ГЛАВА XI. МАРАЗМИ БАНКІВ ТА НЕБАНКІВСЬКИХ ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ

Господарський суд Донецької області визнав валютні кредити незаконними

За висновками Господарського суд Донецької області в справі N 9/70пд від  20.08.2009 р. наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до приписів п. п. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та не робить укладений кредитний договір законним. А згідно із п. п. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Потім була Постанова Донецького апеляційного господарського суду від 14.09.2009 р. у справі N 9/70пд, яку було скасова згідно з постановою Вищого господарського суду України від 18 листопада 2009 року. Єдине, що трохи рятує валютні кредити на Україні це те, що законодавством не встановлено межі перевищення термінів і сум таких кредитів. Про що так зрадів НБУ в Листі від 12.2009  N 13-210/7871-22612. Але якщо валютний кредит можна отримати, то без ліцензії його не можна погашати, адже є використання іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує індивідуальної ліцензії... А погашення кредиту відбувається щляхом платежу за кредитом. І чомусь це відбувається без ліцензії на території України, бо є Постанова НБУ про Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, яка вища за Декрет...

Петро ПАТЛАТИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Господарський суд Донецької області у складі головуючого судді Марченко О. А., судді Іванченкової О. М., судді Нестеренко Ю. С., при секретарі судового засідання Гутевич С. Ю., розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь", м. Донецьк до відповідача Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк", м. Донецьк, про визнання недійсними кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., іпотечного договору N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р., договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р. (за участю представників сторін: від позивача: Дорошенко Д. П. - представник (за довіреністю б/н від 20.04.2009 р.); від відповідача: Могольницька Н. В. - юрисконсульт (за довіреністю N 632/11.5.2 від 18.12.2008 р.)).

З 19.08.2009 р. о 15 год. 00 хв. по 20.08.2009 р. о 16 год. 00 хв. у судовому засіданні оголошено перерву згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь", м. Донецьк звернувся до господарського суду з позовом до відповідача, Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк", м. Донецьк про визнання недійсними кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., іпотечного договору N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р. та договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на невідповідність вимогам законодавства дій сторін щодо укладання та виконання спірного кредитного договору в валюті, відмінній від гривні України. Крім того, як вказує позивач, недійсність основного зобов'язання (кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р.) спричиняє недійсність правочинів щодо його забезпечення - іпотечного договору N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р. та договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р.

Відповідач надав відзив на позовну заяву N 300-04-2 від 03.08.2009 р., відповідно з яким проти позовних вимог заперечує, посилаючись на наявність у Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" дозволу N 79-1 від 20.04.2007 р. Національного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Крім того, 20.08.2009 р. відповідачем надані пояснення б/н від 20.08.2009 р., відповідно з якими відповідач зазначає, що здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії НБУ.

Позивачем надані додаткові пояснення б/н та дати, відповідно з якими останній зазначає, що на виконання кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р. Товариством з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" від Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" були отримані кошти у сумі 18832871,28 доларів США та 2864000,00 грн. Крім того, позивачем зазначено, що ним на користь відповідача були перераховані грошові кошти у сумі 645000,00 доларів США в якості повернення кредиту та 2588762,35 доларів США і 494935,52 грн. в якості сплати процентів за користування кредитними коштами.

Розгляд справи судом відкладався на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Перед початком розгляду справи по суті представників сторін було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст. 20, 22 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд встановив:

16.06.2007 р. між Відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" (позичальник) підписаний кредитний договір N 69В/2007.

Згідно з умовами п. 1.1 вказаного кредитного договору відповідач зобов'язався надати позивачу грошові кошти у вигляді відкличної невідновлювальної кредитної лінії у сумі 13000000 доларів США зі строком користування до 17.06.2013 р. Одночасно, відповідно до п. 1.1, п. 8.1 укладеного договору позивач прийняв на себе обов'язок щодо перерахування банку процентів за користування кредитом у розмірі 11,3 відсотків річних на рахунок N 20681301003847.840.1 щомісячно до 25 числа по останній робочий день поточного місяця за винятком останнього місяця, коли сума нарахованих процентів сплачується разом з основною сумою кредиту.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання згідно із ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України, ст. 174 Господарського кодексу України виникають, зокрема, з договору.

Як встановлено судом, за своєю правовою природою між сторонами укладено кредитний договір.

Згідно із ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до договору N 1 від 14.12.2007 р. про внесення змін до кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р. сторони дійшли згоди, що предметом цього договору є надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) у вигляді відкличної невідновлювальної мультивалютної кредитної лінії на таких умовах:

п. 1.1.1 сума кредитної лінії 19400000 доларів США, в тому числі: а) ліміт кредитування 1 - 13000000 доларів США; б) ліміт кредитування 2 - 6400000 доларів США (або еквівалент в російських рублях та/або гривнях за курсом НБУ);

п. 1.1.2 валюта кредитної лінії: а) валюта ліміту кредитування 1 - долар США; б) валюта ліміту кредитування 2 - долар США, російський рубель, гривня;

п. 1.1.3 строк користування кредитом - до 17.06.2013 р.

п. 1.1.4 плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування 1, складає 11,3 відсотків річних, плата за користування кредитом в рамках ліміту кредитування 2: за користування часткою кредиту в доларах США - 11,5 відсотків річних, за користування часткою в російських рублях - 12,5 відсотків річних, за користування часткою кредиту в гривнях - 16,5 відсотків річних.

17.09.2008 р. між позивачем та відповідачем був укладений договір N 4 про внесення змін та доповнень до кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р. За змістом вказаного договору про внесення змін та доповнень, предметом спірного кредитного договору є надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) у вигляді відкличної невідновлювальної мультивалютної кредитної лінії на таких умовах:

п. 1.1.1 сума кредитної лінії 19400000 доларів США, в тому числі, ліміт кредитування 1 - 13000000 доларів США, ліміт кредитування 2 - 6400000 доларів США (або еквівалент в російських рублях та/або гривнях за курсом НБУ на дату надання кредитних коштів позичальнику);

п. 1.1.2 валюта кредитної лінії: валюта ліміту кредитування 1 - долар США, валюта ліміту кредитування 2 - долар США, російський рубель, гривня;

п. 1.1.3 строк користування кредитом - до 17.06.2013 р.

п. 1.1.4 плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування 1, складає 11,3 відсотків річних, плата за користування кредитом в рамках ліміту кредитування 2: за користування кредитом та/або його часткою в доларах США - 11,5 відсотків річних, за користування кредитом та/або його часткою в російських рублях - 12,5 відсотків річних, за користування кредитом та/або його часткою в гривнях - 16,5 відсотків річних.

Як встановлено судом, Відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" було перераховано на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" грошові кошти в іноземній валюті в сумі 18832871,28 доларів США та в національній валюті України у розмірі 2864000 гривень.

За приписами ст. 199 Господарського кодексу України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Статтею 572 Цивільного кодексу України, ст. 1 Закону України "Про заставу" передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За приписами ст. 3 Закону України "Про заставу" заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.

Одночасно, згідно ст. 4 вказаного нормативно-правового акта предметом застави можуть бути майно та майнові права.

Як встановлено судом, з метою забезпечення виконання позивачем своїх обов'язків за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 р. між сторонами був підписаний договорів застави N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р.

За змістом п. 1.1 вказаного договору заставодавець для забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язання за кредитним договором передає у заставу заставодержателю належні йому майнові права, за якими заставодавець є кредитором.

Під зобов'язанням у договорі застави N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р. (з урахуванням змін, внесених на підставі договору N 1 від 14.12.2007 р. про внесення змін та доповнень) розуміється зобов'язання заставодавця перед заставодержателем, що випливають з кредитного договору, а саме зобов'язання щодо:

- повернення заставодержателю грошових коштів (кредиту) у вигляді відкличної невідновлювальної мультивалютної кредитної лінії на таких умовах:

- сума кредитної лінії 19400000 доларів США, в тому числі, ліміт кредитування 1 - 13000000 доларів США, ліміт кредитування 2 - 6400000 доларів США (або еквівалент в російських рублях та/або гривнях за курсом НБУ);

- валюта кредитної лінії: валюта ліміту кредитування 1 - долар США, валюта ліміту кредитування 2 - долар США, російський рубель, гривня;

- строк користування кредитом - до 17.06.2013 р.

- сплати заставодержателю плати за користування кредитом згідно з умовами п. 1.1.4 кредитного договору, а саме: плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування 1 складає 11,3 відсотків річних, плата за користування кредитом в рамках ліміту кредитування 2: за користування часткою кредиту в доларах США - 11,5 відсотків річних, за користування часткою в російських рублях - 12,5 відсотків річних, за користування часткою кредиту в гривнях - 16,5 відсотків річних.

Згідно п. 1.2 вказаного договору (з урахуванням змін, внесених на підставі договору N 2 від 29.02.2008 р. про внесення змін) майнові права, що є предметом застави, ґрунтуються на договорі інвестування будівництва офісного центру N 001-34/8 від 09.01.2008 р. та усіх додаткових угодах до нього (договорах про внесення змін), які є його невід'ємними частинами, укладеному між заставодавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю "РОСУКРОЙЛ", яке є боржником заставодавця за вказаним договором інвестування. Предметом застави за цим договором є майнові права за договором інвестування, що належать заставодавцю на момент укладання цього договору, а також ті, що виникнуть у заставодавця згідно із договором інвестування в майбутньому. Загальна вартість майнових прав, що передаються в заставу, встановлена за домовленістю сторін та складає 92112000 грн.

Одночасно, за змістом ч. 1 ст. 575 Цивільного кодексу України одним із видів договору застави є іпотека.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із ст. 5 вказаного Закону предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна.

Як встановлено судом, 16.06.2007 р. між позивачем та відповідачем був підписаний договір іпотеки N 69Вз/2007.

Пунктом 1.1 зазначеного правочину встановлено, що предметом договору є передача іпотекодавцем іпотекодержателю в іпотеку нерухомого майна, вказаного в п. 1.3 цього договору, для забезпечення виконання своїх зобов'язань в повному обсязі щодо повернення кредиту, здійснення оплати за користування кредитом, комісії, пені, інших платежів, штрафних санкцій та збитків, розмір, термін та умови повернення та сплати яких встановлюються кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 р.

Предметом договору іпотеки, згідно із п. 1.3 іпотечного договору, є приміщення будівлі готельного комплексу з діловим центром (літера А-9) та прибудовою (літера А'-1) площею 5089,5 кв. м, а також підземна автостоянка (літера Г-1) площею 2200,3 кв. м, загальною площею 7289,8 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Донецьк, вул. Артема, буд. 87.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Недодержання вказаного положення, а також пунктів другого, третього, п'ятого, шостого ст. 203 Цивільного кодексу України є підставою для недійсності правочину (ст. 215 Цивільного кодексу України). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У такому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. При цьому, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його недійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як вказувалося вище, Товариство з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" звернулося до господарського суду з вимогами про визнання недійсними кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., іпотечного договору N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р. та договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р.

Підставами для недійсності кредитного договору позивачем визначено укладення останнього в валюті, відмінній від гривні України, та використання іноземної валюти за спірним кредитним договором як засобу платежу, що, на думку позивача, суперечить вимогам законодавства. Недійсність договорів щодо забезпечення зобов'язань позивач нормативно обґрунтовує положеннями ст. 548 Цивільного кодексу України.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, приймаючи до уваги приписи ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та обставини, наведені позивачем у якості підстави для визнання правочину недійсним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" в частині визнання недійсним кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р. підлягають задоволенню з урахуванням наступного:

Відповідно до змісту ст. 7 Господарського кодексу України, ст. 4 Цивільного кодексу України відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Згідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Статтею 524 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

За приписами ст. 35 Закону України "Про Національний банк України" гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовуюється при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня. Одночасно, як зазначено вище, сторонам у договорі надано право при визначенні розміру грошових зобов'язань в гривні вказати еквівалент в іноземній валюті. У такому випадку сума, яка повинна бути оплачена в гривні, визначається згідно з офіціальним курсом відповідної валюти на дату проведення платежу. Проте навіть у такому разі грошове зобов'язання виражається в договорі в національній валюті України - гривні, що повністю відповідає імперативним приписам ч. 1 ст. 524 Цивільного кодексу України.

Частиною 2 ст. 189 Господарського кодексу України встановлено, що ціна є істотною умовою господарського договору та зазначається в договорі у гривнях. В іноземній валюті можуть визначатися ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) за наявності згоди сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

За таких обставин, приймаючи до уваги викладені вище положення Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, суд дійшов висновку, що вказаними актами діючого законодавства встановлений вичерпний перелік випадків, коли зобов'язання між сторонами може бути виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню в валюті, відмінній від гривні України. Такими випадками є визначення ціни в іноземній валюті у зовнішньоекономічному договорі (контракті) та, як наслідок, його виконання в іноземній валюті, а також наявність у конкретного суб'єкта господарських відносин виключного права на проведення розрахунків в іноземній валюті у разі дотримання вимог, прямо передбачених законодавством.

Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства передбачені Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", який з урахуванням приписів ст. 7 Господарського кодексу України, ст. 4 Цивільного кодексу України є одним із джерел регулювання правовідносин у валютній сфері.

Під валютними операціями у вказаному Декреті Кабінету Міністрів України розуміються операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

За висновками суду, надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) у вигляді відкличної невідновлювальної мультивалютної кредитної лінії та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обов'язків в іноземній валюті (в тому числі, оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій) за своєю правовою природою є валютною операцією.

Одночасно, ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що валютні операції проводяться на підставі відповідної ліцензії Національного банку України.

За приписами ст. 14 Господарського кодексу України ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання - ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ліцензування, в тому числі, банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Згідно із ст. 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність" документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність є банківською ліцензією.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що на здійснення валютних операцій Національний Банк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно із п. п. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.

При цьому, суд враховує, що відповідно до ч. 5 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", п. 1.10 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії.

Як було встановлено судом вище, на момент укладання кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р. сторонами було досягнуто домовленості щодо надання відповідачем позивачу кредиту в іноземній валюті в розмірі 13000000 доларів США.

Приймаючи до уваги положення п. "в" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та враховуючи встановлені судом обставини щодо укладання спірного договору на умовах надання кредиту в іноземній валюті, суд дійшов висновку, що вказана валютна операція потребує отримання однією із сторін індивідуальної ліцензії.

Проте, як встановлено судом, індивідуальна ліцензія на надання Відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" та отримання Товариством з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" кредиту в іноземній валюті у жодної із сторін за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 р. відсутня.

При цьому, посилання відповідача на лист Національного банку України N 28-313/2178 від 29.05.2001 р., за змістом якого на теперішній час здійснення резидентами операцій по наданню та одержанню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України, суд до уваги не приймає враховуючи, що відповідно до ст. 56 Закону України "Про Національний банк України" нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Діючим законодавством не встановлено нормативного-правового характеру документів, виданих Національним банком України у вигляді листів. Тобто лист N 28-313/2178 від 29.05.2001 р. Національного банку України не є джерелом права та нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини в сфері проведення валютних операцій, оскільки носить лише інформативний характер.

Одночасно, за висновками суду, якщо на теперішній час обмеження щодо термінів і сум надання та одержання кредитів в іноземній валюті законодавством не встановлені, отримання індивідуальної ліцензії є необхідною умовою для правомірності видачі та одержання кредиту незалежно від суми грошових коштів, які надаються банком, та строку їх повернення позичальником.

Проведення розрахунків за спірним кредитним договором, в тому числі оплата процентів, штрафних санкцій позивачем відповідачу в іноземній валюті також потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України, виходячи з наступного:

Як вказувалося вище, відповідно до п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" використання іноземної валюти на території України як засобу платежу проводиться на підставі отриманої суб'єктами договірних відносин індивідуальної ліцензії.

Згідно із п. 1.4 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу під використанням іноземної валюти як засобу платежу розуміється використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов'язань або оплати товарів, що придбаваються.

Відповідно до п. 1.1.4 кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р. плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування 1, складає 11,3 відсотків річних, плата за користування кредитом в рамках ліміту кредитування 2: за користування кредитом та/або його в доларах США - 11,5 відсотків річних, за користування кредитом та/або його часткою в російських рублях - 12,5 відсотків річних, за користування кредитом та/або його часткою в гривнях - 16,5 відсотків річних.

Як було встановлено вище відповідно до банківських виписок, кредит в сумі 18832871,28 доларів США був наданий банком позичальникові в іноземній валюті, внаслідок чого плата за користування кредитом (проценти) також проводилася Товариством з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" в доларах США, що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями в іноземній валюті або банківських металах за період з червня 2007 р. по лютий 2009 р.

Позивачем зазначено, що ним на користь відповідача були перераховані грошові кошти у сумі 645000,00 доларів США в якості повернення кредиту та 2588762,35 доларів США і 494935,52 грн. в якості сплати процентів за користування кредитними коштами.

Одночасно, у судовому засіданні 20.08.2009 р. відповідач підтвердив, що плата процентів за користування кредитом здійснювались позивачем в іноземній валюті, тобто в доларах США.

Приймаючи до уваги, що в договорі був визначений обов'язок позивача по оплаті процентів за користування кредитом в іноземній валюті, суд дійшов висновку, що іноземна валюта - долар США - використовувалась у спірних правовідносинах між сторонами як засіб платежу, що потребує наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Відповідачем не заперечується факт того, що оплата вищевказаних процентів в доларах США є засобом платежу, тобто валютною операцією (протокол судового засідання від 20.08.2009 р.).

Крім того, оплата позивачем боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, пені та штрафу, стягнення яких в іноземній валюті можливо у випадках, передбачених положеннями розділу 9 кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., також потребує індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу.

Проте, як встановлено судом, вказана індивідуальна ліцензія у позивача або відповідача відсутня, внаслідок чого використання долару США як засобу платежу за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 р. суперечить приписам п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та Положенню про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

При цьому, наданий відповідачем до матеріалів справи дозвіл N 79-1 від 20.04.2007 р. Національного банку України (додаток), як доказ наявності у відповідача права на здійснення вказаних вище валютних операцій без індивідуальної ліцензії, суд до уваги не приймає з огляду на те, що зазначений документ відповідно до приписів п. 5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій виступає генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно із Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

За висновками суду, наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до приписів п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та не робить укладений кредитний договір законним.

Щодо положень п. 5.4 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, відповідно до яких з поточного рахунку в іноземній валюті юридичних осіб-резидентів за розпорядженням власника рахунку здійснюються операції щодо перерахування грошових коштів для погашення заборгованості за отриманим кредитом в іноземній валюті (в тому числі проценти, комісійні, неустойка), то вказаний нормативно-правовий акт регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій, проте не регулює порядок та умови здійснення валютних операцій.

Приймаючи до уваги вищевикладене, з урахуванням змісту кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., судом встановлено, що сторони повинні були отримати дві індивідуальні ліцензії:

- індивідуальну ліцензію на надання і одержання кредиту в іноземній валюті відповідно до п. "в" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю";

- індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави відповідно до п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Проте, як свідчать матеріали справи, зазначені індивідуальні ліцензії Товариством з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" та Відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" у встановленому законодавством порядку отримані не були.

Як вказувалося вище, відповідно до ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Аналогічні положення щодо обов'язкового вираження зобов'язань в грошовій одиниці України (гривні) також передбачені ст. 524 Цивільного кодексу України.

Судом встановлено, що у позивача та відповідача відсутня індивідуальна ліцензія на право проведення валютних операцій за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 р., передбачених п. п. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", в іноземній валюті, внаслідок чого, з урахуванням приписів ст. 198 Господарського кодексу України, ст. 524 Цивільного кодексу України, неправомірним є вираження грошових зобов'язань у спірному кредитному договорі в іноземній валюті, а не в гривні України.

Наявність у спірному кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов'язань між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на надання відповідачем кредиту в іноземній валюті, та використання позивачем долару США як засобу платежу за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 р. суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 Цивільного кодексу України, ст. ст. 189, 198 Господарського кодексу України, ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст. 35 Закону України "Про Національний банк України".

Вказані вище обставини також підтверджуються висновками, викладеними у експертному дослідженні Інституту економіко-правових досліджень Національної академії наук України.

Зокрема, відповідно до змісту зазначеного документу, визначення сторонами у спірному кредитному договорі суми кредитної лінії та процентів за її використання в доларах США суперечить законодавству, в тому числі, нормам щодо обов'язкового вираження грошових зобов'язань в гривні.

Крім того, виходячи з того, що валютою кредитної лінії є долар США і, як наслідок, проценти за користування кредитом також повинні сплачуватися в доларах США, при проведенні експертного дослідження науковою організацією зроблено висновок, що одна із сторін повинна була отримати індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти як засобу платежу.

За приписами ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються, в тому числі, письмовими доказами.

При цьому, за змістом ст. 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, виходячи зі змісту положень ст. ст. 32, 36 Господарського процесуального кодексу України, суд приймає до уваги експертне дослідження Інституту економіко-правових досліджень Національної академії наук України як письмовий доказ по справі, та враховує висновки, викладені в ньому, при вирішенні спору, який виник між сторонами.

Інші обставини, на які позивач посилається в обґрунтування своїх вимог відносно визнання недійсним кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., за висновками суду, є неправомірними та безпідставними.

Згідно із ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України.

За приписом ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладене, враховуючи, що зміст спірного кредитного договору суперечить переліченим вище приписам законодавства, позовні вимоги про визнання недійсним кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р. є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Таким чином, враховуючи висновки суду щодо недійсності договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., останній є таким з моменту його вчинення.

Позов в частині визнання недійсним іпотечного договору N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р. та договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р. також є обґрунтованим та підлягає задоволенню, виходячи з наступного:

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Цивільним кодексом України у параграфі 6 глави 49 не передбачено інших негативних наслідків визнання недійсним основного зобов'язання, забезпеченого договором застави (іпотеки), як визнання недійсним і додаткового зобов'язання.

За таких обставин, приймаючи до уваги висновки суду щодо недійсності кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., в забезпечення виконання позивачем обов'язків за яким були укладені іпотечний договір N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р. та договір застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р., останні підлягають визнанню судом недійсними на підставі ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України.

Оскільки недійсність договорів обумовлена виною обох сторін, тому судові витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу підлягають розподілу між сторонами в порядку, встановленому ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст. ст. 11, 203, 215, 236, 509, 524, 546, 548, 572, 575, 1054 Цивільного кодексу України, ст. ст. 14, 174, 173, 189, 193, 198 Господарського кодексу України, Законами України "Про заставу", "Про іпотеку", "Про Національний банк України", "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про банки та банківську діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Положенням про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, ст. ст. 42, 43, 22, 32, 33, 36, 43, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд вирішив:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь", м. Донецьк до відповідача, Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк", м. Донецьк про визнання недійсними кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., іпотечного договору N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р. та договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р. - задовольнити.

Визнати недійсним кредитний договір N 69В/2007 від 16.06.2007 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь", м. Донецьк та Відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк", м. Донецьк.

Визнати недійсним іпотечний договір N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь", м. Донецьк та Відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк", м. Донецьк.

Визнати недійсним договір застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь", м. Донецьк та Відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк", м. Донецьк.

Стягнути з Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк", м. Донецьк (за адресою: б-р Шевченко, 13-а, м. Донецьк, 83003, код ЄДРПОУ 24453835) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" (за адресою: вул. Артема, 87, м. Донецьк, 83000, код ЄДРПОУ 31178655) витрати по сплаті державного мита в сумі 42 грн. 50 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 59 грн. 00 коп.

Видати наказ після набуття рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття.

В судовому засіданні 20.08.2009 р. оголошено повний текст рішення.  

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Постанову скасовано
(згідно з постановою Вищого господарського суду України
 від 18 листопада 2009 року)

Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: суддів (за участю представників сторін: від позивача: Дорошенко Д. П., довіреність б/н від 20.04.2009 року, від відповідача: Могольницька Н. В., довіреність N 632/11.5.2 від 17.12.2008 року), розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель Централь" м. Донецьк та Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" м. Донецьк на рішення господарського суду Донецької області від 20.08.2009 року по справі N 9/70пд /головуючий суддя Марченко О. А., судді Іванченкова О. М., Нестеренко Ю. С./ за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель Централь" м. Донецьк до Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" м. Донецьк про визнання недійсним кредитного договору N 69В/2007, визнання недійсним іпотечного договору N 69Вз/2007, визнання недійсним договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007, встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Готель Централь" м. Донецьк звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" м. Донецьк про визнання недійсним кредитного договору N 69В/2007, іпотечного договору N 69Вз/2007, договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 /арк. справи 3 - 7, том 1/.

Рішенням від 20.08.2009 року господарський суд Донецької області /головуючий суддя Марченко О. А., судді Іванченкова О. М., Нестеренко Ю. С./ позовні вимоги задовольнив /арк. справи 71 - 82, том 2/.

Рішення мотивоване тим, що підставами для недійсності кредитного договору позивачем визначено укладення останнього в валюті, відмінній від гривні України, та використання іноземної валюти за спірним кредитним договором як засобу платежу, що, на думку позивача, суперечить вимогам законодавства; недійсність договорів щодо забезпечення зобов'язань позивач нормативно обґрунтовує положеннями ст. 548 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції вважає позовні вимоги обґрунтованими, оскільки єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня. Одночасно, як зазначено вище, сторонам у договорі надано право при визначенні розміру грошових зобов'язань в гривні вказати еквівалент в іноземній валюті. У такому випадку сума, яка повинна бути оплачена в гривні, визначається згідно з офіціальним курсом відповідної валюти на дату проведення платежу, навіть у такому разі грошове зобов'язання виражається в договорі в національній валюті України - гривні, що повністю відповідає оперативним приписам ч. 1 ст. 524 Цивільного кодексу України; у позивача та відповідача відсутня індивідуальна ліцензія на право проведення валютних операцій за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 р., передбачених п. п. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", в іноземній валюті, внаслідок чого, з урахуванням приписів ст. 198 Господарського кодексу України, ст. 524 Цивільного кодексу України, неправомірним є вираження грошових зобов'язань у спірному Кредитному договорі в іноземній валюті, а не в гривні України; наявність у спірному кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов'язань між позивачем та відповідачем - в доларах США за відсутності у сторін Індивідуальної ліцензії на надання відповідачем кредиту в іноземній валюті, та використання позивачем долару США як засобу платежу за кредитним договором суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 Цивільного кодексу України, ст. ст. 189, 198 Господарського кодексу України, Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст. 35 Закону України "Про Національний банк України". Вказані вище обставини також підтверджуються висновками, викладеними у експертному дослідженні Інституту економіко-правових досліджень Національної Академії наук України. Враховуючи, що зміст спірного кредитного договору суперечить переліченим вище приписам законодавства, позовні вимоги про визнання недійсним кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р. є правомірними та такими, що підлягають задоволенню. Позов в частині визнання недійсним іпотечного договору N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р. та договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р. також є обґрунтованим та підлягає задоволенню, оскільки відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Цивільним кодексом України у параграфі 6 глави 49 не передбачено інших негативних наслідків визнання недійсним основного зобов'язання, забезпеченого договором застави (іпотеки), як визнання недійсним і додаткового зобов'язання. За таких обставин, приймаючи до уваги висновки суду щодо недійсності кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 р., в забезпечення виконання позивачем обов'язків за яким були укладені іпотечний договір N 69Вз/2007 від 16.06.2007 р. та договір застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р., останні підлягають визнанню судом недійсними на підставі ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Готель Централь" м. Донецьк у апеляційній скарзі просить змінити мотивувальну частину рішення господарського суду Донецької області від 20.08.2009 року у справі N 9/70пд, надавши правову оцінку доводам позивача стосовно неправомірності вираження у кредитному договорі розміру комісійної винагороди та відповідальності за порушення зобов'язань у іноземній валюті; скасувати рішення господарського суду Донецької області від 20.08.2009 року у справі N 9/70пд частково в частині покладання судових витрат на обидві сторони пропорційно; постановити нове рішення, яким судові витрати покласти у повному обсязі на відповідача, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неповне з'ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи /арк. справи 86 - 88, том 2/.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення не дав правову оцінку доводам позивача стосовно неправомірності вираження у кредитному договорі розміру комісійної винагороди та відповідальності за порушення зобов'язань у іноземній валюті, тоді як зазначив, що нарахування та сплата процентів за користування кредитними коштами у іноземній валюті є неправомірним; спір виник саме з вини відповідача, відповідно судові витрати повинні бути покладені на відповідача, а не пропорційно на обидві сторони.

Представник Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" м. Донецьк заперечує проти задоволення апеляційної скарги позивача.

Відкрите акціонерне товариство "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" м. Донецьк також звернулось до Донецького апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Донецької області від 20.08.2009 року у справі N 9/70пд та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права /арк. справи 94 - 97, том 2/.

Зокрема, відповідач вважає, що відповідно до п. "в" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", індивідуальної ліцензії потребують операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством України, так як діючим законодавством України не встановлені будь-які обмеження щодо граничних розмірів сум та термінів повернення кредитів в іноземній валюті, тому здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України. Відповідач вказує, що судом у порушення ст. 216 ЦК України не були застосовані правові наслідки визнання кредитного договору недійсним.

Представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель Централь" м. Донецьк вважає вимоги апеляційної скарги відповідача безпідставними та просить відхилити її.

Колегія суддів Донецького апеляційного господарського суду у відповідності до ст. ст. 28 - 29 Закону України "Про судоустрій" та ст. 101 ГПК України на підставі встановлених фактичних обставин переглядає матеріали господарської справи та викладені в скарзі доводи щодо застосування судом при розгляді норм матеріального та процесуального права, що мають значення для справи.

Розглянувши матеріали господарської справи, апеляційну скаргу, заслухавши у судовому засіданні представників сторін, судова колегія дійшла висновку, що оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін з наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Як встановлено судом першої інстанції, 16.06.2007 року між сторонами у справі підписаний кредитний договір N 69В/2007, згідно з умовами п. 1.1 якого відповідач зобов'язався надати позивачу грошові кошти у вигляді відкличної невідновлювальної кредитної лінії у сумі 13000000 доларів США зі строком користування до 17.06.2013 року, а позивач відповідно до п. 1.1, п. 8.1 укладеного договору прийняв на себе обов'язок щодо перерахування банку процентів за користування кредитом у розмірі 11,3 відсотків річних на рахунок N 20681301003847.840.1 щомісячно до 25 числа по останній робочий день поточного місяця за винятком останнього місяця, коли сума нарахованих процентів сплачується разом з основною сумою кредиту /арк. справи 11 - 17, том 1/.

Договір підписано уповноваженими представниками сторін та скріплено печатками підприємств.

Відповідно до договору N 1 від 14.12.2007 року про внесення змін до кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року сторони визначили, що предметом цього договору є надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) у вигляді відкличної невідновлювальної мультивалютної кредитної лінії на таких умовах:п. 1.1.1 сума кредитної лінії 19400000 доларів США, в тому числі: а) ліміт кредитування 1 - 13000000 доларів США; б) ліміт кредитування 2 - 6400000 доларів США (або еквівалент в російських рублях та/або гривнях за курсом НБУ) п. 1.1.2 валюта кредитної лінії: а) валюта ліміту кредитування 1 - долар США; б) валюта ліміту кредитування 2 - долар США, російський рубель, гривня; п. 1.1.3 строк користування кредитом - до 17.06.2013 р. п. 1.1.4 плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування 1, складає 11,3 відсотків річних, плата за користування кредитом в рамках ліміту кредитування 2: за користування часткою кредиту в доларах США - 11,5 відсотків річних, за користування часткою в російських рублях - 12,5 відсотків річних, за користування часткою кредиту в гривнях - 16,5 відсотків річних /арк. справи 18 - 25, том 1/.

Згідно договору N 4 від 17.09.2008 року про внесення змін та доповнень до кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року текст договору викладено наступним чином: п. 1.1.1 сума кредитної лінії 19400000 доларів США, в тому числі, ліміт кредитування 1 - 13000000 доларів США, ліміт кредитування 2 - 6400000 доларів США (або еквівалент в російських рублях та/або гривнях за курсом НБУ на дату надання кредитних коштів позичальнику); п. 1.1.2 валюта кредитної лінії: валюта ліміту кредитування 1 - долар США, валюта ліміту кредитування 2 - долар США, російський рубель, гривня; п. 1.1.3 строк користування кредитом - до 17.06.2013 року; п. 1.1.4 плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування 1, складає 11,3 відсотків річних, плата за користування кредитом в рамках ліміту кредитування 2: за користування кредитом та/або його часткою в доларах США - 11,5 відсотків річних, за користування кредитом та/або його часткою в російських рублях - 12,5 відсотків річних, за користування кредитом та/або його часткою в гривнях - 16,5 відсотків річних /арк. справи 30 - 32, том 1/.

Судом першої інстанції зазначено, що Відкритим акціонерним товариством "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель "Централь" перераховано грошових коштів в іноземній валюті в сумі 18832871,28 доларів США та в національній валюті України у розмірі 2864000 гривень.

За вимогами ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Статтею 572 Цивільного кодексу України, ст. 1 Закону України "Про заставу" передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно ст. 3 Закону України "Про заставу" заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.

Як вбачається з матеріалів справи, 16.06.2007 року між сторонами у справі підписаний договір застави N 69Вз-1/2007, згідно п. 1.1 вказаного договору Заставодавець для забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язання за кредитним договором передає у заставу Заставодержателю належні йому майнові права, за якими Заставодавець є кредитором; під зобов'язанням у договорі застави розуміється зобов'язання Заставодавця перед заставодержателем, що випливають з кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року /арк справи 33 - 39, том 1/.

Відповідно п. 1.2 вказаного договору (з урахуванням змін, внесених на підставі договору N 2 від 29.02.2008 року про внесення змін) майнові права, що є предметом застави, ґрунтуються на договорі інвестування будівництва офісного центру N 001-34/8 від 09.01.2008 року та усіх додаткових угодах до нього (договорах про внесення змін), які є його невід'ємними частинами, укладеному між заставодавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю "РОСУКРОЙЛ", яке є боржником заставодавця за вказаним договором інвестування. Предметом застави за цим договором є майнові права за договором інвестування, що належать заставодавцю на момент укладання цього договору, а також ті, що виникнуть у заставодавця згідно із договором інвестування в майбутньому. Загальна вартість майнових прав, що передаються в заставу, встановлена за домовленістю сторін та складає 92112000 грн.

Стаття 1 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із ст. 5 вказаного Закону предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна.

16.06.2007 року між сторонами у справі підписаний договір іпотеки N 69Вз/2007, згідно п. 1.1 якого, предметом договору є передача іпотекодавцем іпотекодержателю в іпотеку нерухомого майна, вказаного в п. 1.3 цього договору, для забезпечення виконання своїх зобов'язань в повному обсязі щодо повернення кредиту, здійснення оплати за користування кредитом, комісії, пені, інших платежів, штрафних санкцій та збитків, розмір, термін та умови повернення та сплати яких встановлюються кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 року.

Як вбачається з п. 1.3 іпотечного договору, предметом іпотеки є приміщення будівлі готельного комплексу з діловим центром (літера А-9) та прибудовою (літера А'-1) площею 5089,5 кв. м, а також підземна автостоянка (літера Г-1) площею 2200,3 кв. м, загальною площею 7289,8 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Донецьк, вул. Артема, буд. 87.

Таким чином, у забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 року сторонами у справі укладено договір застави N 69Вз-1/2007 та договір іпотеки N 69Вз/2007 від 16.06.2007 року.

Предмет позовних вимог - визнання недійсними кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року, іпотечного договору N 69Вз/2007 від 16.06.2007 року та договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 року /арк. справи 3 - 7, том 1/.

Згідно із ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ст. 203 Цивільного кодексу України.

За приписом ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Як вбачається з позовної заяви, позивач вимагає визнання недійсними вказаних договорів, оскільки використання іноземної валюти за спірним кредитним договором як засобу платежу суперечить вимогам законодавства; згідно ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню.

Судова колегія Донецького апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог виходячи з наступного.

Як вбачається з п. 1.1.1 кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року, відповідач зобов'язався надати позивачу кредит /кредитна лінія / в іноземній валюті / долари США.

Крім того, як вбачається з кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року, розмір процентів за договором, комісійної винагороди та відповідальності за порушення зобов'язань визначено у іноземній валюті.

Згідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Статтею 524 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Тобто відповідно до ст. 524 ЦК України допускається лише визначення еквіваленту зобов'язання у іноземній валюті, а не сплата нею.

Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України зобов'язання підлягає виконанню у національній валюті.

За приписами ст. 35 Закону України "Про Національний банк України" гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовуюється при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.

Частиною 2 ст. 189 Господарського кодексу України встановлено, що ціна є істотною умовою господарського договору та зазначається в договорі у гривнях. В іноземній валюті можуть визначатися ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) за наявності згоди сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що діючим законодавством України встановлено вичерпний перелік випадків, коли зобов'язання між сторонами може бути виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню в валюті, відмінній від гривні України; такими випадками є визначення ціни в іноземній валюті у зовнішньоекономічному договорі (контракті) та, як наслідок, його виконання в іноземній валюті, а також наявність у конкретного суб'єкта господарських відносин виключного права на проведення розрахунків в іноземній валюті у разі отримання вимог, прямо передбачених законодавством.

Таким чином, грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.

У експертному дослідженні Інституту економіко-правових досліджень Національної Академії наук України визначено, що у відповідності з діючим законодавством України зобов'язання у договорі повинні бути визначені виключно у гривні, сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання у іноземній валюті /арк. справи 68 - 73, том 1/.

Враховуючи положення ст. ст. 32, 36 Господарського процесуального кодексу України, суд підставно прийняв до уваги експертне дослідження Інституту економіко-правових досліджень Національної академії наук України як письмовий доказ по справі, та врахував висновки, викладені в ньому, при вирішенні спору, який виник між сторонами.

Виходячи з вищевикладеного, наявність у спірному кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов'язань між позивачем та відповідачем в доларах США суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 Цивільного кодексу України, ст. ст. 189, 198 Господарського кодексу України, так як грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, що у даному випадку місця не має.

Стаття 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність" передбачає, що документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність є банківською ліцензією.

У відповідності з приписами ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що на здійснення валютних операцій Національний Банк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

П. п. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Як вбачається з матеріалів справи за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 року, розмір процентів за договором, комісійна винагорода та відповідальність за порушення зобов'язань визначено у іноземній валюті.

Відповідно, виходячи з викладеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.

Частиною 5 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", п. 1.10 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу передбачено одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії.

Отримання індивідуальної ліцензії є необхідною умовою для правомірності видачі та одержання кредиту незалежно від суми грошових коштів, які надаються банком, та строку їх повернення позичальником.

Як свідчать матеріали справи спірний кредитний договір укладено сторонами у справі на умовах надання кредиту в іноземній валюті, відповідно, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вказана валютна операція потребує отримання однією із сторін індивідуальної ліцензії.

Дозвіл N 79-1 від 20.04.2007 року Національного банку України, як доказ наявності у відповідача права на здійснення вказаних вище валютних операцій без індивідуальної ліцензії, суд апеляційної інстанції до уваги не приймає, оскільки згідно п. 5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій виступає генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно, із Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" /арк. справи 62, том 1/.

Суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до приписів п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Матеріалами справи не підтверджується наявність у жодної із сторін за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 року індивідуальної ліцензії.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, відповідно до п. 1.1.4 кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування 1, складає 11,3 відсотків річних, плата за користування кредитом в рамках ліміту кредитування 2: за користування: кредитом та/або його в доларах США - 11,5 відсотків річних, за користування кредитом а/або його часткою в російських рублях - 12,5 відсотків річних, за користування кредитом та/або його часткою в гривнях - 16,5 відсотків річних, тобто, сплата процентів здійснюється за умовами договору у іноземній валюті; п. 9.1 - 9.3 кредитного договору передбачено нарахування штрафних санкцій у відсотковому відношенні до простроченої суми, відповідно нараховуються згадувані санкції також у іноземній валюті.

Пунктом 1.4 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу під використанням іноземної валюти як засобу платежу розуміється використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов'язань або оплати товарів, що придбаваються.

Суд першої інстанції підставно посилається на необхідність отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, оскільки за спірним кредитним договором оплата процентів, штрафних санкцій позивачем відповідачу здійснюється в іноземній валюті, тобто, має місце використання валюти на території України як засобу платежу, а використання іноземної валюти на території України як засобу платежу повинно проводитись на підставі отриманої суб'єктами договірних відносин індивідуальної ліцензії /п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"/.

Вказана індивідуальна ліцензія у сторін відсутня, внаслідок чого використання долару США як засобу платежу за кредитним договором N 69В/2007 від 16.06.2007 року суперечить приписам п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та Положенню про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

Відповідно суд першої інстанції прийшов до вірного висновку що позовні вимоги в частині визнання недійсним кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року є правомірними та такими, що ґрунтуються на законі.

Стосовно вимог про визнання недійсними іпотечного договору N 69Вз/2007 від 16.06.2007 року та договору застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 року судова колегія зазначає наступне.

Як свідчать матеріали справи, іпотечний договір N 69Вз/2007 від 16.06.2007 року та договір застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 року укладені сторонами у справі з метою забезпечення основного зобов'язання - кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

За таких обставин, приймаючи до уваги висновки суду щодо недійсності кредитного договору N 69В/2007 від 16.06.2007 року, іпотечний договір N 69Вз/2007 від 16.06.2007 року та договір застави майнових прав N 69Вз-1/2007 від 16.06.2007 року підлягають визнанню судом недійсними на підставі ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Таким чином, враховуючи висновки суду щодо недійсності договорів, вказані договори є недійсними з моменту їх вчинення.

Заперечення Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" м. Донецьк відносно того, що судом першої інстанції у порушення ст. 216 ЦК України не були застосовані правові наслідки визнання кредитного договору недійсним судова колегія Донецького апеляційного господарського суду не вважає доцільним виходячи з наступного.

У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності угоди господарському суду слід виходити із змісту позовних вимог.

Чинне законодавство не виключає право сторони звернутися з вимогою повернути одержане за цією угодою в натурі або про відшкодування у грошах, оскільки така вимога направлена на захист прав власника.

Як вбачається з матеріалів справи, вимог щодо повернення одержаного за договорами, які визнавались у судовому порядку недійсними, сторонами не заявлялись, відповідно суд не мав підстав для застосування правових наслідків визнання кредитного договору недійсним.

Заперечення позивача, викладені у апеляційній скарзі відносно того, що у відповідності з приписами ст. 49 ГПК України, оскільки спір виник саме з вини відповідача, відповідно судові витрати повинні бути покладені на відповідача, а не пропорційно на обидві сторони, є недоцільним виходячи з того, що за вимогами ст. 49 ГПК України, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору, що й мало місце у даному випадку.

Доводи скаржників судовою колегією не приймаються, оскільки спростовуються вищевикладеним.

З урахуванням зазначеного, судова колегія вважає, що рішення господарського суду Донецької області по даній справі відповідає фактичним обставинам справи, чинному законодавству, а мотиви, з яких подані апеляційні скарги не можуть бути підставою для скасування рішення, оскільки спростовуються вищевикладеним.

Відповідно до ст. 49 ГПК України витрати по сплаті держмита за подання апеляційних скарг відносяться на скаржників.

Керуючись ст. ст. 43, 49, 99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Донецький апеляційний господарський суд постановив:

Рішення господарського суду Донецької області від 20.08.2009 року у справі N 9/70пд залишити без змін, апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Готель Централь" м. Донецьк та Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк" м. Донецьк - без задоволення.

Постанова №9/70пд
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2009р.
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого:
Губенко Н.М.,
Суддів:
Барицької Т.Л.,
Мирошниченка С.В. (доповідач),
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги:
ВАТ "ВТБ Банк" в особі Донецької філії ВАТ "ВТБ Банк",
Національного Банку України
на постанову
Донецького апеляційного господарського суду від 14.09.2009 р.
у справі
№ 9/70 пд господарського суду Донецької області
за позовом
ТОВ "Готель Централь"
до
ВАТ "ВТБ Банк" в особі Донецької філії ВАТ "ВТБ Банк"
про
визнання недійсними кредитного, іпотечного договору та договору застави майнових права
за участю представників сторін:
позивача
Дорошенко Д.П.,

відповідача
НБУ
Герасім Т.В.,
Ващенко Е.В.,

В С Т А Н О В И В:

ТОВ “Готель Централь” звернулось до господарського суду з позовом до ВАТ “ВТБ Банк” в особі Донецької філії ВАТ “ВТБ Банк” про визнання недійсним кредитного договору №69В/2007, іпотечного договору №69Вз/2007, договору застави майнових прав №69Вз-1/2007.

Рішенням господарського суду Донецької області від 20.08.2009 р. (судді: Марченко О.А., судді Іванченкова О.М., Нестеренко Ю.С.) позов задоволено. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 14.09.2009 р. (судді: Акулова Н.В., Геза Т.Д., Старовойтова Г.Я.) вказане рішення залишено без змін.
Не погоджуючись з рішенням та постановою господарських судів, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати як такі, що прийняті з порушенням норм права та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Водночас, до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою звернувся Національний банк України, який просив рішення та постанову у даній справі скасувати як такі, що прийняті з порушенням норм права та направити справу на новий розгляд.
Заслухавши пояснення представників сторін та Національного банку України, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, повноту встановлених судом обставин справи та їх юридичну оцінку, правильність застосування господарськими судами норм права, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга відповідача підлягає задоволенню частково, а касаційна скарга Національного банку України підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановили суди попередніх інстанцій, 16.06.2007 р. сторони уклали кредитний договір №69В/2007, за яким відповідач зобов'язався надати позивачу грошові кошти у вигляді відкличної невідновлювальної кредитної лінії у сумі 13000000 доларів США зі строком користування до 17.06.2013 р., а позивач взяв на себе обов'язок перерахувати банку процентів за користування кредитом у розмірі 11,3 % річних на рахунок №20681301003847.840.1 щомісячно до 25 числа по останній робочий день поточного місяця за винятком останнього місяця, коли сума нарахованих процентів сплачується разом з основною сумою кредиту.

Згідно договору №1 від 14.12.2007 р. про внесення змін до кредитного договору №69В/2007 від 16.06.2007 р. сторони визначили, що предметом цього договору є надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) у вигляді відкличної невідновлювальної мультивалютної кредитної лінії на таких умовах: п. 1.1.1 сума кредитної лінії 19400000 дол. США, в тому числі: а) ліміт кредитування 1-13000000 дол. США; б) ліміт кредитування 2-6400000 доларів США (або еквівалент в російських рублях та/або гривнях за курсом НБУ); п.1.1.2 валюта кредитної лінії: а) валюта ліміту кредитування 1 - долар США; б) валюта ліміту кредитування 2 - долар США, російський рубль, гривня; п.1.1.3 строк користування кредитом - до 17.06.2013р.; п.1.1.4 плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування 1, складає 11,3 % річних, плата за користування кредитом в рамках ліміту кредитування 2: за користування часткою кредиту в доларах США - 11,5 % річних, за користування часткою в російських рублях - 12,5 % річних, за користування часткою кредиту в гривнях - 16,5 відсотків річних.

Як з’ясували господарські суди, 17.09.2008 р. сторони уклали договір №4 про внесення змін та доповнень до кредитного договору №69В/2007 від 16.06.2007 р., текст договору викладено наступним чином: п. 1.1.1 сума кредитної лінії 19400000 дол. США, в т. ч., ліміт кредитування 1 - 13000000 доларів США, ліміт кредитування 2 - 6400000 доларів США (або еквівалент в російських рублях та/або гривнях за курсом НБУ на дату надання кредитних коштів позичальнику); п.1.1.2 валюта кредитної лінії: валюта ліміту кредитування 1 - долар США, валюта ліміту кредитування 2 - долар США, російський рубль, гривня; п.1.1.3 строк користування кредитом - до 17.06.2013 р.; п.1.1.4 плата за користування кредитом, наданим в рамках ліміту кредитування 1, складає 11,3 % річних, плата за користування кредитом в рамках ліміту кредитування 2: за користування кредитом та/або його часткою в доларах США - 11,5 % річних, за користування кредитом та/або його часткою в російських рублях -12,5 % річних, за користування кредитом та/або його часткою в гривнях - 16,5 % річних.

Суд першої інстанції встановив, що відповідач перерахував на рахунок позивача грошові кошти в іноземній валюті в сумі 18832871,28 доларів США та в національній валюті України у розмірі 2864000 гривень.

16.06.2007 р. сторони підписали договір застави №69Вз-1/2007, за яким заставодавець для забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язання за кредитним договором передає у заставу заставодержателю належні йому майнові права; під зобов'язанням у договорі застави розуміється зобов'язання заставодавця перед заставодержателем, що випливають з кредитного договору №69В/2007 від 16.06.2007 р.

Відповідно до п.1.2 вказаного договору (з урахуванням змін, внесених договором №2 від 29.02.2008 р.) майнові права, що є предметом застави, ґрунтуються на договорі інвестування будівництва офісного центру №001-34/8 від 09.01.2008 р. та усіх додаткових угодах до нього, які є його невід'ємними частинами, укладеному між заставодавцем та ТОВ „РОСУКРОЙЛ", яке є боржником заставодавця за вказаним договором інвестування. Предметом застави за цим договором є майнові права за договором інвестування, що належать заставодавцю на момент укладання цього договору, а також ті, що виникнуть у заставодавця згідно із договором інвестування в майбутньому. Загальна вартість майнових прав, що передаються в заставу, встановлена за домовленістю сторін та складає 92112000 грн.

16.06.2007 р. сторони підписали договір іпотеки №69Вз/2007, згідно п.1.1 якого, предметом договору є передача іпотекодавцем іпотекодержателю в іпотеку нерухомого майна, вказаного в п. 1.3 цього договору, для забезпечення виконання своїх зобов'язань в повному обсязі щодо повернення кредиту, здійснення оплати за користування кредитом, комісії, пені, інших платежів, штрафних санкцій та збитків, розмір, термін та умови повернення та сплати яких встановлюються кредитним договором №69В/2007 від 16.06.2007року.

Як вбачається з п.1.3 іпотечного договору, предметом іпотеки є приміщення будівлі готельного комплексу з діловим центром (літера А-9) та прибудовою (літера А'-1) площею 5089,5 м2, підземна автостоянка (літера Г-1) площею 2200,3 м2, заг. площею 7289,8 м2, що знаходяться у м. Донецьк, вул. Артема, 87.

Таким чином, для забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором №69В/2007 від 16.06.2007 р. сторони уклали договір застави №69Вз-1/2007 та договір іпотеки №69Вз/2007 від 16.06.2007 р.

Предметом позовних вимог є визнання недійсними кредитного договору №69В/2007 від 16.06.2007 р., іпотечного договору №69Вз/2007 від 16.06.2007р. та договору застави майнових прав №69Вз-1/2007 від 16.06.2007 р.

Задовольняючи позов, господарські суди попередніх інстанцій застосували положення п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", згідно яких індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Господарські суди прийшли до висновків, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.

Зважаючи на відсутність у сторін індивідуальних ліцензій, господарські суди задовольнили позов та визнали недійсними укладені сторонами договори.

Проте, колегія суддів Вищого господарського суду України не погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів, з огляду на наступне.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (надалі - Декрет) передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції. Відповідно до п.п. в), г) ч.4 ст.5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:
- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Господарські суди не звернули увагу на наявність у відповідача банківської ліцензії № 79 від 20.04.2007 р., виданої Національним банком України на здійснення операцій, визначених ч. 1 та п.5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність".

Крім того, господарські суди не в повній мірі дослідили обставини щодо застосування положень Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Зокрема, п. 4 ст. 5 Декрету визначено, що індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі . Проте, господарські суди не з’ясували чи встановлено чинним законодавством зазначені вище обмеження, а відтак чи підлягала застосуванню до спірних правовідносин сторін вказана норма.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що рішення господарського суду та постанова апеляційного господарського суду у порушення вимог ст. 43 ГПК України прийняті без всебічного, повного і об’єктивного розгляду обставин справи.

Згідно ст. ст. 1115, 1117 ГПК України касаційна інстанція перевіряє на підставі вже встановлених судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справі лише застосування ними норм матеріального та процесуального права. При цьому, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково їх перевіряти.

Враховуючи викладене, постановлені судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, а тому рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд. При новому розгляді справи суду необхідно більш ретельно з’ясувати вимоги позивача, заперечення відповідачів, всім доказам дати оцінку у їх сукупності і в залежності від встановленого у відповідності з нормами закону вирішити спір.

Керуючись ст.ст. 1119 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ВАТ "ВТБ Банк" в особі Донецької філії ВАТ "ВТБ Банк" задовольнити частково, а касаційну скаргу Національного банку України задовольнити.

Рішення господарського суду Донецької області від 20.08.2009 р. та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 14.09.2009 р. у справі № 9/70пд скасувати, а справу направити на новий розгляд до господарського суду Донецької області.

Головуючий
Н. Губенко

Судді
Т. Барицька

С. Мирошниченко

  19.11.2009 р.

Про рішення Вищого господарчого суду України

18.11.2009 у Вищому господарському суді України відбулося судове засідання за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства ВТБ Банк на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 14.09.2009 про залишення в силі рішення Господарського суду Донецької області про задоволення позову клієнта ВТБ Банку про визнання недійсними договору кредитування в іноземній валюті (долари США), договору застави майнових прав та іпотечного договору.

Національним банком України була подана касаційна скарга на попередні рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими було визнанано недійсними договір кредитування, договір застави майнових прав та іпотечний договір, в порядку статті 107 Господарського процесуального кодексу України, оскільки НБУ є особою, щодо якої суд прийняв рішення, що стосується його прав та обов’язків України, але не залучив його до участі у справі.

За результатами розгляду Вищим господарським судом України касаційна скарга Національного банку України була задоволена, попередні рішення суду скасовані, а справу повернуто у першу інстанцію на новий розгляд.

Таким чином, на сьогодні відсутні рішення суду, які б визнавали незаконність надання банками кредитів в іноземній валюті та у зв’язку з цим недійсність договорів кредитування в іноземній валюті.

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

Департамент валютного регулювання

ЛИСТ

                 07.12.2009  N 13-210/7871-22612

                                      Територіальним управлінням

                                      Національного банку України,

                                      банкам України та їх філіям

                                      Асоціації українських банків

                   Про правомірність укладання

кредитних договорів в іноземній валюті

Національний банк України у зв’язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомляє наступне.

Відповідно до статті 192 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 1054 ЦКУ передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” (далі — Закон про банки) кошти — гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно з статтею 345 Господарського кодексу України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47 та 49 Закону про банки визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” (далі — Декрет).

Одночасно зазначаємо, що нормативно-правовими актами Національного банку України встановлені вимоги щодо оцінки ризиків за операціями в іноземній валюті, зокрема, Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 N 368, передбачена вимога покриття капіталом валютного кредитного ризику; Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 N 279, встановлено підвищені коефіцієнти резервування за кредитними операціями в іноземній валюті.

При цьому з урахуванням особливостей діяльності банківських установ в умовах фінансової кризи, Національний банк України постановою Правління Національного банку України від 01.12.2008 N 406 “Про затвердження Змін до Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків” посилив вимоги щодо формування банками спеціальних резервів за кредитами, наданими позичальникам в іноземній валюті.

З вищевикладеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог підпункту “в” пункту 4 статті 5 Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, повідомляємо.

На сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Додатково зазначаємо, що на сторінці Національного банку України в мережі Інтернет за

адресою http://www.bank.gov.ua/Publication/pres_service/2009/sud_rishennya_191109.pdf розміщено інформаційне повідомлення від 19.11.2009 про рішення Вищого господарського суду стосовно судових рішень, які визнавали незаконність надання банком кредитів в іноземній валюті та у зв’язку з цим недійсність договорів кредитування в іноземній валюті.

Виконавчий директор з питань валютного регулювання та контролю А.І.Балюк

____________

Постійна адреса статті в Інтернеті: http://www.marazm.org.ua/index.html?/bank/11_159.html

[an error occurred while processing this directive]

Головна сторінка | Українська національна ідея. Українократія | КУТКИ СПОЖИВАЧА для всіх міст з літературою |  ІНФОРМАЦІЙНІ СТЕНДИ, щити, дошки | Уголки потребителя для всех городов с литературой | Информационные стенды, щиты, доски | Перекидні системи Перекидные системы | Штендеры, Штендери | Буклетницы Буклетниці | Коментар Податкового кодексу, Митного Комментарий Налогового кодекса, Таможенного| НОВИНИ | | Реклама | Контакт | Журнали з охорони праці та інші | Календар бухгалтера Календарь бухгалтера | Інструкції з охорони праці |Оперативна поліграфія, тиражування |  Фотоприколы | Термінологічний словник | Книги, словник, реферати з історії, ЗНО з історії України Скачати Книгу маразмів України одним файлом

(C) Copyrіght by V.Moseіchuk, 1999-2023. All rіghts reserved. Тел. (067) 673-51-59, (099) 565-62-62, (093) 918-70-99.
Пропозиції та зауваження надсилайте на
Електронним та друкованим ЗМІ дозволяється  цитування матеріалів Книги маразмів України за умови посилання на Книгу маразмів України та сайт www.marazm.org.ua Обов'язкове посилання наступного змісту: "За матеріалами Книги маразмів України (www.marazm.org.ua)…". з використанням в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на Книгу маразмів України  (www.marazm.org.ua). Іншим організаціям та приватним особам використання матеріалів для публічних цілей дозволяється за умови окремого дозволу автора з дотриманням вищезгаданих посилань.