підписали Заключний акт наради. Його серцевиною є Декларація
принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних
відносинах.

Декларація включає такі принципи:

1. Повага до суверенітету.

2. Незастосування сили чи загрози силою.

3. Непорушність кордонів.

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Повага прав людини і основних свобод.

8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.

Крім Декларації, були прийняті такі документи, як ''Співро-,

бітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього
середовища'', ''Співробітництво в гуманітарних та інших областях'',
''Питання безпеки співробітництва у Середземномор'ї'', ''Про заходи
зміцнення довір'я і деякі аспекти безпеки і роззброєння''.

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки.
Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло
пересилите значення гельсінського процесу.

Результати розрядки в радянсько-американських відносинах.
Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулась нормалізація
радянсько-американських відносин. У відносинах з Радянським Союзом
адміністрація Р.Ніксона змінила доктрину ''гнучкого реагування'' на
більш наближену до нових реалій - так зване ''реалістичне
стримування''. Наслідком цього була низка радянсько-американських
договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь,
нормалізацію відносин між двома країнами.

У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р.Ніксона до СРСР,
в ході якого були прийняті ''Основи взаємовідносин між СРСР та США''
та Договір про обмеження систем протиракетної оборо